Страница:
- А ще речи свому богопомазаному iмператоровi, нехай вiдтепер сле
послiв до мене не простих внухiв i не во©в-латникiв, а можiв славних i в
великiй шанi при дворi сущих.
Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послiв спиною. Вишата широко
всмiхався. Коло намету стояло душ iз десять великих i малих боляр, i
Гатило теж усмiхнувся сво му старому конюшому:
- Не забув си по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:
- Тро-о-охи...
- То я - так чи не так?
Вишата ще ширше й якось розважно всмiхнувся. Гатило пошукав очима
навколо й гукнув до котрогось iз-помiж наймолодших боляр:
- Годоя приведи.
Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана.
- Гукав си... - понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато
роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий.
- Гукав смь, княже. Взавтра ©деш до царя-городу Константинополя.
- Я-а? - Годой мимовiльно лапнувся за оселедець, який висiв з-пiд сиво©
смушево© шапки. - Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й
зiтхнув:
- Тебе.
Се не дуже в'язалося з усiм тим, що останнiм часом виникло мiж Великим
князем ки©вським i Годечаном. Вже понад рiк мiж ними точилася суперечка.
Сi незгоди ховались корiнням у давнi часи ©хньо© молодостi, тепер же
раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть,
запальнiше, нiж належало, переконував Великого князя в тому, що треба
нарештi пустити в Руську землю грецького пископа. Цар-город вiдколи
наполяга - Гатило ж нiчого виразного нi старому патрiарховi, нi
теперiшньому Флавiану не вiдповiв. Дiйшло до того, що на вмовляння Годоя
Великий князь витяг з пiхов меч i замахнувся. Коли б i Годой витяг меча -
невiдомо, чим би все скiнчилось.
- Пiдеш ти, княже.
Мовби мiж ними нiчого й не сталося.
- Ти й... Орест. Якраз обо рябо . Вiшайте на себе всi хрести, якi лиш
ма те, й гайда.
В останнiх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посмiхнувся.
Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нiчого святого нема.
Богдан гукнув за полотку:
- Русичу!
Звiдкись одгукнувся бас:
- Га-а...
Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.
- Пиши! - наказав Великий князь, i той дiстав з княжо© полотки тетрамен
i пергамени й став навпочiпки коло Гатилового стiльця.
- По-якому?
- По-грецькому. Пиши: "Я, великий цар Аттiла, володар усiх земель i
язикiв..."
Годой стояв i слухав, як Гатило перелiчу сво© землi, й йому було
прикро, що саме вiн мусив узавтра ©хати з сим до грецького iмператора. Й
водночас нiби й радiсно, бо вперше побачить християнський свiт i храми
тому боговi, в якого повiрив ще хлоп'яком i якому офiрував свою душу...
Й те, що вiн побачив у Вiзантi©, вразило його, хоч вiдчуття
роздво ностi не полишало нi на мить, скiльки й ©хали до Гему-гори, й за
Гемом, i навiть у самому царi-городi Константинополi. Паннонського жупана
ж Ореста все те не обходило, хоч вiн теж вiрував тому самому боговi й
носив у пазусi хреста.
До iмператора ©х запросили наступного дня по при©здi, й то було досить
дивно, бо правила двiрцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в
очiкуваннi й трепетi бодай кiлька днiв. Обличчя в iмператора видалося
Годо вi надзвичайно блiде й втомлене. Особливо зблiдло воно пiсля того, як
Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчiй шкурi. Володар християнського
свiту нiчого не сказав гунському словi, й вiд того було ще прикрiше. Годой
картав у душi й Гатила, який усе те понаписував, i себе, що згодився везти
сюди й завдавати таких прикрощiв сiй гарнiй людинi, геть укутанiй у
червонi та золотi полоття:
Прикро вражений, Годечан навiть не встиг до пуття розгледiти
iмператоровi хороми. Та тут йому став у пригодi внух, iз яким ©хав аж з
Дунаю сюди. Вiн мав доступ скрiзь i сам запропонував сво© послуги. Годой
щиро вклонився йому - чуйнiй людинi завжди радий, i даремно вiн так
холодно тримався з сим при мним чоловiком усю дорогу.
внух так i сказав Годо вi:
- Не змiг си й увидiти все лiпство хоромiв нашого святого iмператора,
архонте?
- А так, - погодився Годой.
- То ходiм, я тобi все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге
таку путь до столицi свiту...
Вiн водив його по царi-городi, вiрнiше, не водив, а ©х носили в зручних
ношах четверо чорних, як головешки, людей, i внух усе показував i про все
розповiдав архонтовi з далеко© варварсько© кра©ни.
- Вельми добрий си, келiоте, - розчулено сказав йому князь Годой
першого вечора, коли вони прощалися бiля палацу, вiдведеного гунським
послам. внух, скромно схиливши очi долу, вiдповiв:
- Християни смо, архонте. Господь бог заповiв нам бути з одверзтим
серцем до ближнього.
Наступного дня внух повiв Годоя в палац святого Константина, й
луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Вiн
мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блiдiстю на його виду.
Коли пiдiйшли до величезного золотого iконостаса в однiй з великих
свiтлиць, Годой став i не мiг зрушити з мiсця. Вiдусiль на нього дивилися
суворi й лагiднi водночас очi святих подвижникiв, i великомученикiв, й
архангелiв, i Дiви Марi©, й самого Iсуса в усiх видах - i малятком на
руках матерi, й юнаком коло бiлих, мов снiг, овечат, i старшим отроком,
який владно показу фарисеям та книжникам на вихiд з божого храму, й у
колi апостолiв, i розп'яття, й воскресiння з мертвих. I все те в золотi й
срiблi, в незвичайно© краси мереживi, й усе ся незлiченними барвами
самоцвiтiв. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке
крихiтне, безпомiчне, а в очах свiтиться недитяча мудрiсть. I надто ж отi
пальчики, якi стулилися в знаковi свято© трiйцi. Годечана так вразили тi
нiжнi й мудрi пальцi, що його, людину, яка на сво му вiку перебачила й
вогонь, i воду, й тисячi смертей, i сама завдавала iншим людям смерть, i
не десятьом, - його раптом пойняло при мним морозом, i з очей мимохiть
побiгли гарячi сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косакiв, стояв i
плакав, i сам того не помiчав навiть. I тихо проказував молитву, яка
допiру народилася в його серцi.
- Хвала тобi, боже, що я-м увiрував у тебе... Хвала, що ти на небi!..
Хвала тобi, що-с пустив мене в свiй город, священний Константинополь...
внух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумiв слова палко©
молитви дикого скiфа. Вiн проказав:
- Усе те мiг би-с бачити щодня, архонте...
- Як? У нашiй землi, келiоте, нема й храму путнього. Носимо бога в
душi й бо©мося перехреститися на людях - засмiють...
- Дикiсть, архонте, велiя дикiсть...
Вони пiшли далi, й у якiйсь iншiй свiтлицi, де були виставленi рiзнi
золотi чашi та келихи, здобленi й смарагдом, i кривавцем, i всяким iншим
камiнням, внух знову сказав:
- Таке багатство мiг би-с мати й ти, архонте...
- Як? - повторив те саме Годой i сумно глянув у жовтавий жiночий вид
внуха. Той неспокiйно вiдвiв погляд i проказав:
- Для сього досить стати роме м...
- Що?
- Чув си, архонте, - мовив внух i вже не вiдвiв погляду, витримав до
кiнця.
Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались
увечерi, Годой холодно й стримано нагадав:
- Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не
личить i менi слухати ©х.
внух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в
тому поганого нема , коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж
поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiта такi кроки... Ввечерi
Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський
жупан смачно спав пiсля сито© трапези, й Годой роздумав.
Наступного дня внух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами,
й луганський князь без особливо© охоти дозволив ©м нести себе до хоромiв
та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, внух знайшов нагоду знову
повернутися до вчорашньо© розмови.
В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан
нарештi спитав:
- А що для того треба, щоб стати... роме м?
внух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На
пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз
тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро
мовив:
- Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi.
внух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло
нудними парфумами:
- Подумай, архонте. Се не вбива зразу. Воно дi тихо. Мiсяць i два...
За сей час устигнеш далеко вiд'©хати... Аж до богоспасенного
царя-городу... Я дам тобi сто лiтрiв золота.
- Нi! - вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в
сьому божому домi.
Та вiд внуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу
торочив Годо вi те саме, нарештi сказав:
- Добре, коли не ма ш хотi сам... Ми прислемо iншого. Згоден си?
- Кого? - сiпнувся луганський князь.
- Нашу людину. - Тодi подумав мить i додав: - Ти ©© зна ш. Вiкiлла,
гунський тлумач наш.
Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тiсних
критих ношах, якi плавко гойдалися в руках чотирьох маврiв. внух уже
пошкодував, що вiдкрився дикому скiфовi, та до вух йому долинуло зовсiм
несподiване:
- Зараз... нi.
"Зараз"? внух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить,
пiзнiше?
- Коли ж? - спитав вiн спраглими вустами.
- Не ранiш, як я сповню свою службу сла.
- Добре, архонте, добре, - прошепотiв внух i радо засовався на
подушках сидiння.
Решту днiв Годой уникав зустрiчатися з ним, та й вiн не пнувся йому в
вiчi. Коли ж iмператор Теодосiй Другий дозволив посольству вертатися
назад, внух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сiни й
зашептав:
- Осе завдаток. Сто лiтрiв золота. Як зробиться... - вiн передихнув,
немов даючи Годо вi все втямити. - Як зробиться... тодi й ще двiстi
лiтрiв.
Безвусий показував у куток, де спроти свiтла кiптявого лампiона можна
було розгледiти чималий шкiряний мiх.
- Сього не вiзьму, - твердо сказав Годой.
- Пощо?!
- Не вiзьму. Не люблю так. Нехай... як зробиться. внух умовляв його
довго, але луганський князь наче вiдрубав:
- Нехай, як зробиться.
Уранцi сли вирушили назад. Разом iз ними ©хали й греки: сол Максимiн,
мiж вельми достойний i знаний у царi-городi, консульського сану, його
ритор, письмовець Прiск - молодий, безбородий ще хлопець iз жвавими очима;
тлумач Вiкiлла-Викула i тро челядникiв, ©хали гарно вимощеним Трояновим
шляхом, що вiв од Константинополя на полунiчний захiд до Залiзних ворiт
при Дуна©. Прiск раз по раз розпитував Ореста про гнiв, i про ©хнi звича©,
й про землю, й небалакучий жупан сяк-так вiдповiдав йому через тлумача
Викупу. Годой у тi розмови не встрявав. Одне, що Прiск не знав
по-руському, а вiн по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой
неохоче розмовляв iз погреченим русином. У головi робилося таке, що сам не
вiдав, як дати раду й собi, й сво©м думкам. Вiн не тямив, як тепер
подивиться Гатиловi в вiчi й що йому скаже. Й головне - що вiдповiсть
Великий князь. А се мало першорядне значення в ©хнiй двадцятип'ятилiтнiй
суперечцi. Щоразу на думку спадали слова внуха, й Годечан повторював ©х
собi не знати для чого... "Се не вбива зразу. Воно дi тихо... Мiсяць i
два... За сей час устигнеш..."
внух же, який при©здив до Гатила пiд чужим iм'ям, а потiм у
Константинополi пiдбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам
усемогутнiй препозит Хрисафiй.
I саме тому Годо вi не хотiлося поспiшати. Дорога ж слалась пiд
копитами рiвна й дзвiнка, й днi збiгали швидше, нiж би Годой бажав того.
У перший день мiсяця квiтного вони дiсталися табору, де й досi чекав на
них Великий князь.
Мiсяця квiтного
Коли Годой закiнчив розповiдь про свою по©здку до царя-городу
Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидiв, наче й не чув нiчого, й
луганський князь iз острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом
схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:
- Речеш отак, га?.. Отак?!
Почувши його крик, прибiг Вишата, Богдан же просто шаленiв од лютi, та
не приховував сього нi вiд Годоя, нi вiд старого конюшого. За полоткою, де
досi було гамiрно, теж утихло, всi дослухалися, що так розсердило Великого
князя. Князь же то махав комусь кулаком у невiдь, то сiкався до Годечана:
- Й не змiг си стяти йому безбороду голову! Жона си по всьому, не
мiж.
I врештi гаркнув до Вищати:
- Пощо й ти сто©ш, наче-с прийшов на мiй похорон? Ще-м не вмер i не так
сплоха вмру. Ти чув си? Йди речи отим-го, нехай забираються пiд три дiди!
- Кому? - спитав старий конюший.
- Кому?! - гаркнув ще дужче Гатило. - Тамтим, слам! Слам хрестатим
поганим!
Вишата тупцювався на мiсцi, не наважуючись iти, бо те, що казав Великий
князь, видавалося незвичним.
- Що... ректи? - протяг Вишата.
Годой наважився й собi втрутитись:
- Не лiпо мовиш, Великий княже... То сли й... Що ректи ©м?
Гатило люто подивився на Годоя, немовби вiн в усьому був винний, i
сказав трохи спокiйнiше старому конюшому:
- Речи: Великий князь уже все вiда й так, без них, i нехай зразу ж
збираються й сiдлають.
- Проти... ночi?
- Йди!
Вишата розгублено пошкрiбся п'ятiрнею по зарослiй потилицi й неквапом
пiшов униз, пiд гору, де стояла полотка слiв. Годой чекав - зараз Гатило
мав сказати те, чого досi ще не зрiк, бо все дотеперiшн , й усi слова, й
усi лайки не йшли в нiяке порiвняння з тим, що мало бути сказано й таки
буде сказано. Та Великого князя ки©вського немов на сон зморило. Вiн сидiв
на важкому дубовому стiльцi з бильцями, якого возив у всi походи, сидiв,
намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на
той кулак. У наметi вже майже смеркло, й Годо вi здавалося що Великий
князь заснув. Але то тiльки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидiв
нерухомо, накрутивши косу на кулак, усi знали, що зараз нi розмовляти, нi
навiть ворушитися не можна. Перше слово ма сказати вiн сам, i Годой
боявся, що те слово почнеться приблизно так: "Осе ж видиш? Не я-м тобi
рiк? Не на мо хилиться?.." Й тодi вже вороття не буде.
Але Гатило промовив зовсiм не те. Коли в свiтлiй продухвинi полотки
з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав:
- Рiк си?
Старий конюший кивнув.
- Що... си рiк?
Тепер самим киванням вiдбутись не можна було, й Вишата знайшов
одне- дине слово, яке б дало вiдповiдь на князеве домагання.
- Взавтра.
Тобто Вишата на власний розсуд змiнив наказ Великого князя. Гатило
тiльки мугукнув, i Годой не втямив до пуття, що той звук означа .
Вранцi здивований украй консул Максимiн квапливо лаштувавсь у дорогу.
Вiн усю нiч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь i що скаже
йому внух Хрисафiй?
I вже вкрай розгубився старий Максимiн, коли раптом прийшов учорашнiй
мовчун, стрижений пiд калачик, i мовив йому одне лише слово калiченою
грецькою мовою:
- Йди.
- Куди? Куди йти? Геть? - перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бiк
червоно© полотки, що височiла на горбi.
- До Аттiли?
Мовчун нiчого не вiдповiв, але його мовчання могло означати тiльки
одне: гунський цар змiнив свiй незрозумiлий гнiв на ще менше зрозумiлу
ласку й погодився прийняти сла.
Максимiновi з хвилювання тряслися руки й ноги, коли вiн давав наказ
розсiдлувати вже посiдланi конi й розпаковувати iмператорськi дари. Навiть
коли виголошував уставнi слова привiтання гунському царевi, вуста йому
незвично шамкали. Великий князь сидiв на дубовому стiльцi, як i належить
володаревi приймати вiтання сла iншого володаря, й досить прихильно
слухав, аж Годо вi не вiрилося, що вчора ще вiн шалiв i лаявся на цiлий
стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив iмператорськi
харатi© й побажав багато лiт здоров'я й благоденства Аттiлi й усьому
царському сiмейству.
Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь ки©вський
не спиняв його, як минулого мiсяця. Коли той скiнчив тлуми. Гатило сказав:
- Статi© замир'я оддавно зрiшенi. Але не суть сповненi. Ускокiв греки
повернули не всiх. Як же явили сте ся менi, не сповнивши всi статi©
замир'я?
Викула тут-таки, на власний розсуд, навiть не допитавшись консула
Максимiна, почав заперечувати, що, мовляв, в iмперi© не лишилося жодного
втiкача з землi Скiфсько©.
- Всiх ©х видано, господарю, - впевнено закiнчив вiн. Гатило лагiдно
всмiхнувся, вiд чого в Годоя по спинi полiзли мурашки, й майже весело
завважив:
- За таку наглу лжу тобi, робе iмператорiв, належало б метнути камiнь
на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дуна©.
Запала тиша, й у сiй моторошнiй тишi несподiвано гримнув могутнiй голос
Великого князя:
- Та я шаную права сольства!
Викула зблiд i страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з нiг
юного ритора Прiска. Максимiн стояв i не знав, що йому робити, бо тлумач
сам розмовляв iз царем гунiв, не перекладаючи сво © мови.
- Русичу! - гукнув удруге Богдан i, коли ябедник прибiг, наказав йому:
- Дай-но сюди сво© злiчiння!
Ябедник дiстав з широкого рукава товстий сувiй i простяг Великому
князевi. Та той наказав:
- Чети сам!
Русич заходився трохи гугнявим голосом виспiвувати iмена й чини тих
ускокiв, якi зрадили свого господаря й утекли пiд руку грецького царя:
- Олаф, готський .во вода з двадесятьма можами й челядниками. Миха©л,
руський болярин грецько© вiри з челядниками числом семеро. Харалампiй,
такоже во вода й малий болярин землi Сiврсько©, а вiри грецько©, сам...
То були здебiльша всi християни, якi втекли до грекiв, i Русич читав
довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимiновi. Й коли список
вичерпався, Гатило, навiть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати:
- Сього русина жени в потилицю, бо нема гiрше, як змiя в пазусi або ж
перевертень у господi.
А до Максимiна звернувся сам грецькою мовою:
- По©деш зi мною. Й вiн теж, - кивнув на молодого ябедника Прiска. -
Рушати-ймемо зараз. Мо© харатi© до грецького iмператора мати-ймеш у
стольному городi.
Й устав з дубового стiльця й рушив у вировисько ратникiв, якi вже
сiдлали конi й перегукувалися мiж собою. Всi князi руськi, й сiврськi, й
деревськi, й усi велi© та малi боляри, що були присутнi на розмовi зi
слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велiйого болярина
турицького:
- Войславе!
- Речи, княже, - вiдгукнувся болярин. Се був могутнiй чорнявець
Гатилових лiт, убраний так, як належить туричевi: в бiлi вовнянi ногавицi,
мережанi по боках чорним снуром i пiдперезанi широким червоним опоясом, у
бiлу вишивану сорочку й так само бiлу безрукаву гуньку, розстебнену на всi
патички.
- Войславе, пiдеш у греки. Повезеш нашi злiчiння ускокiв. Та пильнуй
того вовкулаку. Чув си?
- Чув смь, княже, - сказав той. - Коли речеш, то по©ду.
Великий князь кивнув Годо вi:
- Який ма мо день?
- Понедiлок, - одказав Годой.
- Понедiлок... - повторив князь. - Не личить. Вируша мо взавтра...
Наступного ранку в таборi заспiвали бойовi труби, якi кликали ратникiв
у похiд, у радiсний похiд додому, до рiдних осель i кревних людей. Полки
Великого князя ки©вського Богдана Гатила поверталися. Й тiльки залоги,
мiцнi й вiдважнi залоги новозвойованих веж i городiв у Паннонi©, Сiрмi© та
Полунiчнiй Фракi© лишалися стерегти землю, яка вiдтепер ставала теж землею
Руською. Серед залоги був i Гатилiв брат Волод, i побратим Великого князя
ки©вського велiй болярин Борислав, i ще багато iнших князiв, i жупанiв, i
боляр, i можiв комонних та пiших.
Богдан Гатило давно вiдвик од свого брата. Володар уже рокiв iз вiсiм
сидiв у Моравах, а тепер посаджений князем усi © Паннонi© й Сiрмi©. Про
нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тiльки
Борислава, що лишивсь у новому руському городi Сердицi посадником
Полунiчно© Фракi©. Борислава ж вiн найбiльше хотiв би мати поряд. Особливо
сьогоднi. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до
городу Ки вого мав позлюбитися з ркою, дочкою галицького князя Остроя.
Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатиловi синiв, а неосяжнiй землi
Руськiй потрiбнi були можi й во©. Русана знала про замiри Богдановi й
сприйняла ©х досить спокiйно. Тесть Во©бор, коли Богдан почав колись iз
ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землi Русько©, щоб
володар брав собi кiлькох жiн. Бiльше того: старий князь вручицький Во©бор
сам нараяв зятевi Остро ву доньку. Однаково першорiд лиша ться за синами
вiд першо© жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синiв:
Данка та молодшого Юрiя.
Тiльки Бориславовi Гатило не звiрився сво©ми думками. Просто боявсь
його посмiху. Тепер же шкодував. Як озветься на те давнiй друг i побратим?
I Гатило таки не витримав: наступного ж дня послав гiнця по велiйого
болярина Борислава.
Мiсяця червця
"По вiд'©здi Вiкiлли ми простояли смо ще на тому самому мiсцi один
день, а наступного вирушили смо за Аттiлою на полунiч кра©ни. Здолавши
разом iз варварами довгу путь, ми за велiнням тих скiфiв, що були до нас
приставленi, звернули смо на инчу дорогу. Аттiла ж мав у которомусь городi
стати, щоб злюбитися з ркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жiн, за
поконом скiфським, iже допуска многожiнство..."[14]
Так писав молодий ритор Прiск у передвечiрнi часи, коли ©хнiй невеликий
по©зд зупинявся пiсля денно© дороги. Прiск раз у раз звертався до тлумача,
але Русич був племенi волинського й погано знав i сi мiсця, й назви рiчок
та врочищ. Прiск навiть сам одного разу, дослухаючись незрозумiло©
скiфсько© мови сво©х попутникiв, спитався Русича:
- Чув смь, речете на царевого брата то так то сяк...
Тлумач вiдповiв:
- Ми, русини, речемо Волод, а сiври всхiднi речуть Владо. Й венеди
такоже Владо.
Путь пролягала через великi судноплавнi рiчки, й Прiск ледве встигав
занотувати собi ©хнi назви. Се виходило погано - й пристави казали на них
по-рiзному, та й спробуй-но записати грецькими лiтерами тi чудернацькi
"скiфськi" звуки ж, ч, ш, щ...
"Сi рiки пере©здили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам
усiм харчi. Але пшенишного хлiба вмiсто почали давати яшний, а вина вмiсто
- мед. Приставцi нашi мали такоже хлiб та пиття з ячменю, iже тут
нарiцають квасом..."
Ще ранiше, тобто понедiльного ранку, коли Великий князь ки©вський
Богдан Гатило, змiнивши гнiв на ласку, прийняв iмператорського сла
Максимiна, а потому так само несподiвано наказав тлумачевi Викупi
повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Вiн
пiдпитував навiть Прiска, чи не чув той чогось про причину Аттiлиного
гнiву, ходячи помiж скiфiв. Але Прiск знав про се стiльки ж, як i
Максимiн, i сивий консул мучився сумлiнням: що скаже Хрисафiй за такий
скандал?..
А коли й Викула по©хав додому, супроводжуваний руським вельможем
Войславом, консул мовби заспоко©вся. Нi, вiн не став нi балакучiшим, нi
ласкавiшим до Прiска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведiнцi
з'явилося щось таке, що з'явля ться в людини, коли вона ма перед себе
певну мету.
А Прiска захоплювала подорож у досi не знанi кра©. Все тут було
незвичне - й неозорi степи, й глибокi та широкi рiчки, геть не схожi нi на
фракiйськi, якi знав добре Прiск, нi на малоазiатськi, якi теж бачив.
Дивними були й люди, що траплялися ©м у дорозi й по селах та городищах.
Дивно здавалось ©хати отако й нiзвiдки не почути рiдного й любого вуховi
грецького слова. Та, зрештою, людина звика до всього. Невеличкий караван
верхiвцiв iшов i йшов на всхiд, а сiй кра©нi не було нi кiнця нi краю,
тiльки степи, та пагори, та великi й малi рiчки.
"По довгiй путi ми одного дня прибилися смо надвечiр до якогось озера,
що да людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо
сво© полотки неподалiк..."
То був мальовничий став бiля городу Володаревого Балти, порослий
очеретом i верболозом. Дехто дiстав снастi й пiшов упiймати для вечерi
свiжих окунiв, челядники, що супроводжували слiв i приставiв, лаштували
вогонь i варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, якi
видобув з-за пояса, Максимiн же сидiв осторонь усiх у березi й щось
розглядав на лiвiй руцi - чи то каблучку, чи якусь iншу здобину. Нарештi
повечеряли й полягали спати в просторих полотках.
Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило ©м у спини. Воно було
жовте й тривожне й провiщало бурю. Лише один мiж довго дививсь на захiд,
потому взявся натягати мотузки полоток. I передчуття не пiдвело його.
"В нiчну добу знялася страшна гроза, зiрвала нашу полотку, порозкидала
нашi речi й шпурнула в озеро. Перестраханi, ми смо ся розбiгли ськати
спасу вiд дощу й поночi, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дiбрали
до селища. Чувши нашi крики, скiфи повибiгали з хиж сво©х, свiтячи собi
факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросiння ©хнi, що
ся приключило, нашi пристави повiдали ©м причину тривог наших. I ми смо
радо привiтанi були в хижах ©хнiх, i нам розвели вогонь, аби ми ся згрiли
й висхли..."
Найдужче злякався консул Максимiн. Старий опасистий царедворець вимок
до рубця, як i всi, та здавалося, вiн бо©ться не так за сво тiло, як за
ряснi каблучки на пухких пальцях. Вiн раз по раз витирав ©х i пiдставляв
руки до вогню, мовби золото й коштовнi камiнцi могли розкиснути на дощi.
Лише "скiфи" весело реготали, навiть поскидали з голiв смушевi шапки й
пiдставляли сво© нечесанi кучми дощевi, бо дощ у червнi мiсяцi - то
благодать, яку посилають ©м ©хнi поганськi кумири. Прiск дивився на сих
варварiв, i йому й самому ставало весело, бо вiн теж народився й вирiс
помiж хлiборобiв i знав, що для смерда, хай вiн буде грек чи варварин,
означа такий дощ перед жнивами.
"Господарка селища, одна з жiн Волода, прислала нам для гощення страву.
Сю страву принесли суть нам дуже гарненькi жони. Се в скiфiв знаком
пошанування. Ми подякували смо за ©хнi страви, але вiд розмов з ними
ухилили смо ся..."
Власне, ухилявся тiльки Максимiн, а Прiск був радий поговорити з
красунями, та сивий, до рубця змоклий i сердитий консул так люто й
промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець i собi мусив принишкнути.
Вiн розумiв консула - ляпнеш у балаканинi щось таке недозволене - й
пропала вся мiсiя сольства, хоча й здавалося, якi там та мницi можуть
бути, коли всiм уже все ясно.
Тлумач i Гатилiв ябедник Русич розумiюче поплескав свого юного колегу й
шепнув йому:
- Будеш консулом - i сам станеш такий. - I весело розреготався, бо
послiв до мене не простих внухiв i не во©в-латникiв, а можiв славних i в
великiй шанi при дворi сущих.
Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послiв спиною. Вишата широко
всмiхався. Коло намету стояло душ iз десять великих i малих боляр, i
Гатило теж усмiхнувся сво му старому конюшому:
- Не забув си по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:
- Тро-о-охи...
- То я - так чи не так?
Вишата ще ширше й якось розважно всмiхнувся. Гатило пошукав очима
навколо й гукнув до котрогось iз-помiж наймолодших боляр:
- Годоя приведи.
Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана.
- Гукав си... - понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато
роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий.
- Гукав смь, княже. Взавтра ©деш до царя-городу Константинополя.
- Я-а? - Годой мимовiльно лапнувся за оселедець, який висiв з-пiд сиво©
смушево© шапки. - Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й
зiтхнув:
- Тебе.
Се не дуже в'язалося з усiм тим, що останнiм часом виникло мiж Великим
князем ки©вським i Годечаном. Вже понад рiк мiж ними точилася суперечка.
Сi незгоди ховались корiнням у давнi часи ©хньо© молодостi, тепер же
раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть,
запальнiше, нiж належало, переконував Великого князя в тому, що треба
нарештi пустити в Руську землю грецького пископа. Цар-город вiдколи
наполяга - Гатило ж нiчого виразного нi старому патрiарховi, нi
теперiшньому Флавiану не вiдповiв. Дiйшло до того, що на вмовляння Годоя
Великий князь витяг з пiхов меч i замахнувся. Коли б i Годой витяг меча -
невiдомо, чим би все скiнчилось.
- Пiдеш ти, княже.
Мовби мiж ними нiчого й не сталося.
- Ти й... Орест. Якраз обо рябо . Вiшайте на себе всi хрести, якi лиш
ма те, й гайда.
В останнiх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посмiхнувся.
Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нiчого святого нема.
Богдан гукнув за полотку:
- Русичу!
Звiдкись одгукнувся бас:
- Га-а...
Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.
- Пиши! - наказав Великий князь, i той дiстав з княжо© полотки тетрамен
i пергамени й став навпочiпки коло Гатилового стiльця.
- По-якому?
- По-грецькому. Пиши: "Я, великий цар Аттiла, володар усiх земель i
язикiв..."
Годой стояв i слухав, як Гатило перелiчу сво© землi, й йому було
прикро, що саме вiн мусив узавтра ©хати з сим до грецького iмператора. Й
водночас нiби й радiсно, бо вперше побачить християнський свiт i храми
тому боговi, в якого повiрив ще хлоп'яком i якому офiрував свою душу...
Й те, що вiн побачив у Вiзантi©, вразило його, хоч вiдчуття
роздво ностi не полишало нi на мить, скiльки й ©хали до Гему-гори, й за
Гемом, i навiть у самому царi-городi Константинополi. Паннонського жупана
ж Ореста все те не обходило, хоч вiн теж вiрував тому самому боговi й
носив у пазусi хреста.
До iмператора ©х запросили наступного дня по при©здi, й то було досить
дивно, бо правила двiрцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в
очiкуваннi й трепетi бодай кiлька днiв. Обличчя в iмператора видалося
Годо вi надзвичайно блiде й втомлене. Особливо зблiдло воно пiсля того, як
Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчiй шкурi. Володар християнського
свiту нiчого не сказав гунському словi, й вiд того було ще прикрiше. Годой
картав у душi й Гатила, який усе те понаписував, i себе, що згодився везти
сюди й завдавати таких прикрощiв сiй гарнiй людинi, геть укутанiй у
червонi та золотi полоття:
Прикро вражений, Годечан навiть не встиг до пуття розгледiти
iмператоровi хороми. Та тут йому став у пригодi внух, iз яким ©хав аж з
Дунаю сюди. Вiн мав доступ скрiзь i сам запропонував сво© послуги. Годой
щиро вклонився йому - чуйнiй людинi завжди радий, i даремно вiн так
холодно тримався з сим при мним чоловiком усю дорогу.
внух так i сказав Годо вi:
- Не змiг си й увидiти все лiпство хоромiв нашого святого iмператора,
архонте?
- А так, - погодився Годой.
- То ходiм, я тобi все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге
таку путь до столицi свiту...
Вiн водив його по царi-городi, вiрнiше, не водив, а ©х носили в зручних
ношах четверо чорних, як головешки, людей, i внух усе показував i про все
розповiдав архонтовi з далеко© варварсько© кра©ни.
- Вельми добрий си, келiоте, - розчулено сказав йому князь Годой
першого вечора, коли вони прощалися бiля палацу, вiдведеного гунським
послам. внух, скромно схиливши очi долу, вiдповiв:
- Християни смо, архонте. Господь бог заповiв нам бути з одверзтим
серцем до ближнього.
Наступного дня внух повiв Годоя в палац святого Константина, й
луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Вiн
мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блiдiстю на його виду.
Коли пiдiйшли до величезного золотого iконостаса в однiй з великих
свiтлиць, Годой став i не мiг зрушити з мiсця. Вiдусiль на нього дивилися
суворi й лагiднi водночас очi святих подвижникiв, i великомученикiв, й
архангелiв, i Дiви Марi©, й самого Iсуса в усiх видах - i малятком на
руках матерi, й юнаком коло бiлих, мов снiг, овечат, i старшим отроком,
який владно показу фарисеям та книжникам на вихiд з божого храму, й у
колi апостолiв, i розп'яття, й воскресiння з мертвих. I все те в золотi й
срiблi, в незвичайно© краси мереживi, й усе ся незлiченними барвами
самоцвiтiв. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке
крихiтне, безпомiчне, а в очах свiтиться недитяча мудрiсть. I надто ж отi
пальчики, якi стулилися в знаковi свято© трiйцi. Годечана так вразили тi
нiжнi й мудрi пальцi, що його, людину, яка на сво му вiку перебачила й
вогонь, i воду, й тисячi смертей, i сама завдавала iншим людям смерть, i
не десятьом, - його раптом пойняло при мним морозом, i з очей мимохiть
побiгли гарячi сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косакiв, стояв i
плакав, i сам того не помiчав навiть. I тихо проказував молитву, яка
допiру народилася в його серцi.
- Хвала тобi, боже, що я-м увiрував у тебе... Хвала, що ти на небi!..
Хвала тобi, що-с пустив мене в свiй город, священний Константинополь...
внух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумiв слова палко©
молитви дикого скiфа. Вiн проказав:
- Усе те мiг би-с бачити щодня, архонте...
- Як? У нашiй землi, келiоте, нема й храму путнього. Носимо бога в
душi й бо©мося перехреститися на людях - засмiють...
- Дикiсть, архонте, велiя дикiсть...
Вони пiшли далi, й у якiйсь iншiй свiтлицi, де були виставленi рiзнi
золотi чашi та келихи, здобленi й смарагдом, i кривавцем, i всяким iншим
камiнням, внух знову сказав:
- Таке багатство мiг би-с мати й ти, архонте...
- Як? - повторив те саме Годой i сумно глянув у жовтавий жiночий вид
внуха. Той неспокiйно вiдвiв погляд i проказав:
- Для сього досить стати роме м...
- Що?
- Чув си, архонте, - мовив внух i вже не вiдвiв погляду, витримав до
кiнця.
Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались
увечерi, Годой холодно й стримано нагадав:
- Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не
личить i менi слухати ©х.
внух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в
тому поганого нема , коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж
поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiта такi кроки... Ввечерi
Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський
жупан смачно спав пiсля сито© трапези, й Годой роздумав.
Наступного дня внух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами,
й луганський князь без особливо© охоти дозволив ©м нести себе до хоромiв
та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, внух знайшов нагоду знову
повернутися до вчорашньо© розмови.
В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан
нарештi спитав:
- А що для того треба, щоб стати... роме м?
внух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На
пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз
тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро
мовив:
- Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi.
внух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло
нудними парфумами:
- Подумай, архонте. Се не вбива зразу. Воно дi тихо. Мiсяць i два...
За сей час устигнеш далеко вiд'©хати... Аж до богоспасенного
царя-городу... Я дам тобi сто лiтрiв золота.
- Нi! - вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в
сьому божому домi.
Та вiд внуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу
торочив Годо вi те саме, нарештi сказав:
- Добре, коли не ма ш хотi сам... Ми прислемо iншого. Згоден си?
- Кого? - сiпнувся луганський князь.
- Нашу людину. - Тодi подумав мить i додав: - Ти ©© зна ш. Вiкiлла,
гунський тлумач наш.
Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тiсних
критих ношах, якi плавко гойдалися в руках чотирьох маврiв. внух уже
пошкодував, що вiдкрився дикому скiфовi, та до вух йому долинуло зовсiм
несподiване:
- Зараз... нi.
"Зараз"? внух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить,
пiзнiше?
- Коли ж? - спитав вiн спраглими вустами.
- Не ранiш, як я сповню свою службу сла.
- Добре, архонте, добре, - прошепотiв внух i радо засовався на
подушках сидiння.
Решту днiв Годой уникав зустрiчатися з ним, та й вiн не пнувся йому в
вiчi. Коли ж iмператор Теодосiй Другий дозволив посольству вертатися
назад, внух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сiни й
зашептав:
- Осе завдаток. Сто лiтрiв золота. Як зробиться... - вiн передихнув,
немов даючи Годо вi все втямити. - Як зробиться... тодi й ще двiстi
лiтрiв.
Безвусий показував у куток, де спроти свiтла кiптявого лампiона можна
було розгледiти чималий шкiряний мiх.
- Сього не вiзьму, - твердо сказав Годой.
- Пощо?!
- Не вiзьму. Не люблю так. Нехай... як зробиться. внух умовляв його
довго, але луганський князь наче вiдрубав:
- Нехай, як зробиться.
Уранцi сли вирушили назад. Разом iз ними ©хали й греки: сол Максимiн,
мiж вельми достойний i знаний у царi-городi, консульського сану, його
ритор, письмовець Прiск - молодий, безбородий ще хлопець iз жвавими очима;
тлумач Вiкiлла-Викула i тро челядникiв, ©хали гарно вимощеним Трояновим
шляхом, що вiв од Константинополя на полунiчний захiд до Залiзних ворiт
при Дуна©. Прiск раз по раз розпитував Ореста про гнiв, i про ©хнi звича©,
й про землю, й небалакучий жупан сяк-так вiдповiдав йому через тлумача
Викупу. Годой у тi розмови не встрявав. Одне, що Прiск не знав
по-руському, а вiн по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой
неохоче розмовляв iз погреченим русином. У головi робилося таке, що сам не
вiдав, як дати раду й собi, й сво©м думкам. Вiн не тямив, як тепер
подивиться Гатиловi в вiчi й що йому скаже. Й головне - що вiдповiсть
Великий князь. А се мало першорядне значення в ©хнiй двадцятип'ятилiтнiй
суперечцi. Щоразу на думку спадали слова внуха, й Годечан повторював ©х
собi не знати для чого... "Се не вбива зразу. Воно дi тихо... Мiсяць i
два... За сей час устигнеш..."
внух же, який при©здив до Гатила пiд чужим iм'ям, а потiм у
Константинополi пiдбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам
усемогутнiй препозит Хрисафiй.
I саме тому Годо вi не хотiлося поспiшати. Дорога ж слалась пiд
копитами рiвна й дзвiнка, й днi збiгали швидше, нiж би Годой бажав того.
У перший день мiсяця квiтного вони дiсталися табору, де й досi чекав на
них Великий князь.
Мiсяця квiтного
Коли Годой закiнчив розповiдь про свою по©здку до царя-городу
Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидiв, наче й не чув нiчого, й
луганський князь iз острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом
схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:
- Речеш отак, га?.. Отак?!
Почувши його крик, прибiг Вишата, Богдан же просто шаленiв од лютi, та
не приховував сього нi вiд Годоя, нi вiд старого конюшого. За полоткою, де
досi було гамiрно, теж утихло, всi дослухалися, що так розсердило Великого
князя. Князь же то махав комусь кулаком у невiдь, то сiкався до Годечана:
- Й не змiг си стяти йому безбороду голову! Жона си по всьому, не
мiж.
I врештi гаркнув до Вищати:
- Пощо й ти сто©ш, наче-с прийшов на мiй похорон? Ще-м не вмер i не так
сплоха вмру. Ти чув си? Йди речи отим-го, нехай забираються пiд три дiди!
- Кому? - спитав старий конюший.
- Кому?! - гаркнув ще дужче Гатило. - Тамтим, слам! Слам хрестатим
поганим!
Вишата тупцювався на мiсцi, не наважуючись iти, бо те, що казав Великий
князь, видавалося незвичним.
- Що... ректи? - протяг Вишата.
Годой наважився й собi втрутитись:
- Не лiпо мовиш, Великий княже... То сли й... Що ректи ©м?
Гатило люто подивився на Годоя, немовби вiн в усьому був винний, i
сказав трохи спокiйнiше старому конюшому:
- Речи: Великий князь уже все вiда й так, без них, i нехай зразу ж
збираються й сiдлають.
- Проти... ночi?
- Йди!
Вишата розгублено пошкрiбся п'ятiрнею по зарослiй потилицi й неквапом
пiшов униз, пiд гору, де стояла полотка слiв. Годой чекав - зараз Гатило
мав сказати те, чого досi ще не зрiк, бо все дотеперiшн , й усi слова, й
усi лайки не йшли в нiяке порiвняння з тим, що мало бути сказано й таки
буде сказано. Та Великого князя ки©вського немов на сон зморило. Вiн сидiв
на важкому дубовому стiльцi з бильцями, якого возив у всi походи, сидiв,
намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на
той кулак. У наметi вже майже смеркло, й Годо вi здавалося що Великий
князь заснув. Але то тiльки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидiв
нерухомо, накрутивши косу на кулак, усi знали, що зараз нi розмовляти, нi
навiть ворушитися не можна. Перше слово ма сказати вiн сам, i Годой
боявся, що те слово почнеться приблизно так: "Осе ж видиш? Не я-м тобi
рiк? Не на мо хилиться?.." Й тодi вже вороття не буде.
Але Гатило промовив зовсiм не те. Коли в свiтлiй продухвинi полотки
з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав:
- Рiк си?
Старий конюший кивнув.
- Що... си рiк?
Тепер самим киванням вiдбутись не можна було, й Вишата знайшов
одне- дине слово, яке б дало вiдповiдь на князеве домагання.
- Взавтра.
Тобто Вишата на власний розсуд змiнив наказ Великого князя. Гатило
тiльки мугукнув, i Годой не втямив до пуття, що той звук означа .
Вранцi здивований украй консул Максимiн квапливо лаштувавсь у дорогу.
Вiн усю нiч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь i що скаже
йому внух Хрисафiй?
I вже вкрай розгубився старий Максимiн, коли раптом прийшов учорашнiй
мовчун, стрижений пiд калачик, i мовив йому одне лише слово калiченою
грецькою мовою:
- Йди.
- Куди? Куди йти? Геть? - перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бiк
червоно© полотки, що височiла на горбi.
- До Аттiли?
Мовчун нiчого не вiдповiв, але його мовчання могло означати тiльки
одне: гунський цар змiнив свiй незрозумiлий гнiв на ще менше зрозумiлу
ласку й погодився прийняти сла.
Максимiновi з хвилювання тряслися руки й ноги, коли вiн давав наказ
розсiдлувати вже посiдланi конi й розпаковувати iмператорськi дари. Навiть
коли виголошував уставнi слова привiтання гунському царевi, вуста йому
незвично шамкали. Великий князь сидiв на дубовому стiльцi, як i належить
володаревi приймати вiтання сла iншого володаря, й досить прихильно
слухав, аж Годо вi не вiрилося, що вчора ще вiн шалiв i лаявся на цiлий
стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив iмператорськi
харатi© й побажав багато лiт здоров'я й благоденства Аттiлi й усьому
царському сiмейству.
Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь ки©вський
не спиняв його, як минулого мiсяця. Коли той скiнчив тлуми. Гатило сказав:
- Статi© замир'я оддавно зрiшенi. Але не суть сповненi. Ускокiв греки
повернули не всiх. Як же явили сте ся менi, не сповнивши всi статi©
замир'я?
Викула тут-таки, на власний розсуд, навiть не допитавшись консула
Максимiна, почав заперечувати, що, мовляв, в iмперi© не лишилося жодного
втiкача з землi Скiфсько©.
- Всiх ©х видано, господарю, - впевнено закiнчив вiн. Гатило лагiдно
всмiхнувся, вiд чого в Годоя по спинi полiзли мурашки, й майже весело
завважив:
- За таку наглу лжу тобi, робе iмператорiв, належало б метнути камiнь
на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дуна©.
Запала тиша, й у сiй моторошнiй тишi несподiвано гримнув могутнiй голос
Великого князя:
- Та я шаную права сольства!
Викула зблiд i страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з нiг
юного ритора Прiска. Максимiн стояв i не знав, що йому робити, бо тлумач
сам розмовляв iз царем гунiв, не перекладаючи сво © мови.
- Русичу! - гукнув удруге Богдан i, коли ябедник прибiг, наказав йому:
- Дай-но сюди сво© злiчiння!
Ябедник дiстав з широкого рукава товстий сувiй i простяг Великому
князевi. Та той наказав:
- Чети сам!
Русич заходився трохи гугнявим голосом виспiвувати iмена й чини тих
ускокiв, якi зрадили свого господаря й утекли пiд руку грецького царя:
- Олаф, готський .во вода з двадесятьма можами й челядниками. Миха©л,
руський болярин грецько© вiри з челядниками числом семеро. Харалампiй,
такоже во вода й малий болярин землi Сiврсько©, а вiри грецько©, сам...
То були здебiльша всi християни, якi втекли до грекiв, i Русич читав
довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимiновi. Й коли список
вичерпався, Гатило, навiть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати:
- Сього русина жени в потилицю, бо нема гiрше, як змiя в пазусi або ж
перевертень у господi.
А до Максимiна звернувся сам грецькою мовою:
- По©деш зi мною. Й вiн теж, - кивнув на молодого ябедника Прiска. -
Рушати-ймемо зараз. Мо© харатi© до грецького iмператора мати-ймеш у
стольному городi.
Й устав з дубового стiльця й рушив у вировисько ратникiв, якi вже
сiдлали конi й перегукувалися мiж собою. Всi князi руськi, й сiврськi, й
деревськi, й усi велi© та малi боляри, що були присутнi на розмовi зi
слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велiйого болярина
турицького:
- Войславе!
- Речи, княже, - вiдгукнувся болярин. Се був могутнiй чорнявець
Гатилових лiт, убраний так, як належить туричевi: в бiлi вовнянi ногавицi,
мережанi по боках чорним снуром i пiдперезанi широким червоним опоясом, у
бiлу вишивану сорочку й так само бiлу безрукаву гуньку, розстебнену на всi
патички.
- Войславе, пiдеш у греки. Повезеш нашi злiчiння ускокiв. Та пильнуй
того вовкулаку. Чув си?
- Чув смь, княже, - сказав той. - Коли речеш, то по©ду.
Великий князь кивнув Годо вi:
- Який ма мо день?
- Понедiлок, - одказав Годой.
- Понедiлок... - повторив князь. - Не личить. Вируша мо взавтра...
Наступного ранку в таборi заспiвали бойовi труби, якi кликали ратникiв
у похiд, у радiсний похiд додому, до рiдних осель i кревних людей. Полки
Великого князя ки©вського Богдана Гатила поверталися. Й тiльки залоги,
мiцнi й вiдважнi залоги новозвойованих веж i городiв у Паннонi©, Сiрмi© та
Полунiчнiй Фракi© лишалися стерегти землю, яка вiдтепер ставала теж землею
Руською. Серед залоги був i Гатилiв брат Волод, i побратим Великого князя
ки©вського велiй болярин Борислав, i ще багато iнших князiв, i жупанiв, i
боляр, i можiв комонних та пiших.
Богдан Гатило давно вiдвик од свого брата. Володар уже рокiв iз вiсiм
сидiв у Моравах, а тепер посаджений князем усi © Паннонi© й Сiрмi©. Про
нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тiльки
Борислава, що лишивсь у новому руському городi Сердицi посадником
Полунiчно© Фракi©. Борислава ж вiн найбiльше хотiв би мати поряд. Особливо
сьогоднi. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до
городу Ки вого мав позлюбитися з ркою, дочкою галицького князя Остроя.
Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатиловi синiв, а неосяжнiй землi
Руськiй потрiбнi були можi й во©. Русана знала про замiри Богдановi й
сприйняла ©х досить спокiйно. Тесть Во©бор, коли Богдан почав колись iз
ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землi Русько©, щоб
володар брав собi кiлькох жiн. Бiльше того: старий князь вручицький Во©бор
сам нараяв зятевi Остро ву доньку. Однаково першорiд лиша ться за синами
вiд першо© жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синiв:
Данка та молодшого Юрiя.
Тiльки Бориславовi Гатило не звiрився сво©ми думками. Просто боявсь
його посмiху. Тепер же шкодував. Як озветься на те давнiй друг i побратим?
I Гатило таки не витримав: наступного ж дня послав гiнця по велiйого
болярина Борислава.
Мiсяця червця
"По вiд'©здi Вiкiлли ми простояли смо ще на тому самому мiсцi один
день, а наступного вирушили смо за Аттiлою на полунiч кра©ни. Здолавши
разом iз варварами довгу путь, ми за велiнням тих скiфiв, що були до нас
приставленi, звернули смо на инчу дорогу. Аттiла ж мав у которомусь городi
стати, щоб злюбитися з ркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жiн, за
поконом скiфським, iже допуска многожiнство..."[14]
Так писав молодий ритор Прiск у передвечiрнi часи, коли ©хнiй невеликий
по©зд зупинявся пiсля денно© дороги. Прiск раз у раз звертався до тлумача,
але Русич був племенi волинського й погано знав i сi мiсця, й назви рiчок
та врочищ. Прiск навiть сам одного разу, дослухаючись незрозумiло©
скiфсько© мови сво©х попутникiв, спитався Русича:
- Чув смь, речете на царевого брата то так то сяк...
Тлумач вiдповiв:
- Ми, русини, речемо Волод, а сiври всхiднi речуть Владо. Й венеди
такоже Владо.
Путь пролягала через великi судноплавнi рiчки, й Прiск ледве встигав
занотувати собi ©хнi назви. Се виходило погано - й пристави казали на них
по-рiзному, та й спробуй-но записати грецькими лiтерами тi чудернацькi
"скiфськi" звуки ж, ч, ш, щ...
"Сi рiки пере©здили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам
усiм харчi. Але пшенишного хлiба вмiсто почали давати яшний, а вина вмiсто
- мед. Приставцi нашi мали такоже хлiб та пиття з ячменю, iже тут
нарiцають квасом..."
Ще ранiше, тобто понедiльного ранку, коли Великий князь ки©вський
Богдан Гатило, змiнивши гнiв на ласку, прийняв iмператорського сла
Максимiна, а потому так само несподiвано наказав тлумачевi Викупi
повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Вiн
пiдпитував навiть Прiска, чи не чув той чогось про причину Аттiлиного
гнiву, ходячи помiж скiфiв. Але Прiск знав про се стiльки ж, як i
Максимiн, i сивий консул мучився сумлiнням: що скаже Хрисафiй за такий
скандал?..
А коли й Викула по©хав додому, супроводжуваний руським вельможем
Войславом, консул мовби заспоко©вся. Нi, вiн не став нi балакучiшим, нi
ласкавiшим до Прiска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведiнцi
з'явилося щось таке, що з'явля ться в людини, коли вона ма перед себе
певну мету.
А Прiска захоплювала подорож у досi не знанi кра©. Все тут було
незвичне - й неозорi степи, й глибокi та широкi рiчки, геть не схожi нi на
фракiйськi, якi знав добре Прiск, нi на малоазiатськi, якi теж бачив.
Дивними були й люди, що траплялися ©м у дорозi й по селах та городищах.
Дивно здавалось ©хати отако й нiзвiдки не почути рiдного й любого вуховi
грецького слова. Та, зрештою, людина звика до всього. Невеличкий караван
верхiвцiв iшов i йшов на всхiд, а сiй кра©нi не було нi кiнця нi краю,
тiльки степи, та пагори, та великi й малi рiчки.
"По довгiй путi ми одного дня прибилися смо надвечiр до якогось озера,
що да людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо
сво© полотки неподалiк..."
То був мальовничий став бiля городу Володаревого Балти, порослий
очеретом i верболозом. Дехто дiстав снастi й пiшов упiймати для вечерi
свiжих окунiв, челядники, що супроводжували слiв i приставiв, лаштували
вогонь i варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, якi
видобув з-за пояса, Максимiн же сидiв осторонь усiх у березi й щось
розглядав на лiвiй руцi - чи то каблучку, чи якусь iншу здобину. Нарештi
повечеряли й полягали спати в просторих полотках.
Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило ©м у спини. Воно було
жовте й тривожне й провiщало бурю. Лише один мiж довго дививсь на захiд,
потому взявся натягати мотузки полоток. I передчуття не пiдвело його.
"В нiчну добу знялася страшна гроза, зiрвала нашу полотку, порозкидала
нашi речi й шпурнула в озеро. Перестраханi, ми смо ся розбiгли ськати
спасу вiд дощу й поночi, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дiбрали
до селища. Чувши нашi крики, скiфи повибiгали з хиж сво©х, свiтячи собi
факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросiння ©хнi, що
ся приключило, нашi пристави повiдали ©м причину тривог наших. I ми смо
радо привiтанi були в хижах ©хнiх, i нам розвели вогонь, аби ми ся згрiли
й висхли..."
Найдужче злякався консул Максимiн. Старий опасистий царедворець вимок
до рубця, як i всi, та здавалося, вiн бо©ться не так за сво тiло, як за
ряснi каблучки на пухких пальцях. Вiн раз по раз витирав ©х i пiдставляв
руки до вогню, мовби золото й коштовнi камiнцi могли розкиснути на дощi.
Лише "скiфи" весело реготали, навiть поскидали з голiв смушевi шапки й
пiдставляли сво© нечесанi кучми дощевi, бо дощ у червнi мiсяцi - то
благодать, яку посилають ©м ©хнi поганськi кумири. Прiск дивився на сих
варварiв, i йому й самому ставало весело, бо вiн теж народився й вирiс
помiж хлiборобiв i знав, що для смерда, хай вiн буде грек чи варварин,
означа такий дощ перед жнивами.
"Господарка селища, одна з жiн Волода, прислала нам для гощення страву.
Сю страву принесли суть нам дуже гарненькi жони. Се в скiфiв знаком
пошанування. Ми подякували смо за ©хнi страви, але вiд розмов з ними
ухилили смо ся..."
Власне, ухилявся тiльки Максимiн, а Прiск був радий поговорити з
красунями, та сивий, до рубця змоклий i сердитий консул так люто й
промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець i собi мусив принишкнути.
Вiн розумiв консула - ляпнеш у балаканинi щось таке недозволене - й
пропала вся мiсiя сольства, хоча й здавалося, якi там та мницi можуть
бути, коли всiм уже все ясно.
Тлумач i Гатилiв ябедник Русич розумiюче поплескав свого юного колегу й
шепнув йому:
- Будеш консулом - i сам станеш такий. - I весело розреготався, бо