Квiтка-Основ'яненко Г.. Конотопська вiдьма

роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмаху , щоб то
пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе,
таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю... Та як i не дивуватись,
бачачи, що чоловiк о сво©м умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I
коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки
що зайшло...
Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр'я i,
дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як
лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: "Слава тобi, господи, що я
не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись,
та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!" - та й задивилась на них,
а далi... зирк! Летить понад нею щось таке страшне... Розгледiвши,
потюпала до козакiв i стала ©м розказувати, щоб вже не дожидали пана
сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв. "Я, - каже, - сама бачила: летить,
мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить..."
Пан писар i козаки - нiчого робить - порозiходились i порозказували,
хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха,
полетiв, мов ворона... I усi ж то, хто про се не почу , здвигне плечима та
й диву ться i каже: "Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!" А
Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не
забув нi про вареники, нi про я шню, нi про Пазьку; гульк до не© на
вечерю... та про пана сотника вже i не згадували.
А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна,
де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк - хутiр, i вiн чу , що став
спускатись усе нижче, нижче... Розгляда , придивля ться - аж се хутiр
Безверхий, що на Сухiй Балцi... От летить та летить понад хатами та в
хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був... От як улетiв у двiр та до
хорунжiвнино© хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i
iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як
колода, i не дише, i не ворушиться...
Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська
вiдьма Явдоха Зубиха.
От Явдоха зараз i обiзвалась до нього:
- Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. -
Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя;
лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його
самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i
очима луп! i не пiзна , де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав
Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр ©©, що зробила
над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай сво товче: - Не зна ш свого
щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь,
злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень,
понюхай сього. - Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув,
та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води,
пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком
хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тi©
води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й
каже:
- Дай, тiтусю, ще.
- Але! - каже Зубиха, - я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та
мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить!
Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна
Олена... та так i задрижав, мов опарений.
Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i
розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся,
сорочка розхристалась... коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили
пазуху, та й то не зовсiм...
Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонно©, мов
павич; тiльки навспинячки танцю бiля не© та розгляда, та плямка, та
слинку ковта; забув i працю свою, що стiльки перелетiв, i забув, що й пити
просив. Не йде на ум нi ©да, нi вода, що перед очима бiда!
Вiн би що-небудь i придумав... гм! так Явдоха його за полу сiп i
притягнула до печi i каже: "Схаменись лишень, блазню! Треба дiло робити, а
не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути ©й головку набiк i ще
живу, не здохшу, укинь мерщiй у пiч за жар". От пан сотник i зробив усе,
як звелiла йому Явдоха, i ще жаба пищала, а вiн ©© вкинув у пiч, вiдкiля
Зубиха увесь огонь вигромадала на припiчок. Як спеклась i зсушилась тая
жаба, Явдоха достала ©©, обiрвала усе мнясо, а кiсточки позбирала i стала
з них вибирати: от i знайшла одну точнiсiнько як виделочка, i навчила
Уласовича, що з нею робити.
Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжiвни... вона
зараз спросоння i заговорила i каже: "I вже менi пан Халявський!.. плюю на
нього. Микиточку, мiй голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе
подивилась..."
Уласович з радощiв як зарегочеться на усю хату, i якби не спинила його
Явдоха, то так би i кинувсь на хорунжiвну; так та його за руку дьорг!
вiдвела та й навчила, що ще треба робити.
От пан сотник i сто©ть бiля не© та знай з одно© кишенi виньме
каменючки, то камiнцi, креймашки, скляночки, жарнiвки - се все надавала
йому Зубиха - от виньме жменю сього добра, подержить на руцi, побряжчить
та й пересипле у другу кишеню, i так довго робив, а панна хорунжiвна знай
спросоння приговорю : "Микиточку, душко Уласовичу! час вiд часу дужче тебе
люблю!"
Далi Явдоха подала йому жаб'ячу кiсточку, що неначе карлючка, i по ©©
наущенiю, тiльки пан Забрьоха заколупнув хорунжiвну легесенько пiд серцем,
так вона так i розпалалася i стала казати: "Не хочу... за Халявського...
не силуйте мене... вiддайте мене за Забрьоху... коли не вiддасте...
утечу..."
Тут Явдоха вiдвела Уласовича вiд панночки i каже:
- Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою
вбиватиметься. Тепер зовсiм: пора додому...
- Як додому? Тiльки усього i буде? - пита пан Микита.
- Буде з тебе i сього: чого тобi бiльш? - каже Зубиха. - Тепер не
журися нi об чiм i жди, як вони по тебе будуть присилати i панькатись коло
тебе. Тепер по©демо додому.
- Як же ми, тiтко, по©демо? Коли вп'ять летiти, то цур йому; й! не
можу!..
- I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер по©демо, та хоч ти дорогою
дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра
вп'ять тут буду i дам паннi Оленi отсi© жаб'ячо© кiсточки, щоб носила при
собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й
по©демо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе
сво , поскладала, як ©й треба було, узяла днище i веретено i вийшла з
Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi:
- Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь;
менi не первина.
Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!..
днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха,
та знай веретеном поганя та цмока, та приговорю , мов на кобилу, i
пiднялися пiд самi© небеса!..
Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов
на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками
держиться за те днище, а воно чкурить! воно чку-рить, ще прудше, чим
Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд
холоду, бо вiтерець продував, i ©й крiпко скубенти* (*Дрижаки.) докучали.
Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось
забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче... та плюсь! бiля
Забрьошиних ворiт i впало... Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не
вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки
шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.
- Чи се ви, паниченьку? - пита вона свого Уласовича. - Де се ви
пропадали i досi... я отсе усе за вами журилася...
- Чого ж ти вийшла за ворота? - розпитував ©© пан сотник.
- Iз журби! - каже Пазька.
- А кого ж ти проводжала з двора?
- Та там... чужий бичок забравсь було до вашо© скотини, так я...
- Бичок! до скотини! Гм! - ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у
хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.
Унесла Пазька свiтло... дивиться пан Забрьоха, що на столi недо©дею
вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки
катма!.. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: "Бичок... до скотини!"
та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та
подумавши: "Кат ©х бери! в мене тепер хорунжiвна!.." - та й захрiп на
всю хату.

IX

Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна,
Олена Йосиповна, у сво©й хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi.
Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що
з нею робилось, що ©й таке снилось i вiд чого ©й так тяжко та нудно.
Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у
хату, й каже:
- Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?
- Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?... -
Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.
- Але! мовчи та диш! - каже Явдоха. - На лишень отсей капшучок та на
шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. - Та, се кажучи, i почепила
на шию, а в тiм капшуцi жаб'яча задня права лапка, та з не© ж пересушене
серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се ©й
почепила, як панна Олена i повеселiшала, - як з води вийшла. Очицi так i
палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до
Зубихи та аж плаче та просить:
- Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за
конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його
зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.
- Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?
- Та то я була дурна та божевiльна... не розгледiла його добре, не
розпиталася людей, не послухала братика... Тепер менi свiт не мил без
нього!..
- Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? -
- Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i
пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч
аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його,
та щоб вiн мене взяв. - Та, се кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних
та й лежить, i плаче, i просить: - Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я
тебе три годи буду рiдною матiр'ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати.
Коли ж вiн вiд мене вiдцура ться, пiду свiт за очима, сама собi смерть
заподiю...
- Та годi ж, годi, угамуйся! - казала ©й Явдоха i пiдняла ©© з долу та
й посадила на лавцi. - Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись,
усе розкажи; нехай ©де мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб
присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в
Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. -
Та, се кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна ©й услiд кричить: -I
хустку, i весiльну шишку тобi дам...
Аж ось ввiйшов до не© у хату братик ©©, пан хорунженко, на личку
веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару
соняшниць.
- Що, братику, чи ти здоров? - питала його сестриця, панна хорунжiвна.
- Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi
заставки. Та тепер i нiчого, - так казав пан хорунженко.
- Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, - стала
казати панна Олена, посупивши очицi у землю. - Я вже... вибрала собi
жениха... - сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.
- А кого?
- Пана сотника конотопського Забрьоху.
- Що печеним гарбузом попоштувала?
- Еге!
- Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?
- Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, по©дь до нього у
Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила
людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.
- Та що се тобi так нiколи припало? - опитав ©© пан хорунженко, а
самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. - Ще б,
може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.
- Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi
бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри
нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi,
i жемчуг, i усяке дороге камiння... Здiлай милость, братику, соколику,
лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб
кому швидш рушники подавати... або людей не треба, i тут назбира мо;
тiльки його мерщiй, його до мене вези!
Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну
дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.
Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, ©сть i дума. Не
удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як
пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: "Пан Халявський i у рот нiчого
не бере, а пан Забрьоха - не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не
перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими
поживу". Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп,
прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.
Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату
ми , столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки
наставля, рушники налагоджу ... так, що всi наньмички аж позасапувались
вiд такого порання.

Х

Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем'ян Омелянович Халявський, у
сво©м хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то
сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тiльки на думку йому приходив,
то свiтом нудив, iз журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна
хорунжiвна, що з Безверхого хутора на Сухiй Балцi, Олена Йосиповна, котра
побожилась i заклялася, що нi за кого замiж не пiде, опрiч його, що не
один вечiр вiн з нею до пiвночi просидiв пiд вербою бiля криницi, з котрою
вiн i перстенями обмiнивсь, котра йому святою п'ятiнкою забожилася, що
тiльки вiн вернеться з походу вiд Чернiгова та пришле людей, то вона зараз
i пода рушники а вiн, на се понадiявшись, та у Чернiговi аж п'ять кiп
протряс, щоб його не держали та вiдпустили оженитись... що вiн вирвавшись
з Чернiгова, бiг як скажений до свого хутора, бiг i нiч, i день, i коня
занапастив, i сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщiй i гукнув на
Хiврю, таки свою наньмичку, щоб бiгла дядькiв та троюродних братiв до
нього прикликала, щоб мерщiй брали хлiб святий та палички та ©хали б до
панни хорунжiвни за рушниками... аж тут йому Хiвря i пiднесла пинхву: "Що,
- каже, - панну хорунжiвну вже просватали за пана сотника конотопського,
Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали i сватання запили, та
що ну! що тiльки той, хто не був iа сватаннi, той не був п'яний, а то всi
лоском лежали аж до другого пiвня; що завтра буде й весiлля, що вже
панночка з розпущеною косою, звiсно, як сирота, по вулицям у Конотопi з
пiсеньками ходить i дружечок збира; що його дядини понаряджувались i пiшли
у Безверхий хутiр короваю бгати; що сам пан Забрьоха при©здив i по днав ©м
слiпого скрипника на весiллi грати..." Се усе як, повислуховував пан
Халявський та як роззявив рот слухаючи, то вiн так йому i зоставсь, аж
патьоки потекли. А далi як затруситься, неначе у лихоманцi, очi аж на лоб
повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по головi,
що насилу устояв i довго чмелiв слухав, далi вже як почав, мов
розперезаний, лаяти i панну Йосиповну, i пана хорунженка, i пана Забрьоху,
i дядькiв, i дядин, i братiв, i невiсток, i дружок, i коровайниць, i
слiпого скрипника, i наньмичку Хiврю... вже коренив-коренив,
вичитував-вичитував, аж пiна йому з рота б' , мов у скаженого... а далi як
кинеться до Хiврi... так би ©© i розтерзав, якби не догадалася та не
втекла.
Отто вiн зоставсь сам собi у хатi та й сумував, i журивсь, i з серця
понаривав собi з голови волосся повнi жменi... та як здума, що вже не
можна нiчим дiла поправити, та так i заголосить, аж зави , мов
панотцевський хiрт, та й подереться на стiну.
Вже вдесяте товкмачив себе то по головi, то по грудях кулаччям i тiльки
що надумав було головою об стiну товктись... аж... рип!.. i увiйшла у хату
бабуся, стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче i
паличкою пiдпира ться.
Ввiйшла, поклонилась та й каже; "Добридень тобi, паниченьку!"
А панич мовчить, витрiщив очi та сопе.
- Чому таки в тебе нема нiякого порання? - каже баба, не потураючи, що
вiн дивиться на не©, мов скажений. - Нi птицi не патрають, нi баранця не
зарiзано, i муки на локшину нiхто не крише! От так приберись! Завтра в
нього весiлля, а вiн собi i ов-ва!..
Не знаю, де б то опинилась сяя баба, i як би захрустiли ©© кiсточки, i
хто б то ©х iз цуциком позбирав, якби Дем'ян Омелянович не розсердивсь за
сi© бабусинi речi так, що вже не можна бiльш! Пiни йому повний рот, аж
через край тече, i язика не поверне, тiльки труситься, та кулаки стулив,
та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то вiн би з
серця лопнув. Та як таки i стерпiти? Тут чоловiковi зовсiм бiда! Тiльки
було налагодивсь женитися i людей посилати з хлiбом, а тут йому дiвка i
пiднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дiвка? Та, що любилася з ним
трохи чи не бiльш году, що не одну нiч просидiла з цим пiд вербою бiля
криницi i тут божилася i заприсяглася, що нi за кого не пiде, опрiч його;
а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського
сотника Забрьоху, над котрим вона i за очi, i в вiчi насмiхалася. Так як
тут було пану судденку стерпiти, що пiсля тако© бiди прийшла бабуся, та ще
й така, що гидко скiпками узяти, та й на над ним кепку . Вiн би, кажу,
потрощив би ©© на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, i вiн не
здужа i поворушитись, а вона тим часом i каже: .
- Чого-бо ти так люту ш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча
донька, коли панна хорунжiвна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за
тобою ще завтра чим свiт.
Як сказала йому се бабуся, так вiн з радощiв аж задрижав та щось хотiв
сказати, та й не змiг; а тiльки вивалив очi та, силкуючись, ледве-ледве
промовив:
- Йо?
- Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менi очi повилазили,
щоб менi руки i йоги покорчило, щоб менi трясця, щоб на мо©й тварi сiло
сiмсот пiстрячок та болячок, - та й усякими вiдьомськими проклинаннями
стала проклинатись, - коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у
вутренi обвiнча шся ; тiльки слухай мене: адже ти мене добре зна ш?
Як-таки сьому паничевi i не знати конотопсько© вiдьми, Явдохи Зубихи
(бо се вона була), коли вона йому раз язичок пiднiмала, удруге остуду
знiмала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув вiн се вiд не©,
так на душi стало йому легше: зараз i зрозумiв, що йому треба робити, та
мерщiй ©й беркиць й ноги та й просить:
- Тiточко, голубочко! Зробiть, як зна те зробiть, щоб моя була Олена;
цiлiсiнький год буду вас рiдною матiр'ю звати; куплю плахту, очiпок,
серпанок, чого забажа душа ваша i вашого кота... Тiльки дивiтесь лишень:
вже Олена дружечок збира, коровайницi вже досi дiжу по хатi поносили; а
пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв слiпого скрипника на
весiллi грати, так де вже...
- Хiба ж я не Явдоха? Я йому зроблю весiлля? Нехай лишень укошту ться,
нехай протрусить батьковi карбованчики для тебе, а я i його оженю! Нехай i
Олена збира дружечок, нехай починають приспiвувати Микитi, а я знаю, що
зведуть на Дем'янка. Приньмайся ж хутко; кажи, щоб у господi i пекли, i
варили, i чого треба наточили, а ти бiжи збирай бояр, свашку, свiтилку,
старостiв, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав.
Агу! пан судденко повеселiшав; хватив пояс i став пiдперезуватись та за
шапку братись, щоб iти за по©здом, а Явдоха, виходячи з хати, стала
весiльно© спiвати, та ще й прискаку :

У Дем'янка та батькiв, много,
А рiдного та нi одного.
Та все такi, що напитися,
А нiкому й пожуритися.
Усе такi, що пити-гуляти,
А нiкому та порадоньки дати.

XI

Смутна i невесела убиралася у сво©й хатi панна хорунжiвна, Йосиповна
Олена, на сво му Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. I вбира ться, i не
вбира ться; треба б то поспiшати, бо вже у селi передзвонили до вутренi ув
один дзвiн i стали уво всi дзвонити; треба ©й поспiшати до церкви, бо
учора на домовинах так порадились, щоб ©й тут у вутренi i звiнчатись з
конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а вiд хутора
до села буде верстов з п'ять або двi: так от треба ©й поспiшати, щоб
вспiти, так щось руки не пiдiймаються. Уже вона i розчесалася; вже i коси
у дрiбушки поплела, стала ленти покладати... зирк! що нi найлучча
скиндячка, що ©й подарував пан судденко... ©© так i узяло iз-за плечей;
згадавши його, засумувала i трошки сплакнула. Зубиха ж тут так i
розсипа ться. I сюди шатнеться, i туди мотнеться: i намисто Оленi нав'язу
на шию, i голову квiтча; а як нарядила зовсiм, то й вибiгла мерщiй надвiр;
повернулась на однiй нозi проти сонця тричi, зашепотiла щось таке собi
нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:

Хто мав поспiшати,
Нехай не вийде з хати,
I щоб до сход сонця
Не знайшов нi дверей, нi вiконця.

Увiшедши вп'ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вiнця;
звелiла ©й тричi поклонитись у ноги батьковi i матерi, що для такого
случаю знайшли, а далi i братиковi рiдному. Старшiй дружцi дала пару
свiчечок п'ятакових до вiнця, хустку руки зв'язати, рушник пiд ноги i шага
пiд рушник паламаревi за ставник, а далi тихесенько, щоб нiхто не бачив,
дала теж дружцi якусь кiсточку та якийсь реп'яшок i навчила ©©, що i коли
з ними робити. От i пiшла наша молода з старшою дружкою у село, поспiшаючи
до вутренi, щоб там шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським
сотником, Микитою Уласовичем.
Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхiм хуторi? Там дiвувала годiв
сорок дiвка, а звали ©© Солоха. Бiдна та пребiдна: нi одежi у не© не було
i нiчого. Та ще на одно око слiпа, вiд паршiв волосся повилазило, i голова
голiсiнька, як долоня; уся шия в чиряках та в пiстряках, аж тече; на щоцi
огник; зубiв недолiк, горбатенька, курноса, тiльки ямка замiсть носа; на
одну ногу крива i право© скарлючено© руки до рота не пiднесе. От таку-то
кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти i замiсть кiс порозпускала кiнцi,
удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами i пов'язала ©й на шию,
та, як вже зовсiм убрала, Явдоха посадила ©© верхи на паличку, а сама сiла
на другу, цмокнула, ньокнула... палички чкурнули скiльки духу, аж пил за
ними хмарою. Прибiгши у село до церкви, Явдоха i каже Содосi: "Стiй же ти,
дiвко, на рундуку, бiля куни, та держи в руцi отсю макiвку. Який козак
прийде та озьме тебе за руку, та уведе вiнчатись, не дрочись, не
царамонься, вiнчайсь смiливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця". Солоха
стала i дожида, а Явдоха мотнулась до свого дiла.
Олена ж з старшою дружкою знай iдуть та поспiшають у село, щоб поспiти
до вутренi. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то вiн
гарний, чорнявий, повновидий, якi то в нього уси шпетнi i який сам увесь
лепський та моторний. Як же, iдучи, де тiльки зiйдуть на перехрестя, то
старша дружечка кiсточкою, що дала Явдоха, тричi панну Олену у спину
тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: "А геть, нелюбе! "; то Олена
©© i пита: "Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?" - "Та то я, панночко,
пiр'ячко зняла, на кунтушi було прилипло". То Олена i стане вп'ять про
пана Уласовича казати, та вже не з так його похваля ; то в нього нема
таких очиць, як у пана судденка; на другiм перехрестi i уси поганiшi, чим
у пана Халявського; далi вже вiн i сякий, i такий, i стидкий, i бридкий, i
поганий, i мерзенний. А як дiйшли до церкви, то старша дружечка тихенько
ззаду й розв'язала шнурочок, на чiм повiшений був капшучок, а у тiм
капшучцi була жаб'яча задня права лапка, та з не© ж пересушене серце та
лобова кiсточка, та Микитового слiду трохи. От як розв'язала, а той
капшучок i спав, так що Олена i незчулася; от вона зараз i крикнула: "Цур
же йому, пек йому, тому Забрьосi, не хочу та й не хочу за нього замiж.
Вернiмося, сестро, додому". - "Та чого ж вертаться? -каже дружечка -
Постiймо хоч трохi у церквi; коли ж пан сотник до тебе пiдiйде, щоб шлюб
приньмати, то ти тут i вiдкинься. Се ще йому стиднiш буде, що при людях
такий бешкет йому зробиш..." - "Отсе справдi, що так, - каже Олена, - таки
тут йому межi очi i плюну. Ходiм же у церкву".
Увiйшла в церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церквi - нема пана
Уласовича. Вже швидко i вийдуть, а його нема; от вона то почервонi , як
мак, то побiлi , як полотно; усе, сердешна, бо©ться, щоб вiн не ввiйшов та
щоб не потягнув ©© до шлюбу. Аж ось, тiльки що дочиталися до "во утри
iзбивах", аж шасть у дверi: свашки, свiтилки, бояри, дружко, пiддружний,
старости; та усе не простi, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у
сукнях таких, що тiльки поцмокай! Ще важнiш були, чим у нашого поповича,
що до хвилозохви© ходив та, оженившись на нашiй дякiвнi, у нас у селi
попом став. А за таким-то по©здом увiйшов i молодий... Хто ж то такий?
Олена так i затрусилася, як вздрiла, що се не пан сотник конотопський
Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро
любила. А старша дружечка мерщiй тим реп'яхом, що вiдьма дала, та ©© у
спину товк! та й примовила тихенько: "Причепись вп'ять". Олена пiсля сього
так i згорiла, та промiж народу пропхалася до пана Халявського, та його за
руку сiп! i каже: "Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе друга, то
покажи, де вона, я ©й, суцi, тут же очi видряпаю. То я було обожеволiла, а
тепер умру, коли мене покинеш..." - "Та я ж за тим, панночко, i прийшов,
щоб з тобою закон прийняти", - сказав пан судденко та й потяг ©© за руку
до стiльця, а вже пiп був по днаний. Не забарились, проспiвали "лозу
плодовиту", окрутили круг стiльця, звелiли молодим поцiлуватись, вчистили
з молодого пiвкопи та й вiдпустили, додому, а самi зосталися то свiчки
гасити тощо.

XII

Смутний i невеселий ходить по хатi пан конотопський сотник, Микита
Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарнiш, i виголившись чистенько, i
чуб пiдстригши любесенько. Ходить вiн по хатi, куди ще звечора при©хав з
Конотопа у село, щоб у вутренi вiнчатися з панною хорунжiвною Йосиповною,
як учора домовилися. Тiльки що вдарили в дзвiн до утренi, вже вiн i