Бiлик Iван. Меч Арея

перекидаючись разом iз ним, нап'яв стремено руками. Размокла сириця
витяглася й слизла. Вiн уп'явсь iще раз - i таки перервав ©© й з останнiх
сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тiльки дихав i не мiг
надихатися, тодi почав гребти. Коли б у сю мить вiн мiг думати, то
страшенно здивувався б, як се вода й досi не затягла його пiд кригу, але
тут, певно, причиною був кiнь, який кришив ©© й головою, й ногами, й тепер
Богдан, голосно сапаючи, грiб руками за конем, бо й кiнь, звiльнившись од
вершника, теж виринув. Кiнь вирячував налитi кров'ю очi, й Богдан знав, що
то сiрому смерть прийшла, та не мiг зарадити нi йому, нi собi.
Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за
край цiло© криги. Вода несла, пальцi коцюбли вiд холоду й сприсали, й
Богдан ухопився за гострий край i другою рукою. Се рятувало якось його, та
чи надовго? Вiн не мiг тепер гребти. Кiнь теж, допливши до краю проламини,
сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла
його пiд кригу. Ще мить або двi - й усе, бо кiнська голова розпачливо
пнулась угору, круп же майже повнiстю затягло. Богдан одвернувся, щоб не
бачити смертi свого улюбленого товарища, й сю мить Богдановi хлюпнуло
холодною водою просто в обличчя.
- Держися!..
Ще не розумiючи нiчого, Богдан цапнув рукою по водi й ухопився за
тверде, мов дерев'яне, змiйовисько линви й почав тягти його до себе однi ю
рукою, коли ж натяг, загрiб у той бiк, звiдки вилася линва.
- Держись!.. Не греби - держись!..
На кризi мiж берегом i провалиною стояла простоволоса людина в гунi й
тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на
задерту голову, що вже по самi вуха була в водi.
Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не мiг тягти обох разом: i людину, й
коня. Вiн крикнув:
- Берися сам!
Богдан тримавсь правою рукою, лiвою ж грiб i линву з конячо© голови не
скидав.
Жеребець, вiдчувши допомогу, заборсавсь iз останнiх сил - i таки витяг
себе з-пiд крижини. Богдан вiдчував, як м'язи дубiють, але, пiдтягтись на
мiцно напнутiй линвi, таки вилiз на крижину й заходився ламати ©© вагою
власного тiла. Ламав i пiдтягався далi, й кiнь, обвiшаний сирими скорами й
оружжям, плив за ним.
Скiльки часу минуло - Богдан не знав i не думав про се, й коли вiдчув
пiд ногами пiсок, не мав нi сили, нi бажання рухатися далi.
- Ху!.. - сказав хлопець у кожусi - то був молодий отрок, худорлявий i
чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятiвника, тодi повернув голову
до коня. Коневi очi були з пристуленими повiками, й ся його несилiсть i
приреченiсть вивела комонника зi стану смертельно© втоми. Вiн раптом
трiпнув головою й усiм тiлом, трiпнув не по-людському, а так, як роблять
конi або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:
- Хто си?
- Адамiс, - вiдповiв хлопчина.
- Роб?
Отрок згiдливо кивнув головою.
- Грек. А ти сiдай, княже, верхи, сiдай, сiдай!
Богдан важко сiв на коня.
- Ось! - хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князевi на
мокру як хлющ одiж. - А я так, я бiгти-йму.
Вiн швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кiнь i не
зрушив, стояв, знесилено повiсивши голову додолу. Тодi Адамiс розмахнувся
линвою й уперiщив його по мокрому крупi. Кiнь ступив кiлька крокiв i знову
став. Адамiс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з
оцiпенiння, закивала головою й побiгла пiдтюпцем. Хлопець не вiдставав i,
коли кiнь уповiльнював ходу, знову бив його линвою по крупi й по ногах:
- Iо!.. Iо!..
Богдана тiпало, й вiн ледве тримався в слизькому сiдлi й нiчого не
питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до
Дарницi...
Ки©вський князь пролежав у сьому малесенькому городищi два тижнi -
пiсля крижано© купелi в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть
узяла гору над хворобою, Богдан просидiв ще тиждень, не маючи змоги
повернутися додому.
Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рiдного
сина, хоча батьком i не годився Богдановi, бо був усього рокiв на десять
старший. У красну болярську свiтлицю, куди поклали хворого, тричi на день
уносили залiзну жарiвню, повну червоного дубового вугiлля, й се було
необхiдно його простудженим легеням. Коли ж Днiпро закувсь i вiдкрилася
санна путь, Богдан попрощавсь iз Судком. А вже коло ганку спитав:
- Де твiй роб?
- Котрий? - здивувався болярин.
Богдан вiдповiв просто:
- Той.
I Судко зрозумiв, про кого йдеться.
- Адамiс? А де ж ? В стайнi або десь у клiтi чи в оборах.
- Скiльки вiна дав си за нього?
- Скiльки? - Болярина така цiкавiсть починала дивувати, й вiн о всяк
випадок накинув цiну: - Десять гривен.
- Пощо так дорого?
- Бо грек! - не розгубився Судко.
- Скiльки лiт сидить у тво му домi?
- Та скiльки? - зам'явся той. - Молодий ще...
Богдан махнув рукою, тодi вклонився господаревi за звича м i пiшов до
саней i до можiв, що при©хали по нього з городу Ки вого.
Того ж таки вечора вiн прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових
блискучих гривен.
- За того роба, що вирятував нашого князя, - сказав тивун Маас.
- За грека? - потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою:
продешевив, хоч мiг злупити з ки©вського князя й бiльше, та вже коли
Гатило сказав, то так i буде.
- Забирай, - мовив вiн тивуновi. - Зараз гукну.
Пiзно ввечерi привiз тивун Адамiса до княжого двору й повiдомив про се
Богдана.
Незабаром юний роб стояв у порозi й м'яв шапку в руках. Одягнений був
не в тiй баранячiй гунi, в якiй запам'ятав його князь на березi Днiпра, а
в подертiй сiрячинi. Скупий болярин навiть на гуню хлопцеву завидiв.
- Одiж ма ш? - спитав Богдан.
Адамiс поторкав себе за поли:
- Маю.
- Maace! - гукнув князь, одчинивши дверi. Тивун прийшов.
- Дай йому гуню добру.
- Дам, - вiдповiв циганкуватий Маас, теж колишнiй роб, i зник за
дверима. В нарiжнiй свiтлицi панувала тиша, аж доки Маас повернувся з
новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими
лиштвами.
- Се хай вiд мене буде, що-с мене порятував.
Адамiс уклонився й узяв одежину.
- Тепер iди собi.
- Куди? - вихопилося в хлопця.
- Куди хiть ма ш.
Адамiс, од натури балакучий, пожартував:
- Якби на мою хiть, то подався би-м додому, в греки.
- Вiльний си, - повторив князь. - Вiльний си йти, куди ма ш хiть. Хоч
i в греки.
Молодий роб стояв i мовчки дивився на нього сво©ми великими чорними
очима, не вiривши в те, що бачив i що сам чув, аж се почало дратувати
князя. Вiн раптом запитав:
- Хреста ма ш?
- Кого? - не второпав Адамiс.
- Хреста, речу, за пазухою носиш?
Адамiс мовчки витяг з-пiд горлянки товсту сирову нитку, на якiй блиснув
чималий золотий хрестик.
- Пощо пита ш, княже?
- Питаю, та й годi...
Грек так i стояв, тримаючи в руцi знак сво © вiри, й тiльки коли в
сiнях рипнули дверi й зачулися важкi кроки кованого черев'я, вiн укинув
хрестик за пазуху, зиркнув назад i проказав тихим голосом:
- Хай спасе тебе дiва Марiя, княже.
- Га? - здивовано перепитав Богдан.
Адамiс пiдiйшов, i князь не встиг i спам'ятатися, як хлопець поцiлував
йому колючi поробошнi - спершу один, а тодi й другий.
Богдан гидливо вiдступив назад, i в сю мить одчинилися дверi, й до
свiтлицi ввiйшов луганський князь Годой. У нього були червонi щоки й
червоний нiс, певно, вiд ©зди на морозi, вiн спершу потер долонi, тодi
торкнувся правицею пiдлоги. Кивнувши в бiк Адамiса, який i досi стояв
навколiшки, поспитав:
Що то за отрок?
Богдан посмiхнувся й по хвилi сказав:
- Речи тому отроковi, що чоломкати поробошнi не до лиця .
- Чого се маю рiкти йому? - здивувався Годой. - Речи сам, коли спiткав
си таку нагоду.
- Вiн тво © вiри, - засмiявся Богдан. - Погомони.
- Хто си? - спитав Адамiса Годой. - Грек?
- Грек.
- То встань, коли-с грек. На сiй землi ноги не чоломкають.
- Вiн - князь, - устаючи, завважив Адамiс i, помулявшись трохи, вийшов,
тримаючи нову гуню пiд пахвою. Коли ж дверi по ньому зачинилися, Годой
сказав:
- Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гостi, ти мислиш про вiру
нашу?
- Грецьку, - нагадав Богдан, а тодi ще й поправився: - Юдейську.
- Пощо так? - не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.
- Не вiдаю.
- То й я не вiдаю, але на те виходить... А чи не то знак?
- Чи не ма ш хотi, княже Годечане, за мою душу собi святого заробити?
Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жарту , чи
каже без посмiху.
- Пощо ж мовчиш?
Годой сказав:
- Ти-с Великий князь витичiвський.
- смь князь ки©вський. У Витичевi сидить брат мого дiда.
- Чув си, що рече отрок той?
- Чув смь, - одповiв Богдан. - Я-м опростив його. За опрощення можна
чоломкати й поробошнi.
- А ти б чоломкав?
- Я? - здивувався Богдан. - Я смь князь.
- Вiдаю, - замислено проказав Годой. - Отрок сей те саме рiк.
- То й що?
- Князь вiд бога, Богдане. Ти си Великий князь i ма ш те чути.
Богдан пройшовся свiтлицею туди й назад i знову став коло замороженого
вiконця.
- Був си в греках, княже, ма ш вiдати.
- Русини - то не греки.
Годой зневажливо засмiявся:
- Дай русинам бога - й вони стануть такими самими. Й скажуть тобi:
"Князь - вiд бога".
Ки©вський володар пiдiйшов до столу й линув у кухоль меду зi дзбанчика.
В нього був добрий настрiй, i розмова якось мовби стороною обминала його.
- Того не буде, Годою. Того не схочуть нi русини, нi сiври, нi
деревляни. Й тво© косаки - такоже. Якщо князь - вiд бога (вашого
юдейського бога), то боговi - боже, а кесаревi - кесареве. Я-м не забув ще
грецько© науки, як видиш. Боговi многого не треба, зате кесаревi дай i
димнину, й душнину, й вiд бортiв десятину, й од рала мiру пшеницi...
- Дивно менi слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.
- Русини того не захочуть.
- Як вiда ш?
- Вiдаю. За се старцi в мого прадiда Велiмира меч Юрiв забрали. Лiпше
ото випий меду та пiдемо вечеряти. Зодкуду прийшов си?
Годой не вiдповiв.
Богдан, сьорбаючи пiнястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пiшов би
Людота отак за ки©вським князем, коли б той правив з нього й подушне, й
димне, й десяту вiвцю, й десятий мiх жита? Пiшов би, як у ту зиму,
полчитися проти степовикiв?
Тодi йому згадалося, як тому сiм лiт вiн опростив i Людоту, й його
молоду жону Славку, свою обiльну челядницю, робу, - й насмiшкувато
зiтхнув. Через сiм лiт усе повторю ться, як i в тiй товстезнiй книзi, що
©© колись Годой умисне забув у сьому теремi. Людота ©в землю, а грек
Адамiс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.
А що дужче приницю людину: те чи се?
- Христос ваш рече: кесаревi - кесареве. Якщо си роб кесаревi - то вiд
бога й не роптай. Робом умреш, а на тiм свiтi всi роби божi. Таки роби! I
тут - i там. Русини такого бога не захочуть, Годо .
Вони ще довго мовчали, й тiльки коли свiчка догорiла й почала трiщати,
Богдан пiдвiвся з-за столу й кинув гостевi:
- Забув си в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в краснiй
свiтлицi лежить.
Годой скоса позирив на господаря й вiдповiв:
- А чи не забув си ти, що я не тямлю по-грецькому? - Й без видимого
зв'язку спитав про зовсiм iнше: - Можiв же терплять?
Богдан зiтхнув. Можiв смерди таки терплять - по одному в оселищi.
Терплять - i за те ©м хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди
вiдмовилися годувати й можiв?
- То вiд мого прадiда Велiмира, - сказав Богдан, коли вони переходили
з нарiжно© до красно© свiтлицi.
- Вiдаю.
- Мечем вiно те заплатив. А на бiльше руський смерд не пiде. Один мiж
на цiле село - то ще нехай...
- Кесаревi - кесареве? - засмiявся в темрявi Годой.
- Пек його вiда . Може, й кесаревi, - сказав Богдан, i справдi не
знаючи, що то: грецька втiха чи, може, данина юдейським богам. - Пек його
вiда , - повторив вiн i дав собi слово бiльше про те не думати, принаймнi
сьогоднi.


В ЛIТО 434-е мiсяця березоля в 15 день

Три сини княгинi Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна -
Гано, Горват й Огнян - ©хали густим сосновим лiсом у повному зоружiннi.
Гано довершував сво двадцяте лiто, брати ж його були кожен двома лiтами
молодший один вiд одного. Старший прокладав дорогу крiзь част i завали,
вслiд йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват,
одставав на пiвпоприща вiд братiв. Коли ©хнi конi зникали за деревами та
буревалом, Горват перегукувався з ними.
Поряд iз Горватом ©хав верхи ще один юнак. Вiн був сином лужицького
жупана, давно зiгнаного з вiтчини готами, звався Сiкуром i мав стiльки ж
рокiв, як i Горват. У бору було видно, крiзь верховiття свiтило сонце, й
тхнуло грибами, якимось ©дким зiллям i гнилим деревом. Трава ще не встигла
повитикатись, але в настояному на живицi повiтрi вже витала весна.
- Гано-о-о!.. Де сте?..
Переднiх не стало помiтно, й Горват приклав долонi до вуст i знову
гукнув:
- Гано-о!..
- Ту смо-о... - почулось у вiдповiдь зовсiм близько, й Горват
пiдострожив коня.
- Як мислиш, Сiкуре, коли сонце стане тако - при©демо?
Сiкур стенув плечима.
- Гано лiпше вiда . Вiн ходив у тотi кра©.
- Будемо, будемо, - сам себе запевнив Горват. Незабаром лiс почав
рiдшати, й четверо хлопцiв почулися вiльнiше. Горват iз Сiкуром наздогнали
переднiх. Гано стояв, зiп'явшись у стременах, i вдивлявсь у бiк
призахiднього сонця. На обрi© синiв iнший лiс, не можна було тiльки
розiбрати, чи то теж бiр, чи дiброва, чи, може, букач.
- Тамо сть, - показав на синю смужку лiсу Гано. - Доскочимо, чи
ставати тут на нiч?
- Доскочимо! - впевнено вiдповiв середульший брат Горват, його напарник
Сiкур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок
ста мунжом тiльки по вiсiмнадцятому лiтi.
- Ано! - смикнув свого воронця Гано, й усi четверо побралися вскач до
синьо© смуги далекого лiсу. Першим знову ©хав Гано, по ньому на гнiдiй
кобилицi мчав Огнян, а далi, не вiдстаючи, йшли парою однакових чалих
коней Горват i Сiкур.
Лiс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче
й ближче. Й коли вони доскакали пiд першi дерева взлiсся, почало
смеркатись.
- Не треба до лясу, - почав благати шiстнадцятилiтнiй Огнян. Рештi
хлопiв теж ставало моторошно вiд однi © думки про нiчний та мничий лiс у
чужiй землi, й вони охоче пристали на його благання.
- Страшишся? - зверхньо всмiхнувся Гано до наймолодшого брата й
помисливе махнув рукою. - Hex буде по-твому.
Вони стриножили потомлених коней i пустили пастися, тодi розiклали
багаття й почали парити в'ялену лосятину. Нiч виходила з близько© дiброви
й щохвилi дужче сповивала ©х темною плащаницею. Пiсля вечерi вони напо©ли
коней у мiлкому каламутному струмочку й, не поставивши варти,
позагорталися в сiрячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокiйно
форкали скакуни. Вiд жарiнi пригаслого вогнища струмувало при мне тепло, й
се заколисало виснажених важкою путтю хлопцiв. Тут була вже земля графа
Заградського, до яко© вони ©хали майже тиждень, отже, тепер могли
вiдпочити й набратися сил.
Ся пригода заполонила Гана вже давно - ще з минуло© осенi. Вiдтодi вiн
не мав собi нi дня спокою й тiльки думав про сю далеку землю. Мiсяця
снiжня вiн навiть пiдбив одного товариша з'©здити сюди, та подорож ся
виявилася невдалою - може, кумири не хотiли пустити Гана в землю графа, а
може, так було вречено йому, але вже за сi ю самою дiбровою товариша
роздер ведмiдь, i Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А
Гано тепер мусив зважати на все...
Пiвтора лiта тому Гано зазнав неабиякого вдару. Вiн разом iз лужицькими
пересельцями спробував ще раз посiсти давно засидженi руськi городи, але
Великий князь витичiвський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже
зарiкалися не чiпати нi землi Руськi, нi Сiврськi, нi Деревськi, та
переступили клятву, й се впало ©м же на голови. Недобитi валки лужичiв
довго блукали мiж Вислою й Одрою, хтось осiдав у ляхах, дехто пiшов з
покорою до того ж таки Рогволода, а найбiльша частина, боячись мести,
подалася пiд руку готiв.
Серед сих останнiх був i Гано зi сво©ми молодшими братами. Вiзiготський
конунг Теодорiк дав лужанам-утiкачам смужку землi, й за те вони мусили
стерегти його границю.
Велося лужанам на тiй землi не дуже добре, готськi графи ©х утискали,
примучували до сво © вiри й збирали всiлякi побори: й для себе, й для
конунга, й для свято© церкви, хоч лужани й далi вiрили не юдейським
кумирам готiв, а сво©м власним. Вони повставали проти графiв, тодi графи
вбивали ©хнiх жупанiв i самi перебирали владу над лужанами.
Так велося, й нiхто з пересельцiв не бачив виходу - куди податись.
Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тодi, в давнi роки, не
пiддаватися готськiй навалi й боронити вiтчинну землю, та то були порожнi
балачки, бо минуло багато часу, готськi графи, й маркграфи, й герцоги вже
мiцно сидiли на завойованих землях, i вибити ©х такими нужденними силами
не можна було.
Саме тодi й почув Гано про графа Заградського та його доньку
Брунгiльду. За©жджi гостi розповiдали, що в графа iнших дiтей нема й вiн
буцiмто пообiцяв разом iз рукою доньки вiддати майбутньому зятевi й свою
волость.
Але свавiльна Брунгiльда висунула батьковi й свою умову: вона
погодиться стати жоною того графа, який переможе ©© в по динку на коп'ях;
i чи то вона була така дужа й управна, чи молодi графи виявлялися надто
слабкими й недосвiдченими, проте Брунгiльда, як розповiдали, й досi
лишалася дiвкою, хоч ©й минало вже двадцяте лiто.
Перша спроба Ганова закiнчилась невдало. Вiн повернувся додому сам, без
товариша, та цiлу зиму вправлявсь у по динках копi м й тепер ©хав
схрестити оружжя з та мничою Брунгiльдою.
Вона навiть снилася йому останнiм часом, i сон повторювався вже третю
нiч. Гано безлiч разiв сходивсь у герцi з Брунгiльдою, й щоразу вона
втiкала, маючи на вiтрi довгими русявими косами.
Спершу Гана непоко©в сей сон, але вiн розповiв його iншим, i Горват,
подумавши, сказав:
- Утiка - значить, бо©ться тебе. То сть добра полiчба.
Й Гано врештi переконався, що знак i справдi гарний. Поснiдавши й
осiдлавши конi, хлопцi рушили дiбровою навпростець i незабаром надибали
вкочену дорогу. Вона вела саме в той бiк, куди вказував i Гано, й молодi
комонники пiдострожили.
- Ан-но!.. Ано!..
За якусь годину дiброва кiнчилася, й перед очима розляглась
похвильована горбами долина. За вузенькою рiчечкою чорнiв чималий двiр, а
може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом iз мiцними
ворiтьми, за гостроколом виднiлося кiлька довгих будiвель, критих соломою
й дранню.
- Се й сть? - трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, i
Гано вагливо проказав:
- Мабути, се... Инчих тут городiв не виджу. Мабути, тото й сть Заград
©хнiй.
Вiн уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого
чорного селища, й решта сипонула вслiд йому. Стали тiльки коло замкнених
ворiт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубовi колоди ратищем сулицi.
Нiхто не обзивався. Вiн загрюкав ще дужче - й знову нiякого згуку. Тодi
пiд'©хали всi четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарештi над
заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською
мовою:
- Кого там принесла нечиста? З-помiж усiх чотирьох прибульцiв тiльки
Горват умiв трохи по-готському. Вiн одповiв рудоголовому:
- Князь лужицький Гано з братами! Вiдчиняй! При©хали смо сватати
графову доньку!
Над заборолом почувся зневажливий регiт:
- Де вiн , той ваш князь?
- Я смь! - випнувся Гано, коли Горват переклав йому тi слова. -
Вiдчиняй!
- Ти - князь? Та Брунгiльда тебе ратищем iз сiдла виб' !
- Вiдчиняй! - утратив терпець Горват. - Вiдчиняй, а тодi побачимо!
Руда Голова зник, i настала тиша, й скiльки гукали хлопцi, нiхто бiльше
не вiдповiдав. Тодi несподiвано ворота рипнули й вiдчинились. Руда Голова,
тримаючи сулицю, пропустив ©х усередину.
Двiр виявився бiльшим, нiж думали хлопцi, з усiх бокiв стояли довгi
присадкуватi будiвлi, й не можна було розiбрати, де клiть, i де стайня, й
де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони ©хали за ним, вивчаючи
незвичне для ©хнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворi не
видно було жодно© людини.
Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цiкавих очей,
стежили в прочиненi дверi, визирали з-поза хлiвiв i клiтей, пантрували
крiзь вузенькi щiлини вiконечок. Коли гостi завели до показано© ©м стайнi
коней i вийшли звiдти, людей був уже повний двiр.
- Ото там, мабути, й княжна ©хня, - кивнув старшому братовi Горват на
купку дiвчат у довжелезних, по самi п'яти спiдницях i в сорочках iз
бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгiльду, та всi
вони були вбранi в однакове й мерехтiли в очах.
Руда Голова йшов i йшов, i, коли привiв гостей до яко©сь хижi, яка,
певно, була теремом, дiвчата розступилися й пропустили ©х у дверi.
- Сюди, - буркнув рудоголовий, i всi четверо ввiйшли з сiней у свiтлицю
з низеньким одвiрком. Свiтлиця тяглася через усю хату, довга й темна,
денне свiтло насилу продиралося крiзь вищiлини вiконечок, i Гано потер очi
долонею, щоб якось призвича©тися до тих присмеркiв, що заповивали
помешкання. Й коли глянув удруге, помiтив у кутку, пiд причiлковою стiною,
носатого сивого старця в довгiй овечiй милотi.
Гано до землi вклонився старцевi й попхнув уперед Горвата.
- Хто сте? - прорипiв дiдуган, i Горват вiдповiв йому сво ю коверканою
готською мовою. Говорив довго й плутано, перелiчуючи всi достойнi й усi
примарнi багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв i себе, й свою
доньку, ©© перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть
забув, чого ради прийшли сi четверо юнакiв. Лише коли Горват нагадав йому:
- Прибули смо сватати доньку твою.
Граф одказав:
- Завтра.
Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув
рукою дощато© нестругано© пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали
до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й
тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й
зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда,
котра Брунгiльда?
Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може,
тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було яко©сь особливо©, котра б
вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово
заспоко©всь.
х поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут
попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл,
який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв
помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком
горiльце.
- Хрест! - показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:
- Всi готи - хрестатi.
- Не всi, - заперечив Сiкур. - Видiв смь i нехрестатих.
Гано лише мовчав - йому належало мовчати й думати, й не тiльки через
те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та
той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був
такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять
малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше.
- Тут i спати-ймемо? - запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на
думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се
похмуре городище гнiтило ©х, але коли вже впiймались, то мусять
покладатися на сво©х кумирiв i терпiти до ранку.
В обiд ©м принесли до темно© свiтлицi печеного твердого м'яса, певно,
волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме,
хлопцi попо©ли, тодi наважилися вийти до сво©х коней. Конi, всi четверо
вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для
коней вiвса, та конюх буркнув:
- Завтра. - Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра - то й завтра,
коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад
мiру.
Хлопцi повернулися до сво © хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й
освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено
навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат
пiдлоги коло не© були яскравi й незвичнi проти всi © темно© хати.
- Лягаймо? - спитав Огнян.
Але Гано пiшов у куток, де лежали ©хнi речi, й сказав:
- Оружжя...
Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його,
Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла
боровиця.
Збудив ©х той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем
сулицi.
- Ей! Ауф!
Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть.
Першим очумався Гано - й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося
знову те саме.
- Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, - стурбовано мовив по хвилi вiн,
коли Руда Голова нарештi вийшов. - Що то за ирокоба така? К добру чи ко
злу лiчити?
- К добру, к добру сть! - поквапливо запевнив старшого брата
середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки
проказав:
- Учетверте...
На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею
тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда
Голова принiс холодно© варено© волятини й по дзбанику пива. Горват
зiтхнув, подивившись на снiданок:
- Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого - одне й те саме...
Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого
дзбанка. Гано мовчав, у нього непри мно смоктало попiд ложечкою, й вiн
знав, що то не вiд голоду - ©сти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й
собi до холодно© варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi
слабостi.
У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв,
линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не
про щось iнше, а про наступний герць ©хньо© Брунгiльди з нiкому не вiдомим
вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати
стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить,
окрiм холодно© волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..
Оборужившись, вони вийшли й подалися до ста нь. Руда Голова пояснив, що
коней уже нагодовано й напо но, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що
сталося з похмурим готом - було важко сказати, але, певне, щось та
сталось, проте Гано не мав коли думати про се.
- Де зратимося? - спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись