Страница:
-------------------------------------
OCR by HarryFan, 20 August 2000
-------------------------------------
Спочатку загальне захоплення небрехознавством, пильна увага до цiсу
найскладнiшоу, але i найзахопливiшоу галузi галактологiу мене, як
засновника його, лише тiшили. Адже усе це переконливо свiдчило про
неабияку популярнiсть молодоу науки. Зi мною радилися органiзатори
вiкторин для юних космонавтiв, менi замовляли космiчнi кросворди,
запрошували до участi в науково-теоретичних конференцiях i охоче залучали
до лекцiйно-пропагандистськоу роботи.
I я сумлiнно визначав переможцiв вiкторин, складав кросворди, з якими
несила було упоратись навiть електронному мозковi, тлумачив на
конференцiях темнi мiсця власних нотаток про уславленого зореплавця, а
лекцiу починав iнтригуючим вступом:
- Коли вперше чусш розповiдi капiтана мiжзоряного плавання Небрехи,
факти здаються неймовiрними, iдеу фантастичними, а смiливi задуми
нездiйсненними. Тому упередженiй людинi нема чого потикатися навiть до
азiв небрехознавства. А мiж тим, - врочисто пiдвищував я голос, - капiтан
Небреха - найправдивiша людина у Всесвiтi. Такого правдолюба годi й
шукати. Все одно не знайти, хоч зроби для цього спецiальний перепис
населення усiх цивiлiзацiй незлiченних зiрок Чумацького Шляху. Разом з
тим, капiтан Небреха надзвичайно скромна людина, хоч слава його сяс, мов
зiрка першоу величини, по всiх кутках Всесвiту, - отут я притишував голос
i мало не шепотiв, аби досягти приголомшливого ефекту: - Мiж нами кажучи,
я не годен пригадати жодного випадку, щоб мiй друг капiтан Небреха
безсоромно похвалявся захопливими газетними звiтами про своу карколомнi
звитяги або тицяв пiд нiс вiдривний календар з ребусом, в якому були б
вжитi його знаменитi мiж голоблями обох Возiв [очевидно, Н.Е.Затуливухо
мас на увазi сузiр'я Великого i Малого Возiв] вуса!
Словом, усе було б добре, якби не одна набридлива обставина. Варто менi
було з'явитися десь серед людей, як мене неодмiнно волокли до гурту
цiкавих на отакому словесному зашморгу:
- Скажiть, а це вiрно кажуть, нiби ви стали вiдомим по знайомству?
Десятки i сотнi разi'в я докладно розповiдав iсторiю мого знайомства з
капiтаном Небрехою. Десятки i сотнi тисяч разiв я цю остогидлу iсторiю
скорочував, аж поки вона вiд початку до кiнця не вклалася у невиразне
мурмотiння:
- Ум-гмг-мгу...
Але коли мене запитали про це один мiльйон одна тисяча сто перший раз,
витримка зрадила. Я вирiшив вiднинi нiкому нiчого на цю тему не
вiдповiдати. Мовчатиму та й годi! А щоб мене не ославили невихованою
людиною, написати i мовчки дарувати кожному допитливому оцю повiстину, в
якiй дано повну i вичерпну вiдповiдь на оте надокучливе запитання.
Н.Е.ЗАТУЛИВУХО, небрехознавець.
У той час, а це було рокiв десять тому, я працював у найпопулярнiшому
на всiх планетах Сонячноу системи науково-художньому журналi для юнацтва
"Навколо Всесвiту".
I ось одного разу головний редактор журналу викликав мене на розмову.
"Пахне вiдрядженням!" - зрадiв я. - Ех, якби на Марс, на пару
марсiянських мiсяцiв. Вони ж удвiчi довшi, анiж земнi!"
- Сiдай, Никодиме, - сказав наскрiзь пропахлий гранками головний
редактор, з огидою вiдсуваючи од себе верстку свiжого номера.
Я з обуренням спостерiг, що його червоний олiвець добряче погуляв по
рядках мого фейлетону з Венери "Гiдропон чи гiдропонт?", чим вкоротив його
мало не наполовину. Та змовчав, бо саме у цей момент пригадував знайомих з
космопорту, щоб без черги придбати прямий квиток на Марс.
Отут мене й ошелешив наш редактор.
- Поудеш у вiдрядження, - прохрипiв вiн, зиркаючи на мене поверх
окулярiв.
- Куди? - жваво вклинцювався у розмову я.
- Аж на Чорноморське узбережжя... Там, десь у районi Сухумi, поселився
знаменитий мiжзоряний вовк, колишня окраса ордену космiчних командорiв, а
нинi пенсiонер, капiтан далекого галактичного плавання Небреха. Вiзьмеш у
нього iнтерв'ю не бiльш, як на сотню рядкiв нонпарелi [нонпарель - дрiбний
газетний шрифт].
Тьху! Знайшов куди посилати - на Чорноморське узбережжя! Це колись
журналiсти будь-що намагалися майнути туди у лiтню пору з командировочним
посвiдченням i редакцiйними грiшми у кишенi. А тепер, пiсля того як
опорядкували марсiянськi пляжi з дрiбним червоним пiсочком, Чорноморське
узбережжя - не дивина. Типове не те, як колись казали нашi пращури.
- Про Небреху розповiдають, - неухильно катував мене головний редактор,
- нiби вiн катався верхи на кометi i пiдказав самому Iсааковi Ньютону
закон всесвiтнього тяжiння. Словом, це людина, уславлена на цiлий Всесвiт.
А чи знасш ти, що вiн утнув уже отут, на Землi?
Редактор багатозначно замовк, а тодi з трiумфом повiдомив, нiби
оповiдав про власнi заслуги:
- Узяв та й порушив вiковiчну монополiю аборигенiв сонячного
Причорномор'я на торгiвлю лавровим листом! Нинi пакетик з листям не вартий
сiрниковоу коробки!
- Як це йому вдалося? - мляво поцiкавивсь я.
Я вiдчував, що редактор не запалить мене, навiть коли вихвалятиме героя
майбутнього iнтерв'ю найдобiрнiшими епiтетами, узятими з усього
словникового фонду.
- А дуже просто! - охоче пояснив вiн. - Небреха за безцiнь кинув на
свiтовий ринок своу невичерпнi запаси лаврових вiнкiв, якими увiнчували
його благородне чоло на незлiченних планетах ста дев'яносто трьох Сонць!
Я добре розумiв, що оце редактор вмiло намагасться затягти мене в
тенета не дуже цiкавого завдання. Адже, якщо я навiть таг ки напишу про
оту сенсацiйну аферу з лавровими вiнками, вiн уу все одно без жалю
викоренить з тексту своум червоним олiвцем. Тiльки виляски пiдуть...
Час було рiшуче боронитися вiд його зазiхань на моу творчi плани.
- А чи не краще вiдрядити котрогось iз практикантiв? - зухвало
запропонував я. - Хай набувають досвiду на живому дiлi.
- Котрогось iз практикантiв? - редактор замислено зiбрав зморшки на
лобi. - Нi, не можна, - нарештi вирiшив вiн. - Якби мова йшла про
вiдрядження на Марс або хай аж на Юпiтер, я б залюбки пристав до твосу
пропозицiу. Але я побоююсь, що з цим вiдповiдальним завданням жовторотий
студент не впорасться. Капiтан Небреха - мiцний горiшок. Тiльки
досвiдчений мисливець за фактами, - редактор явно намагався пiдсолодити
гiрку пiлюлю, - видлубас з нього iнтерв'ю рiвно на сто рядкiв плюс, про
всяк випадок, п'ятдесят рядкiв запасу.
Але я ще пручався.
- А хiба не можна взяти iнтерв'ю по телефону? _ Швидко, зручно,
економiчно...
- I це говорить колишнiй газетяр, а нинi працiвник найпопулярнiшого
журналу? - жахнувся головний. - Як тобi не сором, Никодиме!
Ну от, масш!
Редактор клекотiв, i видно було, що вiн ось-ось вибухне повчальними
тирадами.
- Про що мова? - хутко зголосивсь я. - Треба ухати - значить, поуду!
Вулкан не вибухнув, але загрозливi димки ще курилися.
- Ну, от бачиш, сам розумiсш, - бурмосився редактор. - Журналiст мусить
все побачити на власнi очi, в усьому переконатися особисто. Лише тодi вiн
переконас наших вимогливих читачiв. Вiрогiднiсть - ось його бойовий
прапор!
Вiн на якусь хвильку замовк.
- Про Небреху ходять казковi чутки, - потому мрiйливо докинув вiн. -
Мовляв, саме iм'я капiтана забезпечус його друзям лiжко у перенаселених
готелях на астероудах, гостинно вiдкривас вiконця адмiнiстраторiв вiдеорам
[вiдеорама - кiнотеатр з круговим екраном], коли всi квитки давно проданi,
i навiть викликас доброзичливi усмiшки сусiдiв на комунальних кухнях
штучних супутникiв...
Так би одразу казав! А то завiвся - Чорноморське узбережжя та
Чорноморське узбережжя...
Того ж дня я, спецкор журналу "Навколо Всесвiту" Н.Е.Затуливухо,
вилетiв на пiвдень. Але я й гадки не мав, що повернуся не спецкором
найпопулярнiшого на всiх планетах Сонячноу системи журналу, а засновником
новоу галузi галактологiу - небрехознавства.
Катер м'яко зарився носом у прибережний пiсок.
- От ми й прибули, - повiдомив моторист, виключаючи двигуна. - Дивiться
вздовж цiсу стежки нагору, i ви побачите капiтанову садибу. Iнших будiвель
тут немас...
I справдi, стежка в'юнилася мiж скель до мальовничого мiнiатюрного
садочка, з пишноу гущавини якого весело визирав бiлий будиночок з широкою
верандою, заклечаною диким виноградом. Тут же, у садочку, мов пам'ятний
монумент космiчним звитягам, височiла латана-перелатана ракета капiтана
Небрехи. Отут вона востаннс стала на якiр земного тяжiння.
Нараз я примiтив, що з капiтановоу садиби клубочиться густий дим. Вiн
сповивав будiвлю, виповзаючи сивими шатами з усiх шпарок.
- Пожежа! - гукнув я, хоч полум'я ще не було видно. Та помилитися було
неможливо. Здавна ж вiдомо: диму без вогню не бувас.
Я гарячкував i квапив моториста:
- Хуткiш! Де вiдро?
Але моторист повiвся дивно.
- Ет! - з цiлковитою байдужiстю махнув вiн рукою. - Бачили ми цi
пожежi... Одного разу сюди цiла "Ракета" на пiдводних крилах прибула,
повнiсiнька туристiв. Вони з моря побачили стовпчик диму i давай волати,
як ото ви зараз: "Вулкан! Вулкан!.."
Моторист заплющив лiве око i прицiльно плюнув за борт у медузу.
Я дивився на нього, як на божевiльного.
Будиночок Небрехи вже ледь бовванiв крiзь щiльну димову завiсу, коли
моторист вилiз iз свосу механiзованоу калошi i любесенько почав штовхати
уу назад у воду. Та ще нахабно попрохав:
- Ану пiддайте з правого борту...
Я мовчки вмочив у воду рушник, замотав ним голову i кинувся до
капiтановоу садиби.
- Не робiть дурниць! - гукнув менi моторист. - Повернiться i заберiть
своу речi!
Тим часом я висадив плечем вхiднi дверi i як вихор увiрвався до
внутрiшнiх покоув земноу резиденцiу мiжзоряного мандрiвника.
Дихати було нiчим. Будиночок вiд погреба до горища був повен диму. Я
навпомацки пробирався уперед.
I - весь здригнувся вiд фатального видовиська.
Посеред вiтальнi у глибокому командорському крiслi сидiв кругловидий
стариган у тiльнику. Голова його була похилена на синi смугастi груди.
Я одразу впiзнав його - головний редактор завбачливо вкарбував менi в
пам'ять особливi прикмети знаменитого капiтана: гола, мов глобус, голова,
хвацько закрученi пiд червоними, мов помiдори, щоками вуса, замiсть лiвоу
ноги - протез.
"Певно, учадiв, - розпачливо подумав я. - Ех, вiд ста рядкiв iнтерв'ю
плюс, про всяк випадок, п'ятдесяти запасу лишиться десять рядкiв
некролога..."
Аж тут я угледiв у правому кутку його рота прокурену люльку, яка досi
жеврiла навiть у цьому позбавленому кисню примiщеннi.
"Агау - подумки зрадiв я. - Видно, капiтан учадiв кiлька хвилин тому,
бо люлька ще не встигла згаснути у цiй отруйнiй вуглекислiй атмосферi.
Треба негайно витягти його на свiже повiтря!"
Втiм, капiтан Небреха був, нiвроку, такий опасистий, що годi було б
намагатися винести його з палаючого будинку на руках, як це полюбляють
робити героу вiдеорам. Але тiсу скрутноу митi я рiшуче й енергiйно начхав
на усiлякi церемонiу (знасте, у носi вiд диму таки добре свербiло),
вчепився обома руками старому у комiр та й поволiк, мов той лантух, з
цього димового пекла.
Все було б добре, якби вчадiлий раптом не виявив ознак життя. Вiн
вибалушив на мене своу блакитнi очi, на якусь хвилю сторопiло закляк,
нiби, замiсть розумноу iстоти, зненацька побачив якусь примарну потвору, а
тодi нараз почав героучно боронитися.
- Ви що, здурiли? - згарячу вилаявсь я. - Пожежа!
Та хоч я докладав усiх зусиль, щоб врятувати потерпiлого, капiтан
Небреха прудко випручнувся з моух рук, блискавичним рухом захопив мене
впоперек, i моу ноги вправно викреслили у повiтрi вiсiмку. А сам вiн з
несподiваною спритнiстю хоробро кинувся у самий вир.
Я чув, як шалено заклацали вiконнi шпiнгалети i зарипiли рами. Вiйнуло
свiжим повiтрям. А за хвилину роботяга-протяг висмоктав з хати геть увесь
дим. Вiд нього не лишилося й гадки! Була пожежа та й нема...
А капiтан Небреха, вiдсапуючись, повагом зарипiв на протезi до крiсла,
осудливо зняв з мене очима мiрку, набив тютюном люльку, з насолодою
запалив i хутко знову занурився у цiлковиту хмару. З отруйних глибин уу я
й почув уперше його спокiйний, трохи хрипкий голос:
- Оце, молодий чоловiче, i е так зване стихiйне лихо...
Певно, я тодi мав на диво дурний вигляд з роззявленим ротом пiд
рушниковою чалмою на черепi. До того ж у цей момент вiдчинилися дверi - i
на порозi вирiс моторист з моум нехитрим командировочним спорядженням.
- Вашi речi, громадянине пожежнику, - з схидним осмiхом повiдомив вiн,
взяв пiд козирок i вийшов.
Я полегшено зiтхнув: на одного свiдка мосу нечуваноу ганьби поменшало.
Та хоч як осоромився, а здорового глузду не втратив. Професiйна звичка
взяла гору, i я з неприхованою цiкавiстю запитав:
- Капiтане, з вами можна спiлкуватися хiба що у протигазi. Навiщо ви
отак страхiтливо накурюсте, та ще iз зачиненими вiкнами? Хiба вас в школi
не знайомили з аксiомою, що курити шкiдливо?
Капiтан Небреха вигулькнув з тютюновоу хмари i, з неабиякою
прихильнiстю дивлячись на мене, повiдомив:
- Молодий чоловiче, а менi подобасться така неприродна у вашому вiцi
допитливiсть. I справдi, треба мати природний хист до з'ясування
невирiшених проблем, щоб отак точно окреслити поле наукового пошуку.
Я злегка вклонився на цей неочiкуваний комплiмент i подумки привiтав
себе iз першим успiхом. Адже для журналiста багато важить симпатiя його
спiврозмовника. А капiтан Небреха невгавав:
- То вас цiкавить, чому я отак накурюю? Зрозумiло, з науковою метою.
Оце намагаюся практично дослiдити (хай навiть цiною власного здоров'я!),
чи с хоч зерно iстини у прадавнiй гiпотезi, що коли у хатi пристойно
накурено, то можна просто у повiтрi вiшати сокиру. Подумати тiльки, цей
примiтивний, як амеба, дослiд може перегорнути нову свiтлу сторiнку в
iсторiу космiчноу навiгацiу! Хтозна, може, саме тютюновий дим остаточно
розвiс завiсу над тасмницею антигравiтацiу? Але, як бачите, до кiнця дiло
не довiв... Можливо, ще не досягнуто потрiбноу конденсацiу, а може, на цих
скелях бракус вiдповiдного атмосферного тиску...
Тисяча рядкiв нонпарелi! Вже оце сенсацiйне повiдомлення про генiальний
за свосю простотою дослiд залюбки можна дати пiд невмирущою рубрикою:
"Цiкаво знати, що..."
3. СТО ПЛЮС П'ЯТДЕСЯТ
- Ви, певно, з газети? - запитав капiтан Небреха, проникливо позираючи
на мене. - Он з вашоу кишенi, мов газирi верховинця, стирчать самописки.
- Берiть вище, - вiдрекомендувався я, задоволений, що маю справу з
напрочуд спостережливою людиною. - Я спецкор журналу для юнацтва "Навколо
Всесвiту".
- Знаю цей журнал! - одразу пожвавiшав капiтан. - Вiн завше добре
iлюстрований. Щономера у ньому фотографiй бiльше, нiж сторiнок! То що,
будете фотографувати?
Фотографувати?! А якоу вiн заспiвас, коли дiзнасться про сто плюс, про
всяк випадок, п'ятдесят?.. А все-таки це ганьба! За свос космiчне життя
капiтан Небреха зажив такоу всесвiтньоу слави, що й розвороту для нього
було б замало. В iнтерв'ю на сто рядкiв не обiймеш навiть назв ста
дев'яноста трьох Сонць, що мали честь чути оглушливий гуркiт двигунiв його
ракети. Нi, це таки справдi ганьба! Адже навiть з неписьменними на перше
вересня газетярi записують бiльшi бесiди.
- Фотографiй не буде, - категоричним тоном повiдомив я, почуваючи себе
не репортером, а катом. - Обмежимося коротеньким iнтерв'ю на сто рядкiв
плюс, про всяк випадок, п'ятдесят рядкiв запасу.
- Сто плюс п'ятдесят, та ще про всяк випадок! - вражено вигукнув
капiтан i з цiлком зрозумiлою вiдразою глипнув на мене. - Та я вам,
добродiю, цю мiзерiю за п'ять хвилин набалакаю!
Я блискавично вихопив блокнота i самописку, щоб за якихось п'ять хвилин
вiдбути цю невдячну справу.
Гарноу ж думки буде про мене капiтан Небреха! Але чим я мiг у цiй
ситуацiу зарадити? Не посилатися ж на зарозумiлого головного редактора з
його червоним олiвцем...
А знаменитий зореплавець, грiзно стуливши брови, мовчки вивчав надра
свосу прокуреноу люльки. Звiсно, образився на всi сто плюс п'ятдесят
вiдсоткiв. А ви хiба не образилися б, якби загнуздали у космiчний вiзок
комету, а вам не придiлили б i пiвколонки журнального тексту? Авжеж,
Небреха залюбки витурив би мене за дверi, якби йому не стали на завадi
загальноприйнятий закон гостинностi, а також закон про дрiбне хулiганство.
Вiд нього й не такi, як я, гарбузи качали.
Так от. Капiтан люто сопiв пiд непосильним навiть для флегматика
тягарем двох невблаганних законiв, а я не дуже вдало намагався удавати,
нiби нiчого такого не сталося.
Я поклав собi поводитися якнайприроднiше, так, як поводяться у домi
давнi знайомi, що ум господарi дозволяють навiть хазяйнувати на кухнi.
Я звiвся на ноги i пiдiйшов до столу, на якому стояв чималенький глек.
- Капiтане, де у вас вода? - запитав, зазираючи усередину глека. Ого!
Глек мiстив у собi пальцiв на п'ять пилу. Я пiдняв глек i жартома докинув:
- Що то значить - вiкувати без хазяйкиу Та нiчого, цю посудину я зараз
вимию. Це ж треба зiбрати стiльки пилюки. Хоч веди археологiчнi
розкопки...
- Молодий чоловiче, - мовив капiтан Небреха, i в голосi його забринiла
неприхована зневага, - оцю, як ви зволили назвати, пилюку я збирав не десь
на земних путiвцях, а на Чумацькому Шляху. I, до речi, збирав буквально по
порошинцi. А там, коли здибасш хоч одну мiкроскопiчну порошинку у цiлiй
кубiчнiй свiтловiй секундi, вважай, що тобi страшенно поталанило. Навiть
коли тебе природа з пелюшок обдарувала усiма талантами, - капiтан на мить
замовк, а тодi ущипливо додав: - Пiднесiть у куб триста тисяч кiлометрiв i
спробуйте розшукати там порошинку. Це вам не голка в сiнi i не макове
зернятко на пляжi. Та, гадаю, ви це засвоули ще у школi на уроках з
астрономiу. Чи, може, я помиляюся?
I вiн знову з обуренням пробурчав:
- Сто рядкiв плюс п'ятдесят!
Я гарячково шукав порятунку. Ще один промах - i капiтан викине мене з
дому. Отут я й зауважив, що у вiтальнi немас жодного зображення капiтана.
А мiж тим, по вицвiлих обоях так i ряснiли темнi плями. Певно, тут колись
красувалися портрети, а потiм ух познiмали.
Кажуть, що найкраща оборона - це наступ. Я вирiшив перевiрити цей
теоретичний висновок на практицi i з виразом щироу стурбованостi мовив:
- На мiй погляд, капiтане, ви даремно знехтували одвiчним законом
переходу кiлькостi у нову якiсть.
Як i слiд було чекати, вже перше критичне зауваження змiцнило моу
позицiу. Небреха насторожено зиркнув на мене:
- Як вас розумiти?
- Ви, капiтане, - впевнено повiв я навальну атаку, - познiмали геть усi
своу портрети. Я розумiю: вирiшили не докучати людям власною персоною -
мовляв, скромнiсть бiльше прикрашас людину, анiж портрети. А що з усього
цього вийшло? Зведена до абсолютного нуля кiлькiсть породила негативну
якiсть. Тепер туристи можуть подумати, що ви з надмiрноу пихи зневажили
ухню щиру повагу i цiлком виправдану допитливiсть. Не гаразд, капiтане...
Я з присмнiстю спостерiг, як Небреха вперше за час нашого знайомства
почервонiв. Це було помiтно навiть у субтропiчних сутiнках. Таки втрапив у
мою пастку!
- Невже отак подумають? - стурбувався уславлений зореплавець.
Я лише знизав плечима:
- Звичайно! А як ще можна тлумачити це протиприродне явище?
На тому розмова вщухла, i ми мирно полягали спати.
А на ранок мене чекав сюрприз: у вiтальнi висiв блискуче виконаний
портрет Небрехи. Капiтан був сфотографований на весь зрiст - вiд вусiв до
протеза. Його iмпозантна постать дихала непiдробною величчю. Прикро
тiльки, що це диво фотомистецтва Небреха почепив догори ногами. Мабуть,
вiшав уночi та й переплутав, де у нього вуса, а де протез. Свiтло ж
навмисне не вмикав, щоб мене не будити.
Я негайно виправив його мимовiльну похибку i, весело мугикаючи модну
мелодiю, подався голитися. Але коли капiтан Небреха погукав мене на
ранкову каву i я зайшов до вiтальнi, то мало не остовпiв: портрет знову
висiв догори ногами!
- Капiтане, - вражено запитав я, - навiщо ви чiплясте портрет униз
головою?
У вiдповiдь Небреха суворо вирiк:
- Бо я нiкому не дозволю фальсифiкувати iсторичнi подiу.
Я розгубився.
- Яка ж тут фальсифiкацiя? Хiба насправдi вашi вуса не зверху, а протез
не знизу?
- На Землi це дiйсно так, - незворушно вiдповiв капiтан. - А от на
планетi двоголових, звiдки я привiз на згадку цей унiкальний портрет, все
було навпаки. Авжеж! Ви б нинi не мали честi бачити мос зображення догори
ногами, а вченим не пощастило б спостерiгати раптовий спалах понадновоу
зiрки...
Я слухав його i мовчки пишався своум новим творчим успiхом. Адже це я
хитрими запитаннями примудрився викликати Небреху на вiдверту розмову.
Нiякий практикант такого б не устругнув.
Тим часом Небреха присунув до себе люльку i гаман з тютюном, а я поклав
на столик (як я згодом довiдався, предмет настiйних зазiхань з боку Музею
космiчних мандрiв) грубезний блокнот та авторучку, бо чисто забув про отi
осоружнi сто плюс п'ятдесят. I правильно зробив: хiба ж вкладеш розповiдь
капiтана Небрехи у прокрустове ложе куцого iнтерв'ю?
Аж ось - нарештi! - мiжзоряний вовк упорався з люлькою, звикло оточив
себе димовою завiсою, звiдки й долинув його басовитий голос:
- Передусiм, мушу зазначити, що на планету двоголових ми натрапили
зовсiм випадково. Зважте, про неу й натяку не було у жодному з додаткiв до
зоряних каталогiв. Якби моя рiшучiсть зрадила менi хоч на хвилину, про цю
заселену нещасними аборигенами планету й досi б не чули. Мешканцi уу
неспроможнi були навiть послати у простiр сигнал бiди, бо всi сигнали
ламалися, як сiрники, i уламки радiохвиль падали на мiсцеве невидиме
свiтило.
А, мiж тим, честь вiдкриття цiсу свосрiдноу навiть у космiчних
розмаутостях планети приписують не менi з Азимутом, а якiйсь нiкчемнiй
обчислювальнiй машинi МОПСЗМ, якоу я зроду не бачив, бо вона давно зiйшла
на порох.
Та хiба ранiше не траплялися тотожнi прикрощi? Людство пам'ятас доволi
аналогiчних ганебних непорозумiнь. Як ви знасте, вперше залучив до iсторiу
Новий свiт славнозвiсний капiтан Христофор Колумб. А що з того вийшло? Усi
тогочаснi запаси лаврового листу поклали до нiг Амерiго Веспуччi.
Точнiсiнько отака iсторiя трапилася i зi мною. З тiсю, правда,
вiдмiннiстю, що Веспуччi теж був вiдомим на всiх широтах капiтаном, а не
бездушною машинерiсю, яка за свос iснування здiйснила лише одну справдi
корисну подорож - на звалище металевого брухту.
Та, зрештою, не менi нарiкати на долю. Краще ось послухайте, як воно
так сталося...
- Якось моуй ракетi, - почав капiтан свою розповiдь, - заступив шлях
один з невiдомих велетнiв Всесвiту. Зiрка була така величезна, що в неу
залюбки вмiстилося б з десяток сонячних систем разом з усiма орбiтами. Але
хоч яка вона велика була, уу нiхто i нiколи не бачив, навiть у
найпотужнiшi телескопи. Рiч у тiм, що через свою немислиму масу зiрка мала
таке страхiтливе тяжiння, що за межi його не мiг вирватися жоден
промiнець. Ось чому ця надмiрна небесна озiя була вкрита полем тяжiння,
мов шапкою-невидимкою. Це було буквально небачене видовисько!
Справа ускладнювалася ще ось чим.
Навколо зiрки-невидимки оберталася велетенська планета. Щоб ви мали
певне уявлення про уу надреальнi розмiри, скажу тiльки, що коло по уу
екватору точно дорiвнювало орбiтi Плутона. Зрозумiло, оце "маля" могло
накоути нам лиха не менше, нiж уу невидиме свiтило.
Ледве мiй штурман Азимут дiзнався про оцi космiчнi Сцiллу та Харiбду,
як негайно виявив iнiцiативу - не чекаючи команди каштана, сiв обчислювати
гак на об'узд.
Гак, нiвроку, виходив добрячий. Поки ми обминали б цi страховидла, iншi
мандрiвники спромоглися б злiтати аж у сузiр'я Скорпiона i повернутися
додому. Бiльше того - ще встигли б видрукувати грубезну книжку дорожнiх
нотаток. Ну, а я вже був не в тих лiтах, щоб задурно марнувати свiй
дорогоцiнний час. До того ж це була б не тiльки тривала, а й нудна
прогулянка, бо навколо гiгантiв на цiлi свiтловi роки не крутилося й
цеглини. Якщо поблизу вiд них колись i оберталися небеснi тiла, то вони
давно шубовснули у бездонне черево зiрки-невидимки або ж потрощилися на
гострих скелях циклопiчного сателiта. Словом, куди не кинь, а людинi iз
здоровим глуздом справжнього дослiдника нiчого було робити на спустошених
околицях цiсу понуроу системи.
А штурман старасться!
А штурман креслить!
Я зазирнув через його плече на обчислення i цiлком щиро похвалив за
зразкову роботу:
- Чудово, Азимуте! Чудово, мiй юний друже! Ти робиш неабиякi успiхи.
Молодця!
Вiд несподiванки i рiдкiсноу з мого боку похвали хлопець аж зашарiвся,
мов красна дiвиця.
Ну, поки вiн смакус присмнi для нього хвилини, я несхибно просуваюся
далi сдино можливим у данiй ситуацiу курсом:
- Атож! Коли ми повернемося з зiрок на матiнку-Землю, твоу обчислення
будуть правити за неперевершений шедевр штурманського мистецтва.
Азимут аж танув пiд ласкавими променями майбутньоу слави.
- От побачиш, твоя феноменальна праця прикрасить сторiнки усiх
пiдручникiв для космонавтiв, а дорогоцiнний оригiнал покладуть пiд
кришталевий ковпак у Музеу космiчних мандрiв. Та ще оздоблять
застереженням - "Руками не торкатися". Я сам подбаю про це!
- Дякую, капiтане, - нiтився вiд щастя мiй вiрний штурман.
Отут я й наполiг:
- Ось чому, друже, я тобi раджу i, бiльше того, наказую - негайно
заховати цей безцiнний скарб, щоб вiн (боронь нас вiд астероудiв!) раптом
не загубився у космiчнiй безоднi. I щоб ти не чiпав його аж до повернення
на Землю! Бо ж зникнення цього документа буде непоправною втратою для
всiсу Сонячноу системи.
Азимута мов громом ударило серед космiчноу тишi. Вiн застиг iз
роззявленим вiд подиву ротом.
Це була слушна нагода запалити люльку: я був певен, що мiй вiрний
штурман отямиться не ранiш, як за хвилину. I справдi, рiвно через
шiстдесят секунд вiн збентежено прохрипiв:
- А яким побитом ми зробимо гак без обчислень?
- Який ще гак? - невинно поцiкавився я.
Вiд цього запитання Азимут мало не збожеволiв.
- Та щоб об'ухати оцей-от космiчний. тандем! - заволав вiн i тицьнув
OCR by HarryFan, 20 August 2000
-------------------------------------
Спочатку загальне захоплення небрехознавством, пильна увага до цiсу
найскладнiшоу, але i найзахопливiшоу галузi галактологiу мене, як
засновника його, лише тiшили. Адже усе це переконливо свiдчило про
неабияку популярнiсть молодоу науки. Зi мною радилися органiзатори
вiкторин для юних космонавтiв, менi замовляли космiчнi кросворди,
запрошували до участi в науково-теоретичних конференцiях i охоче залучали
до лекцiйно-пропагандистськоу роботи.
I я сумлiнно визначав переможцiв вiкторин, складав кросворди, з якими
несила було упоратись навiть електронному мозковi, тлумачив на
конференцiях темнi мiсця власних нотаток про уславленого зореплавця, а
лекцiу починав iнтригуючим вступом:
- Коли вперше чусш розповiдi капiтана мiжзоряного плавання Небрехи,
факти здаються неймовiрними, iдеу фантастичними, а смiливi задуми
нездiйсненними. Тому упередженiй людинi нема чого потикатися навiть до
азiв небрехознавства. А мiж тим, - врочисто пiдвищував я голос, - капiтан
Небреха - найправдивiша людина у Всесвiтi. Такого правдолюба годi й
шукати. Все одно не знайти, хоч зроби для цього спецiальний перепис
населення усiх цивiлiзацiй незлiченних зiрок Чумацького Шляху. Разом з
тим, капiтан Небреха надзвичайно скромна людина, хоч слава його сяс, мов
зiрка першоу величини, по всiх кутках Всесвiту, - отут я притишував голос
i мало не шепотiв, аби досягти приголомшливого ефекту: - Мiж нами кажучи,
я не годен пригадати жодного випадку, щоб мiй друг капiтан Небреха
безсоромно похвалявся захопливими газетними звiтами про своу карколомнi
звитяги або тицяв пiд нiс вiдривний календар з ребусом, в якому були б
вжитi його знаменитi мiж голоблями обох Возiв [очевидно, Н.Е.Затуливухо
мас на увазi сузiр'я Великого i Малого Возiв] вуса!
Словом, усе було б добре, якби не одна набридлива обставина. Варто менi
було з'явитися десь серед людей, як мене неодмiнно волокли до гурту
цiкавих на отакому словесному зашморгу:
- Скажiть, а це вiрно кажуть, нiби ви стали вiдомим по знайомству?
Десятки i сотнi разi'в я докладно розповiдав iсторiю мого знайомства з
капiтаном Небрехою. Десятки i сотнi тисяч разiв я цю остогидлу iсторiю
скорочував, аж поки вона вiд початку до кiнця не вклалася у невиразне
мурмотiння:
- Ум-гмг-мгу...
Але коли мене запитали про це один мiльйон одна тисяча сто перший раз,
витримка зрадила. Я вирiшив вiднинi нiкому нiчого на цю тему не
вiдповiдати. Мовчатиму та й годi! А щоб мене не ославили невихованою
людиною, написати i мовчки дарувати кожному допитливому оцю повiстину, в
якiй дано повну i вичерпну вiдповiдь на оте надокучливе запитання.
Н.Е.ЗАТУЛИВУХО, небрехознавець.
У той час, а це було рокiв десять тому, я працював у найпопулярнiшому
на всiх планетах Сонячноу системи науково-художньому журналi для юнацтва
"Навколо Всесвiту".
I ось одного разу головний редактор журналу викликав мене на розмову.
"Пахне вiдрядженням!" - зрадiв я. - Ех, якби на Марс, на пару
марсiянських мiсяцiв. Вони ж удвiчi довшi, анiж земнi!"
- Сiдай, Никодиме, - сказав наскрiзь пропахлий гранками головний
редактор, з огидою вiдсуваючи од себе верстку свiжого номера.
Я з обуренням спостерiг, що його червоний олiвець добряче погуляв по
рядках мого фейлетону з Венери "Гiдропон чи гiдропонт?", чим вкоротив його
мало не наполовину. Та змовчав, бо саме у цей момент пригадував знайомих з
космопорту, щоб без черги придбати прямий квиток на Марс.
Отут мене й ошелешив наш редактор.
- Поудеш у вiдрядження, - прохрипiв вiн, зиркаючи на мене поверх
окулярiв.
- Куди? - жваво вклинцювався у розмову я.
- Аж на Чорноморське узбережжя... Там, десь у районi Сухумi, поселився
знаменитий мiжзоряний вовк, колишня окраса ордену космiчних командорiв, а
нинi пенсiонер, капiтан далекого галактичного плавання Небреха. Вiзьмеш у
нього iнтерв'ю не бiльш, як на сотню рядкiв нонпарелi [нонпарель - дрiбний
газетний шрифт].
Тьху! Знайшов куди посилати - на Чорноморське узбережжя! Це колись
журналiсти будь-що намагалися майнути туди у лiтню пору з командировочним
посвiдченням i редакцiйними грiшми у кишенi. А тепер, пiсля того як
опорядкували марсiянськi пляжi з дрiбним червоним пiсочком, Чорноморське
узбережжя - не дивина. Типове не те, як колись казали нашi пращури.
- Про Небреху розповiдають, - неухильно катував мене головний редактор,
- нiби вiн катався верхи на кометi i пiдказав самому Iсааковi Ньютону
закон всесвiтнього тяжiння. Словом, це людина, уславлена на цiлий Всесвiт.
А чи знасш ти, що вiн утнув уже отут, на Землi?
Редактор багатозначно замовк, а тодi з трiумфом повiдомив, нiби
оповiдав про власнi заслуги:
- Узяв та й порушив вiковiчну монополiю аборигенiв сонячного
Причорномор'я на торгiвлю лавровим листом! Нинi пакетик з листям не вартий
сiрниковоу коробки!
- Як це йому вдалося? - мляво поцiкавивсь я.
Я вiдчував, що редактор не запалить мене, навiть коли вихвалятиме героя
майбутнього iнтерв'ю найдобiрнiшими епiтетами, узятими з усього
словникового фонду.
- А дуже просто! - охоче пояснив вiн. - Небреха за безцiнь кинув на
свiтовий ринок своу невичерпнi запаси лаврових вiнкiв, якими увiнчували
його благородне чоло на незлiченних планетах ста дев'яносто трьох Сонць!
Я добре розумiв, що оце редактор вмiло намагасться затягти мене в
тенета не дуже цiкавого завдання. Адже, якщо я навiть таг ки напишу про
оту сенсацiйну аферу з лавровими вiнками, вiн уу все одно без жалю
викоренить з тексту своум червоним олiвцем. Тiльки виляски пiдуть...
Час було рiшуче боронитися вiд його зазiхань на моу творчi плани.
- А чи не краще вiдрядити котрогось iз практикантiв? - зухвало
запропонував я. - Хай набувають досвiду на живому дiлi.
- Котрогось iз практикантiв? - редактор замислено зiбрав зморшки на
лобi. - Нi, не можна, - нарештi вирiшив вiн. - Якби мова йшла про
вiдрядження на Марс або хай аж на Юпiтер, я б залюбки пристав до твосу
пропозицiу. Але я побоююсь, що з цим вiдповiдальним завданням жовторотий
студент не впорасться. Капiтан Небреха - мiцний горiшок. Тiльки
досвiдчений мисливець за фактами, - редактор явно намагався пiдсолодити
гiрку пiлюлю, - видлубас з нього iнтерв'ю рiвно на сто рядкiв плюс, про
всяк випадок, п'ятдесят рядкiв запасу.
Але я ще пручався.
- А хiба не можна взяти iнтерв'ю по телефону? _ Швидко, зручно,
економiчно...
- I це говорить колишнiй газетяр, а нинi працiвник найпопулярнiшого
журналу? - жахнувся головний. - Як тобi не сором, Никодиме!
Ну от, масш!
Редактор клекотiв, i видно було, що вiн ось-ось вибухне повчальними
тирадами.
- Про що мова? - хутко зголосивсь я. - Треба ухати - значить, поуду!
Вулкан не вибухнув, але загрозливi димки ще курилися.
- Ну, от бачиш, сам розумiсш, - бурмосився редактор. - Журналiст мусить
все побачити на власнi очi, в усьому переконатися особисто. Лише тодi вiн
переконас наших вимогливих читачiв. Вiрогiднiсть - ось його бойовий
прапор!
Вiн на якусь хвильку замовк.
- Про Небреху ходять казковi чутки, - потому мрiйливо докинув вiн. -
Мовляв, саме iм'я капiтана забезпечус його друзям лiжко у перенаселених
готелях на астероудах, гостинно вiдкривас вiконця адмiнiстраторiв вiдеорам
[вiдеорама - кiнотеатр з круговим екраном], коли всi квитки давно проданi,
i навiть викликас доброзичливi усмiшки сусiдiв на комунальних кухнях
штучних супутникiв...
Так би одразу казав! А то завiвся - Чорноморське узбережжя та
Чорноморське узбережжя...
Того ж дня я, спецкор журналу "Навколо Всесвiту" Н.Е.Затуливухо,
вилетiв на пiвдень. Але я й гадки не мав, що повернуся не спецкором
найпопулярнiшого на всiх планетах Сонячноу системи журналу, а засновником
новоу галузi галактологiу - небрехознавства.
Катер м'яко зарився носом у прибережний пiсок.
- От ми й прибули, - повiдомив моторист, виключаючи двигуна. - Дивiться
вздовж цiсу стежки нагору, i ви побачите капiтанову садибу. Iнших будiвель
тут немас...
I справдi, стежка в'юнилася мiж скель до мальовничого мiнiатюрного
садочка, з пишноу гущавини якого весело визирав бiлий будиночок з широкою
верандою, заклечаною диким виноградом. Тут же, у садочку, мов пам'ятний
монумент космiчним звитягам, височiла латана-перелатана ракета капiтана
Небрехи. Отут вона востаннс стала на якiр земного тяжiння.
Нараз я примiтив, що з капiтановоу садиби клубочиться густий дим. Вiн
сповивав будiвлю, виповзаючи сивими шатами з усiх шпарок.
- Пожежа! - гукнув я, хоч полум'я ще не було видно. Та помилитися було
неможливо. Здавна ж вiдомо: диму без вогню не бувас.
Я гарячкував i квапив моториста:
- Хуткiш! Де вiдро?
Але моторист повiвся дивно.
- Ет! - з цiлковитою байдужiстю махнув вiн рукою. - Бачили ми цi
пожежi... Одного разу сюди цiла "Ракета" на пiдводних крилах прибула,
повнiсiнька туристiв. Вони з моря побачили стовпчик диму i давай волати,
як ото ви зараз: "Вулкан! Вулкан!.."
Моторист заплющив лiве око i прицiльно плюнув за борт у медузу.
Я дивився на нього, як на божевiльного.
Будиночок Небрехи вже ледь бовванiв крiзь щiльну димову завiсу, коли
моторист вилiз iз свосу механiзованоу калошi i любесенько почав штовхати
уу назад у воду. Та ще нахабно попрохав:
- Ану пiддайте з правого борту...
Я мовчки вмочив у воду рушник, замотав ним голову i кинувся до
капiтановоу садиби.
- Не робiть дурниць! - гукнув менi моторист. - Повернiться i заберiть
своу речi!
Тим часом я висадив плечем вхiднi дверi i як вихор увiрвався до
внутрiшнiх покоув земноу резиденцiу мiжзоряного мандрiвника.
Дихати було нiчим. Будиночок вiд погреба до горища був повен диму. Я
навпомацки пробирався уперед.
I - весь здригнувся вiд фатального видовиська.
Посеред вiтальнi у глибокому командорському крiслi сидiв кругловидий
стариган у тiльнику. Голова його була похилена на синi смугастi груди.
Я одразу впiзнав його - головний редактор завбачливо вкарбував менi в
пам'ять особливi прикмети знаменитого капiтана: гола, мов глобус, голова,
хвацько закрученi пiд червоними, мов помiдори, щоками вуса, замiсть лiвоу
ноги - протез.
"Певно, учадiв, - розпачливо подумав я. - Ех, вiд ста рядкiв iнтерв'ю
плюс, про всяк випадок, п'ятдесяти запасу лишиться десять рядкiв
некролога..."
Аж тут я угледiв у правому кутку його рота прокурену люльку, яка досi
жеврiла навiть у цьому позбавленому кисню примiщеннi.
"Агау - подумки зрадiв я. - Видно, капiтан учадiв кiлька хвилин тому,
бо люлька ще не встигла згаснути у цiй отруйнiй вуглекислiй атмосферi.
Треба негайно витягти його на свiже повiтря!"
Втiм, капiтан Небреха був, нiвроку, такий опасистий, що годi було б
намагатися винести його з палаючого будинку на руках, як це полюбляють
робити героу вiдеорам. Але тiсу скрутноу митi я рiшуче й енергiйно начхав
на усiлякi церемонiу (знасте, у носi вiд диму таки добре свербiло),
вчепився обома руками старому у комiр та й поволiк, мов той лантух, з
цього димового пекла.
Все було б добре, якби вчадiлий раптом не виявив ознак життя. Вiн
вибалушив на мене своу блакитнi очi, на якусь хвилю сторопiло закляк,
нiби, замiсть розумноу iстоти, зненацька побачив якусь примарну потвору, а
тодi нараз почав героучно боронитися.
- Ви що, здурiли? - згарячу вилаявсь я. - Пожежа!
Та хоч я докладав усiх зусиль, щоб врятувати потерпiлого, капiтан
Небреха прудко випручнувся з моух рук, блискавичним рухом захопив мене
впоперек, i моу ноги вправно викреслили у повiтрi вiсiмку. А сам вiн з
несподiваною спритнiстю хоробро кинувся у самий вир.
Я чув, як шалено заклацали вiконнi шпiнгалети i зарипiли рами. Вiйнуло
свiжим повiтрям. А за хвилину роботяга-протяг висмоктав з хати геть увесь
дим. Вiд нього не лишилося й гадки! Була пожежа та й нема...
А капiтан Небреха, вiдсапуючись, повагом зарипiв на протезi до крiсла,
осудливо зняв з мене очима мiрку, набив тютюном люльку, з насолодою
запалив i хутко знову занурився у цiлковиту хмару. З отруйних глибин уу я
й почув уперше його спокiйний, трохи хрипкий голос:
- Оце, молодий чоловiче, i е так зване стихiйне лихо...
Певно, я тодi мав на диво дурний вигляд з роззявленим ротом пiд
рушниковою чалмою на черепi. До того ж у цей момент вiдчинилися дверi - i
на порозi вирiс моторист з моум нехитрим командировочним спорядженням.
- Вашi речi, громадянине пожежнику, - з схидним осмiхом повiдомив вiн,
взяв пiд козирок i вийшов.
Я полегшено зiтхнув: на одного свiдка мосу нечуваноу ганьби поменшало.
Та хоч як осоромився, а здорового глузду не втратив. Професiйна звичка
взяла гору, i я з неприхованою цiкавiстю запитав:
- Капiтане, з вами можна спiлкуватися хiба що у протигазi. Навiщо ви
отак страхiтливо накурюсте, та ще iз зачиненими вiкнами? Хiба вас в школi
не знайомили з аксiомою, що курити шкiдливо?
Капiтан Небреха вигулькнув з тютюновоу хмари i, з неабиякою
прихильнiстю дивлячись на мене, повiдомив:
- Молодий чоловiче, а менi подобасться така неприродна у вашому вiцi
допитливiсть. I справдi, треба мати природний хист до з'ясування
невирiшених проблем, щоб отак точно окреслити поле наукового пошуку.
Я злегка вклонився на цей неочiкуваний комплiмент i подумки привiтав
себе iз першим успiхом. Адже для журналiста багато важить симпатiя його
спiврозмовника. А капiтан Небреха невгавав:
- То вас цiкавить, чому я отак накурюю? Зрозумiло, з науковою метою.
Оце намагаюся практично дослiдити (хай навiть цiною власного здоров'я!),
чи с хоч зерно iстини у прадавнiй гiпотезi, що коли у хатi пристойно
накурено, то можна просто у повiтрi вiшати сокиру. Подумати тiльки, цей
примiтивний, як амеба, дослiд може перегорнути нову свiтлу сторiнку в
iсторiу космiчноу навiгацiу! Хтозна, може, саме тютюновий дим остаточно
розвiс завiсу над тасмницею антигравiтацiу? Але, як бачите, до кiнця дiло
не довiв... Можливо, ще не досягнуто потрiбноу конденсацiу, а може, на цих
скелях бракус вiдповiдного атмосферного тиску...
Тисяча рядкiв нонпарелi! Вже оце сенсацiйне повiдомлення про генiальний
за свосю простотою дослiд залюбки можна дати пiд невмирущою рубрикою:
"Цiкаво знати, що..."
3. СТО ПЛЮС П'ЯТДЕСЯТ
- Ви, певно, з газети? - запитав капiтан Небреха, проникливо позираючи
на мене. - Он з вашоу кишенi, мов газирi верховинця, стирчать самописки.
- Берiть вище, - вiдрекомендувався я, задоволений, що маю справу з
напрочуд спостережливою людиною. - Я спецкор журналу для юнацтва "Навколо
Всесвiту".
- Знаю цей журнал! - одразу пожвавiшав капiтан. - Вiн завше добре
iлюстрований. Щономера у ньому фотографiй бiльше, нiж сторiнок! То що,
будете фотографувати?
Фотографувати?! А якоу вiн заспiвас, коли дiзнасться про сто плюс, про
всяк випадок, п'ятдесят?.. А все-таки це ганьба! За свос космiчне життя
капiтан Небреха зажив такоу всесвiтньоу слави, що й розвороту для нього
було б замало. В iнтерв'ю на сто рядкiв не обiймеш навiть назв ста
дев'яноста трьох Сонць, що мали честь чути оглушливий гуркiт двигунiв його
ракети. Нi, це таки справдi ганьба! Адже навiть з неписьменними на перше
вересня газетярi записують бiльшi бесiди.
- Фотографiй не буде, - категоричним тоном повiдомив я, почуваючи себе
не репортером, а катом. - Обмежимося коротеньким iнтерв'ю на сто рядкiв
плюс, про всяк випадок, п'ятдесят рядкiв запасу.
- Сто плюс п'ятдесят, та ще про всяк випадок! - вражено вигукнув
капiтан i з цiлком зрозумiлою вiдразою глипнув на мене. - Та я вам,
добродiю, цю мiзерiю за п'ять хвилин набалакаю!
Я блискавично вихопив блокнота i самописку, щоб за якихось п'ять хвилин
вiдбути цю невдячну справу.
Гарноу ж думки буде про мене капiтан Небреха! Але чим я мiг у цiй
ситуацiу зарадити? Не посилатися ж на зарозумiлого головного редактора з
його червоним олiвцем...
А знаменитий зореплавець, грiзно стуливши брови, мовчки вивчав надра
свосу прокуреноу люльки. Звiсно, образився на всi сто плюс п'ятдесят
вiдсоткiв. А ви хiба не образилися б, якби загнуздали у космiчний вiзок
комету, а вам не придiлили б i пiвколонки журнального тексту? Авжеж,
Небреха залюбки витурив би мене за дверi, якби йому не стали на завадi
загальноприйнятий закон гостинностi, а також закон про дрiбне хулiганство.
Вiд нього й не такi, як я, гарбузи качали.
Так от. Капiтан люто сопiв пiд непосильним навiть для флегматика
тягарем двох невблаганних законiв, а я не дуже вдало намагався удавати,
нiби нiчого такого не сталося.
Я поклав собi поводитися якнайприроднiше, так, як поводяться у домi
давнi знайомi, що ум господарi дозволяють навiть хазяйнувати на кухнi.
Я звiвся на ноги i пiдiйшов до столу, на якому стояв чималенький глек.
- Капiтане, де у вас вода? - запитав, зазираючи усередину глека. Ого!
Глек мiстив у собi пальцiв на п'ять пилу. Я пiдняв глек i жартома докинув:
- Що то значить - вiкувати без хазяйкиу Та нiчого, цю посудину я зараз
вимию. Це ж треба зiбрати стiльки пилюки. Хоч веди археологiчнi
розкопки...
- Молодий чоловiче, - мовив капiтан Небреха, i в голосi його забринiла
неприхована зневага, - оцю, як ви зволили назвати, пилюку я збирав не десь
на земних путiвцях, а на Чумацькому Шляху. I, до речi, збирав буквально по
порошинцi. А там, коли здибасш хоч одну мiкроскопiчну порошинку у цiлiй
кубiчнiй свiтловiй секундi, вважай, що тобi страшенно поталанило. Навiть
коли тебе природа з пелюшок обдарувала усiма талантами, - капiтан на мить
замовк, а тодi ущипливо додав: - Пiднесiть у куб триста тисяч кiлометрiв i
спробуйте розшукати там порошинку. Це вам не голка в сiнi i не макове
зернятко на пляжi. Та, гадаю, ви це засвоули ще у школi на уроках з
астрономiу. Чи, може, я помиляюся?
I вiн знову з обуренням пробурчав:
- Сто рядкiв плюс п'ятдесят!
Я гарячково шукав порятунку. Ще один промах - i капiтан викине мене з
дому. Отут я й зауважив, що у вiтальнi немас жодного зображення капiтана.
А мiж тим, по вицвiлих обоях так i ряснiли темнi плями. Певно, тут колись
красувалися портрети, а потiм ух познiмали.
Кажуть, що найкраща оборона - це наступ. Я вирiшив перевiрити цей
теоретичний висновок на практицi i з виразом щироу стурбованостi мовив:
- На мiй погляд, капiтане, ви даремно знехтували одвiчним законом
переходу кiлькостi у нову якiсть.
Як i слiд було чекати, вже перше критичне зауваження змiцнило моу
позицiу. Небреха насторожено зиркнув на мене:
- Як вас розумiти?
- Ви, капiтане, - впевнено повiв я навальну атаку, - познiмали геть усi
своу портрети. Я розумiю: вирiшили не докучати людям власною персоною -
мовляв, скромнiсть бiльше прикрашас людину, анiж портрети. А що з усього
цього вийшло? Зведена до абсолютного нуля кiлькiсть породила негативну
якiсть. Тепер туристи можуть подумати, що ви з надмiрноу пихи зневажили
ухню щиру повагу i цiлком виправдану допитливiсть. Не гаразд, капiтане...
Я з присмнiстю спостерiг, як Небреха вперше за час нашого знайомства
почервонiв. Це було помiтно навiть у субтропiчних сутiнках. Таки втрапив у
мою пастку!
- Невже отак подумають? - стурбувався уславлений зореплавець.
Я лише знизав плечима:
- Звичайно! А як ще можна тлумачити це протиприродне явище?
На тому розмова вщухла, i ми мирно полягали спати.
А на ранок мене чекав сюрприз: у вiтальнi висiв блискуче виконаний
портрет Небрехи. Капiтан був сфотографований на весь зрiст - вiд вусiв до
протеза. Його iмпозантна постать дихала непiдробною величчю. Прикро
тiльки, що це диво фотомистецтва Небреха почепив догори ногами. Мабуть,
вiшав уночi та й переплутав, де у нього вуса, а де протез. Свiтло ж
навмисне не вмикав, щоб мене не будити.
Я негайно виправив його мимовiльну похибку i, весело мугикаючи модну
мелодiю, подався голитися. Але коли капiтан Небреха погукав мене на
ранкову каву i я зайшов до вiтальнi, то мало не остовпiв: портрет знову
висiв догори ногами!
- Капiтане, - вражено запитав я, - навiщо ви чiплясте портрет униз
головою?
У вiдповiдь Небреха суворо вирiк:
- Бо я нiкому не дозволю фальсифiкувати iсторичнi подiу.
Я розгубився.
- Яка ж тут фальсифiкацiя? Хiба насправдi вашi вуса не зверху, а протез
не знизу?
- На Землi це дiйсно так, - незворушно вiдповiв капiтан. - А от на
планетi двоголових, звiдки я привiз на згадку цей унiкальний портрет, все
було навпаки. Авжеж! Ви б нинi не мали честi бачити мос зображення догори
ногами, а вченим не пощастило б спостерiгати раптовий спалах понадновоу
зiрки...
Я слухав його i мовчки пишався своум новим творчим успiхом. Адже це я
хитрими запитаннями примудрився викликати Небреху на вiдверту розмову.
Нiякий практикант такого б не устругнув.
Тим часом Небреха присунув до себе люльку i гаман з тютюном, а я поклав
на столик (як я згодом довiдався, предмет настiйних зазiхань з боку Музею
космiчних мандрiв) грубезний блокнот та авторучку, бо чисто забув про отi
осоружнi сто плюс п'ятдесят. I правильно зробив: хiба ж вкладеш розповiдь
капiтана Небрехи у прокрустове ложе куцого iнтерв'ю?
Аж ось - нарештi! - мiжзоряний вовк упорався з люлькою, звикло оточив
себе димовою завiсою, звiдки й долинув його басовитий голос:
- Передусiм, мушу зазначити, що на планету двоголових ми натрапили
зовсiм випадково. Зважте, про неу й натяку не було у жодному з додаткiв до
зоряних каталогiв. Якби моя рiшучiсть зрадила менi хоч на хвилину, про цю
заселену нещасними аборигенами планету й досi б не чули. Мешканцi уу
неспроможнi були навiть послати у простiр сигнал бiди, бо всi сигнали
ламалися, як сiрники, i уламки радiохвиль падали на мiсцеве невидиме
свiтило.
А, мiж тим, честь вiдкриття цiсу свосрiдноу навiть у космiчних
розмаутостях планети приписують не менi з Азимутом, а якiйсь нiкчемнiй
обчислювальнiй машинi МОПСЗМ, якоу я зроду не бачив, бо вона давно зiйшла
на порох.
Та хiба ранiше не траплялися тотожнi прикрощi? Людство пам'ятас доволi
аналогiчних ганебних непорозумiнь. Як ви знасте, вперше залучив до iсторiу
Новий свiт славнозвiсний капiтан Христофор Колумб. А що з того вийшло? Усi
тогочаснi запаси лаврового листу поклали до нiг Амерiго Веспуччi.
Точнiсiнько отака iсторiя трапилася i зi мною. З тiсю, правда,
вiдмiннiстю, що Веспуччi теж був вiдомим на всiх широтах капiтаном, а не
бездушною машинерiсю, яка за свос iснування здiйснила лише одну справдi
корисну подорож - на звалище металевого брухту.
Та, зрештою, не менi нарiкати на долю. Краще ось послухайте, як воно
так сталося...
- Якось моуй ракетi, - почав капiтан свою розповiдь, - заступив шлях
один з невiдомих велетнiв Всесвiту. Зiрка була така величезна, що в неу
залюбки вмiстилося б з десяток сонячних систем разом з усiма орбiтами. Але
хоч яка вона велика була, уу нiхто i нiколи не бачив, навiть у
найпотужнiшi телескопи. Рiч у тiм, що через свою немислиму масу зiрка мала
таке страхiтливе тяжiння, що за межi його не мiг вирватися жоден
промiнець. Ось чому ця надмiрна небесна озiя була вкрита полем тяжiння,
мов шапкою-невидимкою. Це було буквально небачене видовисько!
Справа ускладнювалася ще ось чим.
Навколо зiрки-невидимки оберталася велетенська планета. Щоб ви мали
певне уявлення про уу надреальнi розмiри, скажу тiльки, що коло по уу
екватору точно дорiвнювало орбiтi Плутона. Зрозумiло, оце "маля" могло
накоути нам лиха не менше, нiж уу невидиме свiтило.
Ледве мiй штурман Азимут дiзнався про оцi космiчнi Сцiллу та Харiбду,
як негайно виявив iнiцiативу - не чекаючи команди каштана, сiв обчислювати
гак на об'узд.
Гак, нiвроку, виходив добрячий. Поки ми обминали б цi страховидла, iншi
мандрiвники спромоглися б злiтати аж у сузiр'я Скорпiона i повернутися
додому. Бiльше того - ще встигли б видрукувати грубезну книжку дорожнiх
нотаток. Ну, а я вже був не в тих лiтах, щоб задурно марнувати свiй
дорогоцiнний час. До того ж це була б не тiльки тривала, а й нудна
прогулянка, бо навколо гiгантiв на цiлi свiтловi роки не крутилося й
цеглини. Якщо поблизу вiд них колись i оберталися небеснi тiла, то вони
давно шубовснули у бездонне черево зiрки-невидимки або ж потрощилися на
гострих скелях циклопiчного сателiта. Словом, куди не кинь, а людинi iз
здоровим глуздом справжнього дослiдника нiчого було робити на спустошених
околицях цiсу понуроу системи.
А штурман старасться!
А штурман креслить!
Я зазирнув через його плече на обчислення i цiлком щиро похвалив за
зразкову роботу:
- Чудово, Азимуте! Чудово, мiй юний друже! Ти робиш неабиякi успiхи.
Молодця!
Вiд несподiванки i рiдкiсноу з мого боку похвали хлопець аж зашарiвся,
мов красна дiвиця.
Ну, поки вiн смакус присмнi для нього хвилини, я несхибно просуваюся
далi сдино можливим у данiй ситуацiу курсом:
- Атож! Коли ми повернемося з зiрок на матiнку-Землю, твоу обчислення
будуть правити за неперевершений шедевр штурманського мистецтва.
Азимут аж танув пiд ласкавими променями майбутньоу слави.
- От побачиш, твоя феноменальна праця прикрасить сторiнки усiх
пiдручникiв для космонавтiв, а дорогоцiнний оригiнал покладуть пiд
кришталевий ковпак у Музеу космiчних мандрiв. Та ще оздоблять
застереженням - "Руками не торкатися". Я сам подбаю про це!
- Дякую, капiтане, - нiтився вiд щастя мiй вiрний штурман.
Отут я й наполiг:
- Ось чому, друже, я тобi раджу i, бiльше того, наказую - негайно
заховати цей безцiнний скарб, щоб вiн (боронь нас вiд астероудiв!) раптом
не загубився у космiчнiй безоднi. I щоб ти не чiпав його аж до повернення
на Землю! Бо ж зникнення цього документа буде непоправною втратою для
всiсу Сонячноу системи.
Азимута мов громом ударило серед космiчноу тишi. Вiн застиг iз
роззявленим вiд подиву ротом.
Це була слушна нагода запалити люльку: я був певен, що мiй вiрний
штурман отямиться не ранiш, як за хвилину. I справдi, рiвно через
шiстдесят секунд вiн збентежено прохрипiв:
- А яким побитом ми зробимо гак без обчислень?
- Який ще гак? - невинно поцiкавився я.
Вiд цього запитання Азимут мало не збожеволiв.
- Та щоб об'ухати оцей-от космiчний. тандем! - заволав вiн i тицьнув