- Тримай хоч i тисячу рокiв, - трохи образившись, сказав зайчик i зашпилив кишеньку. - Тайник i так уже напханий, насилу зашпилив.
- Нiколи в мене не було тайника, - сказав песик, - зате я знаю заповiтне слово.
- Заповiтне слово?! - на цей раз здивувався зайчик.
- Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово - i вибрався з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!
- А менi скажеш? - запитав зайчик.
- Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... - Песик помовчав i поволi по складах промовив: - Кiкiлiс [Кiкiлiс - шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].
- Кiкiлiс?.. I все? - недовiрливо перепитав зайчик.
- Кi-кi-кi... - почав смiятися песик. - Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.
- Якої?
- Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.
- Скажеш ту пiсеньку?
- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.
Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:
Справжнiй, а може, несправжнiй,
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,
У всьому i всiх вiн зневiривсь...
Та якось...
- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.
НIЧНI ГОСТI
Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.
- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!
Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.
- То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.
- Погрiтися нам не забороните? - запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.
- Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик. - Але знайте, що господар тут зайчик.
- Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.
- Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? - запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.
- Правда, але звiдки ви знаєте? - здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.
- Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.
- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!
- Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...
- I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.
- ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.
- I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!
- По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.
- Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.
Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.
- Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.
- Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.
- А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...
Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:
- Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.
- Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.
- А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.
- Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.
- Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.
- А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.
- Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.
- А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.
- Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.
- Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.
- Люлька? - аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.
- Вона сама. - Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. - Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.
- Кi-кi-кi... - не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?
- Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.
- Вiдгадайте, що воно таке? - запитав.
Iграшки почали вгадувати.
- Плавник риби?
- Листок верби?
- Iз дзьоба птаха?
- Рiжок серветки?
- Шшш!.. - зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.
ПЛАЧ
Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.
- Оце тобi! - остовпiв зайчик. - Плаче!
- Тим краще, - зрадiла жаба. - Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!
- Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.
- I як це менi не дiйшло! - вдався в жаль песик.
- То чого чекаємо? Вперед! - скочив з мiсця зайчик.
- I я, - заметушився песик.
- Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. - Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.
- А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...
Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.
Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.
- Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.
Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.
- Добрий вечiр! - щонайбадьорiше привiтався зайчик.
- Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.
Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.
- Хто ви? Чого вам треба? - запитала без нiякого страху.
- Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... - затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.
- Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.
- I ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.
- ...дочекалися гостей...
- ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...
- ...Новорiчну нiч! Вперед!
Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:
- Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.
- Чому? - в один голос запитали друзi.
Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.
- Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! - Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.
- ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.
- Уууу! - завили обидва страшними голосами. - Ось пiдкрадається!
- Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька. - Я не хочу бачити, я не можу бачити.
- Чому ти не можеш? - здивувався песик.
Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:
- Тому, що я слiпа.
- Оце... так... - насилу вимовив зайчик.
- Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася. - Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.
Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.
- Оце-то нещастя! - захитав головою зайчик. - Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.
- А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.
- Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.
- Але що робити? Хiба можна її тут покинути?
- Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.
- Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.
- А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!
- Але, - засумнiвався песик, - чи це не буде нахабством?
- А покинути її одну в лiсi - не нахабство?
- Твоя правда!
Приятелi потихеньку повернулися до корча, потерли лапки i як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!
- Ой! - заверещала лялька. - Як ви смiєте!.. Вiдпустiть!.. Не хочу! Залиште мене одну!
Та її нiхто не слухав.
ШОСТИЙ
Нести було важко: ноги грузнуть у снiгу, а тут ще ледве тримаєш i ноша пручається. Часом ляльцi вдавалося вирватися, тодi вона падала в снiг i починала зариватися в глибину, наче крiт. Потрiбне було неабияке терпiння, щоб приятелi змогли знову схопити її i закинути за спину.
- Важко несете, - промовив незнайомий голос.
Песик i зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче iз землi вирiс, хтось у комбiнезонi, шоломi i здоровенних темних окулярах.
- До... добрий вечiр, - першим схаменувся песик.
- Щира правда, добрий вечiр, - трошки глузливо привiтався незнайомий i, бiльше нiчого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, i досить швидко вся четвiрка добралася до вогнища.
- От i причимчикували, - бадьоро сказав зайчик.
- З гостею i гостем, - додав песик.
- Все ясно, - сказав анiтрошки не здивований пiнгвiн, копаючи трiскою снiг навколо вгрузлого кубика.
- Гостю, - розпорядився зайчик, - посадимо в шапку.
- Ох, - забiдкалася жаба, - я ще не зiгрiлася, а вона вся в снiгу i холодна як крижина!
- Тому вона й повинна зiгрiтися, - суворо мовив зайчик. - Геть iз моєї шапки.
- Фе, зовсiм не по-джентльменськи, - з вiдразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподiваючись, що хоч шарфика у неї не вiдберуть. Та зайчик, нi слова не мовлячи, вiдмотав бiльше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, i полум'я затрiщало й вистрiлило iскорками. Потiм песик приволiк до вогнища кiлька товстих палиць, щоб було на чому сiсти. Усi повмощувались, як кому зручнiше. Останнiм сiв незнайомий i крiзь непрозорi скельця окулярiв загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усi помiтили, що один рукав його комбiнезона порожнiй, тiльки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так i метляється, наче маятник у зiпсованому годиннику.
- Цiкаво, - занепокоїлась жаба, - чи ще багато сюди присуне з тiєї купи?
- Бiльше нiкого, - вiдповiв пiнгвiн, посмоктуючи свою люлечку.
- Звiдки ти знаєш? - не повiрила йому жаба.
- Пiлот, - тiльки й вимовив пiнгвiн, вказуючи на незнайомого.
- Хто пiлот? - не зрозумiла жаба.
- Пiлот лiтака, як i капiтан корабля, покидає мiсце аварiї останнiм, лише пiсля того, коли всiх iнших буде врятовано, - пояснив товстун.
- А звiдки ви знаєте, що вiн пiлот? - здивовано запитав песик.
- Шолом, - тiльки i сказав пiнгвiн.
- I як це менi в голову не прийшло! - знову вдався в жаль песик.
ЗНАЙОМСТВО
Вже добрих пiвгодини сидiли iграшки навколо вогнища, встигли зiгрiтися, дехто навiть подрiмав, а розмова якось не в'язалась, i тому зайчиковi було нiяково - адже вiн господар вогнища!
- Оце тобi! - пiдскочив вiн, наче вжалений. - Мовчимо, нiби води в рота понабирали. Нас цiлий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сiрникiв, - вiн стукнув себе по грудях, - теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!
- Що тут при такiй страшнiй ситуацiї i придумаєш, - вiдмахнулася жаба.
- А менi прийшло в голову, - сказав песик, - що нам треба познайомитися.
- Ну от! - знову пiдстрибнув зайчик. - Правда! Ми обов'язково повиннi познайомитися. Хай кожен з нас вiзьме й розповiсть про себе.
- Але щоб було все по порядку, - обiзвалася жаба. - Я в своєму життi проводила не однi збори i добре знаю, що все робиться за порядком денним.
- Який тобi порядок денний, коли зараз нiч! - здивувався песик.
- Хай буде порядок нiчний, - посмiхнувся зайчик.
- Кi-кi-кi... - засмiявся песик.
- Фе, яка ти несерйозна фiрма, - скоса глипнула на нього жаба. - Отож повторюю ще раз: розповiдати треба по черзi, за годинниковою стрiлкою. Почнемо з того, хто запропонував розповiдати, вiд зайця.
- Вiд мене? - збентежився зайчик. - Оце тобi, вiд мене, ну якщо вiд мене, то вiд мене. Значить, я Кадриль...
- Кi-кi-кi... - знову не втримався песик.
- Чого насмiхаєшся? - спалахнув зайчик.
- Хiба ти не знаєш, що кадриль - це назва танцю? - запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов iз моди.
- Нi... я не знав, - зiзнався зайчик. - Мене не питали, коли вибирали менi iм'я. А тепер - маєш. Танець.
- Менi прийшло в голову, - пiдвiвся песик, - якщо iм'я танець, то можна iм'я змiнити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...
- Або Полька, - спробувала посмiятись i жаба.
- А менi подобається i Кадриль, - образившись, заперечив зайчик. - Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старi речi знову ввiходять у моду, то буде модне i моє iм'я... Тiльки я хотiв би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробцi-одиночцi, один раз мене везли на триколiсному велосипедi, двiчi я катався на справжнiй каруселi, а раз навiть їхав на справжньому поїздi, i хтозна-скiльки разiв я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гостi бульдога Гога...
- Буль... будь... бульдог Гог? - запнувся вiд хвилювання песик. - Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом i ще тупiшою мордою?
- Тупий вiн був з усiх бокiв, - пiдтвердив зайчик. - Притягся у гостi i як схопить мене за вухо i ну волочити по кiмнатi... ось вiдiрвав вухо i вискуб вуса, тiльки одного вуса я й спас...
- Зовсiм не одного, а цiлих пiвтора! - поправив песик.
- Та ще хутерце менi розiрвав... ось! - Засмучений зайчик жалiбно провiв лапкою по лiвiй сторонi грудей.
- Зате у нас є таємна ки... - замалим не проговорився знову песик, та так вчасно i мiцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а нiздря. А щоб викрутитись, вiн голосно закiкiкав: - Кi... кi...
- Фе! - знову з вiдразою вигукнула жаба.
- Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потiм у купу, зiтхнув зайчик.
- Який збiг, який неймовiрний збiг! - не мiг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фiолетовi ящички для квiтiв?
- Так, фiолетовi, - пiдтвердив зайчик Кадриль.
- Ви... ви... виходить, - песик аж захлинувся, - ми обидва з того самого...
- Що це тут робиться? - перервала їх обох жаба. - Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзi, по одному, за годинниковою стрiлкою. А вийшов справжнiй хаос!
- То... пробачте, - знiяковiв песик.
- Прошу, але щоб цього бiльше не було, - попередила жаба. - Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повиннi були сказати?
- Може, i все... - з сумнiвом сказав зайчик.
- Чому "може"? - здивувалася жаба. - Що б це було, якби стрiлка годинника то йшла, то не йшла? Кажiть прямо: все чи не все?
- Все, - промимрив зайчик i так подивився на песика, що з його очей можна було зрозумiти: "Ти бач, як хазяйнує бiля мого вогнища!" - Правда, пригадав, - понад усе я любив уночi пускати стрiлу...
- Таку з наконечником? - запитав песик.
- Так, з гумовим наконечником. Ляп! - i приклеїлася в цiль. Я так надресирував лапу, що мiг би змагатися зi справжнiм ковбоєм... Уже все, все, - вiн поглянув на жабу.
- Слово надається пiнгвiновi, - об'явила жаба.
- Твiнас, - пiнгвiн розплющив одне очко, потiм друге, - моє iм'я Твiнас. Я вже згадував ранiше, що я товстий, вайлуватий i не дуже спритний...
- Кi-кi-кi... - не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхi-кхi-кхi...
- Тому, - розповiдав далi Твiнас, - щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навiть прозвали сищиком Твiнасом - i то не лише тому, що я любив дивитися по телевiзору фiльми про злочинцiв, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня... я її втратив, переслiдуючи вiдомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я i розтовстiв.
- Та ви ж казали, - пригадав песик, - що розтовстiли тому, що поламався заводний ключик.
Перед тим як вiдповiсти, великий сищик посмоктав люльку.
- Щира правда, - сказав вiн, - переслiдуючи карного злочинця, я втратив ступню i поламав ключика, вiрнiше, поламав iнший негiдник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрiбен сищик без ступнi? Все.
Тепер надiйшла черга говорити песиковi. Вiн розхвилювався, хляпнув вухами, облизав нiздрю, вiрнiше квасолинку, i вiдкашлявся.
- Слово пiлотовi, - об'явила жаба.
- А... я? - остовпiв вiд подиву песик. - А го... годинникова стрiлка?
- Хоч я тебе й попереджала, - сказала жаба-розпорядниця, - але ти безупинно заважаєш iншим i зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пiлота.
Винуватець сумно опустив мордочку.
- Оце тобi! - ляснув хворостиною по штабелю зайчик. - Будеш тут заправляти бiля мого вогнища та ще наказувати моєму друговi! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори i кiкiкай, щоб аж щоки рвалися!
- Як же це? - поглянула на всi боки жаба. - Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пiлоте, говорiть!
Пiлот мовчки похитав шоломом.
- Твiнасе, - звернулася жаба до пiнгвiна, - пiдтримай мiй порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.
Вiдповiдi вона не дочекалася: пiнгвiн Твiнас дрiмав чи вдавав, що дрiмає; очицi сховав за повiками, люльку - пiд крило, тапку - пiд живiт.
- Говори, - звелiв песиковi Кадриль. - Вперед, друже!
- Ну гаразд, - здалась i жалiбно потягла носом жаба. - Я хотiла навчити порядку й дисциплiнi, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми умiли б дружно захищатися й атакувати... Та якщо вам не потрiбен мiй досвiд органiзатора, можете поводитись як вам заманеться.
- Чому? - по-дружньому вiдiзвався песик. - Нам ще дуже пригодиться твiй досвiд... Та чи тобi не приходило в голову таке: адже ця нiч новорiчна, то чому б нам не посмiятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без нiяких порядкiв денних i стрiлок?
- Хай вона ще заїкнеться про стрiлку! - знову схопився за хворостинку зайчик.
- Чого це ви зчепилися, як два пiвнi-забiяки? - мирно прогудiв басок Твiнаса.
- Правду кажучи, - промовила жаба, - через ту стрiлку... - вона боязко глипнула на хворостину в лапi зайчика, - менi i з голови випало, що сьогоднi Новий рiк. Тому прошу у всiх пробачення, а зараз...
- ...зараз, - вихопився керувати зайчик Кадриль, - буде говорити песик!
- Китичка моє iм'я, - сором'язливо почав песик. - Про бульдога Гога я вже сказав. Але вiн менi тiльки нiздрю зiрвав, а хвоста вiдiрвав бешкетник хлопчик Рiмас. I стало менi так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слiвце, - вiн змовницьки пiдморгнув Кадрилю, - i сусiдська дiвчинка Рута замiсть нiздрi прилiпила менi квасолинку, а замiсть хвоста пришила китичку вiд скатертини, тому i прилипло до мене це дивне iм'я Китичка... Кi-кi. Може, i все?
- Нi, не все! - встав з мiсця Кадриль. - Запам'ятайте, якщо коли з вами скоїться бiда, то вiн не вагаючись вiддасть i квасолинку, i китичку, i все, а йому навiть слова надати не хотiли!
- Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, - пробурчала жаба. - А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльцi?
- Звичайно, можеш! - по-приятельськи вигукнув Китичка.
- Дякую. Зараз буде говорити лялька.
Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася - говорити чи мовчати далi. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячi вiї i поволi встала. Вiдблиск вогню окрасив її вицвiлу нiчну сорочечку в рожево-оранжевий колiр.
- Не думайте, - сумно заговорила вона, - нi, не думайте, що я iз тiєї самої купи! Я... я сама сюди прибiгла, просто з мiста. Нiхто мене не викинув, нiхто не вивiз, нiхто з машини не висипав... нi! - трясла i трясла головою лялька.
Вона вмовкла, здивованi iграшки теж усi мовчали, i навiть сухi гiлочки у вогнищi перестали потрiскувати.
- Пробачте, - перебив сумну мовчанку Китичка, - але ми ще не довiдалися... - Раптом вiн пригадав сувору розпорядницю i прикусив язика.
- Перебивай скiльки хочеш, - аж занадто лагiдно пiдбадьорила його жаба. - Всi перебивайте, неодмiнно!
- Що це, вона знову з викрутасами! - вигукнув розпачливо Кадриль.
- Якщо в новорiчну нiч усе дозволено, - покосилася на зайчика жаба, то чому не можна i з викрутасами?
Вiдповiдь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.
- Я хотiв тiльки вам нагадати, - закiнчив свою рiч до ляльки Китичка, - що ми ще не взнали навiть вашого iменi.
- Ейнора, - сказала лялька.
- Рiдкiсне iм'я, справдi рiдкiсне, але гучне, - похвалив Китичка. Навiть дуже гучне й дуже красиве.
- I правда, кращого iменi ще й чути не доводилося, - пробасив Твiнас.
- Справдi? - прояснiла лялька. - Але... я все одно не з тiєї самої купи! Я iз скляної шафи iз свiтлицi дитячого садочка. Моє мiсце було на середнiй полицi, i жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дiвчатка, бувало, зберуться бiля скляних дверей, очей вiдiрвати од мене не можуть i просять, благають виховательку: "Ах, дозвольте хоч її пишнi шовковi коси погладити... сукенку, рукавички помацати... хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються i знову розплющуються очi кольору незабудок!" А вихователька їм: "Iдiть звiдси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкiшна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчiр'яним куклачем. Подивiться - i досить". Бувало, деякi дiвчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна - немов принцеса на склянiй горi. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цiнують i охороняють, але чим далi, тим бiльше почала набридати менi глуха скляна стiнка... I така взяла мене заздрiсть до звичайних ляльок - яких носять, якими граються, навiть яких i кинуть, i насваряться... I зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафi дверi...
- Чшшш! - застережливо зашикав зайчик Кадриль i чуйно нашорошив вухо.
Всi стали прислухатися: недалеко раз i вдруге зарипiв снiг. А потiм i зовсiм виразно затупотiли погрозливi кроки.
- Ховайтесь! - звелiв Кадриль. - Швидко!
Жаба схопила сумку й намiрилась шаснути пiд нижню гiлку ялинки, але дорогу їй перепинив пiлот.
- Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, - вiн показав їй на сокиру.
Пiнгвiн Твiнас юркнув у снiг, Китичка простяг Ейнорi вухо, щоб вона вхопилася за нього, i потяг її за корч, Кадриль хапав лапками снiг i засипав вогнище, тодi, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялiвцю, а пiлот наче крiзь землю провалився.
За мить вiд затишного вогнища лишилися тiльки накиданий снiг, купка хмизу, сокира i кубик з нерозгаданою сiро-срiбною трикутною загадкою.
ПОВЕРНЕННЯ
Кроки рипiли зовсiм близько, i ось вийшов уже знайомий нам водiй: злякано озираючись, вiн чогось шукав у снiгу.
- Ось! - зрадiв вiн, побачивши щось темне бiля ялинки. Це була хутряна шапка. Водiй пiдняв її i вже хотiв надiти собi на голову, як раптом вiд подиву у нього аж очi полiзли: у шапцi лежала довга шовкова рукавичка.
- Звiдки вона тут взялася? - промимрив водiй, витрушуючи рукавичку iз шапки. - Що за чудасiя!.. Але, - вiн став терти лоба, намагаючись щось пригадати, - але ж шапку я загубив не тут, а значно далi, доганяючи курiпку... А ось i сокира! - зрадiв вiн. - А це ще що? Кубик!.. А ось? А там?
З-пiд снiгу курився димок, поряд лежав накладений хмиз.
- Хтось розводив багаття, - тихо мовив сам до себе водiй, - хтось принiс мою шапку. Той хтось носив жiночу рукавичку i, коли я пiдходив, вiн сховався... чи вiн, бува, не пiд ялинкою?
Вiн схопився за ту саму гiлку i нагнувся подивитися, чи внизу нiкого немає, аж знову вилiз знайомий уже птах з величезними палаючими очима.
- Хо-хо-хо! - страхiтливо зареготав просто в обличчя водiєвi.
- Рятуйте! - не своїм голосом зарепетував водiй, помахав сокирою i чимдуж чкурнув у напрямку своєї машини.
Незадовго долинув гуркiт мотора i гул вiд'їжджаючої машини. Потiм запала тиша, а iз-за корча та заметiв снiгу одне за одним почали зближатися до багаття все ще переляканi iграшки...
- Нiколи в мене не було тайника, - сказав песик, - зате я знаю заповiтне слово.
- Заповiтне слово?! - на цей раз здивувався зайчик.
- Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово - i вибрався з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!
- А менi скажеш? - запитав зайчик.
- Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... - Песик помовчав i поволi по складах промовив: - Кiкiлiс [Кiкiлiс - шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].
- Кiкiлiс?.. I все? - недовiрливо перепитав зайчик.
- Кi-кi-кi... - почав смiятися песик. - Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.
- Якої?
- Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.
- Скажеш ту пiсеньку?
- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.
Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:
Справжнiй, а може, несправжнiй,
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,
У всьому i всiх вiн зневiривсь...
Та якось...
- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.
НIЧНI ГОСТI
Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.
- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!
Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.
- То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.
- Погрiтися нам не забороните? - запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.
- Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик. - Але знайте, що господар тут зайчик.
- Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.
- Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? - запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.
- Правда, але звiдки ви знаєте? - здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.
- Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.
- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!
- Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...
- I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.
- ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.
- I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!
- По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.
- Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.
Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.
- Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.
- Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.
- А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...
Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:
- Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.
- Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.
- А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.
- Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.
- Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.
- А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.
- Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.
- А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.
- Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.
- Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.
- Люлька? - аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.
- Вона сама. - Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. - Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.
- Кi-кi-кi... - не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?
- Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.
- Вiдгадайте, що воно таке? - запитав.
Iграшки почали вгадувати.
- Плавник риби?
- Листок верби?
- Iз дзьоба птаха?
- Рiжок серветки?
- Шшш!.. - зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.
ПЛАЧ
Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.
- Оце тобi! - остовпiв зайчик. - Плаче!
- Тим краще, - зрадiла жаба. - Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!
- Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.
- I як це менi не дiйшло! - вдався в жаль песик.
- То чого чекаємо? Вперед! - скочив з мiсця зайчик.
- I я, - заметушився песик.
- Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. - Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.
- А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...
Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.
Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.
- Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.
Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.
- Добрий вечiр! - щонайбадьорiше привiтався зайчик.
- Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.
Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.
- Хто ви? Чого вам треба? - запитала без нiякого страху.
- Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... - затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.
- Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.
- I ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.
- ...дочекалися гостей...
- ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...
- ...Новорiчну нiч! Вперед!
Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:
- Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.
- Чому? - в один голос запитали друзi.
Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.
- Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! - Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.
- ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.
- Уууу! - завили обидва страшними голосами. - Ось пiдкрадається!
- Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька. - Я не хочу бачити, я не можу бачити.
- Чому ти не можеш? - здивувався песик.
Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:
- Тому, що я слiпа.
- Оце... так... - насилу вимовив зайчик.
- Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася. - Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.
Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.
- Оце-то нещастя! - захитав головою зайчик. - Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.
- А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.
- Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.
- Але що робити? Хiба можна її тут покинути?
- Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.
- Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.
- А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!
- Але, - засумнiвався песик, - чи це не буде нахабством?
- А покинути її одну в лiсi - не нахабство?
- Твоя правда!
Приятелi потихеньку повернулися до корча, потерли лапки i як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!
- Ой! - заверещала лялька. - Як ви смiєте!.. Вiдпустiть!.. Не хочу! Залиште мене одну!
Та її нiхто не слухав.
ШОСТИЙ
Нести було важко: ноги грузнуть у снiгу, а тут ще ледве тримаєш i ноша пручається. Часом ляльцi вдавалося вирватися, тодi вона падала в снiг i починала зариватися в глибину, наче крiт. Потрiбне було неабияке терпiння, щоб приятелi змогли знову схопити її i закинути за спину.
- Важко несете, - промовив незнайомий голос.
Песик i зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче iз землi вирiс, хтось у комбiнезонi, шоломi i здоровенних темних окулярах.
- До... добрий вечiр, - першим схаменувся песик.
- Щира правда, добрий вечiр, - трошки глузливо привiтався незнайомий i, бiльше нiчого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, i досить швидко вся четвiрка добралася до вогнища.
- От i причимчикували, - бадьоро сказав зайчик.
- З гостею i гостем, - додав песик.
- Все ясно, - сказав анiтрошки не здивований пiнгвiн, копаючи трiскою снiг навколо вгрузлого кубика.
- Гостю, - розпорядився зайчик, - посадимо в шапку.
- Ох, - забiдкалася жаба, - я ще не зiгрiлася, а вона вся в снiгу i холодна як крижина!
- Тому вона й повинна зiгрiтися, - суворо мовив зайчик. - Геть iз моєї шапки.
- Фе, зовсiм не по-джентльменськи, - з вiдразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподiваючись, що хоч шарфика у неї не вiдберуть. Та зайчик, нi слова не мовлячи, вiдмотав бiльше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, i полум'я затрiщало й вистрiлило iскорками. Потiм песик приволiк до вогнища кiлька товстих палиць, щоб було на чому сiсти. Усi повмощувались, як кому зручнiше. Останнiм сiв незнайомий i крiзь непрозорi скельця окулярiв загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усi помiтили, що один рукав його комбiнезона порожнiй, тiльки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так i метляється, наче маятник у зiпсованому годиннику.
- Цiкаво, - занепокоїлась жаба, - чи ще багато сюди присуне з тiєї купи?
- Бiльше нiкого, - вiдповiв пiнгвiн, посмоктуючи свою люлечку.
- Звiдки ти знаєш? - не повiрила йому жаба.
- Пiлот, - тiльки й вимовив пiнгвiн, вказуючи на незнайомого.
- Хто пiлот? - не зрозумiла жаба.
- Пiлот лiтака, як i капiтан корабля, покидає мiсце аварiї останнiм, лише пiсля того, коли всiх iнших буде врятовано, - пояснив товстун.
- А звiдки ви знаєте, що вiн пiлот? - здивовано запитав песик.
- Шолом, - тiльки i сказав пiнгвiн.
- I як це менi в голову не прийшло! - знову вдався в жаль песик.
ЗНАЙОМСТВО
Вже добрих пiвгодини сидiли iграшки навколо вогнища, встигли зiгрiтися, дехто навiть подрiмав, а розмова якось не в'язалась, i тому зайчиковi було нiяково - адже вiн господар вогнища!
- Оце тобi! - пiдскочив вiн, наче вжалений. - Мовчимо, нiби води в рота понабирали. Нас цiлий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сiрникiв, - вiн стукнув себе по грудях, - теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!
- Що тут при такiй страшнiй ситуацiї i придумаєш, - вiдмахнулася жаба.
- А менi прийшло в голову, - сказав песик, - що нам треба познайомитися.
- Ну от! - знову пiдстрибнув зайчик. - Правда! Ми обов'язково повиннi познайомитися. Хай кожен з нас вiзьме й розповiсть про себе.
- Але щоб було все по порядку, - обiзвалася жаба. - Я в своєму життi проводила не однi збори i добре знаю, що все робиться за порядком денним.
- Який тобi порядок денний, коли зараз нiч! - здивувався песик.
- Хай буде порядок нiчний, - посмiхнувся зайчик.
- Кi-кi-кi... - засмiявся песик.
- Фе, яка ти несерйозна фiрма, - скоса глипнула на нього жаба. - Отож повторюю ще раз: розповiдати треба по черзi, за годинниковою стрiлкою. Почнемо з того, хто запропонував розповiдати, вiд зайця.
- Вiд мене? - збентежився зайчик. - Оце тобi, вiд мене, ну якщо вiд мене, то вiд мене. Значить, я Кадриль...
- Кi-кi-кi... - знову не втримався песик.
- Чого насмiхаєшся? - спалахнув зайчик.
- Хiба ти не знаєш, що кадриль - це назва танцю? - запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов iз моди.
- Нi... я не знав, - зiзнався зайчик. - Мене не питали, коли вибирали менi iм'я. А тепер - маєш. Танець.
- Менi прийшло в голову, - пiдвiвся песик, - якщо iм'я танець, то можна iм'я змiнити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...
- Або Полька, - спробувала посмiятись i жаба.
- А менi подобається i Кадриль, - образившись, заперечив зайчик. - Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старi речi знову ввiходять у моду, то буде модне i моє iм'я... Тiльки я хотiв би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробцi-одиночцi, один раз мене везли на триколiсному велосипедi, двiчi я катався на справжнiй каруселi, а раз навiть їхав на справжньому поїздi, i хтозна-скiльки разiв я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гостi бульдога Гога...
- Буль... будь... бульдог Гог? - запнувся вiд хвилювання песик. - Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом i ще тупiшою мордою?
- Тупий вiн був з усiх бокiв, - пiдтвердив зайчик. - Притягся у гостi i як схопить мене за вухо i ну волочити по кiмнатi... ось вiдiрвав вухо i вискуб вуса, тiльки одного вуса я й спас...
- Зовсiм не одного, а цiлих пiвтора! - поправив песик.
- Та ще хутерце менi розiрвав... ось! - Засмучений зайчик жалiбно провiв лапкою по лiвiй сторонi грудей.
- Зате у нас є таємна ки... - замалим не проговорився знову песик, та так вчасно i мiцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а нiздря. А щоб викрутитись, вiн голосно закiкiкав: - Кi... кi...
- Фе! - знову з вiдразою вигукнула жаба.
- Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потiм у купу, зiтхнув зайчик.
- Який збiг, який неймовiрний збiг! - не мiг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фiолетовi ящички для квiтiв?
- Так, фiолетовi, - пiдтвердив зайчик Кадриль.
- Ви... ви... виходить, - песик аж захлинувся, - ми обидва з того самого...
- Що це тут робиться? - перервала їх обох жаба. - Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзi, по одному, за годинниковою стрiлкою. А вийшов справжнiй хаос!
- То... пробачте, - знiяковiв песик.
- Прошу, але щоб цього бiльше не було, - попередила жаба. - Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повиннi були сказати?
- Може, i все... - з сумнiвом сказав зайчик.
- Чому "може"? - здивувалася жаба. - Що б це було, якби стрiлка годинника то йшла, то не йшла? Кажiть прямо: все чи не все?
- Все, - промимрив зайчик i так подивився на песика, що з його очей можна було зрозумiти: "Ти бач, як хазяйнує бiля мого вогнища!" - Правда, пригадав, - понад усе я любив уночi пускати стрiлу...
- Таку з наконечником? - запитав песик.
- Так, з гумовим наконечником. Ляп! - i приклеїлася в цiль. Я так надресирував лапу, що мiг би змагатися зi справжнiм ковбоєм... Уже все, все, - вiн поглянув на жабу.
- Слово надається пiнгвiновi, - об'явила жаба.
- Твiнас, - пiнгвiн розплющив одне очко, потiм друге, - моє iм'я Твiнас. Я вже згадував ранiше, що я товстий, вайлуватий i не дуже спритний...
- Кi-кi-кi... - не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхi-кхi-кхi...
- Тому, - розповiдав далi Твiнас, - щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навiть прозвали сищиком Твiнасом - i то не лише тому, що я любив дивитися по телевiзору фiльми про злочинцiв, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня... я її втратив, переслiдуючи вiдомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я i розтовстiв.
- Та ви ж казали, - пригадав песик, - що розтовстiли тому, що поламався заводний ключик.
Перед тим як вiдповiсти, великий сищик посмоктав люльку.
- Щира правда, - сказав вiн, - переслiдуючи карного злочинця, я втратив ступню i поламав ключика, вiрнiше, поламав iнший негiдник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрiбен сищик без ступнi? Все.
Тепер надiйшла черга говорити песиковi. Вiн розхвилювався, хляпнув вухами, облизав нiздрю, вiрнiше квасолинку, i вiдкашлявся.
- Слово пiлотовi, - об'явила жаба.
- А... я? - остовпiв вiд подиву песик. - А го... годинникова стрiлка?
- Хоч я тебе й попереджала, - сказала жаба-розпорядниця, - але ти безупинно заважаєш iншим i зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пiлота.
Винуватець сумно опустив мордочку.
- Оце тобi! - ляснув хворостиною по штабелю зайчик. - Будеш тут заправляти бiля мого вогнища та ще наказувати моєму друговi! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори i кiкiкай, щоб аж щоки рвалися!
- Як же це? - поглянула на всi боки жаба. - Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пiлоте, говорiть!
Пiлот мовчки похитав шоломом.
- Твiнасе, - звернулася жаба до пiнгвiна, - пiдтримай мiй порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.
Вiдповiдi вона не дочекалася: пiнгвiн Твiнас дрiмав чи вдавав, що дрiмає; очицi сховав за повiками, люльку - пiд крило, тапку - пiд живiт.
- Говори, - звелiв песиковi Кадриль. - Вперед, друже!
- Ну гаразд, - здалась i жалiбно потягла носом жаба. - Я хотiла навчити порядку й дисциплiнi, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми умiли б дружно захищатися й атакувати... Та якщо вам не потрiбен мiй досвiд органiзатора, можете поводитись як вам заманеться.
- Чому? - по-дружньому вiдiзвався песик. - Нам ще дуже пригодиться твiй досвiд... Та чи тобi не приходило в голову таке: адже ця нiч новорiчна, то чому б нам не посмiятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без нiяких порядкiв денних i стрiлок?
- Хай вона ще заїкнеться про стрiлку! - знову схопився за хворостинку зайчик.
- Чого це ви зчепилися, як два пiвнi-забiяки? - мирно прогудiв басок Твiнаса.
- Правду кажучи, - промовила жаба, - через ту стрiлку... - вона боязко глипнула на хворостину в лапi зайчика, - менi i з голови випало, що сьогоднi Новий рiк. Тому прошу у всiх пробачення, а зараз...
- ...зараз, - вихопився керувати зайчик Кадриль, - буде говорити песик!
- Китичка моє iм'я, - сором'язливо почав песик. - Про бульдога Гога я вже сказав. Але вiн менi тiльки нiздрю зiрвав, а хвоста вiдiрвав бешкетник хлопчик Рiмас. I стало менi так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слiвце, - вiн змовницьки пiдморгнув Кадрилю, - i сусiдська дiвчинка Рута замiсть нiздрi прилiпила менi квасолинку, а замiсть хвоста пришила китичку вiд скатертини, тому i прилипло до мене це дивне iм'я Китичка... Кi-кi. Може, i все?
- Нi, не все! - встав з мiсця Кадриль. - Запам'ятайте, якщо коли з вами скоїться бiда, то вiн не вагаючись вiддасть i квасолинку, i китичку, i все, а йому навiть слова надати не хотiли!
- Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, - пробурчала жаба. - А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльцi?
- Звичайно, можеш! - по-приятельськи вигукнув Китичка.
- Дякую. Зараз буде говорити лялька.
Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася - говорити чи мовчати далi. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячi вiї i поволi встала. Вiдблиск вогню окрасив її вицвiлу нiчну сорочечку в рожево-оранжевий колiр.
- Не думайте, - сумно заговорила вона, - нi, не думайте, що я iз тiєї самої купи! Я... я сама сюди прибiгла, просто з мiста. Нiхто мене не викинув, нiхто не вивiз, нiхто з машини не висипав... нi! - трясла i трясла головою лялька.
Вона вмовкла, здивованi iграшки теж усi мовчали, i навiть сухi гiлочки у вогнищi перестали потрiскувати.
- Пробачте, - перебив сумну мовчанку Китичка, - але ми ще не довiдалися... - Раптом вiн пригадав сувору розпорядницю i прикусив язика.
- Перебивай скiльки хочеш, - аж занадто лагiдно пiдбадьорила його жаба. - Всi перебивайте, неодмiнно!
- Що це, вона знову з викрутасами! - вигукнув розпачливо Кадриль.
- Якщо в новорiчну нiч усе дозволено, - покосилася на зайчика жаба, то чому не можна i з викрутасами?
Вiдповiдь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.
- Я хотiв тiльки вам нагадати, - закiнчив свою рiч до ляльки Китичка, - що ми ще не взнали навiть вашого iменi.
- Ейнора, - сказала лялька.
- Рiдкiсне iм'я, справдi рiдкiсне, але гучне, - похвалив Китичка. Навiть дуже гучне й дуже красиве.
- I правда, кращого iменi ще й чути не доводилося, - пробасив Твiнас.
- Справдi? - прояснiла лялька. - Але... я все одно не з тiєї самої купи! Я iз скляної шафи iз свiтлицi дитячого садочка. Моє мiсце було на середнiй полицi, i жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дiвчатка, бувало, зберуться бiля скляних дверей, очей вiдiрвати од мене не можуть i просять, благають виховательку: "Ах, дозвольте хоч її пишнi шовковi коси погладити... сукенку, рукавички помацати... хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються i знову розплющуються очi кольору незабудок!" А вихователька їм: "Iдiть звiдси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкiшна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчiр'яним куклачем. Подивiться - i досить". Бувало, деякi дiвчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна - немов принцеса на склянiй горi. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цiнують i охороняють, але чим далi, тим бiльше почала набридати менi глуха скляна стiнка... I така взяла мене заздрiсть до звичайних ляльок - яких носять, якими граються, навiть яких i кинуть, i насваряться... I зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафi дверi...
- Чшшш! - застережливо зашикав зайчик Кадриль i чуйно нашорошив вухо.
Всi стали прислухатися: недалеко раз i вдруге зарипiв снiг. А потiм i зовсiм виразно затупотiли погрозливi кроки.
- Ховайтесь! - звелiв Кадриль. - Швидко!
Жаба схопила сумку й намiрилась шаснути пiд нижню гiлку ялинки, але дорогу їй перепинив пiлот.
- Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, - вiн показав їй на сокиру.
Пiнгвiн Твiнас юркнув у снiг, Китичка простяг Ейнорi вухо, щоб вона вхопилася за нього, i потяг її за корч, Кадриль хапав лапками снiг i засипав вогнище, тодi, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялiвцю, а пiлот наче крiзь землю провалився.
За мить вiд затишного вогнища лишилися тiльки накиданий снiг, купка хмизу, сокира i кубик з нерозгаданою сiро-срiбною трикутною загадкою.
ПОВЕРНЕННЯ
Кроки рипiли зовсiм близько, i ось вийшов уже знайомий нам водiй: злякано озираючись, вiн чогось шукав у снiгу.
- Ось! - зрадiв вiн, побачивши щось темне бiля ялинки. Це була хутряна шапка. Водiй пiдняв її i вже хотiв надiти собi на голову, як раптом вiд подиву у нього аж очi полiзли: у шапцi лежала довга шовкова рукавичка.
- Звiдки вона тут взялася? - промимрив водiй, витрушуючи рукавичку iз шапки. - Що за чудасiя!.. Але, - вiн став терти лоба, намагаючись щось пригадати, - але ж шапку я загубив не тут, а значно далi, доганяючи курiпку... А ось i сокира! - зрадiв вiн. - А це ще що? Кубик!.. А ось? А там?
З-пiд снiгу курився димок, поряд лежав накладений хмиз.
- Хтось розводив багаття, - тихо мовив сам до себе водiй, - хтось принiс мою шапку. Той хтось носив жiночу рукавичку i, коли я пiдходив, вiн сховався... чи вiн, бува, не пiд ялинкою?
Вiн схопився за ту саму гiлку i нагнувся подивитися, чи внизу нiкого немає, аж знову вилiз знайомий уже птах з величезними палаючими очима.
- Хо-хо-хо! - страхiтливо зареготав просто в обличчя водiєвi.
- Рятуйте! - не своїм голосом зарепетував водiй, помахав сокирою i чимдуж чкурнув у напрямку своєї машини.
Незадовго долинув гуркiт мотора i гул вiд'їжджаючої машини. Потiм запала тиша, а iз-за корча та заметiв снiгу одне за одним почали зближатися до багаття все ще переляканi iграшки...