Повели в хороми сонце, що розважити всіх може.
Дев'ять євнухів поставив він на варті вдень, вночі-
Сам же став бенкетувати, і гуляючи, й п'ючи,
І подякував за діву, дар Усену даючи.
Загриміли тулумбаси, засурмили сурмачі.
Довго пили та гуляли, довго учта ще точилась.
Діва ж сонячна казала: «Доля вбивча розгнівилась!
О, кому я тут дістанусь, як отут я опинилась?
Вб'є мене життя важчезне! Що зробить, щоб я звільнилась?
0 красо моя трояндна! Хочу я, щоб ще цвіла ти!
Я зумію, з ласки бога, ворогів своїх здолати.
Хто з людей розумних схоче приректи себе до страти?
Розум мудрому потрібен, щоб розбити мури й грати».
Кличе євнухів до себе, каже так про свій їм стан:
«Стоячи отут на варті, піддались ви на обман,-
Взять мене за наречену марно думає ваш пан,
Марно грають звучні сурми і гуркоче барабан.
Вам царицею не буду - сяє інша путь мені.
Хоч би був жених як сонце,- вашій не піддамсь бридні,
Не благайте ви даремно! Мрію я про інші дні.
Жити тут із вами вкупі - не примусите, о ні!
Вб'ю себе я неминуче, ніж встромлю у серце враз,-
Вам ваш цар тоді залишить на життя недовгий час.
Ліпше дам я вам досхочу перлів, лалів та прикрас,-
Звідси випустіть мене ви, бо інакше - смерть для вас».
Взявши перли й самоцвіти із захову потайного
1 рубінову корону, цей вінець чола свойого,
Віддала: «Беріть, та майте жаль до серця запального,-
Випустіть мене, здобувши в нагороду ласку бога!»
Так за лали підкупила тих жадібних слуг дівиця,-
Ні царя, ні кари злої раб продажний не страшиться.
Дали згоду, щоб таємно вийшла звідси сяйнолиця.
Глянь, що золото вчиняє, сатанинська патериця!
Спрага золота призводить до біди і зла на світі,
Хтиво скреготять зубами люди, од жади неситі;
Хай пливуть скарби щомиті - мало їх жадібній хіті!
Душам, що лиш злота прагнуть, вищі небеса закриті.
Євнухи звершили нишком тайні наміри її;
Раб один, із себе знявши, дав їй одяги свої;
Вийшли так, що не узріли їх сп'янілі гультяї.
Не потрапив місяць в пащу ненажерної змії.
Євнухи втекли за нею. Путь натрапивши знайому,
Діва наш знайшла будинок і гукнула: «Фатьмо!»
З дому Вийшла я, впізнала зразу, рада лику дорогому!
В дім ввійти вона не хтіла, щоб розвіяти утому.
Каже так: «Твій скарб не згинув - знадобивсь на викуп він,
Хай господь всевишню ласку дасть за це тобі взамін!
Не тримай мене, негайно дай коня, інакше - скін!
Цар, дізнавшись, скаже слугам мчать за мною навздогін».
Ліпшого коня свойого їй я вивела із стайні;
В діви, тільки сіла верхи, вщухли стогони відчайні,-
Так, в сузір'ї Лева сівши, сонце сипле блиски сяйні.
Що плекала я - пропало, зникли сходи урожайні!
Аж на другий вечір тільки містом поголос пішов.
Переслідувачі всюди гнались, мчали стрімголов.
Я на допиті сказала: «Мій будинок - їй не схов;
Якби тут знайшли втікачку,- хай беруть із мене кров».
Не знайшли її, з погоні засоромлені вертались.
Цар і всі його надвірні сумували, побивались.
Глянь на них: в лілові строї, у жалобу повдягались!
Сонце зникло,- ми відтоді повним сяйвом не втішались.
Про наш місяць повість - згодом. Оповім тобі відтак,
Чим загрожував той красень, що мерцем тепер закляк.
Горе! Я була козою, цапом був моїм юнак.
Жінку зганьблює розпуста, чоловіка - переляк.
Не люблю свого я мужа - він худий, немов з хвороби.
Чашнагір же був вельможа, витязь гарної подоби.
Ми кохалися, хоч зараз не вдягну по нім жалоби.
О, хоч келих крові з нього дав мені сміливий хто би!
Я йому про цю пригоду оповіла, божевільна,
Як втікала сяйнолиця, мов лисиця заневільна.
Він грозив все викрить,- недруг, а не друг, душа свавільна.
Та тепер - він труп німотний. Я врятована і вільна!
При побаченнях від нього скільки я загроз начулась!
Того дня, коли до тебе я з запрошенням звернулась,
Сповістив і він про намір завітати. Я жахнулась
І тебе не йти просила, щоб ця зустріч проминулась.
Не послухав ти, з'явившись з осяйним, грізним чолом.
Ви зустрілись - ти змагатись був готовий з юнаком.
Де тут вихід, де рятунок? Жах пойняв мене цілком.
Серцем всім він прагнув помсти, а не тільки язиком.
Якби ти його не знищив, вкривши смертним безгомінням,
Він би нашу тайну викрив, бо палав оскаженінням.
Гнівний цар мій дім одразу б сплюндрував своїм велінням,
І дітей пожерти б змусив, і звелів побить камінням.
Я віддячити не в силі,- хай віддячить божа влада!
Більш мене вже не злякає зір того лихого гада.
Я віднині славлю долю: згинув підступ, зникла зрада!
Я вже смерті не боюся! Ха-ха-ха, яка я рада!»
Автанділ їй рік: «Це правда! Так вже діється навкруг
З ворогів найгірший ворог той, хто вівся, наче друг
Мудрий серця не розкриє, уникаючи наруг Та тепер він труп.
Не бійся ні його, ні мстивих слуг.
Розкажи ж мені докладно, до якої сторони
Подалась красуня,- може, є звістки та новини?»
Знов Фатьма роняє сльози на серпанок пелени
«Згинув промінь, що, мов сонце, був освітлював лани'»
ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК КАДЖІ ВЗЯЛИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН В ПОЛОН
ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД ФАТЬМИ ДО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ФАТЬМИ
ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ЇЇ КОХАНОГО
Дев'ять євнухів поставив він на варті вдень, вночі-
Сам же став бенкетувати, і гуляючи, й п'ючи,
І подякував за діву, дар Усену даючи.
Загриміли тулумбаси, засурмили сурмачі.
Довго пили та гуляли, довго учта ще точилась.
Діва ж сонячна казала: «Доля вбивча розгнівилась!
О, кому я тут дістанусь, як отут я опинилась?
Вб'є мене життя важчезне! Що зробить, щоб я звільнилась?
0 красо моя трояндна! Хочу я, щоб ще цвіла ти!
Я зумію, з ласки бога, ворогів своїх здолати.
Хто з людей розумних схоче приректи себе до страти?
Розум мудрому потрібен, щоб розбити мури й грати».
Кличе євнухів до себе, каже так про свій їм стан:
«Стоячи отут на варті, піддались ви на обман,-
Взять мене за наречену марно думає ваш пан,
Марно грають звучні сурми і гуркоче барабан.
Вам царицею не буду - сяє інша путь мені.
Хоч би був жених як сонце,- вашій не піддамсь бридні,
Не благайте ви даремно! Мрію я про інші дні.
Жити тут із вами вкупі - не примусите, о ні!
Вб'ю себе я неминуче, ніж встромлю у серце враз,-
Вам ваш цар тоді залишить на життя недовгий час.
Ліпше дам я вам досхочу перлів, лалів та прикрас,-
Звідси випустіть мене ви, бо інакше - смерть для вас».
Взявши перли й самоцвіти із захову потайного
1 рубінову корону, цей вінець чола свойого,
Віддала: «Беріть, та майте жаль до серця запального,-
Випустіть мене, здобувши в нагороду ласку бога!»
Так за лали підкупила тих жадібних слуг дівиця,-
Ні царя, ні кари злої раб продажний не страшиться.
Дали згоду, щоб таємно вийшла звідси сяйнолиця.
Глянь, що золото вчиняє, сатанинська патериця!
Спрага золота призводить до біди і зла на світі,
Хтиво скреготять зубами люди, од жади неситі;
Хай пливуть скарби щомиті - мало їх жадібній хіті!
Душам, що лиш злота прагнуть, вищі небеса закриті.
Євнухи звершили нишком тайні наміри її;
Раб один, із себе знявши, дав їй одяги свої;
Вийшли так, що не узріли їх сп'янілі гультяї.
Не потрапив місяць в пащу ненажерної змії.
Євнухи втекли за нею. Путь натрапивши знайому,
Діва наш знайшла будинок і гукнула: «Фатьмо!»
З дому Вийшла я, впізнала зразу, рада лику дорогому!
В дім ввійти вона не хтіла, щоб розвіяти утому.
Каже так: «Твій скарб не згинув - знадобивсь на викуп він,
Хай господь всевишню ласку дасть за це тобі взамін!
Не тримай мене, негайно дай коня, інакше - скін!
Цар, дізнавшись, скаже слугам мчать за мною навздогін».
Ліпшого коня свойого їй я вивела із стайні;
В діви, тільки сіла верхи, вщухли стогони відчайні,-
Так, в сузір'ї Лева сівши, сонце сипле блиски сяйні.
Що плекала я - пропало, зникли сходи урожайні!
Аж на другий вечір тільки містом поголос пішов.
Переслідувачі всюди гнались, мчали стрімголов.
Я на допиті сказала: «Мій будинок - їй не схов;
Якби тут знайшли втікачку,- хай беруть із мене кров».
Не знайшли її, з погоні засоромлені вертались.
Цар і всі його надвірні сумували, побивались.
Глянь на них: в лілові строї, у жалобу повдягались!
Сонце зникло,- ми відтоді повним сяйвом не втішались.
Про наш місяць повість - згодом. Оповім тобі відтак,
Чим загрожував той красень, що мерцем тепер закляк.
Горе! Я була козою, цапом був моїм юнак.
Жінку зганьблює розпуста, чоловіка - переляк.
Не люблю свого я мужа - він худий, немов з хвороби.
Чашнагір же був вельможа, витязь гарної подоби.
Ми кохалися, хоч зараз не вдягну по нім жалоби.
О, хоч келих крові з нього дав мені сміливий хто би!
Я йому про цю пригоду оповіла, божевільна,
Як втікала сяйнолиця, мов лисиця заневільна.
Він грозив все викрить,- недруг, а не друг, душа свавільна.
Та тепер - він труп німотний. Я врятована і вільна!
При побаченнях від нього скільки я загроз начулась!
Того дня, коли до тебе я з запрошенням звернулась,
Сповістив і він про намір завітати. Я жахнулась
І тебе не йти просила, щоб ця зустріч проминулась.
Не послухав ти, з'явившись з осяйним, грізним чолом.
Ви зустрілись - ти змагатись був готовий з юнаком.
Де тут вихід, де рятунок? Жах пойняв мене цілком.
Серцем всім він прагнув помсти, а не тільки язиком.
Якби ти його не знищив, вкривши смертним безгомінням,
Він би нашу тайну викрив, бо палав оскаженінням.
Гнівний цар мій дім одразу б сплюндрував своїм велінням,
І дітей пожерти б змусив, і звелів побить камінням.
Я віддячити не в силі,- хай віддячить божа влада!
Більш мене вже не злякає зір того лихого гада.
Я віднині славлю долю: згинув підступ, зникла зрада!
Я вже смерті не боюся! Ха-ха-ха, яка я рада!»
Автанділ їй рік: «Це правда! Так вже діється навкруг
З ворогів найгірший ворог той, хто вівся, наче друг
Мудрий серця не розкриє, уникаючи наруг Та тепер він труп.
Не бійся ні його, ні мстивих слуг.
Розкажи ж мені докладно, до якої сторони
Подалась красуня,- може, є звістки та новини?»
Знов Фатьма роняє сльози на серпанок пелени
«Згинув промінь, що, мов сонце, був освітлював лани'»
ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК КАДЖІ ВЗЯЛИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН В ПОЛОН
Доле! Сатанинський підступ - ось таке єство твоє,-
Там зрадливості твоєї джерело невпинне б'є!
Де ти діла сонцерівну, що відраду нам дає?
Бачу я: у цьому світі все марнотою стає!
Мовила Фатьма: «Сховалось сонце, всесвіту світило,-
Увірвалось існування, і життя свій плин кінчило.
З тих часів безповоротно я поверглася в горнило,
І страждання сліз потоки із очей моїх точило.
Я, зненавидівши сина, дім увесь,- самотня плачу;
Як не сплю - про неї мрію, а вві сні її лиш бачу.
Той Усен, проклятий зрадник, за свою прокляту вдачу
Став гидкий - його прогнала, і його я винувачу!
Раз надвечір, як згасали сонця промені непевні,
Мимо чат міських пройшла я, мимо бідної харчевні.
Я її згадала,- серце вбили спогади плачевні,
І промовила: «Клену я чоловічі клятви ревні!»
Раб якийсь ввійшов до корчми, з ним три друзі -
зайшла браття. Раб по-рабськи був убраний,-
ті в дорожнє бідне лаття. Тут, на драхму взявши їжі,
сіли жваво круг багаття, їли, дружньо говорили, повні втіхи та завзяття.
Я прислухалась,- казали: «Добрі трунки і наїдки,
Та зібрались ми докупи,- невідомо хто і звідки;
Отже, кожен з нас повинен, щоб були всі інші - свідки,
Про свої діла й пригоди розпочати оповідки».
Втрьох ті виклали, що знали,- так ведеться вже давно
В мандрівців. Тут раб промовив: «Долю з неба нам дано.
Я зібрав для вас перлини, ви ж тут сіяли пшоно.
Бо моє оповідання - ліпше ваших всіх воно.
Я є раб царя Каджеті, владаря володарів.
Сталось так, що цар захворів,- недуг той його здолів!
Вмер сиріт розрадник дужий, охоронець всіх удів,
І взяла сестра царева доглядать його синів.
Дулардухт, хоча і жінка, управляє краєм гоже.
Хто раба її зачепить? Що їй підступи ворожі?
Вчить вона Росана й Родью - це її малі небожі,
А сама в Каджеті править,- їй скорились всі вельможі.
Десь сестра її померла - вість почувши цю сумну,
Стурбувалися вазіри: «Хто доклав би новину
їй про смерть лиця, що сяйвом осявало твердь земну?
Раб Рошак, що над рабами має владу головну».
Відповів Рошак: «Хай згину,- не знесу її плачу!
Я розбійником у поле ліпше зараз же втечу;
Там зберу багату здобич, погуляти дам мечу,
А, як втихне в неї горе, я назад сюди примчу».
Він скричав до нас, поплічних: «Я іду! Ходім за мною!»
Сто рабів найдужчих вибрав. Всі ми рушили юрбою,
Вдень грабуєм,- ніч на чатах не дає нам супокою.
З багатьох ми караванів скарб ділили між собою.
Ночі темної, глухої якось ми блукали в полі,
Раптом бачим,- блиск сліпучий осіяв усе в околі.
«Що, невже крокує сонце по землі на видноколі?» -
Так тоді ми міркували, з ляку й подиву схололі.
Цей казав: «Зоря світанку», «Ні, це місяць»,- той казав.
Щоб розглянуть сяйний привид, ми, припавши аж до трав,
Обійшли його, обстали мовчазним півколом лав,-
І до нас раптово голос з того світу пролунав.
Голос мовив: «Хто ви, люди? Як вас звать?
Без остороги їду я гінцем в Каджеті з Гуланшаро!
Геть з дороги!» Підійшли ми, це почувши, і зімкнули круг облоги,-
Перед нами виник в сяйві вершник, хмурий від тривоги.
Ми побачили обличчя, наче блискавку прозору,-
Грало сонячне проміння серед темного простору;
Розпочав тоді із нами привид бесіду сувору,
І агати вій стрілчастих осявало сяйво зору.
Ми слова йому казали ніжномовні, не грізні,
Він не був рабом. Не зразу розібрались ми в брехні,-
Перший з нас Рошак побачив, що це жінка на коні;
Він не дав їй, в бран забравши, знову зникнуть вдалині.
Ми казали їй: «По правді розкажи діла свої:
Хто ти є, чия ти, звідки і в які ідеш краї?»
Та мовчить вона, лиш ринуть сліз пекучих ручаї.
Жаль дивитися на місяць в пащі лютої змії!
Нам це сяйво полонене не промовило нічого -
Не сказала, звідки родом і страждає через кого;
їде мовчазна й печальна, дивиться сердито й строго,
І такий у неї погляд, як у василіска злого.
Нам Рошак сказав: «Не ждіте ви на відповідь негайну,-
Видно, людська річ не може викласти цю дивну тайну.
Бог ласкаво ощасливив нашу пані добродайну -
Він для неї шле дарунком полонянку незвичайну.
Бог воліє, щоб ту діву повели ми до цариці,-
Дасть вона за цей дарунок щедру сплату із скарбниці;
Все одно нам од владарки не сховати таємниці,
Лиш завиним перед нею, і зганьблять нас вчинки ниці».
Ми погодилися зразу, марних чвар не почали,
Шляхом знов назад в Каджеті нашу бранку повели,
Всяких бесід надокучних з нею більше не вели;
А вона ридала,- сльози по щоці її текли.
До Рошака я звернувся: «Відпусти хоч на часину
Ти мене у Гуланшаро,- я вернусь, тебе не кину».
Він пустив, і я поїхав; я тут маю шовк - частину
Заберу його й вернуся знов назад, в свою країну».
Всім подобалася повість про діла такі чудні,-
Кожне слово я почула, хоч стояла вдалині,
І зі слів його впізнала риси діви осяйні.
На всі драхми, повним коштом радість сплачено мені.
Я того раба до себе повела тієї ж миті. Попросила:
«Що казав ти,- повтори слова мені ті».
Повторив він все, нічого не міняючи у звіті,-
Повість ця мені, півмертвій, сил дає прожить на світі.
Чорних двох рабів я мала, знаних скрізь, як чаклуни,
Що могли ввійти і вийти невидимими вони,
їх послала я в Каджеті: «Не баріться,- з далини
Не вертайте, не прознавши десь про неї новини».
За три дні вони вернулись, чаклуни та мудраї:
«В путь там рушила цариця за моря в якісь краї;
В неї діва, що на людство сипле промені свої,-
За недолітка Росана вже засватали її.
Дулардухт звеліла: «Діву видам заміж за Росана
Лиш тоді, коли у серці згасне пал і зникне рана;
Доки я вернусь додому - хай тут жде на милодана».
В неї раб єдиний - євнух; житлом в неї - башта тьмяна.
В путь з царицею зібрались чаклуни, причар митці,
Щоб на ворога не трапить, не зблукать на манівці.
Залишилась в місті варта - найхоробріші бійці.
Час іде,- вже мають скоро повернутись мандрівці.
Місто Каджів - нездоланне. Мур обвівсь навкруг твердині,
Ще й стримить над містом скеля,- тайний хід є в скелі нині,
Можна ходом тим пробратись аж до башти на вершині,
Де красуня сонцелика пробував в самотині.
Варта з витязів суворих коло входу стала там,
Десять тисяч мечоносців, осторога ворогам,
Ще й три тисячі сторожі коло трьох фортечних брам…
Ти на полонене серце не вдягай кайдани сам!»
Осяйного Автанділа хоч гризе печаль стара,
Та від слів оцих приємних трохи зменшилась жура,
Радо він уславив бога, образ вічного добра:
«Звістку радісну і щасну кажеш ти, чиясь сестра!»
Він Фатьмі сказав: «Достойна на любов тепер мою ти,
Бо твоя жадана повість увільнила нас від скрути,
Але дай мені ще більше про Каджетію почути:
Як безплотний каджі може на людину схожим бути?
Жаль за дівою збудила оповідь твоя сьогодні,
Але що ж безплотні каджі учинити жінці годні?»
Змовила Фатьма: «Так знай же,- то не духти химородні,
А лиш люди, що обрали житлом скелі та безодні.
Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять
Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;
їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.
Всі, що йдуть боротись з ними,- в сліпоті й ганьбі відходять.
Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,
Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,
Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.
Схочуть - день без сонця гасне, схочуть - пітьму осявають.
Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,
Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби».
Автанділ сказав: «Зцілився дух мій, наче од хвороби,
Бо звістки, отут почуті, всі припали до вподоби».
Автанділ в сльозах невпинних серцем всім уславив бога:
«Боже, дякую тобі я, бо від тебе - допомога!
Слави й величі твоєї проказать устам не змога,-
Ти даруєш з неба ласку, й доля зміниться убога».
Славив бога: добрі вісті принесла йому ця повість,
Та Фатьма вже запалила в серці хтиву буйнокровість,-
Мусить пал її терпіти Автанділ, приспавши совість,
Мусить зносити лик сонця поцілунків гарячковість.
П'є Фатьма відраду, лігши з Автанділом тої ночі,-
Витязь стан її до себе пригортає неохоче.
Тінатін свою згадавши, тайним трепетом тріпоче,-
Звідси вирватись у безвість знавісніле серце хоче.
Ллються в море тайні сльози, сліплять очі силаю,-
Чорний вир агатний човен закрутив в крутінь свою.
Він казав: «Коханці, гляньте: був я рівен солов'ю,
Та, з трояндою розставшись, став я круком на гною».
Розтопить могла б каміння сліз рясних ріка кривава,-
Між троянд її спинила вій агатових застава.
Солов'єм Фатьма раділа, запобіглива й ласкава,
Бо, троянду стрівши, мріє солов'єм зробитись ґава.
Розсвітало. Сонце світу стан смуглявий свій омило
У купелі. Жінка внесла одягти на гарне тіло
Пишний стрій, чалму, білизну, що ясніла свіжо й біло:
«Все візьми ти, не соромся,- забери, що серцю мило».
Автанділ рішив: «Сьогодні я свою відкрию тайну».
Досі він вдягав одежу, для значних купців звичайну,
А тепер вдягнув обнову витязівську, злотосяйну.
Лев став сонцем. Всі узріли переміну в нім негайну.
Принесла Фатьма для учти різні страви та напої.
Автанділ, убраний пишно, появився у покої.
Мовила Фатьма, узрівши, що він зняв купецькі строї:
«Людям, що про тебе марять, втіхи ти додав нової!»
Захватом Фатьму впоїла красота його чудова,-
Він в душі своїй всміхався, не промовивши ні слова:
«Ні, про мене їй нічого не сказала ця обнова».
Що робить йому? За нього жінка ця на все готова.
Розійшлися по обіді. Витязь вирушив додому,
Він вина напився й зразу ліг заснути, збути втому.
Аж увечері проснувшись, встав у блиску осяйному,
Запросив Фатьму до себе: «Радий гостю я нічному».
Автанділ, Фатьму зустрівши, чує зойк її палкий:
«Той, чий стан, немов алое, смерть несе душі моїй».
Садовить її він поруч, стеле килима він їй;
На садок троянд лягає тінь од хатки довгих вій.
Автанділ їй каже: «Фатьмо, все про тебе знаю я,-
Від новин цих затремтиш ти, мов жалить тебе змія,
Та повинна знать ти правду, хто я є, моє ім'я.
Чорні пущі вій агатних - там таїться смерть моя.
Ти гадаєш, що купець я і веду цей караван,-
Ні, я є воєначальник, володар мій - Ростеван.
Я - водій всіх військ, що гідні прославлять царевий сан,
Всіх скарбниць і всіх зброярень розпорядник я і пан.
Знаю, ти - мій друг надійний. Де ще є такі серця?
Цар мій доньку має,- рівен сонцю блиск її лиця.
То вона мене мордує, і мене красуня ця
Надіслала в мандри,- кинув я царя, її вітця.
Я, шукаючи ту діву, про яку казала ти,
В пильних розшуках невпинних обійшов усі світи,-
Зміг закоханого в неї лева зблідлого знайти.
Він терзає власне серце від журби і тяготи».
Автанділ Фатьмі повідав, що причиною було,
Щоб укрив у шкуру тигра Таріел своє чоло.
Каже він: «Бальзам ти маєш, що душі загоїть зло,
Що зрятує вії чорні, наче ворона крило.
Якби вдвох з тобою, Фатьмо, ми йому допомогли,-
Може, ті зірки б звільнились від розпачливої мли.
Нас удвох би прославляли люди піснею хвали,
Бо тоді б коханці, певне, одне одного знайшли.
Щоб в Каджеті надіслати, дай свойого чаклуна,-
Понесе він вість, з якої діва втішиться сумна.
Будем ми отак чинити, як порадить нас вона;
З ласки бога, нам скориться та каджетська сторона».
Мовила Фатьма: «О боже! В дивних свідчусь я ділах!
Подвиг, що про нього чую, грані вічності досяг!»
Раб-чаклун з'явився чорний, наче ворон, віщий птах.
Витязь рік: «Іди в Каджеті, не страшись, що довгий шлях.
З мудрощів твоїх чаклунських мусить бути нам користь:
Загаси вогонь палючий, що серця нам люто їсть,
Новину цілющу сонцю ти повинен розповість».
Відказав той: «Вам я взавтра принесу жадану вість».
Там зрадливості твоєї джерело невпинне б'є!
Де ти діла сонцерівну, що відраду нам дає?
Бачу я: у цьому світі все марнотою стає!
Мовила Фатьма: «Сховалось сонце, всесвіту світило,-
Увірвалось існування, і життя свій плин кінчило.
З тих часів безповоротно я поверглася в горнило,
І страждання сліз потоки із очей моїх точило.
Я, зненавидівши сина, дім увесь,- самотня плачу;
Як не сплю - про неї мрію, а вві сні її лиш бачу.
Той Усен, проклятий зрадник, за свою прокляту вдачу
Став гидкий - його прогнала, і його я винувачу!
Раз надвечір, як згасали сонця промені непевні,
Мимо чат міських пройшла я, мимо бідної харчевні.
Я її згадала,- серце вбили спогади плачевні,
І промовила: «Клену я чоловічі клятви ревні!»
Раб якийсь ввійшов до корчми, з ним три друзі -
зайшла браття. Раб по-рабськи був убраний,-
ті в дорожнє бідне лаття. Тут, на драхму взявши їжі,
сіли жваво круг багаття, їли, дружньо говорили, повні втіхи та завзяття.
Я прислухалась,- казали: «Добрі трунки і наїдки,
Та зібрались ми докупи,- невідомо хто і звідки;
Отже, кожен з нас повинен, щоб були всі інші - свідки,
Про свої діла й пригоди розпочати оповідки».
Втрьох ті виклали, що знали,- так ведеться вже давно
В мандрівців. Тут раб промовив: «Долю з неба нам дано.
Я зібрав для вас перлини, ви ж тут сіяли пшоно.
Бо моє оповідання - ліпше ваших всіх воно.
Я є раб царя Каджеті, владаря володарів.
Сталось так, що цар захворів,- недуг той його здолів!
Вмер сиріт розрадник дужий, охоронець всіх удів,
І взяла сестра царева доглядать його синів.
Дулардухт, хоча і жінка, управляє краєм гоже.
Хто раба її зачепить? Що їй підступи ворожі?
Вчить вона Росана й Родью - це її малі небожі,
А сама в Каджеті править,- їй скорились всі вельможі.
Десь сестра її померла - вість почувши цю сумну,
Стурбувалися вазіри: «Хто доклав би новину
їй про смерть лиця, що сяйвом осявало твердь земну?
Раб Рошак, що над рабами має владу головну».
Відповів Рошак: «Хай згину,- не знесу її плачу!
Я розбійником у поле ліпше зараз же втечу;
Там зберу багату здобич, погуляти дам мечу,
А, як втихне в неї горе, я назад сюди примчу».
Він скричав до нас, поплічних: «Я іду! Ходім за мною!»
Сто рабів найдужчих вибрав. Всі ми рушили юрбою,
Вдень грабуєм,- ніч на чатах не дає нам супокою.
З багатьох ми караванів скарб ділили між собою.
Ночі темної, глухої якось ми блукали в полі,
Раптом бачим,- блиск сліпучий осіяв усе в околі.
«Що, невже крокує сонце по землі на видноколі?» -
Так тоді ми міркували, з ляку й подиву схололі.
Цей казав: «Зоря світанку», «Ні, це місяць»,- той казав.
Щоб розглянуть сяйний привид, ми, припавши аж до трав,
Обійшли його, обстали мовчазним півколом лав,-
І до нас раптово голос з того світу пролунав.
Голос мовив: «Хто ви, люди? Як вас звать?
Без остороги їду я гінцем в Каджеті з Гуланшаро!
Геть з дороги!» Підійшли ми, це почувши, і зімкнули круг облоги,-
Перед нами виник в сяйві вершник, хмурий від тривоги.
Ми побачили обличчя, наче блискавку прозору,-
Грало сонячне проміння серед темного простору;
Розпочав тоді із нами привид бесіду сувору,
І агати вій стрілчастих осявало сяйво зору.
Ми слова йому казали ніжномовні, не грізні,
Він не був рабом. Не зразу розібрались ми в брехні,-
Перший з нас Рошак побачив, що це жінка на коні;
Він не дав їй, в бран забравши, знову зникнуть вдалині.
Ми казали їй: «По правді розкажи діла свої:
Хто ти є, чия ти, звідки і в які ідеш краї?»
Та мовчить вона, лиш ринуть сліз пекучих ручаї.
Жаль дивитися на місяць в пащі лютої змії!
Нам це сяйво полонене не промовило нічого -
Не сказала, звідки родом і страждає через кого;
їде мовчазна й печальна, дивиться сердито й строго,
І такий у неї погляд, як у василіска злого.
Нам Рошак сказав: «Не ждіте ви на відповідь негайну,-
Видно, людська річ не може викласти цю дивну тайну.
Бог ласкаво ощасливив нашу пані добродайну -
Він для неї шле дарунком полонянку незвичайну.
Бог воліє, щоб ту діву повели ми до цариці,-
Дасть вона за цей дарунок щедру сплату із скарбниці;
Все одно нам од владарки не сховати таємниці,
Лиш завиним перед нею, і зганьблять нас вчинки ниці».
Ми погодилися зразу, марних чвар не почали,
Шляхом знов назад в Каджеті нашу бранку повели,
Всяких бесід надокучних з нею більше не вели;
А вона ридала,- сльози по щоці її текли.
До Рошака я звернувся: «Відпусти хоч на часину
Ти мене у Гуланшаро,- я вернусь, тебе не кину».
Він пустив, і я поїхав; я тут маю шовк - частину
Заберу його й вернуся знов назад, в свою країну».
Всім подобалася повість про діла такі чудні,-
Кожне слово я почула, хоч стояла вдалині,
І зі слів його впізнала риси діви осяйні.
На всі драхми, повним коштом радість сплачено мені.
Я того раба до себе повела тієї ж миті. Попросила:
«Що казав ти,- повтори слова мені ті».
Повторив він все, нічого не міняючи у звіті,-
Повість ця мені, півмертвій, сил дає прожить на світі.
Чорних двох рабів я мала, знаних скрізь, як чаклуни,
Що могли ввійти і вийти невидимими вони,
їх послала я в Каджеті: «Не баріться,- з далини
Не вертайте, не прознавши десь про неї новини».
За три дні вони вернулись, чаклуни та мудраї:
«В путь там рушила цариця за моря в якісь краї;
В неї діва, що на людство сипле промені свої,-
За недолітка Росана вже засватали її.
Дулардухт звеліла: «Діву видам заміж за Росана
Лиш тоді, коли у серці згасне пал і зникне рана;
Доки я вернусь додому - хай тут жде на милодана».
В неї раб єдиний - євнух; житлом в неї - башта тьмяна.
В путь з царицею зібрались чаклуни, причар митці,
Щоб на ворога не трапить, не зблукать на манівці.
Залишилась в місті варта - найхоробріші бійці.
Час іде,- вже мають скоро повернутись мандрівці.
Місто Каджів - нездоланне. Мур обвівсь навкруг твердині,
Ще й стримить над містом скеля,- тайний хід є в скелі нині,
Можна ходом тим пробратись аж до башти на вершині,
Де красуня сонцелика пробував в самотині.
Варта з витязів суворих коло входу стала там,
Десять тисяч мечоносців, осторога ворогам,
Ще й три тисячі сторожі коло трьох фортечних брам…
Ти на полонене серце не вдягай кайдани сам!»
Осяйного Автанділа хоч гризе печаль стара,
Та від слів оцих приємних трохи зменшилась жура,
Радо він уславив бога, образ вічного добра:
«Звістку радісну і щасну кажеш ти, чиясь сестра!»
Він Фатьмі сказав: «Достойна на любов тепер мою ти,
Бо твоя жадана повість увільнила нас від скрути,
Але дай мені ще більше про Каджетію почути:
Як безплотний каджі може на людину схожим бути?
Жаль за дівою збудила оповідь твоя сьогодні,
Але що ж безплотні каджі учинити жінці годні?»
Змовила Фатьма: «Так знай же,- то не духти химородні,
А лиш люди, що обрали житлом скелі та безодні.
Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять
Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;
їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.
Всі, що йдуть боротись з ними,- в сліпоті й ганьбі відходять.
Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,
Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,
Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.
Схочуть - день без сонця гасне, схочуть - пітьму осявають.
Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,
Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби».
Автанділ сказав: «Зцілився дух мій, наче од хвороби,
Бо звістки, отут почуті, всі припали до вподоби».
Автанділ в сльозах невпинних серцем всім уславив бога:
«Боже, дякую тобі я, бо від тебе - допомога!
Слави й величі твоєї проказать устам не змога,-
Ти даруєш з неба ласку, й доля зміниться убога».
Славив бога: добрі вісті принесла йому ця повість,
Та Фатьма вже запалила в серці хтиву буйнокровість,-
Мусить пал її терпіти Автанділ, приспавши совість,
Мусить зносити лик сонця поцілунків гарячковість.
П'є Фатьма відраду, лігши з Автанділом тої ночі,-
Витязь стан її до себе пригортає неохоче.
Тінатін свою згадавши, тайним трепетом тріпоче,-
Звідси вирватись у безвість знавісніле серце хоче.
Ллються в море тайні сльози, сліплять очі силаю,-
Чорний вир агатний човен закрутив в крутінь свою.
Він казав: «Коханці, гляньте: був я рівен солов'ю,
Та, з трояндою розставшись, став я круком на гною».
Розтопить могла б каміння сліз рясних ріка кривава,-
Між троянд її спинила вій агатових застава.
Солов'єм Фатьма раділа, запобіглива й ласкава,
Бо, троянду стрівши, мріє солов'єм зробитись ґава.
Розсвітало. Сонце світу стан смуглявий свій омило
У купелі. Жінка внесла одягти на гарне тіло
Пишний стрій, чалму, білизну, що ясніла свіжо й біло:
«Все візьми ти, не соромся,- забери, що серцю мило».
Автанділ рішив: «Сьогодні я свою відкрию тайну».
Досі він вдягав одежу, для значних купців звичайну,
А тепер вдягнув обнову витязівську, злотосяйну.
Лев став сонцем. Всі узріли переміну в нім негайну.
Принесла Фатьма для учти різні страви та напої.
Автанділ, убраний пишно, появився у покої.
Мовила Фатьма, узрівши, що він зняв купецькі строї:
«Людям, що про тебе марять, втіхи ти додав нової!»
Захватом Фатьму впоїла красота його чудова,-
Він в душі своїй всміхався, не промовивши ні слова:
«Ні, про мене їй нічого не сказала ця обнова».
Що робить йому? За нього жінка ця на все готова.
Розійшлися по обіді. Витязь вирушив додому,
Він вина напився й зразу ліг заснути, збути втому.
Аж увечері проснувшись, встав у блиску осяйному,
Запросив Фатьму до себе: «Радий гостю я нічному».
Автанділ, Фатьму зустрівши, чує зойк її палкий:
«Той, чий стан, немов алое, смерть несе душі моїй».
Садовить її він поруч, стеле килима він їй;
На садок троянд лягає тінь од хатки довгих вій.
Автанділ їй каже: «Фатьмо, все про тебе знаю я,-
Від новин цих затремтиш ти, мов жалить тебе змія,
Та повинна знать ти правду, хто я є, моє ім'я.
Чорні пущі вій агатних - там таїться смерть моя.
Ти гадаєш, що купець я і веду цей караван,-
Ні, я є воєначальник, володар мій - Ростеван.
Я - водій всіх військ, що гідні прославлять царевий сан,
Всіх скарбниць і всіх зброярень розпорядник я і пан.
Знаю, ти - мій друг надійний. Де ще є такі серця?
Цар мій доньку має,- рівен сонцю блиск її лиця.
То вона мене мордує, і мене красуня ця
Надіслала в мандри,- кинув я царя, її вітця.
Я, шукаючи ту діву, про яку казала ти,
В пильних розшуках невпинних обійшов усі світи,-
Зміг закоханого в неї лева зблідлого знайти.
Він терзає власне серце від журби і тяготи».
Автанділ Фатьмі повідав, що причиною було,
Щоб укрив у шкуру тигра Таріел своє чоло.
Каже він: «Бальзам ти маєш, що душі загоїть зло,
Що зрятує вії чорні, наче ворона крило.
Якби вдвох з тобою, Фатьмо, ми йому допомогли,-
Може, ті зірки б звільнились від розпачливої мли.
Нас удвох би прославляли люди піснею хвали,
Бо тоді б коханці, певне, одне одного знайшли.
Щоб в Каджеті надіслати, дай свойого чаклуна,-
Понесе він вість, з якої діва втішиться сумна.
Будем ми отак чинити, як порадить нас вона;
З ласки бога, нам скориться та каджетська сторона».
Мовила Фатьма: «О боже! В дивних свідчусь я ділах!
Подвиг, що про нього чую, грані вічності досяг!»
Раб-чаклун з'явився чорний, наче ворон, віщий птах.
Витязь рік: «Іди в Каджеті, не страшись, що довгий шлях.
З мудрощів твоїх чаклунських мусить бути нам користь:
Загаси вогонь палючий, що серця нам люто їсть,
Новину цілющу сонцю ти повинен розповість».
Відказав той: «Вам я взавтра принесу жадану вість».
ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД ФАТЬМИ ДО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Пише так Фатьма: «О сонце! О світило всеземне,
Що всіх палить, хто до нього тільки поглядом сягне,-
Красномовне, величаве, милозоре, осяйне!
О кришталь і лал, в намисто щільно сплетені одне!
Хоч мені не розказала, звідки ти і хто ти є,
Та тепер, пізнавши правду, серце щастя зазнає.
Втишить безум Таріела повідомлення твоє,-
Хай фіалкою цвітеш ти, він трояндою стає!
Ось прибув сюди до тебе Таріела побратим,-
Автанділ, арабський витязь, що завзяттям запальним
Славен всюди. Він чекає на листа твого затим,
Щоб потішила нас, мудра, ти посланням докладним.
Наш слуга іде до тебе, щоб нам відповідь дала ти:
Що в Каджеті чути? Скоро мають каджі повертати?
Скільки війська у залозі - ми повинні точно знати.
Хто правує над вояцтвом? Чи потужні в місті чати?
Що про це ти тільки знаєш,- все вклади в своє послання,
А коханому твоєму передай хоч знак вітання.
Відтепер уже на радість оберни свої страждання,-
З ласки бога, вас з'єднаю, гідних щирого кохання.
В тебе, лист мій, бистрі ноги,- поспішай же в дальню даль!
Заздрю я тобі - побачиш ти рубіни і кришталь;
Ти щасливіший за мене: очі ті,- моя печаль,-
Стануть там тебе читати. Чи тобі мене не жаль?»
Лист Фатьми взяв раб, почувши слово, вимовлене нею:
«Ти красуню сонцерівну вісткою потіш моєю».
Одягнув чаклун на тіло смарагдових барв керею,
Тої ж миті зник, шугнувши над дахами, над землею.
Він летів, як линуть стріли, з лука пущені уміло,
І, коли досяг Каджеті, тільки-тільки звечоріло.
Повз озброєну сторожу він пройшов незримо й сміло
І віддав послання сонцю, що в ув'язненні смутніло.
Вільно він пройшов крізь брами, перед ним розкрився вхід,-
Вліз до башти він, патлатий, чорношкірий страховид,
Аж злякалась полонянка, як узріла негра вид.
Став троянди цвіт шафраном, а фіалки цвіт поблід.
Негр промовив: «Не лякайся, не мана я з того світу,-
Раб Фатьми я, що до тебе прилетів з листом привіту;
Прочитай цей лист - потішить він тебе, журбою вбиту,-
Поспішає промінь сонця до трояндового цвіту».
Сонцелика здивувалась, що Фатьма їй шле звістки,-
Мигдалі очей розкрились, затремтів агат хисткий.
Власноручно раб оддав їй гарно писані листки,-
Лист читала і зітхала, сліз роняючи разки.
Так раба спитала: «Хто там йде на розшуки за мною?
Хто прознав, що я існую, персть топчу іще ногою?»
Відповів він: «Всім, що знаю, поділюся я з тобою:
Ти пішла - померкло сонце, огорнулись землі тьмою.
З того дня Фатьма страждає - в неї в серці лютий спис,
Сльози в неї по обличчю аж до моря ринуть вниз.
Якось раз уже Фатьмі я вість про тебе був приніс,-
Свідком бог,- вона відтоді не спиняє зливи сліз.
Та прийшов до неї витязь уродливий, вбраний гарно
, І вона йому повіла, як тебе шукає марно.
Він і є шукач твій смілий, що поводиться владарно;
Він мені звелів од тебе вість принести незабарно».
Діва каже: «Чоловіче, ти не зрік брехливих слів,-
Але як Фатьма дізналась, хто мене сюди привів?
Так, десь є той, що роздмухав в мене омахи вогнів!
Як кипить це бідне серце,- хай би лист мій розповів!»
Що всіх палить, хто до нього тільки поглядом сягне,-
Красномовне, величаве, милозоре, осяйне!
О кришталь і лал, в намисто щільно сплетені одне!
Хоч мені не розказала, звідки ти і хто ти є,
Та тепер, пізнавши правду, серце щастя зазнає.
Втишить безум Таріела повідомлення твоє,-
Хай фіалкою цвітеш ти, він трояндою стає!
Ось прибув сюди до тебе Таріела побратим,-
Автанділ, арабський витязь, що завзяттям запальним
Славен всюди. Він чекає на листа твого затим,
Щоб потішила нас, мудра, ти посланням докладним.
Наш слуга іде до тебе, щоб нам відповідь дала ти:
Що в Каджеті чути? Скоро мають каджі повертати?
Скільки війська у залозі - ми повинні точно знати.
Хто правує над вояцтвом? Чи потужні в місті чати?
Що про це ти тільки знаєш,- все вклади в своє послання,
А коханому твоєму передай хоч знак вітання.
Відтепер уже на радість оберни свої страждання,-
З ласки бога, вас з'єднаю, гідних щирого кохання.
В тебе, лист мій, бистрі ноги,- поспішай же в дальню даль!
Заздрю я тобі - побачиш ти рубіни і кришталь;
Ти щасливіший за мене: очі ті,- моя печаль,-
Стануть там тебе читати. Чи тобі мене не жаль?»
Лист Фатьми взяв раб, почувши слово, вимовлене нею:
«Ти красуню сонцерівну вісткою потіш моєю».
Одягнув чаклун на тіло смарагдових барв керею,
Тої ж миті зник, шугнувши над дахами, над землею.
Він летів, як линуть стріли, з лука пущені уміло,
І, коли досяг Каджеті, тільки-тільки звечоріло.
Повз озброєну сторожу він пройшов незримо й сміло
І віддав послання сонцю, що в ув'язненні смутніло.
Вільно він пройшов крізь брами, перед ним розкрився вхід,-
Вліз до башти він, патлатий, чорношкірий страховид,
Аж злякалась полонянка, як узріла негра вид.
Став троянди цвіт шафраном, а фіалки цвіт поблід.
Негр промовив: «Не лякайся, не мана я з того світу,-
Раб Фатьми я, що до тебе прилетів з листом привіту;
Прочитай цей лист - потішить він тебе, журбою вбиту,-
Поспішає промінь сонця до трояндового цвіту».
Сонцелика здивувалась, що Фатьма їй шле звістки,-
Мигдалі очей розкрились, затремтів агат хисткий.
Власноручно раб оддав їй гарно писані листки,-
Лист читала і зітхала, сліз роняючи разки.
Так раба спитала: «Хто там йде на розшуки за мною?
Хто прознав, що я існую, персть топчу іще ногою?»
Відповів він: «Всім, що знаю, поділюся я з тобою:
Ти пішла - померкло сонце, огорнулись землі тьмою.
З того дня Фатьма страждає - в неї в серці лютий спис,
Сльози в неї по обличчю аж до моря ринуть вниз.
Якось раз уже Фатьмі я вість про тебе був приніс,-
Свідком бог,- вона відтоді не спиняє зливи сліз.
Та прийшов до неї витязь уродливий, вбраний гарно
, І вона йому повіла, як тебе шукає марно.
Він і є шукач твій смілий, що поводиться владарно;
Він мені звелів од тебе вість принести незабарно».
Діва каже: «Чоловіче, ти не зрік брехливих слів,-
Але як Фатьма дізналась, хто мене сюди привів?
Так, десь є той, що роздмухав в мене омахи вогнів!
Як кипить це бідне серце,- хай би лист мій розповів!»
ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ФАТЬМИ
«Пані й мати! Ось пишу я, сонцелика, цей одвіт.
Ти, дорожча, аніж мати, подивись, що робить світ
Із своєї бранки, з мене,- збільшив жаль, обтяжив гніт!
Тільки нині маю радість: лист од тебе, твій привіт.
Ти від двох нечистих духів вже колись мене звільнила,
А тепер мене обсіла лютих каджів тьмуща сила,-
В бран вони мене забрали, і звільнитися - несила.
Гинуть всі мої надії, що в душі своїй носила.
Новини які б ви інші від нещасної почули?
Ще нема цариці каджів, ще і каджі не вернули,
Та вояцтво тьмочисленне скрізь тримає караули.
Знай, що розшуки найдужчі тут нічого б не сягнули.
Той, хто там мене шукає,- марно втоми зазнає,
Марно мучить ради мене серце спалене своє;
Заздрю я - він бачив сонце, що промінням виграє.
Ах, без милодана стало тягарем життя моєї
Я раніш свої пригоди у собі ховала тайно,
Бо язик не міг промовить, як страждала я безкрайно.
Зглянутись на мене прошу я коханого відчайно,-
Хай від розшуків зречеться! Так йому і передай-но.
Хай він має жаль у серці до коханого створіння,
Бо коли він вмре, я стріну смерть подвійну від тужіння.
Ні, мені нема рятунку,- долі отаке веління.
Якщо він зневажить долю, вб'є мене її каміння!
Просиш ти йому прислати знак якийсь від мене нині.
Шлю йому шматок вуалі, найдорожчої святині,
Бо на дар його дивитись - в мене радощі єдині,
Хоч, немов моя недоля, чорні барви в цій тканині».
Ти, дорожча, аніж мати, подивись, що робить світ
Із своєї бранки, з мене,- збільшив жаль, обтяжив гніт!
Тільки нині маю радість: лист од тебе, твій привіт.
Ти від двох нечистих духів вже колись мене звільнила,
А тепер мене обсіла лютих каджів тьмуща сила,-
В бран вони мене забрали, і звільнитися - несила.
Гинуть всі мої надії, що в душі своїй носила.
Новини які б ви інші від нещасної почули?
Ще нема цариці каджів, ще і каджі не вернули,
Та вояцтво тьмочисленне скрізь тримає караули.
Знай, що розшуки найдужчі тут нічого б не сягнули.
Той, хто там мене шукає,- марно втоми зазнає,
Марно мучить ради мене серце спалене своє;
Заздрю я - він бачив сонце, що промінням виграє.
Ах, без милодана стало тягарем життя моєї
Я раніш свої пригоди у собі ховала тайно,
Бо язик не міг промовить, як страждала я безкрайно.
Зглянутись на мене прошу я коханого відчайно,-
Хай від розшуків зречеться! Так йому і передай-но.
Хай він має жаль у серці до коханого створіння,
Бо коли він вмре, я стріну смерть подвійну від тужіння.
Ні, мені нема рятунку,- долі отаке веління.
Якщо він зневажить долю, вб'є мене її каміння!
Просиш ти йому прислати знак якийсь від мене нині.
Шлю йому шматок вуалі, найдорожчої святині,
Бо на дар його дивитись - в мене радощі єдині,
Хоч, немов моя недоля, чорні барви в цій тканині».
ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ЇЇ КОХАНОГО
До укоханого пише і зітхає з непокою,-
Полум'я палюче в серці гасне, зрошене сльозою;
Лист складає, що всі душі вмить пронизує стрілою;
Розкривається троянда, і кристали сяють грою.
«Любий мій! Я власноручно слово списую по слові,-
Стан гнучкий - пером для мене, а чорнило - з жовчі й крові.
А папір - серця то наші, разом з'єднані в любові.
О ти, серце, чорне серце! Ти, закуте, будь в закові!
Бачиш, любий мій, що діє світ оцей, його діла!
Скільки б сяєво не сяло, та для мене скрізь імла.
Мудреці ганьблять немарно світ, юдоль плачу і зла!
Горе, горе! Як без тебе існувати я змогла?
Роз'єднав нас, мій коханий, світ і час, проклятий тричі,-
Не судилось радо глянуть одне одному у вічі!
Що зробити може серце, мов списом пробите в січі?
Розум мій розкрив для тебе мрії й мислі таємничі.
Присягаюсь світлим сонцем, в мене зникла і надія,
Що живий ти, бо й у власнім вже зневірилась житті я,
Та, дізнавшись, прославляла милість бога-чудодія,-
Радість зваживши із горем, спалахнула марна мрія.
Ти живий - цього вже досить, щоб у серці зник одчай,
В серці, зраненому тяжко, в серці, спаленому вкрай.
Ти про мене, що вмирає за тобою, хоч згадай,-
Тут в журбі моє кохання виростає, наче гай.
Повість днів моїх для тебе тут описувать - несила,
Бо ця повість неймовірна і язик би мій зморила.
Раз мене Фатьма від горя - з ласки божої - звільнила,
Нині ж світ, як личить світу, знову кинув до горнила.
Він тепер ще збільшив горе, долучив до болів болі;
Мук моїх різноманітних, видно, світу не доволі,-
Знов у каджів непоборних опинилась я в неволі.
Все, що сталось з нами, любий,- все це справи злої долі.
Я сиджу в гірській фортеці - не сягти до мене й оку,
Через хід у скелі можна в тверджу вибратись високу;
День і ніч отут сторожа ходить з того, з цього боку,-
Вб'ють вони всіх супротивців, підступить не давши й кроку.
Ти гадаєш, що до інших рівне військо це вороже?
Не наклич такого горя, що мене забити зможе,-
Я тебе побачу мертвим, і в огні душа знеможе!
О, зречись мене! - хай серце на каміння стане схоже.
Не сумуй ти, мій коханий, побиватись перестань,
Що якийсь інакший ловчий заполює бідну лань.
Я не житиму без тебе, не знесу тяжких страждань:
Чи встромлю кинджала в груди, чи зі скелі кинусь в хлань.
Присягаюсь я, що зірка є тобі навіки вірна,
Хоч би від трьох сонць укупі їй стелилась блесть незмірна!
Кинусь вниз - стоїть над хланню ця моя тюрма нагірна.
Помолись: хай дух мій прийме неба глибина прозірна!
Помолись за мене богу, щоб звільнив мене з плачу,
Щоб послав мені він крила,- в ясний світ я полечу,
Від страждань в землі, в повітрі, у воді, в огні втечу,
Блиском сонячного сяйва там свій зір озолочу!
Чи без тебе, частко сонця, світить сонце милозоре?
Ні, бо ти з ним злитий, Леве, Зодіаку світла зоре!
Там, на сонці,- наша зустріч, там осяєш серце хворе.
Буде смерть мені солодка, бо життя гірке й суворе.
Я, тобі віддавши душу, розіб'ю життя кайдани,-
Лиш любов в серцях сховаєм ми, навічні милодани.
Горе! Спогади про тебе рани змножують на рани,-
Ради нашої любові, не вбивайся, мій коханий!
Полум'я палюче в серці гасне, зрошене сльозою;
Лист складає, що всі душі вмить пронизує стрілою;
Розкривається троянда, і кристали сяють грою.
«Любий мій! Я власноручно слово списую по слові,-
Стан гнучкий - пером для мене, а чорнило - з жовчі й крові.
А папір - серця то наші, разом з'єднані в любові.
О ти, серце, чорне серце! Ти, закуте, будь в закові!
Бачиш, любий мій, що діє світ оцей, його діла!
Скільки б сяєво не сяло, та для мене скрізь імла.
Мудреці ганьблять немарно світ, юдоль плачу і зла!
Горе, горе! Як без тебе існувати я змогла?
Роз'єднав нас, мій коханий, світ і час, проклятий тричі,-
Не судилось радо глянуть одне одному у вічі!
Що зробити може серце, мов списом пробите в січі?
Розум мій розкрив для тебе мрії й мислі таємничі.
Присягаюсь світлим сонцем, в мене зникла і надія,
Що живий ти, бо й у власнім вже зневірилась житті я,
Та, дізнавшись, прославляла милість бога-чудодія,-
Радість зваживши із горем, спалахнула марна мрія.
Ти живий - цього вже досить, щоб у серці зник одчай,
В серці, зраненому тяжко, в серці, спаленому вкрай.
Ти про мене, що вмирає за тобою, хоч згадай,-
Тут в журбі моє кохання виростає, наче гай.
Повість днів моїх для тебе тут описувать - несила,
Бо ця повість неймовірна і язик би мій зморила.
Раз мене Фатьма від горя - з ласки божої - звільнила,
Нині ж світ, як личить світу, знову кинув до горнила.
Він тепер ще збільшив горе, долучив до болів болі;
Мук моїх різноманітних, видно, світу не доволі,-
Знов у каджів непоборних опинилась я в неволі.
Все, що сталось з нами, любий,- все це справи злої долі.
Я сиджу в гірській фортеці - не сягти до мене й оку,
Через хід у скелі можна в тверджу вибратись високу;
День і ніч отут сторожа ходить з того, з цього боку,-
Вб'ють вони всіх супротивців, підступить не давши й кроку.
Ти гадаєш, що до інших рівне військо це вороже?
Не наклич такого горя, що мене забити зможе,-
Я тебе побачу мертвим, і в огні душа знеможе!
О, зречись мене! - хай серце на каміння стане схоже.
Не сумуй ти, мій коханий, побиватись перестань,
Що якийсь інакший ловчий заполює бідну лань.
Я не житиму без тебе, не знесу тяжких страждань:
Чи встромлю кинджала в груди, чи зі скелі кинусь в хлань.
Присягаюсь я, що зірка є тобі навіки вірна,
Хоч би від трьох сонць укупі їй стелилась блесть незмірна!
Кинусь вниз - стоїть над хланню ця моя тюрма нагірна.
Помолись: хай дух мій прийме неба глибина прозірна!
Помолись за мене богу, щоб звільнив мене з плачу,
Щоб послав мені він крила,- в ясний світ я полечу,
Від страждань в землі, в повітрі, у воді, в огні втечу,
Блиском сонячного сяйва там свій зір озолочу!
Чи без тебе, частко сонця, світить сонце милозоре?
Ні, бо ти з ним злитий, Леве, Зодіаку світла зоре!
Там, на сонці,- наша зустріч, там осяєш серце хворе.
Буде смерть мені солодка, бо життя гірке й суворе.
Я, тобі віддавши душу, розіб'ю життя кайдани,-
Лиш любов в серцях сховаєм ми, навічні милодани.
Горе! Спогади про тебе рани змножують на рани,-
Ради нашої любові, не вбивайся, мій коханий!