Тепер Кадриль скидався на комара, який стояв на гарбузi, але тут сталось нове лихо: хоч як вiн старався утриматися, ноги сунулися вниз, а коли йому вдалося сяк-так зачепитися на самому краю, чашечка квiтки почала хилитися набiк - чи не для того, щоб його спекатися?
- Оце тобi... - промимрив зайчик, прикидаючи на око, чи не можна перескочити на пелюстку сусiдньої квiтки: всi навколишнi квiтки стояли розпущенi.
Та вiддаль до сусiдньої пелюстки була велика, небезпечно велика, а в Кадриля не було iншого виходу - його квiтка все нахилялась i нахилялась, i вже на нiй не можна було втриматися. Нi, нiколи ще не було йому так скрутно... ах, правда!
- Кi-кi-лiс!... - швидко вигукнув вiн заповiтне слово.
I пригадавши ще щось, вiн всунув лапку в таємну кишеньку, витяг звiдти пластмасову торбинку, вiдштовхнувся i плигнув.
А в цей час всерединi цвiту запанувала темрява i переполох.
- Хаос... кiнець... катастрофа! - верещала начальниця, обхопивши стебельце маточки.
- Мiй друг, - схлипував Китичка, - мiй друг залишився зовнi! Мiй друг може впасти i вбитися...
- Заспокойся, - прогудiв рядом басок Твiнаса, - нам усiм погано.
- Я не можу заспокоїтися, - ще дужче схлипував Китичка, - я нiяк, нiяк не можу заспокоїтися... я нiчого не можу зробити, щоб заспокоїтися, коли мiй друг може убитися...
- Нiчого я не розумiю, - знову загув Твiнас, б'ючи себе по боках крильцями i марно шукаючи люльку. Через цей переполох йому зовсiм iз голови випало, що вона спокiйнiсiнько лежить у тапцi.
- Чи я не казала, що так закiнчиться? - продовжувала горланити начальниця. - I де той бiсiв пiлот?
- Я тут, - долинув досить спокiйний пiлотiв голос. - Що звелите, шановна начальнице?
- Яке самовладання, можна позаздрити! - захоплено мовив Твiнас.
- Дякую, - вiдповiв пiлот, мацаючи в темнотi трiснуте скло окуляра. Ви так само вартi добрих слiв.
- Ви що, збожеволiли? - наїжачилася жаба. - Хаос, безвихiдна ситуацiя, а вони розсипаються в комплiментах! Де моя сумка? Чи... хто не поцупив?
- А де Ейнора? - згадав Твiнас. - Ейноро! - нагукав вiн.
Ейнора була в кораблi i висiла в крiслi вниз головою. Вона нiчого не знала i не могла знати, що з ними трапилося: усе сталося, коли вона спала. Корабель перевернувся, дверцята зачинилися, схiдцi втягнулися всередину. Знадвору не проникав жоден звук. Потiм усе закрутилося, перемiшалось, i якби не захисний пояс, на Ейнору чекала б справжня загибель... Коли вона переверталася разом з кораблем, їй раптом спало на думку: чи це часом не пiлотова робота, чи не цей однорукий облудник улаштував їм усiм оцю пастку?..
Отож Ейнора. висiла вниз головою, неначе кажан, i коли розплющила очi, то нiчого, крiм темряви, не побачила...
ПIД КВIТКАМИ
Трапилося найгiрше: квiтка, на якiй опинився Кадриль, вiд сусiдньої була занадто далеко, i йому не вдалося перестрибнути, вiн почав падати вниз, в безодню - в оту саму, яку не мiг розгледiти, коли Китичка тримав його за ноги. Та Кадриль, падаючи, пiдняв у себе над головою пластиковий мiшечок, який роздувся i став йому своєрiдним парашутом - хитрiше i сам Твiнас не мiг би придумати! Хоч мiшечок був старий, але не розiрвався (цього якраз Кадриль найбiльше боявся), а опускався з живою ношею вниз, вниз, вниз у таємничi сутiнки... Знову вниз, вниз i пах! Гiрше i бути не могло: внизу навкруги стояла вода! Виявилося, що стебла квiтiв витикалися прямо iз води, вiрнiше, iз мулу, що пiд водою, - ось чому квiтки були такi високi, буйнi, розкiшнi! Це вiдкриття одновухий зробив, коли шубовснув ногами у воду, i якби не роздутий повiтрям мiшечок, то зайчик навiки попрощався б з цiєю та й з iншою планетою: густе болото затягло б його по самi вуха i бiльше не вiдпустило б. Та мiшечок не дав йому потонути занадто глибоко, i зайчик, швиденько випiрнувши, став плавати по водi.
Але тут на Кадриля чекала нова бiда: iз мiшечка, в тому мiсцi, де вiн за нього тримався, почали вискакувати бульбашки повiтря, i одновухий збагнув, що коли повiтря все вийде i мiшечок сплющиться, йому кiнець - адже це його рятiвний круг!.. Перед очевидною смертельною небезпекою треба було дiяти блискавично, тому Кадриль схопив лапами кiнцi мiшечка, стиснув i кiлька разiв перекрутив, потiм перекрутку закусив i, дiставши iз таємної кишеньки клубочок ниток, мiцно перев'язав те мiсце. А що мiшечок устиг трохи сплющитись, то вiн став подiбний до надувного матраца. Кадриль весь умостився на ньому i, лежачи на животi, погрiб лапами вперед - не занадто вiддаляючись вiд стебла своєї квiтки.
Тут i там височiли стебла квiтiв - немов стовбури сосон. Пишнi квiтки не пропускали свiтла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазнi, повiтря, вiчнi сутiнки - i лише там, де пелюстки зiмкнулися, падав пучок свiтла. На поверхнi води плавали покрученi водоростi, колихалося довгасте листя. "От зiрву листкiв два i гребтиму ними, як веслами", - майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, вiн схопився, ледь смикнув листок, але той пiднявся всiм стеблом угору, розмахнувся i боляче ляснув зайчика по жижках.
- Не бийся! - закричав переляканий Кадриль i швиденько погрiб якнайдалi вiд небезпечного листка, який намiрявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорiсть, але й ця вилiзла iз води i наче батогом шмагнула його - аж у вухах засвистiло.
- Оце... тобi... - заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрiбши далi, бо та водорiсть вже гадюкою звивалася довкола мiшечка, щоб обвитись i потягти його на дно у мул.
Гiрка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумiв, що не можна торкатися жодної рослини, - хай то буде трава, чи листок, чи стеблина - краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.
Спасаючись вiд нападникiв, вiн одплив далеченько вбiк, роздивився навкруги i побачив, що загубив з очей стеблину своєї квiтки. Знайти її було б не так важко, якби вiн оглянувся на той пучок свiтла, одначе Кадриль подумав i вирiшив, що хоч би скiльки вiн тут крутився, нiчого доброго з того не вийде. По прямiй стеблинi вiн нiяк не вилiзе, та й доторкатися до стеблини небезпечно. Отож йому лишається тiльки плавати довкола стеблини але яка з цього користь i як довго можна плавати, коли повсюди так небезпечно?..
- Вперед! - пiдбадьорив себе Кадриль i погрiб куди очi бачать, i гадки не маючи, в якому напрямку берег i чи взагалi той берег є, а якщо i є скiльки до нього пливти. Грiб вiн, не торкаючись водоростiв, тiльки час вiд часу поглядав угору, бачив саме тiльки склепiння з пелюсток i занепокоєно думав, що вже нiколи-нiколи не вдасться йому досягти тiєї високостi, з якої так необдумано спустився. В похмурих сутiнках в голову лiзли одна за одною сумнi, похмурi думки, вухо зайчика звисло майже до самої води, лапи ледь-ледь ворушились, повiки стомлено опускались, i Кадриль навiть не вiдчув, як з усiм мiшечком вдарився об стеблину квiтки. Стеблина стрепенулась, i її верхiвка з квiткою завбiльшки з голову жирафа почала нагинатися донизу, пелюстки її розпласталися, немов паща хижака, щоб схопити i стиснути здобич... Вiд страху Кадриль ледь не збожеволiв i щосили погрiб усiма чотирма вiд тiєї квiтки й прошмигнув за iнший стовбур, остерiгаючись, щоб не доторкнутися до нього. Сховавшись, зайчик чув, як недалеко вiд нього винюхують зажерливi пелюстки, як вони плескаються по водi, шукаючи втiкача, i як, нiчого не добившись, лiниво пiдiймаються вгору...
Трошки почекавши i заспокоївшись, Кадриль знову погрiб далi. Намоклi лапи зробилися як олов'янi, i що далi, то важче було ними гребти: кололо в спинi, почало болiти в потилицi, вичерпувалися останнi сили. I коли зайчик вiд сильної втоми почав втрачати свiдомiсть, вiн почув далекий гул, що все дужчав i дужчав. Кадриль повернув вухо: хтось гребе i гребе в той самий бiк, що й вiн. "Гониться за мною, - промайнуло в головi зайчика. - Може, крокодил. В такому мулi їх повинно бути хтозна-скiльки". Нi хвилюватися, нi впадати у розпач у нього не було вже сили. Сяк-так поставивши свiй плотик за стебло iз двох гiлок, мiж них почав дивитися в той бiк, звiдки наближалася небезпека. Довго нiчого не показувалось, тiльки дедалi бiльшали хвилi й робилася каламутною вода, наче наближалася буря. I ось нарештi щось прошмигнуло. Обгорнувшись пелюстками i зiмкнувшись, квiтка просто повзла по поверхнi води, вiрнiше кажучи, повзло стебло, несучи на собi величезний цвiт. Вона пропливла за кiлька метрiв вiд Кадриля, i, призвичаївшись до сутiнкiв, очi зайчика помiтили дуже важливу, або, як сказала б Легарiя, життєво важливу рiч: крiзь шпарину мiж пелюстками телiпався кiнчик нитки кiнчик нитки iз китички скатертини або iз хвоста Китички, який вiдiрвався i зачепився, коли вони удвох пустували.
- Ось тобi! - зайчик аж рота роззявив i глибше занурив свої лапи, щоб гребти за цiєю квiткою, хоч сил у нього майже не було. Та тут зайчик вiдчув, що гребти нема потреби - швидка течiя, яку зняла квiтка, пiдхопила його плотик i понесла з такою швидкiстю, що тiльки тримайся! Кадрилю лишилося опустити у воду задню лапу, що була замiсть керма, i на всiх парусах зi свистом мчати вперед. Треба було пильнувати, щоб плотик не вдарився в стебло, яке несло цвiт. Придивляючись до цiєї квiтки, Кадриль зробив ще одне вiдкриття: посуваючись далi, стебло ставало все тонше й тонше. "А як повернеться назад до свого корiння, знову стане товстим, як i було", - подумав i Кадриль.
А мiшечок-плотик, якого несло течiєю, плив, плив i плив...
У ПОЛОНI КВIТIВ
Важко розповiсти, що вiдчували бiднi мандрiвники, яких несло в наглухо зiмкнутiй квiтцi. Учепившись за маточки, вони лежали, зiщулившись, у темрявi, чекаючи, чим закiнчиться ця химерна подорож. За пахучими м'якими стiнами мандрiвники чули гул течiї, хлюпотiння води; лише Ейнора в своїй подвiйнiй тюрмi нiчого не чула. Невiдомо, скiльки минуло часу, коли нарештi вщух плескiт води, ще за якусь мить квiтка перестала рухатись вперед, усе стихло, застигло, i пелюстки почали розпускатися...
Мандрiвники мiцнiше обняли маточки, а "Срiбна шишка" по розпущенiй пелюстцi покотилася, наче крашанка, - виявилось, цвiт розпустився бiля самої землi. Довго не вагаючись, пiлот одразу ковзнув за своїм кораблем. Потiм з пiдстрибом покотилася сумка Легарiї, тягнучи за кiнець захисного пояса начальницю, i вони обоє шкереберть полетiли вниз. Твiнас i Китичка, тримаючись за маточки, залишилися на своїх мiсцях, тодi маточки заворушилися i, немов живi руки, почали вiдштовхувати їх вiд себе, поки обидва не загримiли вниз. Цвiт знову зiмкнувся, обновився пелюстками, i стебло потягло його назад у свої води, на мiсце мiж iншими квiтками...
Мандрiвники стали роздивлятися навколо. Виявилося, що вони опинилися всерединi невеликого ярка, з усiх сторiн оточеного пасмом горбiв. На жовтуватому небi все ще свiтило кiлька сонць, вони були невеличкi, зеленої гами: темно-зеленi, зеленавi, яскраво-зеленi, кольору ряски... Пiлот протер трiснуте скло на окулярах, поправив зсунутий набiк шолом i пiшов до "Срiбної шишки".
- Ейнора, - почалапав слiдом за ним Твiнас. - Як там Ейнора?
Та корабель так скотився, що дверцятами вперся в землю.
- Треба пiдсунути палицi, щоб можна було вiдчинити дверi, - сказав пiлот.
Вони утрьох з Твiнасом нап'ялися i почали штовхати корабель; до них приєднався убитий горем Китичка; вiн так i не знав, що з його другом. Де вiн зараз? Може, лежить на днi в мулi? Адже ясно було чути хлюпотiння води, коли повзла їхня квiтка. А може, вiн перескочив на сусiдню квiтку й лежить там причаївшись сам-самiсiнький мiж безлiччю квiток-велетнiв? А може, стрибає iз квiтки на квiтку, заблукавши i вкрай знесилiвши?.. Нi, нi, гнав вiд себе похмурi думки песик, не може пропасти його друг, не може загинути, знаючи заповiтне слово, маючи таємну кишеньку, нi, нi, нi в якому разi нi!
Довго не пiддавався корабель. Коли пiд нього пiдклали палицi, щоб пiдняти, нарештi зрушив з мiсця, та в цю мить почувся лемент Легарiї:
- Гляньте!.. Ви тiльки погляньте!
Iз-за пагоркiв, що оточували ярок, витягувались барвистi, гостроверхi, з дебелими мiцними стеблами квiти.
- Зна... знаю, - заїкаючись, сказав Китичка, - я їх на картинках бачив, оцi... оцi дзьобики, але цi набагато бiльшi, справжнi дзьоби...
Витягнувшись над пагорбами, квiти понагинали квiтки-дзьоби i стали наближатися до ярка. Мандрiвники кинулися ховатися, але де ти сховаєшся у цьому ярку-лугу? Лишилося тiльки притулитися до "Срiбної шишки" i чекати, що ж воно буде далi. Довго чекати не довелося: квiтки, нагнувшись до самих мандрiвникiв, хапали їх по одному, стискували своїми гострими пелюстками-дзьобами, мов гуска гробака, i пiдiймали вгору. Не забули вони i про "Срiбну шишку" - один дзьоб поставив її сторч, другий дзьоб вiдчинив дверцята, витяг звiдти Ейнору i так само пiдняв її вгору.
Далi квiти, зiмкнувши пелюстки, згорнули всi пiднятi вгору над ярком iграшки в одну купу, i тут пiдповз ще один дзьоб, схопив довгу тонку засохлу стеблинку березки й став обмотувати нею iграшки нижче поперека. Потiм вилiзла ще одна квiтка, нагнулася до самої землi i щось поклала: здивованi iграшки побачили, що то ж ваза - велика, з вiзерунками, кришталева ваза! Звiдки ж вона взялася тут, у царствi рослин?..
Тепер квiти опустили дзьоби i поставили всi iграшки у вазу - цiлий букет iз iграшок!.. А самi оточили вазу вiнком квiток i почали кружляти то в один бiк, то в другий, плескали пелюстками, наче в долонi, й знову кружляли праворуч, лiворуч - одне слово, ходили по колу. А в самому розпалi веселощiв iз-за високої гори, що бовванiла вдалинi, немов стовп, пiднялися двi бiлi-бiлiсiнькi квiтки з розпущеними пелюстками, з оранжевими маточками - наче королiвськi лiлеї. Ледь нагнувши голови квiтки, вони нiби дивилися незрячими очима в ярок i милувалися живим букетом, що танцював по колу...
Iграшки не розмовляли мiж собою, не охкали, не виривалися iз вази: вони були такi приголомшенi цим видовиськом, що неспроможнi були й слова вимовити. Лише тодi, коли, натанцювавшись i награвшись досхочу, квiти знову полiзли за пагорби, коли вiдступила й королiвська пара i навколо запанував спокiй, Легарiя забiдкалася:
- Страшенно здавлює ноги!
- Ейноро, - запитав Китичка, - чи тебе дуже розтрясло у кораблi?
- Краще... ти мене не питай... - тiльки й сказала лялька.
- Давайте потерпимо, - спробував утiшити всiх песик. - Наш Твiнас знайде якийсь порятунок.
- Таж люлька згубилася, - жалiбно стрiпнув крилами товстун,
- Згубилася! - з досадою процiдила Легарiя. - То ми тепер усi загинемо через тебе i твою люльку!
- Через... мене?! - оторопiв Твiнас.
- Тiльки через тебе! Коли б тодi, перед вильотом, ти не надумав посидiти i помовчати на щасливу дорогу, то ми вилетiли б ранiше i метеорит не пробив би корабель! I ми не сiли б тут залатати дiрку.
- Виходить, що у всьому винен... я? - промимрив украй ошелешений товстун.
- Менi... менi лише зараз прийшло в голову, - заговорив песик, - що, чого доброго, найвинуватiший за всiх буду я.
- А це чому?! - здивувалася начальниця.
- Коли я скочувався по пелюстцi, - зiзнався Китичка, - я зламав маточку, i тодi квiтка нас зачинила. Ми удвох занадто вже розiгралися, та не ми, а я занадто розiгрався, - взяв усю провину на себе Китичка.
Начальниця дивно раз-другий глипнула на нього i тiльки й сказала:
- Теж несерйозна фiрма.
- Скажiть, - не стрималася Ейнора, - а чи з нами пiлот Менес?
- Добрий день, - долинув спокiйний голос пiлота. - Вам здалося, що мене немає?
- Я? - змiшалася Ейнора. - Я лише подумала, що... вас тут немає, i... менi стало неспокiйно.
- Вам стало неспокiйно, що мене немає поруч з вами? - тихо запитав пiлот, повернувши до неї трiснуте скельце окулярiв.
- Може, так... може, й нi, - тамуючи страх, недбало вiдповiла Ейнора.
- Замiсть того, щоб молоти пусте, ви б що-небудь органiзували, вколола обох начальниця. - Лише я одна тверезо оцiнюю наше становище, а в усiх iнших у головi сам хаос. Слухати бридко.
- То заткни вуха, - вiдрiзала їй Ейнора.
- Що?! Що ти сказала?! - повернула до неї свою бородавчату щоку начальниця. - Ану повтори свої слова, ти... ганчiрка!
- Я лише хотiла сказати, - покiрним голосом вiдповiла лялька, якщо... якщо моя мова така пуста й нерозумна, то краще заткнути вуха...
- Дивись менi! - насварилася на неї начальниця.
- А ти i не дивись, i не здавайся, Ейноро! - збунтувався Китичка.
Лялька ще нижче похнюпила голову й глухо промимрила:
- Не треба, Китичко.
- А от i треба! Чого вона всiх фi... фi... фiрмами обзиває...
- Ти... кихкалка! - просичала Легарiя.
Ще слово-друге - i, здавалося, iграшки схопляться за грудки. Майже зв'язанi, по колiна у водi, змученi, роздратованi, вони штовхалися так, що квiти пiдняли дзьоби i з цiкавiстю розтулили пелюстки.
Першим отямився Китичка.
- Про... пробачте, - винувато промимрив. - Але дражнитися теж негарно.
Всi заспокоїлись, умовкли; лише Твiнас поблискував своїми очицями, думав i нiяк не мiг додуматись, яким чином начальниця Легарiя змусила стати покiрною таку горду Ейнору. Вiн так поринув у цю головоломку, що зразу не вiдчув, як хтось притулився до його крила. Це була блiда щока Ейнори. Лялька заснула, i її голiй голiвцi, видно, було дуже зручно i м'яко на крилi, наче на подушцi. А товстун Твiнас дивився на щiчку, що довiрливо припала до його крила, на тiнi вiд сумно опущених вiй, на обшарпаний комiр сорочки й вiдчував, як його заливає хвилею незнаної нiжностi. Хоч у тапцi було повно води i вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врiзалася зав'язка, та вiн почував себе наче на айсбергу, про який постiйно мрiяв.
"Хай йому лихо! - здивувався Твiнас. - Не розумiю, що зi мною дiється. Ще одна головоломка! - Й одразу запитав себе: - А чому б i менi не подрiмати?"
КАДРИЛЬ ДIЄ
Пливучи за квiткою, Кадриль вiдчув, що повiтря зробилося вже не таке задушливе, адже сутiнки почали розсiюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надiя додала йому нових сил, i коли нарештi мiшечок виплив на мiлину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрi як хлющ лапки, вилив iз вушка воду, потягнувся, розтер занiмiлу потилицю. Потiм зайчик розв'язав мiшечок, випустив iз нього повiтря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевiрив, чи сухi сiрники, чи не намокла його таємна кишенька, i поклав туди клубочок i застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.
Усе впорядкувавши, Кадриль оглядiвся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалинi височiє пасмо пагорбiв... Саме в той бiк нахилилася стеблина квiтки. I знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотiла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, i обмотала б собою всю планету... оце-то штука! Та крутити вусом вiд подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспiшати до своїх товаришiв. "Уперед!" - скомандував зайчик сам собi i подався широкими луками в напрямку горбiв; вiн стрибав i все втiшався, що зумiв вибратися iз похмурої каламутної води. "Що буде, те буде, а зараз - ура! - радiв зайчик, аж смiявся: - Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!"
- Ох! - зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замрiявшись, вiн i не помiтив, як до нього пiдкрався цвiт квiтки - ще трохи, i квiтка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квiтка, i обидвi наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убiк i пустився навтiки вiд тих квiток скiльки ноги несли, та хижаки не вiдставали. Змагання нiчого доброго не обiцяло: квiтки, що гналися за зайчиком, не вiдчували нiякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав... Ноги почали заплiтатися, вiн зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю... Оте щось м'яке виявилося зiв'ялою пелюсткою, i зайчик, бiльше нiчого не придумавши, залiз пiд неї i згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає - це погоня шукала втiкача i нiяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось пiднiмуть пелюстку i схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест i шарудiння почало вiддалятися, стихати, а тодi й зовсiм ущухло, i одновухий, посмiлiвши, вистромив iз-пiд пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрiзь панував спокiй, квiтки-переслiдувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалинi височiли пагорби, а вiд них задки сунулася квiтка: та сама давня знайома, тiльки трохи бiльше розквiтла. Отже, подумав зайчик, у нiй нiчого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бiк пагорбiв. Отже, треба туди поспiшати, бо хоч би як було, а, вiн на волi, а його товаришiв схоплено i, може, в цю мить їм загрожує загибель... Уперед, уперед, хоч не так i легко йти швидко, коли у тебе на спинi чимала зiв'яла пелюстка. Тепер уся надiя Кадриля була на цю пелюстку: хiба ж вона не чудодiйна, не його шапка-невидимка? "Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшло б!" - нiби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твiнас вiдгадав би таємницю пелюстки, навiть коли б до кiнця зiсмоктав свою люльку, як льодяник. I Кадриль на ходу аж вiршика склав.
Сам вiдгадав загадку квiтки,
Загадку квiтки сам я вiдгадав,
Квiтки сам я вiдгадав загадку,
Загадку, загадку сам, сам, сам!
КЛУБОК НИТОК
Коли Кадриль, прикрившись пелюсткою, вилiз на один iз пагорбiв, зеленувате небо планети встигло здорово потемнiти, а iз семи сонечок свiтило лише одне, найзеленiше. За два кроки до верхiвки пагорба Кадриль припав до землi i обережно висунув з-пiд пелюстки голову, а що там робиться у яру? I вiн побачив таке, що його обсипало морозом до самого кiнчика вуха: його товаришi по мандрiвцi мокли у вазi для квiтiв! Мало того, їх обв'язано товстим шнурком, наче який деркач, отож нi про яке визволення не могло бути й мови!.. В першу мить Кадриль ледь не чкурнув свiт за очi, та в наступну мить його ноги замалим не понесли в яр спасати товаришiв, але тут зайчик помiтив, що одна квiтка пiдозрiло повертає дзьоба в його бiк, i мерщiй шаснув пiд свiй пахучий ковпак i звiдти придивлявся далi до того, що робилося в яру й навколо нього.
Квiти лежали; їхнi зiмкнутi чашечки вiнком обвивали вазу, i лише двi розпущенi квiтки височiли над iншими: мабуть, це була сторожа. Кадриль побачив i урочисту пару королiвських квiток, якi бiлiли за далекими пагорбами. Потiм зайчик став уважно придивлятися до "Срiбної шишки" й побачив сумку Легарiї, що лежала поблизу, Твiнасову люльку, що потонула на дно вази. Не пропустивши жодної дрiбницi, одновухий став оглядати товаришiв. Вони були виснаженi до краю i звисали з вази, немов зiв'ялi квiти. Ейнора знову висiла, наче кажан, i сорочка, спавши з плечей на голову, зовсiм закривала їй обличчя; Легарiя лежала догори черевом, широко розкарячивши лапи, шпилечка, якою була застебнута фланелева накидка, застряла мiж губами; Китичка перехнябився набiк, i в його вiдкритому вусi щось бiлiло - чи це не той скарб, який вiн бажав ще трохи потримати в себе? Ну а товстий Твiнас осiв у серединi, неначе мiшок з половою, i тiльки дзьоб стирчав уверх, нiби кiнчик великої лiтери А. Тримався лише пiлот Менес вiн навiть зрiдка пручався, немов лисиця, яка виривалася з пастки, а в його окулярах вiдбивалося по квiтцi-сторожi. Саме з Менеса вирiшив Кадриль розпочати визволення товаришiв. Тiльки як подати йому знак, щоб не пронюхали тi квiтки-сторожi? Якщо вони вiдчують хоч маленьку небезпеку, то ще пильнiше охоронятимуть своїх полонених, а чого доброго, схоплять i самого визволителя. "Треба бути обережним, надзвичайно обережним, обережним, як нiколи!" - суворо наказав собi Кадриль. I... нiяк не мiг придумати, з чого починати. Прошмигнути повз квiтки, якi оточують вазу, годi й думати. Нi, треба вигадати щось надзвичайне - але що, що?! Зайчик закутався в пелюстку й почав розмiрковувати. В тишi Кадриль вдихнув солодкуватий дух землi, почув, як шелестить травичка, побачив, як мала тоненька квiточка прихилилась до стебла великої квiтки i кiлька разiв нiжно її погладила; тодi велика квiтка нагнула голову й на однiй своїй пелюстцi почала гойдати голiвку маленької квiточки. "Дивись, якi вони ласкавi мiж собою!" - здивувався Кадриль. Ще тривала нiч на планетi квiтiв, пагорби i яр огортали темно-зеленi сутiнки - можна подумати, що ти опинився на днi ставка. I нараз вухо Кадриля вловило ще один звук: тукання - крапала iз крана вода, чи десь у сховку стукав дзьобом дятел. Тукання долинало з-пiд землi. Кадриль повернувся пiд пелюсткою i висунув свою мордочку з другого кiнця, звiдки видно було схил пагорба. В одному мiсцi в травi стирчав уламок цеглини. Звiдки вона тут узялася? Кадриль посмiливiшав, поповз у той бiк i за цеглою побачив купу сухої польовицi: з-пiд цiєї купи й чулося таємниче тукання. Зайчик розхилив траву i побачив вхiд у нору: "Оце тобi!" - здивувався вiн i вже ладен був пiрнути всередину, та його стримала думка про товаришiв: там, у неволi, вони чекають i дочекатися не можуть, ледь живi... Але чим вiн може їм допомогти? Поки що - нiчим. А в цiй норi, може, йому повезе натрапити на щось таке, з допомогою чого вiн зможе визволити своїх товаришiв... Або знайде пiдземний хiд до самої вази... хтозна? А може, в норi ховаються втiкачi, яким пощастило вирватися iз неволi квiтiв?.. Чим довше вдивлявся Кадриль в таємничий вхiд, тим вiдважнiшi думки роїлися в його головi. Ех, потер зайчик лапами, без ризику нiчого не виграєш... уперед! Що буде - те й буде! I, залишивши рятiвну пелюстку, вiн прошмигнув у той вхiд...
У ЗАРОСЛОМУ ДОМI
Тут панувала безпросвiтна темрява i тiльки тукання лунало дедалi гучнiше. Потроху очi зайчика призвичаїлись до темряви, яку ледь-ледь розрiджував пучок зеленого свiтла, що проникав крiзь шпарину. Вiд страху серце Кадриля опинилося аж у лапках, здавалося, от-от хтось схопить його за горло i тодi кiнець. Ступнувши вбiк, вiн зачепився за якусь дошку i впав на колiна. Пошаривши по пiдлозi, зайчик знайшов довгу кочергу. Вiн вiдстебнув таємну кишеньку, витяг звiдти коробочку i, чиркнувши сiрником, пiдпалив кiнець кочерги. Вийшов непоганий смолоскип, яким можна було присвiтити... "Так, так, - подумав зайчик, роздивляючись навкруги, - тут справдi колись було житло, але дуже давно, i дуже раптово його покинули". На столi ще стояла чашечка з ложечкою, лежала розгорнута книга, в кутку стояв телевiзор, навпроти нього - крiсло... Всi речi були вкритi товстим шаром пилу i цвiллю. Та, одначе, що ж це тукає? Смолоскип освiтив одну стiну, вся вона була увiшана ножицями - найбiльше садовими. Вони були так з'їденi iржею, що навiть вiд легенького поруху повiтря з них сипався немов пiсок, i на пiдлозi горбилося кiлька купок iржi... Потiм смолоскип висвiтив з темряви маленький столик; на ньому посерединi стояла кришталева ваза з квiтами, такими сухими, що вiд них лишилися самi стирчаки. Кадриль дивився на них, i його охоплював жах: може, i його товаришiв будуть тримати у вазi до тих пiр, поки вiд них залишиться порох та плiснява? Бiля вази на столику лежав клубок зотлiлих ниток i спицi... Нi, поки ще нiчого не трапилось такого, треба якнайшвидше звiльнити своїх товаришiв. Дивлячись на поiржавiлi ножицi й зотлiлi нитки, вiн щось-таки придумав. А згодом почав вимальовуватись i весь план визволення. Тiльки треба подати своїм товаришам знак, що вiн недалеко вiд них, хай вони приготуються...
- Оце тобi... - промимрив зайчик, прикидаючи на око, чи не можна перескочити на пелюстку сусiдньої квiтки: всi навколишнi квiтки стояли розпущенi.
Та вiддаль до сусiдньої пелюстки була велика, небезпечно велика, а в Кадриля не було iншого виходу - його квiтка все нахилялась i нахилялась, i вже на нiй не можна було втриматися. Нi, нiколи ще не було йому так скрутно... ах, правда!
- Кi-кi-лiс!... - швидко вигукнув вiн заповiтне слово.
I пригадавши ще щось, вiн всунув лапку в таємну кишеньку, витяг звiдти пластмасову торбинку, вiдштовхнувся i плигнув.
А в цей час всерединi цвiту запанувала темрява i переполох.
- Хаос... кiнець... катастрофа! - верещала начальниця, обхопивши стебельце маточки.
- Мiй друг, - схлипував Китичка, - мiй друг залишився зовнi! Мiй друг може впасти i вбитися...
- Заспокойся, - прогудiв рядом басок Твiнаса, - нам усiм погано.
- Я не можу заспокоїтися, - ще дужче схлипував Китичка, - я нiяк, нiяк не можу заспокоїтися... я нiчого не можу зробити, щоб заспокоїтися, коли мiй друг може убитися...
- Нiчого я не розумiю, - знову загув Твiнас, б'ючи себе по боках крильцями i марно шукаючи люльку. Через цей переполох йому зовсiм iз голови випало, що вона спокiйнiсiнько лежить у тапцi.
- Чи я не казала, що так закiнчиться? - продовжувала горланити начальниця. - I де той бiсiв пiлот?
- Я тут, - долинув досить спокiйний пiлотiв голос. - Що звелите, шановна начальнице?
- Яке самовладання, можна позаздрити! - захоплено мовив Твiнас.
- Дякую, - вiдповiв пiлот, мацаючи в темнотi трiснуте скло окуляра. Ви так само вартi добрих слiв.
- Ви що, збожеволiли? - наїжачилася жаба. - Хаос, безвихiдна ситуацiя, а вони розсипаються в комплiментах! Де моя сумка? Чи... хто не поцупив?
- А де Ейнора? - згадав Твiнас. - Ейноро! - нагукав вiн.
Ейнора була в кораблi i висiла в крiслi вниз головою. Вона нiчого не знала i не могла знати, що з ними трапилося: усе сталося, коли вона спала. Корабель перевернувся, дверцята зачинилися, схiдцi втягнулися всередину. Знадвору не проникав жоден звук. Потiм усе закрутилося, перемiшалось, i якби не захисний пояс, на Ейнору чекала б справжня загибель... Коли вона переверталася разом з кораблем, їй раптом спало на думку: чи це часом не пiлотова робота, чи не цей однорукий облудник улаштував їм усiм оцю пастку?..
Отож Ейнора. висiла вниз головою, неначе кажан, i коли розплющила очi, то нiчого, крiм темряви, не побачила...
ПIД КВIТКАМИ
Трапилося найгiрше: квiтка, на якiй опинився Кадриль, вiд сусiдньої була занадто далеко, i йому не вдалося перестрибнути, вiн почав падати вниз, в безодню - в оту саму, яку не мiг розгледiти, коли Китичка тримав його за ноги. Та Кадриль, падаючи, пiдняв у себе над головою пластиковий мiшечок, який роздувся i став йому своєрiдним парашутом - хитрiше i сам Твiнас не мiг би придумати! Хоч мiшечок був старий, але не розiрвався (цього якраз Кадриль найбiльше боявся), а опускався з живою ношею вниз, вниз, вниз у таємничi сутiнки... Знову вниз, вниз i пах! Гiрше i бути не могло: внизу навкруги стояла вода! Виявилося, що стебла квiтiв витикалися прямо iз води, вiрнiше, iз мулу, що пiд водою, - ось чому квiтки були такi високi, буйнi, розкiшнi! Це вiдкриття одновухий зробив, коли шубовснув ногами у воду, i якби не роздутий повiтрям мiшечок, то зайчик навiки попрощався б з цiєю та й з iншою планетою: густе болото затягло б його по самi вуха i бiльше не вiдпустило б. Та мiшечок не дав йому потонути занадто глибоко, i зайчик, швиденько випiрнувши, став плавати по водi.
Але тут на Кадриля чекала нова бiда: iз мiшечка, в тому мiсцi, де вiн за нього тримався, почали вискакувати бульбашки повiтря, i одновухий збагнув, що коли повiтря все вийде i мiшечок сплющиться, йому кiнець - адже це його рятiвний круг!.. Перед очевидною смертельною небезпекою треба було дiяти блискавично, тому Кадриль схопив лапами кiнцi мiшечка, стиснув i кiлька разiв перекрутив, потiм перекрутку закусив i, дiставши iз таємної кишеньки клубочок ниток, мiцно перев'язав те мiсце. А що мiшечок устиг трохи сплющитись, то вiн став подiбний до надувного матраца. Кадриль весь умостився на ньому i, лежачи на животi, погрiб лапами вперед - не занадто вiддаляючись вiд стебла своєї квiтки.
Тут i там височiли стебла квiтiв - немов стовбури сосон. Пишнi квiтки не пропускали свiтла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазнi, повiтря, вiчнi сутiнки - i лише там, де пелюстки зiмкнулися, падав пучок свiтла. На поверхнi води плавали покрученi водоростi, колихалося довгасте листя. "От зiрву листкiв два i гребтиму ними, як веслами", - майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, вiн схопився, ледь смикнув листок, але той пiднявся всiм стеблом угору, розмахнувся i боляче ляснув зайчика по жижках.
- Не бийся! - закричав переляканий Кадриль i швиденько погрiб якнайдалi вiд небезпечного листка, який намiрявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорiсть, але й ця вилiзла iз води i наче батогом шмагнула його - аж у вухах засвистiло.
- Оце... тобi... - заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрiбши далi, бо та водорiсть вже гадюкою звивалася довкола мiшечка, щоб обвитись i потягти його на дно у мул.
Гiрка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумiв, що не можна торкатися жодної рослини, - хай то буде трава, чи листок, чи стеблина - краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.
Спасаючись вiд нападникiв, вiн одплив далеченько вбiк, роздивився навкруги i побачив, що загубив з очей стеблину своєї квiтки. Знайти її було б не так важко, якби вiн оглянувся на той пучок свiтла, одначе Кадриль подумав i вирiшив, що хоч би скiльки вiн тут крутився, нiчого доброго з того не вийде. По прямiй стеблинi вiн нiяк не вилiзе, та й доторкатися до стеблини небезпечно. Отож йому лишається тiльки плавати довкола стеблини але яка з цього користь i як довго можна плавати, коли повсюди так небезпечно?..
- Вперед! - пiдбадьорив себе Кадриль i погрiб куди очi бачать, i гадки не маючи, в якому напрямку берег i чи взагалi той берег є, а якщо i є скiльки до нього пливти. Грiб вiн, не торкаючись водоростiв, тiльки час вiд часу поглядав угору, бачив саме тiльки склепiння з пелюсток i занепокоєно думав, що вже нiколи-нiколи не вдасться йому досягти тiєї високостi, з якої так необдумано спустився. В похмурих сутiнках в голову лiзли одна за одною сумнi, похмурi думки, вухо зайчика звисло майже до самої води, лапи ледь-ледь ворушились, повiки стомлено опускались, i Кадриль навiть не вiдчув, як з усiм мiшечком вдарився об стеблину квiтки. Стеблина стрепенулась, i її верхiвка з квiткою завбiльшки з голову жирафа почала нагинатися донизу, пелюстки її розпласталися, немов паща хижака, щоб схопити i стиснути здобич... Вiд страху Кадриль ледь не збожеволiв i щосили погрiб усiма чотирма вiд тiєї квiтки й прошмигнув за iнший стовбур, остерiгаючись, щоб не доторкнутися до нього. Сховавшись, зайчик чув, як недалеко вiд нього винюхують зажерливi пелюстки, як вони плескаються по водi, шукаючи втiкача, i як, нiчого не добившись, лiниво пiдiймаються вгору...
Трошки почекавши i заспокоївшись, Кадриль знову погрiб далi. Намоклi лапи зробилися як олов'янi, i що далi, то важче було ними гребти: кололо в спинi, почало болiти в потилицi, вичерпувалися останнi сили. I коли зайчик вiд сильної втоми почав втрачати свiдомiсть, вiн почув далекий гул, що все дужчав i дужчав. Кадриль повернув вухо: хтось гребе i гребе в той самий бiк, що й вiн. "Гониться за мною, - промайнуло в головi зайчика. - Може, крокодил. В такому мулi їх повинно бути хтозна-скiльки". Нi хвилюватися, нi впадати у розпач у нього не було вже сили. Сяк-так поставивши свiй плотик за стебло iз двох гiлок, мiж них почав дивитися в той бiк, звiдки наближалася небезпека. Довго нiчого не показувалось, тiльки дедалi бiльшали хвилi й робилася каламутною вода, наче наближалася буря. I ось нарештi щось прошмигнуло. Обгорнувшись пелюстками i зiмкнувшись, квiтка просто повзла по поверхнi води, вiрнiше кажучи, повзло стебло, несучи на собi величезний цвiт. Вона пропливла за кiлька метрiв вiд Кадриля, i, призвичаївшись до сутiнкiв, очi зайчика помiтили дуже важливу, або, як сказала б Легарiя, життєво важливу рiч: крiзь шпарину мiж пелюстками телiпався кiнчик нитки кiнчик нитки iз китички скатертини або iз хвоста Китички, який вiдiрвався i зачепився, коли вони удвох пустували.
- Ось тобi! - зайчик аж рота роззявив i глибше занурив свої лапи, щоб гребти за цiєю квiткою, хоч сил у нього майже не було. Та тут зайчик вiдчув, що гребти нема потреби - швидка течiя, яку зняла квiтка, пiдхопила його плотик i понесла з такою швидкiстю, що тiльки тримайся! Кадрилю лишилося опустити у воду задню лапу, що була замiсть керма, i на всiх парусах зi свистом мчати вперед. Треба було пильнувати, щоб плотик не вдарився в стебло, яке несло цвiт. Придивляючись до цiєї квiтки, Кадриль зробив ще одне вiдкриття: посуваючись далi, стебло ставало все тонше й тонше. "А як повернеться назад до свого корiння, знову стане товстим, як i було", - подумав i Кадриль.
А мiшечок-плотик, якого несло течiєю, плив, плив i плив...
У ПОЛОНI КВIТIВ
Важко розповiсти, що вiдчували бiднi мандрiвники, яких несло в наглухо зiмкнутiй квiтцi. Учепившись за маточки, вони лежали, зiщулившись, у темрявi, чекаючи, чим закiнчиться ця химерна подорож. За пахучими м'якими стiнами мандрiвники чули гул течiї, хлюпотiння води; лише Ейнора в своїй подвiйнiй тюрмi нiчого не чула. Невiдомо, скiльки минуло часу, коли нарештi вщух плескiт води, ще за якусь мить квiтка перестала рухатись вперед, усе стихло, застигло, i пелюстки почали розпускатися...
Мандрiвники мiцнiше обняли маточки, а "Срiбна шишка" по розпущенiй пелюстцi покотилася, наче крашанка, - виявилось, цвiт розпустився бiля самої землi. Довго не вагаючись, пiлот одразу ковзнув за своїм кораблем. Потiм з пiдстрибом покотилася сумка Легарiї, тягнучи за кiнець захисного пояса начальницю, i вони обоє шкереберть полетiли вниз. Твiнас i Китичка, тримаючись за маточки, залишилися на своїх мiсцях, тодi маточки заворушилися i, немов живi руки, почали вiдштовхувати їх вiд себе, поки обидва не загримiли вниз. Цвiт знову зiмкнувся, обновився пелюстками, i стебло потягло його назад у свої води, на мiсце мiж iншими квiтками...
Мандрiвники стали роздивлятися навколо. Виявилося, що вони опинилися всерединi невеликого ярка, з усiх сторiн оточеного пасмом горбiв. На жовтуватому небi все ще свiтило кiлька сонць, вони були невеличкi, зеленої гами: темно-зеленi, зеленавi, яскраво-зеленi, кольору ряски... Пiлот протер трiснуте скло на окулярах, поправив зсунутий набiк шолом i пiшов до "Срiбної шишки".
- Ейнора, - почалапав слiдом за ним Твiнас. - Як там Ейнора?
Та корабель так скотився, що дверцятами вперся в землю.
- Треба пiдсунути палицi, щоб можна було вiдчинити дверi, - сказав пiлот.
Вони утрьох з Твiнасом нап'ялися i почали штовхати корабель; до них приєднався убитий горем Китичка; вiн так i не знав, що з його другом. Де вiн зараз? Може, лежить на днi в мулi? Адже ясно було чути хлюпотiння води, коли повзла їхня квiтка. А може, вiн перескочив на сусiдню квiтку й лежить там причаївшись сам-самiсiнький мiж безлiччю квiток-велетнiв? А може, стрибає iз квiтки на квiтку, заблукавши i вкрай знесилiвши?.. Нi, нi, гнав вiд себе похмурi думки песик, не може пропасти його друг, не може загинути, знаючи заповiтне слово, маючи таємну кишеньку, нi, нi, нi в якому разi нi!
Довго не пiддавався корабель. Коли пiд нього пiдклали палицi, щоб пiдняти, нарештi зрушив з мiсця, та в цю мить почувся лемент Легарiї:
- Гляньте!.. Ви тiльки погляньте!
Iз-за пагоркiв, що оточували ярок, витягувались барвистi, гостроверхi, з дебелими мiцними стеблами квiти.
- Зна... знаю, - заїкаючись, сказав Китичка, - я їх на картинках бачив, оцi... оцi дзьобики, але цi набагато бiльшi, справжнi дзьоби...
Витягнувшись над пагорбами, квiти понагинали квiтки-дзьоби i стали наближатися до ярка. Мандрiвники кинулися ховатися, але де ти сховаєшся у цьому ярку-лугу? Лишилося тiльки притулитися до "Срiбної шишки" i чекати, що ж воно буде далi. Довго чекати не довелося: квiтки, нагнувшись до самих мандрiвникiв, хапали їх по одному, стискували своїми гострими пелюстками-дзьобами, мов гуска гробака, i пiдiймали вгору. Не забули вони i про "Срiбну шишку" - один дзьоб поставив її сторч, другий дзьоб вiдчинив дверцята, витяг звiдти Ейнору i так само пiдняв її вгору.
Далi квiти, зiмкнувши пелюстки, згорнули всi пiднятi вгору над ярком iграшки в одну купу, i тут пiдповз ще один дзьоб, схопив довгу тонку засохлу стеблинку березки й став обмотувати нею iграшки нижче поперека. Потiм вилiзла ще одна квiтка, нагнулася до самої землi i щось поклала: здивованi iграшки побачили, що то ж ваза - велика, з вiзерунками, кришталева ваза! Звiдки ж вона взялася тут, у царствi рослин?..
Тепер квiти опустили дзьоби i поставили всi iграшки у вазу - цiлий букет iз iграшок!.. А самi оточили вазу вiнком квiток i почали кружляти то в один бiк, то в другий, плескали пелюстками, наче в долонi, й знову кружляли праворуч, лiворуч - одне слово, ходили по колу. А в самому розпалi веселощiв iз-за високої гори, що бовванiла вдалинi, немов стовп, пiднялися двi бiлi-бiлiсiнькi квiтки з розпущеними пелюстками, з оранжевими маточками - наче королiвськi лiлеї. Ледь нагнувши голови квiтки, вони нiби дивилися незрячими очима в ярок i милувалися живим букетом, що танцював по колу...
Iграшки не розмовляли мiж собою, не охкали, не виривалися iз вази: вони були такi приголомшенi цим видовиськом, що неспроможнi були й слова вимовити. Лише тодi, коли, натанцювавшись i награвшись досхочу, квiти знову полiзли за пагорби, коли вiдступила й королiвська пара i навколо запанував спокiй, Легарiя забiдкалася:
- Страшенно здавлює ноги!
- Ейноро, - запитав Китичка, - чи тебе дуже розтрясло у кораблi?
- Краще... ти мене не питай... - тiльки й сказала лялька.
- Давайте потерпимо, - спробував утiшити всiх песик. - Наш Твiнас знайде якийсь порятунок.
- Таж люлька згубилася, - жалiбно стрiпнув крилами товстун,
- Згубилася! - з досадою процiдила Легарiя. - То ми тепер усi загинемо через тебе i твою люльку!
- Через... мене?! - оторопiв Твiнас.
- Тiльки через тебе! Коли б тодi, перед вильотом, ти не надумав посидiти i помовчати на щасливу дорогу, то ми вилетiли б ранiше i метеорит не пробив би корабель! I ми не сiли б тут залатати дiрку.
- Виходить, що у всьому винен... я? - промимрив украй ошелешений товстун.
- Менi... менi лише зараз прийшло в голову, - заговорив песик, - що, чого доброго, найвинуватiший за всiх буду я.
- А це чому?! - здивувалася начальниця.
- Коли я скочувався по пелюстцi, - зiзнався Китичка, - я зламав маточку, i тодi квiтка нас зачинила. Ми удвох занадто вже розiгралися, та не ми, а я занадто розiгрався, - взяв усю провину на себе Китичка.
Начальниця дивно раз-другий глипнула на нього i тiльки й сказала:
- Теж несерйозна фiрма.
- Скажiть, - не стрималася Ейнора, - а чи з нами пiлот Менес?
- Добрий день, - долинув спокiйний голос пiлота. - Вам здалося, що мене немає?
- Я? - змiшалася Ейнора. - Я лише подумала, що... вас тут немає, i... менi стало неспокiйно.
- Вам стало неспокiйно, що мене немає поруч з вами? - тихо запитав пiлот, повернувши до неї трiснуте скельце окулярiв.
- Може, так... може, й нi, - тамуючи страх, недбало вiдповiла Ейнора.
- Замiсть того, щоб молоти пусте, ви б що-небудь органiзували, вколола обох начальниця. - Лише я одна тверезо оцiнюю наше становище, а в усiх iнших у головi сам хаос. Слухати бридко.
- То заткни вуха, - вiдрiзала їй Ейнора.
- Що?! Що ти сказала?! - повернула до неї свою бородавчату щоку начальниця. - Ану повтори свої слова, ти... ганчiрка!
- Я лише хотiла сказати, - покiрним голосом вiдповiла лялька, якщо... якщо моя мова така пуста й нерозумна, то краще заткнути вуха...
- Дивись менi! - насварилася на неї начальниця.
- А ти i не дивись, i не здавайся, Ейноро! - збунтувався Китичка.
Лялька ще нижче похнюпила голову й глухо промимрила:
- Не треба, Китичко.
- А от i треба! Чого вона всiх фi... фi... фiрмами обзиває...
- Ти... кихкалка! - просичала Легарiя.
Ще слово-друге - i, здавалося, iграшки схопляться за грудки. Майже зв'язанi, по колiна у водi, змученi, роздратованi, вони штовхалися так, що квiти пiдняли дзьоби i з цiкавiстю розтулили пелюстки.
Першим отямився Китичка.
- Про... пробачте, - винувато промимрив. - Але дражнитися теж негарно.
Всi заспокоїлись, умовкли; лише Твiнас поблискував своїми очицями, думав i нiяк не мiг додуматись, яким чином начальниця Легарiя змусила стати покiрною таку горду Ейнору. Вiн так поринув у цю головоломку, що зразу не вiдчув, як хтось притулився до його крила. Це була блiда щока Ейнори. Лялька заснула, i її голiй голiвцi, видно, було дуже зручно i м'яко на крилi, наче на подушцi. А товстун Твiнас дивився на щiчку, що довiрливо припала до його крила, на тiнi вiд сумно опущених вiй, на обшарпаний комiр сорочки й вiдчував, як його заливає хвилею незнаної нiжностi. Хоч у тапцi було повно води i вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врiзалася зав'язка, та вiн почував себе наче на айсбергу, про який постiйно мрiяв.
"Хай йому лихо! - здивувався Твiнас. - Не розумiю, що зi мною дiється. Ще одна головоломка! - Й одразу запитав себе: - А чому б i менi не подрiмати?"
КАДРИЛЬ ДIЄ
Пливучи за квiткою, Кадриль вiдчув, що повiтря зробилося вже не таке задушливе, адже сутiнки почали розсiюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надiя додала йому нових сил, i коли нарештi мiшечок виплив на мiлину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрi як хлющ лапки, вилив iз вушка воду, потягнувся, розтер занiмiлу потилицю. Потiм зайчик розв'язав мiшечок, випустив iз нього повiтря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевiрив, чи сухi сiрники, чи не намокла його таємна кишенька, i поклав туди клубочок i застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.
Усе впорядкувавши, Кадриль оглядiвся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалинi височiє пасмо пагорбiв... Саме в той бiк нахилилася стеблина квiтки. I знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотiла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, i обмотала б собою всю планету... оце-то штука! Та крутити вусом вiд подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспiшати до своїх товаришiв. "Уперед!" - скомандував зайчик сам собi i подався широкими луками в напрямку горбiв; вiн стрибав i все втiшався, що зумiв вибратися iз похмурої каламутної води. "Що буде, те буде, а зараз - ура! - радiв зайчик, аж смiявся: - Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!"
- Ох! - зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замрiявшись, вiн i не помiтив, як до нього пiдкрався цвiт квiтки - ще трохи, i квiтка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квiтка, i обидвi наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убiк i пустився навтiки вiд тих квiток скiльки ноги несли, та хижаки не вiдставали. Змагання нiчого доброго не обiцяло: квiтки, що гналися за зайчиком, не вiдчували нiякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав... Ноги почали заплiтатися, вiн зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю... Оте щось м'яке виявилося зiв'ялою пелюсткою, i зайчик, бiльше нiчого не придумавши, залiз пiд неї i згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає - це погоня шукала втiкача i нiяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось пiднiмуть пелюстку i схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест i шарудiння почало вiддалятися, стихати, а тодi й зовсiм ущухло, i одновухий, посмiлiвши, вистромив iз-пiд пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрiзь панував спокiй, квiтки-переслiдувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалинi височiли пагорби, а вiд них задки сунулася квiтка: та сама давня знайома, тiльки трохи бiльше розквiтла. Отже, подумав зайчик, у нiй нiчого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бiк пагорбiв. Отже, треба туди поспiшати, бо хоч би як було, а, вiн на волi, а його товаришiв схоплено i, може, в цю мить їм загрожує загибель... Уперед, уперед, хоч не так i легко йти швидко, коли у тебе на спинi чимала зiв'яла пелюстка. Тепер уся надiя Кадриля була на цю пелюстку: хiба ж вона не чудодiйна, не його шапка-невидимка? "Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшло б!" - нiби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твiнас вiдгадав би таємницю пелюстки, навiть коли б до кiнця зiсмоктав свою люльку, як льодяник. I Кадриль на ходу аж вiршика склав.
Сам вiдгадав загадку квiтки,
Загадку квiтки сам я вiдгадав,
Квiтки сам я вiдгадав загадку,
Загадку, загадку сам, сам, сам!
КЛУБОК НИТОК
Коли Кадриль, прикрившись пелюсткою, вилiз на один iз пагорбiв, зеленувате небо планети встигло здорово потемнiти, а iз семи сонечок свiтило лише одне, найзеленiше. За два кроки до верхiвки пагорба Кадриль припав до землi i обережно висунув з-пiд пелюстки голову, а що там робиться у яру? I вiн побачив таке, що його обсипало морозом до самого кiнчика вуха: його товаришi по мандрiвцi мокли у вазi для квiтiв! Мало того, їх обв'язано товстим шнурком, наче який деркач, отож нi про яке визволення не могло бути й мови!.. В першу мить Кадриль ледь не чкурнув свiт за очi, та в наступну мить його ноги замалим не понесли в яр спасати товаришiв, але тут зайчик помiтив, що одна квiтка пiдозрiло повертає дзьоба в його бiк, i мерщiй шаснув пiд свiй пахучий ковпак i звiдти придивлявся далi до того, що робилося в яру й навколо нього.
Квiти лежали; їхнi зiмкнутi чашечки вiнком обвивали вазу, i лише двi розпущенi квiтки височiли над iншими: мабуть, це була сторожа. Кадриль побачив i урочисту пару королiвських квiток, якi бiлiли за далекими пагорбами. Потiм зайчик став уважно придивлятися до "Срiбної шишки" й побачив сумку Легарiї, що лежала поблизу, Твiнасову люльку, що потонула на дно вази. Не пропустивши жодної дрiбницi, одновухий став оглядати товаришiв. Вони були виснаженi до краю i звисали з вази, немов зiв'ялi квiти. Ейнора знову висiла, наче кажан, i сорочка, спавши з плечей на голову, зовсiм закривала їй обличчя; Легарiя лежала догори черевом, широко розкарячивши лапи, шпилечка, якою була застебнута фланелева накидка, застряла мiж губами; Китичка перехнябився набiк, i в його вiдкритому вусi щось бiлiло - чи це не той скарб, який вiн бажав ще трохи потримати в себе? Ну а товстий Твiнас осiв у серединi, неначе мiшок з половою, i тiльки дзьоб стирчав уверх, нiби кiнчик великої лiтери А. Тримався лише пiлот Менес вiн навiть зрiдка пручався, немов лисиця, яка виривалася з пастки, а в його окулярах вiдбивалося по квiтцi-сторожi. Саме з Менеса вирiшив Кадриль розпочати визволення товаришiв. Тiльки як подати йому знак, щоб не пронюхали тi квiтки-сторожi? Якщо вони вiдчують хоч маленьку небезпеку, то ще пильнiше охоронятимуть своїх полонених, а чого доброго, схоплять i самого визволителя. "Треба бути обережним, надзвичайно обережним, обережним, як нiколи!" - суворо наказав собi Кадриль. I... нiяк не мiг придумати, з чого починати. Прошмигнути повз квiтки, якi оточують вазу, годi й думати. Нi, треба вигадати щось надзвичайне - але що, що?! Зайчик закутався в пелюстку й почав розмiрковувати. В тишi Кадриль вдихнув солодкуватий дух землi, почув, як шелестить травичка, побачив, як мала тоненька квiточка прихилилась до стебла великої квiтки i кiлька разiв нiжно її погладила; тодi велика квiтка нагнула голову й на однiй своїй пелюстцi почала гойдати голiвку маленької квiточки. "Дивись, якi вони ласкавi мiж собою!" - здивувався Кадриль. Ще тривала нiч на планетi квiтiв, пагорби i яр огортали темно-зеленi сутiнки - можна подумати, що ти опинився на днi ставка. I нараз вухо Кадриля вловило ще один звук: тукання - крапала iз крана вода, чи десь у сховку стукав дзьобом дятел. Тукання долинало з-пiд землi. Кадриль повернувся пiд пелюсткою i висунув свою мордочку з другого кiнця, звiдки видно було схил пагорба. В одному мiсцi в травi стирчав уламок цеглини. Звiдки вона тут узялася? Кадриль посмiливiшав, поповз у той бiк i за цеглою побачив купу сухої польовицi: з-пiд цiєї купи й чулося таємниче тукання. Зайчик розхилив траву i побачив вхiд у нору: "Оце тобi!" - здивувався вiн i вже ладен був пiрнути всередину, та його стримала думка про товаришiв: там, у неволi, вони чекають i дочекатися не можуть, ледь живi... Але чим вiн може їм допомогти? Поки що - нiчим. А в цiй норi, може, йому повезе натрапити на щось таке, з допомогою чого вiн зможе визволити своїх товаришiв... Або знайде пiдземний хiд до самої вази... хтозна? А може, в норi ховаються втiкачi, яким пощастило вирватися iз неволi квiтiв?.. Чим довше вдивлявся Кадриль в таємничий вхiд, тим вiдважнiшi думки роїлися в його головi. Ех, потер зайчик лапами, без ризику нiчого не виграєш... уперед! Що буде - те й буде! I, залишивши рятiвну пелюстку, вiн прошмигнув у той вхiд...
У ЗАРОСЛОМУ ДОМI
Тут панувала безпросвiтна темрява i тiльки тукання лунало дедалi гучнiше. Потроху очi зайчика призвичаїлись до темряви, яку ледь-ледь розрiджував пучок зеленого свiтла, що проникав крiзь шпарину. Вiд страху серце Кадриля опинилося аж у лапках, здавалося, от-от хтось схопить його за горло i тодi кiнець. Ступнувши вбiк, вiн зачепився за якусь дошку i впав на колiна. Пошаривши по пiдлозi, зайчик знайшов довгу кочергу. Вiн вiдстебнув таємну кишеньку, витяг звiдти коробочку i, чиркнувши сiрником, пiдпалив кiнець кочерги. Вийшов непоганий смолоскип, яким можна було присвiтити... "Так, так, - подумав зайчик, роздивляючись навкруги, - тут справдi колись було житло, але дуже давно, i дуже раптово його покинули". На столi ще стояла чашечка з ложечкою, лежала розгорнута книга, в кутку стояв телевiзор, навпроти нього - крiсло... Всi речi були вкритi товстим шаром пилу i цвiллю. Та, одначе, що ж це тукає? Смолоскип освiтив одну стiну, вся вона була увiшана ножицями - найбiльше садовими. Вони були так з'їденi iржею, що навiть вiд легенького поруху повiтря з них сипався немов пiсок, i на пiдлозi горбилося кiлька купок iржi... Потiм смолоскип висвiтив з темряви маленький столик; на ньому посерединi стояла кришталева ваза з квiтами, такими сухими, що вiд них лишилися самi стирчаки. Кадриль дивився на них, i його охоплював жах: може, i його товаришiв будуть тримати у вазi до тих пiр, поки вiд них залишиться порох та плiснява? Бiля вази на столику лежав клубок зотлiлих ниток i спицi... Нi, поки ще нiчого не трапилось такого, треба якнайшвидше звiльнити своїх товаришiв. Дивлячись на поiржавiлi ножицi й зотлiлi нитки, вiн щось-таки придумав. А згодом почав вимальовуватись i весь план визволення. Тiльки треба подати своїм товаришам знак, що вiн недалеко вiд них, хай вони приготуються...