мерзотник!
- Геть менi з зборiв!
Аж млi парубок. На обличчi такий бiль i зненависть. А об руку Тихiн,
Яким, i до дверей рушили. Вiн не огинався. Тiльки на дверях уже повернув
обличчя, блiде й строге, i кинув через плече:
- Ну, знай же, Матюхо, це тобi так не минеться!
- Зачини дверi!
Зачинив хтось iз гурту, що стояв бiля дверей. Стало знов тихо в класi,
аж чути було в тишi, як шкрябало по аркушi перо: виводить прiзвище поволi
важко хтось, мов борозну проорю . Ось витер заполою обличчя заюшене
Хоменко i теж пiдписався. Пiдходили ще до стола. За столом сидiв Матюха,
одкинувшись на спинку стiльця, i, знати, поволi одходив. Нахилився до
нього начмiлiцi© i щось сказав.
- Да, да!-хитнув голова головою. Вiн звiвся й оголосив збори закритими,
бо поточних справ нiяких же нема . А приговор хай люди пiдписують. Якiв
Гнида залишиться наглядати. I як пiдпишуться всi, щоб же на дiм до нього
занiс.
Пiшли. З парти пiднялись Огиренко та крамар i теж вийшли.
IX
В кухнi на столi стояв потухлий уже самовар, а Зiнька мила склянки,
стоячи проти вiкна. Кiнцi стола сидiв мiлiцiонер у шинелi, в нараменниках
i з шаблею при боцi. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспiх
сокирою тесане, блищало вiд поту, i маленькi струмочки текли з низького
лоба до брiв, а по бровах потiм стiкали на виски. Вiн поставив склянку на
блюдце, дiстав з-пiд шинелi з кишенi в штанах хустку i старанно витирався.
З ©дальнi чути було жiночi голоси та дзвiнкий смiх жiночий.
- Ще налити? - спитала Зiнька.
- А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусiв шiстдесят! Ото б
дiло!
Вiн розстебнув комiр i витер спiтнiлу шию хустиною i так, наче про
себе, говорив: .
-Ще сказати б нема - не так би обидно було. А то ж знаю: цiлу нiч
дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совiстi чортма, хоч би чарку
налили для звичайностi.
- Ви б же були сказали хазяйцi.
- Як це? "Пожалуйста, налий"? - Вiн одкинувся до стiни й з усмiшкою
презирливою глянув на дiвчину.- Що ж я, по-тво му? Та я схочу - четвертина
передi мною стоятиме, вiдро. I гуляй, пiдходь, братва. Чи в нас грошей
нема ? Може, я червiнцi за нiч прогулюю! Ти зна ш те? Не в тiм дiло!
Посадила бiля помийницi чай пити, як наймита... Та я з начальником де по
гостях не бува мо, вкупi завсiгди ми.
Загавкав надворi собака. Зiнька прихилилась до шибки - мiсячно надворi.
На ганку вже.
Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей - запрошу ©х
роздягатися, у свiтлицю заходити.
- I в три щота, друззя, бо вечiр i так, вважай, пропав!- клопотався
вiн.
- Та з тво ю демократi ю не диво й до дванадцято© ночi проваландатись,-
сказав начмiлiцi©, розстiбаючи шинель.Цiла, брат, банда в тебе завелася.
Що ти тiльки собi дума ш?
- Та що думаю? Не розкасiру мо - бiда буде.
- Опредiльонно!
Сахновський повiсив шинель на вiшалцi; надiв поверх френча нараменники
з шаблею, з наганом у кобурi. З-за стола пiдвiвся мiлiцiонер.
- Ну, я, товаришу начальник, пiду.
- Далеко?
- Нi, тут, на селi.
- Бо, може, вночi нащось буде треба тебе.
- Та ось i ця дiвчина знайде. Я тут недалеко, до тiтки Векли.
- Оця дiвчина?
Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за плечi i вийшов з
хати. Сахновський не зводив з дiвчини очей. Боком до нього стояла,
профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив - нiздря тiльки тремтiла,
а брова - трiп i зламалася. Спустився очима по голiй ши© на груди ©й,
нижче - на стан стрункий. Дзiнь, ступив крок. Дiвчина здригнула й
обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з-пiд строгих брiв так i встромила
в очi. Ось-ось погляд зломиться, дрiбно в дiвчини тремтiли колiна. I
раптом - дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть - вирвала i суворо:
- Ось не чiпайте.
З порога Матюха:
- Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуцi i пiшов до ©дальнi. Через порiг - дзенькнув
малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi,- сидiла вона
на канапi за круглим столом серед молодi,- поцiлував руку. Потис руки
панночкам: крiм Наталки та Нiни, сидiла ще дочка крамарева, пухка,
бiлобриса, "микола©вська дiвиця", i ще якась. У флiрт грали. З мужчин
Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим столом i про щось розмовляли.
Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.
- "Фiалка",- подала Лiза Наталцi картку флiрту, а до Сахновського
повернула лице i всмiхнулася з жартом:
- О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!
-Я?
- Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на кухнi вашi шпори, так у них
серденько в кожно© забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша
не причарувала? - i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:
- Ой, вона ж гарненька!
- Пхи, красу знайшли,- сказала крамарева дочка й закопилила губу.-
Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя... "Хризантема",- подала вона
картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко бываете у нас?"
Поглянув на не©. "Ну, та й погана ж!" -подумав. Потiм у картку очi ткнув i
натрапив на щось, наче пiдхоже для вiдповiдi: "Я очень тронут вашим
участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг портсигар срiбний iз золотими
монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi обличчя, з одно© на
другу перелазив. От Лiза - чим не бабочка! Од ши© голо© батистову кофтинку
на нiй тiльки - дрр, i сорочку,- оголив ©© аж до пояса, далi з-за стола не
видно. Перевiв на Наталку погляд - цi © всю постать видно: закинула ногу
на ногу, з-пiд спiдницi трохи литка вигляда в ажурнiй панчiшцi,- припав
до не© поглядом.
А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд час вечерi. У хатi
шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов
бесiдникiв сво©х уважав за глухих. Матюха вже в самiй жилетцi, i комiр
сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу
жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг голова.
А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома
пудовими гирями.
- Ну, що там?
- , пiдписали.- Гнида витяг iз-за пазухи згорнений учетверо аркуш i
поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш i кинув двi гирi сво© на
пiдписи.
- Не всi пiдписались,-сказав молодший Гнида.
Матюха грiзно:
- Хто саме?
- Та от i Гордiй Чумак, i Пiвненко... Душ на десять набереться з тими,
що голосували проти.- Вiн сiв до столу й додав: - А були й такi митцi:
"Дай зачеркну, передумав".
Матюха глянув важко.
- А ти не зна ш, що ©м робити, гадам? У морду ©х!
- Та я знаю. Якби ж i я - власть.
- Мо ю рукою!- важко одкинувся Матюха на стiльцi. Враз подався всiм
тулубом наперед, рухом нерозмiреним, аж грудьми на стiл навалився, руку до
карафки простяг - звалив чарку.
Налив у склянку перваку, повну по вiнця, мовчки хитнув Якову. Той
мовчки випив усю до дна за одним духом, тодi тiльки крякнув i витер
невеличкi вуса широкою долонею та за©в чимсь.
Матюха ще поналивав чарки.
- А в Давида зараз якесь зборище,як ковтнув шматок, раптом згадав Якiв
i пильно дивився на голову,- цього ще в нас не хватало.
- Оце зараз зборище?
- Ну да. Повна хата людей, i, видно, якiсь питання обмiрковують.
Матюха з-пiд хмурих брiв глянув на Якова i, п'яний, пiдвiвся з стiльця.
- Де мiй наган, Лiзко?
Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за столом поруч
iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:
- Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з-за столу:
- Да в чом д ло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:
- Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на здоров'я!
Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мiзкують?
Та якi плани будують? От у чiм рiч,- до Гниди звернувся: - Чи не можна
туди чоловiка якого пiдiслати?
- Та там пiдходящий,-сказав Якiв, трохи подумавши.
- Хто?- глянув важко Матюха.
- Охтиз.
- Ну, от i сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип' мо,-
посадив-таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi. А як випили,
схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу, де жiнки,
не чути було: - Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв
обмiркувати, а тодi по-вiйськовому - рраз! - i ваших н т!
- Да в чом д ло! - п'яний хитнувся Сахновський на канапi. А Якiв
сказав:
- От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
- А без нього в нас нiкому?
З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого;
одхилився Матюха:
- Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього
Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi голову,- а
то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув ©©.
- Iди к чорту! Лазиш тут!
- Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на не©, але Зiнька одхилилася,- не вдарив. Тiльки
як-як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.
- Сволоч!
З-за столу схопилася Лiза й пiдбiгла до чоловiка. На наймичку
накинулась:
- I в чно ти, Зiнько, розстро©ш!
Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потiм мовчки пiшла.
Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них столика накрити: там вони будуть
собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може, i серйознi
розговори зайдуть.
- I це щоб зараз же!- глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм подався тулубом
п'яним до столу й довго не мiг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха,-
пiймав-таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима
гостей, що вже за©дали киселем, i жестом розвезеним руки, що в нiй була
ложка,- "просю покорно!"
Пiсля киселю першi встали з-за столу - заторготiли стiльцями - жiнки.
Вилiзли з-за столу чоловiки. Огир, Гнида й крамар старанно до богiв
хрестилися, а потiм - дякували за руку господаря. Молодшi закурили. Деякi
з жiнок вийшли на кухню й напинали хустки великi на плечi. А Никанор
Iванович завiв грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов
сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомонiли.
Крамар нi одного не пропуска . А Огиря саме цiкавили цiни теперiшнi на
воли.
- А що, може, обмiняти дума те?
- Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав трохи,- другу
пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
- Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича i
вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв брови
й плечi i сказав:
- Як таке ж урем'я тодi було.
- Да, було...
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд бровами тiнь лягла, отже, став
поважний одразу i так, немов, власне, нi до кого не звертаючись, мовив
задумано:
- Нi, як хазя©н-таки, як розумний чоловiк,- хоч ти його не то що
розкуркулюй, а не знаю що,-все одно хазя©ном буде. А як дурак дураком, як
лайдацюга,- хоч ти йому щороку по парi волiв давай з розкуркулення, то
так-таки пролетарi ю й лишиться: або проп' , або не догляне та здохне в
нього.
- А це вiрно ви сказали,- хитнув головою Гнида,- бо хiба воно йому
болить: вiн же його не наживав. Та й те ще дума iнший: не стане, то знов
дадуть.
- Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла, що скiльки в
шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не налл ш. А нашому кенесе
скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби,- не хлiборобив вiн зроду,
наймитував,- ото його й доля. А хлiбороби натуральнi, з дiда-прадiда
хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..одкинувся
крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення в сво му шлунку й чи
слухав, чи нi. Ще говорив крамар:
- Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потiм
дальше - бiльше: уже ж i в оренду можна брати в самих незаможних, не
тiльки у фондi.
Огир одiрвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу.
Сказав зiтхнувши:
- Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко.
А ще немов оцей бродяга пiдiб' народ та клопотати стануть.
Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
- А це вже хай вони,- хитнув головою на хату,- молодшi хай.
У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов
про воли, про цiни на них на ярмарку.
Заспiвала спiвачка "Чайку". Молодь смiялась на канапi. Данюша так
смiшно розповiдав врейськi анекдоти. Аж i в Матюхи пика червона, як
баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмiшку. Пiдiйшла Лiза й
сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скiнчив
розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали жiнки
- ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповiсть,Матюха
хмурний:
- Нiззя! Хай потiм.
X
У спальнi до лiжка був приставлений столик кругленький, i на ньому
стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
- Ну, от, друззя,- не сiв, а злiг Матюха впоперек на лiжку, головою
розпатланою обiпершися об стiну,- дiло предсто©ть нам дуже сурйозне, i
потому зачини, Якове, дверi й сiдайте.
Начмiлiцi© вилаявся був, мовляв, не дадуть i з жiнками пожартувати,
дiло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усмiхом:
- Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша... який чорт гидкий, а не
бiйсь - поки не женишся...
- Та ну ©©!
А Матюха зауважив:
- Це, брат, не тiльки мене, а й тебе торка ться, це чорт на нашу голову
з'явився. Головне;- що партiйний! От у чiм заковика!
- Да, може дiлов наробити, якщо як,додав Гнида Якiв,- це не Тихiн, цей
зна ходи i в партiю, i в повiт. Що йому, чортовi? I вже бачу по ньому:
рознюху , сволоч. От i сьогоднi чув на сходi - за Кушнiренка балакали: як,
мовляв, що в його облiкова картка на крадену коняку сказалась? Де вiн узяв
©©, що все чисто, i масть, i прикмети правильнi. А Давид i каже: "Та вже ж
сам картки не видрукував, видно, друг такий, що бiля карток". I за
Одарку, що повiсилась, пробi, чи якийсь лист десь , чи кому щось казала.
Взагалi, чоловiк небезпечний. Немов що - пропали, вважай!
На хвильку всi змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя
свого за останнi роки: скiльки отак селян плачуться, не знаючи на кого,-
озлиднiли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанi ю, а Данюша
хiба, бувало, шепне: "У того б слiд, хай трохи осяде". I Матюха брав пай
тiльки за те, що мовчав. Сахновський за облiковi картки, та вже як
викри ться, всiм одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматтi
життя п'яного виступали плями одна за одною, бруднi i з кров'ю. Льоньцi
так ясно стали в уявi клуня й юрба, на землi лежить Одарка,- тiльки-но з
вiрьовки зняли. Робив розслiдування в сiльрадi, а якийсь парубок, як були
з ним наодинцi в хатi, на запитання, що може показати: "Ти ©©, падлюко, зi
свiту звiв". I хотiв ударити. Заарештували його, а потiм - хто зна ? -
вели мiлiцiонери в мiсто, а в шелюгах вiн кинувся тiкати... Ну, його й
пристрелили...
Дзенькнули шпори пiд столом. Сахновський поривно звiвся iз стiльця i,
схвильований, пройшовся по кiмнатi. Враз зупинився бiля столу i сказав з
паузами й твердо:
- От що, товаришi. По-мо му, без усяких балачок шльопнуть гада - i
точка.
Тиша. Чути, як за дверима в свiтлицi смiялись хором жiнки, а потiм було
чути - щось за дверима говорила Лiза, видно, смiшне, бо знов - смiх.
Матюха звiвся з лiжка i, наливаючи склянки, процiдив по слову:
- Да, я пiдтримую. Шльопнуть!
Данюша тiльки здвигнув плечима - хто ж, мовляв, буде проти? Але не в
тiм питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб i комар носа не пiдточив,
а не так, що й пальцi знати. От над чим ©м подумати треба. Бо ©х же цiла
компанiя, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв,
бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно
вирахувати, утворити вiдповiдну обстановку. Оце така Данюшина пропозицiя.
- Поки ти обстановку утвориш, вiн таких дiлов натворити встигне.
- Ну, "встигне"! Треба слiдкувати за ним. Якiв Гнида кашлянув i
перехилився до товаришiв. У нього, мовляв, теж план . Не який мудрий. Ну,
а коли б вийшло все так, як дума ться, дуже б добре було. Це так: учора в
млинi вiн допiзна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихiн ото пiшов
додому чогось, а Марiю прислав за себе. Так, от же чортова баба,- сама до
парубка в'язне, при людях прямо. А потiм разом iз млина i вони по©хали, а
вiн, Гнида, пiшов. Так бiля ворiт Мотузчиних бачив: закручують уже любов.
Начмiлiцi© аж шпорами дзенькнув.
- I добра молодиця?
Якiв зiтхнув важко i, примруживши очi, покрутив головою.
- Писанка. Та ще дiтей нема ж,- як дiвка. Ну, а Тихiн же хворi , от i
найшла собi молодця.
Трохи помовчав Якiв. Марiя перед ним як жива. Ворухнулись широкi брови
в Якова.
- Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зiграти? От як
закрутять вони, щоб хоч поговiр пiшов. А тодi пусте вже: Давида й
де-небудь пiдстерегти можна. А чи й просто в хатi - завжди чита кiнець
стола проти вiкна,- i кiнцi у воду. Хто? А ясно хто: в кого жiнку одбив -
з ревнощiв. А за це скiльки дадуть?
- Вiсiм рокiв,- сказав начальник мiлiцi© поважно.
- Та ну, брат?! - аж звiв брови радiсно здивований Якiв.- От би!..- i
знов пiдiйшла й стала Марiя перед ним як жива. Щось думав Якiв, а сказав
тiльки:
- Да, це треба...
Усi погодились на тому, що дiйсно план Гнидин добрий. Але чи вiн
удасться - це ще питання, бо все залежить од того ж самого Давида та
Марi©, а збоку вплинути нiяк на розвиток отих подiй. Добре як добре. А на
всяк випадок у Данюшi iнший план зародився.
Трошки складнiший, правда.
Всi глянули на Данюшу. А вiн, мiцно, глибоко затягшися цигаркою, обвив
себе сизим тютюновим серпанком i почав розгортати свiй хитрий план.
Слухали його уважно всi й захоплено. На яких деталях, бувало, не втерпить
хто i, трiпнувши головою, кине: "От здорово!" Знов притихав, пильно
дивився в Данюшине обличчя. А як скiнчив, Матюха вдарив кулаком по столу й
сказав:
- Оце й я розумiю! Главне - правильно Данюша каже: коли це в мене було,
щоб проти голосував хто? А то аж сiм! Пiдняли вуха.
- Можна так зробити, щоб самi селяни й розквиталися з ними начебто
самосудом,- сказав Якiв.
- Та там уже найдемо як! П' мо за удачу! Пили. Мiж чарками ще говорили
про те ж: то той, то iнший вставляв якусь деталь. А начмiлiцi©, блiдий од
хмелю, раптом промовив:
- Треба ще жiнку якусь у дiло вплутати. Що ж я буду дiзнання робити на
суху! - вiн одкинувся на лiжку головою до стiни й, рукою обнявши за голову
Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав плечима й
випростався.
- I чорт тебе зна ,- сказав уголос,що в тебе за смак отакий дурацький.
Ну, що ти в нiй знайшов: мале, сухе.
- Про кого це? - поцiкавився Данюша.- Не про Зiньку бува?
- Та тут Льоньцi в душу запала,засмiявся Матюха. Огиренко непевно
здвигнув бровами. А начмiлiцi© раптом звiвся на лiжку i, п'яно блискаючи
очима, нетерпляче:
- Що, кiнчили, значить?
Ще хвилинку - розподiлили ролi; план, власне, який удасться: чи Гнидин,
чи Данюшин. А до того часу треба пильно стежити всiм за ним i, головне,
треба його якимось замкненим колом обвести, щоб вiн iз нього не випорснув.
Це вже Сахновського справа: в районi "очки всiм повтирати" й пошту
перевiряти.
Постукав хтось у дверi. Лiза зайшла. Спитала: чай ©м сюди чи, може,
вийдуть у ©дальню?
- Зараз,- сказав Матюха. Потiм згадав щось i повернув голову до жiнки:-
Де там та Зiнька з кислицями?
- Хiба не вносила? - здвигнула Лiза плечима й вийшла.
Сахновський сiв на лiжку, очима до дверей. Не чув уже, що там говорили.
Десь тiльки далеко-далеко, там, за дверима, засмiялися жiнки, i тужив
далеко десь жiночий один око голос. I раптом так i здвигнувся - одчинилися
дверi, зачинились - знов десь далеко-далеко... А Зiнька пiдiйшла до столу,
поставила миску i швидко крутнулась. Матюха спинив ©©.
- От що. Набери вiвса в цеберку в коморi. Та даси коням начальника
мiлiцi©. Та ключ вiзьми, замкнеш клуню. Не давала ж iще?
- Ви ж не казали нiчого.
- Ну от, iди!
Зiнька вийшла. На кухнi самовар збiг - господиня накинулася з лайкою на
наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться,- i не
сказала вже нiчого, тiльки плечима знизала. Потiм накинула хустку велику
на голову i, взявши пiд лавою вiдерце, вийшла з хати.
Пiзно вже. Повний мiсяць стояв високо в небi, над самим подвiр'ям. Тиша
така навколо. Чути, як шерхнув - упав лист iз каштана бiля комори. А десь
далеко-далеко, на тiм кра© села, тюкнув хтось, i гвалтували десь далеко
собаки. Зiньцi здалося: отак ©м на хутiр чути вночi здалеку. Навiть
запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами з пустиря. Навiть немов
отак i заболiло...
А в коморi пахло зерном i мишами. Зiнька набрала вiдерце повне вiвса i,
замкнувши комору, пiшла через подвiр'я та у ворота, що на город,- до
клунi. Iшла тихо, з похиленою головою й думала щось. Пахли бур'яни на
городi i з берега - листям падалiшнiм.
XI
Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями
гойдався над головами селян, що сидiли круг стола, на лавi й бiля припiчка
з цигарками. Душно в хатi, а сидiли хоч простоволосi, та в кожухах, у
свитах, тiльки порозстiбалися, а не скидали. Пропахлi потом, овчинами,
чорноземом. Дверi були вiдхиленi трохи в сiни - не допомагало те: час од
часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем пiд комином, де сидiли ще
жiнки-сусiдки. Христя стояла - нещодавно повернулась iз гулянки. Бувало,
що по тому ж, як вiдгук од стола, бухикав глухо й Тихiн з болем, рукою
тиснучи груди. Давид тодi вiдхилявся од газети й чекав, поки Тихiн
перекашля , i пiдведе схудле сво обличчя й скаже "вже, читай", тодi читав
далi.
В хатi тихо. Уважно слухали селяни, занiмiвши в рiзних позах: хто весь
подався всi ю постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очi, хто -
низько головою похилившись, мов у задумi. I бiля припiчка, й на полу.
Дядько Гордiй спинив Давида:
- А стiй! Що воно, ота стабiлiзацiя?
Давид з'ясував, що це слово означа змiцнення - наче на ногах твердiше
став. Але хiба ж це вiдповiдь? То вiн клав газету, прокашлювався i робив
цiлу доповiдь: якими вийшли капiталiстичнi держави з свiтово© вiйни, якi
протирiччя роз'©дають увесь капiталiстичний свiт. Говорив про СРСР, про
вiдродження нашого .господарства. Вiн витягав книжку з покутя й читав
цифри. Вiдчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторiнку
"Селянське життя". Це були коротенькi дописи сiлькорiвськi.
Поруч Давида сидiв дядько Гордiй, теж заглянув у газету, потiм
прихилився ближче.
- О, що воно намальовано? Звiдкись ноги стирчать. Хто сидiв ближче, теж
пiдсунувся, i вiд припiчка встав хтось.
- А читай.
Давид прочитав: то десь у селi Демидiвцi, ©хньо© ж округи, голова
сiльради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночi додому,
звалився в рiв проти сiльради та там i заснув. Аж коли-то селяни помiтили
пропащого голову та витягли з рову. На малюнку - ще тiльки збирались
витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лiзла до голови
цiлуватись, а селяни оторопiлi стояли, розвiвши безпорадно руками. З
дядькiв хто всмiхнувся усмiшкою непевною. Один тiльки Яким засмiявся
гучно. А дядько Гордiй сказав, поважний i нахмурений:
- Це ж над нами смiються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано
- шапки поскидали, потилицi чухають. Голова - то тiльки причiпка, де ж той
голова? Самi чоботи стирчать. Ще й чоботи "бульдо", не як у тих он -
пальцi повилазили.
Давид засмiявся.
- Як це тiльки чоботи? А от же: "В селi Демидiвцi голова Кiндрат
Нестеренко". Це ми не зна мо його, а не бiйтесь - демидiвцi й по чоботях
пiзнають.
- Та то вигадане й село, i прiзвище. Що б же - влада та допустила про
себе отаке писати? - хтось недовiрливий зауважив, а Давид тодi сказав:
- А чоловiк, як у нього на тiлi болячки чи короста, хiба вiн
вилiку ться, як у кожусi й спати лягатиме? Нi! Треба скинути й сорочку,-
хай болячки всi на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може,
проколоти та видавити. Так i республiка наша. Не з пiни морсько© вона
народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах,
недо©даючи, не скидаючи по мiсяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми
коростявi та в болячках? й самогон у нас, й бiля влади бандити, а
дехто з них i в партiю пролiз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з
квачиком та з йодом. Це зараз, i робить i влада, i партiя. А не смiються з
селян, як ви кажете, дядьку Гордiю.
Дядько Гордiй непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а
потiм схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис
про кооперацiю в якомусь селi. Дядько Гордiй мало що й чув у задумi. I як
скiнчив Давид, пiдвiв голову i сказав стиха:
- Так може б... ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
- Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.
Тихiн сказав:
- Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його отак
терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах . А нi - тодi в самий
центр бомагу будемо писати!
- А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
- У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили
голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками. Ще з-пiд брiв у
декого забито дивилися очi. Але щодалi будились десь там пiд гнiтом
Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й бiдняцькi надi©,
зiм'ятi одним хриплим Матюшиним"нiззя!"
Першим по паузi Хоменко пiдвiвся з лави - старий, з розпухлим од
Матюшиного кулака обличчям - i сказав розпачливо:
-Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то ж
буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як
запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважа !
-. Iменне! Як що - зараз за наган!
- Пиши, Давиде!
-- А млин паровий наш же, незаможницький, компанi ю в оренду собi взяв
пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!
- Землеустрiй навмисне затриму , щоб куркулям споловини землю здавали!
- Пиши, Давиде!
Дядько Гордiй ще пiдвiвся.
- А я й те скажу... От у нас стали конi водити. Хiба чужi, дума те?
Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одно©...-вiн обiрвав i мовчки,
здивований, дивився на дверi. I всi глянули. На порозi стояла
простоволоса, в сорочцi з розiрваним комiром. Пiд нiмими поглядами
чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:
"Здрастуйте". Обвела очима хату. На полу Христю пiзнала,- брови
ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла через
хату до полу.
Чоловiки мовчали. Щось не давало ©м просто вiдвести очi й заговорити
- Геть менi з зборiв!
Аж млi парубок. На обличчi такий бiль i зненависть. А об руку Тихiн,
Яким, i до дверей рушили. Вiн не огинався. Тiльки на дверях уже повернув
обличчя, блiде й строге, i кинув через плече:
- Ну, знай же, Матюхо, це тобi так не минеться!
- Зачини дверi!
Зачинив хтось iз гурту, що стояв бiля дверей. Стало знов тихо в класi,
аж чути було в тишi, як шкрябало по аркушi перо: виводить прiзвище поволi
важко хтось, мов борозну проорю . Ось витер заполою обличчя заюшене
Хоменко i теж пiдписався. Пiдходили ще до стола. За столом сидiв Матюха,
одкинувшись на спинку стiльця, i, знати, поволi одходив. Нахилився до
нього начмiлiцi© i щось сказав.
- Да, да!-хитнув голова головою. Вiн звiвся й оголосив збори закритими,
бо поточних справ нiяких же нема . А приговор хай люди пiдписують. Якiв
Гнида залишиться наглядати. I як пiдпишуться всi, щоб же на дiм до нього
занiс.
Пiшли. З парти пiднялись Огиренко та крамар i теж вийшли.
IX
В кухнi на столi стояв потухлий уже самовар, а Зiнька мила склянки,
стоячи проти вiкна. Кiнцi стола сидiв мiлiцiонер у шинелi, в нараменниках
i з шаблею при боцi. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспiх
сокирою тесане, блищало вiд поту, i маленькi струмочки текли з низького
лоба до брiв, а по бровах потiм стiкали на виски. Вiн поставив склянку на
блюдце, дiстав з-пiд шинелi з кишенi в штанах хустку i старанно витирався.
З ©дальнi чути було жiночi голоси та дзвiнкий смiх жiночий.
- Ще налити? - спитала Зiнька.
- А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусiв шiстдесят! Ото б
дiло!
Вiн розстебнув комiр i витер спiтнiлу шию хустиною i так, наче про
себе, говорив: .
-Ще сказати б нема - не так би обидно було. А то ж знаю: цiлу нiч
дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совiстi чортма, хоч би чарку
налили для звичайностi.
- Ви б же були сказали хазяйцi.
- Як це? "Пожалуйста, налий"? - Вiн одкинувся до стiни й з усмiшкою
презирливою глянув на дiвчину.- Що ж я, по-тво му? Та я схочу - четвертина
передi мною стоятиме, вiдро. I гуляй, пiдходь, братва. Чи в нас грошей
нема ? Може, я червiнцi за нiч прогулюю! Ти зна ш те? Не в тiм дiло!
Посадила бiля помийницi чай пити, як наймита... Та я з начальником де по
гостях не бува мо, вкупi завсiгди ми.
Загавкав надворi собака. Зiнька прихилилась до шибки - мiсячно надворi.
На ганку вже.
Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей - запрошу ©х
роздягатися, у свiтлицю заходити.
- I в три щота, друззя, бо вечiр i так, вважай, пропав!- клопотався
вiн.
- Та з тво ю демократi ю не диво й до дванадцято© ночi проваландатись,-
сказав начмiлiцi©, розстiбаючи шинель.Цiла, брат, банда в тебе завелася.
Що ти тiльки собi дума ш?
- Та що думаю? Не розкасiру мо - бiда буде.
- Опредiльонно!
Сахновський повiсив шинель на вiшалцi; надiв поверх френча нараменники
з шаблею, з наганом у кобурi. З-за стола пiдвiвся мiлiцiонер.
- Ну, я, товаришу начальник, пiду.
- Далеко?
- Нi, тут, на селi.
- Бо, може, вночi нащось буде треба тебе.
- Та ось i ця дiвчина знайде. Я тут недалеко, до тiтки Векли.
- Оця дiвчина?
Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за плечi i вийшов з
хати. Сахновський не зводив з дiвчини очей. Боком до нього стояла,
профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив - нiздря тiльки тремтiла,
а брова - трiп i зламалася. Спустився очима по голiй ши© на груди ©й,
нижче - на стан стрункий. Дзiнь, ступив крок. Дiвчина здригнула й
обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з-пiд строгих брiв так i встромила
в очi. Ось-ось погляд зломиться, дрiбно в дiвчини тремтiли колiна. I
раптом - дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть - вирвала i суворо:
- Ось не чiпайте.
З порога Матюха:
- Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуцi i пiшов до ©дальнi. Через порiг - дзенькнув
малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi,- сидiла вона
на канапi за круглим столом серед молодi,- поцiлував руку. Потис руки
панночкам: крiм Наталки та Нiни, сидiла ще дочка крамарева, пухка,
бiлобриса, "микола©вська дiвиця", i ще якась. У флiрт грали. З мужчин
Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим столом i про щось розмовляли.
Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.
- "Фiалка",- подала Лiза Наталцi картку флiрту, а до Сахновського
повернула лице i всмiхнулася з жартом:
- О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!
-Я?
- Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на кухнi вашi шпори, так у них
серденько в кожно© забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша
не причарувала? - i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:
- Ой, вона ж гарненька!
- Пхи, красу знайшли,- сказала крамарева дочка й закопилила губу.-
Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя... "Хризантема",- подала вона
картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко бываете у нас?"
Поглянув на не©. "Ну, та й погана ж!" -подумав. Потiм у картку очi ткнув i
натрапив на щось, наче пiдхоже для вiдповiдi: "Я очень тронут вашим
участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг портсигар срiбний iз золотими
монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi обличчя, з одно© на
другу перелазив. От Лiза - чим не бабочка! Од ши© голо© батистову кофтинку
на нiй тiльки - дрр, i сорочку,- оголив ©© аж до пояса, далi з-за стола не
видно. Перевiв на Наталку погляд - цi © всю постать видно: закинула ногу
на ногу, з-пiд спiдницi трохи литка вигляда в ажурнiй панчiшцi,- припав
до не© поглядом.
А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд час вечерi. У хатi
шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов
бесiдникiв сво©х уважав за глухих. Матюха вже в самiй жилетцi, i комiр
сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу
жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг голова.
А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома
пудовими гирями.
- Ну, що там?
- , пiдписали.- Гнида витяг iз-за пазухи згорнений учетверо аркуш i
поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш i кинув двi гирi сво© на
пiдписи.
- Не всi пiдписались,-сказав молодший Гнида.
Матюха грiзно:
- Хто саме?
- Та от i Гордiй Чумак, i Пiвненко... Душ на десять набереться з тими,
що голосували проти.- Вiн сiв до столу й додав: - А були й такi митцi:
"Дай зачеркну, передумав".
Матюха глянув важко.
- А ти не зна ш, що ©м робити, гадам? У морду ©х!
- Та я знаю. Якби ж i я - власть.
- Мо ю рукою!- важко одкинувся Матюха на стiльцi. Враз подався всiм
тулубом наперед, рухом нерозмiреним, аж грудьми на стiл навалився, руку до
карафки простяг - звалив чарку.
Налив у склянку перваку, повну по вiнця, мовчки хитнув Якову. Той
мовчки випив усю до дна за одним духом, тодi тiльки крякнув i витер
невеличкi вуса широкою долонею та за©в чимсь.
Матюха ще поналивав чарки.
- А в Давида зараз якесь зборище,як ковтнув шматок, раптом згадав Якiв
i пильно дивився на голову,- цього ще в нас не хватало.
- Оце зараз зборище?
- Ну да. Повна хата людей, i, видно, якiсь питання обмiрковують.
Матюха з-пiд хмурих брiв глянув на Якова i, п'яний, пiдвiвся з стiльця.
- Де мiй наган, Лiзко?
Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за столом поруч
iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:
- Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з-за столу:
- Да в чом д ло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:
- Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на здоров'я!
Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мiзкують?
Та якi плани будують? От у чiм рiч,- до Гниди звернувся: - Чи не можна
туди чоловiка якого пiдiслати?
- Та там пiдходящий,-сказав Якiв, трохи подумавши.
- Хто?- глянув важко Матюха.
- Охтиз.
- Ну, от i сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип' мо,-
посадив-таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi. А як випили,
схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу, де жiнки,
не чути було: - Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв
обмiркувати, а тодi по-вiйськовому - рраз! - i ваших н т!
- Да в чом д ло! - п'яний хитнувся Сахновський на канапi. А Якiв
сказав:
- От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
- А без нього в нас нiкому?
З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого;
одхилився Матюха:
- Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього
Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi голову,- а
то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув ©©.
- Iди к чорту! Лазиш тут!
- Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на не©, але Зiнька одхилилася,- не вдарив. Тiльки
як-як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.
- Сволоч!
З-за столу схопилася Лiза й пiдбiгла до чоловiка. На наймичку
накинулась:
- I в чно ти, Зiнько, розстро©ш!
Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потiм мовчки пiшла.
Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них столика накрити: там вони будуть
собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може, i серйознi
розговори зайдуть.
- I це щоб зараз же!- глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм подався тулубом
п'яним до столу й довго не мiг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха,-
пiймав-таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима
гостей, що вже за©дали киселем, i жестом розвезеним руки, що в нiй була
ложка,- "просю покорно!"
Пiсля киселю першi встали з-за столу - заторготiли стiльцями - жiнки.
Вилiзли з-за столу чоловiки. Огир, Гнида й крамар старанно до богiв
хрестилися, а потiм - дякували за руку господаря. Молодшi закурили. Деякi
з жiнок вийшли на кухню й напинали хустки великi на плечi. А Никанор
Iванович завiв грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов
сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомонiли.
Крамар нi одного не пропуска . А Огиря саме цiкавили цiни теперiшнi на
воли.
- А що, може, обмiняти дума те?
- Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав трохи,- другу
пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
- Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича i
вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв брови
й плечi i сказав:
- Як таке ж урем'я тодi було.
- Да, було...
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд бровами тiнь лягла, отже, став
поважний одразу i так, немов, власне, нi до кого не звертаючись, мовив
задумано:
- Нi, як хазя©н-таки, як розумний чоловiк,- хоч ти його не то що
розкуркулюй, а не знаю що,-все одно хазя©ном буде. А як дурак дураком, як
лайдацюга,- хоч ти йому щороку по парi волiв давай з розкуркулення, то
так-таки пролетарi ю й лишиться: або проп' , або не догляне та здохне в
нього.
- А це вiрно ви сказали,- хитнув головою Гнида,- бо хiба воно йому
болить: вiн же його не наживав. Та й те ще дума iнший: не стане, то знов
дадуть.
- Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла, що скiльки в
шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не налл ш. А нашому кенесе
скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби,- не хлiборобив вiн зроду,
наймитував,- ото його й доля. А хлiбороби натуральнi, з дiда-прадiда
хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..одкинувся
крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення в сво му шлунку й чи
слухав, чи нi. Ще говорив крамар:
- Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потiм
дальше - бiльше: уже ж i в оренду можна брати в самих незаможних, не
тiльки у фондi.
Огир одiрвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу.
Сказав зiтхнувши:
- Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко.
А ще немов оцей бродяга пiдiб' народ та клопотати стануть.
Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
- А це вже хай вони,- хитнув головою на хату,- молодшi хай.
У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов
про воли, про цiни на них на ярмарку.
Заспiвала спiвачка "Чайку". Молодь смiялась на канапi. Данюша так
смiшно розповiдав врейськi анекдоти. Аж i в Матюхи пика червона, як
баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмiшку. Пiдiйшла Лiза й
сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скiнчив
розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали жiнки
- ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповiсть,Матюха
хмурний:
- Нiззя! Хай потiм.
X
У спальнi до лiжка був приставлений столик кругленький, i на ньому
стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
- Ну, от, друззя,- не сiв, а злiг Матюха впоперек на лiжку, головою
розпатланою обiпершися об стiну,- дiло предсто©ть нам дуже сурйозне, i
потому зачини, Якове, дверi й сiдайте.
Начмiлiцi© вилаявся був, мовляв, не дадуть i з жiнками пожартувати,
дiло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усмiхом:
- Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша... який чорт гидкий, а не
бiйсь - поки не женишся...
- Та ну ©©!
А Матюха зауважив:
- Це, брат, не тiльки мене, а й тебе торка ться, це чорт на нашу голову
з'явився. Головне;- що партiйний! От у чiм заковика!
- Да, може дiлов наробити, якщо як,додав Гнида Якiв,- це не Тихiн, цей
зна ходи i в партiю, i в повiт. Що йому, чортовi? I вже бачу по ньому:
рознюху , сволоч. От i сьогоднi чув на сходi - за Кушнiренка балакали: як,
мовляв, що в його облiкова картка на крадену коняку сказалась? Де вiн узяв
©©, що все чисто, i масть, i прикмети правильнi. А Давид i каже: "Та вже ж
сам картки не видрукував, видно, друг такий, що бiля карток". I за
Одарку, що повiсилась, пробi, чи якийсь лист десь , чи кому щось казала.
Взагалi, чоловiк небезпечний. Немов що - пропали, вважай!
На хвильку всi змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя
свого за останнi роки: скiльки отак селян плачуться, не знаючи на кого,-
озлиднiли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанi ю, а Данюша
хiба, бувало, шепне: "У того б слiд, хай трохи осяде". I Матюха брав пай
тiльки за те, що мовчав. Сахновський за облiковi картки, та вже як
викри ться, всiм одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматтi
життя п'яного виступали плями одна за одною, бруднi i з кров'ю. Льоньцi
так ясно стали в уявi клуня й юрба, на землi лежить Одарка,- тiльки-но з
вiрьовки зняли. Робив розслiдування в сiльрадi, а якийсь парубок, як були
з ним наодинцi в хатi, на запитання, що може показати: "Ти ©©, падлюко, зi
свiту звiв". I хотiв ударити. Заарештували його, а потiм - хто зна ? -
вели мiлiцiонери в мiсто, а в шелюгах вiн кинувся тiкати... Ну, його й
пристрелили...
Дзенькнули шпори пiд столом. Сахновський поривно звiвся iз стiльця i,
схвильований, пройшовся по кiмнатi. Враз зупинився бiля столу i сказав з
паузами й твердо:
- От що, товаришi. По-мо му, без усяких балачок шльопнуть гада - i
точка.
Тиша. Чути, як за дверима в свiтлицi смiялись хором жiнки, а потiм було
чути - щось за дверима говорила Лiза, видно, смiшне, бо знов - смiх.
Матюха звiвся з лiжка i, наливаючи склянки, процiдив по слову:
- Да, я пiдтримую. Шльопнуть!
Данюша тiльки здвигнув плечима - хто ж, мовляв, буде проти? Але не в
тiм питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб i комар носа не пiдточив,
а не так, що й пальцi знати. От над чим ©м подумати треба. Бо ©х же цiла
компанiя, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв,
бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно
вирахувати, утворити вiдповiдну обстановку. Оце така Данюшина пропозицiя.
- Поки ти обстановку утвориш, вiн таких дiлов натворити встигне.
- Ну, "встигне"! Треба слiдкувати за ним. Якiв Гнида кашлянув i
перехилився до товаришiв. У нього, мовляв, теж план . Не який мудрий. Ну,
а коли б вийшло все так, як дума ться, дуже б добре було. Це так: учора в
млинi вiн допiзна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихiн ото пiшов
додому чогось, а Марiю прислав за себе. Так, от же чортова баба,- сама до
парубка в'язне, при людях прямо. А потiм разом iз млина i вони по©хали, а
вiн, Гнида, пiшов. Так бiля ворiт Мотузчиних бачив: закручують уже любов.
Начмiлiцi© аж шпорами дзенькнув.
- I добра молодиця?
Якiв зiтхнув важко i, примруживши очi, покрутив головою.
- Писанка. Та ще дiтей нема ж,- як дiвка. Ну, а Тихiн же хворi , от i
найшла собi молодця.
Трохи помовчав Якiв. Марiя перед ним як жива. Ворухнулись широкi брови
в Якова.
- Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зiграти? От як
закрутять вони, щоб хоч поговiр пiшов. А тодi пусте вже: Давида й
де-небудь пiдстерегти можна. А чи й просто в хатi - завжди чита кiнець
стола проти вiкна,- i кiнцi у воду. Хто? А ясно хто: в кого жiнку одбив -
з ревнощiв. А за це скiльки дадуть?
- Вiсiм рокiв,- сказав начальник мiлiцi© поважно.
- Та ну, брат?! - аж звiв брови радiсно здивований Якiв.- От би!..- i
знов пiдiйшла й стала Марiя перед ним як жива. Щось думав Якiв, а сказав
тiльки:
- Да, це треба...
Усi погодились на тому, що дiйсно план Гнидин добрий. Але чи вiн
удасться - це ще питання, бо все залежить од того ж самого Давида та
Марi©, а збоку вплинути нiяк на розвиток отих подiй. Добре як добре. А на
всяк випадок у Данюшi iнший план зародився.
Трошки складнiший, правда.
Всi глянули на Данюшу. А вiн, мiцно, глибоко затягшися цигаркою, обвив
себе сизим тютюновим серпанком i почав розгортати свiй хитрий план.
Слухали його уважно всi й захоплено. На яких деталях, бувало, не втерпить
хто i, трiпнувши головою, кине: "От здорово!" Знов притихав, пильно
дивився в Данюшине обличчя. А як скiнчив, Матюха вдарив кулаком по столу й
сказав:
- Оце й я розумiю! Главне - правильно Данюша каже: коли це в мене було,
щоб проти голосував хто? А то аж сiм! Пiдняли вуха.
- Можна так зробити, щоб самi селяни й розквиталися з ними начебто
самосудом,- сказав Якiв.
- Та там уже найдемо як! П' мо за удачу! Пили. Мiж чарками ще говорили
про те ж: то той, то iнший вставляв якусь деталь. А начмiлiцi©, блiдий од
хмелю, раптом промовив:
- Треба ще жiнку якусь у дiло вплутати. Що ж я буду дiзнання робити на
суху! - вiн одкинувся на лiжку головою до стiни й, рукою обнявши за голову
Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав плечима й
випростався.
- I чорт тебе зна ,- сказав уголос,що в тебе за смак отакий дурацький.
Ну, що ти в нiй знайшов: мале, сухе.
- Про кого це? - поцiкавився Данюша.- Не про Зiньку бува?
- Та тут Льоньцi в душу запала,засмiявся Матюха. Огиренко непевно
здвигнув бровами. А начмiлiцi© раптом звiвся на лiжку i, п'яно блискаючи
очима, нетерпляче:
- Що, кiнчили, значить?
Ще хвилинку - розподiлили ролi; план, власне, який удасться: чи Гнидин,
чи Данюшин. А до того часу треба пильно стежити всiм за ним i, головне,
треба його якимось замкненим колом обвести, щоб вiн iз нього не випорснув.
Це вже Сахновського справа: в районi "очки всiм повтирати" й пошту
перевiряти.
Постукав хтось у дверi. Лiза зайшла. Спитала: чай ©м сюди чи, може,
вийдуть у ©дальню?
- Зараз,- сказав Матюха. Потiм згадав щось i повернув голову до жiнки:-
Де там та Зiнька з кислицями?
- Хiба не вносила? - здвигнула Лiза плечима й вийшла.
Сахновський сiв на лiжку, очима до дверей. Не чув уже, що там говорили.
Десь тiльки далеко-далеко, там, за дверима, засмiялися жiнки, i тужив
далеко десь жiночий один око голос. I раптом так i здвигнувся - одчинилися
дверi, зачинились - знов десь далеко-далеко... А Зiнька пiдiйшла до столу,
поставила миску i швидко крутнулась. Матюха спинив ©©.
- От що. Набери вiвса в цеберку в коморi. Та даси коням начальника
мiлiцi©. Та ключ вiзьми, замкнеш клуню. Не давала ж iще?
- Ви ж не казали нiчого.
- Ну от, iди!
Зiнька вийшла. На кухнi самовар збiг - господиня накинулася з лайкою на
наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться,- i не
сказала вже нiчого, тiльки плечима знизала. Потiм накинула хустку велику
на голову i, взявши пiд лавою вiдерце, вийшла з хати.
Пiзно вже. Повний мiсяць стояв високо в небi, над самим подвiр'ям. Тиша
така навколо. Чути, як шерхнув - упав лист iз каштана бiля комори. А десь
далеко-далеко, на тiм кра© села, тюкнув хтось, i гвалтували десь далеко
собаки. Зiньцi здалося: отак ©м на хутiр чути вночi здалеку. Навiть
запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами з пустиря. Навiть немов
отак i заболiло...
А в коморi пахло зерном i мишами. Зiнька набрала вiдерце повне вiвса i,
замкнувши комору, пiшла через подвiр'я та у ворота, що на город,- до
клунi. Iшла тихо, з похиленою головою й думала щось. Пахли бур'яни на
городi i з берега - листям падалiшнiм.
XI
Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями
гойдався над головами селян, що сидiли круг стола, на лавi й бiля припiчка
з цигарками. Душно в хатi, а сидiли хоч простоволосi, та в кожухах, у
свитах, тiльки порозстiбалися, а не скидали. Пропахлi потом, овчинами,
чорноземом. Дверi були вiдхиленi трохи в сiни - не допомагало те: час од
часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем пiд комином, де сидiли ще
жiнки-сусiдки. Христя стояла - нещодавно повернулась iз гулянки. Бувало,
що по тому ж, як вiдгук од стола, бухикав глухо й Тихiн з болем, рукою
тиснучи груди. Давид тодi вiдхилявся од газети й чекав, поки Тихiн
перекашля , i пiдведе схудле сво обличчя й скаже "вже, читай", тодi читав
далi.
В хатi тихо. Уважно слухали селяни, занiмiвши в рiзних позах: хто весь
подався всi ю постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очi, хто -
низько головою похилившись, мов у задумi. I бiля припiчка, й на полу.
Дядько Гордiй спинив Давида:
- А стiй! Що воно, ота стабiлiзацiя?
Давид з'ясував, що це слово означа змiцнення - наче на ногах твердiше
став. Але хiба ж це вiдповiдь? То вiн клав газету, прокашлювався i робив
цiлу доповiдь: якими вийшли капiталiстичнi держави з свiтово© вiйни, якi
протирiччя роз'©дають увесь капiталiстичний свiт. Говорив про СРСР, про
вiдродження нашого .господарства. Вiн витягав книжку з покутя й читав
цифри. Вiдчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторiнку
"Селянське життя". Це були коротенькi дописи сiлькорiвськi.
Поруч Давида сидiв дядько Гордiй, теж заглянув у газету, потiм
прихилився ближче.
- О, що воно намальовано? Звiдкись ноги стирчать. Хто сидiв ближче, теж
пiдсунувся, i вiд припiчка встав хтось.
- А читай.
Давид прочитав: то десь у селi Демидiвцi, ©хньо© ж округи, голова
сiльради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночi додому,
звалився в рiв проти сiльради та там i заснув. Аж коли-то селяни помiтили
пропащого голову та витягли з рову. На малюнку - ще тiльки збирались
витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лiзла до голови
цiлуватись, а селяни оторопiлi стояли, розвiвши безпорадно руками. З
дядькiв хто всмiхнувся усмiшкою непевною. Один тiльки Яким засмiявся
гучно. А дядько Гордiй сказав, поважний i нахмурений:
- Це ж над нами смiються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано
- шапки поскидали, потилицi чухають. Голова - то тiльки причiпка, де ж той
голова? Самi чоботи стирчать. Ще й чоботи "бульдо", не як у тих он -
пальцi повилазили.
Давид засмiявся.
- Як це тiльки чоботи? А от же: "В селi Демидiвцi голова Кiндрат
Нестеренко". Це ми не зна мо його, а не бiйтесь - демидiвцi й по чоботях
пiзнають.
- Та то вигадане й село, i прiзвище. Що б же - влада та допустила про
себе отаке писати? - хтось недовiрливий зауважив, а Давид тодi сказав:
- А чоловiк, як у нього на тiлi болячки чи короста, хiба вiн
вилiку ться, як у кожусi й спати лягатиме? Нi! Треба скинути й сорочку,-
хай болячки всi на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може,
проколоти та видавити. Так i республiка наша. Не з пiни морсько© вона
народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах,
недо©даючи, не скидаючи по мiсяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми
коростявi та в болячках? й самогон у нас, й бiля влади бандити, а
дехто з них i в партiю пролiз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з
квачиком та з йодом. Це зараз, i робить i влада, i партiя. А не смiються з
селян, як ви кажете, дядьку Гордiю.
Дядько Гордiй непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а
потiм схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис
про кооперацiю в якомусь селi. Дядько Гордiй мало що й чув у задумi. I як
скiнчив Давид, пiдвiв голову i сказав стиха:
- Так може б... ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
- Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.
Тихiн сказав:
- Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його отак
терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах . А нi - тодi в самий
центр бомагу будемо писати!
- А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
- У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили
голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками. Ще з-пiд брiв у
декого забито дивилися очi. Але щодалi будились десь там пiд гнiтом
Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й бiдняцькi надi©,
зiм'ятi одним хриплим Матюшиним"нiззя!"
Першим по паузi Хоменко пiдвiвся з лави - старий, з розпухлим од
Матюшиного кулака обличчям - i сказав розпачливо:
-Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то ж
буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як
запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважа !
-. Iменне! Як що - зараз за наган!
- Пиши, Давиде!
-- А млин паровий наш же, незаможницький, компанi ю в оренду собi взяв
пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!
- Землеустрiй навмисне затриму , щоб куркулям споловини землю здавали!
- Пиши, Давиде!
Дядько Гордiй ще пiдвiвся.
- А я й те скажу... От у нас стали конi водити. Хiба чужi, дума те?
Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одно©...-вiн обiрвав i мовчки,
здивований, дивився на дверi. I всi глянули. На порозi стояла
простоволоса, в сорочцi з розiрваним комiром. Пiд нiмими поглядами
чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:
"Здрастуйте". Обвела очима хату. На полу Христю пiзнала,- брови
ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла через
хату до полу.
Чоловiки мовчали. Щось не давало ©м просто вiдвести очi й заговорити