Квiтка-Основ'яненко Г.. Конотопська вiдьма

йде Зубиха, та й глянула на нього, i тiльки i всього, що всмiхнулась; так
що ж? Вiн зараз бумагу об землю, пiдтикався та й давай вегерi* (*Рiд
танцю.) скакати перед громадою. Смiху було такого, що не то що! Та з того
часу i став пан Пiстряк, тiльки хоч трошки погуля, то зараз i пожене
химери. Оттака-то була ся Явдоха.
Четверта - Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не
хвалячись, чаклу . Тiльки i бачать ©©, що як усi полягають спати, а вона i
вийде надвiр та й махне рукою. То куди махнула, туди i хмари пiдуть. А хто
б то до не© не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких лiкiв, або хоч
що-небудь таке, так хоч що б ©й поклону не принiс, нiчого i не озьме i
каже: "Я нiчого не знаю; iдiть собi геть!" Ну, ну! Така то й не зна!
П'ята була Домаха Карлючкiвна. Як ще змолоду дiвувала, так така була
хороша, що й розказати не можна. Зростом собi невеличка: хоч у яку хату
ввiйде, то головою стелi достане; суха та цибата; на головi волосся, як на
кужелi вовна, а коли роззявить рот, так i лопата улiзе; нiсочок, як у
рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Ки©в, а другим у
Бiлагород, та й тi мов сметаною залiпленi; а личком бiленька, як чумацька
сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар ©© подряпана. От з такою-то
красою дiвувала вона, дiвувала; перш жадала поповичiв, далi спустила на
писарiв з ратушi, забажала опiсля вже i хлiбороба, так ба! i личман не
дивиться. Нiчого робить! пов'язала сiду голову, перейшла жити у пустку, що
на левадi, над болотом, та й стала чаклувати та людям капостi робити. Вже
i не думай ©© нiхто заняти! Ось тiльки не поклонись ©й звичайненько, або
пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз i залящить: "Будеш менi, песький
сину, тямити; тривай лишень!" То так i : або, ходячи, спiткнешся, або за
обiдом подавишся, або п'яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так
тобi: хоч - як там кажуть - не тепер, а в четвер, хоч через год, тiльки
вже не пройде тобi даром. Аж страшно бiльш про не© i розказувати. Цур ©й!
Ще щоб не приснилась...
Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома Устя Жолобиха; так
нехай вже хто iнший розказу , а менi нiколи: чогось конотопський народ
загомонiв i закопошивсь, i комусь розступаються i дають до ставка дорогу,
так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.

V

Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хвабро©
Конотопсько© сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до
конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад
вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього
застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як
йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та
й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька,
наньмичка його, знай доливала. Так пiсля тако© роботи коли не виспишся, то
й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути
смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки
познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i
не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь
старший.
От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно:
- А що?
- Совершенi уготовася, - вiдiзвавсь до Конотопсько© сотнi писар,
Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку
вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або
сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого
начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь
йому низенько, i каже: - Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним
мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубля мо!
- Спасибi! - сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому
наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на
ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй
©© наплюснув вп'ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на
кого не дивлячись: - Здоровi! - А се вже звiсно, i усюди так поводиться,
що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток
на вогнi.
- Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! - заклекотiла громада,
загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились
йому низенько...
От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо:
- Сотворяйте ж дiлоначинанi , угобзiте у нашiй Палестинi порядок...
- Цур дурня, та масла грудка! - шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, -
як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i .
- Так не творiте ж менi возклоненiя нi у днiм дiлi! - сказав писар та
й пiшов до свого дiла.
Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев'ято© клепки,
та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то
й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого,
не так, як наш генеральний суддя, нехай царству ! Той було - i не думай
його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдпису , що попада. Писар
було зопиняе, - так де! "Не хочу, - каже, - щоб дiло валялося; пiдпишу, от
йому i кiнець!" То, було, писар, коли тiльки побачить, що суддя у колегiю
йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн ©х усi зараз i попiдпишу . Раз -
о, смiху було! (я ще служив тодi у колегi© i вчивсь склади писати, бо був
ще хлоп'я по дев'ятнадцятому году) - писарчата узяли та й списали таку
бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за
пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й
положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той
лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: "Щоб недовго морити! Нехай
менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий нехай жалку на себе". Та
чирк! i пiдписав "рукою власною". А хлопцi - ких, ких, ких, ких! Насилу
писар ©х у потилицю попрогонював i, розтолкувавши суддевi той лист, порвав
його на шматки... Та дарма; будемо сво договорювати. .
От пан Уласович сто©ть, собi, узявшись у боки, як той хверт, що у
ки©вськiй граматцi, аж ось i пiдiйшов до нього Хома Калиберда, стар
чоловiк, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разiв з п'ять, а далi
осмiливсь i каже:
- Спасибi вам, пане Уласовичу, що коха тесь у старовинi. Ще покiйний
ваш дiдусь, пан Опанас,.таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! i той не
давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за
поганських вiдьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той i дощ
озьметься! I усе було гаразд! Що то старовина! Любезне дiло!..
- Буде й новина непогана, - сказав повагом пан Забрьоха та й
вiдступивсь вiд Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього i щоб часом не
позапанiбратавсь з ним; та щоб швидше вiд нього вiдчепитись, гукнув на
Ригоровича i каже:
- А що?
А той, упоравшись зовсiм, iде до нього i кахика , i уси закручу - се
вже така звiстка, що з письма стане говорити - та й каже:
- Приспi урем'я совокупленi сотворити i погрузити нечистоту во
iсточники водния. Ануте, братi , дерзайте!
Калавурне козацтво, як почули писарське повелiнi , зараз i вiдчепили з
вiдьомсько© низки Веклу Штириху; ухопили ©© мерщiй за руки i за ноги
цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, i помчали до човнiв... Вона
кричить: "Пробi!" Дiточки бiжать за нею та голосять, неначе вже вона i
нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та ла i козакiв,
i сотника, а найпуще пцсаря... Так нiхто ©х i не вважа, а ще деякi з кучi
кричать: "Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пруча ться..." А iнший каже
"Попалась? А що? Се тобi не коров у пiвнiч до©ти..." Та й багато дечого
прикладували, аж поки ©© до човна донесли, утеребили у човен, i тут ще пущ
держали. Як же донесли до паль, тут скрутили ©й вiрьовками руки i ноги
гарненько; та вiрьовки i попродiвали у петлi, що на палях, та, пiдсунувши
©© вiрьовками угору, як плюснули разом у воду... Та, як каменюка, пiшла на
дно, аж тiльки бульбашки забулькотiли!..
- Тягнiть назад, тягнiть!.. Не вiдьма вона, не вiдьма! - загула громада
ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись помiч дати
тим, що бiля вiрьовок...
- Погружайте, погружайте паче i паче тресугубо окаярную дщерь
хананейськую! - як вiл ревiв Прокiп Ригорович i спиняв людей, щоб не
витаскували назад Векли.
- Слухайте мене, - на усi заводи кричав Уласович. - Адже я сотник. Я
повелiваю: тягнiть назад! Адже не знирнула, так вона i не вiдьма.
- Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! - кричав
увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм
мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках
вiдкачувати.
Поки се дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацi©,
пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:
- Скажи менi на милость: за що ©© повелiв топити? Жiнка ще не стара i
багатого i чесного роду; не чути було за нею нiяко© примхи.
- Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, - сказав
Ригорович, - она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей*
(*Грошей.) до бiса. Просих - i не дала; позичах - i не повiрила; стражi
предах - i не вiдкупалася, якоже другi© прочi©. Сього ради розмис-лих ю
погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико
прошу. Живуща, матерi ©© дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже ©©
вiдтрусили. Нехай благоденству ть до якого часу. А воздайте сюди Устю
Вечериху! - гукнув Рцгорович на калавурних.
Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули
©© у воду, так тут ©й i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i
зосталась.
Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому призйавсь: "Що,
- каже, - желах совокупитися з ©© дщерi ю Одарi ю, дуже лiпообразною, i
вона, тресугубо нечестивая, замiсть жела мо© дiвицi, возклонила у кишеню
мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко
рубищем. Так се ©й за оно дiло таковая пинхва..."
Аж ось i перемiшав ©м Талимiн Левурда, кланяючись низенько, i просить:
- Будьте ласкавi, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали i мою
жiнку трохи, бо трохи вона чи не вiдьму ...
- Давай ©© сюди! - неначе проспiвав, так заговорив пан Забрьоха. - У
нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбiльш тих, що добрих людей замiсть
рушникiв та годують гарбузами. - Та здумав сво лихо, здихнув важко та
голову понурив i сто©ть.
А Прокiп Ригорович ще тiльки почув, об чiм Левурда став прохати, та так
i затрусивсь, неначе циган на морозi; очi йому так i заблискали, пика
почервонiла, губи задрижали i ледве-ледве може слово промовити:
- А як ти... а за що... твою жiнку потопляти?.. хiба ж вона
волшебству ?
- А як же не волшебстсву ? - казав Талимiн Левурда Уласовичу. - Ось
слухайте сюди, добродiю! Разiв з десяток таке менi . привиденi було, що у
саму глупу пiвнiч хтось i стука у вiкно; стука, стука, аж поки моя Стеха,
зна те, жiнка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та
вже перед свiтом вернеться; то я й питаю: "Де ти, кажу, була?" Та вона й
каже: "Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу". А я кажу: "Лягай", а
вона i ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите,
добродiю, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то
на тiй недiлi, так я вже iменно бачив чорта живiсiнького, от як я вас,
пане сотнику, бодай би здоровi були. Ось бачите як: по©хав я на ярмарок та
мав там пробути три днi, та як менi завадило, так я у той же день i
вернувсь пiзно уночi. Стук-стук у хату - жiнка не вiдчиня i з кимтось
розмовля та регочеться, i свiтло в них. Я як рвонув дверi, так защiпка i
вiдскочила, а я ввiйшов; дивлюсь... аж в не© в гостях чорт, та от, як
бачите, словнiсiнько як пан писар Прокiп Ригорович, нехай здоров буде;
така йому i пика, i одежа, i усе таке. Я до чорта, та вiн вiд мене; я за
ним, а проклятий чортяка та у сiни (а сiнешнi дверi засунув я таки); вiн
бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та
на пiл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив
чорта i моя жiнка з ним дружить. От я вам i кажу: непевна моя жiнка,
зовсiм непевна, сполощiть ©© хоч трохи, може, тогдi дощ пiде.
- А що ж? Так i сполоснути. Пане писарю! ану! - так-то сказав пан
сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну!
- Чи ви обуяли? - закричав на нього, - Чи ви таки попросту одурiли? Вам
не довлi нiякого рiшення iспускати без потребностi мо ©, затим, що треба
усяке дiло угобзити i законне присовокупленiе со динити. А ти,
гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повелiва: оного
неключимого Талимона Левурду, наважденiем сво©м приведшего сожитi сво ,
сирiч жiнку, до дружелюбiя, з сатаною, - дух свят при вас, пане Уласович!
- убо подоба ть забити сякому-такому сину нозi у кладу. Агов, хлопцi!
Поймiте його i водворiте у ратушу i присовокупiте нозi його до клади, бо
сам сознанi учинив, що видiв i осязав живого чорта; убо вiн колдун,
чаклун; воутрi iзбию киями сього грiшника.
Поки се Пiстряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до
ратушi, а Ригорович повiв оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою
ззирнувсь, усмiхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козакiв:
"Ануте, водворяйте у преiсподнi© води Домаху Карлючкiвну!" I пiсля
Карлючкiвнй тiльки забулькотiло... А громада, бачачи, що вона не вирина,
загомонiла: "Нi, вона не була вiдьма, не була!"
I Прiську Чирячку, i Химку Рябокобилиху, i Пазьку Псючиху топили, i
котру втопили, а котру вiдволодали, що народ аж об поли руками б' та
диву ться, що, каже: "Де ж тая вiдьма? От усiх топили i усяка порина, а
вiдьма не знаходиться". Микита Уласович вже й дрiмати став; по його, так
вже б пора i додому: чи будуть дощi йти, чи нi, йому нужди мало; не стане
свого хлiба, йому принесуть: Конотоп не мале село; без сварки i лайки i
без позивання не обiйдеться.
Усе знай позiха та погляда на свого Пiстряка, що задумавсь та пальцем
знай штрика то у лоб, то у нiс, думав-думав та й крикнув: "Давай останки
во язицях. Водворi-ке сюди Явдоху Зубиху!" Приперли й ту, вiдопхали човном
до паль, пiдв'язали вiрьовками, пiдняли догори... плюсь! Як об дошку, так
наша Явдоха об воду, i не порина, а як рибонька поверх води, так i лежить,
i збовта ться зв'язаними руками та ногами, вихиля черевом i попереком i
приговорю : "Купочки-купусi, купочки-купоньки!"
Увесь народ так i жахнувсь! "От вiдьма, так, так!" -закричали усi; а
Микита Уласович як позiхав, та побачив се диво, та так йому рот
роззявлений i зоставсь; а Прокiп Ригорович так аж танцю понад берегом та
знай на трудящих кричить: "Возтягнiте ще! Верзiте во тьму водную!" Так що
ж бо? як не пащику , а Явдосi нiчого не зробить. Пiдтягнуть, гепнуть ©©
скiльки сили у воду... так не порина та й не порина, та ще й глузу над
усiма, та усе знай товче: "Купочки-купоньки".
- А вознесiть сiмо каменiя i плинхводiланiя! - здумав пан Пiстряк, i
так i народилася цiлiсiнька куча цегли i каменюк усяких, що хлопцi,
почувши приказ, зразу мотнулись i нанесли.
- Возложiте каменiя на нечестивую вию. ©©, i на руцi, i на нозi ©© i
паки потопляйте ©©, - так кумандував Ригорович, аж пiдскочуючи круг
ставка, та з серця аж зубами скрегоче.
Нав'язали моторнiшi цiлiсiньку низку каменюк на вiрьовку, i, пiдвiзши
на човнах, аж насилу три чоловiки пiдняли тую низку та й накинули Явдосi
Зубисi на шию i думають: от пiрне! А вона, урагова баба, i не дума; плава
поверх води, та що ослобонили ©й руку iз вiрьовки, так вона нею полощеться
та й жарту : "А що ж? Намистечко менi на шию почепили, а перснiв i нема?
Еге! Бач, якi добрi! кете i перснiв на руки i замiсть черевичкiв чого на
ноги".
- Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую!
- кричав, як опечений, Прокiп Ригорович та аж запiнивсь, як скажений,
бачачи, що нiчого вiдьмi не зробить i що вона над ним кепку .
Нав'язали ©й на руки i ноги каменюччя - боживсь той чоловiк, що менi
про се розказував; а хто й казав, коли зна те, Йохим Хвайда, що позаторiк
вмер, - так боживсь, що пудiв двадцять нав'язали й на шию, на руки i на
ноги, та, вiдчепивши вiд вiрьовок, так ©© й пустили у воду... Так що ж бо
будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так i плава поверх води, i руками i
ногами бовта ться та знай приговорю : "Купочки-купусi!" А далi урагова
баба обiзвалася i до писаря та й почала його кликати: "А ходи, Прокiпочку,
сюди! Нумо укупцi купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надiну на тебе
намистечко i перснiв тобi дам..." А Ригорович аж увесь чуб обiрвав собi з
серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузу ; далi кинувсь до
Уласовича та й каже:
- Несумнительно сiя баба суть от баб гипетських. Вона хидна прелюта,
похитила дождевие каплi i скри у себе у чванцi або у iному мiсцевi.
Повели, пане сотнику, возмутити ©© розанами, де протерпить до
нестерпимостi i да розпустить хляби воднi©, i да ороситься земля.
- Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робiть, що
зна те, тiльки швидше, бо вже обiдня пора. Я б вже давно дав дьору, так
хочеться дивитись на сюю кумедiю, що на бабi цiлiсiнький вiз камiння, а
вона не тоне, а плава поверх води. Робiть собi, що зна те, а я буду на
готове дивитись; я на те у Конотопi сотник.
Повелiв Ригорович пiймати у водi вiдьму Явдоху, так де! Хлопцi човнами
©© i не здоженуть, i вiрьовками накидають, так усе нiчого; так прудко
плава, як тая щука, тiльки попереду i позаду хвиля уста , бо звiсно, як
вiдьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та
як бачить, що усiх потомила, так i пiддалась...
Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать,
гомонять, бiжать до не©, проти не©; усяк хоче тусана або запотилишника ©й
дати... та й за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на
миснику... Ось, як усi бiжать круг не©, то за нею, а ©© аж на руках
несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона
спiва весiльно© пiсеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович
перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн ©©
тепер скрутить i вимучить з не©, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з
радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що
вiн i говорить. Далi закричав: "А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i
возглумiте ©©, елико сили вашо© буде!"
Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти ©©, вона
як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що
з того буде. От i положили ©©; по два парубка сiло на руки i на ноги, а
два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж
засапались! б'ючи, б'ють-б'ють, i вже цурпалки летять... А що Явдоха?
Лежачи пiд рiзками, казку каже: "Був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра
сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?"
- Та бийте окаянную ханаанку! - аж заревiв Пiстряк.
Хлопцi деруть щомога, а Явдоха сво : "I ви кажете: та бийте окаянную
ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на
ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя
казочка? "
- Та дерiть дужче! - крикнув що мочi сам пан сотник конотопський,
Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт i печiнки пiд
серце пiдступали, бо не обiдав i досi.
Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай сво
товче: "I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi
чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка i на спинi
латочка, чи хороша моя казочка?" ^
- Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте ©й поруганiя на лядвi©! -
скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то ©й ще придумать.
Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха сво товче: "I ви кажете:
соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте поруганiя на лядвi©, i я кажу:
соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте поруганiя на лядвi©; був собi
чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстянi шапочка, на спинi
латочка, чи хороша моя казозкка?.."
Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки
Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця
дiлу; б'ють-б'ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки
рiзок перебрали: i вербових, i березових, i тернових; а ©й не позначилось
нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай
товче чоловiка Сажку...
Отже ж то як се дi ться, i гаспидську, католикову Явдоху б'ють, пролiз
скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко
Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та
й каже:
- А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно
стало, так ви його забавля те, як малу дитину, що рiзками порете, неначе
кого путнього, вербову колоду?
- Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б'ють? - загула громада i,
дивуючись, розпиту .
- Де колода? Не бачите? Дивiться ж! - сказав Швандюра та й повiр рукою
по народу навпаки сонця... Так що ж? Удивленi та й годi! Тогдi усi
побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i
сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть ©© якомога, щоб не
пручалась, а чотири б'ють тую колоду зо всi © сили добрими рiзками, неначе
кого путнього. А бiля тi © колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не
зв'язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть ©© та над
колодою. Так, скажете, се i не удивленi ? Се вона, як ©© покладали парити,
так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з
свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти
чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки
побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.
- Ких, ких, ких, ких!.. - зареготався народ. Вже нащо пан писар, що
сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж
будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмi ш як
©© вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити.
Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:
- Таки, - каже-нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки
верне дощi та роси, що, знаю, в не© на мисниках та на полицi. Та не
бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу.
Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки зна мо. Нехай
вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!
- Так возклонiть же ©© паки! - закричав Ригорович, - i сотворiть ©й
школярську сiкуцiю, яко же i нам во оно урем'я субiтки твориша... - Ще
добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили,
сiчуть... i вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i не© у само© на
спинi... латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки... Мовчала-мовчала, хотiла
вiдтерпiтись... так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками!
Далi як заскавучить, як заскиглить... а далi як стане кричати: "Не буду до
суду, до вiку!... батечки, голубчики!.. пустiть, пустiть!.. верну й дощi,
верну й роси... I буду тобi, пане сотнику... i тобi, Ригоровичу... у
великiй пригодi... тiльки пустiть..."
- Годi, - повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай сво :
- Усугубляйте паче i паче!
Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б' , а друга жде.
- А бодай вас, пане сотнику! - так загарчав на нього пан Ригорович. -
Iще було уп'ятерить подобало за таково злодiянi ... Се вона менi зробила,
що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянi ... ;
- Але! злодiянi ! - сказав пан Забрьоха, - тобi б усе тiльки злодiянi
i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля
такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голоду мо, так се певно. А
що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися?
Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля тако© банi. Нехай
тепер ханьки мне, ми ще доберемося до не©. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до
мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та
розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще
сього не зна ш. Сказавши се , потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович
наш зоставсь i сто©ть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то
там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав- думав, а
Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i
каже: "Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопцi
бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було ©© парити до вечора,
а я ©© помилую".
Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли ©© додому. Народ так
заклекотiв за нею, усе кричачи: "Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!" А
Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: "Тако© менi i треба!..
Пiддобрюсь до не©, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства
та на панство..." Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати.

VI

Смутна i невесела ходила по сво©й хатi, проводивши когось вiд себе i
зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що ©й
дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Хто ж то був у не© тогдi,
як усяк ©© цурався, бачивши, що вона природжена вiдьма, що i у водi з
каменюками не тоне, i дощi з неба краде, i мару на людей насила? Але! хто?
Не хто, як наш Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський пан писар. Вiн-то,
почувши вiд пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхiм хуторi вiд
панночки Олени, вiн зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника
зовсiм з'©сти. От вiд обiд прийшов до Явдохи, принiс ©й усяких гостинцiв i
помиривсь з нею, що буцiм се не сам вiн звелiв ©© i топити, i парити, а що
се пан сотник вигадав i що буцiмто хотiв вiн ©© до вечора парити, а вiн же
взяв на свою голову; i став ©© пильно прохати, щоб як би того пана Микиту
зовсiм у дурнi пошити: що вiн отсе увечерi прийде ©© прохати, щоб Явдоха
так зробила, щоб Йосиповна його полюбила i за нього замiж пiшла; а вiн як
пiддасться у чаклування, так тут його i начинити дурнем, щоб i сотенства
вiдцурався; а намiсть його та настановити сотником його - Пiстряка; i
обiщавсь, що тогдi Явдосi своя воля буде чаклувати, як i скiльки хоче.
Хитра Явдоха неначе i пiддалася. Подарунки забрала i обiцяла все
зробити, чого Ригорович бажав, i проводила його отсе з хати. Довго вона
пiсля нього ходила по хатi та щось думала; вже б то ©й i сiсти хочеться,
так не зможе притулитись... так-то щиро ©© повчили! Вона лежала i на печi,