Всеволод Зиновьевич Нестайко. Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

Всеволод Нестайко
Супер «Б» з «фрикадельками»
Повісті

Одиниця з обманом повість в оповіданнях про 5-Б клас

Давайте знайомитися

   Ранок.
   П'ять хвилин тому почався урок. У коридорах порожньо й тихо.
   Та ось хряскають вхідні двері. Спершу лунко – у вестибюлі, потім глухіше – по коридору – дріботять швидкі кроки: якийсь неборака запізнився.
   Прочинились у кінці коридору двері якогось класу, і тоненький винуватий голосок жалібно писнув: «Можна?»
   Щось докірливо каже з класу вчителька.
   Двері зачиняються.
   І знову нікого.
   День почався.
   Порожньо й тихо в коридорах.
   Тільки шкільний кіт Сократ, весь у крейді й кольорових плямах, виходить із-за рогу й поважно йде самісінькою серединою коридору. Він користується нагодою. Він добре знає, що коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкурнути звідси й потім усю перерву гасати по школі, уникаючи палких проявів дружби любителів природи. Сократ іде й меланхолійно позирає на двері класів.
   Усі двері однаковісінькі, лише на одних таблички з написом «1 клас», на інших – «10 клас». І за одними дверима клаповухі першокласники, від старанності висолопивши язики, глибокодумно виводять у зошитах кружечки й палички. А за іншими – вусаті одинадцятикласники грають у «морський бій» з підмальованими одинадцятикласницями (поки хлоп'якуватий практикант-учитель із наївними очима списує всю дошку хитромудрими формулами).
   Але нас із вами не цікавлять ні ті, ні ті.
   Обережненько, навшпиньочках ходімте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом «5-Б клас». Табличка перекособочена, з відбитим ріжком, але напис видно добре.
   Підійшли. Прислухалися. За дверима тихо. Жодного звуку. Як то кажуть, – анічичирк!.. Може, там нікого нема? Може, клас порожній?
   Прочиняємо нищечком двері. Зазираємо одним оком… Є!.. Всі на місці!
   Сидять гарненько. Обличчя зосереджені, серйозні. Ні тобі усмішки, ні тобі витівки якоїсь. Не діти, а янголи.
   Що таке?… Може, ми не туди потрапили?… Хіба про таких напишеш повість? Може, ходімте до іншого класу?… Пошукаємо справжніх живих учнів?…
   Та ні, стривайте!..
   От учителька Ліна Митрофанівна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос:
   – Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав'янко!
   «Ага! – догадуємося ми. – Контрольна!» Тепер ясно, чому такий порядок.
   Ліна Митрофанівна суворо супить брови й орлиним поглядом роззирається навкруги – пильно стежить, щоб ніхто ні в кого не списував.
   Але де це бачено в світі, щоб на контрольній ніхто ні в кого не списав?…
   От із третьої парти на підлогу падає папірець. Але з третьої парти ніхто за ним не нахиляється. За ним нахиляються з четвертої парти.
   Ліна Митрофанівна робить рвучкий рух:
   – Га? Що таке?!.
   – У мене календарик упав, – невинно кліпають очима з четвертої парти.
   Ліна Митрофанівна не бачила, з якої парти впав папірець, – і все гаразд!..
   – Мій п'ятий «Б» – неможливий! – часто каже Ліна Митрофанівна.
   – Мій п'ятий «Б» найкращий! – так само часто каже Ліна Митрофанівна.
   – Мій п'ятий «Б» доведе мене до інфаркту! – каже Ліна Митрофанівна.
   – Мій п'ятий «Б» тільки й тримає мене на світі! – каже та ж сама Ліна Митрофанівна.
   То коли ж вона каже правду?
   Хто ж вони такі – оті тринадцять хлопчиків і десять дівчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами? Гарні вони чи погані?
   Давайте-но ближче познайомимося з ними! З кого почнемо?
   Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самісіньким столом Ліни Митрофанівни…

Спасокукоцький і Кукуєвицький

   Обидва вони маленькі, кругловиді, клаповухі та кирпаті.
   Тільки той, що в нього на носі руденька блямбочка, – то Спасокукоцький.
   А той, що в нього щербатий зуб, – то Кукуєвицький.
   Спасокукоцького звати Лесик.
   Кукуєвицького звати Стасик.
   Понад усе на світі Спасокукоцький любить цукерки «Тузик».
   Кукуєвицький понад усе на світі любить цукерки «Білочка». Але, якщо нема «Тузика» й нема «Білочки», вони гризуть усе, що є: «Золотий ключик», «Морські камінці», «Корівку» і навіть тверді, хоч об дорогу кидай, козинаки.
   Так історично склалося, що в перший день у першому класі вчителька посадила їх за першу парту перед самісіньким своїм носом. Бо вони були найменшенькі в класі. Так сплелися їхні долі.
   Ех-хе-хе!.. Доле-доле!.. Коли тобі повних шість років, а у трамваї або тролейбусі тобі од сили дають чотири з половиною, щонайбільше п'ять, – ох, як же ж ти страждаєш, ох як же ж тобі хочеться бути хоч на крапелюшечку, хоч на сантиметрушечку вищим!.. Як же ж тобі хочеться бути таким, як отой Ігор Дмитруха, що сидить на останній парті й обстрілює жованими паперовими кульками зі скляної трубочки класну дошку… Як же ж тобі хочеться!..
   Спасокукоцький скоса позирав на Кукуєвицького і думав: «Здається, він трохи менший за мене… Оно но як на лікті спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсім шпінгалет. А, мабуть, думає, що я – шпінгалет. Думає, що я пігмей і нікчема. Що об мене можна ноги витирати. Ні! Не допущу, щоб він так думав! Не допущу!»
   На великій перерві, коли вони стояли біля вікна в коридорі, гризли козинаки й дивились, як у дворі на спортмайданчику старшокласники випендрювалися біля турніка, Спасокукоцький цмокнув цукеркою і сказав:
   – А ми цього літа на дачі в селі були. І я виліз на отаке здоровеннецьке дерево. На самісіньку верхівку. І там було гніздо шуліки. А у гнізді – шуліченята. Дзьобаті такі!.. Але я їх не взяв, нащо вони мені. Щоб іще шуліка око за них виклюнув! Дуже треба! Тільки подивився, пальцем поторкав і зліз.
   Кукуєвицький закліпав очима, і козинак застряг у нього в горлі. Він хотів щось сказати, але не зміг, а тільки промекав, як козеня:
   – М-ме-е-е!..
   Тут задзвенів дзвоник, і довелося йти в клас.
   Спасокукоцький торжествував: «Ага! З'їв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпінгалет!» Але на наступній перерві Кукуєвицький закліпав волохатими віями, почервонів і тихо сказав:
   – А я… якось узимку пішов на Дніпро подивитися на підлідний лов. Лід був тільки попід берегом, а далі вода. І шмат крижини, де я стояв, одірвався і поплив. Усі кричать. А я не злякався. Тільки кричу: «Агов! Швидше рятуйте, бо мені в гастроном по сметану треба!» І по мене послали катер, і виловили мене уже під Києвом, біля Жукового острова. Але сметану я таки встиг купити.
   Спасокукоцький крекнув і теж почервонів. Потім зібрав усі свої сили і сказав:
   – А мене… а я… а мені справжню пожежу гасити довелося. О! На дачі. Загорілася солома біля корівника. Але я не розгубився, схопив відро з помиями і… Якби не я, згорів би к свиням і корівник, і хата, і все на світі…
   – А я… – скромно опустив очі Кукуєвицький. – А я… лишився колись сам у квартирі. І раптом подзвонив злодій. І каже: «Одчиняй! Київгаз!» А я весь заціпенів і кажу: «Не одчиню! Всі розбійники завжди кажуть «Київгаз», а тоді заходять, убивають і грабують. Тікайте, бо зараз як візьму татову мисливську рушницю і як стрельну через дірку для ключа!» А він каже: «Дурний!» А я кажу: «Од такого чую!» Він злякався й пішов.
   Спасокукоцький тяжко зітхнув і, мало не плачучи, сказав:
   – А я… а мене колись велосипед переїхав… І маминого годинника я колись проковтнув… Разом із ремінцем…
   Настрій у Спасокукоцького зіпсувався вкрай. Сидячи на уроці, він спідлоба позирав на Кукуєвицького і думав: «Невже цей шпінгалет не брехав! Невже справді і на крижині плавав, і з розбійником так хоробро розмовляв… А я ж усе чисто вигадав – і про шуліченят, і про пожежу…»
   Насправді то він сам трохи не спалив корівника. Бавився сірниками, і зайнялася солома. Перелякавшись, він заверещав, як порося. Прибігла мама, схопила відро з помиями і залила вогонь, а його самого так торохнула відром, що він заорав носом у калюжу.
   Спасокукоцький свердлив очима Кукуєвицького, намагаючись зрозуміти, брехав той чи ні. Але Кукуєвицький дивився так ясно і невинно, що нічого не можна було зрозуміти.
   І Спасокукоцький вирішив не здаватися.
   Наступного дня з'ясувалося, що Спасокукоцький на тій самій дачі ще витяг з річки потопаючу маленьку дівчинку, лазив у криницю рятувати кошеня і їздив верхи на баскому жеребці Електроні…
   Однак з'ясувалося також, що Кукуєвицький, у свою чергу, бився зі скаженим собакою, лазив у каналізаційний люк діставати ключі, загублені сусідською дівчинкою, і під час військового параду катався на міжконтинентальній балістичній ракеті з атомною боєголовкою…
   Тепер Спасокукоцький, розгортаючи газети, з острахом читав заголовки – чи не надруковано статті про подвиг Кукуєвицького. І, слухаючи радіо, боявся почути знайоме прізвище.
   Минуло кілька днів, сповнених подвигів та героїзму.
   Спасокукоцький і Кукуєвицький ходили з гордо піднятими головами, розправивши плечі. Вони стали вищими і стрункішими.
   Та одного разу Кукуєвицький не прийшов до школи – мабуть, захворів.
   Спасокукоцький пронудився всі п'ять уроків. У голові безглуздо крутилася нерозказана чудова пригода про його двобій з величезною гадюкою. То була така пригода, від якої Кукуєвицького скрутило б у баранячий ріг. А він не прийшов.
   У кепському настрої повернувся Спасокукоцький додому.
   Обідав він без апетиту. За обідом мама раптом якось дивно глянула на нього, потім ще раз глянула, пильно придивилась і сказала:
   – Ану розкрий рота!
   Нічого не підозрюючи, Спасокукоцький роззявив рота.
   – Ой, – скрикнула мама. – У тебе ж дірка в зубі! Карієс! Боже мій! Треба негайно йти до зубного лікаря!
   – Що?! – Спасокукоцький випустив із руки ложку, і вона, дзенькнувши об край тарілки, плямкнулась у борщ. – Треба негайно йти до зубного лікаря! – повторила мама. – Негайно! – вона вже набирала номер телефону. – Аллоу! Скажіть, будь ласка, коли приймає стоматолог?… Ага. Дякую!.. – вона поклала трубку. – Ходімо зараз же! З другої години дуже гарний спеціаліст.
   – Й-я… не… піду! – сказав Спасокукоцький.
   – Підеш! – твердо сказала мама.
   – Не піду! – ще твердіше сказав Спасокукоцький.
   – Ти що – хочеш лишитися без зубів?! Догрався з тими цукерками! Скільки разів я говорила – не їж стільки цукерок! Не гризи без кінця цукерки!..
   – Я не піду! – на високій ноті відчайдушно вигукнув Спасокукоцький.
   – Підеш, – спокійно сказала мама, пудрячи перед дзеркалом носа.
   – Я не можу нікуди йти. Мені погано, – скривився Спасокукоцький. – У мене болить живіт.
   – Нічого в тебе не болить, – сказала мама, підмальовуючи помадою губи.
   – Ой! Ой! – Спасокукоцький перехнябився і ліг щокою у прохололий борщ.
   – Ти ж знаєш, що на мене це не діє, – незворушно сказала мама, фарбуючи щіточкою вії.
   То була правда. Мама Спасокукоцького була тверда, як алмаз. Полежавши трохи у борщі, Спасокукоцький підвів голову, обібрав зі щоки капусту й тяжко-тяжко зітхнув:
   – Ти хочеш моєї загибелі!..
   – Я хочу, щоб мій син не був беззубий. Щоб йому не довелося носити в портфелі склянку зі вставною щелепою.
   … За п'ять хвилин вони вже йшли до дитячої поліклініки. Мама міцно тримала Спасокукоцького за руку, а він механічно переставляв ноги і нічого перед собою не бачив: усе розпливалось у сльозах. Тільки у такт цоканню маминих каблуків гупало в грудях серце.
   Запахло ліками – вони зайшли у поліклініку.
   Біля стоматологічного кабінету не було нікого, прийом тільки-но почався – вони прийшли першими. І їх одразу запросили.
   Спасокукоцький переступив поріг кабінету, і в нього похололо всередині. Під стіною стояла скляна шафа, у якій на скляних полицях лежали блискучі нікельовані інструменти для висмикування зубів – кліщі, «козячі ніжки» тощо.
   А посеред кабінету, поряд із кріслом, стояла вона – бормашина. Ота страшнюча пекельна бормашина, про яку Спасокукоцький чув ще в дитячому садочку від завжди переляканої Талочки Дударенко.
   Блакитна, обтічної форми, схожа на рубку підводного човна, бормашина дивилася на нього зеленим оком і наче підморгувала.
   Першим бажанням Спасокукоцького було рвонутись і дати драла. Але позаду гостро пахла парфумами невблаганна мама. А попереду привітно всміхався і пахнув ліками високий лисий дядечко з бородавкою на носі – лікар. Усі шляхи до втечі було перекрито.
   – Заходьте, заходьте, – лагідно промовив лікар і широким жестом показав на крісло. – Будь ласка, сідайте, юначе. З обличчя бачу, що переді мною справжній мужчина.
   Але Спасокукоцький не зреагував. Він чудово знав ці лікарські штучки-дрючки: усміхається-усміхається, а потім я-ак штриконе шприцом, або я-ак різоне скальпелем, або я-ак утне іще щось – і моргнути не встигнеш (Талочка Дударенко не раз про це говорила).
   Спасокукоцький не зрушив з місця.
   Мама несподівано підхопила його попід пахви й, хоч він щосили задриґав ногами, підняла і, як дитину, посадила в крісло.
   Лікар натиснув на якусь педаль, і крісло поїхало вгору. А серце Спасокукоцького покотилося вниз.
   – Ну-с, розтулимо рота і подивимося, що там у вас робиться, – усміхнувся біля самісінького носа Спасокукоцького лікар.
   – Лесику, ну ти ж гарний хлопчик. Ну розкрий ротика. Ну будь розумником! – чужим, неприродно лагідним голосом сказала ззаду мама.
   – Ну-с! – повторив лікар. – Е-е! – зціпивши зуби, мотнув головою Спасокукоцький.
   – Не розумію. Ви що – глухонімий?
   – У мене не одкривається рот, – не розціплюючи зубів, процідив Спасокукоцький. – Мабуть, спазми.
   – А-а, це буває,-усміхнувся лікар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис – і рот розтулився сам собою.
   Другою рукою лікар спритно підніс до зубів Спасокукоцького маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку.
   – Г-г-гав! – сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.
   – О-у! – одсмикнув руку лікар. – Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму? – І раптом сказав суворо: – Ану, розкривай рота швидше!
   Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.
   – Га-а-а! – закричав Спасокукоцький.
   – Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.
   – Болить.
   – Не може бути.
   – Ага. Вам «не може бути». А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.
   – Ось на тобі! – сказав лікар. – І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в газету.
   – Напишіть-напишіть! – сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.
   – Що?! – весело вигукнув лікар. – Оце здорово! Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк.
   – Га? – Спасокукоцький від подиву розтулив рота. Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.
   «Ой! Це ж тепер усі знатимуть… І Кукуєвицький знатиме… Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуєвицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона… Ой, що ж тепер буде?…»Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо задзижчала. Було зовсім не боляче… Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:
   – Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..
   Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.
   – Ви вільні!
   Спасокукоцький зліз із крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхнулася, простягаючи йому руку.
   «Оце і все?… А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуєвицький бився зі скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині та проганяв розбійника з Київгазу… Кукуєвицький таки герой, а я… Ех-х!..»
   І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і… заплакав.
   – Отаке! – здивовано вигукнув лікар. – Чого це ти? Усе ж минулося! А-а… Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримавсь як справжній мужчина!..
   «Справжній мужчина» шморгнув носом і витер сльози. А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:
   – От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного… А ти…
   Спасокукоцький обернувся.
   Під дверима у черзі на стільці поруч із мамою сидів переляканий, заплаканий Кукуєвицький…

* * *

   Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч із Надею Трав'янко сидить Шурик Бабенко.
   Надя Трав'янко – видатна особа (це вона при всьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова.
   Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком.
 

Шурик Бабенко

   Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором'язливий хлопчик.
   Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама що називається трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.
   Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей – дівчатка: Галочка, Наталочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в «дочки-матері». Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: «Я пішла до Галочки». Було йому тоді років три.
   З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже переїхали у нову квартиру в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж переїхали в нову квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: «Я пішла до Галочки». І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість «ш» вимовляв «ф», закричав, хихикнувши:
   – О, Фурик Бабенко! Фурик Бабенко!
   Він умисно робив наголос на першому складі!
   І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко. Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перші два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі – або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.
   Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп'ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв під стіночкою у дворі й дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив, не помічаючи його, як повз порожнє місце.
   І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав… Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха – то велика людина! Як кажуть хлопці – молоток! З таких виростають полководці, герої та чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завучки Віри Яківни він схиляє голову й каже: «Я більше не буду», – це в нього звучить гордо й незалежно.
   А як він з'їжджає по перилах з другого поверху!
   Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!
   А найголовніше, – як він грає у футбол! Ах, як він грає у футбол! Для хлопців він – і Шевченко, і Бекхем, і Рональдо разом узяті.
   Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити бодай один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол – це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м'яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м'яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.
   Щоправда, одного разу… Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз «маталися». Було їх у дворі до двох десятків, грали вони неоднаково – хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани – Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:
   – Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?
   – Яблуко, – казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців за домовленістю був «яблуком», ішов до нього в команду, а «груша» котилася в команду Галушкинського.
   Це називалося «мататися». Навчив хлопців цього батько Ігоря Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий вболівальник футболу, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.
   Так-от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в запасі. Але Льоня Монькін був такий зануда і зчинив такий ґвалт: «А чому я! А я не хочу! А я не буду! А я все одно!», – що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:
   – Матайся он з ним!
   І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: «Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!» І потяг до капітанів:
   – Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?
   Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові «кавун». Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:
   – Гарбуз!
   Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування. У Шурика заніміло всередині – наче він раптом знявся й полетів.
   – Будеш захисником, – кинув йому Дмитруха й побіг до центру поля.
   Шурик отетеріло закліпав очима – він не знав, що має захищати захисник… Він полетів далі, але вже не вгору, а вниз, у прірву.
   – Чого став! Біжи до воріт! – гукнув йому хтось із хлопців. Шурик щодуху кинувся до воріт.
   – Ти куди, ґава, то ж не наші ворота! – знов гукнули йому. Шурик різко спинився і, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бік.
   – Стій тут! – шарпнув його хтось за руку. Шурик завмер.
   Пролунав свисток. Гра почалася.
   Шурик стояв, і серце його тріпотіло, наче м'яч у сітці воріт. Він не міг розібратися, де «наші», де «не наші». Все зливалося в нього перед очима, мигтіло, мелькало й смикалося.
   – Грай у стінку!.. Замкни штангу!.. Пресинг! – чув він звідусюди якісь незбагненні чудернацькі слова й нічого не міг зрозуміти.
   І раптом він побачив, що прямо на нього… котиться м'яч.
   Шурик заціпенів. Це було так страшно, наче то котився не м'яч, а котилася бомба. Шурик не міг ворухнутися. М'яч підкотився, стукнувся об Шурикову праву ногу й спинився.
   – Пасуй! Пасуй сюди! – почув Шурик голос Ігоря Дмитрухи. Шурик наче прокинувся, дрібно затупцявся на місці, розмахнувся і незграбно шкрябонув ногою по землі… повз м'яч.І в цю мить налетів Валера Галушкинський, вдарив по м'ячу, воротар з хеком ляпнувся на землю, але було вже пізно.
   – Фтука-а! – не своїм голосом закричав Галушкинський.
   – Ура! Штука! – закричав Льоня Монькін, стрибаючи на спину Галушкинському. І ще кілька Галушкинських гравців підбігло й обхопило свого капітана.
   Щурикові здалося, що то його серце вискочило з грудей і разом з м'ячем влетіло у ворота…
   Ігор Дмитруха підбіг до Шурика і пхнув його в плече:
   – Геть з поля, партачу! – і загукав Галушкинському: – Ми граємо без центрального захисника.
   Так закінчився Шуриків перший у житті футбольний матч. Більше ніхто Шурика «мататися» не запрошував. І Шурик або сидів у себе на балконі, або самотньо стояв на своєму постійному місці, під стіночкою біля пожежної драбини. І хтозна, скільки б він там простояв, якби не одна несподівана обставина.
   Цього літа, як і завжди, Шурик із батьками поїхав відпочивати в Євпаторію. А коли повернувся, то дізнався, що в їхній будинок переїхав знаменитий футболіст, капітан команди «Метеор», заслужений майстер спорту Гелій Бумбарасов. Ще й у квартиру якраз над Шуриком. Шурик жив на другому поверсі, а Бумбарасов оселився на третьому. Хлопці були надзвичайно збуджені й гули як бджоли. Ще б пак! У їхньому будинку жив сам Бумбарасов, залізний Бумбарасов! Усі вболівальники називають його «Директор» – такий він розважливий і серйозний: ніколи не поспішає, не метушиться, але найпрудкіші форварди не можуть його обійти. Бумбарасов був захисник. Шурик уже знав, що він центральний захисник, головна особа у захисті.
   Тепер хлопці грали у футбол що називається з ранку до вечора. І так старалися, так старалися, що аж пара з рота йшла. Кожному хотілося, щоб його гру побачив і оцінив Директор. Правда, Директор вдома майже не бував – то він на тренуванні, то у від'їзді.