квiтки, дiвчата. В барвистих хустках, якi в стрiчках червоних. Шум у хатi,
присне смiх дiвочий, i над усiм, як i там, надворi, мов коники в травi,
насiння трiскотить i лушпиння на помiст бiлим цвiтом сиплеться.
Пiд стiною на ослонi, поруч iз Нюркою, прибраною й нафарбованою - "на
повному фасонi", сидiла... Давид аж очима клiпнув. Нi, вона-таки, Марiя. У
великiй хустцi картатiй, видно, в сестринiй, бо Давид нi разу ©© в такiй
не бачив, трохи блiда i з глибоко запалими очима. Вона удавано весело й
жваво говорила з сестрою Лукi ю та з Нюркою, а очима все на дверi. I знати
- аж од дверей нiс на собi Давид ©© погляд, а це тiльки вловив. I щось
було в ньому, вiд чого парубок швидко вiдвiв очi.
На вiльному ослонi скраю сiв, а далi залiзли: дядько Гордiй, Пiвненко,
ще чоловiки. Тихiн бiля Давида сiв. У проходi попiд стiною до крайнього
вiкна, що близько стола, пiдiйшов Гнида й сiв на лутцi. Закотив полу
полушубка i з штанiв дiстав насiння, став лузати. Книш сiв на передньому
ослонi, де вже весело гомонiли крамарева Паша, Ганна Iванiвна з чоловiком.
Тягнирядно стояв iз сво©м костуром, до стiни прихилившись, неподалеку вiд
Гниди., здоровенне, як не до стелi, одоробло. У дверi ще, чути було,
валила молодь. .Шумно, весело. Попiд руками шниряла малеча, пролазила
наперед i розташовувалася на пiдлозi, аж декого до самих нiжок стола
приперли.
Гнида визвiрився на них: "К чорту звiдси!" Але ззаду голос твердий
дядькiв Гордi©в:
- Хай i дiти! Сидiть, хлопцi!
З друго© хати винiс Яким на руках, як скатертину бiлу, великий аркуш
розгорнений i поклав на столi. Край один звис - видно на ньому червоне
намальоване щось i написано. "Газета",- пролопотiло по натовпу. А серед
малечi - рух, подались обличчям до стола.
- Що воно таке? - питався якийсь.
- Хiба ти не бачиш? - вiдповiв Петрик Мотузчин.- То ж сонце
намальовано, що воно сходить. Це нашi хлопцi газету зробили.
Яким, урочистий сьогоднi, гукнув на хористiв. Вибирались iз натовпу, з
коридорчика повалили хлопцi, дiвчата й шикувались, сплiтались у вiнок за
столом. У дверi знадвору ще валили.
До Тихона Давид прихилився i стиха сказав щось. Той рвучко повернувся,
глянув по хатi через голови, знайшов. I довго дивився на не©. Щось саме
говорила з молодицями й смiялась. I хоч вiн бачив, що смiялась вона
силувано, але ж смiялась, але ж прийшла... Стрiлися поглядами, в очах ©©
блиснула зненависть. Тихiн одвiв сво© вiд не© i опустив. I вже потiм i чув
усе, i бачив, як крiзь туман, мов то десь далеко,- i шум, i голоси. Лише
як гаркнув хор "Iнтернацiонал", а все навкруг рухнулось i завмерло, i
Тихiн пiдвiвся. Очi на Якова саме впали. "От сволоч же отака: i з лутки не
встав, i шапки не скинув!" Потiм, як стих уже хор, всi сiли, а щось
говорив Яким. I кинувся Тихiн лише вiд вигуку:
- Гнида Якiв! - це поспiшав Книш чергу захопити кандидатом сво©м у
президiю.
Записав Яким. Але Гнида лише оком обвiв збори i вже знав, що провалять,
бо ж народу з його табору була тiльки купка. Тому й зняв свою кандидатуру,
мовляв:
- Не хочу, бо це зiбрання якесь пiдозрiле! Яким iз виразом великого
задоволення закреслив його прiзвище. Навiть олiвця був послинив - забув,
що хiмiчний.
Назвали ще iмення: Чумак Гордiй, Мотузка Давид, Кожушний. З хору хтось
iз молодих жiночих голосiв:
- вга Сiренко!
Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усмiхом. На лутцi Гнида вищирився,
i Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не пiдводячись i
збентежено, вга сказала:
- Ну що ж це, не можна й мiж люди жiнцi поткнутися! Смiх який! - а в
хор комусь, бо не пiзнала: - А вам стидно з старо© жiнки смiятися!
Виткнулась Зiнька з-за дiвчат i, трошки зчервонiла, тiтцi взi сказала:
- Та я, от ©й-право, без смiху!
- Iди, вго, тепер же равноправi ! Уже чоловiки тепер i жiнок не мають
повного права бити! - щирив Гнида зуби. I хтось iз жiнок умовляв: "Ну й
посидь, яке страшне". Але вга розсердилась:
- Iди, як ти розумна!
- Пiвненко Химка! - тодi гукнув хтось iз чоловiкiв.- Не доки ж будемо
справдi возжатися.
Ще когось назвали. Але то вже так, знали всi, що як трьох треба, то й
пройдуть всi три першi, вся дiйснiсть обухiвська за це свiдчила. Нi, на
цей раз Чумак i Давид пройшли, Кожушного провалили, бо хотiлось Химку
багатьом провести, а Христя з Зiнькою в хорi справжню агiтацiю
передвиборну провели за не©. Зайняли мiсця:
Гордiй посерединi, Химка, соромлячись, рожева, пройшла пiд реготом
Тягнирядна та Гниди й нiяково сiла дуже рiвно на стiльцi, не насмiлюючись
глянути на людей. Гордiй пiдбадьорив ©©: "Чого ти, мовляв, сидиш, як та
квочка на крашанках? Смiливiш треба!" В Химки ще бiльший рум'янець.
Оголосив голова - Гордiй - повiстку денну: доповiдь Мотузки Давида про
мiжнародне становище, читання стiнно© газети, i ще газета з мiста, то
прочитають, дещо цiкаве й для них, обухiвцiв.
Далi оглянув пильно збори.
- Давайте покинемо лузати насiння, бо нiчого й не буде чути.
Хто зам'явся, хто покинув лузати. Навiть Гнида Якiв струснув iз
полушубка лушпиння, уважний - як же, мовляв, голови та не слухати, а потiм
демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягнирядновi подав,
набрав собi, ще й перевiяв iз руки в руку, губами дмухаючи. Став знову
лузати, тiльки ще пильнiше та завзятiше.
Гордiй похмурився, а лише те сказав, що - звiсно, хто несвiдомий, хай
луза . I курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потiм до Давида
хитнув головою. Той пiдвiвся, обвiв очима захоплено обличчя молодi, i в
бородах, i бiля стола дiтвору.
Став говорити.
Спершу трошки про хату-читальню: нащо вона та що в нiй робити. Далi
зв'язне вiд цього й до огляду мiжнародного, як i внутрiшнього стану
кра©ни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко i вплiтаючи в мову живi
барвистi образи. Чужих слiв уникав, а як траплялися якi "консерватори",
"бюджет", кожне з'ясовував. Найдовше зупинився був на господарському
життi; на збiльшеннi продукцi© - i в промисловостi, i в сiльському
господарствi. Наводив цифри, щоб порiвняти з дово нним рiвнем та з
двадцять першим роком. Дуже великi числа, як мiльйони, задля наочностi
перетворював на живi образи. От, скажiмо: хлiба стiльки-то мiльйонiв
зiбрали, це он скiльки вагонiв повнiсiньких, це, як на душу подiлити, он
по скiльки впаде...
Слухали уважнi, навiть про насiння поволi самi якось забували, що воно
в кишенi. I, хоч тьмянi, виникали образи: Англi©, що ворожа до них,
Америки. I все ж робилось аж спокiйнiш: не в ладу, значить, i вони,
буржу©, живуть! А то ж зовсiм було про вiйну балакали. Бадьорiш ставало:
якщо те правда, що каже,- справи добрi! I можна вiрити: от продподаток же
полегшав, де на кого й зовсiм нема - пригадувалось. Очi чимдалi довiрливiш
дивились на Давида i вуха уважнiше слухали. Думали: "А що ж, i дуже
просто, може, й правда, що матерiя скоро подешевша , що переселенський
фонд якийсь , що кредит одкрили для бiдноти".
Як закiнчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка
цiкавiсть у селян про життя, не лише ©хн , обухiвське, а й про життя цiло©
кра©ни, на далеких гонах. Питали: через що матерiя така дорога? Як живуть
робiтники - може, бачив, як був по мiстах? I iншi, багато iнших.
Давид на всi вiдповiдав уважно. I, як уже було останн , вiдчув трохи
втому й випив води. Потiм спустив очi па газету, що на столi лежала, i ще
казав так:
- А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цiло© кра©ни, й
побачили, як зроста вона та розвива ться в нове щасливе життя, давайте
згада мо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухiвка, одна з
мiльйонiв отих часток, що з них склада ться республiка. А ©© життя мусить
бути нашим життям, а наше-©©.
Це перед ним на столi стiнна газета самими ними - хлопцями - й
написана. У нiй намагались показати життя, яким воно : гарне, погане. В
нiй пробують i думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.
В хатi всi притихли. Чути було ззаду голоси:
- Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайте© Дiтвора бiля стола -
аж роти пороззявляли, зацiкавленi. I навiть Гнида покинув лузати.
Найперше прочитав Давид "Як нам iз землею бути?". Це коротенька спроба
розв'язати найболючiше питання обухiвське - невпорядковане
землекористування. Селяни пильно слухали: все до дiла писане було - i
земля правильно показана по клинах, i план землевпорядження хороший. Одним
словом, чого б i краще, та... Тiльки махали рукою: хiба ж у них цього
можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтiв треба кому? Чи... Он уже Тихiн
добивався ж землi, як-як не видно - пiде вже навiки на свою норму... Це
все помiж себе стиха, не заважаючи читати Давидовi. Далi було про лiси,
про кооперацiю...
Гнида, як тiльки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А
говорилось не про його кооператив, а взагалi за якийсь, що сто©ть на
майданi, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима.
Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедцi вонючi писалось далi.
У хатi смiх - догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.
- Це що таке за насмiшка?! - i пiдступився до стола. Чумак пiдвiвся.
- Яка ж це насмiшка? Як у нашому кооперативi нiколи не було вонючих
оселедцiв, то чого ж i гарячитися? Це, може, десь було. Де правлiння,
може, з крамарем - родичi або покумалися.
По хатi ще дужчий смiх - знати, куди Гордiй стрiля : в Губаренка Гнида
й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумiв. Хотiв Якiв
порвати газету, але Гордiй заслонив i одвiв його руку. Подався Тягнирядно.
Тодi ж з ослона встав i пiдiйшов ближче Кожушний Тихiн, хмурний i рiшучий,
i Пiвненко бiля стiни став, i ще дехто напоготовi. А Давид глянув гостро
на Гниду й сказав йому:
- Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тiльки вонючi оселедцi. А я ось найду
тобi ще краще щось та прочитаю з "Голосу працi". Дай ось тiльки стiнну
газету дочита мо.
Цi слова на Якова - як холодний душ на голову: вiн притих одразу й
одiйшов до вiкна.
- Ану, читай,- уже там опанував себе й таки вищирився, хоч i невесело.
Потiм, як уже Давид читав далi про якихось дiвчат, що до баби Упирки
ходять виворожувати долю собi та крадуть полотно в матерiв - ©й носять,-
ще це прослухав Якiв, а тодi пiдкликав брата Фильку й щось над вухо йому
сказав. Той зараз i полiз у натовпi до дверей, а ззаду тодi голос
хриплуватий, як бува пiсля кашлю, жiночий:
- Це безобразiя Я буду жалiтися! - Нюрка бабуню свою одстоювала.
- А що, неправда? - хтось.
- На тебе жалiтися треба! Чортяка тебе з "Пальмири" притаскав сюди!
Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще вiршик один був,
була й байка - це хтось пiдслухав, як уночi через вулицю обшарпана школа
©хня з церквою балакала. Школа питала сумно: "Чого ти i ледача, i з тебе
користi людям нiяко©, а пофарбована, а я дiтей розуму навчаю, а, бач,
обшарпана яка". Не знати потiм - чи автор не змiг за церкву вiдповiсти, чи
сама церква закопилила губу й не схотiла з обшарпаною сусiдкою балакати, а
тiльки тим i закiнчилось: вийшов сторож дiд Софрон i бовкнув годину.
Церква позiхнула й. стала дрiмати. А школа ще довго з сумом дивилась на
темнi стрiхи й думала: "Де ж правда в свiтi?"
I врештi заклик: "Пишiть усi в стiнну газету". На цьому газета й
скiнчилася. По хатi загомонiли - дiлилися враженнями, дiтлахи аж на стiл
лiзли: якийсь малюнок побачили цiкавий. Петрик аж головою крутив - ой,
мовляв, i намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потiм поволi
стихати стало в хатi й стихло. Бо знов витяг Давид з кишенi аркуш. Якiв
насторожився, а Давид знов, перше нiж читати, коротенько сказав:
- Це ми сво життя бачили, обухiвське: темне, глухе i до безкраю
погане. Але не скрiзь же таке.- Вiн прочита ось, не вибираючи з газети,
про життя iнших сiл, та й хай подивляться. I це не за горами ж. От у селi
Ковалiвцi, це як на город ©хати, сорок верст звiдси, провадиться
землеустрiй i переходять на многопiлля. В якiйсь Гарбузiвцi школу
одремонтували. В мiстi Сорочинцях комуна "Маяк" пустила всi три млини
водянi на Пслi, що до того стояли. Ну, а це десь, правда, i на ©хню
Обу-хiвку схоже, п'яний голова сiльради зайшов на делегатськi збори
селянок i став матюкати усiх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму й
одремонтована.
- А ось i про нас,- сказав Давид,пишуть у газетi, щоб не ми тiльки
знали, а всi, хто чита , вся Укра©на. Вiн почав читати:
- "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району..." - але й замовк, бо
враз, мов хтось штовхнув iз сiней, колихнувся вiд дверей натовп i в хату
влетiв Матюха. На ньому шапка кудлата була збита на потилицю, пика
червона: ось-ось, здавалося, репне на нiй шкура. Всi з острахом одхилялись
од нього й давали дорогу. Бiля першого ослона став i, побачивши, що в
руках Давида не "контрреволюцiя", а справжня друкована газета, мовчки
дививсь, хоч i грiзно та спiдлоба. Вся постать говорила без слiв: "Ану-ну,
чим ви тут займа тесь?" Якiв прихилився до нього й почав щось говорити. З
ослона Книш глянув на нього й похитав головою. Мотузка пождав, поки
затихли всi, i знов почав:
- "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району. До залiзницi двадцять
п'ять верстов, до повiтового мiста - сiмдесят. Колись i в Обухiвцi шумiла
революцiя: одiбрали землi панськi та в куркулiв, усi © до трьох тисяч
десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхлiборобиш на нiй, та ще
бiдняковi з шкапиною. Де ближче, ту куркулi захопили собi. Ще з весни на
землеустрiй зiбрались були обухiвцi, i приговора частина села склала. Та
десь приговора того й вiстi нема . в Обухiвцi артiль у лапках,
мошенством млина парового, що в КНС в орендi був, собi захопили: це -
голова сiльради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко та куркуль
Книш. Деруть iз селян фунти дорогого мiрчука (шiсть фунтiв), тiльки
стогнуть тi, а вони наживаються, А влада спить в Обухiвцi. Ба нi, то спить
сiльрада з замкненими дверима з ранку до ночi. А голова ©© з ранку до ночi
п' , не вихмеля ться, з компанi ю. Б' пики селянам, як колись урядник, а
його пiдручним - на все .права й воля. Доки ж це буде?"
- Оце й усе,-сказав Давид i поклав газету. У хатi й досi тиша, i навiть
дихання зата©ли. Матюха, мов остовпiв, стояв, не рухався. Чи це йому
сниться? Ворухнув рукою - ворухнулась. Нi, вiн не спить. А то Давид щось
говорить... I враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, i вiн
рвучко подався до стола й крикнув хрипло:
- А! так ти власть пiдривати! Хто тобi розрiшав?! - i грiзно насувався
на Давида. Той схвильований, але твердо вiдповiв:
- Читати орган губвиконкому та губпарткому - на це дозволу вiд тебе,
Матюхо, менi не питати!
Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило
вдарити в першу ж мить. А мить як пролетiла ця, одразу вiдчув, що за цю
мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе
руки, страшно. Тодi в гнiвi трiпнув головою й кулаком грiзно посварився:
- Ну, ти ж гляди! Знай! - i швидко одвернувся, а на Гниду та на
Тягнирядна теж гнiвно:-Ходiмо!
Натовп захвилювався i почав i собi виливатись у дверi. Найостаннi
вийшли Давид з товаришами.
XXIII
Хоч селяни й казали Давидовi: "Ой, щось буде! Стережися, Давиде!" - але
Давид iз захопленням i радо дивився на ©хнi обличчя, що на них в очах
крiзь забитiсть та заляканiсть i щось нове виступало, якась надiя. Це ж на
©х власних очах Матюха - грiм та блискавка на Обухiвцi, ба на весь
Щербанiвський район колись, що матерi дiтей замiсть вовком та ним лякають:
"Цить, он предсiдатель iде!" - це ж вiн сьогоднi на людях оторопiлий стояв
перед Давидом, а вдарити не посмiв. I тодi на сходi - пригадувалось. Нi,
значить, i вiн то лише для них був "цар i бог". Не наривався нi на кого,
а, бач, нарвався... I в газетi здорово пропечатано. Селяни кожен сво©ми
очима дивився, як там написано: "Матюха п' , гуля ". I за млина парового,
й за Гниду. Це ж уся Укра©на чита . I влада вища знатиме.
Довго не розходились бiля хати-читальнi й потiм ще купами стояли бiля
ворiт допiзна. Було сьогоднi про що говорити. За землю знов тепер жвавiше,
смiливiше, i хто навiть учора махав безнадiйно рукою, тепер гарячився:
- Та що ж, справдi! Де ми живемо - на планидi якiйсь чи в Радянськiй
республiцi? Люди он, бач, а ми що ж - не люди?!
Хтось скаже:
- А що ж ти ранiш махав рукою?
- Нема що за ранiш згадувати! I зараз не пiзно! ...Уже сутенiло, як
Давид iз товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордiй
застерiг:
- Глядися ж, Давиде! Бо вони такi, що й нальот на хату зроблять.
I вже хай не виходить нiкуди пiзно. Як треба буде, до нього зайдуть.
Бач, списки треба сьогоднi переписати, бо на завтра ж у Щербанiвку дума
Давид. Теж занесуть iз Тихоном. Де той Тихiн? Його не було в гуртi. А
хтось сказав, що бачив - на той куток пiшов кудись.
Погомонiли ще й за ворiтьми трохи. Потiм розiйшлись.
Давидовi чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то - пусте. Ну, що
вони йому зроблять? На людях не займуть, а пiдслiдити ввечерi - теж чорта
з два! Про нальот згадав, що Чумак застерiгав його, тiльки всмiхнувся. Ну,
а й те подумав: бiс ©х зна . Тягнирядно i Якiв, правда, хлопцi "одiрви та
покинь". Тому, як iшов у хату, взяв вила-трiйчатки й поставив у кочергах.
А пiд лавою сокира - хай тiльки поткнуться! Батько вже дома був, саме
обротьку лагодив бiля свiтла, а бачив, як Давид зайшов.
Спитав стривожено:
- Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не
хотiлось говорити, щоб старих не лякати. Врештi знайшовся i, зовсiм мов
весело, сказав:
- А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.
Мати аж руки згорнула - як у благаннi:
- Не доведи господи! На цього вже як i трудно стягалися, не дай бог
заведуть, тодi хоч у яму лягай.
Батько сказав хмуро:
- Треба запори поробити,- завтра до коваля сходю. А на цю нiч у яслах
ляжу.
Так i було: повечеряли, i старий, узявши сiряка, пiшов спати в повiтку.
Приходив Гордiй Чумак iз сво©ми списками. Тихона не було. I на дiм до
нього заходив Гордiй, та хата защеплена знадвору i кiлочок застромлено.
Ще, знати, не приходив. Ну, як тiльки вернеться, повинен би сюди прийти.
Нi, не було Тихона; вже й пiзно. Гордiй посидiв ще трохи, погомонiли з
Давидом, а потiм пiшов. Та ще й знадвору постукав у вiкно й сказав
Давидовi:
- Не сиди отак проти вiкна!
Давид сiв глибше в куток. Став олiвця ножем пiдстругувати.
В хатi вже поклалися спати. Прибiгла з вулицi й Христя, рожева й
весела. Потiм одломила шматочок хлiба й вечеряла - борщу ©й не хотiлось.
Трохи дивилась на Давида пильно, тодi задумалась.
По паузi сказала стиха:
- Сьогоднi Зiнька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото
балакають?
Парубок схвильований глянув на сестру.
- Що ж ти сказала ©й?
Христя повела плечима.
- Сказала, що я не знаю.
Давид задумався. Може, в мислi стала перед ним постать дiвчини з
великими темними й сумними очима, як отодi в хатi в ту нiч, i заплакана.
Може, вдалинi десь, у давнинi, зашелестiли жита пахучi, буйно-зеленi в
тривожнi мiсячнi ночi. I зараз на душi в нього так, як тодi,- i сумно, i
радiсно. Чу , як молода кров перелива ться... А в житi - вони. Брови в не©
вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустилися, як стомленi
крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в ©© задуманi очi...
Низько схилився на руку парубок.
Але от звiв замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потiм
в очах мов щось розцвiло. Вiн усмiхнувся до сестри радiсний i весело:
- Ех, Христе! Не зна ш ти нiчого!
...Вже спали всi в хатi, i Христя. А Давид ще довго сидiв кiнець стола
i щось швидко натхненно писав.
XXIV
Устав Давид рано, як i завжди, хоч i за пiвнiч лiг. Але в Щербанiвку
©хати не довелося: вiз трохи був несправний, i пшеницi треба було довiяти,
щоб у Щербанiвку в заготконтору вiдвезти .та грошi, позиченi на коня,-
тридцять карбованцiв,- оддати Чумаковi.
Цей день так i минув: бiля воза до обiду провозилися, по обiдi в клунi
вiяли зерно.
А вранцi другого дня вже серед двору стояв викочений вiз з-пiд повiтки,
i на нього мiшки складали.
З хати вийшла мати й гукнула снiдати.
Сидiли вже круг столика посеред хати, як раптом дверi одчинилися i в
хату увiйшов Тихiн, вiн був iще блiдiший, як досi, i очi ще глибше
позападали. Бiля порога зняв шапку й не проходив далi. Вийняв з кишенi
якийсь аркуш i тодi вже пiдiйшов i поклав на лавi. Довiдався, що ©де Давид
у Щербанiвку, та й занiс оце.
Старий Мотузка сказав:
- Сiдай до нас снiдати, Тихоне.
Тихiн подякував. Але ж i Давид глянув на нього щиро, iз спiвчуттям, i
теж кликав. А Христя пiдвелась i з-пiд лави стiлець витягла, поставила для
нього, а з мисника ложку для нього взяла. Тодi Тихiн мовчки поклав шапку
на лавi i сiв до столика.
ли якийсь час усi мовчки, не знаходили, про що балакати. Старий
Мотузка був похвалився, що коня вiн купив на ярмарку. Тихiн байдуже
спитав, за скiльки та яких лiт. Сказав старий Мотузка. Але потiм уже не
знав бiльш нiчого казати, хоч усi думали про одне. I мати перша, що
думала, спитала:
- Може, в тебе, Тихоне, нема дома хлiба печеного? То дамо. А на завтра
- хоч сама сходю, а хоч пошлю Христю та й учинимо.
Тихiн сказав, що про хлiб не зна вiн - чи , чи нема Знову мати по
паузi опитала:
- А не приходила?
- Нi,- сказав Тихiн i поклав ложку,не приходила, i сам ходив до не©, то
не показалась i на очi. I скриня ж iще тут.
Вiн говорив стиха й важко, мов не слова, а камiння вивертав.
- Хто його зна . Як скринi не бере, може, ще й одума ться!
Тихiн похмурий i задуманий мовив тихо, наче сам собi:
- Е, вже нi! Не одума ться! До Упирки вчаща , усе виворожу щось. А там
невдовзi злига ться з кимсь...
Давид аж звiв голову й ложку поклав. Цiкаво йому, що то за Упирка в
них.
- Баба собi така, нiяк ©© трясця не вхопить,- знехотя сказав батько,-
знахурка. Вже не одну дiвку та молодицю спортила. А було, що на той свiт
заганяла. Живе в дочки, удови Векли, на тiм кутку села. Самогонщиця Векла,
Хома-бiженець у не© за апаратчика, не то приймак, не то наймит. Та й
живуть так: самогон та ворожiння. Морочать народ!
- Не кажи так, старий. То баба знающа,-сказала мати,- хiба як i ми
пiшли до не© з Мокриною за конi тодi, хiба не вгадала? "I не шукайте,
сказала, не знайдете коней". А вкрали - випало на картах - про©жджi якiсь,
начеб цигани. Випав i недалекий один, хто видавав ©м. "I повели на схiд
сонця, туди й шукайте",- сказала.
Батько аж плюнув роздратовано й пiдвiвся вiд столу.
- От iще дурна така, а й стара вже. "На схiд сонця",- перекривив вiн
жiнку.- А найшли де Гордi вого коня? На схiд сонця? Як у Яреськах, це ж
зовсiм у другий бiк. Та ти й те знай ще, що в не© й притон отих самих
конокрадiв. Хома ж перший. А Кушнiренко, як був, i днював, i ночував там.
I цi, нашi, туди вчащають. Ти от що,- звернувся вiн до Тихона,- як до
Упирки вже вчаща , а тобi й на очi не показу ться, плюнь та й з голови
викинь. Не варта вона, щоб за не© й думати. Та й... дiтей же у вас нема .
Тихiн похилився головою.
- Я вже все передумав! Не думаю вже! А надворi, як Давид ви©здив за
ворота, йшов задуманий поруч iз ним, держачись за ручицю, казав:
- Справляйся ж там та вертайся, Давиде, будем до дiла братися. То ще
берiгся, було задля кого, чи хоч думав, що було. А тепер - уб'ють, туди й
дорога. А правди ми таки повиннi добитися! Хоч не собi, може, то людям!
Давид бадьорив:
- Нiде й ми не подiнемось, з людьми будемо! Бувай здоров!
...I ще в степу за селом все думав про Тихона, i скнiло серце за нього.
Потiм поволi - день же такий ясний та сонячний, i повiтря морозне
терпкувате - прояснiло i в думках. Веселiш уже думав про Тихона: "А, що
там над собою крякати!" Торкнув гнiду веселенько вiжками - пiдтюпачили.
Дивився на зеленi лани, на сиву вдалинi смугу лiсу поза Пслом, i спогади
налинули... Завiв тихо пiсню давню, колишню партизанську.
А вертався пiзно вже,- у шелюгах саме сонце зайшло. Наче нiде ж i не
барився: у райвиконкомi знов не застав голови - по©хав кудись на торги, на
поштi теж тiльки листа до газети, до "Голосу працi", здав заказним. Ото в
заготконторi трохи. Ну, зате впорожнi ©хав - продав хлiб.
-Ньо, гнiда! Недалеко вже! - пiдтюпачили. I в'©хали в село, тiльки
свiтло посвiтили.
Давид випряг коняку. В хатi чути - гупав верстат. Поставив потiм у
повiтцi ©© i ©сти вже дав. А це прутом залiзним переп'яв дверi i
загвинчував ключем, як раптом з городу з-за хати вибiгла постать iз сутiнi
й шмигнула повз вiкна. На розi спинилась, видно, Давида побачила й
пiдiйшла до нього. Зiнька це. Оддихалась i сказала схвильовано й пошепки:
- Давиде, ой щось лихе вони задумали! Парубок подався до не©, а вона,
хапаючись, розповiдала:
- Iлько прибiгав верхи, оце вже як смеркло. Матюха й вечеряти покинув,
зараз же по©хав. Якова взяв iз собою на хутiр. Iлько лише й успiв у сiнях
шепнути, що лихе щось. Начальник мiлiцi© при©хав, в Огиря зараз, а це
послали сюди за Матюхою. I куркулiв-хуторян в Огиря зборище було.
Давид занепоко©вся. А Зiнька змовкла, а потiм з благанням:
- Давиде, ну втечи куди-небудь, хоч на оцi днi! Хоч у наших, в
економi©, переховайся!
Давид думав.
Нi, ховатись чого ж йому? Цю нiч все одно нiчого не встигнуть зробити.
А вдень теж нiчого не зроблять. А за той день побачить вiн. Як-як, то,
може, й доведеться втекти з Обухiвки. Не ховатись, бо тепер у нього в
руках. Просто в мiсто, в газету чи до прокурора.
- Ой коли б же то, Давиде, не пiзно було! - стривожилась Зiнька й
дивилась на нього знизу, трохи закинувши голову. А очi проти зiр -
блискучi! - Я так, Давиде, боюся. Ще й Матюха з недiлi такий сердитий оце
став, як вовк. Все думаю, боюсь, а що, як прожене? Тодi ж я не знатиму, не
прибiжу вже.
Потiм задуманi очi вiдвела, а не вронила. Бачить Давид, як у них двi
зiрки впали. Може, вгадав, може, нi. Але вiн прихилився до не© близько
обличчям i говорив палко:
- Зiнько, не треба плакати! Все буде гаразд! - Вiн ще згадав чомусь, як
журавлi летiли, а в дворi вечорами австрiяки полоненi... Вона ж не забула?
Спiвали, бувало, журавлино©. I дядьо Стах... Пригаду ж вона, як, бувало,
вiн гарно говорив, як збирались у них у хатi: про революцiю, про
майбутн ... Вiн у нього, Давида, нiколи з думки не йде, де вiн? "Не буде
пана! Отут у дворi наймити колишнi самi житимуть. I буде все ваше - земля,
худоба, будiвлi. I де оце дiм, збуду те ще доми, i сад насадите
бiльший..." Коли вiн, Давид, i зараз дума про колектив, так жаль дядя
Стаха, що його нема . I Катрi...
Обо задуманi.
- А ти, Зiнько, будеш! I колись iще, як на фронтi думав про життя, коли
присне смiх дiвочий, i над усiм, як i там, надворi, мов коники в травi,
насiння трiскотить i лушпиння на помiст бiлим цвiтом сиплеться.
Пiд стiною на ослонi, поруч iз Нюркою, прибраною й нафарбованою - "на
повному фасонi", сидiла... Давид аж очима клiпнув. Нi, вона-таки, Марiя. У
великiй хустцi картатiй, видно, в сестринiй, бо Давид нi разу ©© в такiй
не бачив, трохи блiда i з глибоко запалими очима. Вона удавано весело й
жваво говорила з сестрою Лукi ю та з Нюркою, а очима все на дверi. I знати
- аж од дверей нiс на собi Давид ©© погляд, а це тiльки вловив. I щось
було в ньому, вiд чого парубок швидко вiдвiв очi.
На вiльному ослонi скраю сiв, а далi залiзли: дядько Гордiй, Пiвненко,
ще чоловiки. Тихiн бiля Давида сiв. У проходi попiд стiною до крайнього
вiкна, що близько стола, пiдiйшов Гнида й сiв на лутцi. Закотив полу
полушубка i з штанiв дiстав насiння, став лузати. Книш сiв на передньому
ослонi, де вже весело гомонiли крамарева Паша, Ганна Iванiвна з чоловiком.
Тягнирядно стояв iз сво©м костуром, до стiни прихилившись, неподалеку вiд
Гниди., здоровенне, як не до стелi, одоробло. У дверi ще, чути було,
валила молодь. .Шумно, весело. Попiд руками шниряла малеча, пролазила
наперед i розташовувалася на пiдлозi, аж декого до самих нiжок стола
приперли.
Гнида визвiрився на них: "К чорту звiдси!" Але ззаду голос твердий
дядькiв Гордi©в:
- Хай i дiти! Сидiть, хлопцi!
З друго© хати винiс Яким на руках, як скатертину бiлу, великий аркуш
розгорнений i поклав на столi. Край один звис - видно на ньому червоне
намальоване щось i написано. "Газета",- пролопотiло по натовпу. А серед
малечi - рух, подались обличчям до стола.
- Що воно таке? - питався якийсь.
- Хiба ти не бачиш? - вiдповiв Петрик Мотузчин.- То ж сонце
намальовано, що воно сходить. Це нашi хлопцi газету зробили.
Яким, урочистий сьогоднi, гукнув на хористiв. Вибирались iз натовпу, з
коридорчика повалили хлопцi, дiвчата й шикувались, сплiтались у вiнок за
столом. У дверi знадвору ще валили.
До Тихона Давид прихилився i стиха сказав щось. Той рвучко повернувся,
глянув по хатi через голови, знайшов. I довго дивився на не©. Щось саме
говорила з молодицями й смiялась. I хоч вiн бачив, що смiялась вона
силувано, але ж смiялась, але ж прийшла... Стрiлися поглядами, в очах ©©
блиснула зненависть. Тихiн одвiв сво© вiд не© i опустив. I вже потiм i чув
усе, i бачив, як крiзь туман, мов то десь далеко,- i шум, i голоси. Лише
як гаркнув хор "Iнтернацiонал", а все навкруг рухнулось i завмерло, i
Тихiн пiдвiвся. Очi на Якова саме впали. "От сволоч же отака: i з лутки не
встав, i шапки не скинув!" Потiм, як стих уже хор, всi сiли, а щось
говорив Яким. I кинувся Тихiн лише вiд вигуку:
- Гнида Якiв! - це поспiшав Книш чергу захопити кандидатом сво©м у
президiю.
Записав Яким. Але Гнида лише оком обвiв збори i вже знав, що провалять,
бо ж народу з його табору була тiльки купка. Тому й зняв свою кандидатуру,
мовляв:
- Не хочу, бо це зiбрання якесь пiдозрiле! Яким iз виразом великого
задоволення закреслив його прiзвище. Навiть олiвця був послинив - забув,
що хiмiчний.
Назвали ще iмення: Чумак Гордiй, Мотузка Давид, Кожушний. З хору хтось
iз молодих жiночих голосiв:
- вга Сiренко!
Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усмiхом. На лутцi Гнида вищирився,
i Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не пiдводячись i
збентежено, вга сказала:
- Ну що ж це, не можна й мiж люди жiнцi поткнутися! Смiх який! - а в
хор комусь, бо не пiзнала: - А вам стидно з старо© жiнки смiятися!
Виткнулась Зiнька з-за дiвчат i, трошки зчервонiла, тiтцi взi сказала:
- Та я, от ©й-право, без смiху!
- Iди, вго, тепер же равноправi ! Уже чоловiки тепер i жiнок не мають
повного права бити! - щирив Гнида зуби. I хтось iз жiнок умовляв: "Ну й
посидь, яке страшне". Але вга розсердилась:
- Iди, як ти розумна!
- Пiвненко Химка! - тодi гукнув хтось iз чоловiкiв.- Не доки ж будемо
справдi возжатися.
Ще когось назвали. Але то вже так, знали всi, що як трьох треба, то й
пройдуть всi три першi, вся дiйснiсть обухiвська за це свiдчила. Нi, на
цей раз Чумак i Давид пройшли, Кожушного провалили, бо хотiлось Химку
багатьом провести, а Христя з Зiнькою в хорi справжню агiтацiю
передвиборну провели за не©. Зайняли мiсця:
Гордiй посерединi, Химка, соромлячись, рожева, пройшла пiд реготом
Тягнирядна та Гниди й нiяково сiла дуже рiвно на стiльцi, не насмiлюючись
глянути на людей. Гордiй пiдбадьорив ©©: "Чого ти, мовляв, сидиш, як та
квочка на крашанках? Смiливiш треба!" В Химки ще бiльший рум'янець.
Оголосив голова - Гордiй - повiстку денну: доповiдь Мотузки Давида про
мiжнародне становище, читання стiнно© газети, i ще газета з мiста, то
прочитають, дещо цiкаве й для них, обухiвцiв.
Далi оглянув пильно збори.
- Давайте покинемо лузати насiння, бо нiчого й не буде чути.
Хто зам'явся, хто покинув лузати. Навiть Гнида Якiв струснув iз
полушубка лушпиння, уважний - як же, мовляв, голови та не слухати, а потiм
демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягнирядновi подав,
набрав собi, ще й перевiяв iз руки в руку, губами дмухаючи. Став знову
лузати, тiльки ще пильнiше та завзятiше.
Гордiй похмурився, а лише те сказав, що - звiсно, хто несвiдомий, хай
луза . I курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потiм до Давида
хитнув головою. Той пiдвiвся, обвiв очима захоплено обличчя молодi, i в
бородах, i бiля стола дiтвору.
Став говорити.
Спершу трошки про хату-читальню: нащо вона та що в нiй робити. Далi
зв'язне вiд цього й до огляду мiжнародного, як i внутрiшнього стану
кра©ни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко i вплiтаючи в мову живi
барвистi образи. Чужих слiв уникав, а як траплялися якi "консерватори",
"бюджет", кожне з'ясовував. Найдовше зупинився був на господарському
життi; на збiльшеннi продукцi© - i в промисловостi, i в сiльському
господарствi. Наводив цифри, щоб порiвняти з дово нним рiвнем та з
двадцять першим роком. Дуже великi числа, як мiльйони, задля наочностi
перетворював на живi образи. От, скажiмо: хлiба стiльки-то мiльйонiв
зiбрали, це он скiльки вагонiв повнiсiньких, це, як на душу подiлити, он
по скiльки впаде...
Слухали уважнi, навiть про насiння поволi самi якось забували, що воно
в кишенi. I, хоч тьмянi, виникали образи: Англi©, що ворожа до них,
Америки. I все ж робилось аж спокiйнiш: не в ладу, значить, i вони,
буржу©, живуть! А то ж зовсiм було про вiйну балакали. Бадьорiш ставало:
якщо те правда, що каже,- справи добрi! I можна вiрити: от продподаток же
полегшав, де на кого й зовсiм нема - пригадувалось. Очi чимдалi довiрливiш
дивились на Давида i вуха уважнiше слухали. Думали: "А що ж, i дуже
просто, може, й правда, що матерiя скоро подешевша , що переселенський
фонд якийсь , що кредит одкрили для бiдноти".
Як закiнчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка
цiкавiсть у селян про життя, не лише ©хн , обухiвське, а й про життя цiло©
кра©ни, на далеких гонах. Питали: через що матерiя така дорога? Як живуть
робiтники - може, бачив, як був по мiстах? I iншi, багато iнших.
Давид на всi вiдповiдав уважно. I, як уже було останн , вiдчув трохи
втому й випив води. Потiм спустив очi па газету, що на столi лежала, i ще
казав так:
- А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цiло© кра©ни, й
побачили, як зроста вона та розвива ться в нове щасливе життя, давайте
згада мо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухiвка, одна з
мiльйонiв отих часток, що з них склада ться республiка. А ©© життя мусить
бути нашим життям, а наше-©©.
Це перед ним на столi стiнна газета самими ними - хлопцями - й
написана. У нiй намагались показати життя, яким воно : гарне, погане. В
нiй пробують i думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.
В хатi всi притихли. Чути було ззаду голоси:
- Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайте© Дiтвора бiля стола -
аж роти пороззявляли, зацiкавленi. I навiть Гнида покинув лузати.
Найперше прочитав Давид "Як нам iз землею бути?". Це коротенька спроба
розв'язати найболючiше питання обухiвське - невпорядковане
землекористування. Селяни пильно слухали: все до дiла писане було - i
земля правильно показана по клинах, i план землевпорядження хороший. Одним
словом, чого б i краще, та... Тiльки махали рукою: хiба ж у них цього
можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтiв треба кому? Чи... Он уже Тихiн
добивався ж землi, як-як не видно - пiде вже навiки на свою норму... Це
все помiж себе стиха, не заважаючи читати Давидовi. Далi було про лiси,
про кооперацiю...
Гнида, як тiльки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А
говорилось не про його кооператив, а взагалi за якийсь, що сто©ть на
майданi, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима.
Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедцi вонючi писалось далi.
У хатi смiх - догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.
- Це що таке за насмiшка?! - i пiдступився до стола. Чумак пiдвiвся.
- Яка ж це насмiшка? Як у нашому кооперативi нiколи не було вонючих
оселедцiв, то чого ж i гарячитися? Це, може, десь було. Де правлiння,
може, з крамарем - родичi або покумалися.
По хатi ще дужчий смiх - знати, куди Гордiй стрiля : в Губаренка Гнида
й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумiв. Хотiв Якiв
порвати газету, але Гордiй заслонив i одвiв його руку. Подався Тягнирядно.
Тодi ж з ослона встав i пiдiйшов ближче Кожушний Тихiн, хмурний i рiшучий,
i Пiвненко бiля стiни став, i ще дехто напоготовi. А Давид глянув гостро
на Гниду й сказав йому:
- Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тiльки вонючi оселедцi. А я ось найду
тобi ще краще щось та прочитаю з "Голосу працi". Дай ось тiльки стiнну
газету дочита мо.
Цi слова на Якова - як холодний душ на голову: вiн притих одразу й
одiйшов до вiкна.
- Ану, читай,- уже там опанував себе й таки вищирився, хоч i невесело.
Потiм, як уже Давид читав далi про якихось дiвчат, що до баби Упирки
ходять виворожувати долю собi та крадуть полотно в матерiв - ©й носять,-
ще це прослухав Якiв, а тодi пiдкликав брата Фильку й щось над вухо йому
сказав. Той зараз i полiз у натовпi до дверей, а ззаду тодi голос
хриплуватий, як бува пiсля кашлю, жiночий:
- Це безобразiя Я буду жалiтися! - Нюрка бабуню свою одстоювала.
- А що, неправда? - хтось.
- На тебе жалiтися треба! Чортяка тебе з "Пальмири" притаскав сюди!
Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще вiршик один був,
була й байка - це хтось пiдслухав, як уночi через вулицю обшарпана школа
©хня з церквою балакала. Школа питала сумно: "Чого ти i ледача, i з тебе
користi людям нiяко©, а пофарбована, а я дiтей розуму навчаю, а, бач,
обшарпана яка". Не знати потiм - чи автор не змiг за церкву вiдповiсти, чи
сама церква закопилила губу й не схотiла з обшарпаною сусiдкою балакати, а
тiльки тим i закiнчилось: вийшов сторож дiд Софрон i бовкнув годину.
Церква позiхнула й. стала дрiмати. А школа ще довго з сумом дивилась на
темнi стрiхи й думала: "Де ж правда в свiтi?"
I врештi заклик: "Пишiть усi в стiнну газету". На цьому газета й
скiнчилася. По хатi загомонiли - дiлилися враженнями, дiтлахи аж на стiл
лiзли: якийсь малюнок побачили цiкавий. Петрик аж головою крутив - ой,
мовляв, i намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потiм поволi
стихати стало в хатi й стихло. Бо знов витяг Давид з кишенi аркуш. Якiв
насторожився, а Давид знов, перше нiж читати, коротенько сказав:
- Це ми сво життя бачили, обухiвське: темне, глухе i до безкраю
погане. Але не скрiзь же таке.- Вiн прочита ось, не вибираючи з газети,
про життя iнших сiл, та й хай подивляться. I це не за горами ж. От у селi
Ковалiвцi, це як на город ©хати, сорок верст звiдси, провадиться
землеустрiй i переходять на многопiлля. В якiйсь Гарбузiвцi школу
одремонтували. В мiстi Сорочинцях комуна "Маяк" пустила всi три млини
водянi на Пслi, що до того стояли. Ну, а це десь, правда, i на ©хню
Обу-хiвку схоже, п'яний голова сiльради зайшов на делегатськi збори
селянок i став матюкати усiх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму й
одремонтована.
- А ось i про нас,- сказав Давид,пишуть у газетi, щоб не ми тiльки
знали, а всi, хто чита , вся Укра©на. Вiн почав читати:
- "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району..." - але й замовк, бо
враз, мов хтось штовхнув iз сiней, колихнувся вiд дверей натовп i в хату
влетiв Матюха. На ньому шапка кудлата була збита на потилицю, пика
червона: ось-ось, здавалося, репне на нiй шкура. Всi з острахом одхилялись
од нього й давали дорогу. Бiля першого ослона став i, побачивши, що в
руках Давида не "контрреволюцiя", а справжня друкована газета, мовчки
дививсь, хоч i грiзно та спiдлоба. Вся постать говорила без слiв: "Ану-ну,
чим ви тут займа тесь?" Якiв прихилився до нього й почав щось говорити. З
ослона Книш глянув на нього й похитав головою. Мотузка пождав, поки
затихли всi, i знов почав:
- "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району. До залiзницi двадцять
п'ять верстов, до повiтового мiста - сiмдесят. Колись i в Обухiвцi шумiла
революцiя: одiбрали землi панськi та в куркулiв, усi © до трьох тисяч
десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхлiборобиш на нiй, та ще
бiдняковi з шкапиною. Де ближче, ту куркулi захопили собi. Ще з весни на
землеустрiй зiбрались були обухiвцi, i приговора частина села склала. Та
десь приговора того й вiстi нема . в Обухiвцi артiль у лапках,
мошенством млина парового, що в КНС в орендi був, собi захопили: це -
голова сiльради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко та куркуль
Книш. Деруть iз селян фунти дорогого мiрчука (шiсть фунтiв), тiльки
стогнуть тi, а вони наживаються, А влада спить в Обухiвцi. Ба нi, то спить
сiльрада з замкненими дверима з ранку до ночi. А голова ©© з ранку до ночi
п' , не вихмеля ться, з компанi ю. Б' пики селянам, як колись урядник, а
його пiдручним - на все .права й воля. Доки ж це буде?"
- Оце й усе,-сказав Давид i поклав газету. У хатi й досi тиша, i навiть
дихання зата©ли. Матюха, мов остовпiв, стояв, не рухався. Чи це йому
сниться? Ворухнув рукою - ворухнулась. Нi, вiн не спить. А то Давид щось
говорить... I враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, i вiн
рвучко подався до стола й крикнув хрипло:
- А! так ти власть пiдривати! Хто тобi розрiшав?! - i грiзно насувався
на Давида. Той схвильований, але твердо вiдповiв:
- Читати орган губвиконкому та губпарткому - на це дозволу вiд тебе,
Матюхо, менi не питати!
Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило
вдарити в першу ж мить. А мить як пролетiла ця, одразу вiдчув, що за цю
мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе
руки, страшно. Тодi в гнiвi трiпнув головою й кулаком грiзно посварився:
- Ну, ти ж гляди! Знай! - i швидко одвернувся, а на Гниду та на
Тягнирядна теж гнiвно:-Ходiмо!
Натовп захвилювався i почав i собi виливатись у дверi. Найостаннi
вийшли Давид з товаришами.
XXIII
Хоч селяни й казали Давидовi: "Ой, щось буде! Стережися, Давиде!" - але
Давид iз захопленням i радо дивився на ©хнi обличчя, що на них в очах
крiзь забитiсть та заляканiсть i щось нове виступало, якась надiя. Це ж на
©х власних очах Матюха - грiм та блискавка на Обухiвцi, ба на весь
Щербанiвський район колись, що матерi дiтей замiсть вовком та ним лякають:
"Цить, он предсiдатель iде!" - це ж вiн сьогоднi на людях оторопiлий стояв
перед Давидом, а вдарити не посмiв. I тодi на сходi - пригадувалось. Нi,
значить, i вiн то лише для них був "цар i бог". Не наривався нi на кого,
а, бач, нарвався... I в газетi здорово пропечатано. Селяни кожен сво©ми
очима дивився, як там написано: "Матюха п' , гуля ". I за млина парового,
й за Гниду. Це ж уся Укра©на чита . I влада вища знатиме.
Довго не розходились бiля хати-читальнi й потiм ще купами стояли бiля
ворiт допiзна. Було сьогоднi про що говорити. За землю знов тепер жвавiше,
смiливiше, i хто навiть учора махав безнадiйно рукою, тепер гарячився:
- Та що ж, справдi! Де ми живемо - на планидi якiйсь чи в Радянськiй
республiцi? Люди он, бач, а ми що ж - не люди?!
Хтось скаже:
- А що ж ти ранiш махав рукою?
- Нема що за ранiш згадувати! I зараз не пiзно! ...Уже сутенiло, як
Давид iз товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордiй
застерiг:
- Глядися ж, Давиде! Бо вони такi, що й нальот на хату зроблять.
I вже хай не виходить нiкуди пiзно. Як треба буде, до нього зайдуть.
Бач, списки треба сьогоднi переписати, бо на завтра ж у Щербанiвку дума
Давид. Теж занесуть iз Тихоном. Де той Тихiн? Його не було в гуртi. А
хтось сказав, що бачив - на той куток пiшов кудись.
Погомонiли ще й за ворiтьми трохи. Потiм розiйшлись.
Давидовi чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то - пусте. Ну, що
вони йому зроблять? На людях не займуть, а пiдслiдити ввечерi - теж чорта
з два! Про нальот згадав, що Чумак застерiгав його, тiльки всмiхнувся. Ну,
а й те подумав: бiс ©х зна . Тягнирядно i Якiв, правда, хлопцi "одiрви та
покинь". Тому, як iшов у хату, взяв вила-трiйчатки й поставив у кочергах.
А пiд лавою сокира - хай тiльки поткнуться! Батько вже дома був, саме
обротьку лагодив бiля свiтла, а бачив, як Давид зайшов.
Спитав стривожено:
- Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не
хотiлось говорити, щоб старих не лякати. Врештi знайшовся i, зовсiм мов
весело, сказав:
- А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.
Мати аж руки згорнула - як у благаннi:
- Не доведи господи! На цього вже як i трудно стягалися, не дай бог
заведуть, тодi хоч у яму лягай.
Батько сказав хмуро:
- Треба запори поробити,- завтра до коваля сходю. А на цю нiч у яслах
ляжу.
Так i було: повечеряли, i старий, узявши сiряка, пiшов спати в повiтку.
Приходив Гордiй Чумак iз сво©ми списками. Тихона не було. I на дiм до
нього заходив Гордiй, та хата защеплена знадвору i кiлочок застромлено.
Ще, знати, не приходив. Ну, як тiльки вернеться, повинен би сюди прийти.
Нi, не було Тихона; вже й пiзно. Гордiй посидiв ще трохи, погомонiли з
Давидом, а потiм пiшов. Та ще й знадвору постукав у вiкно й сказав
Давидовi:
- Не сиди отак проти вiкна!
Давид сiв глибше в куток. Став олiвця ножем пiдстругувати.
В хатi вже поклалися спати. Прибiгла з вулицi й Христя, рожева й
весела. Потiм одломила шматочок хлiба й вечеряла - борщу ©й не хотiлось.
Трохи дивилась на Давида пильно, тодi задумалась.
По паузi сказала стиха:
- Сьогоднi Зiнька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото
балакають?
Парубок схвильований глянув на сестру.
- Що ж ти сказала ©й?
Христя повела плечима.
- Сказала, що я не знаю.
Давид задумався. Може, в мислi стала перед ним постать дiвчини з
великими темними й сумними очима, як отодi в хатi в ту нiч, i заплакана.
Може, вдалинi десь, у давнинi, зашелестiли жита пахучi, буйно-зеленi в
тривожнi мiсячнi ночi. I зараз на душi в нього так, як тодi,- i сумно, i
радiсно. Чу , як молода кров перелива ться... А в житi - вони. Брови в не©
вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустилися, як стомленi
крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в ©© задуманi очi...
Низько схилився на руку парубок.
Але от звiв замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потiм
в очах мов щось розцвiло. Вiн усмiхнувся до сестри радiсний i весело:
- Ех, Христе! Не зна ш ти нiчого!
...Вже спали всi в хатi, i Христя. А Давид ще довго сидiв кiнець стола
i щось швидко натхненно писав.
XXIV
Устав Давид рано, як i завжди, хоч i за пiвнiч лiг. Але в Щербанiвку
©хати не довелося: вiз трохи був несправний, i пшеницi треба було довiяти,
щоб у Щербанiвку в заготконтору вiдвезти .та грошi, позиченi на коня,-
тридцять карбованцiв,- оддати Чумаковi.
Цей день так i минув: бiля воза до обiду провозилися, по обiдi в клунi
вiяли зерно.
А вранцi другого дня вже серед двору стояв викочений вiз з-пiд повiтки,
i на нього мiшки складали.
З хати вийшла мати й гукнула снiдати.
Сидiли вже круг столика посеред хати, як раптом дверi одчинилися i в
хату увiйшов Тихiн, вiн був iще блiдiший, як досi, i очi ще глибше
позападали. Бiля порога зняв шапку й не проходив далi. Вийняв з кишенi
якийсь аркуш i тодi вже пiдiйшов i поклав на лавi. Довiдався, що ©де Давид
у Щербанiвку, та й занiс оце.
Старий Мотузка сказав:
- Сiдай до нас снiдати, Тихоне.
Тихiн подякував. Але ж i Давид глянув на нього щиро, iз спiвчуттям, i
теж кликав. А Христя пiдвелась i з-пiд лави стiлець витягла, поставила для
нього, а з мисника ложку для нього взяла. Тодi Тихiн мовчки поклав шапку
на лавi i сiв до столика.
ли якийсь час усi мовчки, не знаходили, про що балакати. Старий
Мотузка був похвалився, що коня вiн купив на ярмарку. Тихiн байдуже
спитав, за скiльки та яких лiт. Сказав старий Мотузка. Але потiм уже не
знав бiльш нiчого казати, хоч усi думали про одне. I мати перша, що
думала, спитала:
- Може, в тебе, Тихоне, нема дома хлiба печеного? То дамо. А на завтра
- хоч сама сходю, а хоч пошлю Христю та й учинимо.
Тихiн сказав, що про хлiб не зна вiн - чи , чи нема Знову мати по
паузi опитала:
- А не приходила?
- Нi,- сказав Тихiн i поклав ложку,не приходила, i сам ходив до не©, то
не показалась i на очi. I скриня ж iще тут.
Вiн говорив стиха й важко, мов не слова, а камiння вивертав.
- Хто його зна . Як скринi не бере, може, ще й одума ться!
Тихiн похмурий i задуманий мовив тихо, наче сам собi:
- Е, вже нi! Не одума ться! До Упирки вчаща , усе виворожу щось. А там
невдовзi злига ться з кимсь...
Давид аж звiв голову й ложку поклав. Цiкаво йому, що то за Упирка в
них.
- Баба собi така, нiяк ©© трясця не вхопить,- знехотя сказав батько,-
знахурка. Вже не одну дiвку та молодицю спортила. А було, що на той свiт
заганяла. Живе в дочки, удови Векли, на тiм кутку села. Самогонщиця Векла,
Хома-бiженець у не© за апаратчика, не то приймак, не то наймит. Та й
живуть так: самогон та ворожiння. Морочать народ!
- Не кажи так, старий. То баба знающа,-сказала мати,- хiба як i ми
пiшли до не© з Мокриною за конi тодi, хiба не вгадала? "I не шукайте,
сказала, не знайдете коней". А вкрали - випало на картах - про©жджi якiсь,
начеб цигани. Випав i недалекий один, хто видавав ©м. "I повели на схiд
сонця, туди й шукайте",- сказала.
Батько аж плюнув роздратовано й пiдвiвся вiд столу.
- От iще дурна така, а й стара вже. "На схiд сонця",- перекривив вiн
жiнку.- А найшли де Гордi вого коня? На схiд сонця? Як у Яреськах, це ж
зовсiм у другий бiк. Та ти й те знай ще, що в не© й притон отих самих
конокрадiв. Хома ж перший. А Кушнiренко, як був, i днював, i ночував там.
I цi, нашi, туди вчащають. Ти от що,- звернувся вiн до Тихона,- як до
Упирки вже вчаща , а тобi й на очi не показу ться, плюнь та й з голови
викинь. Не варта вона, щоб за не© й думати. Та й... дiтей же у вас нема .
Тихiн похилився головою.
- Я вже все передумав! Не думаю вже! А надворi, як Давид ви©здив за
ворота, йшов задуманий поруч iз ним, держачись за ручицю, казав:
- Справляйся ж там та вертайся, Давиде, будем до дiла братися. То ще
берiгся, було задля кого, чи хоч думав, що було. А тепер - уб'ють, туди й
дорога. А правди ми таки повиннi добитися! Хоч не собi, може, то людям!
Давид бадьорив:
- Нiде й ми не подiнемось, з людьми будемо! Бувай здоров!
...I ще в степу за селом все думав про Тихона, i скнiло серце за нього.
Потiм поволi - день же такий ясний та сонячний, i повiтря морозне
терпкувате - прояснiло i в думках. Веселiш уже думав про Тихона: "А, що
там над собою крякати!" Торкнув гнiду веселенько вiжками - пiдтюпачили.
Дивився на зеленi лани, на сиву вдалинi смугу лiсу поза Пслом, i спогади
налинули... Завiв тихо пiсню давню, колишню партизанську.
А вертався пiзно вже,- у шелюгах саме сонце зайшло. Наче нiде ж i не
барився: у райвиконкомi знов не застав голови - по©хав кудись на торги, на
поштi теж тiльки листа до газети, до "Голосу працi", здав заказним. Ото в
заготконторi трохи. Ну, зате впорожнi ©хав - продав хлiб.
-Ньо, гнiда! Недалеко вже! - пiдтюпачили. I в'©хали в село, тiльки
свiтло посвiтили.
Давид випряг коняку. В хатi чути - гупав верстат. Поставив потiм у
повiтцi ©© i ©сти вже дав. А це прутом залiзним переп'яв дверi i
загвинчував ключем, як раптом з городу з-за хати вибiгла постать iз сутiнi
й шмигнула повз вiкна. На розi спинилась, видно, Давида побачила й
пiдiйшла до нього. Зiнька це. Оддихалась i сказала схвильовано й пошепки:
- Давиде, ой щось лихе вони задумали! Парубок подався до не©, а вона,
хапаючись, розповiдала:
- Iлько прибiгав верхи, оце вже як смеркло. Матюха й вечеряти покинув,
зараз же по©хав. Якова взяв iз собою на хутiр. Iлько лише й успiв у сiнях
шепнути, що лихе щось. Начальник мiлiцi© при©хав, в Огиря зараз, а це
послали сюди за Матюхою. I куркулiв-хуторян в Огиря зборище було.
Давид занепоко©вся. А Зiнька змовкла, а потiм з благанням:
- Давиде, ну втечи куди-небудь, хоч на оцi днi! Хоч у наших, в
економi©, переховайся!
Давид думав.
Нi, ховатись чого ж йому? Цю нiч все одно нiчого не встигнуть зробити.
А вдень теж нiчого не зроблять. А за той день побачить вiн. Як-як, то,
може, й доведеться втекти з Обухiвки. Не ховатись, бо тепер у нього в
руках. Просто в мiсто, в газету чи до прокурора.
- Ой коли б же то, Давиде, не пiзно було! - стривожилась Зiнька й
дивилась на нього знизу, трохи закинувши голову. А очi проти зiр -
блискучi! - Я так, Давиде, боюся. Ще й Матюха з недiлi такий сердитий оце
став, як вовк. Все думаю, боюсь, а що, як прожене? Тодi ж я не знатиму, не
прибiжу вже.
Потiм задуманi очi вiдвела, а не вронила. Бачить Давид, як у них двi
зiрки впали. Може, вгадав, може, нi. Але вiн прихилився до не© близько
обличчям i говорив палко:
- Зiнько, не треба плакати! Все буде гаразд! - Вiн ще згадав чомусь, як
журавлi летiли, а в дворi вечорами австрiяки полоненi... Вона ж не забула?
Спiвали, бувало, журавлино©. I дядьо Стах... Пригаду ж вона, як, бувало,
вiн гарно говорив, як збирались у них у хатi: про революцiю, про
майбутн ... Вiн у нього, Давида, нiколи з думки не йде, де вiн? "Не буде
пана! Отут у дворi наймити колишнi самi житимуть. I буде все ваше - земля,
худоба, будiвлi. I де оце дiм, збуду те ще доми, i сад насадите
бiльший..." Коли вiн, Давид, i зараз дума про колектив, так жаль дядя
Стаха, що його нема . I Катрi...
Обо задуманi.
- А ти, Зiнько, будеш! I колись iще, як на фронтi думав про життя, коли