Руставели Шота. Витязь у тигровій шкурі

   Битись далі, не зазнавши ран тяжких на полі брані,-
   Вороги втекли від левів, наче кози, наче лані.
   Із трьохсот бійців сто сорок вмерло дня того страшного,-
   Це Фрідона засмутило, та втішала перемога:
   Після бою не лишилось в місті ворога живого.
   Не злічити, скільки в здобич мали скарбу дорогого!
   На верблюдах і на мулах повезли із цих країн
   Купи сяйних самоцвітів і три тисячі перлин,
   Все _ гранчастий, добрий камінь: пишний яхонт і рубін;
   Варту виставивши, сонце посадили в паланкін.
   У Каджеті залишили шістдесят богатирів,
   Повезли з собою сонце - сяйвом лик її горів;
   Дружно рушили у дальню путь до города Морів,
   Щоб Фатьму зустріти й скласти дяку, гідну владарів.

ПРИЇЗД ТАРІЕЛА ДО ЦАРЯ МОРІВ

   Він послав з таким посланням до царя Морів гінця:
   «Від звитяжця Таріела йде до тебе звістка ця,-
   Я везу з Каджеті сонце, що скоряє всі серця.
   І тебе я прагну бачить, наче рідного вітця.
   Я здобув країну каджів, взяв скарби, понищив чати,-
   Завдяки тобі, о царю, зміг я радості зазнати,
   Завдяки Фатьмі, що стала сонцеві за рідну мати.
   Як віддячу я? Огидні обіцянки марні сплати.
   Крізь твоє йдемо ми царство - нас побачить маєш змогу;
   Я тобі країну каджів віддаю, на осторогу
   Так скажу: в фортеці їхній ти міцну лиши залогу.
   Я не можу йти до тебе, вирушай же ти в дорогу!
   Мужеві Фатьми, Усену, просимо сказати ми:
   Хай пришле жону до діви, нині звільненої з тьми,-
   Прагне гаряче красуня бачити лице Фатьми.
   Мов кришталь, ясніш за сонце, діва сяє між людьми».
   Посланця від Таріела володар Морів прийняв,-
   Схвилювалось в нього серце, як чудну він вість прознав,
   І тоді він вславив бога, водія небесних лав;
   Не ждучи прохань повторних, на коні до них помчав.
   Він рішив весілля їхнє влаштувати тут, як слід,-
   Взяв дари, агату трохи у сакви поклав під спід,
   Вдвох з Фатьмою в мандри рушив,- десять день тривав похід;
   Він побачив лева й сонце, що втішає людський рід.
   Втрьох царя Морів зустріли. Військо стало віддалі,-
   Він поцілував прибульців, уклонився до землі,
   І прославив Таріела, щедрим бувши в цій хвалі;
   Милувався, як побачив діви сяйні кришталі.
   З дівою Фатьма зустрілась, серце їй жага пекла,
   Поцілунками припала і до рук, і до чола,
   Говорила: «З ласки бога геть розвіялась імла!
   Знаю я добра одвічність, знаю я минучість зла!»
   Діва, до Фатьми припавши, каже речі ніжномовні:
   «Бог щедротами своїми душі радує любовні,-
   Я була раніш у скрузі, а тепер - як місяць вповні;
   Гріє сонце, і троянди розкриваються чудовні».
   Цар Морів бучне весілля впорядив їм у палаті,-
   Таріелу за Каджеті він приніс дари багаті,
   Всім роздав скарби й клейноди, що були із дому взяті.
   Мов по мості, по перперах люд ходив на тому святі.
   Всюди купами валявся оксамит, брокат, атлас,-
   Таріел дістав корону, найціннішу з всіх окрас,
   В ній горів суцільний яхонт, що не змерхнув, не пригас,-
   Золотий престол сміливцю цар оддав на вічний час.
   Зготував розкішний одяг цар для Нестан-Дареджан,
   Вкритий яхонтом і лалом, що ним славен Бадахшан.
   Сіли вдвох юнак і діва - зір їх сяє, гнеться стан,
   І вогонь проймає душу всіх тамтешніх поселян.
   Цар приніс дари препишні Автанділу та Фрідону,-
   Кожен з них коня одержав, дороге сідло й попону,
   Одяг, шитий самоцвіттям, що красило б і корону;
   Відказали: «Хай же квітне блиск і міць твойого трону!»
   Таріел царю подяку склав словами отакими:
   «Радий я, тебе узрівши вкупі з друзями твоїми.
   Нас незмірно обсипаєш ти дарами дорогими,-
   Видно, добре учинили, що повз тебе не пройшли ми».
   Цар Морів сказав: «О царю, леве дужий серед бою!
   Ти розлукою вбиваєш, ти несеш життя з собою!
   О прекрасний, чи я годен хоч звернутись із хвалою?
   Радість ока, ти відходиш,- чим же душу я загою?»
   Таріел Фатьмі промовив: «Ти мені - замість сестри!
   Борг великий мій до тебе, та дождався я пори,
   Щоб його віддати,- нині всі клейноди, всі дари,
   Що я вивіз із Каджеті, ти до себе забери!»
   Хилиться Фатьма в поклоні і на дяку так говоре:
   «Царю мій, мене без тебе спалить полум'я суворе!
   Ти ідеш, мене лишаєш,- безум знову душу зборе,
   О, блаженні,- хто з тобою; хто ж без тебе - тим лиш горе!»
   Молоді, від щастя сяйні, так царю Морів сказали,-
   Губи їх - перлисті мушлі, зуби їх - немов кристали:
   «Що без тебе нам свирілі, звуки арф, бенкетні зали?
   Та пусти нас, не затримуй, щоб ми радості зазнали!
   Виконай, як рідний батько, мрію молодих єдину,-
   Дай нам корабель годящий, щоб пливти на батьківщину».
   Цар промовив: «Вам до смерті слугувати я не кину!
   Поспішаєш ти - додому одвези ж свою дружину».
   Цар на березі морському зготував їм корабель.
   Таріел поплив,- і люди, повиходивши з осель,
   Лляли сльози, рвали коси, притулялися до скель;
   Плач Фатьми так лився в море, як потік з гірських земель.

РОЗЛУКА ТАРІЕЛА З ЦАРЕМ МОРІВ ТА ПРИБУТТЯ ЙОГО ДО ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА

   Щасно вирушили морем наречені три брати,
   Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.
   Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;
   На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.
   До Асмат вони рішили посланця вперед послати,-
   Він і людові Фрідона мусив звістку передати:
   «Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.
   Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати».
   Як до берега пристали,- сонце сіло в паланкін;
   Веселились, наче діти,- зникло горе злих годин.
   Ось прийшли у край, де правив дужий левень
   Нурадін,- їм назустріч позбігався весь нарід зі всіх сторін.
   Всі Фрідонові вельможі вийшли стріти їх на лан,
   І Асмат, яка позбулась в серці кровоточних ран,
   Дочекалась і щасливо пригорнула Дареджан,-
   Не розтяли б і сокири рук, що стисли юний стан!
   Помічницю вірну ніжно Дареджан обійняла,
   Проказавши: «Скільки горя вірниці я завдала!
   Але бог явив нам нині повні милості діла.
   Як твоє велике серце я прославити б змогла?»
   їй Асмат отак сказала: «Богу завше я в послузі,
   Бо троянди не померзли, світлий місяць не на скрузі.
   Смерть мені б життям здалася, якби ти була у тузі,-
   Вірні панові васали ліпші, ніж усякі друзі».
   Уклонилися вельможі, ревно дякуючи богу:
   «Слався, боже! - шлеш ти радість і розвіюєш тривогу!
   Згасло полум'я, бо нині вас побачить бог дав змогу,-
   Він, завдавши рани серцю, сам зціляє душу вбогу».
   Підійшли вони до левнів, цілували їх по праву;
   Цар сказав їм: «Ваші браття йшли за нас на смерть криваву,
   Та знайшли вони не мрію - радість вічну й величаву,
   Бо, з єдиним сполучившись, збільшили стокротно славу.
   їхні смерті наше серце турбувать не перестануть,
   Хоч вони отам від бога несмертельний дар дістануть».
   Це сказавши, цар заплакав: сніг, і дощ, і сльози кануть,
   Студенить троянди січень, і нарциси ніжні в'януть.
   Всі, царя в сльозах узрівши, почали ридання шумні,
   Вбитих родичів згадавши, голосили, мов безумні;
   Згодом стихли і сказали: «Сонцем звуть тебе розумні,-
   Хто тебе побачить,- в того никнуть наміри злодумні!
   Царю, зніс ти біль нестерпний - хто зазнав такої туги?
   Згинути за тебе раді ми, твої навічні слуги».
   Зрік Фрідон: «Ти не печалься, ми вшануєм їх заслуги.
   Бог тобі ще дасть стокротно і відради, і потуги!»
   Автанділ також в печалі появив їм співчування,
   І вони сказали: «Зникла у душі журба остання;
   Лев знайшов пропале сонце, закінчилось їх розстання,-
   Сліз не литимемо більше і зупинимо ридання!»
   І вони пішли до міста, до воріт Мулгазанзарі.
   Барабанний гук пролинув у розміренім ударі,
   І сплітав прегарно звуки барабан з кімвалом в парі;
   Позбирались горожани, аж спустіло на базарі.
   Всі купці на площу вийшли, привели дітей з собою,
   Лад наводила сторожа, у руках затисши зброю;
   Вартовим бентежні люди завдавали непокою,-
   Всі просили їх пустити на видовище юрбою.
   З коней скочивши, вступили у Фрідонові палати.
   Вийшли слуги,- і на кожнім злотний пояс,
   пишні шати; їм під ноги простелили оксамити і брокати,
   Розсипали скрізь червінці,- люди бігли їх збирати.

ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ФРІДОН

   Зготував Фрідон для діви трон, весь біло-пурпуровий,
   Де габу червону й жовту самоцвіт сплітав чудовий;
   Автанділу ж поруч друзів чорно-жовтий трон готовий,
   Сіли тут вони. Я бачив, як радів народ святковий.
   Підійшли співці,- точили їх пісні солодкий чар.
   Впорядивши це весілля, дав Фрідон, як щедрий цар,
   Купи шовку і брокату всім своїм гостям у дар.
   Ясним посміхом хороми осявала Нестан-Джар.
   Дорогі дари Фрідона вніс в палати посланець:
   Дев'ять перлів, схожих зовні до цесарчиних яєць,
   І один коштовний камінь - сонцесяйний камінець.
   З них і поночі картину змалювати б міг митець!
   Гостя кожного він втішив з перлів сплетеним намистом,
   Всі прикрасились відразу цим клейнодом променистим.
   Вніс він золоту тарелю, зроблену з чудовим хистом,
   Що Фрідон дав Автанділу подарунком урочистим.
   Цю тарелю, повну перлів, Автанділу він подав
   І доречними словами побратима привітав.
   Оксамит, брокат прослався по сидінню пишних лав.
   Таріел йому подяку на словах солодких склав.
   Вісім день Фрідон весілля тут справляв,- як дар любові,
   Він щодня усім приносив перли, одяги шовкові;
   День і ніч звучала арфа у супровід їх розмові.
   Так діставсь юнак цей діві, а ця діва - юнакові.
   Таріел тоді Фрідону так промовив, склавши шану:
   «Ти мені явив, як брату, душу, другові віддану!
   Де знайду я нагороду, що твого достойна стану?
   Я вмирав, а ти для мене лік знайшов, загоїв рану.
   Ти ж бо знаєш, як завзято допоміг нам Автанділ,
   І йому взаміну прагну помогти я, скільки сил,-
   Йди спитай у нього,- може, просить помочі для діл.
   Він, мій пал згасивши, гине сам у полум'ї горнил.
   Так скажи йому: «О брате, чим тобі за все сплатить?
   Ласки божої зазнати і для тебе пощастить,-
   Та коли тобі помоги я не зможу появить,
   Хай ніколи супокою не зазнаю і на мить.
   Лиш скажи, й тобі відразу поможу я - це затям!
   Ми в Аравію поїдем,- вдвох з тобою будем там,
   І мечем та ніжним словом лад дамо твоїм ділам.
   Як тебе не оженю я, то зречусь дружини сам».
   Автанділ, почувши радо Таріелові слова,
   Посміхнувся, освітилась сміхом мужня голова;
   Він сказав: «Навіщо поміч? Ні, любов моя жива,
   І не в каджів, а на волі втіх солодких зажива.
   З ласки бога, любе сонце сходить, радісне, на трон,
   Не зазнавши ні від кого ні образ, ні перепон.
   Що йому чи зграї каджів, чи чаклунський злий прокльон?
   Ні, помоги не потрібно,- марно каже це Фрідон.
   Час призначений настане,- бог печалі всі сліди
   У моєму серці знищить, згасить полум'я біди.
   І тоді мене зогріє сяйво сонця назавжди;
   Доти ж марно - побиватись, бігти враз туди й сюди.
   Поспішай, щоб Таріелу ти отак докласти встиг:
   За твою до мене ласку я б оддячити не зміг!
   Я твоїм рабом родився, рабську відданість беріг,-
   Хай же, царю, наче порох, я впаду тобі до ніг!
   Ти сказав: «Тобі бажаю, щоб кохану ти зустрів».
   Пізнаю у цім твойого серця чулого порив,-
   Та немає там роботи для меча, для красних слів:
   На небесне провидіння сподіватись я б хотів.
   Я одне бажання маю,- і тобі б я побажав,
   Щоб ти в Індії на троні над народом владував,
   Щоб сиділо поруч тебе сонце в сяйві цнот і слав,
   Щоб злочинців супротивних ти дощенту подолав!
   Лиш тоді, коли звершиться прагнення моє святе,
   Я в Аравію поїду, стріну сонце золоте,
   І воно з мойого серця сяйвом всякий біль змете.
   Не лещу, не вихваляюсь,- щиро я кажу оте!»
   Таріел сказав, почувши з уст Фрідонових одвіт:
   «Щоб його прознати душу - не потрібен ворожбит.
   Він мені вернув дихання, мрію довгих, журних літ,-
   Хай же знає, що для нього я ладен віддати світ.
   Йди і так скажи від мене побратиму дорогому:
   «Хочу я пошану скласти вихователю твойому,
   Бо його підданців вірних вбив у запалі лихому,-
   Я пробачення попрошу, а тоді вернусь додому».
   Так скажи: «Не треба більше говорить про це докладно,
   Присягаюсь: вирушаю в мандри завтра невідкладно;
   Аравійський цар не схоче річ мою відкинуть владно,-
   Я його дочку для тебе там благатиму принадно».
   І Фрідон до Автанділа знову вість приносить скору:
   «Не проси його лишитись, не заводь з ним навіть спору».
   Автанділ же засмутився, аж затьмився виблиск зору,
   Та повинен мати витязь до царів святу покору.
   Кинувся до Таріела Автанділ з проханням знов,-
   Він, покірливо схилившись, до його палат ввійшов
   І сказав: «Я був зневажив Ростеванову любов,
   Тож не хочу вдруге вести прикрих для царя розмов.
   Я тебе благаю богом,- як надумав, так не дій,
   Бо не хочу, щоб журився знову цар ласкавий мій.
   Ті, що плакали за мною,- хай їх тішить супокій.
   Не зведе меча на пана вірний лицар-добродій.
   Як дочку його одверто ти попросиш в Ростевана,-
   Горе нам,- бо засмутиться і розсердиться кохана.
   І тоді мене ніколи не потішить вість жадана,
   І мені вже не пробачать, і не вигоїться рана!»
   Таріел, це сяйне сонце, побратима звів на ноги,
   Засміявся і промовив: «Кинь даремні ти тривоги!
   Я зазнав добра багато від твоєї допомоги,-
   Треба, щоб із нами вкупі ти радів без остороги.
   Я ненавиджу у друзів острах, гордість, ляк надміру,
   Я ненавиджу бундючність і похмуру недовіру;
   Хто мені є справжнім другом,- хай розкриє душу щиру.
   Краще зовсім розлучитись, ніж тягнути дружбу сіру.
   Знаю я,- тобі належить серце любої повік.
   Ось приїду,- той, кого ви не один шукали рік,-
   І невже царю образу я б незважено прорік?
   Ні, того я тільки й прагну, щоб царський узріти лик.
   Хочу я йому сказати, щоб відкинув він спонуку,
   Щоб по власній вольній волі дав тобі царівни руку.
   Шлюб увінчує кохання, нащо ж зносити розлуку?
   Одне одного прикрасьте і забудьте геть про муку!»
   Автанділ, коли побачив, що перечити не в змозі,
   Теж погодився, хоч серце затремтіло у тривозі.
   Дав Фрідон людей добірних, щоб служили їм в дорозі,
   Рушив сам із ними вкупі, як укупі був і досі.

ТАРІЕЛ ЗНОВУ ІДЕ ДО ПЕЧЕРИ ТА БАЧИТЬ СКАРБИ

   Дівноса премудрим словом нам розкрита таємниця:
   Бог не творить зла, лиш добре людям шле його десниця;
   Доброта є вічна, миттю є злодумність темна й ниця.
   Вдосконалюючись, в бозі досконала суть ясниться.
   Втрьох три леви, втрьох три сонця край Фрідона залишили -
   Щоб побачить сонцелику, вслід за ними всі спішили.
   Кришталевий лик дівочий коси воронові вкрили,
   І рубіни бадахшанські ніжні риси розцвітили.
   Так ішли сміливці, сонце в паланкіні несучи,
   По дорозі полювали,- крові ринули ключі.
   По яких не йшли країнах,- скрізь раділи глядачі
   І дари препишні несли, їм назустріч ідучи.
   Наче з місяцями сонце пропливало в небесах,-
   Так звитяжці мандрували, й радість грала в їх очах.
   Йшли багато день у хащах, і безлюдний слався шлях,
   І прийшли до скель, де в тузі Таріел не жив, а чах.
   Таріел промовив: «Стану за господаря для вас,-
   Всі ходім туди, де жив я, навісніючи весь час,-
   Там Асмат печеним м'ясом почастує радо нас,
   Я ж дари усім зготую, щоб втішались ви з окрас».
   Злізши з коней, всі вступили до печерної хатини,
   І Асмат гостям принесла шмат смачної оленини,
   їли всі і потішались з добросердої гостини,
   Прославляли божу ласку, бо минули злі години.
   А тоді пішли в печери, що продовбані у скелі,-
   Всі покої зі скарбами обійшли при Таріелі,
   Безконечно розчиняли скрині ковані, дебелі,
   І без заздрощів дивились, тільки бавились, веселі.
   Таріел у цю печеру витязів привів недаром:
   Він Фрідоновому війську, воякам і спасаларам,
   Скарб роздав, усіх прещедро збагативши пишним даром,-
   Та неначе й не займали тих скарбів, що грали жаром.
   Він Фрідонові промовив: «Важко борг тобі сплатити,
   Але сказано: щасливий той, що вмів добро творити;
   Весь цей скарб, що тут таїться, наче власний, забери ти,
   Бо віднині, як господар, ним ти маєш володіти!»
   Вдячний був Фрідон,- схилився у поклоні він низькому:
   «Царю мій! Твою я щедрість відчуваю, всім відому!
   Ворогів, мов дуб, могутніх ти ламаєш, як солому.
   Доки я з тобою, доти радість в серці є мойому!»
   Надіслав Фрідон наказа, щоб верблюди скороході
   Йшли сюди скарби забрати, бо інак їх взяти годі.
   Путь в Аравію далеку всі верстали в дружбі й згоді,-
   Автанділ до сонця линув світлим місяцем на сході.
   Ось в Аравію вступають без турбот і без подій,-
   Зустрічають замки й села на путі вони своїй.
   Люди з тих осель, убрані у зелено-синій стрій,
   Розпізнавши Автанділа, плачуть в радості палкій.
   Таріел до Ростевана надіслав гінця, як слід,
   Щоб сказав: «Нехай, о царю, квітнеш ти і весь твій рід!
   Я, індійський цар, вістую про сумирний свій прихід
   І несу тобі троянду, цвіт якої не поблід.
   Вперше стрівшись, я, нікчемний, скрухи був завдав тобі,-
   Ти неправий був, звелівши полонить мене в злобі,
   І тоді я гнів свій мусив довести твоїй юрбі,
   Повбивавши слуг та військо, хоч і був би ти в журбі.
   Нині я прийшов до тебе, з шляху мусивши звернуть,
   Щоб пробачення просити за свій гріх, за наглу лють.
   Хай Фрідон засвідчить,- жодних я не взяв дарів у путь,
   Автанділ - це дар єдиний, та найкращий він, мабуть».
   Цар прийняв гінця негайно, не марнуючи й хвилин.
   Не сказати, як втішався, добру вість почувши, він!
   Впав потрійний блиск проміння на ланити Тінатін,
   В тіні брів і вій царівни красно зазорів рубін.
   Загриміли барабани, розляглись веселі кличі,
   Вояки заметушились, щоб побачить їх у вічі,-
   Скакунів вели і несли сідла, строї войовничі;
   Безліч витязів хоробрих кінно рушили для стрічі.
   Цар поїхав. З ним помчали воєводи й прості люди;
   Звістку радісну почувши, люд надходив звідусюди,
   Ревно дякуючи богу, кричачи на повні груди:
   «Бог дає добро для тебе, час минув для зла й облуди!»
   В мить, коли загін зустрічний з лісу виїхав на діл,
   Таріелу ніжне слово так промовив Автанділ:
   «Подивись уважно - бачиш, як встелив долину пил?
   їде там вогонь, з якого я втрачаю рештки сил.
   Там отець мій наречений - ось він їде на коні.
   Я не можу йти до нього, я - у соромі й вогні,-
   Перевищує цей сором почуття усі земні.
   Хай Фрідон тебе порадить,- як поможете мені?»
   Таріел сказав: «Це добре, що царя шануєш ти.
   Тут спинись один, без мене, і назустріч не лети,-
   Я ж піду туди, і, може, схоче бог допомогти -
   Сонцелику, стрункостанну дасть тобі він осягти».
   Автанділ, цей лев, спинився, розіп'явши тут намет;
   Нестан-Джар сіяла поруч, сонце, звільнене з лабет,-
   Тріпотіли вії, наче теплодайний вітру лет.
   Вдаль помчався цар індійський, їхав збуджено вперед.
   З ним Фрідон так само рушив - мчали вдвох широким ланом.
   Цар його впізнав: «Он їде Таріел, колише станом».
   Перед левом він вклонився, хоч царським пишався саном,
   Наче батько, став ласкаво перед цим індійським паном.
   Таріел також вклонився, повен шани і загоди.
   Цілувався цар, щоб губи скуштували насолоди,
   І вродливцю мовив щиро він, дивуючись із вроди:
   «Ти - мов сонце, тьму нагониш, покидаючи народи».
   Царські очі дивувала врода левня, постать мила,
   Спритність рук його могутніх, поведінка горда й сміла.
   Привітав Фрідон владику, річ промовивши до діла,
   Та владар жагуче прагнув знов побачить Автанділа.
   Таріел казав цареві, що смутнів, як од хвороби:
   «Ось моє вам серце, царю, та посмів гадати хто би,
   Що потішитесь ласкаво із моєї ви подоби?
   Автанділ - ваш син, хто може бути ще вам до вподоби?
   Не дивуйтесь, що немає тут його, що він сховався!
   Сядьмо, царю мій! Погляньте - луг зелений скрізь прослався.
   Я насмілюсь вам сказати, в чім його скорбота зла вся,
   Та мені пробачте, царю, щоб казать я не вагався».
   Вдвох вони отам присіли, де галява лісова.
   Мов лампада, виблиск сонця лик сміливця осява,-
   Від його краси в присутніх закрутилась голова,
   І царю він став казати мудро вибрані слова:
   «О владарю, я не годен отаке казати вам,
   Та молю вас, щоб пощаду ви дали його ділам.
   Випромінний, наче сонце, він про це благає сам,
   Він, що є моїм світанком, що знайшов мені бальзам.
   Вдвох ми смієм вас благати дати ласку нам в наділ,-
   Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.
   Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,
   Та й пригоди наші довгі розказать - забракне сил.
   Ваші діти закохались, діва в нього, він - у діву.
   Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,
   І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:
   Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.
   Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»
   І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,
   На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.
   Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.
   Розгубився цар, узрівши на колінах силая,
   Відступив назад, і слізна полилася течія.
   Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,
   Бо в приниженні твоєму є провина і моя.
   Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?
   Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити
   Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,-
   Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!
   Бог послав нам Автанділа,- звідки прийде кращий зять?
   Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,-
   Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.
   Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?
   Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,- не перечу;
   Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!
   Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,-
   Бог для мене свідком,- бачив він журбу мою старечу!»
   Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,
   В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.
   Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,
   І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.
   На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,-
   Радістю за побратима в нього теж душа раділа.
   Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,
   Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.
   Цар йому назустріч звівся - витязь зліз з коня повільно,
   Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;
   Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,
   Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!
   Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття -
   Автанділ припав уклінно до царевого взуття.
   Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!
   Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».
   Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:
   «Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.
   З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,
   Я тебе з'єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».
   Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,-
   Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:
   Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.
   Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.
   «Я сказать щось інше хочу! - витязь вимовив поштивний.-
   Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?
   Вирушай на зустріч з нею, заведи в палац свій дивний,
   Хай осяє всіх присутніх блиск царівни сонцерівний!»
   Він гукнув на Таріела. До Нестан тоді помчали,
   І обличчя голіафів, наче сонце, засіяли:
   Мали те, чого хотіли, осягли, чого бажали;
   Мирно їх мечі мигтіли, скоро й квапно втрьох скакали.
   Цар, з коня зійшовши, діві привітання гідно склав;
   Блиск царівни світлосяйний царські очі засліпляв.
   Діва вийшла з паланкіну,- цар побіля неї став
   І красу її сліпучу, як шалений, вихваляв.
   Він промовив: «Як прославить сонця сяєво безхмарне?
   Хто безумний через тебе,- о, безумство в тих не марне!
   Світло місяцеподібне, сонцерівне, добродарне!
   Бачу я оці фіалки, цих троянд цвітіння гарне».
   Всіх людей вражав навколо блискавичний зір її;
   Дивлячись на неї, люди очі мружили свої,-
   Наче сонце, блиск сліпучий звеселяв усі краї.
   Де вона ішла, за нею глядачів ішли рої.
   Кінно рушили до міста, де лунала вже яса.
   Сім планет лиш діві рівні; прикрашала небеса
   Незбагненна, невимовна діви юної краса.
   Ось під'їхали до дому,- це не дім, а чудеса.
   Тінатін зійшла з престолу і до них звернула зір -
   Діві личила корона, пишність скіпетра й порфір;
   Осяйне її обличчя слало промені на шир.
   В тронний зал свою дружину ввів індійський богатир.
   Таріел удвох з жоною поклонилися царівні.
   Почали, поцілувавшись, вести речі краснослівні,-
   Всі палати ясним світлом осявали сонцерівні,
   Що агати в них - це вії, а ланити - лали дивні.
   їх на трон зійти просила Тінатін в царській короні.
   Таріел сказав: «Я знаюсь на державному законі:
   Більш, ніж будь-коли, сьогодні личить стать тобі на троні,-
   Лев із левів хай затисне руку сонця сонць в долоні».
   Таріел з Ростаном діву повели на трон країн,
   Посадили й Автанділа, хоч не згоджувався він.
   Рівних їм іще не бачив люд, що біг з усіх сторін.