Страница:
- До ваших послуг, капiтане...
- Що, хлопче, - руба спитав я, - побував у руках злочинцiв?
Отут засвiтилося й друге його око.
- Помилястеся, капiтане. У руках державного ката!
Я аж пiдскочив.
- Як? Детектива та до ката? Як це так сталося?
- Але з умовою: тiльки мiж нами...
- Будь певен! - заприсягаюся я, бо мене аж розпирала природна
допитливiсть.
Я нашорошив вуха i почув моторошну, сповнену глибокого внутрiшнього
драматизму iсторiю.
Був час, коли сiромаха носив на плечах, як i всi комплектнi громадяни,
двi братнi голови: XXX i дзеркальну копiю XXX. Тiльки й рiзницi було, що
iм'я першого читали спереду, а iм'я його брата назадгузь. Щоб не плутати
голiв-близнюкiв, значить.
Ви вже знасте, що XXX (його iм'я вимовлялося як Хоробрий Хлопець i
Хваленик) був детективом. Але XXX (читай Харцизяка, Хапун та ще й
Халамидник) був злодiсм! Двi братнi голови, подiленi соцiальною прiрвою!
Уявлясте ситуацiю: одна голова замислюс i здiйснюс зухвалi пограбування, а
друга уу викривас. В одноу суд конфiскус усе добро, друга купасться у
нагородах та ще одержус десять вiдсоткiв вiд награбованого...
Для XXX, як детектива, настало райське життя. Щоб впiймати на мiсцi
злочину мазурика, йому в буквальному розумiннi не треба було далеко
ходити, бо нещасний злодiй XXX кроку не мiг зробити без нього.
Бандит змушений був розробляти просто-таки карколомнi плани. Наприклад,
одного чудового ранку вiн торохнув рукояткою пiстоля по кумполу братньоу
голови, а тодi ще нап'яв на заюшену макiтру цупкий брезентовий мiшок. На
той випадок, якщо детектив опритомнiс. Адже крiзь мiшок вiн все одно
нiчого не побачить, отож не зможе i свiдчити на судi...
...З шаленою швидкiстю по вулицях столицi летить автомобiль зловiсного
темночервоного кольору. Перехожi злякано витрiщують по двi пари очей (а
деякi й по чотири, якщо в окулярах) i полохливо туляться до стiн будинкiв.
Машина минас одну вулицю, другу, третю. Нарештi - фешенебельна Центральна.
Бiля найбагатшого ювелiрного магазину з машини вискакус запаморочливий
злодiй. Один качан його - у чорнiй масцi, другий - у чорному мiшку. Руки у
чорних рукавичках стискають чорний кулемет. Бандит вдирасться до магазину.
- Хе-хе-хе! - погрозливо кричить вiн i пiдкреслюс свiй лаконiчний
виступ красномовною кулеметною чергою.
Присутнi голови хутко зрозумiли цей прозорий натяк: хто розтулить рота,
проковтне кулю!
Ось вона, казкова здобич - на десять мiльйонiв коштовностей. Злодiй
зривас з другого качана грубезний мiшок, аби було куди напихати ювелiрнi
скарби. Та це була фатальна помилка...
I знову цей щасливчик XXX, що так несподiвано став мiльйонером, раюс
собi по найкращих ресторанах, а бiдолашний XXX вiдбувас суворе покарання
на водi i гливкому хлiбi.
Та останнс пограбування скiнчилося для XXX трагiчно. Хитрий злодiй
розробив пiдступний план: випотрошити найбiльший банк, коли детектива сон
зморить. Навiть не чекаючи слушноу нагоди, вiн нишком опоув братню голову
снотворними спецiями i взявся до банкiвських сейфiв. Але коли напакував аж
два чемодани золотих цеглин, то помiтив, що XXX навiть не дрiмас.
Виявлясться, ця гнида, щоб не заснути, заздалегiдь насмокталася чорноу
кави i спостерiгала за пограбуванням вiд початку до кiнця. Але мовчала, бо
мала намiр заробити на вiдсотках другий мiльйон...
Ну, суд та дiло. На засiданнях, зрозумiло, вiдбувасться традицiйна
дискусiя. Адвокат доводить, що одна голова добре, але двi краще. А
прокурор обгрунтовус думку, що в даному випадку буде краще з однiсю.
Вирекли : вдiлити зухвалому грабiжниковi XXX персональний осиковий кiлок,
а сумлiнному охоронцевi законного порядку XXX десяту частку вiд
награбованого у банку, що становить пiвтора мiльйона готiвкою.
Як вiдомо, вiд зали суду вже недалеко й до площi страт. Прийшов день,
коли XXX повели червоною дорiжкою до лобного мiсця, вкритого червоними
штуками першосортного сукна. Все було червоне. I кат у червоному балахонi
i червоних каптурах, що спирався на грубезну червону сокиру. I кошик для
вiдтятих злочинних голiв. I осиковi кiлки, на яких отi голови востаннс
шикуватимуть.
Кат звично потягнув приреченого до вiдполiрованоу шиями його
попередникiв плахи. Та на якусь мить завагався... Головибрати були такi
подiбнi, що... Якщо й переплутасш, все одно нiхто нiчого не помiтить...
До того ж цей бовдур - детектив XXX, жалiючи мене (як-не-як, а на двох
одне тiло), розчулено бовкнув:
- Не сумуй, брате... Ти довго не страждатимеш...
Це поклало край ваганням ката... Як i слiд було чекати, нiхто нiчого не
помiтив...
- Тисяча небесних шкаралупi - вжахнувсь я, прошиваючи очима юного, а
вже однобезголового таотяйина. - Виходить, ти... злодiй?..
- Так, капiтане... Звичайна судова помилка...
Невдовзi ми з Азимутом переконалися, що вiн справдi отой XXX, а не той
XXX: у мене без слiду зникла запальничка, а в штурмана сдина краватка.
Злодiя годi було й шукати. Адже за ним давно не пильнують невсипущi очi
детектива.
Втiм, не це було найжахливiше.
Менi спало на думку: а що, коли цей свiт не такий вже й досконалий? А
що, коли двоголовi iстоти дожилися до повного безголiв'я, хоч це й
виглядас парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде свос
незалежне, суверенне життя, мас своу уподобання, своу схильностi i звички,
свiй самобутнiй характер i свiтогляд, тодi кожного таотянина чи таотянку
роздирають непримиреннi протирiччя.
Воiстину, за таких умов права рука не знас, що робить лiва.
Невдовзi я з прикрiстю переконався, що мав рацiю. З вченими планети
через отой антагонiзм голiв неможливо було нi про що домовитись. Бо на
кожне запитання я одержував одразу двi вiдповiдi, що заперечували одна
одну. А найстарiший академiк планети взагалi вiдмовився зi мною
розмовляти. Одна його голова, бачите, сповiдувала теологiчну теорiю, буцiм
людина с божевiльний дух, заточений у тiлесний гамiвний скафандр, i через
це сприймав мене як потворний фантом, створений його хворобливою уявою.
Друга його голова теж борсалася в iдеалiстичних уявленнях. Вона вважала
реальнiсть власним сном, лихим маренням, а тому вважала недоцiльним
вступати у будь-який контакт з навколишнiм оточенням.
У нас, на Землi, iснування такого феноменального, чистоу води,
iдеалiста було б неможливе, бо йому, бiдоласi, таки доводилося б вступати
у контакт. Хоча б для того, щоб наустися. А так вiн спокiйно паразитував
за рахунок фiзiологiчних зусиль братньоу голови, яка насправдi була
божевiльним духом у скафандрi.
Я вже зовсiм було занепав духом i втратив усякi надiу, коли
познайомився з мiсцевим корифесм ППП (вiн був не просто Педагогом, а ще й
Професором, звеличеним обов'язками Проректора найбiльшого унiверситету).
Це було виняткове наукове свiтило, бо природний антагонiзм його
поголiв'я базувався не на iнтелектуальному грунтi протилежних гiпотетичних
марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Рiч у тiм, що його
братня голова ППП (у вимовi аборигенiв це звучдло як П'яндига, Паливода i
Плутяга) була ерудитом лише в однiй, але надто широкiй галузi - де, коли,
з ким i пiд що випити.
Отож, коли професор був порiвняно тверезий, з ним цiлком можна було
порозумiтися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж йому перiодично
доводилося лiкуватися вiд суто алкогольних захворювань.
Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрiбнi
менi вiдомостi, наведу одну типову бесiду. До того ж зважте, що аби не
принизити неувагою жодного з iнтелектуалiв, менi одночасно доводилося
вести складнi розмови на академiчному рiвнi i хилити чарки на рiвнi
пропащого гультяя.
Наприклад, якось увечерi ми торкнулися проблеми часу як однiсу з
основних форм iснування матерiу. Професор почав з яскравого прикладу, який
наочно демонстрував вiдноснiсть наших убогих мiрил як часу, так i матерiу.
- Згадаймо старовинну притчу, - iз святим вогнем фанатика вiд науки в
очах почав професор. - Скупий питався у бога: "Господи, великий i
всемогутнiй! Що для тебе мiльйон рокiв?" - "Одна мить", - вiдповiв бог. "А
мiльйон золотих?" - "Один грiш". - "То подаруй менi, бiдному, о господи,
отой грiш!" - "Добре! - зголосився бог. - Зачекай лишень одну мить..."
Професор необережно зробив ефектну паузу, якою негайно скористався
другий, непутящий ППП.
- Так вип'смо з цiсу нагоди одну краплю у морi! - з удаваною
врочистiстю проголосив вiн i рукою майстра одним ударом вибив денце у
добрячого барильця з палянкою.
I що ви думасте? Вже за якихось пiвгодини обидвi голови доходили
тотожного iнтелектуального рiвня i починали хвацько ревти пiсень.
Але, скажу я вам, загалом слухати цей свосрiдний дует було цiкаво.
Окраса науковоу думки, корифей i академiк ППП тоненько i жалiбно
виводив:
- По опеньки ходила...
А шибайголова ППП кричав з шинковою фамiльярнiстю:
- Цитьте!
- Козубеньку загубила, - з непiдробною щирiстю, iз сльозою журився
дiйсний член усiх вищих наукових закладiв.
- Цитьте! - правив свосу закоренiлий п'яндига i з повними келихами у
руках лiз цiлуватися на будершафт.
Професор пручався як мiг:
- Вiдчепися, препоганий, цiлуватись незугарний. Ох, ох, ох, ох,
цiлуватись незугарний...
Тодi у гультiпаки гнiвом iскрили очi, i вiн грiзно попереджав
Професора:
- Ой уставай, козаченьку, та тiкай!
- Ти на мене славоньки не пускай! - цiлком слушно обурювався Професор.
А потiм вони вдвох починали верзти вже суцiльнi харки-макогоники...
Нi, що не кажiть, двi голови, звiсно, добре, але, про мене, одна краще.
Навiщо носити на плечах тягар двоголових протирiч, коли iнодi з однiсю
головою не даси собi ради?
Поступово картина iсторичного розвитку планети, яка насправдi виявилася
iсторiсю духовного занепаду аборигенiв, вимальовувалася. З кожноу зустрiчi
з обома ППП я виносив крихту знань, з котрих терпляче лiпив гармонiйну
мозауку припущень та узагальнень.
Коротко моу науковi розвiдки звелися ось до чого.
Мiльйони рокiв тому таотяни нiжилися пiд ласкавими променями мiсцевого
велетенського свiтила i лиха не мали. Життя тодi було надзвичайно легке,
бо страхiтливе тяжiння Сонця зводило майже нанiвець тяжiння планети.
У яскравому, блискучому вбраннi, майже невагомi, як пушинки, таотяни
пурхали, мов дивогляднi метелики, в теплому блакитному океанi. Закоханi,
ледве торкаючись, ходили босонiж по квiтах. Пенсiонери розкошували на
бiлоснiжних м'якеньких хмарках, а вiтер, заколисуючи, пестив ух i тихенько
спiвав чарiвних пiсень. Тодi можна було загортатися у барвистi паруси
Сонця, коли воно сiдало край неба, сповивати немовлят у пухнастi сутiнки,
щоб добре спали, а люльку чiпляти на рiг молодика.
Так, це був чудовий час, коли щастя було близьке, як веселка. А до
веселки тодi можна було добiгти i одягнутися у шати сонячного спектра.
Малюки над усе полюбляли кататися з радiсноу, як свято, веселчаноу гiрки.
Довго чи коротко отак тривало, коли це одноу ночi астрономи помiтили,
що до кордонiв ухньоу Сонячноу системи наближасться велетенський астероуд
в кiлька сот кiлометрiв у попереку. Вченi негайно зрахували його курс i з
жахом пересвiдчилися, що космiчний заблуда неодмiнно порушить кордони i
таки наробить непоправного лиха, гуляючи по беззахисних внутрiшнiх
орбiтах, аж поки не шубовсне у циклопiчне черево центрального свiтила.
Отодi вперше далося взнаки химерне двоголiвя таотян.
Однi вченi голови доводили, що слiд вжити енергiйних технiчних заходiв
для захисту планети вiд ворожого вторгнення. Вони пропонували розтрощити
кам'яну озiю автоматичними ракетами, добре натоптаними вибухiвкою, ще на
далеких приступах системи.
Але другi розводили хибну фiлософiю, нiби усе, що робиться, на краще.
Словом, усе буде так, як на роду записано, а вiд долi свосу не втечеш.
До того ж знаходилися такi розумники, якi оцей фразеологiчний туман
змiцнювали утопiчними жахами i принадами.
"Якщо ми потрощимо астероуд, - похмуро пророкували вони, - то ми цим
безглуздим вчинком тiльки накличемо нещастя на власнi дурнi голови. Що
станеться? А ось що. Уламки астероуда неодмiнно впадуть на Таотi. Мало
того, що своуми жахливими ударами вони завдадуть незлiченноу шкоди i
призведуть до всепланетних стихiйних лих i катастроф, так внаслiдок оцього
космiчного бомбардування наша планета ще й поважчас. А тодi що? А тодi вже
неможливо буде безжурно пурхати у небеснiй блакитi, винiжуватися на
бiлоснiжних хмарках i йти з коханою по пелюстках до веселчастого щастя".
"А що ми матимемо, коли зовсiм не чiпатимемо астероуда? - торочили далi
цi легковажнi голови. - Тодi вiн стане третiм супутником нашого свiтила i
почне обертатися навколо нього по все вужчих орбiтах, аж поки ця спiраль
не доведе його до фатального кiнця. Внаслiдок Сонце неодмiнно поважчас, а
наше життя на планетi вiдповiдно ще бiльше полегшас. Прекраснi, захоплюючi
картини майбутнього нинi нi у казцi розказати, нi пером описати..."
Поки по всiй планетi вирували науковi дискусiу, час собi йшов. Астероуд
спокiйно перетяв кордони Сонячноу системи, закружляв у скаженому темпi
навколо свiтила, а потiм цей космiчний вир засмоктав його у бездонне
термоядерне черево зiрки.
Отут i сталося лихо.
Життсдайне Сонце згасло. Назавжди. Страхiтливе тяжiння ламало його
власнi променi, як сiрники, i вони безсило опадали назад у пекучi обiйми
кошлатих протуберанцiв. Чорним зловiсним колом зависло над вжаханою
планетою Сонце на тлi чорного похмурого неба, поцяцькованого блiдим
срiблом далеких зiрок.
Життя на планетi справдi надзвичайно полегшало. Щоб пересвiдчитися у
цьому, досить було шпурнути у небо камiнь. Навiть коли це була дуже важка
брила, вона вже нiколи не поверталася на планету. А коли без слiду
позникали деякi необережнi лiтуни, пурхання у повiтрi якось само собою
припинилося.
Але справжня панiка охопила таотян лише тодi, коли вони дiзналися, що
планета поступово втрачас атмосферу.
Смерть дивилася на приречену планету холодними очима Всесвiту i
стискала серця крижаними пазурами.
Почалася перебудова планети. Тубiльцi, як це було за первiсноу доби,
повернулися у печери i заходилися закопуватися усе глибше в теплi надра.
Почали будувати пiдземнi житла, пiдземнi заводи, пiдземнi штучнi
плантацiу, пiдземнi мiста. Але перед тим як назавжди заховатися у надрах
планети, аборигени востаннс зiбралися на уу поверхнi. Вони вiдокремили вiд
гурту апостолiв надто пам'ятноу теорiу "Чим гiрше, тим краще" i сказали
ум:
- Вiд долi не втечеш...
А тодi розшукали утопiчних горе-пророкiв i запитали ух:
- Розiб'стеся чи не розiб'стеся?
А пiсля того жалюгiднi залишки атмосфери розiтнули вигуки:
- Качати ух! Качати!
Що було далi, людинi з фантазiсю не важко уявити. Скажу тiльки, що
жоден з апостолiв не втiк од долi свосу, i вони живими поринули на небо.
Поступово планета втратила останнiй атом атмосфери. А тодi тяжiння
узялося й за саму поверхню. Спочатку воно прибрало пилюку, потiм злизало
пустелi, а тодi заходилося обточувати планету, як бiльярдну кулю.
Пiдземнi ж роботи йшли своум чином. Зайвий грунт таотяни викидали на
поверхню, звiдки вiн негайно ринув у космос. I нарештi настав час, коли
планета Таотi перетворилася на геометричне поправну кулю, порожню
усерединi.
Ясна рiч, планета втратила власне тяжiння i не падала нi на чорне
свiтло, нi на другий супутник-велетень лише тому, що уу орбiта проходила
якраз на межi знешкодження ухнього взасмного притягального впливу. Тяжiння
вiдчувалося лише з боку невидимого свiтила або гiгантського супутника. Ось
чому так зручно було ходити по внутрiшнiй сферi цiсу дивовижноу планети.
Тепер вам зрозумiло, чому коли ми з Азимутом встромилися у планету, нам
приверзлося, нiби ми вистромилися?
Я мав необережнiсть познайомити з iсторичною давниною свого постiйного
супутника по космiчних мандрах, мого вiрного штурмана Азимута. Краще було
б, якби я цього не робив. Хлопець зовсiм скис. Це все одно, якби я йому
прочитав вирок з найвищою мiрою покарання i без права оскарження.
Менi аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:
- От i не попаде шедевр штурманського мистецтва пiд кришталевий ковпак
Музею космiчних мандрiв. Вже нiколи не робитимуть гак земнi навiгатори, i
нiколи не попливуть зорянi кораблi протокою Небрехи. А ви, капiтане,
казали...
На жаль, Азимут мав рацiю. З яких тiльки халеп ми видряпувалися, з яких
тiльки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!
Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув'язнений у
закоркованiй пляшцi. З тiсю лише вiдмiннiстю, що корком була моя власна
ракета.
Звiсно, ми могли будь-якоу митi сiсти у ракету i майнути свiт за очi.
Але цим егоустичним вчинком ми прирекли б на неминучу загибель дивовижну
цивiлiзацiю двоголових.
I так невесело, а тут ще Азимут докучав своуми тужливими теревенями.
Вiн менi не дорiкав, нi. I не звинувачував. Але вiд цього я ще бiльше
вiдчував свою провину. Це ж я, а не хтось iнший занапастив його молоде
життя!
- Чого, власне, цiй клятiй в'язницi, що мас нахабство величатися
планетою, бракус? - просторiкував штурман. - рдиного - поля тяжiння. А
тяжiння ж можна створити штучно. Дайте менi порожню бляшанку, i я уу так
розкручу, що вона буде обертатися навколо ракети, як навколо свого
свiтила!
I тут мене наче осяяло.
Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч хлопець i висловив блискучу
технiчну iдею, сам же пустив уу повз вуха. От що з людиною робить
недоречний розпачi
- Вертушка Герона! - радiсно вигукнув я. - Так, це буде космiчна
вертушка Геронау
- Якого ще Герона? - вирячився на мене Азимут.
- Герона Олександрiйського, - охоче розтлумачив я. - Старогрецького
вченого i механiка. Вiн вiкував i робив винаходи ще до початку новоу ери.
- Ага! - тiльки й мовив штурман.
З його тривожного погляду я зрозумiв, що вiн мас мене за божевiльного.
- Заспокойся, Азимуте, - втiшив його я. - Твiй капiтан ще не втратив
глузду. От зараз ти сам сказав: щоб надати предметовi тяжiння, слiд
примусити .його обертатися навколо свосу осi.
- Правильно, - погодився Азимут.
Знову ж таки, чого цiй планетi бракус?
- Поля тяжiння.
- Так от, щоб створити це поле, слiд розкрутити планету, як дзигу!
- Але ж це иемож...
- Не поспiшай з висновками, хлопче! Пригадай, ще у школi, на уроках з
фiзики, робили такий дослiд. Брали скляну кулю, зсередини порожню. По
екватору кулi симетрично вiдходили коротенькi, загнутi в один бiк
трубочки. Через оцi трубочки наливали у кулю воду i починали грiти уу на
вогнi. Вода перетворювалася на пару, яка з силою виривалася крiзь
трубочки, i куля починала усе швидше i швидше обертатися навколо свосу
осi! Оце i с так звана вертушка Герона. Чому б отаку вертушку не зробити з
цiсу злощасноу планети?
- Капiтане, ви - генiй! - вражено прошепотiв Азимут. - Кращого генiя й
не знайти!
Хоч в очах хлопця свiтилося непiдробне захоплення, однак мусив його
засмутити. Я, знасте, не прихильник усiляких перебiльшень, навiть коли
вони вживаються у ювiлейних промовах.
От я й зауважив по-батькiвськи штурмановi:
- У своух визначеннях, Азимуте, завжди слiд бути точним i справедливим.
Якщо я i генiй, то не найкращий, а принаймнi другий пiсля Герона.
Що не кажiть, а молодь завжди слiд вчити на власних прикладах. Особливо
скромностi...
Рано-вранцi, ще чорти навкулачки не бились, я вже кульгав до помешкання
Професора ППП, бо другий ППП до вiдкриття гастрономiв у нашi розмови
нiколи не втручасться.
Азимут поважно нiс сувiй з проектом Герона-Небрехи i всiсю технiчною
документацiсю.
Професор слухав мене, як школяр. Сидiв тихо i вiд захоплення аж тамував
подих. А я викладав проект навiть без перерв на перекури:
- ...Таким чином ми одразу матимемо планету з власним полем тяжiння i
власною атмосферою - пара, що розкрутить Таотi, оточить уу блакитним
шаром! А що таке пара? Це кисень! Це водень! Це хмари! Це дощ! Це рiки i
озера! Це нарештi моря i океани( Незабаром космiчний пил вкриб поверхню
оббiлованоу планети i утворить гори та долини! Нове життя пустить своу
квiтучi паростки!
- I можливо, дiйдуть до нас тодi сонячнi променi? - тремтячим голосом
запитав професор.
- Можливо, - мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора е
голова, коли дотямив аж до Сонця.
Наступного дня вiдбулася всепланетна вчена рада. На порядку денному
було одне питання: треба обертатися, щоб врятуватися. Пiсля грунтовноу
доповiдi проект поставили на голосування. Чи варто казати, що вiн пройшов
переважною бiльшiстю голосiв, хоч майже усi делегованi радники обмежились
запеклими науковими дискусiями серед власного поголiв'я?
Голосувало лише четверо. Пiдняли по двi руки, як тут заведено, я i
Азимут. Вiддав свiй голос наш вiдданий друг i непiдкупний патрiот проекту
Професор ППП. Навiть його братня голова подала свiй голос "за".
Його, бачите, спокусила реальна можливiсть першому проголосити
вiкопомний тост, що неодмiнно ввiйде в усi шкiльнi посiбники та
хрестоматiу:
- Хай свiтиться Сонце, хай згине пiтьма!
14. СПАЛАХ ПОНАДНОВОт
- Оце, власне, й уся iсторiя, - мовив каштан Небреха, вже в котрий раз
занурюючи свою почорнiлу люльку в гаман з тютюном. - Якби я тодi
запiзнився хоч на хвилину або якби менi зрадила природжена
винахiдливiсть...
I, замiсть продовжувати, капiтан красномовним рухом сунув до рота
люльку. Мовляв, якби не вiн, проти цивiлiзацiу двоголових не варто було
ставити й холодного попелу з його люльки.
Вечорiло. Розчервонiле сонце збиралося прийняти традицiйну морську
ванну. Мiж потемнiлими скелями принишкли голубi сутiнки.
Нiч навальне насувалася глибокими гiрськими ущелинами.
Капiтан Небреха мовчав, замислено позираючи на море. Вiд берега до
самого крайнеба бiгла червона дорiжка. З-за обрiю пiднiмалося чорне на
фонi велетенського червоного диска вiтрило. Та чи бачив Небреха його?
Гадаю, що нi.
Вiн подумки милувався зараз нiким не баченими свiтами i прислухався до
нiким не чуваних голосiв. Може, оце зараз десь далеко-далеко Професор ППП
у колi згуртованих навколо пивноу бочки друзiв свосу братньоу голови
дiлиться зворушливими спогадами про легендарного мiжзоряного мандрiвника.
- I що ж, воно засвiтилося? - запитав я.
Небреха нiби прокинувся:
- Що засвiтилося?
- Сонце нещасноу i багатостраждальноу планети двоголових.
- Справдi! - повернувся капiтан Небреха на фiнiшну пряму розповiдi. -
Безумовно, воно засвiтилося, але, слiд визнати, надто рано. Якби воно
засвiтилося вже пiсля нашого з Азимутом повернення, все було б iнакше.
Тодi цей рiдкiсний навiть на незбагненно безмежних просторах Всесвiту
випадок увiйшов би в усi пiдручники з астрономiу i нинi про природу
понаднових зiрок нiхто б не сперечався.
А так що вийшло? Надрукували в якомусь маловiдомому академiчному
вiснику куценьку iнформацiю пiд назвою "Ще один вагомий доказ":
"Нова Модель Орбiтальних i Параболiчних Спостережень серiу ЗМ
несподiвано довела свою високу надiйнiсть i чудову мобiльнiсть. Вперше за
всю iсторiю iнтелектуального життя планети було вiд початку до кiнця
зафiксовано яскравий спалах понадновоу зiрки у досi порожньому i
малоцiкавому кутку неба. Успiх МОПСа-ЗМ - це ще один вагомий доказ
безумовноу переваги чiтко налагодженого електронного спостерiгача з добре
охолодженим аналiзатором над емоцiйно неврiвноваженою бiлковою iстотою".
Зрозумiло, головним i вiдповiдальним редактором того вiсника теж був
кiбер, на iм'я МЕР-2>5, або Модель Ерудита Редакцiйного серiу 2>5.
Ну, тут, ясна рiч, слiдом за спалахом понадновоу зiрки спалахнула
чергова наукова дискусiя. Кожен намагався висунути якусь власну
запаморочливу гiпотезу, яка б пояснила, звiдки беруться понадновi зiрки i
чому вони так швидко втрачають колiр. Гiпотез на науковiй нивi тодi до
того вродило, що по всiй Землi не вистачило, аби ух надрукувати,
перiодичних видань. Але слiд визнати, що ух взагалi можна було не
друкувати, бо всi вони були так само далекi вiд iстини, як я оце зараз вiд
своух шкiльних рокiв.
А спалах понадновоу зiрки, коли його спостерiгати мало не впритул, це,
скажу я вам, фесричне видовище з неповторною кольоровою гамою i свiтловими
ефектами ще доби первiсного хаосу. Як ви знасте, сонячний промiнь - це,
власне, спектр променiв рiзного зафарбування, кожен з яких мас свою
довжину. Отже, с променi коротшi, а с й довшi. Коли вони плинуть невпинно,
це непомiтно.
Але коли вони стартують одночасно, то мчать до фiнiшу наввипередки.
I от уявiть собi чорне зоряне небо з чорним велетенським колом. I ось
коло починас ледь помiтно синiти... Невдовзi над вами спалахують синi,
блакитнi, фiолетевi, зеленi, помаранчевi i жовтi сонця... А небо мiниться
в усiх розмаутостях неймовiрних кольорових сполук.
Коли ми з Азимутом нарештi прибули на Землю, спалах свiтила Таотi вже
давно забувся.
Отож, коли я про нього заговорив, всi почали кривитися, нiби я ух
почастував кислицями:
- Та ми це давно знасмо! Нам той спалах ще сто двадцять сiм рокiв тому
набрид! Що за манери у цих невихованих навiгаторiв - повертатися бозна
через скiльки столiть i розповiдати давно вiдомi речi! I коли вже
заборонять отi осоружнi космiчнi мандри?
Я тiльки й спромiгся довести, що час вже списати на перетопку
механiчного МОПСа-ЗМ разом з його приятелем МЕРом-2>5.
З того часу я не звертаю на кабiнетних розумникiв жодноу уваги. Навiть
не дивлюся в ухнiй бiк. Хай собi патякають про недоцiльнiсть космiчних
подорожей. Я знаю свос. Я знаю, що як спалахне понаднова зiрка, треба
лаштуватися в дорогу. Хто-хто, а я вiдаю, що зiрка не спалахне без
технiчного втручання високорозвиненого iнтелектуала.
Подумати страшно, що сталося б, якби, замiсть мене, на планету
двоголових потрапив кабiнетний теоретик, далекий вiд космiчноу практики!
Без сумнiву, вiн безповоротно втратив би сдину голову...
Капiтан Небреха й не помiтив, як перейшов до теоретизувань.
- Капiтане, - делiкатно зупинив його я, - хай вас скривдили, але ж хiба
це пiдстава вiшати свiй власний портрет догори ногами?
- А чому б нi? - хитро примружився Небреха. - Адже в порожнистiй
планетi я фотографувався, стоячи на пiдлозi, яка насправдi була стелею!
Головний редактор журналу для юнацтва "Навколо Всесвiту" люто гортав
мiй пухкий рукопис.
- Навiщо вас, мiй надто здiбний колего, посилали?
Коли редактор отак нещадно громив когось, вiн завше переходив на
надзвичайно ввiчливе "ви".
У цi хвилини марно було б шукати чемнiшоу i вихованiшоу людини.
- Дозвольте, добродiю, потурбувати вас, певно, недоречним у данiй
ситуацiу запитанням, - шпетив вiн мене добiрними зворотами. - Дозвольте
запитати, яке у вас було завдання? Будьте такi ласкавi i погодьтеся зi
мною: вам було дано завдання привезти сто рядкiв iнтерв'ю плюс п'ятдесят
рядкiв запасу. А ви чим зволили порадувати старого редактора? Цiлою
документальною повiстю! Цiкаво, колего, де ви усе це надрукусте? Iз
глибокою скорботою мушу вам сповiстити: тiльки не в нашому
найпопулярнiшому на всiх планетах Сонячноу системи журналi!
Що менi лишалося? рдине: заснувати нову захоплюючу галузь галактологiу
- небрехознавство.
Що, як бачите, i було мною сумлiнно зроблено.
- Що, хлопче, - руба спитав я, - побував у руках злочинцiв?
Отут засвiтилося й друге його око.
- Помилястеся, капiтане. У руках державного ката!
Я аж пiдскочив.
- Як? Детектива та до ката? Як це так сталося?
- Але з умовою: тiльки мiж нами...
- Будь певен! - заприсягаюся я, бо мене аж розпирала природна
допитливiсть.
Я нашорошив вуха i почув моторошну, сповнену глибокого внутрiшнього
драматизму iсторiю.
Був час, коли сiромаха носив на плечах, як i всi комплектнi громадяни,
двi братнi голови: XXX i дзеркальну копiю XXX. Тiльки й рiзницi було, що
iм'я першого читали спереду, а iм'я його брата назадгузь. Щоб не плутати
голiв-близнюкiв, значить.
Ви вже знасте, що XXX (його iм'я вимовлялося як Хоробрий Хлопець i
Хваленик) був детективом. Але XXX (читай Харцизяка, Хапун та ще й
Халамидник) був злодiсм! Двi братнi голови, подiленi соцiальною прiрвою!
Уявлясте ситуацiю: одна голова замислюс i здiйснюс зухвалi пограбування, а
друга уу викривас. В одноу суд конфiскус усе добро, друга купасться у
нагородах та ще одержус десять вiдсоткiв вiд награбованого...
Для XXX, як детектива, настало райське життя. Щоб впiймати на мiсцi
злочину мазурика, йому в буквальному розумiннi не треба було далеко
ходити, бо нещасний злодiй XXX кроку не мiг зробити без нього.
Бандит змушений був розробляти просто-таки карколомнi плани. Наприклад,
одного чудового ранку вiн торохнув рукояткою пiстоля по кумполу братньоу
голови, а тодi ще нап'яв на заюшену макiтру цупкий брезентовий мiшок. На
той випадок, якщо детектив опритомнiс. Адже крiзь мiшок вiн все одно
нiчого не побачить, отож не зможе i свiдчити на судi...
...З шаленою швидкiстю по вулицях столицi летить автомобiль зловiсного
темночервоного кольору. Перехожi злякано витрiщують по двi пари очей (а
деякi й по чотири, якщо в окулярах) i полохливо туляться до стiн будинкiв.
Машина минас одну вулицю, другу, третю. Нарештi - фешенебельна Центральна.
Бiля найбагатшого ювелiрного магазину з машини вискакус запаморочливий
злодiй. Один качан його - у чорнiй масцi, другий - у чорному мiшку. Руки у
чорних рукавичках стискають чорний кулемет. Бандит вдирасться до магазину.
- Хе-хе-хе! - погрозливо кричить вiн i пiдкреслюс свiй лаконiчний
виступ красномовною кулеметною чергою.
Присутнi голови хутко зрозумiли цей прозорий натяк: хто розтулить рота,
проковтне кулю!
Ось вона, казкова здобич - на десять мiльйонiв коштовностей. Злодiй
зривас з другого качана грубезний мiшок, аби було куди напихати ювелiрнi
скарби. Та це була фатальна помилка...
I знову цей щасливчик XXX, що так несподiвано став мiльйонером, раюс
собi по найкращих ресторанах, а бiдолашний XXX вiдбувас суворе покарання
на водi i гливкому хлiбi.
Та останнс пограбування скiнчилося для XXX трагiчно. Хитрий злодiй
розробив пiдступний план: випотрошити найбiльший банк, коли детектива сон
зморить. Навiть не чекаючи слушноу нагоди, вiн нишком опоув братню голову
снотворними спецiями i взявся до банкiвських сейфiв. Але коли напакував аж
два чемодани золотих цеглин, то помiтив, що XXX навiть не дрiмас.
Виявлясться, ця гнида, щоб не заснути, заздалегiдь насмокталася чорноу
кави i спостерiгала за пограбуванням вiд початку до кiнця. Але мовчала, бо
мала намiр заробити на вiдсотках другий мiльйон...
Ну, суд та дiло. На засiданнях, зрозумiло, вiдбувасться традицiйна
дискусiя. Адвокат доводить, що одна голова добре, але двi краще. А
прокурор обгрунтовус думку, що в даному випадку буде краще з однiсю.
Вирекли : вдiлити зухвалому грабiжниковi XXX персональний осиковий кiлок,
а сумлiнному охоронцевi законного порядку XXX десяту частку вiд
награбованого у банку, що становить пiвтора мiльйона готiвкою.
Як вiдомо, вiд зали суду вже недалеко й до площi страт. Прийшов день,
коли XXX повели червоною дорiжкою до лобного мiсця, вкритого червоними
штуками першосортного сукна. Все було червоне. I кат у червоному балахонi
i червоних каптурах, що спирався на грубезну червону сокиру. I кошик для
вiдтятих злочинних голiв. I осиковi кiлки, на яких отi голови востаннс
шикуватимуть.
Кат звично потягнув приреченого до вiдполiрованоу шиями його
попередникiв плахи. Та на якусь мить завагався... Головибрати були такi
подiбнi, що... Якщо й переплутасш, все одно нiхто нiчого не помiтить...
До того ж цей бовдур - детектив XXX, жалiючи мене (як-не-як, а на двох
одне тiло), розчулено бовкнув:
- Не сумуй, брате... Ти довго не страждатимеш...
Це поклало край ваганням ката... Як i слiд було чекати, нiхто нiчого не
помiтив...
- Тисяча небесних шкаралупi - вжахнувсь я, прошиваючи очима юного, а
вже однобезголового таотяйина. - Виходить, ти... злодiй?..
- Так, капiтане... Звичайна судова помилка...
Невдовзi ми з Азимутом переконалися, що вiн справдi отой XXX, а не той
XXX: у мене без слiду зникла запальничка, а в штурмана сдина краватка.
Злодiя годi було й шукати. Адже за ним давно не пильнують невсипущi очi
детектива.
Втiм, не це було найжахливiше.
Менi спало на думку: а що, коли цей свiт не такий вже й досконалий? А
що, коли двоголовi iстоти дожилися до повного безголiв'я, хоч це й
виглядас парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде свос
незалежне, суверенне життя, мас своу уподобання, своу схильностi i звички,
свiй самобутнiй характер i свiтогляд, тодi кожного таотянина чи таотянку
роздирають непримиреннi протирiччя.
Воiстину, за таких умов права рука не знас, що робить лiва.
Невдовзi я з прикрiстю переконався, що мав рацiю. З вченими планети
через отой антагонiзм голiв неможливо було нi про що домовитись. Бо на
кожне запитання я одержував одразу двi вiдповiдi, що заперечували одна
одну. А найстарiший академiк планети взагалi вiдмовився зi мною
розмовляти. Одна його голова, бачите, сповiдувала теологiчну теорiю, буцiм
людина с божевiльний дух, заточений у тiлесний гамiвний скафандр, i через
це сприймав мене як потворний фантом, створений його хворобливою уявою.
Друга його голова теж борсалася в iдеалiстичних уявленнях. Вона вважала
реальнiсть власним сном, лихим маренням, а тому вважала недоцiльним
вступати у будь-який контакт з навколишнiм оточенням.
У нас, на Землi, iснування такого феноменального, чистоу води,
iдеалiста було б неможливе, бо йому, бiдоласi, таки доводилося б вступати
у контакт. Хоча б для того, щоб наустися. А так вiн спокiйно паразитував
за рахунок фiзiологiчних зусиль братньоу голови, яка насправдi була
божевiльним духом у скафандрi.
Я вже зовсiм було занепав духом i втратив усякi надiу, коли
познайомився з мiсцевим корифесм ППП (вiн був не просто Педагогом, а ще й
Професором, звеличеним обов'язками Проректора найбiльшого унiверситету).
Це було виняткове наукове свiтило, бо природний антагонiзм його
поголiв'я базувався не на iнтелектуальному грунтi протилежних гiпотетичних
марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Рiч у тiм, що його
братня голова ППП (у вимовi аборигенiв це звучдло як П'яндига, Паливода i
Плутяга) була ерудитом лише в однiй, але надто широкiй галузi - де, коли,
з ким i пiд що випити.
Отож, коли професор був порiвняно тверезий, з ним цiлком можна було
порозумiтися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж йому перiодично
доводилося лiкуватися вiд суто алкогольних захворювань.
Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрiбнi
менi вiдомостi, наведу одну типову бесiду. До того ж зважте, що аби не
принизити неувагою жодного з iнтелектуалiв, менi одночасно доводилося
вести складнi розмови на академiчному рiвнi i хилити чарки на рiвнi
пропащого гультяя.
Наприклад, якось увечерi ми торкнулися проблеми часу як однiсу з
основних форм iснування матерiу. Професор почав з яскравого прикладу, який
наочно демонстрував вiдноснiсть наших убогих мiрил як часу, так i матерiу.
- Згадаймо старовинну притчу, - iз святим вогнем фанатика вiд науки в
очах почав професор. - Скупий питався у бога: "Господи, великий i
всемогутнiй! Що для тебе мiльйон рокiв?" - "Одна мить", - вiдповiв бог. "А
мiльйон золотих?" - "Один грiш". - "То подаруй менi, бiдному, о господи,
отой грiш!" - "Добре! - зголосився бог. - Зачекай лишень одну мить..."
Професор необережно зробив ефектну паузу, якою негайно скористався
другий, непутящий ППП.
- Так вип'смо з цiсу нагоди одну краплю у морi! - з удаваною
врочистiстю проголосив вiн i рукою майстра одним ударом вибив денце у
добрячого барильця з палянкою.
I що ви думасте? Вже за якихось пiвгодини обидвi голови доходили
тотожного iнтелектуального рiвня i починали хвацько ревти пiсень.
Але, скажу я вам, загалом слухати цей свосрiдний дует було цiкаво.
Окраса науковоу думки, корифей i академiк ППП тоненько i жалiбно
виводив:
- По опеньки ходила...
А шибайголова ППП кричав з шинковою фамiльярнiстю:
- Цитьте!
- Козубеньку загубила, - з непiдробною щирiстю, iз сльозою журився
дiйсний член усiх вищих наукових закладiв.
- Цитьте! - правив свосу закоренiлий п'яндига i з повними келихами у
руках лiз цiлуватися на будершафт.
Професор пручався як мiг:
- Вiдчепися, препоганий, цiлуватись незугарний. Ох, ох, ох, ох,
цiлуватись незугарний...
Тодi у гультiпаки гнiвом iскрили очi, i вiн грiзно попереджав
Професора:
- Ой уставай, козаченьку, та тiкай!
- Ти на мене славоньки не пускай! - цiлком слушно обурювався Професор.
А потiм вони вдвох починали верзти вже суцiльнi харки-макогоники...
Нi, що не кажiть, двi голови, звiсно, добре, але, про мене, одна краще.
Навiщо носити на плечах тягар двоголових протирiч, коли iнодi з однiсю
головою не даси собi ради?
Поступово картина iсторичного розвитку планети, яка насправдi виявилася
iсторiсю духовного занепаду аборигенiв, вимальовувалася. З кожноу зустрiчi
з обома ППП я виносив крихту знань, з котрих терпляче лiпив гармонiйну
мозауку припущень та узагальнень.
Коротко моу науковi розвiдки звелися ось до чого.
Мiльйони рокiв тому таотяни нiжилися пiд ласкавими променями мiсцевого
велетенського свiтила i лиха не мали. Життя тодi було надзвичайно легке,
бо страхiтливе тяжiння Сонця зводило майже нанiвець тяжiння планети.
У яскравому, блискучому вбраннi, майже невагомi, як пушинки, таотяни
пурхали, мов дивогляднi метелики, в теплому блакитному океанi. Закоханi,
ледве торкаючись, ходили босонiж по квiтах. Пенсiонери розкошували на
бiлоснiжних м'якеньких хмарках, а вiтер, заколисуючи, пестив ух i тихенько
спiвав чарiвних пiсень. Тодi можна було загортатися у барвистi паруси
Сонця, коли воно сiдало край неба, сповивати немовлят у пухнастi сутiнки,
щоб добре спали, а люльку чiпляти на рiг молодика.
Так, це був чудовий час, коли щастя було близьке, як веселка. А до
веселки тодi можна було добiгти i одягнутися у шати сонячного спектра.
Малюки над усе полюбляли кататися з радiсноу, як свято, веселчаноу гiрки.
Довго чи коротко отак тривало, коли це одноу ночi астрономи помiтили,
що до кордонiв ухньоу Сонячноу системи наближасться велетенський астероуд
в кiлька сот кiлометрiв у попереку. Вченi негайно зрахували його курс i з
жахом пересвiдчилися, що космiчний заблуда неодмiнно порушить кордони i
таки наробить непоправного лиха, гуляючи по беззахисних внутрiшнiх
орбiтах, аж поки не шубовсне у циклопiчне черево центрального свiтила.
Отодi вперше далося взнаки химерне двоголiвя таотян.
Однi вченi голови доводили, що слiд вжити енергiйних технiчних заходiв
для захисту планети вiд ворожого вторгнення. Вони пропонували розтрощити
кам'яну озiю автоматичними ракетами, добре натоптаними вибухiвкою, ще на
далеких приступах системи.
Але другi розводили хибну фiлософiю, нiби усе, що робиться, на краще.
Словом, усе буде так, як на роду записано, а вiд долi свосу не втечеш.
До того ж знаходилися такi розумники, якi оцей фразеологiчний туман
змiцнювали утопiчними жахами i принадами.
"Якщо ми потрощимо астероуд, - похмуро пророкували вони, - то ми цим
безглуздим вчинком тiльки накличемо нещастя на власнi дурнi голови. Що
станеться? А ось що. Уламки астероуда неодмiнно впадуть на Таотi. Мало
того, що своуми жахливими ударами вони завдадуть незлiченноу шкоди i
призведуть до всепланетних стихiйних лих i катастроф, так внаслiдок оцього
космiчного бомбардування наша планета ще й поважчас. А тодi що? А тодi вже
неможливо буде безжурно пурхати у небеснiй блакитi, винiжуватися на
бiлоснiжних хмарках i йти з коханою по пелюстках до веселчастого щастя".
"А що ми матимемо, коли зовсiм не чiпатимемо астероуда? - торочили далi
цi легковажнi голови. - Тодi вiн стане третiм супутником нашого свiтила i
почне обертатися навколо нього по все вужчих орбiтах, аж поки ця спiраль
не доведе його до фатального кiнця. Внаслiдок Сонце неодмiнно поважчас, а
наше життя на планетi вiдповiдно ще бiльше полегшас. Прекраснi, захоплюючi
картини майбутнього нинi нi у казцi розказати, нi пером описати..."
Поки по всiй планетi вирували науковi дискусiу, час собi йшов. Астероуд
спокiйно перетяв кордони Сонячноу системи, закружляв у скаженому темпi
навколо свiтила, а потiм цей космiчний вир засмоктав його у бездонне
термоядерне черево зiрки.
Отут i сталося лихо.
Життсдайне Сонце згасло. Назавжди. Страхiтливе тяжiння ламало його
власнi променi, як сiрники, i вони безсило опадали назад у пекучi обiйми
кошлатих протуберанцiв. Чорним зловiсним колом зависло над вжаханою
планетою Сонце на тлi чорного похмурого неба, поцяцькованого блiдим
срiблом далеких зiрок.
Життя на планетi справдi надзвичайно полегшало. Щоб пересвiдчитися у
цьому, досить було шпурнути у небо камiнь. Навiть коли це була дуже важка
брила, вона вже нiколи не поверталася на планету. А коли без слiду
позникали деякi необережнi лiтуни, пурхання у повiтрi якось само собою
припинилося.
Але справжня панiка охопила таотян лише тодi, коли вони дiзналися, що
планета поступово втрачас атмосферу.
Смерть дивилася на приречену планету холодними очима Всесвiту i
стискала серця крижаними пазурами.
Почалася перебудова планети. Тубiльцi, як це було за первiсноу доби,
повернулися у печери i заходилися закопуватися усе глибше в теплi надра.
Почали будувати пiдземнi житла, пiдземнi заводи, пiдземнi штучнi
плантацiу, пiдземнi мiста. Але перед тим як назавжди заховатися у надрах
планети, аборигени востаннс зiбралися на уу поверхнi. Вони вiдокремили вiд
гурту апостолiв надто пам'ятноу теорiу "Чим гiрше, тим краще" i сказали
ум:
- Вiд долi не втечеш...
А тодi розшукали утопiчних горе-пророкiв i запитали ух:
- Розiб'стеся чи не розiб'стеся?
А пiсля того жалюгiднi залишки атмосфери розiтнули вигуки:
- Качати ух! Качати!
Що було далi, людинi з фантазiсю не важко уявити. Скажу тiльки, що
жоден з апостолiв не втiк од долi свосу, i вони живими поринули на небо.
Поступово планета втратила останнiй атом атмосфери. А тодi тяжiння
узялося й за саму поверхню. Спочатку воно прибрало пилюку, потiм злизало
пустелi, а тодi заходилося обточувати планету, як бiльярдну кулю.
Пiдземнi ж роботи йшли своум чином. Зайвий грунт таотяни викидали на
поверхню, звiдки вiн негайно ринув у космос. I нарештi настав час, коли
планета Таотi перетворилася на геометричне поправну кулю, порожню
усерединi.
Ясна рiч, планета втратила власне тяжiння i не падала нi на чорне
свiтло, нi на другий супутник-велетень лише тому, що уу орбiта проходила
якраз на межi знешкодження ухнього взасмного притягального впливу. Тяжiння
вiдчувалося лише з боку невидимого свiтила або гiгантського супутника. Ось
чому так зручно було ходити по внутрiшнiй сферi цiсу дивовижноу планети.
Тепер вам зрозумiло, чому коли ми з Азимутом встромилися у планету, нам
приверзлося, нiби ми вистромилися?
Я мав необережнiсть познайомити з iсторичною давниною свого постiйного
супутника по космiчних мандрах, мого вiрного штурмана Азимута. Краще було
б, якби я цього не робив. Хлопець зовсiм скис. Це все одно, якби я йому
прочитав вирок з найвищою мiрою покарання i без права оскарження.
Менi аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:
- От i не попаде шедевр штурманського мистецтва пiд кришталевий ковпак
Музею космiчних мандрiв. Вже нiколи не робитимуть гак земнi навiгатори, i
нiколи не попливуть зорянi кораблi протокою Небрехи. А ви, капiтане,
казали...
На жаль, Азимут мав рацiю. З яких тiльки халеп ми видряпувалися, з яких
тiльки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!
Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув'язнений у
закоркованiй пляшцi. З тiсю лише вiдмiннiстю, що корком була моя власна
ракета.
Звiсно, ми могли будь-якоу митi сiсти у ракету i майнути свiт за очi.
Але цим егоустичним вчинком ми прирекли б на неминучу загибель дивовижну
цивiлiзацiю двоголових.
I так невесело, а тут ще Азимут докучав своуми тужливими теревенями.
Вiн менi не дорiкав, нi. I не звинувачував. Але вiд цього я ще бiльше
вiдчував свою провину. Це ж я, а не хтось iнший занапастив його молоде
життя!
- Чого, власне, цiй клятiй в'язницi, що мас нахабство величатися
планетою, бракус? - просторiкував штурман. - рдиного - поля тяжiння. А
тяжiння ж можна створити штучно. Дайте менi порожню бляшанку, i я уу так
розкручу, що вона буде обертатися навколо ракети, як навколо свого
свiтила!
I тут мене наче осяяло.
Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч хлопець i висловив блискучу
технiчну iдею, сам же пустив уу повз вуха. От що з людиною робить
недоречний розпачi
- Вертушка Герона! - радiсно вигукнув я. - Так, це буде космiчна
вертушка Геронау
- Якого ще Герона? - вирячився на мене Азимут.
- Герона Олександрiйського, - охоче розтлумачив я. - Старогрецького
вченого i механiка. Вiн вiкував i робив винаходи ще до початку новоу ери.
- Ага! - тiльки й мовив штурман.
З його тривожного погляду я зрозумiв, що вiн мас мене за божевiльного.
- Заспокойся, Азимуте, - втiшив його я. - Твiй капiтан ще не втратив
глузду. От зараз ти сам сказав: щоб надати предметовi тяжiння, слiд
примусити .його обертатися навколо свосу осi.
- Правильно, - погодився Азимут.
Знову ж таки, чого цiй планетi бракус?
- Поля тяжiння.
- Так от, щоб створити це поле, слiд розкрутити планету, як дзигу!
- Але ж це иемож...
- Не поспiшай з висновками, хлопче! Пригадай, ще у школi, на уроках з
фiзики, робили такий дослiд. Брали скляну кулю, зсередини порожню. По
екватору кулi симетрично вiдходили коротенькi, загнутi в один бiк
трубочки. Через оцi трубочки наливали у кулю воду i починали грiти уу на
вогнi. Вода перетворювалася на пару, яка з силою виривалася крiзь
трубочки, i куля починала усе швидше i швидше обертатися навколо свосу
осi! Оце i с так звана вертушка Герона. Чому б отаку вертушку не зробити з
цiсу злощасноу планети?
- Капiтане, ви - генiй! - вражено прошепотiв Азимут. - Кращого генiя й
не знайти!
Хоч в очах хлопця свiтилося непiдробне захоплення, однак мусив його
засмутити. Я, знасте, не прихильник усiляких перебiльшень, навiть коли
вони вживаються у ювiлейних промовах.
От я й зауважив по-батькiвськи штурмановi:
- У своух визначеннях, Азимуте, завжди слiд бути точним i справедливим.
Якщо я i генiй, то не найкращий, а принаймнi другий пiсля Герона.
Що не кажiть, а молодь завжди слiд вчити на власних прикладах. Особливо
скромностi...
Рано-вранцi, ще чорти навкулачки не бились, я вже кульгав до помешкання
Професора ППП, бо другий ППП до вiдкриття гастрономiв у нашi розмови
нiколи не втручасться.
Азимут поважно нiс сувiй з проектом Герона-Небрехи i всiсю технiчною
документацiсю.
Професор слухав мене, як школяр. Сидiв тихо i вiд захоплення аж тамував
подих. А я викладав проект навiть без перерв на перекури:
- ...Таким чином ми одразу матимемо планету з власним полем тяжiння i
власною атмосферою - пара, що розкрутить Таотi, оточить уу блакитним
шаром! А що таке пара? Це кисень! Це водень! Це хмари! Це дощ! Це рiки i
озера! Це нарештi моря i океани( Незабаром космiчний пил вкриб поверхню
оббiлованоу планети i утворить гори та долини! Нове життя пустить своу
квiтучi паростки!
- I можливо, дiйдуть до нас тодi сонячнi променi? - тремтячим голосом
запитав професор.
- Можливо, - мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора е
голова, коли дотямив аж до Сонця.
Наступного дня вiдбулася всепланетна вчена рада. На порядку денному
було одне питання: треба обертатися, щоб врятуватися. Пiсля грунтовноу
доповiдi проект поставили на голосування. Чи варто казати, що вiн пройшов
переважною бiльшiстю голосiв, хоч майже усi делегованi радники обмежились
запеклими науковими дискусiями серед власного поголiв'я?
Голосувало лише четверо. Пiдняли по двi руки, як тут заведено, я i
Азимут. Вiддав свiй голос наш вiдданий друг i непiдкупний патрiот проекту
Професор ППП. Навiть його братня голова подала свiй голос "за".
Його, бачите, спокусила реальна можливiсть першому проголосити
вiкопомний тост, що неодмiнно ввiйде в усi шкiльнi посiбники та
хрестоматiу:
- Хай свiтиться Сонце, хай згине пiтьма!
14. СПАЛАХ ПОНАДНОВОт
- Оце, власне, й уся iсторiя, - мовив каштан Небреха, вже в котрий раз
занурюючи свою почорнiлу люльку в гаман з тютюном. - Якби я тодi
запiзнився хоч на хвилину або якби менi зрадила природжена
винахiдливiсть...
I, замiсть продовжувати, капiтан красномовним рухом сунув до рота
люльку. Мовляв, якби не вiн, проти цивiлiзацiу двоголових не варто було
ставити й холодного попелу з його люльки.
Вечорiло. Розчервонiле сонце збиралося прийняти традицiйну морську
ванну. Мiж потемнiлими скелями принишкли голубi сутiнки.
Нiч навальне насувалася глибокими гiрськими ущелинами.
Капiтан Небреха мовчав, замислено позираючи на море. Вiд берега до
самого крайнеба бiгла червона дорiжка. З-за обрiю пiднiмалося чорне на
фонi велетенського червоного диска вiтрило. Та чи бачив Небреха його?
Гадаю, що нi.
Вiн подумки милувався зараз нiким не баченими свiтами i прислухався до
нiким не чуваних голосiв. Може, оце зараз десь далеко-далеко Професор ППП
у колi згуртованих навколо пивноу бочки друзiв свосу братньоу голови
дiлиться зворушливими спогадами про легендарного мiжзоряного мандрiвника.
- I що ж, воно засвiтилося? - запитав я.
Небреха нiби прокинувся:
- Що засвiтилося?
- Сонце нещасноу i багатостраждальноу планети двоголових.
- Справдi! - повернувся капiтан Небреха на фiнiшну пряму розповiдi. -
Безумовно, воно засвiтилося, але, слiд визнати, надто рано. Якби воно
засвiтилося вже пiсля нашого з Азимутом повернення, все було б iнакше.
Тодi цей рiдкiсний навiть на незбагненно безмежних просторах Всесвiту
випадок увiйшов би в усi пiдручники з астрономiу i нинi про природу
понаднових зiрок нiхто б не сперечався.
А так що вийшло? Надрукували в якомусь маловiдомому академiчному
вiснику куценьку iнформацiю пiд назвою "Ще один вагомий доказ":
"Нова Модель Орбiтальних i Параболiчних Спостережень серiу ЗМ
несподiвано довела свою високу надiйнiсть i чудову мобiльнiсть. Вперше за
всю iсторiю iнтелектуального життя планети було вiд початку до кiнця
зафiксовано яскравий спалах понадновоу зiрки у досi порожньому i
малоцiкавому кутку неба. Успiх МОПСа-ЗМ - це ще один вагомий доказ
безумовноу переваги чiтко налагодженого електронного спостерiгача з добре
охолодженим аналiзатором над емоцiйно неврiвноваженою бiлковою iстотою".
Зрозумiло, головним i вiдповiдальним редактором того вiсника теж був
кiбер, на iм'я МЕР-2>5, або Модель Ерудита Редакцiйного серiу 2>5.
Ну, тут, ясна рiч, слiдом за спалахом понадновоу зiрки спалахнула
чергова наукова дискусiя. Кожен намагався висунути якусь власну
запаморочливу гiпотезу, яка б пояснила, звiдки беруться понадновi зiрки i
чому вони так швидко втрачають колiр. Гiпотез на науковiй нивi тодi до
того вродило, що по всiй Землi не вистачило, аби ух надрукувати,
перiодичних видань. Але слiд визнати, що ух взагалi можна було не
друкувати, бо всi вони були так само далекi вiд iстини, як я оце зараз вiд
своух шкiльних рокiв.
А спалах понадновоу зiрки, коли його спостерiгати мало не впритул, це,
скажу я вам, фесричне видовище з неповторною кольоровою гамою i свiтловими
ефектами ще доби первiсного хаосу. Як ви знасте, сонячний промiнь - це,
власне, спектр променiв рiзного зафарбування, кожен з яких мас свою
довжину. Отже, с променi коротшi, а с й довшi. Коли вони плинуть невпинно,
це непомiтно.
Але коли вони стартують одночасно, то мчать до фiнiшу наввипередки.
I от уявiть собi чорне зоряне небо з чорним велетенським колом. I ось
коло починас ледь помiтно синiти... Невдовзi над вами спалахують синi,
блакитнi, фiолетевi, зеленi, помаранчевi i жовтi сонця... А небо мiниться
в усiх розмаутостях неймовiрних кольорових сполук.
Коли ми з Азимутом нарештi прибули на Землю, спалах свiтила Таотi вже
давно забувся.
Отож, коли я про нього заговорив, всi почали кривитися, нiби я ух
почастував кислицями:
- Та ми це давно знасмо! Нам той спалах ще сто двадцять сiм рокiв тому
набрид! Що за манери у цих невихованих навiгаторiв - повертатися бозна
через скiльки столiть i розповiдати давно вiдомi речi! I коли вже
заборонять отi осоружнi космiчнi мандри?
Я тiльки й спромiгся довести, що час вже списати на перетопку
механiчного МОПСа-ЗМ разом з його приятелем МЕРом-2>5.
З того часу я не звертаю на кабiнетних розумникiв жодноу уваги. Навiть
не дивлюся в ухнiй бiк. Хай собi патякають про недоцiльнiсть космiчних
подорожей. Я знаю свос. Я знаю, що як спалахне понаднова зiрка, треба
лаштуватися в дорогу. Хто-хто, а я вiдаю, що зiрка не спалахне без
технiчного втручання високорозвиненого iнтелектуала.
Подумати страшно, що сталося б, якби, замiсть мене, на планету
двоголових потрапив кабiнетний теоретик, далекий вiд космiчноу практики!
Без сумнiву, вiн безповоротно втратив би сдину голову...
Капiтан Небреха й не помiтив, як перейшов до теоретизувань.
- Капiтане, - делiкатно зупинив його я, - хай вас скривдили, але ж хiба
це пiдстава вiшати свiй власний портрет догори ногами?
- А чому б нi? - хитро примружився Небреха. - Адже в порожнистiй
планетi я фотографувався, стоячи на пiдлозi, яка насправдi була стелею!
Головний редактор журналу для юнацтва "Навколо Всесвiту" люто гортав
мiй пухкий рукопис.
- Навiщо вас, мiй надто здiбний колего, посилали?
Коли редактор отак нещадно громив когось, вiн завше переходив на
надзвичайно ввiчливе "ви".
У цi хвилини марно було б шукати чемнiшоу i вихованiшоу людини.
- Дозвольте, добродiю, потурбувати вас, певно, недоречним у данiй
ситуацiу запитанням, - шпетив вiн мене добiрними зворотами. - Дозвольте
запитати, яке у вас було завдання? Будьте такi ласкавi i погодьтеся зi
мною: вам було дано завдання привезти сто рядкiв iнтерв'ю плюс п'ятдесят
рядкiв запасу. А ви чим зволили порадувати старого редактора? Цiлою
документальною повiстю! Цiкаво, колего, де ви усе це надрукусте? Iз
глибокою скорботою мушу вам сповiстити: тiльки не в нашому
найпопулярнiшому на всiх планетах Сонячноу системи журналi!
Що менi лишалося? рдине: заснувати нову захоплюючу галузь галактологiу
- небрехознавство.
Що, як бачите, i було мною сумлiнно зроблено.