Страница:
А коли і я абонент, то…
Льодик розгорнув листа.
«Добрий день, Надя! Дуже спасибі тобі за фото ваш прекрасний Київ. У мене все порядок. Тільки один неприємність. Я посварився з мій друг Гудрун. Той, що живе в сусідстві, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир і дружба. Ну от. А як ти?
Пиши. Буду відповідати. Привіт.
Еріка».
У Льодика підскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба!
Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерікою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печінки в'їлася, та Еріка. А що ж! Дівчата – вони всюди однакові. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна – і гарна, і метка, і розумна. А йому це набридло, і він послав її по-німецькому куди треба. І тепер вона, бач, переживає, не знає, «як зробити назад мир і дружба». Мабуть, така сама, як Надька Трав'янко, якщо з нею листується. І той Гудрун, сердега, очима кліпатиме і ще візьме й помириться. Треба йому написати, підтримати, застерегти.
Адреса є. Раз по сусідству, – значить, на тій самій вулиці. Правда, прізвища нема. Але Ейзенах – місто невелике. Значить, і будинки там невеликі. І навряд, щоб у шостому номері було багато Гудрунів. Таке незвичне ім'я. Може, він і на весь Ейзенах один.
Відчуваючи жар у грудях і тремтіння в усьому тілі, Льодик сів за листа.
«Добрий день, Гудруне! – бадьоро почав він. – Пише тобі Леонід із Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто наші дівчата листуються з вашими. І мені стало відомо, що ти посварився з Ерікою. Вона тепер переживає і не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом! Я певен, що то вона винна. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна.
Давай будемо листуватися. Пиши мені, а я писатиму тобі. З міжнародним привітом Леонід Монькін».
Льодик подумав-подумав і приписав: «Я збираю марки. А ти?»
Він перечитав листа і лишився ним дуже задоволений. Здорово написано, по-чоловічому! Гудрун оцінить. Особливо оте «держи хвоста бубликом»! І приписка ловка. Нічого не просив, і водночас кожному дурневі ясно, що треба прислати марок.
Льодик пішов на пошту, купив спеціальний конверт для міжнародної кореспонденції та відправив листа.
А того, Трав'янчиного, щоб вона ні про що не догадалася, дуже спритно підсунув їй у підручник – хай думає, що сама туди поклала.
І став чекати відповідь. День чекає, два, три… Тиждень чекає…
Щодня по кілька разів зазирає у поштову скриньку. Навіть наважився запитати листоношу. Та усміхнулася й весело сказала: «Пишуть».
За цей час Льодикові двічі вже снилися міжнародні сни.
Одного разу наснилося, що на його ім'я з закордону прибув цілий вагон марок. І він не знає, куди ті марки подіти. Залізничне начальство вимагає, щоб він негайно розвантажував свій вагон, а мама категорично заперечує, щоб він завалював усю квартиру марками.
Удруге йому наснилося, ніби його обирають президентом міжнародної антидівчачої асоціації. Це чомусь відбувалося на вокзалі й обирали його не люди, а… чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у вигляді поштових марок. І головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речі, теж був не людина, а чемодан. «Авжеж, – думав уві сні Льодик, – тепер зрозуміло, чому в нього таке ім'я. «Гудрун», «чемодан» – навіть звучить однаково».
І Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: «Чого ти дивуєшся? Я ж тобі писав у листі, що президентом будеш ти. Я ж тобі писав», – думав уві сні Льодик. – Як це я забув. Він же мені писав. Я ж одержав від Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь».
Так було уві сні. А наяву – ніяких листів не було.
Минув іще тиждень. І ще три дні.
Нічого.
Крім газет, дитячого журналу та рахунків за міжміські телефонні переговори батьків – анічогісінько. Льодик просто зненавидів поштову скриньку (у-у, теж жіночого роду, капосна!). Нарешті він махнув рукою: «Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прізвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотілося!»
І от коли він махнув рукою і перестав чекати, несподівано надійшов лист.
Повертаючись зі школи, Льодик зустрівся біля під'їзду з листоношею. Листоноша весело усміхнулась і сказала:
– А-а! Пан Монькін?! Леонід?! Вам лист! – вона швидко перегорнула у сумці велику купу листів, витягла одного й подала йому.
Занімілою рукою Льодик узяв довгастого конверта. І, розгубившись, навіть забув подякувати листоноші. Та, все ще усміхаючись, зайшла до під'їзду, а він лишився надворі.
У лівому куточку конверта була наклеєна синенька стрічечка, на якій білими літерами були написані іноземні слова, а у правому – аж сім різноколірних марок: на одній – дядечко в окулярах, на другій – будинки якісь, на третій – якийсь орнамент, а на чотирьох інших – по дві барвисті гарнющі пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було.
«Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток!»
Тремтячими пальцями Льодик розірвав конверт.
На землю посипалися кольорові листівки із зображенням якогось старовинного замку на горі. І ще – зображенням донизу – впала якась менша листівочка, на звороті якої був напис: «Леоніду від Ерики та Гудрун. На дружбу-фройндшафт», – піднявши, прочитав Льодик. Перевернув і… серце в нього зупинилося. З кольорової фотографії, обнявшись, усміхалися йому… дві дівчинки…
Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсіанин – Льодик не був би такий вражений. Гудрун – дівчинка!.. Це було неймовірно. Як це могло бути?! Ерика ж писала: «Мій друг Гудрун», «Той, що живе в сусідстві…». І раптом Льодик згадав: «Тільки один неприємність…» Та то ж вона просто… просто помилилась. Погано ще знає мову і плутається у родах й відмінках. А він, йолоп: «Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна…» От тобі й маєш – «один неприємність»!.. От уже сміялися, мабуть!..
З під'їзду вийшла усміхнена листоноша.
– Ну що – дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дівчат! – вона зиркнула на фотографію, яку він не встиг сховати, підморгнула йому й пішла.
Краще б вона вдарила його своєю сумкою по голові!
«Дочекався»! Справді, дочекався!
Ой! Що ж тепер буде!
Ерика й Гудрун, звичайно ж, написали Наді Трав'янко, а та рознесе по всій школі… І… «У нас теж дівчата вередливі…» Ну дадуть йому тепер ці дівчата! Задражнять, засміють – жити не захочеш!.. Хоч на край світу тікай!
Наступного дня Льодик до школи не пішов.
Зранку заохав, застогнав і сказав мамі, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба і, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидів удома.
До півдня Льодик пролежав на тахті, перебираючи і переглядаючи марки. Для нових семи марок він одвів окрему сторінку клясеру. Що б там не було – не викидати ж їх!
Лежав, переглядав марки і думав.
А ті Ерика й Гудрун, видно, єхидні дівчата. Ні слова йому не написали, тільки підписали фотографію – і все. Мовляв, дивись, дурню, і начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сів зі своїм листом! Марок йому, бач, закортіло! Барахольщик! Так на тобі марки, клей їх собі хоч на носа! Але за ті марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся!
І так Льодикові стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче він і справді захворів. І голова начебто заболіла, і горло… І температура ніби підвищилась.
А вдома нема нікого. Тато й мама на роботі, прийдуть тільки увечері.
Льодик відчув себе таким самотнім і нещасним, і так йому стало себе шкода, що він… заплакав.
І в цей час у двері подзвонили. Льодик стрепенувся: «Невже мама?!» Коли Льодик хворів, мама іноді відпрошувалася на роботі й приходила зразу по обіді.
Льодик швиденько витер сльози і побіг відчиняти.
Відчинив двері… й закляк.
На площадці з портфелями у руках стояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк і Надя Трав'янко.
– Ти що – захворів?
– Чого ти не був у школі? – Ми принесли тобі уроки.
– І прийшли провідати, бо я одержала вчора листа від Ерики.
Льодик зіщулився, втягнув голову в плечі й позадкував.
– Ой, дівчата, він таки хворий! – вигукнула Тося Рябошапка. – Дивіться, який блідий!
– І… і заплаканий! Дивіться! – скрикнула Люба Присяжнюк.
– Ой, що тобі болить? – забідкалася Таня Верба.
– Йому треба негайно лягти! – вигукнула Надя Трав'янко.
І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його попід руки, потягли до тахти і силоміць поклали.
«Ну, зараз почнеться!» – з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі – він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.
На якусь мить дівчата завмерли. А тоді…
– Ой, – прошепотіла Тося Рябошапка. – Дивіться, як йому погано!
– Здається, знепритомнів! – прошепотіла Таня Верба.
– Бідолаха! – прошепотіла Люба Присяжнюк. – Бачите, який він тонкий і вразливий. А ми…
– А ми, – зітхнула Надя Трав'янко, – ми ж завжди вважали, що він противний… А він узяв і помирив Ерику й Гудрун.
Льодик ледь-ледь розплющив одне око – сміються, чи що? Та дівчатка й не думали сміятися. Обличчя в них були абсолютно серйозні й зосереджені.
– Так же ж і пишуть, – знову зітхнула Надя Трав'янко. – «Нас помирив ваш хороший товариш Леонід Монькін. Передайте йому дуже спасибі!» І що він там таке написав?…
І раптом Льодик усе зрозумів. І зовсім розплющив очі. Авжеж! Він написав Гудрун, що Ерика переживає, і Гудрун стало совісно, і вона перша побігла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, він допоміг їм помиритися. І, вдячні йому за це, вони не стали писати, як він помилився… І ніхто з нього тепер не сміятиметься й не кепкуватиме. Гаряча хвиля несподіваної радості зненацька огортає Льодика, і він не може втриматися від усмішки. Дівчатка дивляться на нього і теж щиро й радісно усміхаються.
І тут йому враз спадає на думку, що радість – жіночого роду… І дружба, між іншим, – теж…
Але мир – усе-таки чоловічого…
Он за останньою партою у лівому ряду під стіною сидить хлопець – наче з іншого класу, вищий і старший за всіх… Це…
Фігура
Коли він уперше зайшов до класу, Ігор Дмитруха сплеснув руками й вигукнув:
– Ух ти! Фігура!
І це прізвисько якось одразу, в одну мить приліпилося до нього.
Він був високий, вищий за всіх у класі на цілу голову, а то й на дві, з довгим кумедним носом, з довгими руками, що стирчали з коротких рукавів, вайлуватий і незграбний. Ходив, човгаючи напівзігнутими ногами. А правою рукою вимахував і загрібав назад, наче бив себе по невидимому хвосту.
Звали його Юра Хитрюк.
Він мав би вже бути в шостому, але цілий рік прохворів – пролежав у лікарні.
Через ту його хворобу батьки й переїхали зі Львова до Києва, щоб змінити шкідливий для нього вологий клімат.
За вдачею Фігура був добродушний, незлобливий і м'який.
Ігор Дмитруха відчув це одразу. Маючи про всяк випадок за спиною своїх «ад'ютантів» Лесика Спасокукоцького та Стасика Кукуєвицького, він підійшов до новачка, що мовчки сів на вільне місце за останню парту в лівому ряду, і в'їдливо-чемно спитав:
– Слухайте, дядю, ви правила поведінки учнів знаєте? Оно висять у класному куточку!
– Н-ну з-зна-аю, – враз почервонівши, неквапливо сказав той (він ще й заїкався!).
– Ой, сумніваюся! – похитав головою Дмитруха. – От що глаголить пункт восьмий?… Пункт восьмий правил для учнів глаголить: «Вітай учителів та інших працівників школи, знайомих і товаришів. Виконуй правила вуличного руху». А ти? Ти нас привітав?
– Я… я… кивнув… – ще дужче червоніючи, сказав Фігура.
– Ех ти! «Кивнув»! У нас так не вітаються! У нас кажуть: «Здрастуйте, любі друзі!»
Спасокукоцький і Кукуєвицький хихикнули.
– Припинити! – гримнув на них Дмитруха. Спасокукоцький і Кукуєвицький одночасно завмерли, стримуючи сміх.
– Привітайся, будь ласка! – лагідно сказав Дмитруха Фігурі. Фігура повагом підвівся з-за парти і, схиливши голову набік, криво усміхнувся:
– Н-ну… зд-драстуйте… л-любі д-друзі…
– О! Це – інша справа!.. Ану, любі друзі, привітаймо Фігуру!
Дмитруха, як диригент, змахнув руками, і весь клас хором вигукнув:
– Здра-стуй, Фі-гу-ро!
А потім, повторюючи за Дмитрухою, всі прокричали ще тричі:– Фіг-ура! Фіг-ура! Фіг-ура! – на зразок «Фізкульт-ура!»
І всім одразу стало весело. І Фігурі теж. Він щиро сміявся разом з усіма. Видно, що він любив жарти і веселих людей. І Дмитруха, мабуть, йому сподобався. Він навіть хотів щось таке сказати, але в цей час зайшла вчителька і почався урок.
А на перерві Ігор Дмитруха підійшов до Фігури, що стояв у коридорі під стінкою, і сказав:
– Ні! Все-таки правил для учнів ти не знаєш! От що глаголить пункт сьомий? Пункт сьомий глаголить: «Розумно проводь вільний час: читай книжки, бери участь у роботі гуртків, займайся фізкультурою»… А ти чим займаєшся? Стоїш, як стовп. Непорядок. Ну, виконуй правила!.. Давай займемося фізкультурою. Побачимо, на що ти здатний. Одійди, будь ласка, од стіни!
І коли Фігура слухняно одійшов, Ігор Дмитруха вигукнув: «Гоп!» – і враз скочив йому на спину. Від несподіванки Фігура поточився і мало не заорав носом.
– По конях! – закричав Дмитруха.
Спасокукоцький скочив на Кукуєвицького, Валера Галушкинський на Шурика Бабенка, Льоня Монькін на Вітасика Дяченка. І хвацька кавалерія затупотіла по коридору. Аж поки владний голос завучки Віри Яківни: «Зараз же припиніть!» – не обірвав їхнього галопу.
– А ти молодець, Фігуро! Здорово гарцюєш! – сказав Ігор Дмитруха, коли вони вже пішки поверталися до класу. – Оголошую тобі подяку й нагороджую орденом Буцефала!
Він вийняв із кишені та власноручно приколов до Фігуриних грудей значок із зображенням кінської голови.
– С-спас-с-сибі! – закліпав очима й почервонів Фігура.
А Спасокукоцький та Кукуєвицький подивилися на нього з неприхованою заздрістю і досадою – вони відчули, що втрачають прихильність командира. І правильно відчули. Такої вже вдачі був Ігор Дмитруха – він, не задумуючись, умить міняв свої симпатії й уподобання. І хоча Спасокукоцький та Кукуєвицький лишилися поки що ад'ютантами, але першим, найближчим «ад'ютантом його превосходительства» Дмитрухи став з цього дня Фігура. – Фігуро! За мною! Вперед! – вигукував Дмитруха і мчав по коридору.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, незграбно біг на напівзігнутих ногах Фігура.
– Фігуро! На перший поверх! У спортзал! – вигукував Дмитруха і дріботів сходами.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно переступав через три сходинки Фігура.
– Фігуро! До компоту й пиріжків! Короткими перебіжками! – вигукував Дмитруха і, розштовхуючи всіх, летів у буфет.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно оббігав зустрічних Фігура…
– Тю! Просто як цуценя! – стиха пхекали один одному Спасокукоцький та Кукуєвицький, забувши, як зовсім недавно так бігали вони самі…
Розповідаючи комусь про Фігуру, Дмитруха називав уже його не просто «Фігура», а «мій Фігура»:
«Подивилися б ви на мого Фігуру…», «Мій Фігура ходить отак!.. Сміхота!..», «Викликає математичка мого Фігуру, а він підвестися з-за парти не може – я його за хлястика до спинки прив'язав. Ха-ха-ха!..»
Під настрій Дмитруха складав про нього жартівливі вірші:
А може, помічав, але пробачав…
А може, просто такої уже м'якої, добродушної вдачі він був… І на всі Дмитрухинські «жарти» Фігура тільки широко усміхався, показуючи великі нерівні зуби. Та от одного разу…
Одного разу Ігор Дмитруха приніс у школу пістолет.
Хлопці аж застогнали, побачивши той пістолет. Вони очей не могли відвести від нього. Ніхто зроду не те що в руках не тримав – ніхто зроду не бачив такого пістолета.
То був справжній пневматичний пістолет.
Ігореві привіз того пістолета його старший брат – спортсмен.
Двічі стрельнути Ігор дав тільки Фігурі. По одному разу стрельнули Спасокукоцький та Кукуєвицький. Більше стрельнути Ігор не дав нікому.
На великій перерві Ігор Дмитруха, гордий і незалежний як ніколи, вимахуючи своїм пістолетом, помчав надвір. Хлопці з класу, всі до єдиного, заздрісно сопучи, мовчки бігли за ним.
Щоб ніхто зі старшокласників не заважав, подались у сусідній двір, за сараї, де нікого не було.
Фігура намалював на стіні сараю крейдою мішень, і Дмитруха почав стріляти. Треба віддати йому належне – поціляв він добре. Влучний він усе-таки був хлопець, цей Ігор Дмитруха. Щоразу, як він поціляв, Фігура зі щирим захопленням вигукував:
– О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!..
Раптом із-за стіни сараю з'явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопців, ворухнуло хвостиком і стиха нявкнуло. У Ігоря Дмитрухи враз загорілися очі.
– Увага! – просичав він. – Починається полювання на бенгальського тигра!
І, виставивши вперед руку з пістолетом, став підкрадатися до кошеняти.
– Н-не т-треба! – прохально сказав Фігура.
– Мовчати! – огризнувся Ігор. – Припинити розмови! Не заважати мисливцю!
І, прицілившись, вистрілив по кошеняті. Кошеня стріпнуло лапкою, по якій він вцілив, і жалібно нявкнуло. Але чогось не тікало. Воно було, мабуть, ще дурне й не розуміло небезпеки. Фігура в два кроки підскочив до кошеняти і схопив його на руки.
– Що?! – скрикнув Дмитруха. – Ану віддай бенгальського тигра!
– Н-не віддам! – дивлячись спідлоба, тихо мовив Фігура. – Йом-муж б-боляче!
Його довгі забруднені руки, що стирчали з коротких для нього рукавів курточки, ніжно притискали до грудей кошеня.
– Оддай зараз же бенгальського тигра! – люто просичав Дмитруха і схопив кошеня за хвіст. «Бенгальський тигр» хрипло, майже без голосу нявкнув.
І тут сталося несподіване.
Фігура взяв Дмитруху двома пальцями за носа і прищемив так, що той скрикнув і одпустив кошеня.
Тоді Фігура обережно поставив кошеня на землю, спокійно одним рухом одібрав у Дмитрухи пістолет і закинув на дах сараю. Потім згріб Дмитруху і підняв на руки (все-таки він був старший на рік і вищий на голову).
Дмитруха безпорадно засмикався й задриґав ногами.
Фігура одніс його до калюжі під ринвою, поклав долілиць на землю, притис коліном, узяв однією рукою за чуба і почав носом умочати в калюжу, примовляючи:
– П-пункт о-останній п-правил поведінки учнів г-глаголить: «Б-бережи п-природу!» А ти що робиш? Га? Ану кажи – б-будеш мучити тварин? Б-будеш?
Хлопці стояли мовчки.
Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький хихикнули, але перезирнулися і враз замовкли.
А Фігура методично вмочав Дмитруху носом у калюжу і весь час примовляв:
– Будеш? К-кажи – б-будеш?
Дмитруха хотів щось крикнути, але тільки пустив у калюжу бульки.
Нарешті не витримав і попросився:
– П-пусти! Ну п-пусти! Не б-буду! Не буду б-більше! П-пусти!
І Фігура одразу пустив.
Здаля зі школи долинув дзвоник на урок.
Хлопці, так само мовчки, не кажучи ні слова, повернулись і побігли до школи.
За ними, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно біг Фігура.
А капітан футбольної команди, верховода і командир Ігор Дмитруха сидів навпочіпки під ринвою біля калюжі й гірко-гірко плакав.
І можна було подумати, що то він наплакав цілу калюжу…
Поряд з ним сидить білявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класної стінгазети.
Якби перед Новим роком хтось Павликові сказав, що він сидітиме за однією партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсміявся б:
– Що?! Та я краще в клітці з тигром сидітиму! І приємніше, і безпечніше…
Перед Новим роком у Павлика були підстави так говорити. Тому що…
Павлик Назаренко і Тимко Довганюк
Завтра – Новий рік.
Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок. Про це красномовно свідчать веселі усмішки Дідів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.
Це відчувається, нарешті, по тому загальному передноворічному святковому настрою, який охоплює всіх.
Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть щоки… А снігу як багато!..
Ви коли-небудь ліпили сніговика?… Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом із тим копітка справа. Вонапотребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок-підліток, а справжній солідний новорічний сніговик – двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захвату всіх, хто його побачить.
Саме такого сніговика й ліпила вся їхня «гоп-компанія», коли Павлик вийшов у двір (у цьому дворі жило аж вісімнадцятеро з їхнього класу «Б»).
Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.
Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.
Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі… Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами – і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.
Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.
– Ех, шкода, що навесні він розтане, – зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.
– Нічого, до весни фе далеко! – легковажно махнув рукою Валера Галушкинський.
– В усякому разі, до весни простоїть – це факт! – авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.
– Авжеж, простоїть!
– Абсолютно!
– Хо-ороший сніговик!..
А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує – неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!
І раптом… раптом сталося несподіване.
З-за паркана вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучи покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок. Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався…
– Бу-га-га! – з-за паркана показалася хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.
– Рудий!
– Ах ти ж, рудий!
– Руда кандала!
– Пожежна команда!
Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.
Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник…
Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він – ненависний Рудий, «руда кандала», «пожежна команда».
От уже півроку – відколи він тут з'явився – триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він – один, їх – вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.
Скільки прикростей завдає він їм!..
У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й глузливі. «Голі очі», – сказала про них Таня Верба.
Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.
Ну, звичайно ж, він – Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцяти його ворогів!
Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум'я помсти, і незабаром «ворожий табір» уже тремтить від безсилої люті.
Рудий розладнує ігри, в усьому перешкоджає і все псує. Кілька разів вони пробували його відлупцювати, але з того нічого не вийшло. Тимко такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи на обличчях ворогів синці й подряпини.
За два тижні до Нового року Тимко захворів. Усі почувалися щасливими. У дворі настали тихі, спокійні дні.
А напередодні Нового року всі й думати забули про Тимка. Наче його й зовсім не було на світі…
І от сьогодні…
Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.
Льодик розгорнув листа.
«Добрий день, Надя! Дуже спасибі тобі за фото ваш прекрасний Київ. У мене все порядок. Тільки один неприємність. Я посварився з мій друг Гудрун. Той, що живе в сусідстві, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир і дружба. Ну от. А як ти?
Пиши. Буду відповідати. Привіт.
Еріка».
У Льодика підскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба!
Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерікою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печінки в'їлася, та Еріка. А що ж! Дівчата – вони всюди однакові. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна – і гарна, і метка, і розумна. А йому це набридло, і він послав її по-німецькому куди треба. І тепер вона, бач, переживає, не знає, «як зробити назад мир і дружба». Мабуть, така сама, як Надька Трав'янко, якщо з нею листується. І той Гудрун, сердега, очима кліпатиме і ще візьме й помириться. Треба йому написати, підтримати, застерегти.
Адреса є. Раз по сусідству, – значить, на тій самій вулиці. Правда, прізвища нема. Але Ейзенах – місто невелике. Значить, і будинки там невеликі. І навряд, щоб у шостому номері було багато Гудрунів. Таке незвичне ім'я. Може, він і на весь Ейзенах один.
Відчуваючи жар у грудях і тремтіння в усьому тілі, Льодик сів за листа.
«Добрий день, Гудруне! – бадьоро почав він. – Пише тобі Леонід із Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто наші дівчата листуються з вашими. І мені стало відомо, що ти посварився з Ерікою. Вона тепер переживає і не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом! Я певен, що то вона винна. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна.
Давай будемо листуватися. Пиши мені, а я писатиму тобі. З міжнародним привітом Леонід Монькін».
Льодик подумав-подумав і приписав: «Я збираю марки. А ти?»
Він перечитав листа і лишився ним дуже задоволений. Здорово написано, по-чоловічому! Гудрун оцінить. Особливо оте «держи хвоста бубликом»! І приписка ловка. Нічого не просив, і водночас кожному дурневі ясно, що треба прислати марок.
Льодик пішов на пошту, купив спеціальний конверт для міжнародної кореспонденції та відправив листа.
А того, Трав'янчиного, щоб вона ні про що не догадалася, дуже спритно підсунув їй у підручник – хай думає, що сама туди поклала.
І став чекати відповідь. День чекає, два, три… Тиждень чекає…
Щодня по кілька разів зазирає у поштову скриньку. Навіть наважився запитати листоношу. Та усміхнулася й весело сказала: «Пишуть».
За цей час Льодикові двічі вже снилися міжнародні сни.
Одного разу наснилося, що на його ім'я з закордону прибув цілий вагон марок. І він не знає, куди ті марки подіти. Залізничне начальство вимагає, щоб він негайно розвантажував свій вагон, а мама категорично заперечує, щоб він завалював усю квартиру марками.
Удруге йому наснилося, ніби його обирають президентом міжнародної антидівчачої асоціації. Це чомусь відбувалося на вокзалі й обирали його не люди, а… чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у вигляді поштових марок. І головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речі, теж був не людина, а чемодан. «Авжеж, – думав уві сні Льодик, – тепер зрозуміло, чому в нього таке ім'я. «Гудрун», «чемодан» – навіть звучить однаково».
І Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: «Чого ти дивуєшся? Я ж тобі писав у листі, що президентом будеш ти. Я ж тобі писав», – думав уві сні Льодик. – Як це я забув. Він же мені писав. Я ж одержав від Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь».
Так було уві сні. А наяву – ніяких листів не було.
Минув іще тиждень. І ще три дні.
Нічого.
Крім газет, дитячого журналу та рахунків за міжміські телефонні переговори батьків – анічогісінько. Льодик просто зненавидів поштову скриньку (у-у, теж жіночого роду, капосна!). Нарешті він махнув рукою: «Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прізвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотілося!»
І от коли він махнув рукою і перестав чекати, несподівано надійшов лист.
Повертаючись зі школи, Льодик зустрівся біля під'їзду з листоношею. Листоноша весело усміхнулась і сказала:
– А-а! Пан Монькін?! Леонід?! Вам лист! – вона швидко перегорнула у сумці велику купу листів, витягла одного й подала йому.
Занімілою рукою Льодик узяв довгастого конверта. І, розгубившись, навіть забув подякувати листоноші. Та, все ще усміхаючись, зайшла до під'їзду, а він лишився надворі.
У лівому куточку конверта була наклеєна синенька стрічечка, на якій білими літерами були написані іноземні слова, а у правому – аж сім різноколірних марок: на одній – дядечко в окулярах, на другій – будинки якісь, на третій – якийсь орнамент, а на чотирьох інших – по дві барвисті гарнющі пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було.
«Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток!»
Тремтячими пальцями Льодик розірвав конверт.
На землю посипалися кольорові листівки із зображенням якогось старовинного замку на горі. І ще – зображенням донизу – впала якась менша листівочка, на звороті якої був напис: «Леоніду від Ерики та Гудрун. На дружбу-фройндшафт», – піднявши, прочитав Льодик. Перевернув і… серце в нього зупинилося. З кольорової фотографії, обнявшись, усміхалися йому… дві дівчинки…
Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсіанин – Льодик не був би такий вражений. Гудрун – дівчинка!.. Це було неймовірно. Як це могло бути?! Ерика ж писала: «Мій друг Гудрун», «Той, що живе в сусідстві…». І раптом Льодик згадав: «Тільки один неприємність…» Та то ж вона просто… просто помилилась. Погано ще знає мову і плутається у родах й відмінках. А він, йолоп: «Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна…» От тобі й маєш – «один неприємність»!.. От уже сміялися, мабуть!..
З під'їзду вийшла усміхнена листоноша.
– Ну що – дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дівчат! – вона зиркнула на фотографію, яку він не встиг сховати, підморгнула йому й пішла.
Краще б вона вдарила його своєю сумкою по голові!
«Дочекався»! Справді, дочекався!
Ой! Що ж тепер буде!
Ерика й Гудрун, звичайно ж, написали Наді Трав'янко, а та рознесе по всій школі… І… «У нас теж дівчата вередливі…» Ну дадуть йому тепер ці дівчата! Задражнять, засміють – жити не захочеш!.. Хоч на край світу тікай!
Наступного дня Льодик до школи не пішов.
Зранку заохав, застогнав і сказав мамі, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба і, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидів удома.
До півдня Льодик пролежав на тахті, перебираючи і переглядаючи марки. Для нових семи марок він одвів окрему сторінку клясеру. Що б там не було – не викидати ж їх!
Лежав, переглядав марки і думав.
А ті Ерика й Гудрун, видно, єхидні дівчата. Ні слова йому не написали, тільки підписали фотографію – і все. Мовляв, дивись, дурню, і начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сів зі своїм листом! Марок йому, бач, закортіло! Барахольщик! Так на тобі марки, клей їх собі хоч на носа! Але за ті марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся!
І так Льодикові стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче він і справді захворів. І голова начебто заболіла, і горло… І температура ніби підвищилась.
А вдома нема нікого. Тато й мама на роботі, прийдуть тільки увечері.
Льодик відчув себе таким самотнім і нещасним, і так йому стало себе шкода, що він… заплакав.
І в цей час у двері подзвонили. Льодик стрепенувся: «Невже мама?!» Коли Льодик хворів, мама іноді відпрошувалася на роботі й приходила зразу по обіді.
Льодик швиденько витер сльози і побіг відчиняти.
Відчинив двері… й закляк.
На площадці з портфелями у руках стояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк і Надя Трав'янко.
– Ти що – захворів?
– Чого ти не був у школі? – Ми принесли тобі уроки.
– І прийшли провідати, бо я одержала вчора листа від Ерики.
Льодик зіщулився, втягнув голову в плечі й позадкував.
– Ой, дівчата, він таки хворий! – вигукнула Тося Рябошапка. – Дивіться, який блідий!
– І… і заплаканий! Дивіться! – скрикнула Люба Присяжнюк.
– Ой, що тобі болить? – забідкалася Таня Верба.
– Йому треба негайно лягти! – вигукнула Надя Трав'янко.
І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його попід руки, потягли до тахти і силоміць поклали.
«Ну, зараз почнеться!» – з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі – він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.
На якусь мить дівчата завмерли. А тоді…
– Ой, – прошепотіла Тося Рябошапка. – Дивіться, як йому погано!
– Здається, знепритомнів! – прошепотіла Таня Верба.
– Бідолаха! – прошепотіла Люба Присяжнюк. – Бачите, який він тонкий і вразливий. А ми…
– А ми, – зітхнула Надя Трав'янко, – ми ж завжди вважали, що він противний… А він узяв і помирив Ерику й Гудрун.
Льодик ледь-ледь розплющив одне око – сміються, чи що? Та дівчатка й не думали сміятися. Обличчя в них були абсолютно серйозні й зосереджені.
– Так же ж і пишуть, – знову зітхнула Надя Трав'янко. – «Нас помирив ваш хороший товариш Леонід Монькін. Передайте йому дуже спасибі!» І що він там таке написав?…
І раптом Льодик усе зрозумів. І зовсім розплющив очі. Авжеж! Він написав Гудрун, що Ерика переживає, і Гудрун стало совісно, і вона перша побігла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, він допоміг їм помиритися. І, вдячні йому за це, вони не стали писати, як він помилився… І ніхто з нього тепер не сміятиметься й не кепкуватиме. Гаряча хвиля несподіваної радості зненацька огортає Льодика, і він не може втриматися від усмішки. Дівчатка дивляться на нього і теж щиро й радісно усміхаються.
І тут йому враз спадає на думку, що радість – жіночого роду… І дружба, між іншим, – теж…
Але мир – усе-таки чоловічого…
* * *
Проте хоч доброта – теж жіночого роду, це зовсім не означає, що чоловічий рід геть-чисто її позбавлений.Он за останньою партою у лівому ряду під стіною сидить хлопець – наче з іншого класу, вищий і старший за всіх… Це…
Фігура
– Ух ти! Фігура!
І це прізвисько якось одразу, в одну мить приліпилося до нього.
Він був високий, вищий за всіх у класі на цілу голову, а то й на дві, з довгим кумедним носом, з довгими руками, що стирчали з коротких рукавів, вайлуватий і незграбний. Ходив, човгаючи напівзігнутими ногами. А правою рукою вимахував і загрібав назад, наче бив себе по невидимому хвосту.
Звали його Юра Хитрюк.
Він мав би вже бути в шостому, але цілий рік прохворів – пролежав у лікарні.
Через ту його хворобу батьки й переїхали зі Львова до Києва, щоб змінити шкідливий для нього вологий клімат.
За вдачею Фігура був добродушний, незлобливий і м'який.
Ігор Дмитруха відчув це одразу. Маючи про всяк випадок за спиною своїх «ад'ютантів» Лесика Спасокукоцького та Стасика Кукуєвицького, він підійшов до новачка, що мовчки сів на вільне місце за останню парту в лівому ряду, і в'їдливо-чемно спитав:
– Слухайте, дядю, ви правила поведінки учнів знаєте? Оно висять у класному куточку!
– Н-ну з-зна-аю, – враз почервонівши, неквапливо сказав той (він ще й заїкався!).
– Ой, сумніваюся! – похитав головою Дмитруха. – От що глаголить пункт восьмий?… Пункт восьмий правил для учнів глаголить: «Вітай учителів та інших працівників школи, знайомих і товаришів. Виконуй правила вуличного руху». А ти? Ти нас привітав?
– Я… я… кивнув… – ще дужче червоніючи, сказав Фігура.
– Ех ти! «Кивнув»! У нас так не вітаються! У нас кажуть: «Здрастуйте, любі друзі!»
Спасокукоцький і Кукуєвицький хихикнули.
– Припинити! – гримнув на них Дмитруха. Спасокукоцький і Кукуєвицький одночасно завмерли, стримуючи сміх.
– Привітайся, будь ласка! – лагідно сказав Дмитруха Фігурі. Фігура повагом підвівся з-за парти і, схиливши голову набік, криво усміхнувся:
– Н-ну… зд-драстуйте… л-любі д-друзі…
– О! Це – інша справа!.. Ану, любі друзі, привітаймо Фігуру!
Дмитруха, як диригент, змахнув руками, і весь клас хором вигукнув:
– Здра-стуй, Фі-гу-ро!
А потім, повторюючи за Дмитрухою, всі прокричали ще тричі:– Фіг-ура! Фіг-ура! Фіг-ура! – на зразок «Фізкульт-ура!»
І всім одразу стало весело. І Фігурі теж. Він щиро сміявся разом з усіма. Видно, що він любив жарти і веселих людей. І Дмитруха, мабуть, йому сподобався. Він навіть хотів щось таке сказати, але в цей час зайшла вчителька і почався урок.
А на перерві Ігор Дмитруха підійшов до Фігури, що стояв у коридорі під стінкою, і сказав:
– Ні! Все-таки правил для учнів ти не знаєш! От що глаголить пункт сьомий? Пункт сьомий глаголить: «Розумно проводь вільний час: читай книжки, бери участь у роботі гуртків, займайся фізкультурою»… А ти чим займаєшся? Стоїш, як стовп. Непорядок. Ну, виконуй правила!.. Давай займемося фізкультурою. Побачимо, на що ти здатний. Одійди, будь ласка, од стіни!
І коли Фігура слухняно одійшов, Ігор Дмитруха вигукнув: «Гоп!» – і враз скочив йому на спину. Від несподіванки Фігура поточився і мало не заорав носом.
– По конях! – закричав Дмитруха.
Спасокукоцький скочив на Кукуєвицького, Валера Галушкинський на Шурика Бабенка, Льоня Монькін на Вітасика Дяченка. І хвацька кавалерія затупотіла по коридору. Аж поки владний голос завучки Віри Яківни: «Зараз же припиніть!» – не обірвав їхнього галопу.
– А ти молодець, Фігуро! Здорово гарцюєш! – сказав Ігор Дмитруха, коли вони вже пішки поверталися до класу. – Оголошую тобі подяку й нагороджую орденом Буцефала!
Він вийняв із кишені та власноручно приколов до Фігуриних грудей значок із зображенням кінської голови.
– С-спас-с-сибі! – закліпав очима й почервонів Фігура.
А Спасокукоцький та Кукуєвицький подивилися на нього з неприхованою заздрістю і досадою – вони відчули, що втрачають прихильність командира. І правильно відчули. Такої вже вдачі був Ігор Дмитруха – він, не задумуючись, умить міняв свої симпатії й уподобання. І хоча Спасокукоцький та Кукуєвицький лишилися поки що ад'ютантами, але першим, найближчим «ад'ютантом його превосходительства» Дмитрухи став з цього дня Фігура. – Фігуро! За мною! Вперед! – вигукував Дмитруха і мчав по коридору.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, незграбно біг на напівзігнутих ногах Фігура.
– Фігуро! На перший поверх! У спортзал! – вигукував Дмитруха і дріботів сходами.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно переступав через три сходинки Фігура.
– Фігуро! До компоту й пиріжків! Короткими перебіжками! – вигукував Дмитруха і, розштовхуючи всіх, летів у буфет.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно оббігав зустрічних Фігура…
– Тю! Просто як цуценя! – стиха пхекали один одному Спасокукоцький та Кукуєвицький, забувши, як зовсім недавно так бігали вони самі…
Розповідаючи комусь про Фігуру, Дмитруха називав уже його не просто «Фігура», а «мій Фігура»:
«Подивилися б ви на мого Фігуру…», «Мій Фігура ходить отак!.. Сміхота!..», «Викликає математичка мого Фігуру, а він підвестися з-за парти не може – я його за хлястика до спинки прив'язав. Ха-ха-ха!..»
Під настрій Дмитруха складав про нього жартівливі вірші:
Ну, а Фігура… Він так довго (цілий рік!) лежав у лікарні і так занудьгував за хлоп'ячим товариством, і таким веселим геройським хлопцем здавався йому Ігор Дмитруха, що Фігура не помічав ні його поблажливого тону, ні глузливих слів, ні образливих жартів…
Попросим, друзі, ми Фігуру
Зібрать за всіх макулатуру!
Стоїть Фігура, як скульптура,
– Не хлопець, а карикатура!
А може, помічав, але пробачав…
А може, просто такої уже м'якої, добродушної вдачі він був… І на всі Дмитрухинські «жарти» Фігура тільки широко усміхався, показуючи великі нерівні зуби. Та от одного разу…
Одного разу Ігор Дмитруха приніс у школу пістолет.
Хлопці аж застогнали, побачивши той пістолет. Вони очей не могли відвести від нього. Ніхто зроду не те що в руках не тримав – ніхто зроду не бачив такого пістолета.
То був справжній пневматичний пістолет.
Ігореві привіз того пістолета його старший брат – спортсмен.
Двічі стрельнути Ігор дав тільки Фігурі. По одному разу стрельнули Спасокукоцький та Кукуєвицький. Більше стрельнути Ігор не дав нікому.
На великій перерві Ігор Дмитруха, гордий і незалежний як ніколи, вимахуючи своїм пістолетом, помчав надвір. Хлопці з класу, всі до єдиного, заздрісно сопучи, мовчки бігли за ним.
Щоб ніхто зі старшокласників не заважав, подались у сусідній двір, за сараї, де нікого не було.
Фігура намалював на стіні сараю крейдою мішень, і Дмитруха почав стріляти. Треба віддати йому належне – поціляв він добре. Влучний він усе-таки був хлопець, цей Ігор Дмитруха. Щоразу, як він поціляв, Фігура зі щирим захопленням вигукував:
– О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!..
Раптом із-за стіни сараю з'явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопців, ворухнуло хвостиком і стиха нявкнуло. У Ігоря Дмитрухи враз загорілися очі.
– Увага! – просичав він. – Починається полювання на бенгальського тигра!
І, виставивши вперед руку з пістолетом, став підкрадатися до кошеняти.
– Н-не т-треба! – прохально сказав Фігура.
– Мовчати! – огризнувся Ігор. – Припинити розмови! Не заважати мисливцю!
І, прицілившись, вистрілив по кошеняті. Кошеня стріпнуло лапкою, по якій він вцілив, і жалібно нявкнуло. Але чогось не тікало. Воно було, мабуть, ще дурне й не розуміло небезпеки. Фігура в два кроки підскочив до кошеняти і схопив його на руки.
– Що?! – скрикнув Дмитруха. – Ану віддай бенгальського тигра!
– Н-не віддам! – дивлячись спідлоба, тихо мовив Фігура. – Йом-муж б-боляче!
Його довгі забруднені руки, що стирчали з коротких для нього рукавів курточки, ніжно притискали до грудей кошеня.
– Оддай зараз же бенгальського тигра! – люто просичав Дмитруха і схопив кошеня за хвіст. «Бенгальський тигр» хрипло, майже без голосу нявкнув.
І тут сталося несподіване.
Фігура взяв Дмитруху двома пальцями за носа і прищемив так, що той скрикнув і одпустив кошеня.
Тоді Фігура обережно поставив кошеня на землю, спокійно одним рухом одібрав у Дмитрухи пістолет і закинув на дах сараю. Потім згріб Дмитруху і підняв на руки (все-таки він був старший на рік і вищий на голову).
Дмитруха безпорадно засмикався й задриґав ногами.
Фігура одніс його до калюжі під ринвою, поклав долілиць на землю, притис коліном, узяв однією рукою за чуба і почав носом умочати в калюжу, примовляючи:
– П-пункт о-останній п-правил поведінки учнів г-глаголить: «Б-бережи п-природу!» А ти що робиш? Га? Ану кажи – б-будеш мучити тварин? Б-будеш?
Хлопці стояли мовчки.
Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький хихикнули, але перезирнулися і враз замовкли.
А Фігура методично вмочав Дмитруху носом у калюжу і весь час примовляв:
– Будеш? К-кажи – б-будеш?
Дмитруха хотів щось крикнути, але тільки пустив у калюжу бульки.
Нарешті не витримав і попросився:
– П-пусти! Ну п-пусти! Не б-буду! Не буду б-більше! П-пусти!
І Фігура одразу пустив.
Здаля зі школи долинув дзвоник на урок.
Хлопці, так само мовчки, не кажучи ні слова, повернулись і побігли до школи.
За ними, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно біг Фігура.
А капітан футбольної команди, верховода і командир Ігор Дмитруха сидів навпочіпки під ринвою біля калюжі й гірко-гірко плакав.
І можна було подумати, що то він наплакав цілу калюжу…
* * *
За другою партою у лівому ряду під стіною сидить рудий, як вогонь, хлопчик із кошлатими насурмоненими бровами. Це Тимко Довганюк. Як і Фігура, він недавно в класі, з початку третьої чверті минулого року, зразу після зимових канікул.Поряд з ним сидить білявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класної стінгазети.
Якби перед Новим роком хтось Павликові сказав, що він сидітиме за однією партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсміявся б:
– Що?! Та я краще в клітці з тигром сидітиму! І приємніше, і безпечніше…
Перед Новим роком у Павлика були підстави так говорити. Тому що…
Павлик Назаренко і Тимко Довганюк
Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок. Про це красномовно свідчать веселі усмішки Дідів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.
Це відчувається, нарешті, по тому загальному передноворічному святковому настрою, який охоплює всіх.
Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть щоки… А снігу як багато!..
Ви коли-небудь ліпили сніговика?… Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом із тим копітка справа. Вонапотребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок-підліток, а справжній солідний новорічний сніговик – двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захвату всіх, хто його побачить.
Саме такого сніговика й ліпила вся їхня «гоп-компанія», коли Павлик вийшов у двір (у цьому дворі жило аж вісімнадцятеро з їхнього класу «Б»).
Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.
Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.
Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі… Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами – і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.
Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.
– Ех, шкода, що навесні він розтане, – зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.
– Нічого, до весни фе далеко! – легковажно махнув рукою Валера Галушкинський.
– В усякому разі, до весни простоїть – це факт! – авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.
– Авжеж, простоїть!
– Абсолютно!
– Хо-ороший сніговик!..
А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує – неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!
І раптом… раптом сталося несподіване.
З-за паркана вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучи покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок. Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався…
– Бу-га-га! – з-за паркана показалася хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.
– Рудий!
– Ах ти ж, рудий!
– Руда кандала!
– Пожежна команда!
Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.
Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник…
Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він – ненависний Рудий, «руда кандала», «пожежна команда».
От уже півроку – відколи він тут з'явився – триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він – один, їх – вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.
Скільки прикростей завдає він їм!..
У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й глузливі. «Голі очі», – сказала про них Таня Верба.
Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.
Ну, звичайно ж, він – Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцяти його ворогів!
Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум'я помсти, і незабаром «ворожий табір» уже тремтить від безсилої люті.
Рудий розладнує ігри, в усьому перешкоджає і все псує. Кілька разів вони пробували його відлупцювати, але з того нічого не вийшло. Тимко такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи на обличчях ворогів синці й подряпини.
За два тижні до Нового року Тимко захворів. Усі почувалися щасливими. У дворі настали тихі, спокійні дні.
А напередодні Нового року всі й думати забули про Тимка. Наче його й зовсім не було на світі…
І от сьогодні…
Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.