------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю
скривленою осмiшкою. "Ану, що ви менi зробите?" В щiлинах очей виклик, з
губiв не сходить посмiшка, напружена й мовби далека. В усiй постатi
зухвальство, удавана веселiсть, бравада самозахисту. А пiд цим вдаваним
вловлю ться прихований бiль, насторога, нервове жування чогось найгiршого.
Звiдки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою
упередженiсть i цей упертий зата ний спротив?
- Так оце ти i Порфир Кульбака?
- Там написано.
Директор уважно вдивлявся в папери.
- Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував?
- А де нiч застане.
- У нас треба говорити точнiше: де саме?
- Уже ж весна: можна переночувати i в березi пiд човном... Або в клубi
на горищi...
- А вдень?
По зблiдлому вiд хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось
свiтле:
- Вдень рибку ловив.
- На якi ж гачки?
- По-вашому, на гаки-самодери гачив?
- А то нi?
Зухвальська посмiшка вбiк, i вiдповiдь ухильна, приправлена рибальським
жартом:
- Гачив, гачив - по тижню й Днiпра не бачив...
Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленiлого
вiку. Бездоглядне дитя плавнiв та шелюгiв днiпровських... Зблiдле сто©ть,
знервоване, а оченята бистрi, смiшковитi - в них так i свiтиться iнтелект,
Хай нешлiфований, незагнузданий, але явно ж проблиску десь у глибинi
очей, - такого не зараху ш до розумово вiдсталих. Буйно©, видно, вдачi
козак... Руки в саднах, черевики розтовченi, новенька синтетична курточка
на боцi вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер... I
десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягу слова, кривить
рота... Сто©ть недбало, поглядом нишпорить по кабiнету, покрадьки
перебiга по вчителях ,у передчуттi психологiчно© дуелi. "Не боюся вас.
Остригли - хай... А бити не ма те права!" Ось такого вам передають.
Порушник чи, можливо, навiть досвiдчений маленький браконь р перед вами, -
бувають iз таких дуже запеклi... I вгадай: як воно поведеться в новiм для
нього осiдлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам
мiзки сво©ми вибриками! Мабуть, уже вмi бути винахiдливо злим i
жорстоким, - наплакалась, видно, мати вiд нього.
- Так, так, - директор знов зазирнув у папери. - Матiр кинув...
Бродяжив... Затриманий у порту при спробi пробратися на океанське судно...
Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усмiхнувсь, - вже океанськi
заходять?
Хлоп'я вловило iронiю, вiдповiло в тон:
- Крiзь очерети навряд чи проб'ються... - I потiм серйозно: - Я аж у
тому порту був, де морськi курсанти свiй парусник швартують.
- А ти чого там опинивсь?
- На кораблi дивитися - хiба не можна?
- Мабуть, i далi збиравсь мандрувати?
- Може, й збиравсь.
- Куди ж, як не секрет?
- Ну хоча б на лиман...
- А на лиманi що?
- Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зi всього свiту! Хмарами -
його i на озерах, i в очеретах... Веслом махнеш - сонця не видно!
Хлоп'я враз якось змiнилось, останнi слова були сказанi-просто з
натхненням.
- А пiсля лиману ще кудись були намiри?
- А що? Куди душа забажав... Галасвiта!
Вчителi перезирнулися мiж собою, i найстарша з них, повновида сива
жiнка, запитала:
- Це якийсь новий континент: галасвiта? Поясни, будь ласка, де вiн.
- А ви матiр мою спитайте... Тiльки що - так одразу: "А-а, галасвiта б
ти пiшов!"
- Галасвiта - це десь, мабуть, на мiсцi загибло© Атлантиди, - сказав
директор. - Одне слово, збився з курсу, блукаючи у сво©х галасвiтах...
Тiкав, а чого? Вiд кого й куди тiкав?
- Я й вiд вас утечу.
- Зловимо, - спокiйно мовив директор. - Один фiлософ казав: "Свiт повив
мене, та не спiймав", але то був, певне, недосконалий свiт... А наш такий,
що одразу руку тобi на плече: ходiть-но з нами, товаришу Кульбако...
- Втечу! Втечу! Хоч i ланцюгом прикуйте!
В очах директора, де перед цим була привiтнiсть, враз похолоднiшало:
- Тiльки ти, будь ласка, не лементуй! I руки - з кишень, бо кишенi
позашива мо. I в очi менi дивись.
Нема ще в школi таких апаратiв, щоб психiку новачка наскрiзь
просвiтлювати, тож тiльки й залиша ться директоровi давнiй класичний
спосiб: заглядай у вiчi, вловлюй та вгадуй, чим вiн пораду вас, цей новий
прибулець. Потрапляють сюди зi шкiл, з дитячих приймальникiв
найбешкетнiшi, найбуйнiшi, тi, що дверi вiдчиняють ногами, зрозгiнцi, а
руками трощать все, що тiльки попадеться... Цiлi колективи педагогiв часом
не можуть впорати такого одного... Чого-чого, а винахiдливостi, щоб
дошкулити вчителям, цiй публiцi не браку .
Яким же буде цей? Настовбурчений сто©ть, вовчкуватий, ображений тво©м
зауваженням. У змружених очатах зача©лось щось хижувате, сторожать вони
кожен твiй вираз i рух, вивчають, прицiнюються, в якусь мить то зневагу
виказують майже вiдверту, то знову кудись тiкають невловне.
Мiцний пiдкинули горiшок. Вiдчува ться, ма вiн сво© уявлення про
життя: те, що для вас погане, для нього поганим не , кожнiй найдикiшiй
сво©й витiвцi вiн знайде виправдання, i сумлiння не мучитиме його, а ви в
сво©х дисертацiях можете хiба що записувати: дисгармонiя поведiнки...
деформацiя характеру... пiдвищена агресивнiсть...
- Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерiй Iванович, я - директор
школи. А це - Ганна Остапiвна Дудченко - завуч наш, заслужена вчителька
республiки, - директор поглядом вказав на сиву розповнiлу жiнку, яка щойно
допитувалась про новий континент... Зараз вона сидiла коло столу з ледь
помiтною усмiшкою на спокiйнiм обличчi, розплилiм, як тiсто. Що людина
дума про тебе - нiчого на такiм обличчi не прочита ш... - А це Борис
Савович, - директор вказав на рудоголового юнака в морському кiтелi. -
Справжнiй морський вовк, пiдводник... Натренований так, що може в
цiлковитiй темрявi навпомацки пробо©ну залагодити...
Хлоп'я спiдлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника:
кремезняк, плечi влитi, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'©в на
флотських харчах. Комiр кiтеля ледве сходиться на в'язистiй ши©. Справдi,
як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встря , директор супроти
нього зовсiм не страшний. У директора вигляд якийсь дiвчачий,
iнтелiгентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз
бавляться то скрiпкою, то краваткою, - такi, звичайно ж, не хапатимуть
вихованця за карк...
- Крiм Бориса Савовича, - вiв далi директор, до якого знов повернулась
його спокiйна привiтнiсть, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлiвна,
вона зараз на уроцi... Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить
розхристаних, недисциплiнованих... Вона-то вже напевно розтлумачить тобi,
що хулiганити, бродяжити - це зовсiм не геройство, що справжнi геро© - це
такi, як мати твоя... Ото людина! Мертвi пiски поверта до життя,
кучугурнi нашi каракуми виноградниками вкрила... Матiр'ю весь колектив
гордиться, а сина до нас - у супроводi мiлiцiонера!.. Тiльки ти не гнись,
стань рiвнiше й не хмурся, адже ми тобi ще нiчого поганого не зробили...
Чи, може, зробили?
- Нi.
- Нi поганого, нi доброго - нiчого ще не встигли, а ти вже на нас отак
спiдлоба, вовчуком... Це, по-тво му, справедливо?
Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути пiдлогу.
- Не зна ш, хто ми, якi ми, вперше нас бачиш i вже ось так, з
недовiрою, навiть з ворожiстю... А що таким ставленням ти нас обража ш -
ти подумав про це? Тобi при мно було б вiдчути таке ставлення до себе?
Знiтилось хлоп'я, але ненадовго, потiм знов затулилося вiд дорослих
сво©м недовiрливим, аж трохи глумливим посмiхом. Говорiть-балакайте,
мовляв, а в мене сво на умi: як би через отой ваш мур перескочити, що
бiлiв за вiкном... Коли Ганна Остапiвна запитала, як вчився, хлопець
вiдповiв без ентузiазму:
- З двiйок на трiйки перебивавсь... Бували й п'ятiрки, але то вже одна
на двох...
- Веслувати вмi ш? - поцiкавився Борис Савович.
Хлопець вiдразу ожвавiв:
- На каюках усi плавнi обходив!.. I моторку можу завести чи навiть
катера, - при цьому лукавий усмiх убiк. - Не дають, правда,
розгорнутись... Ото хiба в кого "позичиш".
- I часто "позичав"?
Що ©м сказати... Могли б i самi догадатись, що перед ними сто©ть
ворожбит, який тiльки з'явиться на березi, де повно човнiв, примкнутих на
ланцюгах, тiльки наблизиться до них, так усi замки враз, мов перед магом
iндiйським, самi одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж
просто краса: смик-шарп мотузком - i вже човник мчить тебе мiж очеретами,
попiд вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж пiдскаку на водi...
- Тiльки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на мiсце приганяв, -
мовби виправдуючись, пояснив хлопець, i раптом погляд прямий, майже
благальний, упав на директора. - Вiдпустiть! Я ж не злодiй... За вiщо мене
сюди?
- Такий букет за тобою, а ти ще й пита ш, - нахмурився директор. - Усi
- в школi, усi - вчаться, а ти...
- Вiдпустiть! - заволав хлопець, мовби нiчого й не чувши. - Хай мати
мене забере! Станцiя хай вiзьме на поруки!
- А ти потiм щоб знов за сво ?
- Я поклястися можу!
- Вiдпустити, хоч би й хотiли, вже не ма мо права, - пояснила Ганна
Остапiвна. - Хто потрапив сюди, мусить перетерпiти чи навiть дещо й
спокутувати. Мамi вiдомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу
поклада , може, останню надiю. I ти нашо© школи не бiйся. Суворо - це
правда, але ми тобi зла не бажа мо, з часом призвича©шся, сам належно
оцiниш свою поведiнку. Подумай, довкола тебе люди трудовi, чеснi,
роботящi, тож чи можуть вони тобi дозволити бездумно блукати по життю,
вiдбитись вiд школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце
за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобi гра , але i в тво му
пiдлiтковому вiцi людинi пора вже замислюватись над собою, над сво©ми
вчинками. Сьогоднi ти пiдлiток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою
дорослiсть? Чи таким тебе Батькiвщина жде? Ти ж син ©©, подумай! Колись,
може, станеш таким, що й нас, теперiшнiх, в усiх науках переженеш, а поки
що...
- Поки що цiлий ось том за ним приволiкся, - сказав директор, неквапом
гортаючи особову справу Кульбаки.
- Що ж там? - не втерпiв хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах
поприписувано йому якiсь невiдомi й страшнi злочини, звинувачують його,
певне, в усiх смертних грiхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому
приписують, якого вбитим знайшли бiля гаража. А Порфир за тим лелекою сам
цiлий день потайки ревiв у кучугурах, якщо вже правду казати...
- Начiпляли ж вони тобi, - посмiхнувся директор, вчитуючись у папери
особово© справи. - Дисгармонiя поведiнки... Важкий характер... Виняткова
впертiсть, перекiрливiсть, непослух...
- Такий славний хлопчик... Просто не вiриться, - сказала Ганна
Остапiвна, i тiсто обличчя ©© розплилось, пойнялося привiтнiстю.
- Пiдвищена реактивнiсть нервово© системи, - далi вичитував директор, -
надмiру загострений iнстинкт свободи... Нахил до фантазiй, спалахи
агресивностi... Гай-гай, скiльки в тебе тут всякого добра! А ти ще й
диву шся, чого тебе направили до нас.
Борис Савович, той мовчун у морському кiтелi, нарештi теж втрутився в
розмову:
- Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперiв склада мо про
тебе думку. I те нам вiдомо, що не все добре, що покiрненьке, не тихарi та
iсусики наш iдеал. Але й ти з нами хитрощi кинь, ти мусиш допомогти нам у
тобi ж самому розiбратись... Ти це можеш.
- Як?
- Вiдвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе
було, воно тут i вмре.
- Нiчого в мене не було! - викрикнув хлопець. - Поналiплювали все,
вигадали!
- Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совiстi, -
приспоко©в його директор. - Нi в чому такому тебе не запiдозрю мо. I
повiр, що для твого ж добра ми зараз шука мо з тобою спiльно© мови...
I хоч у голосi директора була щирiсть, не вловлювалось нiяко© фальшi,
проте вiдстань мiж ним i Порфиром не зменшувалась, саме становище
правопорушника вiддiляло хлопця вiд цi © людини з © владою, витримкою, з
якоюсь святковою чепурнiстю та охайнiстю в усьому. Незвичним був для нього
цей злагiдливий тон, спокiй лиця, довгi бiлi пальцi, що час вiд часу
торкають то застiбку особово© справи, то стрiчку краватки на грудях,
бавляться нею. Усе начебто добре, кiгтикiв не видно, але таким речам не
дуже вiр, бо вони, педагоги, вмiють прикидатись, щоб тiльки заманити тебе
в капкан, укоськати, приневолити. Нi окрикiв, нi погроз, нi тупотiння
ногами, та навiть i в цьому Порфировi вчувалося щось пiдступне. Бо як
можна без гнiву й погроз iз таким, що його пiд вартою сюди припровадили?
- Будеш старатись, сумлiнним будеш - нiхто тебе в нас не покривдить, -
солоденько обiцяла тим часом Ганна Остапiвна. - Дозволь собi цiлковиту з
нами вiдвертiсть, i тобi одразу самому ж стане легше. Очистишся. I не
сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правдi: щось тобi в нас не так?
- А те, що у вас школа режимна.
- Так, режимна, - пiдтвердив директор. - Ти собi уявля ш, що це таке?
- Ще б пак... Весь час за кам'яним муром! Нiкуди нi кроку без дозволу!
- А ти ж як хотiв? - Очi Валерiя Iвановича посуворiшали. -
Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушникiв, i ми не
прихову м: iснують у нас обмеження, правила значно суворiшi, нiж у
звичайнiй школi, яку, до речi, ти сам не захотiв вiдвiдувати... Тож не
нарiкай, що в нас правила, обмеження, що вступа ш у режим напiвсвободи, -
так це в нас зветься. Зате згодом, дiйшовши розуму, нам ще й спасибi
кажуть: листiв он повна шафа з подяками вiд колишнiх вихованцiв.
- А побачення дозволяються?
- Право на побачення треба заробити, - пояснив Борис Савович. - I чуб
дозволимо. Тiльки це теж треба заслужити бездоганною поведiнкою.
- А за хулiганськi вибрики, - попередив директор, - за саму спробу
вчинити зловмисне щось...
- Знаю! Карцер! - зi злiстю вигукнув хлопець. - То з цього й починайте!
Берiть! Кидайте в карцер!
I всi вiдчули в цьому вже не браваду, а крик натерзано© горем душi,
близько© до вiдчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому станi, з вiдчуттям
зацькованостi, покинутостi, коли нiкого дитинi й бачити не хочеться, коли
й самотнiсть не ляка , - забитись би в нору яку-небудь, чотирма стiнами
затулитись вiд вас усiх!
Про маму запитали та чи любить вiн ©©.
- Не знаю, - кинув спересердя хлопець. - Мабуть, нi.
- Ти спершу подумай, спершу в себе заглянь, - стривожилась Ганна
Остапiвна. - I навiть якби ти тричi сказав, що не любиш, - пробач менi, я
й тодi не повiрила б.
- Чому?
- Тому, що це страшно. Хто розучився матiр любити, то вже, вважай,
пропащий.
- А я не такий? - криво всмiхнувся хлопець.
- Ти не такий...
Виявилось, що про маму його цi люди чули багато хорошого. Запитали, чи
й досi портрет ©© красу ться на Дошцi пошани бiля Палацу культури в
Комишанцi, серед тих, ким пиша ться науково-дослiдна станцiя. Бо саме
таким, як мама, станцiя й завдячу сво©ми успiхами, навiть iноземнi
делегацi© при©здять на мамину дiлянку приглядатись, як це воно в не©
виходить, що там, де, крiм молочаю, нiщо не росло, де тiльки iржавi
снаряди та мiни валялись помiж розпечених кучугур, тепер рядками зеленiють
виногради найкультурнiших сортiв! Знатна гектарниця! Трудiвниця такого
хисту, що в не© навiть кучугурна "Сахара" змiню свiй норов, свою вдачу,
на пустирищах в не© всi чубачата приживлюються, i нiяка ©х нi мiльдiя, нi
виноградна воша не бере!
При згадцi про матiр Порфировi всю душу залило теплом, вже й цi люди,
що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому вiдгукуються,
чимось мовби стають йому ближчi. На мить виникло навiть бажання бiльше
перед ними вiдкритись, про мамину працю ©м бiльше розповiсти, може б,
заодно i його вони пожалiли чи, може б, i приголубили. Бо вiдчув, що
цiкавiсть до його долi тут не випадкова, вона глибша й делiкатнiша, нiж у
тих, що, бува , лiзуть до тебе в душу з хамловитими допитками десь на
пристанi або в плавнях на риболовлi, розкажи ©м, чий та звiдки ти, розваж
©х собою, мов iграшкою. I хоч зараз хлопець був, здавалось, вiдкритий для
ласки, для доброго слова, та тiльки Ганна Остапiвна мимовiльним зiтханням
виявила щось схоже на жалощi, тiльки прохопилося слово "напiвсирiтство",
як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча комишанська гордiсть так i
випустила сво© пазурi, не приймаючи можливого спiвчуття, яким зараз його
могли тiльки принизити. Вже такий оце , такий у когось удався, що вiд
найменшого, навiть лагiдного доторку мимоволi скручу ться в клубок, як оте
плавневе ©жаченя, оте сiреньке й колюче, що тiльки торкни його рукою, так
воно миттю й згорнеться, схова ться само в себе - лише голки-шпичаки в усi
боки стирчать! Одначе й там, пiд шпичаками самолюбства, зараз притишено
дихала його впертiсть, i гордiсть, i зача не найжагучiше бажання - втекти,
втекти...
Якщо цiкавились матiр'ю, то природно було ждати, що зараз спитають i
про батька. З усiх можливих запитань це буде найболючiше, найнестерпнiше.
I що ©м сказати, коли запитають? Хiба що крикнути: "Вiтром навiяний!
Безхозний, нiчийний я!" Не могли б нiчим iншим ранити хлопця болючiше, нiж
допитуванням про це. Коли десь на пристанi п'яниця мимойдучий стане
знiчев'я допитуватись, то такому типовi можна було й збрехати, вигадати
йому того батька, назвати, зрештою, першого-лiпшого з радгоспних
механiзаторiв, - пiди перевiр... А цим не вигада ш, перед цими тiльки й
можеш скрутитись ©жаченям, з острахом i ненавистю ждучи вiчного ©хнього
запитання, що для хлопця буде як удар ножа... Ось коли б навiть бачити вас
не хотiв, з розгону б головою у вiкно та через мур - у степ, у плавневе
роздолля. З рибами, з птахами, з ©жаками, навiть з гадюками куди легше,
анiж з людьми! Тi принаймнi не доскiпуються - хто ти? чий? в тебе батько
чи нема? Живуть собi, а ти - собi.
Ждав напружено, що ось-ось спитають, в озлобленiй настороженостi ждав,
а вони... так i не спитали. Бiльше того, директор знов заговорив про
Порфирову маму, про те, як розхвалювали ©© досягнення на котрiйсь iз
нарад, йшлося про самовiдданiсть людини, ©© трудову честь, а в зв'язку з
Порфиром про безмежжя та безкорисливiсть материнсько© любовi, i хлопець,
слухаючи, дедалi бiльше похнюплювався, стрижена голова йому нiби обважнiла
вiд слiз, що ними поволi наливались, переповнювались очi.
- Десь там i мама зараз дума про тебе, - сказала Ганна Остапiвна. - Бо
мамi одна ж думка: щоб ти людиною став. Людиною, розумi ш?
Хлопець не спромiгся на слово. Скривлений, здушений гарячими спазмами,
вiн тiльки узгiдно кивнув стриженим сво©м лобом: розумiю, мовляв.
II
Ох, ця його Комишанка, преславна столиця низового очеретяного царства!
Не раз з'явиться вона хлопцевi в снах i виникне в його спраглiй уявi,
проблисне розкiшшю верб вадбережних, ©хнiм важким текучим срiблом над
тихими водами комишанського затону... Споконвiкiв сто©ть Комишанка над
самою водою, лицем до плавнiв, по вiкна в очеретах, слухав музику ©хнiх
шумiв осiннiх (нi на якi iншi шуми не схожих) та крякiт птахiв, що
гнiздяться в плавневих хащах, де крiзь заростi й каюком не проб' шся.
Очеретом тут здавна вкривають хати, з очерету господар ставить довкола
садиби лiсу-загорожу, очерет можна використати ще й як будiвельний
матерiал, - це клопiт комишитових заводiв, що ©х останнiм часом
розплодилось по всьому гирлу. Очерети дають комишанцям взимку тепло, а
влiтку - чарiвнi сво© шелести мiсячними ночами. Якщо хочуть похвалити
дiвчину, то кажуть: прямесенька, як очеретиночка! А коли тяжко лаються,
то: щоб тебе очеретиною змiряли! (Бо, коли хто покидав цей свiт, для
домовини заведено було мiряти його очеретиною). I навiть на розкопках у
сиводавнiх курганах знаходять пiдстелений пiд скiфськими царями очерет,
незiтлiлий за тисячолiття... Косять очерет здебiльшого взимку, коли
заплаву скують морози; накосивши, в'яжуть у тюки, в кулики, а вивозять ©х
по "сирiй" водi, тобто вже вiльнiй вiд криги, прямують тодi з плавневих
джунглiв до Комишанки цiлi флотилi© човнiв, чорних, просмолених, i на
кожному з них лежать упоперек довжелезнi кулi мiцно зв'язаного накошеного
добра. Звичайна коса очерет не вiзьме, його косять спецiальними скiсками,
короткими косами-напiвсерпами, i то нелегка праця для чоловiкiв, а надто ж
для жiнок, якi, одначе, не цураються й цього труда, - коли треба, йдуть
жнивувати нарiвнi з чоловiками.
Будуючи хату, косила плавню й Оксана, дочка старого Кульбаки, хоча ©й,
як матерi-одиначцi, можливо, виписали б i шиферу, якби вона пiшла до свого
начальствi з заявою: адже там, де вона працю , у колективi
науково-дослiдно© станцi©, молоду жiнку не раз уже вiдзначали за ©©
самовiддану працю. Просити шифер Оксана не пiшла, бо хата пiд очеретом (та
ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав вигляд i нiбито навiть краще
тримав взимку тепло, а влiтку, навпаки, пiд такою крiвлею прохолода, спека
крiзь очерет не проб' .
Так чи не так, тiльки ще одна хата пiд очеретом з'явилася в Комишанцi,
i стереже ©© присмучений Рекс, вiрне створiння, що тяжко переживав
вiдсутнiсть господаря. Коди малий Кульбака, цей, за материною
характеристикою, "тиран i мучитель", опинився в спецшколi, Оксана одразу ж
подалася в контору до свого начальства:
- Вiзьмiть на поруки!
Молоду матiр слухали терпляче, з належним спiвчуттям, одначе нагадали
при цьому, що потрапив ©© синок до суворого закладу з ©© власно© згоди, за
клопотанням батькiвського комiтету та за сприянням дитячо© кiмнати
мiлiцi©, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може пiти
i сам доктор наук. Хотiла Оксана бiгти мерщiй до тi © спецшколи аж у
Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка), але, як з'ясувалось, провiдати
сина ©й дозволено буде лише згодом, коли вiн, вiдбувши карантин, сво ю
поведiнкою заслужить право на зустрiч з матiр'ю. Отже, Оксанi залишалося
тiльки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навiть колючим дротом, а
що муром, то напевне, адже ж колись там був монастир, i ночами, як
розповiда легенда, сторожi за добру плату подавали ченцям через мури
коханок у лантухах. Не стiльки молитвами себе там виснажували, скiльки
справляли нiчнi оргi©, а тепер за той мур додумались дiтей кидати, нi за
що тримають там у правопорушницькому iнтернатi i ©© ненаглядного синочка!
Забуто в розлуцi, як сама ж скаржилася на нього i сiльраду просила, й
лейтенанта з дитячо© кiмнати мiлiцi©, щоб спровадили ©© мучителя
будь-куди, аби не розтерзував ©© сво©ми витiвками, а ось тепер, коли його
прилаштовано нарештi в той правопорушницький iнтернат, мати мiсця собi не
знаходить. Скiльки за цi днi думала-передумала про свого баламута! Стане,
спочиваючи, серед пiскiв, задивиться, i навiть кура©на, що ген покотилась,
пострибала по-хлоп'ячому, спричиню бiль. Така спустошенiсть, така
самотнiсть, - зда ться, розiрветься душа!
Вiдколи сонце пригрiло, вiдколи повiяло весною, Оксана день крiзь день
тут, серед цих сипучих пiскiв. "Укра©нська Сахара"! Двiстi тисяч гектарiв
мертвих пiщаних арен, що похмуро тягнуться по тих мiсцях, де колись, може,
ще в доiсторичнi часи, проходило рiчище прадавнього Днiпра. Поступово
змiщувалось воно, пересуваючись на захiд, бо земля ж крутиться й
крутиться, i рiчки на це вiдповiдно реагують теж. Шумiла лiсами колись тут
Геродотова Гiлея (про це Оксана не раз чула з лекцiй науковцiв), квiтучий
був край, а потiм нiбито кочовi племена лiси понищили, а копанки, що ©х
тут пiзнiше про©жджi чумаки копали, пiском позаносило, - зосталося довкiл
похмуре царство кучугур, текучих пiскiв, що ©х, хоч скiльки докладено
зусиль, здавалось, нiчим людина не може зупинити. А ось тепер - i це ж
таки не хвастощi! - на тисячi гектарiв уже розлягайся в кучугурах садки й
виноградники, насадження сосен, тополь та бiло© акацi©. Недарма ©сть хлiб
ця науково-дослiдна станцiя, що розрослася вприбiч радгоспу, все далi
заходячи в кучугури сво©ми виробничими вiддiлками. Недарма рiзнi переймачi
досвiду й тi, що пишуть дисертацi©, ©дуть звiдусiль подивитись на працю
тутешнiх науковцiв, механiзаторiв та виноградарок-гектарниць, таких, як
Оксана. Вiри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось?
Нашестя найстрашнiших рухливих пiскiв людина таки спромоглася тут
зупинити, i, виявля ться, зупинила вона ©х... очеретиною? Так принаймнi
вiдповiдав Оксана, коли якi аж надто доскiпливi при©жджi з'являються в не©
на дiлянцi, де всюди в пiсках по вчорашнiх кучугурах, розрiвняних
бульдозерами, стоять ряд за рядом захиснi кулi проти вiтру - очеретянi
мури! Саме вони прикривають собою ще один вiдвойований гектар, де,
пригорнутi на чималiй глибинi, якраз прокидаються до життя винограднi
чубуки, Оксанинi вихованцi. Ма норму виростити п'ятдесят тисяч
виноградних саджанцiв, та ще саджанцiв особливих, гартованих, бо це ж
карантин, звiдси саджанець ма вийти чистим, знезараженим, i таким вiн
вийде, адже нiякий шкiдник, нiяка нечисть не витриму влiтку цих
розпечених пiскiв, ©хнiх пекельних температур.
Кiлькiсть приживлень в Оксани завжди висока, не да вона загинути
чубучатам навiть у найпекучiший рiк. Як мало хто, опанувала вона мистецтво
приживляти, плекати ©х, оберiгати та вирощувати, а сво му коханому
синочковi дати раду так i не змогла, змушена була його втаювання
перекласти на чи©сь руки.
Чи зазнаватиме вiн ласки вiд них? Чи, може, за дрiбну провину, за
найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо хай який там
буде учитель, а хiба ж воно йому рiдне?
Працювала, саме розставляла очеретянi загорожi для захисту сьогорiчних
саджанцiв, - та роботою не одразу й помiтила, як вiд автобуса рушили до
не© навпростець якихось дво : кремезний моряк рудочубий та чорнявенька
дiвчина з рiшучим помахом рук, у сiрому светрi, що туго облягав ©© стан.
Боса йшла, а модельнi сво© несла в руках, бо iнакше погубила б, шугаючи в
сипучiм пiску. Як же була вражена Оксана, коли дiзналась, що оце перед нею
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю
скривленою осмiшкою. "Ану, що ви менi зробите?" В щiлинах очей виклик, з
губiв не сходить посмiшка, напружена й мовби далека. В усiй постатi
зухвальство, удавана веселiсть, бравада самозахисту. А пiд цим вдаваним
вловлю ться прихований бiль, насторога, нервове жування чогось найгiршого.
Звiдки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою
упередженiсть i цей упертий зата ний спротив?
- Так оце ти i Порфир Кульбака?
- Там написано.
Директор уважно вдивлявся в папери.
- Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував?
- А де нiч застане.
- У нас треба говорити точнiше: де саме?
- Уже ж весна: можна переночувати i в березi пiд човном... Або в клубi
на горищi...
- А вдень?
По зблiдлому вiд хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось
свiтле:
- Вдень рибку ловив.
- На якi ж гачки?
- По-вашому, на гаки-самодери гачив?
- А то нi?
Зухвальська посмiшка вбiк, i вiдповiдь ухильна, приправлена рибальським
жартом:
- Гачив, гачив - по тижню й Днiпра не бачив...
Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленiлого
вiку. Бездоглядне дитя плавнiв та шелюгiв днiпровських... Зблiдле сто©ть,
знервоване, а оченята бистрi, смiшковитi - в них так i свiтиться iнтелект,
Хай нешлiфований, незагнузданий, але явно ж проблиску десь у глибинi
очей, - такого не зараху ш до розумово вiдсталих. Буйно©, видно, вдачi
козак... Руки в саднах, черевики розтовченi, новенька синтетична курточка
на боцi вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер... I
десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягу слова, кривить
рота... Сто©ть недбало, поглядом нишпорить по кабiнету, покрадьки
перебiга по вчителях ,у передчуттi психологiчно© дуелi. "Не боюся вас.
Остригли - хай... А бити не ма те права!" Ось такого вам передають.
Порушник чи, можливо, навiть досвiдчений маленький браконь р перед вами, -
бувають iз таких дуже запеклi... I вгадай: як воно поведеться в новiм для
нього осiдлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам
мiзки сво©ми вибриками! Мабуть, уже вмi бути винахiдливо злим i
жорстоким, - наплакалась, видно, мати вiд нього.
- Так, так, - директор знов зазирнув у папери. - Матiр кинув...
Бродяжив... Затриманий у порту при спробi пробратися на океанське судно...
Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усмiхнувсь, - вже океанськi
заходять?
Хлоп'я вловило iронiю, вiдповiло в тон:
- Крiзь очерети навряд чи проб'ються... - I потiм серйозно: - Я аж у
тому порту був, де морськi курсанти свiй парусник швартують.
- А ти чого там опинивсь?
- На кораблi дивитися - хiба не можна?
- Мабуть, i далi збиравсь мандрувати?
- Може, й збиравсь.
- Куди ж, як не секрет?
- Ну хоча б на лиман...
- А на лиманi що?
- Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зi всього свiту! Хмарами -
його i на озерах, i в очеретах... Веслом махнеш - сонця не видно!
Хлоп'я враз якось змiнилось, останнi слова були сказанi-просто з
натхненням.
- А пiсля лиману ще кудись були намiри?
- А що? Куди душа забажав... Галасвiта!
Вчителi перезирнулися мiж собою, i найстарша з них, повновида сива
жiнка, запитала:
- Це якийсь новий континент: галасвiта? Поясни, будь ласка, де вiн.
- А ви матiр мою спитайте... Тiльки що - так одразу: "А-а, галасвiта б
ти пiшов!"
- Галасвiта - це десь, мабуть, на мiсцi загибло© Атлантиди, - сказав
директор. - Одне слово, збився з курсу, блукаючи у сво©х галасвiтах...
Тiкав, а чого? Вiд кого й куди тiкав?
- Я й вiд вас утечу.
- Зловимо, - спокiйно мовив директор. - Один фiлософ казав: "Свiт повив
мене, та не спiймав", але то був, певне, недосконалий свiт... А наш такий,
що одразу руку тобi на плече: ходiть-но з нами, товаришу Кульбако...
- Втечу! Втечу! Хоч i ланцюгом прикуйте!
В очах директора, де перед цим була привiтнiсть, враз похолоднiшало:
- Тiльки ти, будь ласка, не лементуй! I руки - з кишень, бо кишенi
позашива мо. I в очi менi дивись.
Нема ще в школi таких апаратiв, щоб психiку новачка наскрiзь
просвiтлювати, тож тiльки й залиша ться директоровi давнiй класичний
спосiб: заглядай у вiчi, вловлюй та вгадуй, чим вiн пораду вас, цей новий
прибулець. Потрапляють сюди зi шкiл, з дитячих приймальникiв
найбешкетнiшi, найбуйнiшi, тi, що дверi вiдчиняють ногами, зрозгiнцi, а
руками трощать все, що тiльки попадеться... Цiлi колективи педагогiв часом
не можуть впорати такого одного... Чого-чого, а винахiдливостi, щоб
дошкулити вчителям, цiй публiцi не браку .
Яким же буде цей? Настовбурчений сто©ть, вовчкуватий, ображений тво©м
зауваженням. У змружених очатах зача©лось щось хижувате, сторожать вони
кожен твiй вираз i рух, вивчають, прицiнюються, в якусь мить то зневагу
виказують майже вiдверту, то знову кудись тiкають невловне.
Мiцний пiдкинули горiшок. Вiдчува ться, ма вiн сво© уявлення про
життя: те, що для вас погане, для нього поганим не , кожнiй найдикiшiй
сво©й витiвцi вiн знайде виправдання, i сумлiння не мучитиме його, а ви в
сво©х дисертацiях можете хiба що записувати: дисгармонiя поведiнки...
деформацiя характеру... пiдвищена агресивнiсть...
- Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерiй Iванович, я - директор
школи. А це - Ганна Остапiвна Дудченко - завуч наш, заслужена вчителька
республiки, - директор поглядом вказав на сиву розповнiлу жiнку, яка щойно
допитувалась про новий континент... Зараз вона сидiла коло столу з ледь
помiтною усмiшкою на спокiйнiм обличчi, розплилiм, як тiсто. Що людина
дума про тебе - нiчого на такiм обличчi не прочита ш... - А це Борис
Савович, - директор вказав на рудоголового юнака в морському кiтелi. -
Справжнiй морський вовк, пiдводник... Натренований так, що може в
цiлковитiй темрявi навпомацки пробо©ну залагодити...
Хлоп'я спiдлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника:
кремезняк, плечi влитi, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'©в на
флотських харчах. Комiр кiтеля ледве сходиться на в'язистiй ши©. Справдi,
як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встря , директор супроти
нього зовсiм не страшний. У директора вигляд якийсь дiвчачий,
iнтелiгентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз
бавляться то скрiпкою, то краваткою, - такi, звичайно ж, не хапатимуть
вихованця за карк...
- Крiм Бориса Савовича, - вiв далi директор, до якого знов повернулась
його спокiйна привiтнiсть, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлiвна,
вона зараз на уроцi... Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить
розхристаних, недисциплiнованих... Вона-то вже напевно розтлумачить тобi,
що хулiганити, бродяжити - це зовсiм не геройство, що справжнi геро© - це
такi, як мати твоя... Ото людина! Мертвi пiски поверта до життя,
кучугурнi нашi каракуми виноградниками вкрила... Матiр'ю весь колектив
гордиться, а сина до нас - у супроводi мiлiцiонера!.. Тiльки ти не гнись,
стань рiвнiше й не хмурся, адже ми тобi ще нiчого поганого не зробили...
Чи, може, зробили?
- Нi.
- Нi поганого, нi доброго - нiчого ще не встигли, а ти вже на нас отак
спiдлоба, вовчуком... Це, по-тво му, справедливо?
Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути пiдлогу.
- Не зна ш, хто ми, якi ми, вперше нас бачиш i вже ось так, з
недовiрою, навiть з ворожiстю... А що таким ставленням ти нас обража ш -
ти подумав про це? Тобi при мно було б вiдчути таке ставлення до себе?
Знiтилось хлоп'я, але ненадовго, потiм знов затулилося вiд дорослих
сво©м недовiрливим, аж трохи глумливим посмiхом. Говорiть-балакайте,
мовляв, а в мене сво на умi: як би через отой ваш мур перескочити, що
бiлiв за вiкном... Коли Ганна Остапiвна запитала, як вчився, хлопець
вiдповiв без ентузiазму:
- З двiйок на трiйки перебивавсь... Бували й п'ятiрки, але то вже одна
на двох...
- Веслувати вмi ш? - поцiкавився Борис Савович.
Хлопець вiдразу ожвавiв:
- На каюках усi плавнi обходив!.. I моторку можу завести чи навiть
катера, - при цьому лукавий усмiх убiк. - Не дають, правда,
розгорнутись... Ото хiба в кого "позичиш".
- I часто "позичав"?
Що ©м сказати... Могли б i самi догадатись, що перед ними сто©ть
ворожбит, який тiльки з'явиться на березi, де повно човнiв, примкнутих на
ланцюгах, тiльки наблизиться до них, так усi замки враз, мов перед магом
iндiйським, самi одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж
просто краса: смик-шарп мотузком - i вже човник мчить тебе мiж очеретами,
попiд вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж пiдскаку на водi...
- Тiльки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на мiсце приганяв, -
мовби виправдуючись, пояснив хлопець, i раптом погляд прямий, майже
благальний, упав на директора. - Вiдпустiть! Я ж не злодiй... За вiщо мене
сюди?
- Такий букет за тобою, а ти ще й пита ш, - нахмурився директор. - Усi
- в школi, усi - вчаться, а ти...
- Вiдпустiть! - заволав хлопець, мовби нiчого й не чувши. - Хай мати
мене забере! Станцiя хай вiзьме на поруки!
- А ти потiм щоб знов за сво ?
- Я поклястися можу!
- Вiдпустити, хоч би й хотiли, вже не ма мо права, - пояснила Ганна
Остапiвна. - Хто потрапив сюди, мусить перетерпiти чи навiть дещо й
спокутувати. Мамi вiдомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу
поклада , може, останню надiю. I ти нашо© школи не бiйся. Суворо - це
правда, але ми тобi зла не бажа мо, з часом призвича©шся, сам належно
оцiниш свою поведiнку. Подумай, довкола тебе люди трудовi, чеснi,
роботящi, тож чи можуть вони тобi дозволити бездумно блукати по життю,
вiдбитись вiд школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце
за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобi гра , але i в тво му
пiдлiтковому вiцi людинi пора вже замислюватись над собою, над сво©ми
вчинками. Сьогоднi ти пiдлiток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою
дорослiсть? Чи таким тебе Батькiвщина жде? Ти ж син ©©, подумай! Колись,
може, станеш таким, що й нас, теперiшнiх, в усiх науках переженеш, а поки
що...
- Поки що цiлий ось том за ним приволiкся, - сказав директор, неквапом
гортаючи особову справу Кульбаки.
- Що ж там? - не втерпiв хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах
поприписувано йому якiсь невiдомi й страшнi злочини, звинувачують його,
певне, в усiх смертних грiхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому
приписують, якого вбитим знайшли бiля гаража. А Порфир за тим лелекою сам
цiлий день потайки ревiв у кучугурах, якщо вже правду казати...
- Начiпляли ж вони тобi, - посмiхнувся директор, вчитуючись у папери
особово© справи. - Дисгармонiя поведiнки... Важкий характер... Виняткова
впертiсть, перекiрливiсть, непослух...
- Такий славний хлопчик... Просто не вiриться, - сказала Ганна
Остапiвна, i тiсто обличчя ©© розплилось, пойнялося привiтнiстю.
- Пiдвищена реактивнiсть нервово© системи, - далi вичитував директор, -
надмiру загострений iнстинкт свободи... Нахил до фантазiй, спалахи
агресивностi... Гай-гай, скiльки в тебе тут всякого добра! А ти ще й
диву шся, чого тебе направили до нас.
Борис Савович, той мовчун у морському кiтелi, нарештi теж втрутився в
розмову:
- Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперiв склада мо про
тебе думку. I те нам вiдомо, що не все добре, що покiрненьке, не тихарi та
iсусики наш iдеал. Але й ти з нами хитрощi кинь, ти мусиш допомогти нам у
тобi ж самому розiбратись... Ти це можеш.
- Як?
- Вiдвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе
було, воно тут i вмре.
- Нiчого в мене не було! - викрикнув хлопець. - Поналiплювали все,
вигадали!
- Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совiстi, -
приспоко©в його директор. - Нi в чому такому тебе не запiдозрю мо. I
повiр, що для твого ж добра ми зараз шука мо з тобою спiльно© мови...
I хоч у голосi директора була щирiсть, не вловлювалось нiяко© фальшi,
проте вiдстань мiж ним i Порфиром не зменшувалась, саме становище
правопорушника вiддiляло хлопця вiд цi © людини з © владою, витримкою, з
якоюсь святковою чепурнiстю та охайнiстю в усьому. Незвичним був для нього
цей злагiдливий тон, спокiй лиця, довгi бiлi пальцi, що час вiд часу
торкають то застiбку особово© справи, то стрiчку краватки на грудях,
бавляться нею. Усе начебто добре, кiгтикiв не видно, але таким речам не
дуже вiр, бо вони, педагоги, вмiють прикидатись, щоб тiльки заманити тебе
в капкан, укоськати, приневолити. Нi окрикiв, нi погроз, нi тупотiння
ногами, та навiть i в цьому Порфировi вчувалося щось пiдступне. Бо як
можна без гнiву й погроз iз таким, що його пiд вартою сюди припровадили?
- Будеш старатись, сумлiнним будеш - нiхто тебе в нас не покривдить, -
солоденько обiцяла тим часом Ганна Остапiвна. - Дозволь собi цiлковиту з
нами вiдвертiсть, i тобi одразу самому ж стане легше. Очистишся. I не
сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правдi: щось тобi в нас не так?
- А те, що у вас школа режимна.
- Так, режимна, - пiдтвердив директор. - Ти собi уявля ш, що це таке?
- Ще б пак... Весь час за кам'яним муром! Нiкуди нi кроку без дозволу!
- А ти ж як хотiв? - Очi Валерiя Iвановича посуворiшали. -
Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушникiв, i ми не
прихову м: iснують у нас обмеження, правила значно суворiшi, нiж у
звичайнiй школi, яку, до речi, ти сам не захотiв вiдвiдувати... Тож не
нарiкай, що в нас правила, обмеження, що вступа ш у режим напiвсвободи, -
так це в нас зветься. Зате згодом, дiйшовши розуму, нам ще й спасибi
кажуть: листiв он повна шафа з подяками вiд колишнiх вихованцiв.
- А побачення дозволяються?
- Право на побачення треба заробити, - пояснив Борис Савович. - I чуб
дозволимо. Тiльки це теж треба заслужити бездоганною поведiнкою.
- А за хулiганськi вибрики, - попередив директор, - за саму спробу
вчинити зловмисне щось...
- Знаю! Карцер! - зi злiстю вигукнув хлопець. - То з цього й починайте!
Берiть! Кидайте в карцер!
I всi вiдчули в цьому вже не браваду, а крик натерзано© горем душi,
близько© до вiдчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому станi, з вiдчуттям
зацькованостi, покинутостi, коли нiкого дитинi й бачити не хочеться, коли
й самотнiсть не ляка , - забитись би в нору яку-небудь, чотирма стiнами
затулитись вiд вас усiх!
Про маму запитали та чи любить вiн ©©.
- Не знаю, - кинув спересердя хлопець. - Мабуть, нi.
- Ти спершу подумай, спершу в себе заглянь, - стривожилась Ганна
Остапiвна. - I навiть якби ти тричi сказав, що не любиш, - пробач менi, я
й тодi не повiрила б.
- Чому?
- Тому, що це страшно. Хто розучився матiр любити, то вже, вважай,
пропащий.
- А я не такий? - криво всмiхнувся хлопець.
- Ти не такий...
Виявилось, що про маму його цi люди чули багато хорошого. Запитали, чи
й досi портрет ©© красу ться на Дошцi пошани бiля Палацу культури в
Комишанцi, серед тих, ким пиша ться науково-дослiдна станцiя. Бо саме
таким, як мама, станцiя й завдячу сво©ми успiхами, навiть iноземнi
делегацi© при©здять на мамину дiлянку приглядатись, як це воно в не©
виходить, що там, де, крiм молочаю, нiщо не росло, де тiльки iржавi
снаряди та мiни валялись помiж розпечених кучугур, тепер рядками зеленiють
виногради найкультурнiших сортiв! Знатна гектарниця! Трудiвниця такого
хисту, що в не© навiть кучугурна "Сахара" змiню свiй норов, свою вдачу,
на пустирищах в не© всi чубачата приживлюються, i нiяка ©х нi мiльдiя, нi
виноградна воша не бере!
При згадцi про матiр Порфировi всю душу залило теплом, вже й цi люди,
що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому вiдгукуються,
чимось мовби стають йому ближчi. На мить виникло навiть бажання бiльше
перед ними вiдкритись, про мамину працю ©м бiльше розповiсти, може б,
заодно i його вони пожалiли чи, може б, i приголубили. Бо вiдчув, що
цiкавiсть до його долi тут не випадкова, вона глибша й делiкатнiша, нiж у
тих, що, бува , лiзуть до тебе в душу з хамловитими допитками десь на
пристанi або в плавнях на риболовлi, розкажи ©м, чий та звiдки ти, розваж
©х собою, мов iграшкою. I хоч зараз хлопець був, здавалось, вiдкритий для
ласки, для доброго слова, та тiльки Ганна Остапiвна мимовiльним зiтханням
виявила щось схоже на жалощi, тiльки прохопилося слово "напiвсирiтство",
як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча комишанська гордiсть так i
випустила сво© пазурi, не приймаючи можливого спiвчуття, яким зараз його
могли тiльки принизити. Вже такий оце , такий у когось удався, що вiд
найменшого, навiть лагiдного доторку мимоволi скручу ться в клубок, як оте
плавневе ©жаченя, оте сiреньке й колюче, що тiльки торкни його рукою, так
воно миттю й згорнеться, схова ться само в себе - лише голки-шпичаки в усi
боки стирчать! Одначе й там, пiд шпичаками самолюбства, зараз притишено
дихала його впертiсть, i гордiсть, i зача не найжагучiше бажання - втекти,
втекти...
Якщо цiкавились матiр'ю, то природно було ждати, що зараз спитають i
про батька. З усiх можливих запитань це буде найболючiше, найнестерпнiше.
I що ©м сказати, коли запитають? Хiба що крикнути: "Вiтром навiяний!
Безхозний, нiчийний я!" Не могли б нiчим iншим ранити хлопця болючiше, нiж
допитуванням про це. Коли десь на пристанi п'яниця мимойдучий стане
знiчев'я допитуватись, то такому типовi можна було й збрехати, вигадати
йому того батька, назвати, зрештою, першого-лiпшого з радгоспних
механiзаторiв, - пiди перевiр... А цим не вигада ш, перед цими тiльки й
можеш скрутитись ©жаченям, з острахом i ненавистю ждучи вiчного ©хнього
запитання, що для хлопця буде як удар ножа... Ось коли б навiть бачити вас
не хотiв, з розгону б головою у вiкно та через мур - у степ, у плавневе
роздолля. З рибами, з птахами, з ©жаками, навiть з гадюками куди легше,
анiж з людьми! Тi принаймнi не доскiпуються - хто ти? чий? в тебе батько
чи нема? Живуть собi, а ти - собi.
Ждав напружено, що ось-ось спитають, в озлобленiй настороженостi ждав,
а вони... так i не спитали. Бiльше того, директор знов заговорив про
Порфирову маму, про те, як розхвалювали ©© досягнення на котрiйсь iз
нарад, йшлося про самовiдданiсть людини, ©© трудову честь, а в зв'язку з
Порфиром про безмежжя та безкорисливiсть материнсько© любовi, i хлопець,
слухаючи, дедалi бiльше похнюплювався, стрижена голова йому нiби обважнiла
вiд слiз, що ними поволi наливались, переповнювались очi.
- Десь там i мама зараз дума про тебе, - сказала Ганна Остапiвна. - Бо
мамi одна ж думка: щоб ти людиною став. Людиною, розумi ш?
Хлопець не спромiгся на слово. Скривлений, здушений гарячими спазмами,
вiн тiльки узгiдно кивнув стриженим сво©м лобом: розумiю, мовляв.
II
Ох, ця його Комишанка, преславна столиця низового очеретяного царства!
Не раз з'явиться вона хлопцевi в снах i виникне в його спраглiй уявi,
проблисне розкiшшю верб вадбережних, ©хнiм важким текучим срiблом над
тихими водами комишанського затону... Споконвiкiв сто©ть Комишанка над
самою водою, лицем до плавнiв, по вiкна в очеретах, слухав музику ©хнiх
шумiв осiннiх (нi на якi iншi шуми не схожих) та крякiт птахiв, що
гнiздяться в плавневих хащах, де крiзь заростi й каюком не проб' шся.
Очеретом тут здавна вкривають хати, з очерету господар ставить довкола
садиби лiсу-загорожу, очерет можна використати ще й як будiвельний
матерiал, - це клопiт комишитових заводiв, що ©х останнiм часом
розплодилось по всьому гирлу. Очерети дають комишанцям взимку тепло, а
влiтку - чарiвнi сво© шелести мiсячними ночами. Якщо хочуть похвалити
дiвчину, то кажуть: прямесенька, як очеретиночка! А коли тяжко лаються,
то: щоб тебе очеретиною змiряли! (Бо, коли хто покидав цей свiт, для
домовини заведено було мiряти його очеретиною). I навiть на розкопках у
сиводавнiх курганах знаходять пiдстелений пiд скiфськими царями очерет,
незiтлiлий за тисячолiття... Косять очерет здебiльшого взимку, коли
заплаву скують морози; накосивши, в'яжуть у тюки, в кулики, а вивозять ©х
по "сирiй" водi, тобто вже вiльнiй вiд криги, прямують тодi з плавневих
джунглiв до Комишанки цiлi флотилi© човнiв, чорних, просмолених, i на
кожному з них лежать упоперек довжелезнi кулi мiцно зв'язаного накошеного
добра. Звичайна коса очерет не вiзьме, його косять спецiальними скiсками,
короткими косами-напiвсерпами, i то нелегка праця для чоловiкiв, а надто ж
для жiнок, якi, одначе, не цураються й цього труда, - коли треба, йдуть
жнивувати нарiвнi з чоловiками.
Будуючи хату, косила плавню й Оксана, дочка старого Кульбаки, хоча ©й,
як матерi-одиначцi, можливо, виписали б i шиферу, якби вона пiшла до свого
начальствi з заявою: адже там, де вона працю , у колективi
науково-дослiдно© станцi©, молоду жiнку не раз уже вiдзначали за ©©
самовiддану працю. Просити шифер Оксана не пiшла, бо хата пiд очеретом (та
ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав вигляд i нiбито навiть краще
тримав взимку тепло, а влiтку, навпаки, пiд такою крiвлею прохолода, спека
крiзь очерет не проб' .
Так чи не так, тiльки ще одна хата пiд очеретом з'явилася в Комишанцi,
i стереже ©© присмучений Рекс, вiрне створiння, що тяжко переживав
вiдсутнiсть господаря. Коди малий Кульбака, цей, за материною
характеристикою, "тиран i мучитель", опинився в спецшколi, Оксана одразу ж
подалася в контору до свого начальства:
- Вiзьмiть на поруки!
Молоду матiр слухали терпляче, з належним спiвчуттям, одначе нагадали
при цьому, що потрапив ©© синок до суворого закладу з ©© власно© згоди, за
клопотанням батькiвського комiтету та за сприянням дитячо© кiмнати
мiлiцi©, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може пiти
i сам доктор наук. Хотiла Оксана бiгти мерщiй до тi © спецшколи аж у
Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка), але, як з'ясувалось, провiдати
сина ©й дозволено буде лише згодом, коли вiн, вiдбувши карантин, сво ю
поведiнкою заслужить право на зустрiч з матiр'ю. Отже, Оксанi залишалося
тiльки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навiть колючим дротом, а
що муром, то напевне, адже ж колись там був монастир, i ночами, як
розповiда легенда, сторожi за добру плату подавали ченцям через мури
коханок у лантухах. Не стiльки молитвами себе там виснажували, скiльки
справляли нiчнi оргi©, а тепер за той мур додумались дiтей кидати, нi за
що тримають там у правопорушницькому iнтернатi i ©© ненаглядного синочка!
Забуто в розлуцi, як сама ж скаржилася на нього i сiльраду просила, й
лейтенанта з дитячо© кiмнати мiлiцi©, щоб спровадили ©© мучителя
будь-куди, аби не розтерзував ©© сво©ми витiвками, а ось тепер, коли його
прилаштовано нарештi в той правопорушницький iнтернат, мати мiсця собi не
знаходить. Скiльки за цi днi думала-передумала про свого баламута! Стане,
спочиваючи, серед пiскiв, задивиться, i навiть кура©на, що ген покотилась,
пострибала по-хлоп'ячому, спричиню бiль. Така спустошенiсть, така
самотнiсть, - зда ться, розiрветься душа!
Вiдколи сонце пригрiло, вiдколи повiяло весною, Оксана день крiзь день
тут, серед цих сипучих пiскiв. "Укра©нська Сахара"! Двiстi тисяч гектарiв
мертвих пiщаних арен, що похмуро тягнуться по тих мiсцях, де колись, може,
ще в доiсторичнi часи, проходило рiчище прадавнього Днiпра. Поступово
змiщувалось воно, пересуваючись на захiд, бо земля ж крутиться й
крутиться, i рiчки на це вiдповiдно реагують теж. Шумiла лiсами колись тут
Геродотова Гiлея (про це Оксана не раз чула з лекцiй науковцiв), квiтучий
був край, а потiм нiбито кочовi племена лiси понищили, а копанки, що ©х
тут пiзнiше про©жджi чумаки копали, пiском позаносило, - зосталося довкiл
похмуре царство кучугур, текучих пiскiв, що ©х, хоч скiльки докладено
зусиль, здавалось, нiчим людина не може зупинити. А ось тепер - i це ж
таки не хвастощi! - на тисячi гектарiв уже розлягайся в кучугурах садки й
виноградники, насадження сосен, тополь та бiло© акацi©. Недарма ©сть хлiб
ця науково-дослiдна станцiя, що розрослася вприбiч радгоспу, все далi
заходячи в кучугури сво©ми виробничими вiддiлками. Недарма рiзнi переймачi
досвiду й тi, що пишуть дисертацi©, ©дуть звiдусiль подивитись на працю
тутешнiх науковцiв, механiзаторiв та виноградарок-гектарниць, таких, як
Оксана. Вiри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось?
Нашестя найстрашнiших рухливих пiскiв людина таки спромоглася тут
зупинити, i, виявля ться, зупинила вона ©х... очеретиною? Так принаймнi
вiдповiдав Оксана, коли якi аж надто доскiпливi при©жджi з'являються в не©
на дiлянцi, де всюди в пiсках по вчорашнiх кучугурах, розрiвняних
бульдозерами, стоять ряд за рядом захиснi кулi проти вiтру - очеретянi
мури! Саме вони прикривають собою ще один вiдвойований гектар, де,
пригорнутi на чималiй глибинi, якраз прокидаються до життя винограднi
чубуки, Оксанинi вихованцi. Ма норму виростити п'ятдесят тисяч
виноградних саджанцiв, та ще саджанцiв особливих, гартованих, бо це ж
карантин, звiдси саджанець ма вийти чистим, знезараженим, i таким вiн
вийде, адже нiякий шкiдник, нiяка нечисть не витриму влiтку цих
розпечених пiскiв, ©хнiх пекельних температур.
Кiлькiсть приживлень в Оксани завжди висока, не да вона загинути
чубучатам навiть у найпекучiший рiк. Як мало хто, опанувала вона мистецтво
приживляти, плекати ©х, оберiгати та вирощувати, а сво му коханому
синочковi дати раду так i не змогла, змушена була його втаювання
перекласти на чи©сь руки.
Чи зазнаватиме вiн ласки вiд них? Чи, може, за дрiбну провину, за
найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо хай який там
буде учитель, а хiба ж воно йому рiдне?
Працювала, саме розставляла очеретянi загорожi для захисту сьогорiчних
саджанцiв, - та роботою не одразу й помiтила, як вiд автобуса рушили до
не© навпростець якихось дво : кремезний моряк рудочубий та чорнявенька
дiвчина з рiшучим помахом рук, у сiрому светрi, що туго облягав ©© стан.
Боса йшла, а модельнi сво© несла в руках, бо iнакше погубила б, шугаючи в
сипучiм пiску. Як же була вражена Оксана, коли дiзналась, що оце перед нею