Страница:
А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.
Сенбернар справді був надзвичайний: здоровеннецький як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати.
– Ой! – тихо зітхнула Туся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.
– Ха-ха-ха! – зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля. – Що – злякалася?… Та він же сумирний. Як овечка. Дивись!..
Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.
Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся.
Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:
– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?… Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.
По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базиліо («Розсівся тут!») і кинула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»). їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.
Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.
Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні балакуча лялька з Японії.
Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базиліо, то на папужок.
Зрештою, Ляля помітила це й сказала:
– Ану тебе! Нічого ти не тямиш в іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.
Туся аж підскочила від радості:
– Ой! А можна?
– Ха! Питаєш!.. – пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати: – Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!
– Добре-добре, Лялечко, – почулося з кухні. – їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.
– Скільки захочемо, стільки й будемо, – пхикнула Ляля й підморгнула Тусі. – Нікуди обід не втече.
Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.
Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою та щасливою, як оце зараз, ідучи поряд із Дейком і тримаючи його за поводок.
Перехожі зупинялись, обертались і ахали.
А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.
… Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базиліо звикли до Тусі й уже пізнавали її. Дейк і Артемон привітно махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базиліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.
Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його, – шматочок ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базиліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх.
Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.
А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті…
… Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:
– Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!
Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла…
Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:
– Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем… Будь ласка!
Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.
А ще іншим разом, коли Туся витягла з портфеля незвичайну гарненьку гелеву ручечку, яку їй напередодні подарувала бабуся, Ляля вигукнула:
– О! Яка гарнюсінька! Це ти мені подаруєш! Правда?… – і, не чекаючи відповіді, кинула: – Спасибі!
Туся так розгубилася, що не змогла сказати ані слова. І тільки мовчки простягла ручечку Лялі.
І таке стало повторюватися часто. Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:
– Тусько, візьми… Будь ласка!.. – Тусько, зроби… Будь ласка!..
– Тусько, принеси… Будь ласка!..
Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базиліо, Кузьму та Ваську – і не могла наважитися. Не вистачало духу. І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось із дівчаток казали обурено: «Чого це ти бігаєш, як цуценя?», – Туся тільки червоніла й опускала очі:
– А що такого… Вона ж попросила…
Проти цього заперечити було нічого – Ляля завжди казала: «Будь ласка!»
… Перед Новим роком у школі влаштували ялинку. На новорічний ранок запросили батьків.
Замість Лялиних батьків – вони, як завжди, десь мандрували – прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.
Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).
Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах – кумедні карнавальні маски.
У їдальні працював святковий буфет.
Із залу лунала весела музика.
Концерт іще не почався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка дуже гріла.
Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.
– Тусько! – примхливо сказала раптом Ляля. – Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Жарко, просто жах!.. Будь ласка!..
Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.
Професор, який усе чув, теж розгубився – розтулив рота і наче захлинувся.
– Лялю! – нарешті видушив він із себе. – Лялю, що це ти?! Як це ти?!
– А що такого?… Я ж попросила… Сказала «будь ласка»… – невинно закліпала віями Ляля. – Ану тебе! – ображено махнула рукою і пішла по коридору.
Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.
Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів.
Нарешті узяв себе в руки.
Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулась і закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.
Уже ІгорДмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.
Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Вони готували свій секрет – збиралися запалити бенгальські вогні в залі підчас виступу Діда Мороза.
Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:
– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..
У Лялі від несподіванки застрягла в роті мандаринка.
– Будь ласка! – з притиском повторила Надя.
Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.
Ії перестріла Люба Присяжнюк:
– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку… Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..
Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери… Будь ласка!..
Ляля прикусила губу. А до неї вже бігла Таня Верба:
– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Зараз уже починається!.. Спасибі!..
І не встигла Ляля й оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям…
Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як із дверей школи йшла надвір розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою…
Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку…
Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь…
Хлопчик – це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.
Дівчинка – це Зойка Логвиненко, або Заєць.
Кіт і Заєць
Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження, їхні батьки – друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у візочках. Потім одночасно ступили перші кроки в Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами.
Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом, до того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойку в перший клас. Отож програму першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.
Учителька, звісно, посадила їх за одну парту.
До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Мешкали вони в одному будинку.
Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшись за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:
– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!
Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.
Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.
– Молодець! – схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.
І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:
– Ото ще – й пожартувати не можна…
Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і таланистий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.
Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити, – нічого не виходить. Котька прицілиться – бац! – і м'яч уже на землі.
Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку – не можуть дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить – і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і удачливий був він хлопчина. А от Зойка – абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить. Ще й сама з себе кепкує:
– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..
І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:
– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.
І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю. Всі сміються.
І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.
Або чергує вона по класу, треба квіти полити.
– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася, – каже Зойка. Не встигла сказати – уже й справді мокра з ніг до голови.
– Ну, Заєць! – сміються всі. І найбільше сама Зойка.
А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв із Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.
Та Зойка й сама підштовхувала його.
– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!
Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше…
Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:
– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?
Котька почервонів:
– Нічого я не приліпився… Просто…
– Ну як – не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.
– Та ні… просто… – Котька насупив брови й одвернувся.
– Слухай, – Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, – слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі…
Котька розгублено закліпав і знизав плечима:
– Та якось… якось…
– Та ну тебе! – вигукнув Ігор Дмитруха. – Подумаєш – «друзі дитинства»! Так що – до пенсії ходити, за ручки взявшись? Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона… сама ж на себе каже – «розтелепа»…
– Та ну… – ще дужче почервонів Котька.
– Все! Ходімо тебе переселяти! – й Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати. – Заєць! – сказав Ігор Дмитруха. – Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і… і взагалі.
Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:
– Ага… так-так… авжеж… звичайно…
Котька стояв, втупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.
І тільки як сів поруч із Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.
Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти – все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.
Та повертатися вже було пізно…
Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідній двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від виконроба. Це було захопливо і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли різні застережні гасла на кшталт «Не стій під стрілою!».
Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли виконроб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі щасливо втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі почувався героєм і вже зовсім не думав про Зойку…
Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.
Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився – хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє…
Зойка була вже в класі.
Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.
Зойка усміхнулась і кивнула йому… Минуло кілька днів.
Тепер на великій перерві й після школи Котька гасав із хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.
Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.
На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутись і не дивитися на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.
– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! – сказав якось Ігор Дмитруха.
– Ух ти! – перезирнулися Спасокукоцький і Кукуєвицький.
– Бемц! – сказав Валера Галушкинський.
Експедиція в джунглі – то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадоба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні й так химерно перепліталися між собою – наче у справжніх джунглях.
Яка спокуса, особливо для хлопців, – залізти у ті «джунглі»!
Але технічка, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого одинадцятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.
Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки – для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.
Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла (лишилися тільки «продльонщики» на першому поверсі), Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку біля кабінету біології були «джунглі».
Піднявшись сходами, хлопці одразу лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.
Двері класів були розчинені. Ніде нікого. Звернули по коридору за ріг. І от – «джунглі».
Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим – Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» – і вужем вислизнув із «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції – хтозна).
Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.
«Звалив вазон!» – майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.
– Ігорю! – гукнув на бігу Котька. – Стривай! Стій! Ігорю! Я… я вазон звалив. Вернімося, Ігорю!
– Ану тебе! – відмахнувся Дмитруха, не обертаючись. Котька спинився.
Важко дихаючи, прислухався.
Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося. Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.
Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.
І…
Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон. Наче хто здушив Котьку за горло – перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.
Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.
Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися. І тут, мов із-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсонівна.
– А це що таке?! Ах ти ж…
Зойка розгублено усміхнулась:
– Ой!.. Не гнівайтесь… Це я… випадково… Я ж така розтелепа… Це ж… це ж усі знають…
Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу… Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту…
Ігор Дмитруха не сказав ні слова.
Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали…
Льоня Монькін
Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов'язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки в тролейбусі сплескували руками й ахали: «Ах, яка у вас гарненька дівчинка!» Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом із випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.
Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки… Не кажучи вже про М а каро ні ну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще, ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб'є!..
Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери – це такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.
Коли він приніс у клас свої клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: «Ух ти!.. Ах ти!..» Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг із кишені пачку якихось надзвичайних жувальних гумок і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: «Подумаєш – марки! Велика цінність!» (Наче то й не вони щойно ухали та ахали). А дівчатка у Льодиків бік і не глянули – чи то знаючи Льодикове до них ставлення, чи то через дівчачу свою легковажність. Один тільки Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня почав збирати марки. Однак, зібравши дев'ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!..
Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення – листування з дівчатками різних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі, у міжнародному дитячому таборі «Молода гвардія», де познайомилася із зарубіжними школярами, списала цілий зошит адресами; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав'язалося жваве спілкування.
Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польща); Люба Присяжнюк – до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав'янко – до Еріки з Ейзенаха (Німеччина); а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома – зі Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріорою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Хорватія).
Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.
– А Ерика мені написала…
– А я Снєжані написала…
– А мені Йованка написала…
На всіх перервах – галала-галала-галала… Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувеніри різні. А то сядуть, книжками пообгороджуються (щоб хлопці не підглядали) – і пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) – тільки сопуть…
Льодикові все це було б, як то кажуть, «до ґудзика» (подумаєш, пишуть: «А я сьогодні п'ятірку одержала…», «А я вчора таке цікаве кіно бачила»), якби… не марки. Коли він бачив у дівчачих руках довгасті, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки, його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять – розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).
Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:
– Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!
Й інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:
– Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми!
Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:
– С-спас-сибічки! У мене такі є! Скільки завгодно!
Ну не міг же він узяти від них – від них! – цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!І ще більша досада і злість на жіноче плем'я охопили його.
«Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я…» І якось сама собою виникла у Льодика думка – а чому б оце і йому не почати листуватися з кимось із інших країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав – і знову відповідь, і щоразу на конверті – марка. Тільки одклеюй і складай у клясер… Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодика й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?…
І раптом…
Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).
Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав'янко. «Небувале буває» Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там – лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така ґава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?
Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.
І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.
Сенбернар справді був надзвичайний: здоровеннецький як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати.
– Ой! – тихо зітхнула Туся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.
– Ха-ха-ха! – зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля. – Що – злякалася?… Та він же сумирний. Як овечка. Дивись!..
Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.
Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся.
Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:
– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?… Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.
По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базиліо («Розсівся тут!») і кинула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»). їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.
Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.
Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні балакуча лялька з Японії.
Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базиліо, то на папужок.
Зрештою, Ляля помітила це й сказала:
– Ану тебе! Нічого ти не тямиш в іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.
Туся аж підскочила від радості:
– Ой! А можна?
– Ха! Питаєш!.. – пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати: – Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!
– Добре-добре, Лялечко, – почулося з кухні. – їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.
– Скільки захочемо, стільки й будемо, – пхикнула Ляля й підморгнула Тусі. – Нікуди обід не втече.
Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.
Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою та щасливою, як оце зараз, ідучи поряд із Дейком і тримаючи його за поводок.
Перехожі зупинялись, обертались і ахали.
А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.
… Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базиліо звикли до Тусі й уже пізнавали її. Дейк і Артемон привітно махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базиліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.
Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його, – шматочок ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базиліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх.
Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.
А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті…
… Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:
– Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!
Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла…
Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:
– Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем… Будь ласка!
Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.
А ще іншим разом, коли Туся витягла з портфеля незвичайну гарненьку гелеву ручечку, яку їй напередодні подарувала бабуся, Ляля вигукнула:
– О! Яка гарнюсінька! Це ти мені подаруєш! Правда?… – і, не чекаючи відповіді, кинула: – Спасибі!
Туся так розгубилася, що не змогла сказати ані слова. І тільки мовчки простягла ручечку Лялі.
І таке стало повторюватися часто. Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:
– Тусько, візьми… Будь ласка!.. – Тусько, зроби… Будь ласка!..
– Тусько, принеси… Будь ласка!..
Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базиліо, Кузьму та Ваську – і не могла наважитися. Не вистачало духу. І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось із дівчаток казали обурено: «Чого це ти бігаєш, як цуценя?», – Туся тільки червоніла й опускала очі:
– А що такого… Вона ж попросила…
Проти цього заперечити було нічого – Ляля завжди казала: «Будь ласка!»
… Перед Новим роком у школі влаштували ялинку. На новорічний ранок запросили батьків.
Замість Лялиних батьків – вони, як завжди, десь мандрували – прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.
Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).
Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах – кумедні карнавальні маски.
У їдальні працював святковий буфет.
Із залу лунала весела музика.
Концерт іще не почався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка дуже гріла.
Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.
– Тусько! – примхливо сказала раптом Ляля. – Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Жарко, просто жах!.. Будь ласка!..
Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.
Професор, який усе чув, теж розгубився – розтулив рота і наче захлинувся.
– Лялю! – нарешті видушив він із себе. – Лялю, що це ти?! Як це ти?!
– А що такого?… Я ж попросила… Сказала «будь ласка»… – невинно закліпала віями Ляля. – Ану тебе! – ображено махнула рукою і пішла по коридору.
Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.
Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів.
Нарешті узяв себе в руки.
Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулась і закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.
Уже ІгорДмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.
Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Вони готували свій секрет – збиралися запалити бенгальські вогні в залі підчас виступу Діда Мороза.
Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:
– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..
У Лялі від несподіванки застрягла в роті мандаринка.
– Будь ласка! – з притиском повторила Надя.
Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.
Ії перестріла Люба Присяжнюк:
– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку… Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..
Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери… Будь ласка!..
Ляля прикусила губу. А до неї вже бігла Таня Верба:
– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Зараз уже починається!.. Спасибі!..
І не встигла Ляля й оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям…
Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як із дверей школи йшла надвір розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою…
Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку…
Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь…
* * *
За четвертою партою у лівому ряду сидять головатий хлопчик із насупленими бровами і кирпатенька дівчинка з короткими кісками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбік.Хлопчик – це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.
Дівчинка – це Зойка Логвиненко, або Заєць.
Кіт і Заєць
Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом, до того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойку в перший клас. Отож програму першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.
Учителька, звісно, посадила їх за одну парту.
До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Мешкали вони в одному будинку.
Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшись за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:
– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!
Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.
Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.
– Молодець! – схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.
І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:
– Ото ще – й пожартувати не можна…
Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і таланистий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.
Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити, – нічого не виходить. Котька прицілиться – бац! – і м'яч уже на землі.
Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку – не можуть дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить – і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і удачливий був він хлопчина. А от Зойка – абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить. Ще й сама з себе кепкує:
– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..
І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:
– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.
І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю. Всі сміються.
І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.
Або чергує вона по класу, треба квіти полити.
– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася, – каже Зойка. Не встигла сказати – уже й справді мокра з ніг до голови.
– Ну, Заєць! – сміються всі. І найбільше сама Зойка.
А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв із Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.
Та Зойка й сама підштовхувала його.
– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!
Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше…
Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:
– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?
Котька почервонів:
– Нічого я не приліпився… Просто…
– Ну як – не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.
– Та ні… просто… – Котька насупив брови й одвернувся.
– Слухай, – Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, – слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі…
Котька розгублено закліпав і знизав плечима:
– Та якось… якось…
– Та ну тебе! – вигукнув Ігор Дмитруха. – Подумаєш – «друзі дитинства»! Так що – до пенсії ходити, за ручки взявшись? Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона… сама ж на себе каже – «розтелепа»…
– Та ну… – ще дужче почервонів Котька.
– Все! Ходімо тебе переселяти! – й Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати. – Заєць! – сказав Ігор Дмитруха. – Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і… і взагалі.
Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:
– Ага… так-так… авжеж… звичайно…
Котька стояв, втупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.
І тільки як сів поруч із Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.
Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти – все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.
Та повертатися вже було пізно…
Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідній двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від виконроба. Це було захопливо і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли різні застережні гасла на кшталт «Не стій під стрілою!».
Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли виконроб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі щасливо втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі почувався героєм і вже зовсім не думав про Зойку…
Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.
Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився – хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє…
Зойка була вже в класі.
Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.
Зойка усміхнулась і кивнула йому… Минуло кілька днів.
Тепер на великій перерві й після школи Котька гасав із хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.
Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.
На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутись і не дивитися на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.
– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! – сказав якось Ігор Дмитруха.
– Ух ти! – перезирнулися Спасокукоцький і Кукуєвицький.
– Бемц! – сказав Валера Галушкинський.
Експедиція в джунглі – то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадоба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні й так химерно перепліталися між собою – наче у справжніх джунглях.
Яка спокуса, особливо для хлопців, – залізти у ті «джунглі»!
Але технічка, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого одинадцятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.
Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки – для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.
Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла (лишилися тільки «продльонщики» на першому поверсі), Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку біля кабінету біології були «джунглі».
Піднявшись сходами, хлопці одразу лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.
Двері класів були розчинені. Ніде нікого. Звернули по коридору за ріг. І от – «джунглі».
Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим – Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» – і вужем вислизнув із «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції – хтозна).
Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.
«Звалив вазон!» – майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.
– Ігорю! – гукнув на бігу Котька. – Стривай! Стій! Ігорю! Я… я вазон звалив. Вернімося, Ігорю!
– Ану тебе! – відмахнувся Дмитруха, не обертаючись. Котька спинився.
Важко дихаючи, прислухався.
Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося. Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.
Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.
І…
Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон. Наче хто здушив Котьку за горло – перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.
Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.
Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися. І тут, мов із-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсонівна.
– А це що таке?! Ах ти ж…
Зойка розгублено усміхнулась:
– Ой!.. Не гнівайтесь… Це я… випадково… Я ж така розтелепа… Це ж… це ж усі знають…
Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу… Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту…
Ігор Дмитруха не сказав ні слова.
* * *
Льоня Монькін сидить один.Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали…
Льоня Монькін
Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки… Не кажучи вже про М а каро ні ну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще, ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб'є!..
Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери – це такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.
Коли він приніс у клас свої клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: «Ух ти!.. Ах ти!..» Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг із кишені пачку якихось надзвичайних жувальних гумок і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: «Подумаєш – марки! Велика цінність!» (Наче то й не вони щойно ухали та ахали). А дівчатка у Льодиків бік і не глянули – чи то знаючи Льодикове до них ставлення, чи то через дівчачу свою легковажність. Один тільки Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня почав збирати марки. Однак, зібравши дев'ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!..
Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення – листування з дівчатками різних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі, у міжнародному дитячому таборі «Молода гвардія», де познайомилася із зарубіжними школярами, списала цілий зошит адресами; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав'язалося жваве спілкування.
Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польща); Люба Присяжнюк – до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав'янко – до Еріки з Ейзенаха (Німеччина); а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома – зі Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріорою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Хорватія).
Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.
– А Ерика мені написала…
– А я Снєжані написала…
– А мені Йованка написала…
На всіх перервах – галала-галала-галала… Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувеніри різні. А то сядуть, книжками пообгороджуються (щоб хлопці не підглядали) – і пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) – тільки сопуть…
Льодикові все це було б, як то кажуть, «до ґудзика» (подумаєш, пишуть: «А я сьогодні п'ятірку одержала…», «А я вчора таке цікаве кіно бачила»), якби… не марки. Коли він бачив у дівчачих руках довгасті, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки, його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять – розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).
Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:
– Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!
Й інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:
– Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми!
Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:
– С-спас-сибічки! У мене такі є! Скільки завгодно!
Ну не міг же він узяти від них – від них! – цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!І ще більша досада і злість на жіноче плем'я охопили його.
«Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я…» І якось сама собою виникла у Льодика думка – а чому б оце і йому не почати листуватися з кимось із інших країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав – і знову відповідь, і щоразу на конверті – марка. Тільки одклеюй і складай у клясер… Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодика й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?…
І раптом…
Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).
Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав'янко. «Небувале буває» Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там – лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така ґава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?
Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.
І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.