- Слухаєш серцем... - повторив песик.
   - Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нiкому завдавати болю... О Китичко, - сказала Ейнора, - якщо ми побували на планетi квiтiв i нiчого не зрозумiли, то вся ця мандрiвка... безглузда.
   - Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумiв, - зiтхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... нiяк не можу не думати...
   - Послухай, Китичко, я пригадала одну рiч. Коли я була ще в тiй склянiй шафi, вихователька садка щодня, бувало, посадить дiтей перед собою i читає їм казки. Менi особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його iм'я: Фенiкс.
   - Фенiкс, - повторив песик.
   - Цей птах був незвичайний тим, що, зiстарiвшись, спалював себе. А потiм iз того попелу знову вiдроджувався: гарний, дужий, молодий.
   - Чудний птах, - здивувався Китичка. - Хотiв би я побачити його на картинцi.
   - Послухай, Китичко, далi. Може, i та планета хотiла спалитись, як той Фенiкс, щоб знову вiдродитися iз своїх попелищ кращою, добрiшою i бiльш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було i всьоме, i з усiх найщасливiше, бо для вiдродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю вiдiрвав вiд себе... чи ти зрозумiв, Китичко?
   - Я... я хо... хотiв би так зрозумiти, Ейноро, - тихо вiдповiв Китичка, - ти навiть не знаєш, як я хотiв би саме так зрозумiти...
   - Але ж, Китичко, iнакше й не можна зрозумiти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелiлого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лiсi, щоб розпалити вогнище.
   - Як ти гарно говориш, Ейноро, - здивувався Китичка, - говориш так, що я аж тремтiти почав... може, тому, що ти дивишся серцем i бачиш суть.
   - Мiж iншим, - пригадала Ейнора, - я не закiнчила говорити про квiтку.
   - Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобi стеблину тiєї квiтки, - вимовив Китичка.
   - Я весь час думаю, - сказала Ейнора. - Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою нiжно погладив її стеблину i вона кинулася йому на допомогу... Може, до того вона була жорстокою i гордою тому, що не вiдчувала до себе нiякої нiжностi... Пiдняла Кадриля понад хмари, щоб тiльки вiн досягнув корабля... пiдiймала i пiдiймала, а сама ставала дедалi тоншою i тоншою... i коли нарештi Кадриль дiстався до нитки й учепився за неї, стеблинка квiтки стала тоненька, як i нитка... i перервалася...
   - Звiдки ти знаєш, що перервалася? - здивувався Китичка.
   - Менi розповiв пiлот, - призналася Ейнора. - У вiкно кабiни вiн усе бачив.
   - А Кадриль, - вимовив песик, - Кадриль нiчого не бачив i до цього часу нiчого не знає. Його хвилювало тiльки одне: як би схопитися за кiнець нитки, бо iнакше вiн загинув би, тому вiн i не побачив, що сталося з стеблинкою.
   - I я чiтко уявляю, - говорила далi Ейнора, - як тонiсiнька стеблинка, звиваючись, опускається вниз, а цвiт, величезна блакитна квiтка...
   - Блакитна, як твої очi, як яєчко однiєї пташки, не можу сказати якої, - устряв Китичка.
   - ...вiдiрвавшись, падає, мов камiнець, униз. Адже вона, та квiтка, Ейнора почала часто дихати, - вона теж згорiла, як Фенiкс, але не для себе, а для iншого.
   - Я роз... розповiм Кадрилю, - задихаючись вiд хвилювання, пiдвiвся песик. - Я пiшов би й зараз розповiв би, - вiн з жалем подивився на дверi, що були в облозi жукiв, - адже це так важливо, що важливiшого i бути не може!.. Неабияк розхвилюється мiй друг, коли почує цю вiсть, неабияк!
   - Коли я пригадую ту квiтку, - немов сама до себе мовила Ейнора, - я хочу бути кращою.
   - I я, Ейноро, i я хотiв би бути кращим... значно кращим. А мiй друг... мiй друг захоче бути в тисячу разiв кращим!
   Ейнора, усмiхаючись, поклала на пiсок змотану пов'язку i обережно доторкнулась до Китиччиних лапок.
   - Скоро зовсiм загояться, - сказала вона.
   - Як шкода, - промовив песик, - що я не можу тобi сказати одне заповiтне слово! Бачиш, його можна довiрити лише один раз i лише одному Другу.
   - I менi шкода, Китичко, що не можу подiлитися з тобою однiєю своєю таємницею... як ти гадаєш, Китичко, чи ми коли доберемося до Тандадрики?
   - А як же iнакше? - зробив великi очi песик. - Обов'язково доберемося.
   - Адже менi так потрiбна Тандадрика, - вголос роздумувала Ейнора, щоб мене любили. Але мене й люблять!
   - Та ще i як! - пiдтвердив Китичка.
   - Менi та планета була потрiбна, щоб я стала бачити. Але... - Ейнора почала терти лоба, - але... о, Китичко, може, я вже досягла своєї Тандадрики?
   - Якось химерно ти говориш, Ейноро, - покрутив головою песик, - хоч... хоч менi прийшло в голову, лише зараз прийшло, що i я дочекався такого видовиська, такого фейерверка, якого ще в свiтi не бачив... Нi, нi, це занадто важко зрозумiти, - невесело зiтхнув вiн.
   - Я так само ще не все розумiю, але хочу, дуже хочу схопити саму суть, - сказала Ейнора i бiльше не вимовила нi слова.
   Китичка здивувався, що повiки у неї на очах дуже сумнi. До цього часу вiн думав, що сумними можуть бути тiльки очi, але щоб могли бути сумними повiки...
   - Знаєш, Ейноро, що ти менi зараз нагадуєш? - сказав вiн. - Одну мушлю, яку я бачив на картинцi, розчинену мушлю...
   Довкола них панували тиша i спокiй. Жуки на схiдцях не ворушились.
   Може, вони поснули.
   Тепле повiтря i м'яка травичка хилили на сон; Китичка й незчувся, як у нього опустилася голова i вiн задрiмав, а незабаром те саме зробила й Ейнора. Вони обоє нiколи не повiрили б, що могли б мiцно заснути на такiй негостиннiй планетi, в невiдомостi, оточенi дивними ворогами. За всю довгу стомлюючу мандрiвку щойно тепер обоє по-справжньому вiдпочили: коли одне прокидалося, бачило, що спить другий, то, щоб не будити, сам засинав знову... Благотворний вiдпочинок дiє, наче найкращi лiки: у Китички загоїлись лапки, у Ейнори виздоровiла рука, а сни - прозорi й зворушливi обвивали їх, немов нiжне осiннє павутиння. I хтозна, скiльки вони ще спали б, коли б зненацька на них не сипонула сила-силенна жукiв...
   КАДРИЛЬ ШУКАЄ ВИХОДУ
   Хоч би скiльки новий начальник стримував свiй запальний характер, хоч би скiльки говорив собi, що вiн не гарячка, Кадриль не мiг, склавши лапки, довго сидiти бiля зачинених дверей i не знати про те, що дiється там, надворi. Стеля ще випромiнювала слабеньке свiтло, i Кадриль почав дослiджувати все в салонi. Кабiна пiлота, звичайно, була щiльно замкнена. А шкода: у скло можна було б прекрасно бачити, що дiється навколо, знати, що роблять товаришi, а може, жестами лап i покерувати ними. Та на жаль... I Кадриль заходився крутити всi ручки, на якi тiльки натрапляв, натискувати на вимикачi, вiдчиняти дверцята в стiнах, але нiчого пiдходящого, що допомогло б боротися з жуками, вiн не знайшов. Кадриль видивився очима пiд крiслами, закотив килим на пiдлозi, встромив половину вуса в ящик для смiття, а козирок шапки - на поличку пiд стелею. Зрештою, стомившись вiд марних шукань, зайчик заснув, притуливши до дверей вухо, щоб, коли почується хоч який слабий звук, вiн скочив би вiдразу на ноги. Йому приснилося, що вiн з револьвером у лапi стоїть проти юрмища жукiв; ось вiн стрельнув у повiтря - i юрмище сипнуло врозтiч... Прокинувшись, Кадриль обмацав ручку револьвера: а може, й справдi прочинити дверi й бахнути в повiтря? Та коли револьвер насправдi заряджений хлопавками, що тодi? Шкода, що вiн не вмiє розiбрати револьвер, а то легко перевiрив би, чи пiлот не напустив йому туману в очi. Нiчого, як тiльки знайдеться привiд - натисне на курок, i все буде як на лапi. I Кадриль з новою енергiєю почав знову нишпорити по кораблю i шукати, де що покладене, передивлятися речi. На цей раз вiн довше подумав, коли вiдчинив дверцята, де знаходився пилосос. А якщо спробувати усмоктати пилососом жукiв iз схiдцiв, що тодi? Але скiльки ти їх збереш: адже пилосос невеличкий i вiдразу захлинеться, тодi посвистиш. I взагалi, чи пилосос працює? Кадриль увiткнув штепсель у розетку, натиснув на вмикач - пилосос засвистiв, загув, наче машинка, що меле каву! Принагiдне Кадриль вичистив у салонi килим, а чистивши, пригадав, що в тому домi, де вiн жив, пилососом, бувало, не лише збирали порох, але й бiлили стiни вапном. Отож пилосос може зчинити справжнiй вiтер, треба тiльки повернути в iнший бiк одну ручку... Може, цю?.. Цю?.. I справдi: iз шланга пилососа вiйнув такий дужий потiк повiтря, що кiнець килима став сторч.
   Недовго думаючи, начальник потягнув пилосос до дверей. Порахувавши рiвно до десяти, щоб зопалу не накоїти лиха, Кадриль увiмкнув потiк видувного повiтря, ледь-ледь прочинив дверi корабля i спрямував вiтер на жукiв, якi скупчилися на схiдцях: ось вам, ось, ось i ось!.. Цiлi рої жукiв знялися в повiтря, полетiли далеко, високо, кинулися в той ярочок, де спокiйнiсiнько спали собi Ейнора та Китичка.
   - Поспiшайте в корабель! - нагукав їх начальник. - Швидше, швидше, поки вiльна дорога!
   Удруге кликати не треба було; сон наче вiтром здуло, i Китичка з Ейнорою вже щодуху бiгли схiдцями в корабель.
   - Оце так придумав! - Китичка вiд захвату аж рота роззявив. - I як тобi таке прийшло в голову, друже... тобто начальнику?
   Задоволений Кадриль злегка посмiхнувся й запитав:
   - А де тi троє?
   - Пiшли на розвiдку в другий бiк, - показав лапкою песик. - I вже давненько пiшли.
   - Оце тобi так, - набурмосився начальник. - Не могли почекати, справжнi гарячки!
   Китичка насилу стримався, щоб не посмiхнутися, зате Ейнора не витерпiла:
   - Самi ще вчора гарячкували!
   - Що було - пропало, - посунув Кадриль козирок на макiвку. - Про мого унiформного пiджака нiчого не чути?
   - Може, вони знайдуть i принесуть, - утiшив Китичка.
   - Вiзьми оцей шланг вiд пилососа, - показав йому начальник, - i будь готовий здути жукiв, якщо вони знову сюди присунуть. А ти, Ейноро, поклади руку на цю кнопку, щоб увiмкнути струм. Чи зрозумiли?
   - Зрозумiли, - кивнув головою Китичка. - А ти... ви пiдете шукати iнших?
   - Треба шукати, - вiдповiв начальник. - Може, попали в пастку, мало що може трапитися.
   - Коли ви повернетесь, я розповiм вам про дуже важливу справу, пообiцяв Китичка.
   - Китичко, - промовила Ейнора, - чому ти своєму друговi кажеш ви?
   - Я... пробачте, але начальнику... начальник... - промимрив, засоромившись, песик, десь глибоко вiн мав надiю, що Кадриль вигукне: "Оце тобi, який я тобi "ви"! Ти мене називай на "ти", як i ранiше, бо дам тобi штовханця!"
   Та Кадриль не сказав нiчого: може, так був занепокоєний долею тiєї зниклої трiйки, що все iнше в цю мить здавалося справжнiми дрiбницями?
   - А мундир свiй, - зiтхнув Кадриль, - мабуть, уже побачу як своє друге вухо...
   Вiн натягнув на вухо шапку i, сплигнувши iз схiдцiв, пострибав вiд корабля.
   - Тiльки повернися... повернися швидше, - побажав песик, довго проводжаючи очима шапку друга, яка все даленiла й даленiла. - Яку важливу справу розповiм... щоб ти тiльки знав... щоб ти тiльки знав, Кадрилю...
   БУДОВА БЕЗ КIНЦЯ
   Уже три днi вiд свiтанку до темної ночi трудяться полоненi на великiй будовi. Тепер, коли їх запрягли до роботи, стiни росли як на дрiжджах. Жуки оточили вежу коричневим кудлатим тином i, радiючи, плескали один одного клешнями. Твiнас стягнув слюду iз навколишнiх горбiв, пiлот шлiфував її об камiнь; Легарiя складала в стiну, а жуки плювали густою рiдиною, щоб склеювати слюду. Всiх трьох робiтникiв пильно сторожили безлiч охоронцiв, якi були завжди готовi болюче вщипнути за найменшу провину. Особливо перепадало Легарiї, яка звикла завжди тiльки наказувати iншим, а самiй щоб i пальцем не поворухнути. Iз її рота тiльки й чулося "фi, фi, фi!", бо, плюючи клеєм, жуки щоразу попадали i їй на лапи. Навiть коли всi троє йшли вночi вiдпочивати, їх оточувало стiльки жукiв, що була нiби жива огорожа. Все можна було б витерпiти, коли б свiтила яка надiя; адже однiєї чудової днини споруду буде закiнчено i настане кiнець каторжнiй роботi... Адже й самим полоненим було б приємно подивитися на роботу рук своїх, помилуватися мiцними рiвними стiнами, акуратними рядами нiрок... Та де там! Коли пiсля тяжкої денної роботи, насилу переставляючи ноги i важко дихаючи, вони повзли до свого притулку, то бачили, як скрадаються iз-за пагорбiв клiшнеголовi: один перед одним поспiшали захопити кусочки шлiфованої слюди, поки ще не засох клей.
   - I звiдки така зажерливiсть? - дивувалася Легарiя.
   - Гляньте, - одного разу показав крилом Твiнас.
   Iз кiлькох нiрок вихором вилiтав пил; час вiд часу показувались i заднi нiжки жукiв - брикаючи, вони рили землю, розширяючи нори, щоб умiстити туди бiльше слюди.
   - Хiба це не кошмар? - жахалася Легарiя. - Нам доведеться зiбрати i обшлiфувати слюду з усiєї планети, щоб їм було чим понапихати свої нори!
   - Я гадаю, вони не просто напихають, а гарно вистеляють стiни в норах, - сказав Твiнас.
   - Ще б пак! - обурювалась Легарiя. - Ми за них з нiг падаємо, товчемося, наче робоча скотина, то у них часу хоч одбавляй, можуть прикрашати свої нори!.. Але чому ви мовчите? Невже вас це не хвилює, невже вам все одно? - повернулася вона до пiлота.
   - Нi, не все одно, - спокiйно вiдказав пiлот. - Я любуюся прекрасним пейзажем i ландшафтом.
   Вiд злостi жаба так стиснула своїми клейкими лопатами його порожнiй рукав, що - хочеш не хочеш, - а пiлотовi довелося потягти її в притулок. Притулок було влаштовано в яру, щоб зверху жукам було зручнiше їх сторожити. Тисячi оченят пильнували за кожним їхнiм рухом, тисячi вусикiв починали тремтiти вiд будь-якого пiдозрiлого запаху, тисячi нiжок були напоготовi гнатися i тисячi клешнiв - ущипнути. Найгiрше потерпали тому, що жуки були прудкiшi за них - якби не це, полоненi, незважаючи нi на що, вже шмигнули б до "Срiбної шишки". Вони обговорили не один план втечi, та жоден з них не пiдходив. Виявилося, що легше було вирватися з обiймiв велетенських квiтiв, нiж утекти вiд малюсiньких жукiв!
   I цього вечора, тiльки-но вони дiсталися до яру, як, мов неживi, попадали на Кадрилiв пiджак, вiн лежав наверх пiдкладкою, щоб жуки не спокусилися гарними нашивками й не вiдняли. Твiнас був такий стомлений, що навiть не подужав пiдняти до дзьоба свою люльку. Вiд тягання слюди у нього пооблазили крила, у Менеса пошарпались рукавицi, у Легарiї лапи були облiпленi пiском: Пiлотовi Менесу було важко ще й тому, що доводилося весь час обв'язувати собi окуляри.
   Таке скрутне становище було i цього четвертого пiдряд вечора, коли вони попадали в яру на вiдпочинок.
   - А що, якби вiдiрвати пiдкладку й зробити з неї накидку, розмiрковувала Легарiя, зсiвшись на пiджак Кадриля i обмацуючи його.
   - Навiщо вона тобi? - кинув Твiнас. - Щоб тебе, коли ти будеш працювати, обплювали жуки?
   - Ще нiколи я не доживалася до такої бiдностi, - тяжко зiтхнула Легарiя. - Гола, як бубон, усього збулася, всього... Ой, що це? здригнулася вона.
   Поряд неї впав камiнчик.
   - Жуки хочуть мене вбити! - жаба злякано полiзла пiд пiджак.
   - Сс! - заспокоїв її Твiнас, а очицi його жваво заблищали. - Може, це знак нам. Не зчиняймо панiки, сидiмо спокiйно - почекаємо, що буде далi.
   За мить на пiджак знову впав камiнчик. Твiнас начебто ледаче потягнувся, видовживши шию. А тiльки-но знайшлася сила дiстати люльку, як третiй камiнчик - трах! - i вибив її у нього з дзьоба.
   - Це схоже на Кадриля, - промимрив сищик, повернувши свiй нехуденький тулуб у той бiк, звiдки летiли камiнчики, i помiтив, що вiддалiк за пагорком промайнуло добре знайоме вухо. I знову Кадрилю пригодилися його попереднi тренування на влучнiсть.
   ЩЕ ОДНЕ ЛИХО
   Юрмище жукiв-сторожiв теж заворушилося - вони пiдозрiло стригли вусами на всi боки. У Твiнаса похололо серце: невже вони помiтили, як пiдкрався начальник, та ще i його заберуть у полон? Але що це: жуки збиваються в гурти i повзуть в одному напрямку - тiльки не Кадриля ловити, а зовсiм в iнший бiк!
   - Гм... - провiв їх очицями Твiнас. - Де тут собаку зарито?
   До них, мов на крилах, уже мчав Кадриль.
   - Ось i я! - вiдрекомендувався, запихавшись. - Чи, бува, не злякали їх мої камiнцi?
   - Саме таке менi спало на думку, - поспiшила пiдтвердити референтка. Тiльки-но прогув останнiй камiнець, як вони, мов очманiлi, кинулися врозтiч. Цiлковита капiтуляцiя!
   Останнi жуки вже зникли за пагорбом. Кадриль хвацько збив на потилицю козирок i весело свиснув крiзь роздвоєну губу.
   - Ось, - сказала Легарiя, пiдiймаючи iз землi його пiджака, - ваша унiформа.
   - А гудзики? - витяглися щоки у начальника.
   - Ось вони, - промовила Легарiя i, засунувши облiплену пiском лапу в кишеню пiджачка, витягла звiдти гудзики. - Ваша референтка, ризикуючи своїм життям, повиколупувала їх iз стiн на будiвлi. Ось двоє авторитетних свiдкiв, якi можуть пiдтвердити мої слова.
   - Дякую, - сказав розчулений начальник. - Цей ваш вчинок я зафiк... фiкс-за... зафiкiну.
   - Ваша iнтелектуальна подяка - найбiльша менi втiха, - жаба скромно втягла зоб, рада, що до неї повернулася її красномовнiсть.
   - А накидка iз пiдкладки? - пiдколов її Твiнас.
   - Ах так! Дякую, добрий, дякую, порядний Твiнасе, що ти менi нагадав. В той час, коли я виривала вашi гудзики, - пояснювала далi Легарiя Кадрилю, - з мене самої зiдрали накидку. I залишилась я гола-голiсiнька, наче з болота вилiзла.
   Твiнас роззявив рота, щоб ще якось пiдколоти, та тiльки махнув люлькою - її не перебалакаєш.
   - Ну, - заквапився начальник, вдягаючи всього в землi пiджачка, - чи не поспiшити б нам у "Срiбну шишку"?
   - Як ви накажете, - шанобливо уклонилася референтка.
   - Вперед! - звелiв Кадриль, поправляючи кобуру револьвера.
   Четвiрка весело рушила в напрямку "Срiбної шишки". По дорозi начальник устиг розповiсти про пилосос, з допомогою якого йому вдалося скинути жукiв iз схiдцiв, про Ейнору та Китичку, якi чекали бiля корабля. Трiйка, в свою чергу, розповiла про будову, котра нiяк не може закiнчитись; зрештою, всi порадувалися, що так легко й несподiвано звiльнилися.
   Вони вже скучили за подорожжю, їм хочеться затишно влаштуватись у звичному крiслi в кораблi, вiдпочити, прийти в себе пiсля таких гнiтючих пригод...
   - Але, - раптом став мов укопаний начальник, - чому тут порожньо?
   Всi подивилися на землю: було чiтко видно вiдбиток корабля, та сам корабель неначе випарувався. Менес стягнув iз окулярiв пов'язку-рукавичку i задрав голову в небо. Нi корабля, нi його слiду нiде не видно.
   Та й хто ж змiг би управляти складною апаратурою корабля, щоб пiдняти його iз землi?
   - Оце... оце так! - процiдив начальник. Вiн почував себе винуватим, що залишив корабель на Китичку з Ейнорою: чого сподiватись, коли одна слiпа, а другий роззява.
   - Слiди викрадення, - ткнув Твiнас люлькою в прим'ятий кущ трави.
   Уважно придивившись, тепер i Кадриль з Легарiєю побачили ледь помiтну на землi колiю, наче хто котив бочку. Вiтер уже встиг замести її пiском, але не настiльки, щоб вона зовсiм зникла. Четвiрка поспiшила по тiй колiї вдалину...
   ПОШУК СЛIДIВ
   Колiя то тяглася прямо, то звивалася, наче струмок. Вона привела на пустир i зникла. Нiяких iнших слiдiв!.. Жодного знаку! Корабель наче розтав у повiтрi.
   - Яка думка у начальника з приводу цього? - поцiкавилася референтка.
   - Я думаю, що... - швиденько випалив начальник, але опанувавши собою, поволi повторив: - Я гадаю, що "Шишка" звiдси полетiла.
   - Полетiти корабель нiкуди не мiг, - заперечив Твiнас, - бо тодi був би слiд вiд вертикального положення корабля.
   Ранiше Кадриль вигукнув би: "Дивись який розумник!" - i ще й у лапи заплескав би, а зараз вiн вiдчув себе приниженим.
   - Слiд, - устряла в розмову референтка Легарiя, - жуки могли так загребти, що не лишилося б i знаку. Я тiєї думки, що корабель полетiв. А яка ваша думка, пiлоте джентльмене?
   - Джентльмени не заперечують дамам, - вiдповiв пiлот.
   - Ах, який дипломат! - грайливо посварилася нiгтем референтка. - Ви завжди так кажете, що нiчого не скажете.
   - Треба, - озвався Твiнас, - пiти назад тiєю самою колiєю i ще уважнiше дослiдити її.
   - А як вирiшить начальник? - запитала референтка.
   - Мм... - начальник, думаючи, заторохтiв у кишенi гудзиками. - Гадаю, треба дослiдити колiю. Вперед... тобто назад.
   Четвiрка повернулася тiєю самою дорогою, ще уважнiше оглядаючи кожен клаптик землi, грудку, камiнчик. I знову нiчого, зовсiм нiчого, хоч ти що роби! Вiд придивляння у всiх почало наморочитися в головi.
   - Я далi не можу йти зiгнувшись, - урвався терпець у референтки. - Так чи iнакше, я iнвалiдка через тi пацюковi зуби, i менi життєво небезпечно iти згорбившись.
   - На мою думку, далi шукати не варто, - вирiшив начальник. - Одне з двох: "Срiбна шишка" або полетiла, або її знищено...
   - ...або її закопали, - хрипко прошепотiв Твiнас i ткнув люлькою в землю. - Подивiться.
   Всi забiгали очима по тих мiсцях, на якi вказувала люлька: прим'ятий кущик трави... пiсок... другий кущик... а з-пiд нього... з-пiд нього струменить перемiшане з пiском повiтря!
   - Чи це часом не пилосос дме? - стукнуло в голову Кадрилю.
   Всi четверо вiдразу взялися розгрiбати землю довкола повiтряного фонтанчика. Розгрiбати було неважко: пiсок був свiжорозпушений, а пучок трави гарненько стромлений - видно, недавно було копано й закопано.
   - Хоч би знайти "Срiбну шишку" цiлою, - занепокоївся начальник, риючи лапами неначе лопаточками.
   - Невже, - сумно здивувався Твiнас, - немає нiчого важливiшого за "Шишку"?
   - А що може бути ще важливiшим? - здивувався начальник.
   - А чи живi й здоровi Ейнора з Китичкою? - тихо вiдповiв товстун.
   Начальник вiдчув себе засоромленим i промимрив щось незрозумiле. I тут йому знову кинулась на пiдмогу референтна.
   - Я всiма чотирма пiдтримую начальникову думку, що немає нiчого важливiшого, нiж непошкоджена "Срiбна шишка", - сказала вона. - Адже без корабля Ейнора, i Китичка, i ти, Твiнасе, i ми всi загинемо! Катастрофiчно загинемо!
   - Це я i хотiв сказати, - з гiднiстю кивнув головою начальник i оглядiвся навколо. - Аби тiльки не напали жуки!
   - Ви хочете сказати, що комусь iз нас треба йти у розвiдку? шанобливо запитала референтка. - Чи можу я запропонувати свою кандидатуру?
   - Так, я призначаю вас у розвiдку, - пiдтвердив начальник.
   - Слухаю, iду на пост, - приклала лапу до зябрiв референтка i покульгала на горбок, безмiрно задоволена, що викрутилася, щоб не копати.
   Проривши чимале мiсце, вони побачили складений сухий хмиз - рiвно i прямо, наче палочки.
   - Ось де вiдповiдь на головоломку, - промовив товстий сищик. - Цими палками жуки перевернули "Шишку" i, можливо, навiть штовхали її, щоб котилася вперед.
   Вони вийняли палки, i знизу заблищала срiбна верхiвка корабля, а потiк затхлого важкого повiтря, яке виштовхував пилосос, замалим не збив з голови начальника шапку.
   - Хто там? - запитав стурбований голос Китички.
   - Усi свої! - пробасив Твiнас.
   - Ура! - долинув крiзь вузеньку шпарину в дверях радiсний вигук. Потiк повiтря припинився, дверi прочинилися ширше, i вилiз облiплений пластиром песик.
   - О мiй друже... тобто начальнику... живий-здоровий? - скоромовкою запитав вiн Кадриля.
   - Так. Ще трохи живий i ще трохи здоровий, - посмiявся начальник.
   - То добре! - просвiтлiв не лише писок, а й пластир.
   Тепер усi поспiшали поставити палицi так, щоб по них спуститися до дверей i проникнути в корабель. Найбiльше трудився Твiнас i весь час пронизував очицями дверi корабля. Нарештi вiн не витримав:
   - Чи ви не забились, коли вас котили? Чи здорова Ейнора?
   Лялька не вiдгукнулася: може, через той шум пiд час роботи вона не почула тихий, сором'язливий басок. Зате бадьоро вiдiзвався Китичка:
   - Ми були б добре побилися, але встигли прив'язатися захисними поясами. Насилу-силу встигли!.. Друже, я прив'язався до твого пульта, чи ти не сердишся на мене... Чи не сердитесь? Чуєте? - Iзсередини корабля почувся начальникiв дзвiночок.
   - Було б за що сердитись! - весело випалив начальник, уже перелазячи порiг корабля. В цю мить над ямою нагнулася голова розвiдницi-референтки i вниз глянули великi, як покришки од горшкiв, очi.
   - Жуки! Сила-силенна жукiв! - прохрипiла жаба i, не стримавшись, розлючено викрикнула: - Самi лiзете в корабель, а менi нi слова!.. Я ризикую життям, добровiльно йду в розвiдку, а вони... а вони...
   - Фi! - кiнчив за неї Ейнорин голос iз салону корабля.
   Iншим часом референтка їй цього не подарувала б, але зараз вона стрiмголов лiзла по хмизу вниз, ближче до дверей. Коли вона пролазила в дверi корабля, сипонув пiсок: краї ями обсiли безлiч жукiв, якi заднiми нiжками так гребли пiсок, що вiн хмарою летiв на корабель. На краю ями, ставши на свiй живий килимок, височiв старезний володар, який кволими жестами командував тими, що сипали пiсок.
   - Десять... дев'ять... - пролунав спокiйний, як завжди, голос пiлота.
   - ...вiсiм... сiм... п'ять... три... два... один! - перескакуючи через цифри, скоромовкою пiдхопили мандрiвники, сподiваючись таким чином прискорити злiт корабля.
   - ...сiм... шiсть... п'ять... - немов годинник, вибиває повiльний такт Менесiв голос, - ...чотири... Повiдомляю: хмара пiску надто густа, корабель iз ями злетiти не зможе.
   - Цього ще бракувало! - пiдскочив начальник, забувши про холоднокровнiсть, таку необхiдну начальниковi. - Я їм!.. - Вiн кинувся до дверей.
   - Друже, куди ти? - занепокоївся песик.
   Та Кадриль уже вiдчиняв дверi, не звертаючи уваги на пiщану атаку. Висунувшись бiльше, вiн натягнув на лоба прозорий козирок, щоб не насипало йому в очi, i подивився, що дiється навколо. Роздивляючись навсiбiч, вiн розстебнув кобуру i витяг револьвер. Кадриль збирався зробити кiлька пострiлiв у повiтря i цим так налякати жукiв, щоб вони хоч на мить вiдступили вiд корабля, а тодi вiн пустить їм ще кiлька пострiлiв бiля самих клешень i переляканi нападники повтiкають у свої нори.
   Швиденько зробивши розвiдку крiзь свiй прозорий козирок, Кадриль помiтив, що у хмарi пiску є просвiт - звiдти, де стирчав володар жукiв, пiсок не сипався. Кадриль виразно побачив побiлiлi вiд старостi вусики володаря, невеличку сиву латочку волоссячка на грудях i клешнi, що ледве пiдiймались i опускались. Кадриль одразу нацiлився в ту сиву латочку на грудях. Це прекрасна i, може, єдина нагода перевiрити, чи револьвер заряджений справжнiми патронами, чи пустими. Адже вiд цього, кажучи словами референтки, буде залежати його, начальника, авторитет!..
   Однiєю лапою Кадриль тримав револьвер, другою натиснув на курок. Пах! Прогримiв пострiл, струсонув яму i нiби розвiяв хмару пiску, бо в ту саму мить жуки перестали кидати пiсок. Навкруги зробилося свiтло й тихо, а в тiй тишi i свiтлi почало щось тiкати - так само, як у пiдземеллi на планетi квiтiв. I тут заворушився, захвилювався живий килимок, а накидка Легарiї, яка його покривала, зробилася червоною. На нiй лежав володар, в якого влучив Кадриль.