випорснути звiдси? Не страшно, якби чорна буря пройшла з курявою такою,
щоб цi мури геть зарiвняла, позамiтала... Або мiж табуретки якби залiзти,
коли ©х з майстернi вивозять за браму... Або... Або... Весь мур уже вiн
очима обнишпорив, чи нема де дiрки, шпарини яко©-небудь, щоб ящiркою
прослизнути крiзь не©. Нема трiщини, мiцно, клятий, сто©ть. В одному
мiсцi, де стiна трохи нижча, нiж всюди, самi ж вихованцi цiлою бригадою
домуровують ©©, працюють, як справжнi муляри. Розвели вапно, щiтками
шпарують нiздрюватий ракушняк, щоб бiлий був, мов до свята. Та ви його хоч
золотом укрийте, а для Порфира цей мур так i зостанеться муром придухи й
неволi!
З майдану спiв стройовий долина на рiзнi голоси:
В нашiй школi режим ох! - суровий,
Та шляхи нам - у свiтле життя!..
Скоро й Порфировi доведеться з ними спiвати. Чи, може, iншо© затягне?
Хiба ви забули, що ще й така:
"Бiжав бродяга з Сахалiну звiриной вузькою тропой"?
Розмрiявся й не помiтив, що за спиною - хтось. Озирнувся - черговий з
пов'язкою на рукавi. Синьйор Помiдор, як його тут прозвано, бо щоки надутi
й червонi, справдi як тугий помiдор, мабуть, самими тортами матуся
годувала. Цей товстун, видно, про втечу не дума , такого ковтюха хоч i
пiдсади, то через мур не перевалиться. А ось перед новачком напустив на
себе пихи, з першого слова присiкався:
- Ти - чого?
Кульбака з свого боку ошкiрився:
- А ти - чого?
- Я черговий по територi©.
- А мене в туалет вiдпустили!
- Так ти заховався i на сонечку загоря ш?
- А тобi сонця шкода?
- Припини розмови! На мiсце марш, блощиця карцерна!..
Порфир аж пiдскочив:
- Ах ти ж помiдор розчавлений, - i по носi того: хрясь!
- Хулiган! Забiяка! Ану стiй! Ану до директора! - Синьйор Помiдор
кинувся хапати порушника, та не на такого натрапив, щоб дався в руки.
Крутнувся, вертнувся, випорснув i швидше од перекотиполя поза майстернями,
поза гаражем (виходила чимала орбiта), щоб потiм уже шурхнути до
карантинного корпусу. I тут якраз заскреготiло зелене залiзо брами - вона
вiдчинилася! Перше iнстинктивне бажання було одним стрибком туди, за
ворота, одначе весь прохiд загородив трактор: саме в'©жджав вiн з
потойбiк, з волi, червоний та запилюжепий, цiлячись на хлопця фарами,
зовсiм слiпими вiд сонця. Тiльки в'©хав, важке залiзо брами знов
зачинилося, зi скреготом замкнулося на замок, нiби назавжди. По той бiк i
вiтер, i воля, i курява, а по цей бiк... Краще й не говорити.
На тракторi ©хали, начiплявшись цiлою купою, хлопцi, все старшi за
Порфира, веселi, в чубах, - цi, видно, пройшли вже крiзь сито й решето.
Досягли, що й чуби ©м дозволяють носити, i самих без супроводу вiдпускають
з територi© для весняних робiт на шкiльних гектарах. У доброму настро©,
обсмаглi, веселi, - що то значить волею дихнули! Трохи навiть
вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте, якi ми орли,
якi ми трудяги в цих сво©х розкуйовджених, аж сiрих вiд пилюки чубах, що в
них iще й польового вiтру повно!
Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира. Зовсiм маленьким
вiдчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалiлим. I хоча й остерiгався,
що ось-ось пiдбiжить Синьйор Помiдор, зчинить гвалт, однак не мiг не
пристояти, очей не в силi був вiдвести вiд цих веселих чубанiв на
тракторi.
- Чого тобi, манюнiй? - звернувся один iз них до Порфира зовсiм
незлобливо. - До мами хочеш? А ще iнший додав:
- Це якийсь новий жевжик.
Бо для них усi тут жевжики, хто менший за них, хiба тiльки й рiзницi,
що той жевжик чорненький, той руденький, а Порфира невiдомо i яким
жевжиком прозвуть... Стрибаючи на землю, хлопцi й далi розважалися
новачком, один iз них спробував дати Порфировi щигля по носi й таки назвав
його за русявiсть жевжиком сiреньким, iнший, - рославий парубчак з темним
маком, що вже висiявся на верхнiй губi, - хотiв знати, чого такий сумний
цей манюнiй:
- Свободоньки закортiло, еге ж?
Як у воду дививсь! Бо справдi ж закортiло, нi на мить кортiти не
переста !
Найдобрiшим виявився той, що все ще сидiв з засуканими рукавами на
тракторi, вiльно тримаючи руки на кермi, все, видно, нiяк не мiг
навтiшатися сво©м капiтанським правом...
Саме цей i вгадав пота мне бажання Порфирове:
- Хочеш за кермо потриматись?
- А можна?
- Ну давай...
Та тiльки Порфир розiгнався до керма, як змушений був хутенько
змiнювати вiтрила: вiд майстерень накочувалась галаснеча, грiзно ступав
звiдти начальник режиму в супроводi Синьйора Помiдора, який, на ходу
розмахуючи руками, саме, видно, доповiдав йому про свого розквашеного
носа. В такiй скрутi Порфировi нiчого не залишалося, як, вдавшись до
ганебно© втечi, миттю шурхнути до карантинно©, вiдгородитись вiд усiх
оцинкованими дверима сво © карцерно© схованки.
Упав на тапчан, i аж дерево хотiлося гризти: втечу, втечу! Сто разiв
тiкатиму, а втечу!
IV
Плакав, уткнувшись обличчям у долонi, щоб нiхто не бачив цих його слiз,
потiм, виплакавшись, лежав, лицем до стiни, зiщулений, притихлий, хоча
здавалось, що й так за ним стежать, що крiзь оте вiчко в дверях хтось
невiдривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком.
Начальник режиму був таки зазирнув до штрафно©, але, переконавшись, що
грiшник на мiсцi, не став чiпати його, зачинив дверi, - чути було, як вiн
бере ©х на засув.
I пiсля цього такий настрiй покинутостi обiйняв хлопця, таке вiдчуття
самоти накотилося, що наче на цiлий свiт тепер вiн один, нiкому не
потрiбен, геть усiма забутий. Мама не приходить i, може, нiколи й не
з'явиться тут, вийде замiж i ви©де куди-небудь на цiлиннi землi, навiть
адреси не залишить. I друзi комишанськi не йдуть, видно, матерi ©© не
пускають. "Навiщо вiн вам здався,, той розбишака? Десятою дорогою
обминайте його, за ним уже Колима плаче!
Був би живий дiдусь - вiн, звичайно, провiдав би, вiн цi мури по
камiнчику б рознiс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще!
ще одна людина на свiтi, яка могла б виручити Порфира: дядько Iван,
материн брат, рибiнспектор. Не раз у хвилини скрути Порфировi лагiдно
лягала на голову кострубата дядькова рука. Iнодi по кiлька днiв гостював у
дядька Iвана, там навчився й мотор на човнi заводити, сам це робив щоразу,
коли дядьковi руки були ще в бинтах, пооббиванi браконь рськими веслами.
Дядько Iван, мабуть, ще нiчого не зна про змiни в Порфировiй долi,
iнакше був би тут, - з тих вiн людей, що не зраджують. Чи долетить на
лиман чутка про Порфира? Хай тiльки долетить - доля Порфирова змiниться
одразу... Буде так: дядько Iван з'явля ться на подвiр'©, чорнявий та
смаглявий, як мексиканець, веселе око його креше сюди й туди, шука
Порфира серед тих, що марширують, шука й бiля трактора помiж хлопцiв,
тiльки-но прибулих зi степу, бравих, запорошених, таких, що й вiтер волi
заплутався в ©хнiх розтрiпаних чубах... А де ж Порфир? Це ви його пiд
замком трима те? Негайно його сюди! Вiддайте менi його на поруки, бо то ж
вогонь-хлопець, саме такий менi потрiбен помiчник!..
Життя в рибiнспекторiв вiдважне та ризиковане, хай найтемнiша нiч, а ти
не спи, вирушай у похiд, не вiдступай i тодi, коли намагаються веслом тобi
голову розтрощити, вибити з рук електричний лiхтарик, який ти на них
наводиш... Порфира нiщо б не злякало, без вагання пiшов би до дядька Iвана
в пiдручнi, якби той згодився взяти. Бо хоч Тритузний i пiдозрю в
Порфировi мало що не спiльника браконь рiв (адже саме такi, мовляв,
недолiтки бiгають ©м по горiлку та стоять на чатах, коли незаконний лов
iде), але щодо Кульбаки, то все це тiльки вигадки та припущення. Навпаки,
вiн як виросте, то якраз i стане на вартi гирла й лиману, буде охоронцем
птахiв i риб, а тим дичокрадам та рибохватам з сандолями та
гаками-самодерами, тим, що аж божеволiють, коли рибець iде мимо них пiд
час нересту, вiн скаже: "Оголошую вам бiй без примирення! Доки будете ви,
доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень i вночi, на всiх берегах, на всiх
водах гирла й лиману! I пощади вiд мене не ждiть - пощади не буде,
оголошу ться вам вiд мене вiчна вiйна!" Бо, крiм усього, з браконь рами в
Кульбаки ще сво© порахунки...
Мрi© мрiями, а поки що тапчан, та всевидяча дiрочка в дверях, та
високо, аж пiд стелею, дине вiкно, хоча й чимале (бо належну норму сонця
тут навiть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилiта ,
сiда навпроти вiкна на гiллячцi дерева, ще голого, весняного.
Погойдуючись, цiвка до Порфира, щаслива, вiд квiтневого вiтру п'яна.
Зда ться, карасик. така пташка плавнева, трiшки бiльша за горобця,
любить жити в комишах. Зв'язу чотири-п'ять комишин, робить над водою
пiдвiсне гнiздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойда ться цiле лiто та
дiтей виколиху .
Цiвкання пташине навiва Порфировi iнший настрiй, почуття покинутостi
змiню ться надiями, полонить хлопця все та ж невiдчiпна думка про втечу,
знов збуджу ться в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його
звiдси в плавнi та лимани, на простiр, де право-воля, де ти, як бог. I
нiякий ваш карцер, нiякi Тритузнi та Синьйори Помiдори не упокорять його,
надiя живе, жеврi пiд попелом невдач! Нелегко звiдси втекти, та все ж
нема на свiтi нiчого неможливого, - смертi, хлопцi, нема i не буде! Хай
зловили, запхали сюди, хай i тут спiткала невдача, а колись же таки й
пофортунить. Треба лише зметикувати, зумiти ©х обхитрити. Було ж одного
разу, коли торiк вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й
Порфирова лобата голова помiж степовими головатими кавунами... Опинившись
на однiй iз тих лайб, заховався, защух мiж горами рябих, мелiтопольських
та голопристанських, ще теплих пiсля степового сонця. Ото була плавба!
Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло).
Вгору, навпроти течi©, поволi йде розложиста баржа, пропливають береги в
срiблястих вербах та незнайомi пристанi-причали, люд рiчковий сну ,
хлопчашня купа ться, десь iз протоки сiно правлять човном - цiлий стiжок
пливе... Заготовачi, що супроводили баржу, розлiгшись посеред палуби,
грали в пiдкидного на кавунах, потiм вечеряли, пiсень спiвали... А коли
стрiчнi судна запитували ©х: звiдки? - вiдгукувались на все Днiпро добре
знаним тут жартом-примовкою:
- З Комишанки, з козацько© сторони!
I так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив i плив до
самих шлюзiв з ними маленький втiкач, i лише коли шлюзувались, виявлено
було мiж кавунами безплатного пасажира, - зi смiхом рiчкова мiлiцiя зняла
з баржi навiть ©м незвичного кавунячого "зайця"...
Аж усмiхнулась душа, згадавши про ту пригоду. Повеселiшав одразу
Порфир. I нiякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся з
якоря, зовсiм вiдчутно поплив кудись разом зi сво©ми пошкрябаними стiнами:
мов летючий корабель, летить уже вiн серед вiльностi, пiд блакиттю весни
на крилах нестримно© дитячо© уяви. I нiхто не зупинить цього корабля,
нiяких мурiв для нього нема, все вiн розсуне, проб' , несучись до того
свiту-галасвiту, де води такi красивi сяють, i птаство гелгоче, i вiльно
похиту ться пiд сонцем очерет, вилинялий пiсля зими, по-весняному бурий,
русявий, як ти!
V
- Оце, дiти, планета, - рука вчительки ляга на глобус. - Наша красуня
планета... По-перше, вона кругла...
- Як кавун?
- Вважайте, як кавун...
- А хвостик ?
- При чому тут хвостик?
- Ну, в кавуна ж хвостик!
Карантинники, понахилявшись до парт, потiшено пирскають, спiдлоба
позиркують на вчительку: чи не образиться? Нi, не образилась. Навiть
посмiхнулась ©хня Марися Павлiвна:
- Ох, Кульбако... Ох, мудрець ти в нас... Хвостиком вiд планети
цiкавишся, а спитай тебе, де живеш, де тво мiсце на цiй планетi, то
навряд чи й зумi ш на глобусi показати.
- Де живу, я й без глобуса знаю... Ось вiдпустiть додому - з
зав'язаними очима втраплю.
- Комишанка йому найлюбiша, - смi ться з передньо© парти Карнаух. -
Столиця!
- А то нi? Очерети в нас найбiльшi на планетi... Один в' тнамець казав:
вони у вас - як бамбук!.. I так аж до гирла -кiнця ©м не видно, нашим
очеретяним лiсам!
Захова шся - вiк шукатимуть i не знайдуть! А рибки там! Устанеш
раненько, ще й вода рожева, примостишся десь пiд очеретом, а воно ж
клю !..
- Ану збреши нам ще про сома, - пiд'юджують хлопцi. - Що з берега тебе
потяг!..
- А таки ж було, - стверджу хлопець. - Кiлограм на сто бюрократа
пiдчепив! Я його сюди, а вiн мене туди, я його отак, а вiн по менi хвостом
я-а-а-к дасть!..
- Годi, годi, - урива його захват Марися Павлiвна, - зна мо тво©
подвиги...
I далi веде урок. На столi перед нею лежить розкритий так званий
сигнальний зошит, куди потраплять всi тво© грiхи, жодного Марися не
пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрi, що туго обляга груди,
вона схожа на студентку, на одну з тих, що час вiд часу при©здять до цих
трудних спецшколярчат, щоб практикуватись на ©хнiх грiшних стрижених
душах. Марися гарна спортсменка, часто й пiсля урокiв залиша ться
тренуватись з художньо© гiмнастики, коли спортзал вiльний; натренованiсть
почува ться в ©© рухах, в енергiйнiй пругкiй ходi, за що, мабуть, ©© й
прозвано: Вiдзiгорна. Уважна, доскiплива, жваво постуку по класу у сво©х
модельних на високих каблуках, або, як вона каже, "на обцасах", зазирне
сюди й туди, нiхто не випорсне з-пiд ©© ока. I чим ©© могла звабити ця
школа, яка, зда ться, мала б лише вiдлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд
з малечею тут тобi зустрiнеться й бевзь, що вже на двi голови вищий за
вчительку i зна на свiтi все, крiм таблицi множення... Той курить
потайки, той про втечу виношу думки з манiакальною впертiстю. Вона його в
музгурток, щоб на трубi грати вчився, а вiн ©й: я вже вмiю грати на всiх
дверних замках i навiть на дечи©х нервах! Навiщо ©й це все? Влаштувалась
би собi десь у мiстi або принаймнi в селищi ГЕСу, де в не© нiбито
наречений - лейтенант мiлiцi© Степашко, що якраз вiдповiда за
неповнолiтнiх, по пристанях та причалах полю за такими, як оцi ангелочки.
Чемний, культурний, одначе, якщо ти де-небудь схибив, не в той бiк
задивився, кишенi чи©сь переплутав, уже вiн тебе за шкiрку та в дитячу
кiмнату мiлiцi© для ближчого знайомства... Ото й закрутила йому голову
Марися. Бо хоч нiби й нiчого особливого в нiй, не зiрка свiтового екрана,
зате з характером, про не© iншi вчителi жартома кажуть: "В малому тiлi -
великий дух".
Але з такими, як Кульбака, i цей дух не завжди раду дасть. Бо це ж
артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже iнший, не зна ш, що встругне,
якого коника викине. Нiби на живу загадку, погляда на нього Марися, коли
вiн, злiгши пiдборiддям на руки, мов юний сфiнкс, свiтить на вчительку
сво©м лукаво-вивчаючим, притамованим усмiхом. Якесь вичiкування, насторога
в тiй усмiшцi, часом iронiя, майже глум. Аж нiяково ста вчительцi вiд
того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблиску безлiч вiдтiнкiв
i значень, вловлю ш у ньому зата ну недовiру й зацiкавлення тобою, iронiя
змiню ться чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомитi може обернутись
несподiваним глумом, зухвальством. Ведеш урок i раптом чу ш, як десь пiд
партою почина жалiбно пiдскавулювати мовби кимось пiдкинуте в клас
цуценя.
- Кульбако, це ти?
Схоплю ться, виструнчу ться, погляд святий, невинний:
- Що таке, Марисю Павлiвно?
- Припини сво© витiвки.
Губи вiн навмисно стулю мiцно, а воно й далi десь там пiдскавулюе...
- Кульбако, перестань.
Хлопець на губи вказу , дивiться ж, мовляв, це не я, це не з мо©х вуст,
а те скавулiння знов озива ться, десь воно там живе в ньому, в утробi,
проситься на волю. Наче Рекс, заскучавши за сво©м господарем, знайшов
якусь шпарину й подав аж до класу свiй жалiбний голос. Товариству,
звичайно, розвага, клас шаленi : ну да цей Кульбака, от артист! А ©й...
Iнодi хлопець пiсля сво©х витiвок ста зовсiм серйозний, задуму ться
про щось, вчительцi, мабуть, зда ться, що вiн живе зараз у сво©х
комишанських очеретах, найбiльших на планетi, а Кульбака раптом - нi сiло
нi впало - вилазить iз запитанням:
- Чи правда, що людина в Хiросiмi випарувалась? Що тiльки тiнь вiд не©
зосталась на тому каменi, де ©© вибух застав?
Зiтхне Марися Павлiвна. Бо що ж тут вiдповiдати, коли вiн i сам уже
звiдкись начутий про ту хiросiмську тiнь...
Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлiвна проситься
на урок до Ганни Остапiвни, щоб повчитись, як та, досвiдчена, заслужена,
погамову цих непогамовних. У Ганни Остапiвни якось воно так виходить, що
хоча голосу й не пiдвищу , суворостi на себе не напуска , а проте цуценята
на уроках у не© не скавчать. Гляне на комишанця i рiвним лагiдним голосом
велить:
- Кульбако, розказуй вiрш.
Вiн i на не© смиренником, святенником, трохи у вiчi не вскочить:
- Ганно Остапiвно, який вiрш?
- Як який? "Менi тринадцятий минало...". Зда ться, якраз твiй вiк.
- Кульбака нам казав, - вкида Карнаух, - що вiн ще й при мамонтах
жив... Отакий, як , вже й тодi був... Я, каже, вiчний...
- Гаразд, - згоджу ться Ганна Остапiвна. - Вiчний, бездiтнiй ти, сто©ш
над рiкою Часу... А вiрш все-таки разкажи.
- Я... я... не вивчив.
- Чому? - допиту ться Ганна Остапiвна лагiдно, майже ласкаво. - Поясни.
Важко да ться вiдповiдь:
- Не змiг.
- Цiлий вечiр з Карнаухом у шашки програв i для завдання часу не
зосталось?
- Не да ться менi... не можу...
- Бистрицький ось вивчив. I Петров... I Смалений, i Палагута... Iншi
можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
- А хiба такий? - в поглядi змигу щось зухвальське, бешкетне.
- О, нi: ти в нас особливий. Винятковий. Мiчений. Татуювання он на руцi
- (татуйоване рученя миттю зника пiд партою). - Хоч наколювати себе - то
не найкращий спосiб утвердити свою особу... Тож хоч i примiтний, i
винятковий ти, Порфире, одначе затям: речi, якими не соромно бути схожим
на iнших...
- Якими ж?
- Трудолюбством. Чеснiстю. Стараннiстю. У тебе ж мати яка трудiвниця. В
не© на таких пустирищах виноград росте, де нi в кого не рiс...
- Порфир каже, - знов iнформу Карнаух, - що мати його взяла
зобов'язання виростити в кучугурах хлiбне дерево iз зернятка... Чи це вiн
розiгру мене? Хiба хлiбне дерево витрима в нас?
- У тако©, як мати його, i хлiбне дерево виросте, - з повагою каже
Ганна Остапiвна. - А ти ось, син ©©, той, хто повинен в життi ©й стати
пiдтримкою, захистом, опорою...
- Заждiть, - нетерпляче каже Порфир i, тяжко зiтхнувши, робить
вiдчайдушну спробу витягти з себе: - "Менi тринадцятий минало, я пас
ягнята за селом..." Гм... гм... И-и...
- Загальмувало, - чу ться з заднiх парт. - Осiчка. Кульбака озира ться,
дошуку ться: хто ж це дошкуля ? Зда ться, Бистрицький? Дотягнутись би до
нього через парту та...
- Далi, далi розказуй.
- Вони заважають.
- Не заважайте йому. Ну, смiливiше.
- "Я пас ягнята..." Й... й... Е... е... I вже, видно, загальмувало
остаточно.
- Розбiглись ягнята, нема, - знов пiдкида котрийсь, i всi заходяться
смiхом, а найохочiше кида ться у вир веселощiв сам Порфир, його аж
розколиху вiд нападу смiху.
- Чого хоч тобi смiятися? - в голосi Ганни Остапiвни - i подив, i
строгiсть. - Хай уже вони, хто завдання виконав, ©м можна й посмiятись, а
тобi?..
- Менi теж весело.
- Ой Порфире, горе менi з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не
ледачий...
- Та нi...
- Май на увазi; в нашiй школi ледарi не в пошанi, слово "ледащо" в нас
вважа ться найтяжчою образою, Школа така. Одного торiк обiзвали ледащом,
то вiн навiть до прокурорки побiг скаржитись, коли та при©хала школу
iнспектувати...
- Я не побiжу.
- Тебе нiхто й не образив. Скорiш ти мене, вчительку, образив, що ось
так недбало поставився до завдання. I якби ж не мiг, а то можеш, здатен,
сумнiву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу
знижувати оцiнку?..
- На завтра вивчу.
- Це певно?
- Запiзно.
- Чую нарештi слово мужчини. - Ганна Остапiвна веселiша i вже до всiх:
- Будете сумлiннi, дiти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами
складеться колектив... Улiтку ось наша Марися Павлiвна виведе вас у широкi
свiти, спортивнi забави ждуть вас на водi й на сушi, - звичайно, це пiсля
того, як добре попрацю те в радгоспi на морквi та на черешнях... - Слова
старо© вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце
кинутись прополювати моркву, дертися на черешнi, звiдки тобi смiються
рум'янощокi "жабуле" та "раннi степовi"... - А на зароблене протягом лiта
школа придба вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацiю вийдете
в безкозирках, усi наче юнги далекого плавання... Ви ж про це мрi те?
Отже, головне - старанним бути, з юних лiт привчати себе до чесного
трудового життя...
I якось так виходило в Ганни Остапiвни, що нiби й не моралiзу вона, а
просто да цим стриженим щиру материнську пораду, як ©м поводитись у
майбутньому життi. "Вона ©х любить, душею любить цих стрижених маленьких
людей! - вiдзначила для себе Марися Павлiвна, стежачи з останньо© парти за
уроком колеги. - До пiдступних, лукавих, безсердечних, до недобрих i
добрих - до всiх вона ма в душi запас материнського тепла... I, певне, нi
досвiд, нi знання, нiякi педагогiки не зарятують, якщо не буде цього, якщо
не вiдчують вони самi, що ставишся до них справедливо, з надi ю, з
любов'ю!.."
"Але вони ж нестерпнi!" -чу заперечення вiд само© себе.
Так, нестерпнi, але ж ти... ти педагог, ти старша! Кожне з цих дiтей
ма ждати зустрiчi з тобою, учителькою, як радiсно© подi©, як свята сво ©
душi. Тiльки заходиш, вони всi вже на тебе: що на обличчi? Яка ти? Що ©м
несеш? I ти не повинна ©х розчаровувати. Привiтнiстю, теплом довiр'я ма ш
огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутiсть i озлобленiсть,
якщо перед тобою зле вовченя... Ганна Остапiвна вмi , чому ж не зумiти
тобi?
Про Кульбаку вона увечерi запише до щоденника:
"Збудливий, майже неможливо змусити його на уроцi тихо сидiти. Реагу
на все швидко, блискавично. Iронiчний, любить розваги, навiть за рахунок
учителя. Дiапазон думок досить широкий: вiд Хiросiми до Комишанки".
VI
На перерву вони вилiтають, мов з пращi, в коридорi Марисю Павлiвну
ледве з нiг не збивають, дарма що гiмнастка. Вона для них нiби й не
наставниця, остраху перед нею нема , справдi, нiби якась практикантка, що
з нею можна бути запанiбрата. Мчить ось навстрiч цей же ошалiлий Кульбака,
геть очманiв вiд радощiв, що вирвавсь на волю. Загледiвши вчительку,
зiщулю ться, як хиже звiря, розчепiреними пальцями межи очi нацiлю ться
зрозгiнцi:
- Бiжу! Лечу! Цiлюсь в лiве око!
Зда ться, так i проштрикне. Сто©ть, прикусивши губу, Марися Павлiвна.
Набiгай, мовляв, виколюй... Перекошене, хижувате, само на себе не схоже,
зупинилося, не добiгши крок. Вразила його, видно, ця витримка вчительки,
губа, прикушена мало не до кровi.
- Чого ж ти? - Марися Павлiвна аж нахилилась, пiдставляючи незахищене
обличчя. - Виколюй! Лiве чи праве... Тобi стане легше? Ти будеш пiсля
цього щасливий?
Малолiтн хулiганча отямлю ться нарештi вiд свого шаленства, сто©ть в
недобрiй, очужiлiй осмiшцi. Рука, що перед цим летiла, як спис, нацiлена
межи очi, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати сво ©
поразки, ще не зовсiм зiйшла з нього безглузда його войовничiсть,
розгублена усмiшка нiяково покривлю губенята, забуто черствi на них.
Учителька кладе йому руки на плечi, на тi щуплявi кiсточки:
- Я тобi ворог? Я тобi щось зле заподiяла? I хлоп'я, помiтивши, як на
очах учительки, з'явившись десь iз глибоких глибин, росте неймовiрно
справжня, зовсiм на мамину схожа сльоза, раптом мовби схаменулось,
похнюпилось. Кажуть, що емоцiйна сльоза здатна вилiковувати проказу. Хто
зна. Може, то колись. Може, то в Африцi...
Чи й справдi таки сльоза лiку ? Надто ж, коли вона на мамину схожа...
Може, цi © митi все ж ворухнулося в ньому щось оте, що здатне, долаючи
власну жорстокiсть, помiтити чужий бiль? Хай ще не вiдчути, хоча б -
помiтити!
- Пожартував я, - каже насуплено, одводячи погляд убiк. - Хiба як на
режимi, то й пожартувати не можна?
Такий вiн. I хоч щойно завдав тобi образи, вiд яко©, здавалось би, ма
залишитись у ньому бодай слiд каять би, одначе невдовзi все це з нього як
вiтром здмухнуло. Уже вiн веселий i добрий, так жваво й дотепно розповiдав
пiсля урокiв про сво рибальство та про якогось мiфiчного бухгалтера,
котрий, працюючи на силiкатному заводi, зумiв у портфелi наносити собi
цегли на цiлий будинок! Не всi й вiрять в iснування того силiкатника, а
Порфира нiби якийсь веселий гедзь укусив: розпалився, пiшов комiкувати...
- Отак вiн iде, отак, отак! - Схопившись, хлопець з кумедним вихилясом
пуска ться зображувати перекособочену пiд вагою портфеля постать, у запалi
й не помiчаючи, що пiд пахвою в нього замiсть портфеля, напханого цеглою,
опинилась плетена з соломи японська сумочка Марисi Павлiвни, якою вона так
дорожить.
- Облиш, облиш мою сумку - там цегли нема, - смi ться Марися Павлiвна,
яку ця щира безпосереднiсть хлопця, митт ва здатнiсть його переноситись у
стан безмежного захвату просто обеззброю . Гори педагогiчно© лiтератури
написано про таких, про те, як пiдбирати ключi до ©хнiх розхристаних душ,
а постане ось такий Кульбака перед тобою, i раптом бачиш, що нiякий
стандартний ключик до нього не пiдходить. До того ж вiн сам незгiрший за
тебе психолог, тiльки в нього свiй пiдхiд, своя шкала оцiнок, що виплива
з його досить-таки послiдовного мислення. З товаришами легко зiйшовся,
розважа ©х рiзними витiвками та нестримним фантазуванням, справдi можна
заслухатись, коли вiн, уявивши себе там, де право-воля, бурхливо
жестикулюючи, почне показувати товариству, як спритно вiн пiрна та як
довго, затримавши дух, ходить просто по дну, i це ж не вигадка, адже ж i в
характеристицi записано, нiбито по глибинах цей земноводний пiдкрадався до
курортникiв-вудкарiв i не раз вiдкушував ©хнi цяцькованi iмпортнi блешнi!
Пiди перевiр, хто ©х вiдкушував, може, самi курортники й вiдкушували, а
записано на Порфира... Чи не тому, що аж надто добре обiзнаний, як там
воно пiд водою, де вiн без акваланга принатуривсь ходити, в усiх тонкощах
вивчаючи, як рiчкова ©хня риба живе! Розкаже про всi породи, що водяться в
гирлi, та якi серед риб витривалi бувають - така, що годинами валя ться
на пiску i все диха ! Нiби чарами спо ний хлопець ста , коли малю
картину, як гра -вигра риба навеснi, як вигулю ться рибець, iдучи на
щоб цi мури геть зарiвняла, позамiтала... Або мiж табуретки якби залiзти,
коли ©х з майстернi вивозять за браму... Або... Або... Весь мур уже вiн
очима обнишпорив, чи нема де дiрки, шпарини яко©-небудь, щоб ящiркою
прослизнути крiзь не©. Нема трiщини, мiцно, клятий, сто©ть. В одному
мiсцi, де стiна трохи нижча, нiж всюди, самi ж вихованцi цiлою бригадою
домуровують ©©, працюють, як справжнi муляри. Розвели вапно, щiтками
шпарують нiздрюватий ракушняк, щоб бiлий був, мов до свята. Та ви його хоч
золотом укрийте, а для Порфира цей мур так i зостанеться муром придухи й
неволi!
З майдану спiв стройовий долина на рiзнi голоси:
В нашiй школi режим ох! - суровий,
Та шляхи нам - у свiтле життя!..
Скоро й Порфировi доведеться з ними спiвати. Чи, може, iншо© затягне?
Хiба ви забули, що ще й така:
"Бiжав бродяга з Сахалiну звiриной вузькою тропой"?
Розмрiявся й не помiтив, що за спиною - хтось. Озирнувся - черговий з
пов'язкою на рукавi. Синьйор Помiдор, як його тут прозвано, бо щоки надутi
й червонi, справдi як тугий помiдор, мабуть, самими тортами матуся
годувала. Цей товстун, видно, про втечу не дума , такого ковтюха хоч i
пiдсади, то через мур не перевалиться. А ось перед новачком напустив на
себе пихи, з першого слова присiкався:
- Ти - чого?
Кульбака з свого боку ошкiрився:
- А ти - чого?
- Я черговий по територi©.
- А мене в туалет вiдпустили!
- Так ти заховався i на сонечку загоря ш?
- А тобi сонця шкода?
- Припини розмови! На мiсце марш, блощиця карцерна!..
Порфир аж пiдскочив:
- Ах ти ж помiдор розчавлений, - i по носi того: хрясь!
- Хулiган! Забiяка! Ану стiй! Ану до директора! - Синьйор Помiдор
кинувся хапати порушника, та не на такого натрапив, щоб дався в руки.
Крутнувся, вертнувся, випорснув i швидше од перекотиполя поза майстернями,
поза гаражем (виходила чимала орбiта), щоб потiм уже шурхнути до
карантинного корпусу. I тут якраз заскреготiло зелене залiзо брами - вона
вiдчинилася! Перше iнстинктивне бажання було одним стрибком туди, за
ворота, одначе весь прохiд загородив трактор: саме в'©жджав вiн з
потойбiк, з волi, червоний та запилюжепий, цiлячись на хлопця фарами,
зовсiм слiпими вiд сонця. Тiльки в'©хав, важке залiзо брами знов
зачинилося, зi скреготом замкнулося на замок, нiби назавжди. По той бiк i
вiтер, i воля, i курява, а по цей бiк... Краще й не говорити.
На тракторi ©хали, начiплявшись цiлою купою, хлопцi, все старшi за
Порфира, веселi, в чубах, - цi, видно, пройшли вже крiзь сито й решето.
Досягли, що й чуби ©м дозволяють носити, i самих без супроводу вiдпускають
з територi© для весняних робiт на шкiльних гектарах. У доброму настро©,
обсмаглi, веселi, - що то значить волею дихнули! Трохи навiть
вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте, якi ми орли,
якi ми трудяги в цих сво©х розкуйовджених, аж сiрих вiд пилюки чубах, що в
них iще й польового вiтру повно!
Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира. Зовсiм маленьким
вiдчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалiлим. I хоча й остерiгався,
що ось-ось пiдбiжить Синьйор Помiдор, зчинить гвалт, однак не мiг не
пристояти, очей не в силi був вiдвести вiд цих веселих чубанiв на
тракторi.
- Чого тобi, манюнiй? - звернувся один iз них до Порфира зовсiм
незлобливо. - До мами хочеш? А ще iнший додав:
- Це якийсь новий жевжик.
Бо для них усi тут жевжики, хто менший за них, хiба тiльки й рiзницi,
що той жевжик чорненький, той руденький, а Порфира невiдомо i яким
жевжиком прозвуть... Стрибаючи на землю, хлопцi й далi розважалися
новачком, один iз них спробував дати Порфировi щигля по носi й таки назвав
його за русявiсть жевжиком сiреньким, iнший, - рославий парубчак з темним
маком, що вже висiявся на верхнiй губi, - хотiв знати, чого такий сумний
цей манюнiй:
- Свободоньки закортiло, еге ж?
Як у воду дививсь! Бо справдi ж закортiло, нi на мить кортiти не
переста !
Найдобрiшим виявився той, що все ще сидiв з засуканими рукавами на
тракторi, вiльно тримаючи руки на кермi, все, видно, нiяк не мiг
навтiшатися сво©м капiтанським правом...
Саме цей i вгадав пота мне бажання Порфирове:
- Хочеш за кермо потриматись?
- А можна?
- Ну давай...
Та тiльки Порфир розiгнався до керма, як змушений був хутенько
змiнювати вiтрила: вiд майстерень накочувалась галаснеча, грiзно ступав
звiдти начальник режиму в супроводi Синьйора Помiдора, який, на ходу
розмахуючи руками, саме, видно, доповiдав йому про свого розквашеного
носа. В такiй скрутi Порфировi нiчого не залишалося, як, вдавшись до
ганебно© втечi, миттю шурхнути до карантинно©, вiдгородитись вiд усiх
оцинкованими дверима сво © карцерно© схованки.
Упав на тапчан, i аж дерево хотiлося гризти: втечу, втечу! Сто разiв
тiкатиму, а втечу!
IV
Плакав, уткнувшись обличчям у долонi, щоб нiхто не бачив цих його слiз,
потiм, виплакавшись, лежав, лицем до стiни, зiщулений, притихлий, хоча
здавалось, що й так за ним стежать, що крiзь оте вiчко в дверях хтось
невiдривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком.
Начальник режиму був таки зазирнув до штрафно©, але, переконавшись, що
грiшник на мiсцi, не став чiпати його, зачинив дверi, - чути було, як вiн
бере ©х на засув.
I пiсля цього такий настрiй покинутостi обiйняв хлопця, таке вiдчуття
самоти накотилося, що наче на цiлий свiт тепер вiн один, нiкому не
потрiбен, геть усiма забутий. Мама не приходить i, може, нiколи й не
з'явиться тут, вийде замiж i ви©де куди-небудь на цiлиннi землi, навiть
адреси не залишить. I друзi комишанськi не йдуть, видно, матерi ©© не
пускають. "Навiщо вiн вам здався,, той розбишака? Десятою дорогою
обминайте його, за ним уже Колима плаче!
Був би живий дiдусь - вiн, звичайно, провiдав би, вiн цi мури по
камiнчику б рознiс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще!
ще одна людина на свiтi, яка могла б виручити Порфира: дядько Iван,
материн брат, рибiнспектор. Не раз у хвилини скрути Порфировi лагiдно
лягала на голову кострубата дядькова рука. Iнодi по кiлька днiв гостював у
дядька Iвана, там навчився й мотор на човнi заводити, сам це робив щоразу,
коли дядьковi руки були ще в бинтах, пооббиванi браконь рськими веслами.
Дядько Iван, мабуть, ще нiчого не зна про змiни в Порфировiй долi,
iнакше був би тут, - з тих вiн людей, що не зраджують. Чи долетить на
лиман чутка про Порфира? Хай тiльки долетить - доля Порфирова змiниться
одразу... Буде так: дядько Iван з'явля ться на подвiр'©, чорнявий та
смаглявий, як мексиканець, веселе око його креше сюди й туди, шука
Порфира серед тих, що марширують, шука й бiля трактора помiж хлопцiв,
тiльки-но прибулих зi степу, бравих, запорошених, таких, що й вiтер волi
заплутався в ©хнiх розтрiпаних чубах... А де ж Порфир? Це ви його пiд
замком трима те? Негайно його сюди! Вiддайте менi його на поруки, бо то ж
вогонь-хлопець, саме такий менi потрiбен помiчник!..
Життя в рибiнспекторiв вiдважне та ризиковане, хай найтемнiша нiч, а ти
не спи, вирушай у похiд, не вiдступай i тодi, коли намагаються веслом тобi
голову розтрощити, вибити з рук електричний лiхтарик, який ти на них
наводиш... Порфира нiщо б не злякало, без вагання пiшов би до дядька Iвана
в пiдручнi, якби той згодився взяти. Бо хоч Тритузний i пiдозрю в
Порфировi мало що не спiльника браконь рiв (адже саме такi, мовляв,
недолiтки бiгають ©м по горiлку та стоять на чатах, коли незаконний лов
iде), але щодо Кульбаки, то все це тiльки вигадки та припущення. Навпаки,
вiн як виросте, то якраз i стане на вартi гирла й лиману, буде охоронцем
птахiв i риб, а тим дичокрадам та рибохватам з сандолями та
гаками-самодерами, тим, що аж божеволiють, коли рибець iде мимо них пiд
час нересту, вiн скаже: "Оголошую вам бiй без примирення! Доки будете ви,
доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень i вночi, на всiх берегах, на всiх
водах гирла й лиману! I пощади вiд мене не ждiть - пощади не буде,
оголошу ться вам вiд мене вiчна вiйна!" Бо, крiм усього, з браконь рами в
Кульбаки ще сво© порахунки...
Мрi© мрiями, а поки що тапчан, та всевидяча дiрочка в дверях, та
високо, аж пiд стелею, дине вiкно, хоча й чимале (бо належну норму сонця
тут навiть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилiта ,
сiда навпроти вiкна на гiллячцi дерева, ще голого, весняного.
Погойдуючись, цiвка до Порфира, щаслива, вiд квiтневого вiтру п'яна.
Зда ться, карасик. така пташка плавнева, трiшки бiльша за горобця,
любить жити в комишах. Зв'язу чотири-п'ять комишин, робить над водою
пiдвiсне гнiздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойда ться цiле лiто та
дiтей виколиху .
Цiвкання пташине навiва Порфировi iнший настрiй, почуття покинутостi
змiню ться надiями, полонить хлопця все та ж невiдчiпна думка про втечу,
знов збуджу ться в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його
звiдси в плавнi та лимани, на простiр, де право-воля, де ти, як бог. I
нiякий ваш карцер, нiякi Тритузнi та Синьйори Помiдори не упокорять його,
надiя живе, жеврi пiд попелом невдач! Нелегко звiдси втекти, та все ж
нема на свiтi нiчого неможливого, - смертi, хлопцi, нема i не буде! Хай
зловили, запхали сюди, хай i тут спiткала невдача, а колись же таки й
пофортунить. Треба лише зметикувати, зумiти ©х обхитрити. Було ж одного
разу, коли торiк вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й
Порфирова лобата голова помiж степовими головатими кавунами... Опинившись
на однiй iз тих лайб, заховався, защух мiж горами рябих, мелiтопольських
та голопристанських, ще теплих пiсля степового сонця. Ото була плавба!
Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло).
Вгору, навпроти течi©, поволi йде розложиста баржа, пропливають береги в
срiблястих вербах та незнайомi пристанi-причали, люд рiчковий сну ,
хлопчашня купа ться, десь iз протоки сiно правлять човном - цiлий стiжок
пливе... Заготовачi, що супроводили баржу, розлiгшись посеред палуби,
грали в пiдкидного на кавунах, потiм вечеряли, пiсень спiвали... А коли
стрiчнi судна запитували ©х: звiдки? - вiдгукувались на все Днiпро добре
знаним тут жартом-примовкою:
- З Комишанки, з козацько© сторони!
I так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив i плив до
самих шлюзiв з ними маленький втiкач, i лише коли шлюзувались, виявлено
було мiж кавунами безплатного пасажира, - зi смiхом рiчкова мiлiцiя зняла
з баржi навiть ©м незвичного кавунячого "зайця"...
Аж усмiхнулась душа, згадавши про ту пригоду. Повеселiшав одразу
Порфир. I нiякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся з
якоря, зовсiм вiдчутно поплив кудись разом зi сво©ми пошкрябаними стiнами:
мов летючий корабель, летить уже вiн серед вiльностi, пiд блакиттю весни
на крилах нестримно© дитячо© уяви. I нiхто не зупинить цього корабля,
нiяких мурiв для нього нема, все вiн розсуне, проб' , несучись до того
свiту-галасвiту, де води такi красивi сяють, i птаство гелгоче, i вiльно
похиту ться пiд сонцем очерет, вилинялий пiсля зими, по-весняному бурий,
русявий, як ти!
V
- Оце, дiти, планета, - рука вчительки ляга на глобус. - Наша красуня
планета... По-перше, вона кругла...
- Як кавун?
- Вважайте, як кавун...
- А хвостик ?
- При чому тут хвостик?
- Ну, в кавуна ж хвостик!
Карантинники, понахилявшись до парт, потiшено пирскають, спiдлоба
позиркують на вчительку: чи не образиться? Нi, не образилась. Навiть
посмiхнулась ©хня Марися Павлiвна:
- Ох, Кульбако... Ох, мудрець ти в нас... Хвостиком вiд планети
цiкавишся, а спитай тебе, де живеш, де тво мiсце на цiй планетi, то
навряд чи й зумi ш на глобусi показати.
- Де живу, я й без глобуса знаю... Ось вiдпустiть додому - з
зав'язаними очима втраплю.
- Комишанка йому найлюбiша, - смi ться з передньо© парти Карнаух. -
Столиця!
- А то нi? Очерети в нас найбiльшi на планетi... Один в' тнамець казав:
вони у вас - як бамбук!.. I так аж до гирла -кiнця ©м не видно, нашим
очеретяним лiсам!
Захова шся - вiк шукатимуть i не знайдуть! А рибки там! Устанеш
раненько, ще й вода рожева, примостишся десь пiд очеретом, а воно ж
клю !..
- Ану збреши нам ще про сома, - пiд'юджують хлопцi. - Що з берега тебе
потяг!..
- А таки ж було, - стверджу хлопець. - Кiлограм на сто бюрократа
пiдчепив! Я його сюди, а вiн мене туди, я його отак, а вiн по менi хвостом
я-а-а-к дасть!..
- Годi, годi, - урива його захват Марися Павлiвна, - зна мо тво©
подвиги...
I далi веде урок. На столi перед нею лежить розкритий так званий
сигнальний зошит, куди потраплять всi тво© грiхи, жодного Марися не
пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрi, що туго обляга груди,
вона схожа на студентку, на одну з тих, що час вiд часу при©здять до цих
трудних спецшколярчат, щоб практикуватись на ©хнiх грiшних стрижених
душах. Марися гарна спортсменка, часто й пiсля урокiв залиша ться
тренуватись з художньо© гiмнастики, коли спортзал вiльний; натренованiсть
почува ться в ©© рухах, в енергiйнiй пругкiй ходi, за що, мабуть, ©© й
прозвано: Вiдзiгорна. Уважна, доскiплива, жваво постуку по класу у сво©х
модельних на високих каблуках, або, як вона каже, "на обцасах", зазирне
сюди й туди, нiхто не випорсне з-пiд ©© ока. I чим ©© могла звабити ця
школа, яка, зда ться, мала б лише вiдлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд
з малечею тут тобi зустрiнеться й бевзь, що вже на двi голови вищий за
вчительку i зна на свiтi все, крiм таблицi множення... Той курить
потайки, той про втечу виношу думки з манiакальною впертiстю. Вона його в
музгурток, щоб на трубi грати вчився, а вiн ©й: я вже вмiю грати на всiх
дверних замках i навiть на дечи©х нервах! Навiщо ©й це все? Влаштувалась
би собi десь у мiстi або принаймнi в селищi ГЕСу, де в не© нiбито
наречений - лейтенант мiлiцi© Степашко, що якраз вiдповiда за
неповнолiтнiх, по пристанях та причалах полю за такими, як оцi ангелочки.
Чемний, культурний, одначе, якщо ти де-небудь схибив, не в той бiк
задивився, кишенi чи©сь переплутав, уже вiн тебе за шкiрку та в дитячу
кiмнату мiлiцi© для ближчого знайомства... Ото й закрутила йому голову
Марися. Бо хоч нiби й нiчого особливого в нiй, не зiрка свiтового екрана,
зате з характером, про не© iншi вчителi жартома кажуть: "В малому тiлi -
великий дух".
Але з такими, як Кульбака, i цей дух не завжди раду дасть. Бо це ж
артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже iнший, не зна ш, що встругне,
якого коника викине. Нiби на живу загадку, погляда на нього Марися, коли
вiн, злiгши пiдборiддям на руки, мов юний сфiнкс, свiтить на вчительку
сво©м лукаво-вивчаючим, притамованим усмiхом. Якесь вичiкування, насторога
в тiй усмiшцi, часом iронiя, майже глум. Аж нiяково ста вчительцi вiд
того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблиску безлiч вiдтiнкiв
i значень, вловлю ш у ньому зата ну недовiру й зацiкавлення тобою, iронiя
змiню ться чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомитi може обернутись
несподiваним глумом, зухвальством. Ведеш урок i раптом чу ш, як десь пiд
партою почина жалiбно пiдскавулювати мовби кимось пiдкинуте в клас
цуценя.
- Кульбако, це ти?
Схоплю ться, виструнчу ться, погляд святий, невинний:
- Що таке, Марисю Павлiвно?
- Припини сво© витiвки.
Губи вiн навмисно стулю мiцно, а воно й далi десь там пiдскавулюе...
- Кульбако, перестань.
Хлопець на губи вказу , дивiться ж, мовляв, це не я, це не з мо©х вуст,
а те скавулiння знов озива ться, десь воно там живе в ньому, в утробi,
проситься на волю. Наче Рекс, заскучавши за сво©м господарем, знайшов
якусь шпарину й подав аж до класу свiй жалiбний голос. Товариству,
звичайно, розвага, клас шаленi : ну да цей Кульбака, от артист! А ©й...
Iнодi хлопець пiсля сво©х витiвок ста зовсiм серйозний, задуму ться
про щось, вчительцi, мабуть, зда ться, що вiн живе зараз у сво©х
комишанських очеретах, найбiльших на планетi, а Кульбака раптом - нi сiло
нi впало - вилазить iз запитанням:
- Чи правда, що людина в Хiросiмi випарувалась? Що тiльки тiнь вiд не©
зосталась на тому каменi, де ©© вибух застав?
Зiтхне Марися Павлiвна. Бо що ж тут вiдповiдати, коли вiн i сам уже
звiдкись начутий про ту хiросiмську тiнь...
Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлiвна проситься
на урок до Ганни Остапiвни, щоб повчитись, як та, досвiдчена, заслужена,
погамову цих непогамовних. У Ганни Остапiвни якось воно так виходить, що
хоча голосу й не пiдвищу , суворостi на себе не напуска , а проте цуценята
на уроках у не© не скавчать. Гляне на комишанця i рiвним лагiдним голосом
велить:
- Кульбако, розказуй вiрш.
Вiн i на не© смиренником, святенником, трохи у вiчi не вскочить:
- Ганно Остапiвно, який вiрш?
- Як який? "Менi тринадцятий минало...". Зда ться, якраз твiй вiк.
- Кульбака нам казав, - вкида Карнаух, - що вiн ще й при мамонтах
жив... Отакий, як , вже й тодi був... Я, каже, вiчний...
- Гаразд, - згоджу ться Ганна Остапiвна. - Вiчний, бездiтнiй ти, сто©ш
над рiкою Часу... А вiрш все-таки разкажи.
- Я... я... не вивчив.
- Чому? - допиту ться Ганна Остапiвна лагiдно, майже ласкаво. - Поясни.
Важко да ться вiдповiдь:
- Не змiг.
- Цiлий вечiр з Карнаухом у шашки програв i для завдання часу не
зосталось?
- Не да ться менi... не можу...
- Бистрицький ось вивчив. I Петров... I Смалений, i Палагута... Iншi
можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
- А хiба такий? - в поглядi змигу щось зухвальське, бешкетне.
- О, нi: ти в нас особливий. Винятковий. Мiчений. Татуювання он на руцi
- (татуйоване рученя миттю зника пiд партою). - Хоч наколювати себе - то
не найкращий спосiб утвердити свою особу... Тож хоч i примiтний, i
винятковий ти, Порфире, одначе затям: речi, якими не соромно бути схожим
на iнших...
- Якими ж?
- Трудолюбством. Чеснiстю. Стараннiстю. У тебе ж мати яка трудiвниця. В
не© на таких пустирищах виноград росте, де нi в кого не рiс...
- Порфир каже, - знов iнформу Карнаух, - що мати його взяла
зобов'язання виростити в кучугурах хлiбне дерево iз зернятка... Чи це вiн
розiгру мене? Хiба хлiбне дерево витрима в нас?
- У тако©, як мати його, i хлiбне дерево виросте, - з повагою каже
Ганна Остапiвна. - А ти ось, син ©©, той, хто повинен в життi ©й стати
пiдтримкою, захистом, опорою...
- Заждiть, - нетерпляче каже Порфир i, тяжко зiтхнувши, робить
вiдчайдушну спробу витягти з себе: - "Менi тринадцятий минало, я пас
ягнята за селом..." Гм... гм... И-и...
- Загальмувало, - чу ться з заднiх парт. - Осiчка. Кульбака озира ться,
дошуку ться: хто ж це дошкуля ? Зда ться, Бистрицький? Дотягнутись би до
нього через парту та...
- Далi, далi розказуй.
- Вони заважають.
- Не заважайте йому. Ну, смiливiше.
- "Я пас ягнята..." Й... й... Е... е... I вже, видно, загальмувало
остаточно.
- Розбiглись ягнята, нема, - знов пiдкида котрийсь, i всi заходяться
смiхом, а найохочiше кида ться у вир веселощiв сам Порфир, його аж
розколиху вiд нападу смiху.
- Чого хоч тобi смiятися? - в голосi Ганни Остапiвни - i подив, i
строгiсть. - Хай уже вони, хто завдання виконав, ©м можна й посмiятись, а
тобi?..
- Менi теж весело.
- Ой Порфире, горе менi з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не
ледачий...
- Та нi...
- Май на увазi; в нашiй школi ледарi не в пошанi, слово "ледащо" в нас
вважа ться найтяжчою образою, Школа така. Одного торiк обiзвали ледащом,
то вiн навiть до прокурорки побiг скаржитись, коли та при©хала школу
iнспектувати...
- Я не побiжу.
- Тебе нiхто й не образив. Скорiш ти мене, вчительку, образив, що ось
так недбало поставився до завдання. I якби ж не мiг, а то можеш, здатен,
сумнiву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу
знижувати оцiнку?..
- На завтра вивчу.
- Це певно?
- Запiзно.
- Чую нарештi слово мужчини. - Ганна Остапiвна веселiша i вже до всiх:
- Будете сумлiннi, дiти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами
складеться колектив... Улiтку ось наша Марися Павлiвна виведе вас у широкi
свiти, спортивнi забави ждуть вас на водi й на сушi, - звичайно, це пiсля
того, як добре попрацю те в радгоспi на морквi та на черешнях... - Слова
старо© вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце
кинутись прополювати моркву, дертися на черешнi, звiдки тобi смiються
рум'янощокi "жабуле" та "раннi степовi"... - А на зароблене протягом лiта
школа придба вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацiю вийдете
в безкозирках, усi наче юнги далекого плавання... Ви ж про це мрi те?
Отже, головне - старанним бути, з юних лiт привчати себе до чесного
трудового життя...
I якось так виходило в Ганни Остапiвни, що нiби й не моралiзу вона, а
просто да цим стриженим щиру материнську пораду, як ©м поводитись у
майбутньому життi. "Вона ©х любить, душею любить цих стрижених маленьких
людей! - вiдзначила для себе Марися Павлiвна, стежачи з останньо© парти за
уроком колеги. - До пiдступних, лукавих, безсердечних, до недобрих i
добрих - до всiх вона ма в душi запас материнського тепла... I, певне, нi
досвiд, нi знання, нiякi педагогiки не зарятують, якщо не буде цього, якщо
не вiдчують вони самi, що ставишся до них справедливо, з надi ю, з
любов'ю!.."
"Але вони ж нестерпнi!" -чу заперечення вiд само© себе.
Так, нестерпнi, але ж ти... ти педагог, ти старша! Кожне з цих дiтей
ма ждати зустрiчi з тобою, учителькою, як радiсно© подi©, як свята сво ©
душi. Тiльки заходиш, вони всi вже на тебе: що на обличчi? Яка ти? Що ©м
несеш? I ти не повинна ©х розчаровувати. Привiтнiстю, теплом довiр'я ма ш
огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутiсть i озлобленiсть,
якщо перед тобою зле вовченя... Ганна Остапiвна вмi , чому ж не зумiти
тобi?
Про Кульбаку вона увечерi запише до щоденника:
"Збудливий, майже неможливо змусити його на уроцi тихо сидiти. Реагу
на все швидко, блискавично. Iронiчний, любить розваги, навiть за рахунок
учителя. Дiапазон думок досить широкий: вiд Хiросiми до Комишанки".
VI
На перерву вони вилiтають, мов з пращi, в коридорi Марисю Павлiвну
ледве з нiг не збивають, дарма що гiмнастка. Вона для них нiби й не
наставниця, остраху перед нею нема , справдi, нiби якась практикантка, що
з нею можна бути запанiбрата. Мчить ось навстрiч цей же ошалiлий Кульбака,
геть очманiв вiд радощiв, що вирвавсь на волю. Загледiвши вчительку,
зiщулю ться, як хиже звiря, розчепiреними пальцями межи очi нацiлю ться
зрозгiнцi:
- Бiжу! Лечу! Цiлюсь в лiве око!
Зда ться, так i проштрикне. Сто©ть, прикусивши губу, Марися Павлiвна.
Набiгай, мовляв, виколюй... Перекошене, хижувате, само на себе не схоже,
зупинилося, не добiгши крок. Вразила його, видно, ця витримка вчительки,
губа, прикушена мало не до кровi.
- Чого ж ти? - Марися Павлiвна аж нахилилась, пiдставляючи незахищене
обличчя. - Виколюй! Лiве чи праве... Тобi стане легше? Ти будеш пiсля
цього щасливий?
Малолiтн хулiганча отямлю ться нарештi вiд свого шаленства, сто©ть в
недобрiй, очужiлiй осмiшцi. Рука, що перед цим летiла, як спис, нацiлена
межи очi, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати сво ©
поразки, ще не зовсiм зiйшла з нього безглузда його войовничiсть,
розгублена усмiшка нiяково покривлю губенята, забуто черствi на них.
Учителька кладе йому руки на плечi, на тi щуплявi кiсточки:
- Я тобi ворог? Я тобi щось зле заподiяла? I хлоп'я, помiтивши, як на
очах учительки, з'явившись десь iз глибоких глибин, росте неймовiрно
справжня, зовсiм на мамину схожа сльоза, раптом мовби схаменулось,
похнюпилось. Кажуть, що емоцiйна сльоза здатна вилiковувати проказу. Хто
зна. Може, то колись. Може, то в Африцi...
Чи й справдi таки сльоза лiку ? Надто ж, коли вона на мамину схожа...
Може, цi © митi все ж ворухнулося в ньому щось оте, що здатне, долаючи
власну жорстокiсть, помiтити чужий бiль? Хай ще не вiдчути, хоча б -
помiтити!
- Пожартував я, - каже насуплено, одводячи погляд убiк. - Хiба як на
режимi, то й пожартувати не можна?
Такий вiн. I хоч щойно завдав тобi образи, вiд яко©, здавалось би, ма
залишитись у ньому бодай слiд каять би, одначе невдовзi все це з нього як
вiтром здмухнуло. Уже вiн веселий i добрий, так жваво й дотепно розповiдав
пiсля урокiв про сво рибальство та про якогось мiфiчного бухгалтера,
котрий, працюючи на силiкатному заводi, зумiв у портфелi наносити собi
цегли на цiлий будинок! Не всi й вiрять в iснування того силiкатника, а
Порфира нiби якийсь веселий гедзь укусив: розпалився, пiшов комiкувати...
- Отак вiн iде, отак, отак! - Схопившись, хлопець з кумедним вихилясом
пуска ться зображувати перекособочену пiд вагою портфеля постать, у запалi
й не помiчаючи, що пiд пахвою в нього замiсть портфеля, напханого цеглою,
опинилась плетена з соломи японська сумочка Марисi Павлiвни, якою вона так
дорожить.
- Облиш, облиш мою сумку - там цегли нема, - смi ться Марися Павлiвна,
яку ця щира безпосереднiсть хлопця, митт ва здатнiсть його переноситись у
стан безмежного захвату просто обеззброю . Гори педагогiчно© лiтератури
написано про таких, про те, як пiдбирати ключi до ©хнiх розхристаних душ,
а постане ось такий Кульбака перед тобою, i раптом бачиш, що нiякий
стандартний ключик до нього не пiдходить. До того ж вiн сам незгiрший за
тебе психолог, тiльки в нього свiй пiдхiд, своя шкала оцiнок, що виплива
з його досить-таки послiдовного мислення. З товаришами легко зiйшовся,
розважа ©х рiзними витiвками та нестримним фантазуванням, справдi можна
заслухатись, коли вiн, уявивши себе там, де право-воля, бурхливо
жестикулюючи, почне показувати товариству, як спритно вiн пiрна та як
довго, затримавши дух, ходить просто по дну, i це ж не вигадка, адже ж i в
характеристицi записано, нiбито по глибинах цей земноводний пiдкрадався до
курортникiв-вудкарiв i не раз вiдкушував ©хнi цяцькованi iмпортнi блешнi!
Пiди перевiр, хто ©х вiдкушував, може, самi курортники й вiдкушували, а
записано на Порфира... Чи не тому, що аж надто добре обiзнаний, як там
воно пiд водою, де вiн без акваланга принатуривсь ходити, в усiх тонкощах
вивчаючи, як рiчкова ©хня риба живе! Розкаже про всi породи, що водяться в
гирлi, та якi серед риб витривалi бувають - така, що годинами валя ться
на пiску i все диха ! Нiби чарами спо ний хлопець ста , коли малю
картину, як гра -вигра риба навеснi, як вигулю ться рибець, iдучи на