Страница:
полудень. Вiн вирiшив iти з гречниками до само© Ольбi© й вже там, човнами
чи як приведеться, ©хати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.
Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, вiн махнув до сво©х и
заглибився в лiс. Дерева тут стояли негусто, й конi йшли навмання,
обминаючи завали та кущi. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:
- Гатиле!
Богдан смикнув повiддя. Се назвисько вразило його.
Вiн уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашн , й
хлопець iспiдлоба всмiхнувся. Борислав з Вишатою пiд'©хали вкруп.
На взлiссi несподiваний гук розiтнув тишу:
- Хто йде?
Хлопцi похапалися за мечi, але не спинились.
- Хто йде? - ще гучнiше спитало ©х з-поза дерев.
Борислав одгукнувся:
- Ми! Сво©!
Вийшли на вiдкрите. Там стояло тро можiв. Одного з них Богдан упiзнав,
решта були незнайомi. В руках у кожного бринiв напнутий лук. Богдан,
мiцнiше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Тро проти трьох, але
тамтi могли кожну мить вистрiлити. Й Богдан уперше пошкодував за сво©м
луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б...
Вишата, стоячи за товстим деревом, поволi дiставав iз тули лук, а Борислав
уже давно був напоготовi. "Тро проти трьох", - майнуло ще раз Богдановi,
й вiн поволi торкнув коня. Та Годечан опустив свiй лук i зняв стрiлу.
- Се ви сте... А ми смо думали...
Всi шестеро попрямували на шлях. Валка гречникiв уже наближалася, було
видно передню пару сивих волiв, якi рiвномiрно хитали крутими рогами,
тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском i медом, у бiк далеко©
й невiдомо© Ольбi©. Годечан порiвнявся з Богданом.
- Куди путь ваша?
- В греки, - глухим голосом проказав Богдан, i досi сторожко стежачи за
кожним порухом Годечана.
- В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Днiпро й на Лугань.
Богдан здогадувався про мету Годечаново© подорожi, але мовчав, а той
теж бiльше не обзивався. Так вони й ©хали поряд, попустивши коням повiддя.
хали дообiд, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й
княжич слухав, чи не виляпа чогось отим двом патякуватий Борислав. Але
той торохтiв про щось геть далеке, й Богдан потроху заспоко©вся.
Коли сонце свiтило просто в вiчi й Соляний шлях котився степом майже на
полудень, комонники помiтили далеко попереду густу хмару куряви. Вони
спинили коней i наставили долонi до вiч, але курява лишалася курявою, й
годi було в нiй щось розгледiти. Пiдiйшли заднi й теж почали вдивлятися.
Тодi повiвом вiтру пилюгу знесло вбiк, i стало видно комонникiв. Вони
довгою змi ю спускались у балку, й над головами в них виблискували
тисячами сонячних скалок довгi списи, шоломи й кiнська збруя.
- Степовики! - прошепотiв Борислав, але Годечан тут-таки заперечив:
- Степовики не ходять полками.
- Бiжiмо до гречникiв! - знову озвався Борислав, i сього разу нiхто
йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречникiв треба попередити.
Хлопцi розвернули коней i погнали назад, звiдки наближалася волячим
кроком купецька валка.
Отаман гречникiв, почувши новину, гукнув усiм звертати в лiс. Залунало
знову гейкання й собкання, й вози порипiли мiж дерева. Дехто з гречникiв
лишився замiтати слiди колiс i волячих ратиць, дехто витягав з
переповнених возiв оружжя, решта ж квапила волiв далi й далi в глиб лiсу,
навскоси Соляного шляху, сподiваючись обминути невiдоме вiйсько. В степу
закони неписанi, сподiватись треба найгiршого й бути готовим до всього.
Тро послухiв верхи на конях лишилися поблизу шляху, бiля того мiсця, де
могли помiтити слiди гречницьких возiв.
Отаман тепер iшов позад валки, був суворий i врочистий, iшов не
озираючись, але й думкою, й вухами був там, звiдки мав чекати наскоку.
Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще
двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi
вiчi в той бiк. То були сво©, вивiдники.
Перший осадив коня бiля отамана.
- Бане! - тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. -
Завертай валку.
Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:
- Що стало?
- Вертай вози. Князя нашого вбито!
Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на
Борислава й Вишату.
- Якого князя?
- Великого князя Данка греки отру©ли.
- Хто тобi повiдав се? - недовiрливо перепитав Бан.
- Сам видiв смь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки
вертають у стольний Витичiв.
Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя
Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на сво му вiку, але було шкода
старого, й вiн думав, що, певно, так i прокида ться в людинi кров до
помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не
втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.
Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали
розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози
бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi,
й вiн ще дужче бив коня пiд ребра. Образ чужо© чорнобриво© дiвчини
вiдсунувся кудись убiк, зблякнув, розтав, i все здалося таким нiкчемним i
не вартiсним, - дурнi бойовиська, що вiн ©х заварив, i втеча в греки, й
усе на свiтi, думав лише про те, як при©де додому й притиснеться матерi до
м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому
волоссi.
В ЛIТО 413-е
Новий конунг вiзiготiв аквiтанських Валлiй, боячись дужих сусiд сво©х
венедiв, надумавсь утiкати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни
та ладдi, вiн рушив у вiдкрите море, щоб зажити на полудневих землях ново©
волостi. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до
вропейських берегiв. Убачивши в сьому волю Неба, Валлiй вiдмовивсь од
свого намiру.
В ЛIТО 414-е
При дворi царгородському закоторилося: всю волость правлiння перебрала
на себе Пульхерiя, молода сестра малолiтнього iмператора Теодосiя. Бувши
побожною святенницею, вона запровадила при дворi монастирський лад.
В ЛIТО 415-е
Перський цар здегерд, переступивши слово, дане покiйному iмператоровi
Аркадiю, став посягати знову на Вiрменiю. Замiсть законного княжича, вiн
посадив на вiрменський стiл перського. Почалася рать межи персами й
греками, яка тяглася два лiта, й нiхто не мiг подолати.
В ЛIТО 416-е
В царi-городi Константинополi стали купувати й продавати чини всякi
державнi, й хто мав золота бiльше, той вище сягав, i почало беззаконня
всiляке творитися в усiх службах.
В ЛIТО 417-е
Валлiй, конунг вiзиготiв аквiтанських, зiбрав усе полчення сво й повiв
таку мову: "Непереможнi готи! Хоч би куди ви спрямували стопи сво©, вiд
далеко© полуночi до кра©н полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собi
сво©м оружжям. Нiщо не спиняло вашого врочого ходу: нi землi, нi студiнь,
нi жар, нi гори, нi рiки, нi хижi звiрi, нi навiть велелюднi хоробрi
племена. Та ось що ми бачимо сьогоднi: венеди, галли й словiни посмiли
нападати на нас iз тилу, тодi як римляни загрожують у чоло. . Вiд вас,
хоробрi можi залежитеся тепер, на кого з них пiдiймати нам оружжя сво . В
перемогу вашу я вiрю - вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на
лякливих римлян? Чи не лiпше обрати вам ворога, достойного вас?"
Але вiзiготи так i не зважились сполчитись проти захiднiх слов'ян.
В ЛIТО 418-е
Закоторилася прями земля слов'ян iспанських: венеди повставали проти
галлiв, галли йшли супротиву словiн, а словiни нападали й на тих i на сих,
i велi© стогони стояли докруги, i брат iшов на брата й кривавi рiки
потекли межами.
В ЛIТО 419-е
Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного iмператоровi
Гонорiю, готський конунг Валлiй оманою полонив одного з жупанiв
вiнедських, iм'ям Предiвой, i послав його в Рим, нiбито як ратний i взяток
на полi боронi. В Римi почалися радiснi свята. Гонорiя вшанували геро м i
побiдником словiн, галлiв та венедiв. Конунг Валлiй також був уславлений
переможцем, хоч i не схрещував оружжя зi слов'янами iспанськими.
В ЛIТО 420-е
Пруги[4] велi© найшли на землю Руську вiд Галлi© Карпатсько© до самого
Днiпра, й на землю Деревську, й на Сiврську, й на Луги такоже, й був голод
чорний, й прийшла чума з кра©н полудневих i всхiднiх, i забрала многi
животи.
Того ж лiта переставився перський цар здегерд, i зiтхнули греки й
грузини iберiйськi, й тепер вiрмен опосiли греки, й заплакало старе, й
мале, й дитя в материнiй утробi, кленучи Теодосiя та Пульхерiю.
В ЛIТО 421-е
Над царем-городом Константиновим зiйшла зоря вiтле мська, показуючи
опахалом на край полунiчний, i вбоялися греки, й рiкли, що зла слiд
сподiватися з тих кра©в. I стояла зоря сiм ночей, i вдруге вбоялися греки,
й почали чистити полки сво© вiд гунiв[5], i готiв, i вiд iнших варварiв, i
стали брати ©х не як спокон вiк старих, разом iз вождями та во водами, а
вокрiм, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже
бачили стiни константинопольськi лiта божого 400-го, коли на небi такоже
стояла опахата зоря.
В ЛIТО 422-е мiсяця квiтного
Був знову квiтний, i знову так само тепло й весело починалася весна, та
вiдтодi минуло десять лiт, багато чого змiнилося й у життi, й у природi, й
помiж людей, однi народились, iншi переселилися в потойбiчний свiт, у
незнану кра©ну предкiв. Богдан упiзнавав i не впiзнавав свiй рiдний
маленький Ки©в город, i диний, хто лишився таким самим, була мати,
княгиня Рада.
Батько пiшов у зелений iрiй пращурiв. Тепер Богдан був уже не княжичем,
а князем землi Ки©всько© й повномiжним осподарем усiх ©© ланiв, i рiчок, i
лiсiв, i гiр, i всього, що в них було живого й мертвого.
Звiстку про вiтцеву смерть принесли йому купцi-гречники аж у самий
царiв город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять рокiв у
варварських тагмах iмператора, досконало вивчивши всю вiйськову технiтарiю
роме©в, усi ©хнi хитрощi й стратегi©, заживши собi слави невразимого й
непереможного скiфа, бо нiхто, вийшовши йому супротиву, не змiг ще
викрутитись од його меча, ножа, сулицi або кия.
Й Богдан таки здебiльшого бився ки м.
То була важезна дубиняка, обкована з усiх бокiв залiзними смужками,
втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипiв. Того кия не кожен мiг i
пiдняти, в Богданових же руках вiн крутився змi м, i лихо було тому, хто
трапляв на дорозi шаленого "скiфа".
Богдана в iмператорськiй тагмi нiхто не любив, i то через усiм
зрозумiлi заздрощi, зате всi боялися й шанували, бо нiкому не хотiлось
першому вступати в бiй, попри всi на свiтi накази та бичi; "скiф" же йшов
уперед сам, добровiльно викликаючись на герцi.
Дружив Богдан лише iз сво©ми - Бориславом та Вишатою, якi пiшли з ним i
за море й намагалися бути завжди поплiч свого зверхника й улюбленця. Й се
надавало Богдановi ще бiльшо© сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить мiг
прислужитись йому сво ю могутньою рукою, що мало чим поступалася
Богдановiй, а Борислав, хоч i слабший, завжди виручав товариша де мечем, а
де й хитрiстю.
Борислав хвацько гуторив i грецькою, й латинською, й фрязькою, й
готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках
iмператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навiть рiдно© полянсько©,
здебiльша обходячись i так. У сво© двадцять шiсть лiт вiн став ще
кремезнiший, але на зрiст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й
жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, i
кремезний, як Вишата. Мечники в тагмi так i звали ©х: Здоровий скiф,
Довгий скiф i Куций скiф, хоч кожен з них мав, певно, сво iм'я. Та,
по-перше, так зручнiш, а по-друге, хiба запам'ята ш цi незбагненнi
скiфськi iмена.
Богдан потроху вiдвик од свого ймення, та й iншi не називали Богдана
Богданом, лише тим давнiм словом, що з легко© руки смаглого косацького
отамана прилипло йому навiки: Гатило. Й княжич залюбки вiдгукувався на той
поклик, бо в ньому було щось рiдне, й шпарке, й майже забуте...
По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi
дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не
знав. Може, зважили на те, що прямий спадко мець, ки©вський князь, син
Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але
сталося як сталось.
Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов
меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали
Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього
вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi
щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна
зрада, й князi, й велi© та малi боляри, й можi лiпшi, й усе во©нство
невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки
мусив поступитися столом, який посiв нещодавно.
- Хiба то мало! - виправдовувався вiн. - Греки ще нiколи не платили нам
данi. Тепер платять.
Князям i велi©м болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i
лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося
при Дуна©, можна було нагнати й не такого жаху на роме©в, бо тагми ©хнi
саме ратилися в Асi©.
За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських
можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське
вiйсько.
Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi
минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся
дорослим бо м, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв,
бо на них не скупились нi роме©, нi ©хнi численнi вороги в вропi й Асi©.
Порiвняно до Константинополя Ки©в город видався Богдановi маленьким
селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сi ю
смiховинною "стiною" неважко впоратися трьом сотням роме©в, озбро них
звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдi©, якi
кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi
гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну
стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i
стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша,
та Богдан аж туди нiколи не ©здив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi
впевнено почуваються й за гостроколом, який захища ©х од степових
на©зникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась.
Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.
А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами,
бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох
десяткiв налiжниць, якi мали сво ю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у
його старечих жилах.
Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над
глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй
сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось.
Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку
службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять лiт вибився в
домажиричi й ще дужче погладшав.
Зодзаду в князя сидiв Вишата. Вiн щось мугукнув. Князь, пiсля
повернення додому, наставив його за старого конюшого.
- Що?
Вишата мовчки хитнув головою на той бiк яру. З-поза оспища Соляним
шляхом ©хало четверо комонникiв. Поминувши мiсток, вони вгледiли пiд
калиною син блискуче корзно ки©вського князя й попрямували до нього через
урвище. Вiддавши коня супутцям, найстарший з них пiдiйшов i за давнiм
звича м торкнувся рукою трави - нi бiльше, нi менше, саме так, як
споконвiку вiталися поляни, не скидаючи шапки.
Князь усмiхнувся.
- Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.
- Рече Рогволод, Великий князь, твiй дiд, аби-с прийшов ти до городу
стольного.
- Пощо я йому в потребi есмь?
Нарочитий зам'явся.
- Не вiдаю, княже.
- Й заклянешся?
Прийшлий знову зам'явсь i скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке
корзно.
- Кажи при ньому, не страшись. Далi сього мiсця тво© слова не пiдуть.
Нарочитий тепер озирнувся на сво©х супровiдцiв i притишеним голосом
проказав:
- Ясичi розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.
- То й що?
- Гречники не можуть ходити в Ольбiю по сiль.
- Нехай знову збере можiв i пiде на ясичiв.
- Пойняли...
- Кого?
- Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимi
потяли, Вогняна полонили, хай тепер iде на них Гатило.
- Краще потятому бути, нiж полоненому, - сказав сердито князь, тодi
недовiрливо подивився нарочитому в вiчi. - Так i рече: Гатило? Чи се ти
вигадав?
Нарочитий знiяковiв i визнав:
- Нiт, княже, рече "Богдан". А се так усi на тебе речуть. Богдани, мов,
многi, Гатило ж дин.
Богдан усмiхнувся, й нарочитий, посмiлiвши, додав:
- Не забули смо, як ти тому десять лiт пiд сво©м Ки вим городом княжну
нашу вiд погибелi порятував. Малий був си, не вiда ш.
Вишата й собi засмiявся, князь же спокiйно запитав:
- А де та ваша княжна тепер?
- Ясновида? Та де ж... У Роднi. В Роднi, - повторив вiн. Йому стало чи
то шкода ©©, чи нiяково за сво недоречне запитання. Отже, в Роднi.
Нарочитець розвiяв усi його сумнiви: - Не доля нашiй княжнi. Се вже
вдруге. - Вiн мало не назвав iменi того давно вже забутого Джурджа, та
вчасно схаменувся. - Й не вдовиця, й не так щоб невiста... Вогняна ж
князя... Тож Рогволод i рече: нехай тепер iде на ясичiв Гатило... Богдан.
Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в
сво му теремi. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу ©хати ж
цiлий день. Увечерi Богдан сказав йому:
- Перекажи Великому князевi, що я не можу сповнити його волю. Скажеш,
у... Гатила всього пiвсотнi можiв, сподужих носити меч. - Вiн подивився
чоловiковi пiд кущатi брови, бо той ховав очi додолу, й спитав: - Яке тво
ймено?
- Морятин, княже, Морята.
- Так i речи дiдовi мо му: п'ятдесят комонникiв. Урацi Морятин,
забравши сво©х отрокiв, якi переночували в старого конюшого Вишати,
по©хав, а наступного вечора був знову в Ки вому городi. Здавався марним i
хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизько© дороги, та Морятин скинув
гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.
На спинi хрест-навхрест червонiло кiлька кривавих запечених посмуг.
- Видиш, княже, - похмуро сказав вiн. - Пожалiй старця, коли мiж си. -
Й додав, уже натягаючи гуню: - Мовить, нехай бере сво© п'ятдесят, я
приточу.
Богдан спитав зовсiм недоречне:
- Скiльки ма ш лiт, Морятине? - Й подумав: "Якщо вдвiчi бiльше, нiж
менi, - посовiщуся, коли ж нi - то нi".
Морятин вiдповiв:
- Стiльки, скiльки тво© можi комоннi.
- П'ятдесят?
- А так.
Тепер вiн не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка
загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розiбрало зло на
Рогволода. За що дiд його ненавидить i хоче збутися?
Вiн спитав:
- Роговолодичi де зараз?
- А де! - вiдповiв нарочитий мiж. - дин у Холмах, як i був, а сей тут,
при вiтцевi.
- утихiй?
- утихiй.
- Чого Рогволод не после його на ясiв?
- Сього не вiдаю, княже.
- Страшиться?
- Не вiдаю.
- Береже для... столу?
Морятин зiтхнув, але не вiдповiв нiчого. Тодi довгим поглядом утупився
в Богдана й похмуро проказав:
- Уп'ять закоториться земля Руська...
- То ж пощо?
- Бо ©дного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на
Витичiв, а геть.
Богдан силкувався зрозумiти, куди гне нарочитий мiж, тодi, зда ться,
збагнув i промовив:
- Повiдають, Велiмир усi землi пiд собою мав. - I швидко зиркнув у вiчi
Морятановi, але очей таки не побачив за кошлатими брiвми, - Пощо ти од
мене хова шся, нарочитий може?
Нарочитець вiдповiв:
- У Велiмира був меч Юрiв...
- Знаю. Ти його бачив си?
- Без Юрового меча готiв би з ви© сво © не скинули. Всi князi й усi
землi пiшли за Велiмиром тодi.
- Ти його бачив си? - наполiг ки©вський князь.
- Велiмира-м бачив. Був смь отрочам, а бачив. Тринадесять лiт мав смь
тодi.
- Меч, питаю, меч Юрiв бачив си?
- Малий був смь тодi, княже, - вхиливсь од вiдповiдi Морятин.
Князь охолов i по хвилинi мовив уже таким голосом, який не терпiв
заперечень:
- Те й передаси Великому князевi: негоден, мов, Гатило на ясичiв iти,
бо у стольному городi лiпшi за нього. Зумiв си?
Морята знав уже, що розмову закiнчено й що сей молодик не призвича©вся
ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про iнше. Великий князь
тепер остаточно пiднiме забороло. В головi на мить майнула чи то думка, чи
тiльки тiнь, що спина в сього лiтнього можа вже помережана попругами й
помережиться ще дужче, та вiн потиснув у собi тi непотрiбнi жалощi. Коли
кинуто виклик - сподiвайся гостей, i нiчого тут бiльше не вдi ш.
Рано-вранцi Морятин побрав дорогу на Витичiв. Рушаючи, вiн торкнувся
правицею споришу бiля теремного ганку, чим дуже здивував молодого
ки©вського князя. Бiльше того: Богдановi навiть привидiлось, що той
схилився перед ним нижче, нiж то заведено. Князь теж оддав шану
нарочитцевi й, коли той зi сво©м почтом зник за ворiтьми двiрня, а далi й
за вже розчиненою на день Полудневою брамою, - пiшов оглядати свою твердь.
Самий вигляд ©© викликав у князевi зневажливу посмiшку. Город був
оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонниковi.
Гострокiл починався з Полунiчних ворiт, iшов над самою кручею вздовж
Почайни, тодi звертав туди, звiдки тiк Хрещатик, далi йшов на захiд,
переступивши через Полудневi ворота, брався круто на полунiч, потому
вигинавсь на всхiд аж до першо© брами. З трьох бокiв були стрiмкi вирвища,
й се могло втiшати. Та лишалися ще два нiчим не захищенi боки, якi
виходили на рiвнi вигони.
Богдан подумав, що ©х належить змiцнити бодай сяким-таким валом та
ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов пiднятий майже на сажень
помiст - у час оборони можi стояли на помостi й вiдганяли напасникiв, коли
тi намагалися здолати гострокiл.
Богдан похитав одну палю, тодi другу. Ся хиталась - певно, вже
пiдгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирiю, не дуже дбав про
мiць городу.
Обiйшовши три стiни гостроколу, Богдан по драбинi злiз бiля Полунiчних
ворiт на землю. Три стiни по дев'ятсот крокiв кожна. Й коли сю, третю,
можна захищати абияк - допомагали кручi, - то двi перших пiвсотнею можiв
не втрима ш. Таки даремно вiн одповiв Рогволодовi тими словами. Зарано.
Зарано... Звичайно, во©в можна зiбрати й сотню, й навiть двi, та що вдi ш
сi ю силою?
Вiд Полунiчних ворiт починався княжий дворець, одокремивши вiд
окольного городу невеликий шмат землi, - може, з десяту частку. Двiр
займав усю полунiчну стiну й неправильним трирогом тягся до середини
захiдно©. Попiд ним пролягала головна вулиця Ки вого городу, що вела вiд
одних до других ворiт. На крайнiй випадок можна сховатися й за двiрцевим
гостроколом, бо дворець на найвищому мiсцi, навпроти Священного пагорка з
кумирами. Та що се дасть?
Богдан подививсь на терем, i йому раптом закортiло пiднятися вгору, як
любив у дитинствi. Дiйшовши до двiрцевих ворiт, захищених дранчатим
дашком, вiн дiставсь терема, з ганку злiз на повершя, де княжi свiтлицi,
тодi хiдником пiдступив до вежi, що височiла з одного боку будiвлi. Звiдси
Ки©в город було видно, мов на долонi. Вздовж усi © загорожi княжого двiрця
попiд самим гостроколом виднiлись низенькi клiтi й пiдклiтi, де
зберiгалося збiжжя й усякий iнший харч для великого господарства, стояла
мiцна дубова скiтниця для схову золота, срiбла, дорогого хутра тощо, далi
починалися пташники, кошари для овець i кiз, обори для корiв та волiв. У
великiй хатi мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих
коней. Дахи всiх будiвель спадали до гостроколiв. Можi пiд час облоги
вiдбивались од нападникiв просто з дахiв, умисне для сього викладених
обаполами.
Головна вулиця розтинала глибоким роз'©ждженим ровом Ки©в город на двi
нерiвнi частини, починаючись од Полудневих i кiнчаючись бiля Полунiчних
ворiт, звiдки збiгала крутим Боричевим узвозом стрiмко вниз, тодi йшла
водорiвно лiворуч, а бiля Хорево© гори бралася знову в праву руку й
виходила на рiвний Боричiв тiк. Трохи нижче синiла тиха заводь Почайно©
рiчки. В одну й другу руку мiж Глибочицею та Хрещатиком у березi завжди
стояли ладдi, човни, дуби та плоти. Неспокiйний Днiпро пробiгав далеко за
Трухань-косою, й кращого мiсця для човнiв, нiж глибока й тиха заводь
Почайни з майже стоячою водою, годi було й шукати. Але нащо така заводь
Ки вому городовi?
Богдан розмрiявся. Йому раптом привидiлось велике мiсто, таке, як
стольниця грецьких iмператорiв. Он там, за полудневими стiнами, мiг би
розлягтися вп'ятеро бiльший город, нiж Ки©в. Та на Подолi пiд Боричевим
током, i по той бiк Хрещатого Яру, й за Глибочицею на всiй Оболонi могли б
селитися люди, можi простi й лiпшi, й боляри велi© та малi, й кожум'яки, й
гончарi та золотарi, як бiля Золотого Рогу в Константинополi, й хлiборобнi
смерди, й дружина, й тисяцькi, та сотники...
Тим часом усього Ки вого городу було чотири тисячi крокiв по
гостроколу...
Богдан ще раз глянув на полудневий схiд, де в глибокому яру зблискував
проти сонця каламутний Хрещатик, i загуркотiв крутими сходинами додому.
Зустрiвши матiр, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати:
- Який був Юрiв меч?
Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима.
- Не вiдаю... Мабути, вельми тяжок...
- Чому.... тяжок?
- Бо твiй прадiд Велiмир не змiг утримати його в руцi. Князь
недовiрливо подивився на матiр, яка стояла перед ним уся в чорному, по
самi очi запнута полотком.
- А чи iстина, що той меч жахав полом'ям?
- Не вiдаю. Божку, - сказала мати й, сходячи вже з ганку на витолочений
спориш, докинула: - Може, через те Велiмир i не здужив утримати його...
- Велiмир був могутнiм князем! - гукнув услiд матерi Богдан. - Вiн усi
землi руськi визволив з-пiд готського iга!
Та княгиня Рада мов i не чула його слiв. Щiльнiше закутавшись у чорне
полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пiшла до
медушi, де двi роби мили дубову кадь пiсля торiшнього меду. Звiдти долинув
©© вже зовсiм буденний голос: "Не додолу, не додолу© На те свинi суть у
сажу!"
Богдан якийсь час тупо дивився в той бiк, нiчого не бачивши. За
чи як приведеться, ©хати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.
Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, вiн махнув до сво©х и
заглибився в лiс. Дерева тут стояли негусто, й конi йшли навмання,
обминаючи завали та кущi. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:
- Гатиле!
Богдан смикнув повiддя. Се назвисько вразило його.
Вiн уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашн , й
хлопець iспiдлоба всмiхнувся. Борислав з Вишатою пiд'©хали вкруп.
На взлiссi несподiваний гук розiтнув тишу:
- Хто йде?
Хлопцi похапалися за мечi, але не спинились.
- Хто йде? - ще гучнiше спитало ©х з-поза дерев.
Борислав одгукнувся:
- Ми! Сво©!
Вийшли на вiдкрите. Там стояло тро можiв. Одного з них Богдан упiзнав,
решта були незнайомi. В руках у кожного бринiв напнутий лук. Богдан,
мiцнiше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Тро проти трьох, але
тамтi могли кожну мить вистрiлити. Й Богдан уперше пошкодував за сво©м
луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б...
Вишата, стоячи за товстим деревом, поволi дiставав iз тули лук, а Борислав
уже давно був напоготовi. "Тро проти трьох", - майнуло ще раз Богдановi,
й вiн поволi торкнув коня. Та Годечан опустив свiй лук i зняв стрiлу.
- Се ви сте... А ми смо думали...
Всi шестеро попрямували на шлях. Валка гречникiв уже наближалася, було
видно передню пару сивих волiв, якi рiвномiрно хитали крутими рогами,
тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском i медом, у бiк далеко©
й невiдомо© Ольбi©. Годечан порiвнявся з Богданом.
- Куди путь ваша?
- В греки, - глухим голосом проказав Богдан, i досi сторожко стежачи за
кожним порухом Годечана.
- В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Днiпро й на Лугань.
Богдан здогадувався про мету Годечаново© подорожi, але мовчав, а той
теж бiльше не обзивався. Так вони й ©хали поряд, попустивши коням повiддя.
хали дообiд, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й
княжич слухав, чи не виляпа чогось отим двом патякуватий Борислав. Але
той торохтiв про щось геть далеке, й Богдан потроху заспоко©вся.
Коли сонце свiтило просто в вiчi й Соляний шлях котився степом майже на
полудень, комонники помiтили далеко попереду густу хмару куряви. Вони
спинили коней i наставили долонi до вiч, але курява лишалася курявою, й
годi було в нiй щось розгледiти. Пiдiйшли заднi й теж почали вдивлятися.
Тодi повiвом вiтру пилюгу знесло вбiк, i стало видно комонникiв. Вони
довгою змi ю спускались у балку, й над головами в них виблискували
тисячами сонячних скалок довгi списи, шоломи й кiнська збруя.
- Степовики! - прошепотiв Борислав, але Годечан тут-таки заперечив:
- Степовики не ходять полками.
- Бiжiмо до гречникiв! - знову озвався Борислав, i сього разу нiхто
йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречникiв треба попередити.
Хлопцi розвернули коней i погнали назад, звiдки наближалася волячим
кроком купецька валка.
Отаман гречникiв, почувши новину, гукнув усiм звертати в лiс. Залунало
знову гейкання й собкання, й вози порипiли мiж дерева. Дехто з гречникiв
лишився замiтати слiди колiс i волячих ратиць, дехто витягав з
переповнених возiв оружжя, решта ж квапила волiв далi й далi в глиб лiсу,
навскоси Соляного шляху, сподiваючись обминути невiдоме вiйсько. В степу
закони неписанi, сподiватись треба найгiршого й бути готовим до всього.
Тро послухiв верхи на конях лишилися поблизу шляху, бiля того мiсця, де
могли помiтити слiди гречницьких возiв.
Отаман тепер iшов позад валки, був суворий i врочистий, iшов не
озираючись, але й думкою, й вухами був там, звiдки мав чекати наскоку.
Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще
двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi
вiчi в той бiк. То були сво©, вивiдники.
Перший осадив коня бiля отамана.
- Бане! - тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. -
Завертай валку.
Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:
- Що стало?
- Вертай вози. Князя нашого вбито!
Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на
Борислава й Вишату.
- Якого князя?
- Великого князя Данка греки отру©ли.
- Хто тобi повiдав се? - недовiрливо перепитав Бан.
- Сам видiв смь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки
вертають у стольний Витичiв.
Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя
Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на сво му вiку, але було шкода
старого, й вiн думав, що, певно, так i прокида ться в людинi кров до
помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не
втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.
Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали
розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози
бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi,
й вiн ще дужче бив коня пiд ребра. Образ чужо© чорнобриво© дiвчини
вiдсунувся кудись убiк, зблякнув, розтав, i все здалося таким нiкчемним i
не вартiсним, - дурнi бойовиська, що вiн ©х заварив, i втеча в греки, й
усе на свiтi, думав лише про те, як при©де додому й притиснеться матерi до
м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому
волоссi.
В ЛIТО 413-е
Новий конунг вiзiготiв аквiтанських Валлiй, боячись дужих сусiд сво©х
венедiв, надумавсь утiкати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни
та ладдi, вiн рушив у вiдкрите море, щоб зажити на полудневих землях ново©
волостi. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до
вропейських берегiв. Убачивши в сьому волю Неба, Валлiй вiдмовивсь од
свого намiру.
В ЛIТО 414-е
При дворi царгородському закоторилося: всю волость правлiння перебрала
на себе Пульхерiя, молода сестра малолiтнього iмператора Теодосiя. Бувши
побожною святенницею, вона запровадила при дворi монастирський лад.
В ЛIТО 415-е
Перський цар здегерд, переступивши слово, дане покiйному iмператоровi
Аркадiю, став посягати знову на Вiрменiю. Замiсть законного княжича, вiн
посадив на вiрменський стiл перського. Почалася рать межи персами й
греками, яка тяглася два лiта, й нiхто не мiг подолати.
В ЛIТО 416-е
В царi-городi Константинополi стали купувати й продавати чини всякi
державнi, й хто мав золота бiльше, той вище сягав, i почало беззаконня
всiляке творитися в усiх службах.
В ЛIТО 417-е
Валлiй, конунг вiзиготiв аквiтанських, зiбрав усе полчення сво й повiв
таку мову: "Непереможнi готи! Хоч би куди ви спрямували стопи сво©, вiд
далеко© полуночi до кра©н полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собi
сво©м оружжям. Нiщо не спиняло вашого врочого ходу: нi землi, нi студiнь,
нi жар, нi гори, нi рiки, нi хижi звiрi, нi навiть велелюднi хоробрi
племена. Та ось що ми бачимо сьогоднi: венеди, галли й словiни посмiли
нападати на нас iз тилу, тодi як римляни загрожують у чоло. . Вiд вас,
хоробрi можi залежитеся тепер, на кого з них пiдiймати нам оружжя сво . В
перемогу вашу я вiрю - вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на
лякливих римлян? Чи не лiпше обрати вам ворога, достойного вас?"
Але вiзiготи так i не зважились сполчитись проти захiднiх слов'ян.
В ЛIТО 418-е
Закоторилася прями земля слов'ян iспанських: венеди повставали проти
галлiв, галли йшли супротиву словiн, а словiни нападали й на тих i на сих,
i велi© стогони стояли докруги, i брат iшов на брата й кривавi рiки
потекли межами.
В ЛIТО 419-е
Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного iмператоровi
Гонорiю, готський конунг Валлiй оманою полонив одного з жупанiв
вiнедських, iм'ям Предiвой, i послав його в Рим, нiбито як ратний i взяток
на полi боронi. В Римi почалися радiснi свята. Гонорiя вшанували геро м i
побiдником словiн, галлiв та венедiв. Конунг Валлiй також був уславлений
переможцем, хоч i не схрещував оружжя зi слов'янами iспанськими.
В ЛIТО 420-е
Пруги[4] велi© найшли на землю Руську вiд Галлi© Карпатсько© до самого
Днiпра, й на землю Деревську, й на Сiврську, й на Луги такоже, й був голод
чорний, й прийшла чума з кра©н полудневих i всхiднiх, i забрала многi
животи.
Того ж лiта переставився перський цар здегерд, i зiтхнули греки й
грузини iберiйськi, й тепер вiрмен опосiли греки, й заплакало старе, й
мале, й дитя в материнiй утробi, кленучи Теодосiя та Пульхерiю.
В ЛIТО 421-е
Над царем-городом Константиновим зiйшла зоря вiтле мська, показуючи
опахалом на край полунiчний, i вбоялися греки, й рiкли, що зла слiд
сподiватися з тих кра©в. I стояла зоря сiм ночей, i вдруге вбоялися греки,
й почали чистити полки сво© вiд гунiв[5], i готiв, i вiд iнших варварiв, i
стали брати ©х не як спокон вiк старих, разом iз вождями та во водами, а
вокрiм, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже
бачили стiни константинопольськi лiта божого 400-го, коли на небi такоже
стояла опахата зоря.
В ЛIТО 422-е мiсяця квiтного
Був знову квiтний, i знову так само тепло й весело починалася весна, та
вiдтодi минуло десять лiт, багато чого змiнилося й у життi, й у природi, й
помiж людей, однi народились, iншi переселилися в потойбiчний свiт, у
незнану кра©ну предкiв. Богдан упiзнавав i не впiзнавав свiй рiдний
маленький Ки©в город, i диний, хто лишився таким самим, була мати,
княгиня Рада.
Батько пiшов у зелений iрiй пращурiв. Тепер Богдан був уже не княжичем,
а князем землi Ки©всько© й повномiжним осподарем усiх ©© ланiв, i рiчок, i
лiсiв, i гiр, i всього, що в них було живого й мертвого.
Звiстку про вiтцеву смерть принесли йому купцi-гречники аж у самий
царiв город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять рокiв у
варварських тагмах iмператора, досконало вивчивши всю вiйськову технiтарiю
роме©в, усi ©хнi хитрощi й стратегi©, заживши собi слави невразимого й
непереможного скiфа, бо нiхто, вийшовши йому супротиву, не змiг ще
викрутитись од його меча, ножа, сулицi або кия.
Й Богдан таки здебiльшого бився ки м.
То була важезна дубиняка, обкована з усiх бокiв залiзними смужками,
втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипiв. Того кия не кожен мiг i
пiдняти, в Богданових же руках вiн крутився змi м, i лихо було тому, хто
трапляв на дорозi шаленого "скiфа".
Богдана в iмператорськiй тагмi нiхто не любив, i то через усiм
зрозумiлi заздрощi, зате всi боялися й шанували, бо нiкому не хотiлось
першому вступати в бiй, попри всi на свiтi накази та бичi; "скiф" же йшов
уперед сам, добровiльно викликаючись на герцi.
Дружив Богдан лише iз сво©ми - Бориславом та Вишатою, якi пiшли з ним i
за море й намагалися бути завжди поплiч свого зверхника й улюбленця. Й се
надавало Богдановi ще бiльшо© сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить мiг
прислужитись йому сво ю могутньою рукою, що мало чим поступалася
Богдановiй, а Борислав, хоч i слабший, завжди виручав товариша де мечем, а
де й хитрiстю.
Борислав хвацько гуторив i грецькою, й латинською, й фрязькою, й
готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках
iмператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навiть рiдно© полянсько©,
здебiльша обходячись i так. У сво© двадцять шiсть лiт вiн став ще
кремезнiший, але на зрiст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й
жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, i
кремезний, як Вишата. Мечники в тагмi так i звали ©х: Здоровий скiф,
Довгий скiф i Куций скiф, хоч кожен з них мав, певно, сво iм'я. Та,
по-перше, так зручнiш, а по-друге, хiба запам'ята ш цi незбагненнi
скiфськi iмена.
Богдан потроху вiдвик од свого ймення, та й iншi не називали Богдана
Богданом, лише тим давнiм словом, що з легко© руки смаглого косацького
отамана прилипло йому навiки: Гатило. Й княжич залюбки вiдгукувався на той
поклик, бо в ньому було щось рiдне, й шпарке, й майже забуте...
По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi
дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не
знав. Може, зважили на те, що прямий спадко мець, ки©вський князь, син
Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але
сталося як сталось.
Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов
меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали
Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього
вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi
щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна
зрада, й князi, й велi© та малi боляри, й можi лiпшi, й усе во©нство
невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки
мусив поступитися столом, який посiв нещодавно.
- Хiба то мало! - виправдовувався вiн. - Греки ще нiколи не платили нам
данi. Тепер платять.
Князям i велi©м болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i
лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося
при Дуна©, можна було нагнати й не такого жаху на роме©в, бо тагми ©хнi
саме ратилися в Асi©.
За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських
можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське
вiйсько.
Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi
минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся
дорослим бо м, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв,
бо на них не скупились нi роме©, нi ©хнi численнi вороги в вропi й Асi©.
Порiвняно до Константинополя Ки©в город видався Богдановi маленьким
селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сi ю
смiховинною "стiною" неважко впоратися трьом сотням роме©в, озбро них
звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдi©, якi
кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi
гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну
стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i
стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша,
та Богдан аж туди нiколи не ©здив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi
впевнено почуваються й за гостроколом, який захища ©х од степових
на©зникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась.
Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.
А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами,
бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох
десяткiв налiжниць, якi мали сво ю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у
його старечих жилах.
Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над
глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй
сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось.
Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку
службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять лiт вибився в
домажиричi й ще дужче погладшав.
Зодзаду в князя сидiв Вишата. Вiн щось мугукнув. Князь, пiсля
повернення додому, наставив його за старого конюшого.
- Що?
Вишата мовчки хитнув головою на той бiк яру. З-поза оспища Соляним
шляхом ©хало четверо комонникiв. Поминувши мiсток, вони вгледiли пiд
калиною син блискуче корзно ки©вського князя й попрямували до нього через
урвище. Вiддавши коня супутцям, найстарший з них пiдiйшов i за давнiм
звича м торкнувся рукою трави - нi бiльше, нi менше, саме так, як
споконвiку вiталися поляни, не скидаючи шапки.
Князь усмiхнувся.
- Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.
- Рече Рогволод, Великий князь, твiй дiд, аби-с прийшов ти до городу
стольного.
- Пощо я йому в потребi есмь?
Нарочитий зам'явся.
- Не вiдаю, княже.
- Й заклянешся?
Прийшлий знову зам'явсь i скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке
корзно.
- Кажи при ньому, не страшись. Далi сього мiсця тво© слова не пiдуть.
Нарочитий тепер озирнувся на сво©х супровiдцiв i притишеним голосом
проказав:
- Ясичi розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.
- То й що?
- Гречники не можуть ходити в Ольбiю по сiль.
- Нехай знову збере можiв i пiде на ясичiв.
- Пойняли...
- Кого?
- Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимi
потяли, Вогняна полонили, хай тепер iде на них Гатило.
- Краще потятому бути, нiж полоненому, - сказав сердито князь, тодi
недовiрливо подивився нарочитому в вiчi. - Так i рече: Гатило? Чи се ти
вигадав?
Нарочитий знiяковiв i визнав:
- Нiт, княже, рече "Богдан". А се так усi на тебе речуть. Богдани, мов,
многi, Гатило ж дин.
Богдан усмiхнувся, й нарочитий, посмiлiвши, додав:
- Не забули смо, як ти тому десять лiт пiд сво©м Ки вим городом княжну
нашу вiд погибелi порятував. Малий був си, не вiда ш.
Вишата й собi засмiявся, князь же спокiйно запитав:
- А де та ваша княжна тепер?
- Ясновида? Та де ж... У Роднi. В Роднi, - повторив вiн. Йому стало чи
то шкода ©©, чи нiяково за сво недоречне запитання. Отже, в Роднi.
Нарочитець розвiяв усi його сумнiви: - Не доля нашiй княжнi. Се вже
вдруге. - Вiн мало не назвав iменi того давно вже забутого Джурджа, та
вчасно схаменувся. - Й не вдовиця, й не так щоб невiста... Вогняна ж
князя... Тож Рогволод i рече: нехай тепер iде на ясичiв Гатило... Богдан.
Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в
сво му теремi. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу ©хати ж
цiлий день. Увечерi Богдан сказав йому:
- Перекажи Великому князевi, що я не можу сповнити його волю. Скажеш,
у... Гатила всього пiвсотнi можiв, сподужих носити меч. - Вiн подивився
чоловiковi пiд кущатi брови, бо той ховав очi додолу, й спитав: - Яке тво
ймено?
- Морятин, княже, Морята.
- Так i речи дiдовi мо му: п'ятдесят комонникiв. Урацi Морятин,
забравши сво©х отрокiв, якi переночували в старого конюшого Вишати,
по©хав, а наступного вечора був знову в Ки вому городi. Здавався марним i
хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизько© дороги, та Морятин скинув
гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.
На спинi хрест-навхрест червонiло кiлька кривавих запечених посмуг.
- Видиш, княже, - похмуро сказав вiн. - Пожалiй старця, коли мiж си. -
Й додав, уже натягаючи гуню: - Мовить, нехай бере сво© п'ятдесят, я
приточу.
Богдан спитав зовсiм недоречне:
- Скiльки ма ш лiт, Морятине? - Й подумав: "Якщо вдвiчi бiльше, нiж
менi, - посовiщуся, коли ж нi - то нi".
Морятин вiдповiв:
- Стiльки, скiльки тво© можi комоннi.
- П'ятдесят?
- А так.
Тепер вiн не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка
загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розiбрало зло на
Рогволода. За що дiд його ненавидить i хоче збутися?
Вiн спитав:
- Роговолодичi де зараз?
- А де! - вiдповiв нарочитий мiж. - дин у Холмах, як i був, а сей тут,
при вiтцевi.
- утихiй?
- утихiй.
- Чого Рогволод не после його на ясiв?
- Сього не вiдаю, княже.
- Страшиться?
- Не вiдаю.
- Береже для... столу?
Морятин зiтхнув, але не вiдповiв нiчого. Тодi довгим поглядом утупився
в Богдана й похмуро проказав:
- Уп'ять закоториться земля Руська...
- То ж пощо?
- Бо ©дного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на
Витичiв, а геть.
Богдан силкувався зрозумiти, куди гне нарочитий мiж, тодi, зда ться,
збагнув i промовив:
- Повiдають, Велiмир усi землi пiд собою мав. - I швидко зиркнув у вiчi
Морятановi, але очей таки не побачив за кошлатими брiвми, - Пощо ти од
мене хова шся, нарочитий може?
Нарочитець вiдповiв:
- У Велiмира був меч Юрiв...
- Знаю. Ти його бачив си?
- Без Юрового меча готiв би з ви© сво © не скинули. Всi князi й усi
землi пiшли за Велiмиром тодi.
- Ти його бачив си? - наполiг ки©вський князь.
- Велiмира-м бачив. Був смь отрочам, а бачив. Тринадесять лiт мав смь
тодi.
- Меч, питаю, меч Юрiв бачив си?
- Малий був смь тодi, княже, - вхиливсь од вiдповiдi Морятин.
Князь охолов i по хвилинi мовив уже таким голосом, який не терпiв
заперечень:
- Те й передаси Великому князевi: негоден, мов, Гатило на ясичiв iти,
бо у стольному городi лiпшi за нього. Зумiв си?
Морята знав уже, що розмову закiнчено й що сей молодик не призвича©вся
ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про iнше. Великий князь
тепер остаточно пiднiме забороло. В головi на мить майнула чи то думка, чи
тiльки тiнь, що спина в сього лiтнього можа вже помережана попругами й
помережиться ще дужче, та вiн потиснув у собi тi непотрiбнi жалощi. Коли
кинуто виклик - сподiвайся гостей, i нiчого тут бiльше не вдi ш.
Рано-вранцi Морятин побрав дорогу на Витичiв. Рушаючи, вiн торкнувся
правицею споришу бiля теремного ганку, чим дуже здивував молодого
ки©вського князя. Бiльше того: Богдановi навiть привидiлось, що той
схилився перед ним нижче, нiж то заведено. Князь теж оддав шану
нарочитцевi й, коли той зi сво©м почтом зник за ворiтьми двiрня, а далi й
за вже розчиненою на день Полудневою брамою, - пiшов оглядати свою твердь.
Самий вигляд ©© викликав у князевi зневажливу посмiшку. Город був
оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонниковi.
Гострокiл починався з Полунiчних ворiт, iшов над самою кручею вздовж
Почайни, тодi звертав туди, звiдки тiк Хрещатик, далi йшов на захiд,
переступивши через Полудневi ворота, брався круто на полунiч, потому
вигинавсь на всхiд аж до першо© брами. З трьох бокiв були стрiмкi вирвища,
й се могло втiшати. Та лишалися ще два нiчим не захищенi боки, якi
виходили на рiвнi вигони.
Богдан подумав, що ©х належить змiцнити бодай сяким-таким валом та
ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов пiднятий майже на сажень
помiст - у час оборони можi стояли на помостi й вiдганяли напасникiв, коли
тi намагалися здолати гострокiл.
Богдан похитав одну палю, тодi другу. Ся хиталась - певно, вже
пiдгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирiю, не дуже дбав про
мiць городу.
Обiйшовши три стiни гостроколу, Богдан по драбинi злiз бiля Полунiчних
ворiт на землю. Три стiни по дев'ятсот крокiв кожна. Й коли сю, третю,
можна захищати абияк - допомагали кручi, - то двi перших пiвсотнею можiв
не втрима ш. Таки даремно вiн одповiв Рогволодовi тими словами. Зарано.
Зарано... Звичайно, во©в можна зiбрати й сотню, й навiть двi, та що вдi ш
сi ю силою?
Вiд Полунiчних ворiт починався княжий дворець, одокремивши вiд
окольного городу невеликий шмат землi, - може, з десяту частку. Двiр
займав усю полунiчну стiну й неправильним трирогом тягся до середини
захiдно©. Попiд ним пролягала головна вулиця Ки вого городу, що вела вiд
одних до других ворiт. На крайнiй випадок можна сховатися й за двiрцевим
гостроколом, бо дворець на найвищому мiсцi, навпроти Священного пагорка з
кумирами. Та що се дасть?
Богдан подививсь на терем, i йому раптом закортiло пiднятися вгору, як
любив у дитинствi. Дiйшовши до двiрцевих ворiт, захищених дранчатим
дашком, вiн дiставсь терема, з ганку злiз на повершя, де княжi свiтлицi,
тодi хiдником пiдступив до вежi, що височiла з одного боку будiвлi. Звiдси
Ки©в город було видно, мов на долонi. Вздовж усi © загорожi княжого двiрця
попiд самим гостроколом виднiлись низенькi клiтi й пiдклiтi, де
зберiгалося збiжжя й усякий iнший харч для великого господарства, стояла
мiцна дубова скiтниця для схову золота, срiбла, дорогого хутра тощо, далi
починалися пташники, кошари для овець i кiз, обори для корiв та волiв. У
великiй хатi мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих
коней. Дахи всiх будiвель спадали до гостроколiв. Можi пiд час облоги
вiдбивались од нападникiв просто з дахiв, умисне для сього викладених
обаполами.
Головна вулиця розтинала глибоким роз'©ждженим ровом Ки©в город на двi
нерiвнi частини, починаючись од Полудневих i кiнчаючись бiля Полунiчних
ворiт, звiдки збiгала крутим Боричевим узвозом стрiмко вниз, тодi йшла
водорiвно лiворуч, а бiля Хорево© гори бралася знову в праву руку й
виходила на рiвний Боричiв тiк. Трохи нижче синiла тиха заводь Почайно©
рiчки. В одну й другу руку мiж Глибочицею та Хрещатиком у березi завжди
стояли ладдi, човни, дуби та плоти. Неспокiйний Днiпро пробiгав далеко за
Трухань-косою, й кращого мiсця для човнiв, нiж глибока й тиха заводь
Почайни з майже стоячою водою, годi було й шукати. Але нащо така заводь
Ки вому городовi?
Богдан розмрiявся. Йому раптом привидiлось велике мiсто, таке, як
стольниця грецьких iмператорiв. Он там, за полудневими стiнами, мiг би
розлягтися вп'ятеро бiльший город, нiж Ки©в. Та на Подолi пiд Боричевим
током, i по той бiк Хрещатого Яру, й за Глибочицею на всiй Оболонi могли б
селитися люди, можi простi й лiпшi, й боляри велi© та малi, й кожум'яки, й
гончарi та золотарi, як бiля Золотого Рогу в Константинополi, й хлiборобнi
смерди, й дружина, й тисяцькi, та сотники...
Тим часом усього Ки вого городу було чотири тисячi крокiв по
гостроколу...
Богдан ще раз глянув на полудневий схiд, де в глибокому яру зблискував
проти сонця каламутний Хрещатик, i загуркотiв крутими сходинами додому.
Зустрiвши матiр, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати:
- Який був Юрiв меч?
Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима.
- Не вiдаю... Мабути, вельми тяжок...
- Чому.... тяжок?
- Бо твiй прадiд Велiмир не змiг утримати його в руцi. Князь
недовiрливо подивився на матiр, яка стояла перед ним уся в чорному, по
самi очi запнута полотком.
- А чи iстина, що той меч жахав полом'ям?
- Не вiдаю. Божку, - сказала мати й, сходячи вже з ганку на витолочений
спориш, докинула: - Може, через те Велiмир i не здужив утримати його...
- Велiмир був могутнiм князем! - гукнув услiд матерi Богдан. - Вiн усi
землi руськi визволив з-пiд готського iга!
Та княгиня Рада мов i не чула його слiв. Щiльнiше закутавшись у чорне
полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пiшла до
медушi, де двi роби мили дубову кадь пiсля торiшнього меду. Звiдти долинув
©© вже зовсiм буденний голос: "Не додолу, не додолу© На те свинi суть у
сажу!"
Богдан якийсь час тупо дивився в той бiк, нiчого не бачивши. За