Ми дивилися й мовчали, наче з млості-забуття.
Як од неї зір одводив,- я ненавидів життя.
Почалася пишна учта, що була достойна їх.
Зір людський не бачив досі учт розкішних отаких!
Кожен келих - бірюзовий чи з рубінів дорогих.
Царедворці й прості люди - всяк напитися тут міг.
Сидячи отам, я в щасті дух свій радісний підніс,-
З нею ми переглядались; я шалене серце стис,
Щоб сховатися від людства, від сторонніх, від гульвіс.
Що миліше є на світі за видіння любих рис?
Клич - «Замовкніть!». Вщухли співи. Тишина лежить німа.
Цар сказав: «О Таріеле, в нас для тебе й слів нема!
Ми - в блаженстві, наш же ворог тільки скніє крадькома.
Хто тебе побачив,- справді, запишався недарма!
Личить нині, щоб одежу мав дарунком ти від нас,
Але ми не знімем з тебе шат оцих і цих прикрас,
Бо для тебе, променистий, сто скарбниць я в дар припас:
Не соромся ж,- все, що схочеш, можеш брати з них всякчас».
Цар веселий сів, і дужче учта знову загула,
Спів лунав, бриніла арфа, ліра пісню затягла.
Відійшла цариця звідси, як на землю впала мла,
Та до краю сну, до смерку, тут гульня весела йшла.
Не могли ми більше пити із подвійних пугарів.
Я, ввійшовши до покою, наче розум загубив,-
Бо відчув любові бранець пристрасті вогненний звив;
Погляд любої згадавши, і радів, і пломенів.
Увійшов слуга і мовив він, до мене ідучи:
«Вас якась питає жінка, вся сховавшись в опанчі».
Все відразу зрозумівши, я підвівся, тремтячи,-
І Асмат побачив раптом, що прийшла оце вночі.
Стрівши вісницю від тої, що за неї гину,- зблід
І вітальним поцілунком до її припав ланит,
Взяв за руку, коло себе посадив, як то і слід,
Змовив: «Чи тебе прислала не вона, алое цвіт?
Говори ж лише про неї, а про інше і не смій!»
Відповіла: «Правду мовлю, вір же істині святій:
Ви побачились сьогодні, і подобався ти їй.
Віднести листа до тебе наказала якмерщій».
ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО її КОХАНОГО
ПЛАЧ ТАРІЕЛА ТА ЙОГО ШАЛЕНСТВО
ЛИСТ ТАРІЕЛА У ВІДПОВІДЬ СВОЇЙ КОХАНІЙ
СИН ХВАРЕЗМШІ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ НА ВЕСІЛЛЯ, АЛЕ ТАРІЕЛ ЙОГО ВБИВАЄ
ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА
ЯК ТАРІЕЛ ЗУСТРІВ НУРАДІНА-ФРІДОНА НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Як од неї зір одводив,- я ненавидів життя.
Почалася пишна учта, що була достойна їх.
Зір людський не бачив досі учт розкішних отаких!
Кожен келих - бірюзовий чи з рубінів дорогих.
Царедворці й прості люди - всяк напитися тут міг.
Сидячи отам, я в щасті дух свій радісний підніс,-
З нею ми переглядались; я шалене серце стис,
Щоб сховатися від людства, від сторонніх, від гульвіс.
Що миліше є на світі за видіння любих рис?
Клич - «Замовкніть!». Вщухли співи. Тишина лежить німа.
Цар сказав: «О Таріеле, в нас для тебе й слів нема!
Ми - в блаженстві, наш же ворог тільки скніє крадькома.
Хто тебе побачив,- справді, запишався недарма!
Личить нині, щоб одежу мав дарунком ти від нас,
Але ми не знімем з тебе шат оцих і цих прикрас,
Бо для тебе, променистий, сто скарбниць я в дар припас:
Не соромся ж,- все, що схочеш, можеш брати з них всякчас».
Цар веселий сів, і дужче учта знову загула,
Спів лунав, бриніла арфа, ліра пісню затягла.
Відійшла цариця звідси, як на землю впала мла,
Та до краю сну, до смерку, тут гульня весела йшла.
Не могли ми більше пити із подвійних пугарів.
Я, ввійшовши до покою, наче розум загубив,-
Бо відчув любові бранець пристрасті вогненний звив;
Погляд любої згадавши, і радів, і пломенів.
Увійшов слуга і мовив він, до мене ідучи:
«Вас якась питає жінка, вся сховавшись в опанчі».
Все відразу зрозумівши, я підвівся, тремтячи,-
І Асмат побачив раптом, що прийшла оце вночі.
Стрівши вісницю від тої, що за неї гину,- зблід
І вітальним поцілунком до її припав ланит,
Взяв за руку, коло себе посадив, як то і слід,
Змовив: «Чи тебе прислала не вона, алое цвіт?
Говори ж лише про неї, а про інше і не смій!»
Відповіла: «Правду мовлю, вір же істині святій:
Ви побачились сьогодні, і подобався ти їй.
Віднести листа до тебе наказала якмерщій».
ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО її КОХАНОГО
Пише та, що осяває зором обрії земні:
«Зріла я твоєї вроди самоцвіти осяйні,-
Ти прегарний був, примчавши після бою на коні.
О, судилось проливати ріки сліз рясних мені!
Бог дав мову, щоб хвалила я тебе безперестання.
Та без сил німію й гину, бо вбива мене розстання.
Віддаю тобі я, леве, сад з троянд, його зростання.
І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.
Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,
Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,-
Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!
Ти вуаль вдягав недавно - цю вуаль я хочу мати.
Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,
З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;
Я ж тобі даю обручку,- поважай чуття святі,
Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!…»
«Зріла я твоєї вроди самоцвіти осяйні,-
Ти прегарний був, примчавши після бою на коні.
О, судилось проливати ріки сліз рясних мені!
Бог дав мову, щоб хвалила я тебе безперестання.
Та без сил німію й гину, бо вбива мене розстання.
Віддаю тобі я, леве, сад з троянд, його зростання.
І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.
Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,
Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,-
Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!
Ти вуаль вдягав недавно - цю вуаль я хочу мати.
Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,
З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;
Я ж тобі даю обручку,- поважай чуття святі,
Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!…»
ПЛАЧ ТАРІЕЛА ТА ЙОГО ШАЛЕНСТВО
Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,-
Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»
І кладе собі на руку - незліченна їй ціна! -
І, до вуст її притисши, в непритомність порина.
Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;
В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,
Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-
Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.
Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,
А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.
Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:
«Живу, хоч знову доля кров мою точила!»
Звівся, зблідлий, напівмлосний,- слізьми зрошені ланити;
Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.
Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-
Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.
«Слухай розповідь же далі,- він промовив Автанділу,-
І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.
Це ж бо радість - мати з другом першу зустріч, щиру й милу.
Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!
Радо я Асмат зустрінув - скромну вірницю панянки,
Що дала мені послання і обручку від коханки.
Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,
Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».
Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»
І кладе собі на руку - незліченна їй ціна! -
І, до вуст її притисши, в непритомність порина.
Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;
В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,
Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-
Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.
Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,
А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.
Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:
«Живу, хоч знову доля кров мою точила!»
Звівся, зблідлий, напівмлосний,- слізьми зрошені ланити;
Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.
Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-
Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.
«Слухай розповідь же далі,- він промовив Автанділу,-
І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.
Це ж бо радість - мати з другом першу зустріч, щиру й милу.
Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!
Радо я Асмат зустрінув - скромну вірницю панянки,
Що дала мені послання і обручку від коханки.
Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,
Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».
ЛИСТ ТАРІЕЛА У ВІДПОВІДЬ СВОЇЙ КОХАНІЙ
Написав я так: «О сонце, промінь той, що ти зронила,
Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.
Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!
Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?
Ти колись подарувала на життя мені надію -
До минулого рівняю я сьогоднішню подію:
Берегти твою обручку - цей значущий дар - зумію,
Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.
Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,
Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.
Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!
В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!»
Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;
Образ любої красуні я побачив уві сні,
Та й прокинувся - немає! Я горів, як у вогні,
Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.
Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,
Щоб прибути до палацу. Я пішов туди мигцем:
Цар, цариця й три вазіри з заклопотаним лицем
Вже сиділи там - я мусив сісти перед їх стільцем.
Так мені сказали: «Старість бог дає нам для спочину.
Зникла молодість - і нині чуєм старості годину.
Бог не дав нам спадкоємця, лиш дочку послав єдину,
Та не тужимо, віддавши їй чуття свої, як сину.
Нині ж мусимо шукати чоловіка нашій доні,
Щоб до нас він дорівнявся, на царському сівши троні,
Щоб він був державцем владним в правуванні й охороні,-
Щоб меча сховав наш ворог, щоб не бути нам в полоні».
Відповів я їм: «Про сина ваше серце не забуде,
А проте й на сонцерівну теж надіються всі люди.
Звеселиться кожен батько, в кого син вам зятем буде.
Що скажу іще! Цю справу бачить зір ваш без облуди».
Почали ми раду радить - серце слабшає відтоді,
Та сказав собі: «Чи зможу стати їм на перешкоді?»
Цар прорік: «Якби Хварезмша, цар Хварезму, в дружній згоді
Нам віддав свойого сина - прагнуть іншого ще годі!»
Я помітив, що цю справу цар рішив заздалегідь,-
Вдвох вони переглядались, щоб водно їм говорить.
Та завадити цареві не наважився в ту мить;
Мов земля і попіл - став я, затремтів несамохіть.
Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша - цар країн,
Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».
Як встрявати в суперечку,- вирок, видно, в них один!
Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.
До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:
«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,
Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.
Як дасиш за неї сина,- ощасливим без кінця».
Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.
Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.
Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.
З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»
Вислали туди посольство привести молодика
І благали: «Поспішай же - в нас мольба лише така».
Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,
Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.
Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп'ялись.
Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:
«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,
Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»
Уявіть собі,- зрадівши, осіявши щастям вид,
Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.
Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,-
Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.
Я її смутну побачив - зажурився сам негайно;
Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.
Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно
І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.
В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.
Повела мене до башти, одгбрнувши запинало.
Я ввійшов і вгледів місяць,- горе в мене проминало,
І на серце падав промінь, але серце не розтало.
Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.
Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,
На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,
В неї риси блискавичні затуманились сльозою.
Наче тигр між скель, присіла із обличчям громодарним -
Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.
Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.
Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.
Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти - суєслів.
Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.
Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»
Я сказав: «Чого не знаю - як на те б я відповів?»
Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?
Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»
Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?
Я ошукана, мов баба,і за це горю в огні.
Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша - мій жених?
Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?
Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,
Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!
Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?
Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!
Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?
Так, як ти,- тебе я кину. Хто відчує більше болю?
Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,
Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.
Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,
Став брехливим ти - омана і в тобі, й в твоїй пораді.
Доки я жива - не зможеш жити в Індії ти сміло,
А наважишся лишитись,- то душа покине тіло!
Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»
Ці слова згадавши, лицар плакав гірко й посмутніло.
Мовив він: «Як це почув я, розцвіли надії живо,
Знов наважився на неї я поглянути сміливо…
Як живу я, все згубивши,- чи для тебе це не диво?
Леле, леле! Світ лукавий точить кров мою злостиво.
Озираючись, побачив я коран край узголов'я.
Взяв його, і славив бога, і складав їй славослов'я:
«Ти заходиш знову, сонце, пал мойого буйнокров'я:
Може, ти мене і знищиш, але відповідь знайшов я.
Як моя промова буде лжею хитрою і злою -
Хай мене скарає небо, сонце згасне наді мною!
Ти побачиш, правосудна, що лихого я не кою!»
«Говори ж усе!» - сказала і хитнула головою.
Я наважився: «О сонце, як зламав я обітницю -
Хай повергне бог на мене гнів, неначе блискавицю!
Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?
Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?
Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.
Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.
Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?
«Ти прикинься, наче згоден»,- думка хитро підказала.
Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,
Що, коли царя повинна мати Індії держава,
То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.
Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.
Я сказав собі: «Подумай, як розв'язання знайти,
Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».
Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.
Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»
Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,
Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром -
Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,
І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?
Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,
Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.
Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,-
Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».
Притулилася до мене, серце втішивши сумне,
Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,
Посадила, як ніколи, приголубивши мене,
І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.
Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,-
Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.
Хто ж одружінню завадить - гнів царя на тих паде;
Землі Індії ваш розмир до потали призведе.
Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,
Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;
Час настане - їм радіти, нам - стокротно вболівати.
Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»
Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!
Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-
Покажу свою їм силу, буду битись до загину,
Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»
Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.
Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;
Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.
Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.
Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:
Жениха забий таємно, за один згуби удар,
Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.
Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.
Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,
Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,
Свого спадку не дозволю поділити пополам;
Тож пробач мене - інакше горе й тлін твоїм містам!»
Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,-
Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,
І пробачення просити стане цар своєму вчинку,-
Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».
Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу
І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.
Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,-
Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.
Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,-
Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,
Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,
Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.
Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.
Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!
Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?
Ти колись подарувала на життя мені надію -
До минулого рівняю я сьогоднішню подію:
Берегти твою обручку - цей значущий дар - зумію,
Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.
Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,
Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.
Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!
В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!»
Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;
Образ любої красуні я побачив уві сні,
Та й прокинувся - немає! Я горів, як у вогні,
Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.
Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,
Щоб прибути до палацу. Я пішов туди мигцем:
Цар, цариця й три вазіри з заклопотаним лицем
Вже сиділи там - я мусив сісти перед їх стільцем.
Так мені сказали: «Старість бог дає нам для спочину.
Зникла молодість - і нині чуєм старості годину.
Бог не дав нам спадкоємця, лиш дочку послав єдину,
Та не тужимо, віддавши їй чуття свої, як сину.
Нині ж мусимо шукати чоловіка нашій доні,
Щоб до нас він дорівнявся, на царському сівши троні,
Щоб він був державцем владним в правуванні й охороні,-
Щоб меча сховав наш ворог, щоб не бути нам в полоні».
Відповів я їм: «Про сина ваше серце не забуде,
А проте й на сонцерівну теж надіються всі люди.
Звеселиться кожен батько, в кого син вам зятем буде.
Що скажу іще! Цю справу бачить зір ваш без облуди».
Почали ми раду радить - серце слабшає відтоді,
Та сказав собі: «Чи зможу стати їм на перешкоді?»
Цар прорік: «Якби Хварезмша, цар Хварезму, в дружній згоді
Нам віддав свойого сина - прагнуть іншого ще годі!»
Я помітив, що цю справу цар рішив заздалегідь,-
Вдвох вони переглядались, щоб водно їм говорить.
Та завадити цареві не наважився в ту мить;
Мов земля і попіл - став я, затремтів несамохіть.
Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша - цар країн,
Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».
Як встрявати в суперечку,- вирок, видно, в них один!
Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.
До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:
«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,
Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.
Як дасиш за неї сина,- ощасливим без кінця».
Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.
Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.
Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.
З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»
Вислали туди посольство привести молодика
І благали: «Поспішай же - в нас мольба лише така».
Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,
Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.
Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп'ялись.
Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:
«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,
Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»
Уявіть собі,- зрадівши, осіявши щастям вид,
Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.
Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,-
Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.
Я її смутну побачив - зажурився сам негайно;
Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.
Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно
І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.
В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.
Повела мене до башти, одгбрнувши запинало.
Я ввійшов і вгледів місяць,- горе в мене проминало,
І на серце падав промінь, але серце не розтало.
Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.
Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,
На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,
В неї риси блискавичні затуманились сльозою.
Наче тигр між скель, присіла із обличчям громодарним -
Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.
Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.
Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.
Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти - суєслів.
Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.
Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»
Я сказав: «Чого не знаю - як на те б я відповів?»
Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?
Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»
Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?
Я ошукана, мов баба,і за це горю в огні.
Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша - мій жених?
Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?
Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,
Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!
Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?
Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!
Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?
Так, як ти,- тебе я кину. Хто відчує більше болю?
Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,
Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.
Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,
Став брехливим ти - омана і в тобі, й в твоїй пораді.
Доки я жива - не зможеш жити в Індії ти сміло,
А наважишся лишитись,- то душа покине тіло!
Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»
Ці слова згадавши, лицар плакав гірко й посмутніло.
Мовив він: «Як це почув я, розцвіли надії живо,
Знов наважився на неї я поглянути сміливо…
Як живу я, все згубивши,- чи для тебе це не диво?
Леле, леле! Світ лукавий точить кров мою злостиво.
Озираючись, побачив я коран край узголов'я.
Взяв його, і славив бога, і складав їй славослов'я:
«Ти заходиш знову, сонце, пал мойого буйнокров'я:
Може, ти мене і знищиш, але відповідь знайшов я.
Як моя промова буде лжею хитрою і злою -
Хай мене скарає небо, сонце згасне наді мною!
Ти побачиш, правосудна, що лихого я не кою!»
«Говори ж усе!» - сказала і хитнула головою.
Я наважився: «О сонце, як зламав я обітницю -
Хай повергне бог на мене гнів, неначе блискавицю!
Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?
Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?
Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.
Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.
Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?
«Ти прикинься, наче згоден»,- думка хитро підказала.
Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,
Що, коли царя повинна мати Індії держава,
То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.
Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.
Я сказав собі: «Подумай, як розв'язання знайти,
Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».
Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.
Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»
Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,
Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром -
Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,
І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?
Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,
Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.
Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,-
Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».
Притулилася до мене, серце втішивши сумне,
Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,
Посадила, як ніколи, приголубивши мене,
І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.
Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,-
Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.
Хто ж одружінню завадить - гнів царя на тих паде;
Землі Індії ваш розмир до потали призведе.
Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,
Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;
Час настане - їм радіти, нам - стокротно вболівати.
Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»
Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!
Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-
Покажу свою їм силу, буду битись до загину,
Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»
Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.
Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;
Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.
Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.
Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:
Жениха забий таємно, за один згуби удар,
Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.
Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.
Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,
Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,
Свого спадку не дозволю поділити пополам;
Тож пробач мене - інакше горе й тлін твоїм містам!»
Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,-
Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,
І пробачення просити стане цар своєму вчинку,-
Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».
Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу
І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.
Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,-
Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.
Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,-
Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,
Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,
Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.
СИН ХВАРЕЗМШІ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ НА ВЕСІЛЛЯ, АЛЕ ТАРІЕЛ ЙОГО ВБИВАЄ
Вість: «Жених іде!» - приніс нам посланець з країв чужих.
Що господь йому готує - ні, не відає жених!
Звеселився цар душею, не промовив слів гірких.
«Йди сюди»,- мені сказав він. Я ввійшов туди й притих.
Цар промовив: «День цей світлий є днем радісним моїм,-
Відсвяткуємо весілля, добре справу закінчім!
Всі скарби несіть до мене, не скупіться анічим -
Все роздам! Лиш недоумок проживе життя скупим!»
Надіслав я слуг моторних, щоб несли скарби із дому.
Вже прибув жених, забувши про спочинок і про втому,-
Наші люди всім народом йшли назустріч молодому,
Аж землі було замало стати натовпу отому.
Цар звелів нам: «Приготуйте їм намети на майдані,
Щоб спочив і наречений, і прибульці довгождані;
Хай йому назустріч вийдуть всі війська мої кохані,
Ти ж отут зустрінь, як личить це тобі в твоєму сані».
Я нап'яв шатри червоні із атласу й злотоглава.
Тут жених приїхав бучно, мов його чекала слава,-
Повиходила з наметів всіх двірських юрба цікава,
Військо лавами ставало: кожен рід - окрема лава.
Я втомився - так і треба, як догідливий слуга ти;
Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,
Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:
«Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».
Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.
Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»
Мовить: «Горя не уникну, я - твій вірник і прохач,
Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»
Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині -
Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.
Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.
Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?»
Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,
Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»
Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,
Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?
Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»
Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.
Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!
Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.
Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,
І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.
Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,
Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.
Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,
Люди мчали вслід за мною - їх я знищив до ноги.
Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.
Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
«Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»
Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
Кожен з них заради мене голови б не пожалів.
Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
«Пестив я тебе, мов сина,- так він словом докоря,-
Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?
Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.
Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
І наставнику старому все життя зробив тяжким,
Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»
Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,
І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
Але зваж - аджеж ти славен справедливістю ухвал:
Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.
Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
Я - єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-
Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.
Присягаюся - не знаю за собою я провин!
Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.
Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!
Одружи дочку,- не хочу я руки твоєї доні,
Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
І суперників понищу, стану їм на перепоні.
Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».
Що господь йому готує - ні, не відає жених!
Звеселився цар душею, не промовив слів гірких.
«Йди сюди»,- мені сказав він. Я ввійшов туди й притих.
Цар промовив: «День цей світлий є днем радісним моїм,-
Відсвяткуємо весілля, добре справу закінчім!
Всі скарби несіть до мене, не скупіться анічим -
Все роздам! Лиш недоумок проживе життя скупим!»
Надіслав я слуг моторних, щоб несли скарби із дому.
Вже прибув жених, забувши про спочинок і про втому,-
Наші люди всім народом йшли назустріч молодому,
Аж землі було замало стати натовпу отому.
Цар звелів нам: «Приготуйте їм намети на майдані,
Щоб спочив і наречений, і прибульці довгождані;
Хай йому назустріч вийдуть всі війська мої кохані,
Ти ж отут зустрінь, як личить це тобі в твоєму сані».
Я нап'яв шатри червоні із атласу й злотоглава.
Тут жених приїхав бучно, мов його чекала слава,-
Повиходила з наметів всіх двірських юрба цікава,
Військо лавами ставало: кожен рід - окрема лава.
Я втомився - так і треба, як догідливий слуга ти;
Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,
Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:
«Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».
Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.
Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»
Мовить: «Горя не уникну, я - твій вірник і прохач,
Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»
Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині -
Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.
Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.
Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?»
Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,
Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»
Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,
Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?
Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»
Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.
Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!
Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.
Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,
І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.
Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,
Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.
Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,
Люди мчали вслід за мною - їх я знищив до ноги.
Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.
Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
«Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»
Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
Кожен з них заради мене голови б не пожалів.
Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
«Пестив я тебе, мов сина,- так він словом докоря,-
Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?
Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.
Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
І наставнику старому все життя зробив тяжким,
Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»
Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,
І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
Але зваж - аджеж ти славен справедливістю ухвал:
Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.
Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
Я - єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-
Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.
Присягаюся - не знаю за собою я провин!
Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.
Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!
Одружи дочку,- не хочу я руки твоєї доні,
Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
І суперників понищу, стану їм на перепоні.
Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».
ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА
Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,
Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
І отам не згинув мало у жахливому нещасті.
Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-
Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
Це - Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.
Як її побачив, розум загубив я од нестями
І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»
І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
«Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».
Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,
Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.
Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?
О, помилуй - не принесла я нічого, крім одчаю;
Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-
Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!»
Розповіла: «Всі дізнались, що забив ти жениха,-
Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:
Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,
Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.
І цареві докладають: «Зникнув витязь десь в діброві».
«Все збагнув, все знаю, знаю,- цар сказав у журнім слові,-
Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,
А коли вони стрівались - не могли зректись любові.
Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,
Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,
А вона її зманила у дияволову гру.
Присягаюсь головою, я життя їй відберу!»
Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,
Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.
Хтось про це сказав негайно лютій каджі - тій Давар,
Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.
Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:
«У живих тобі не бути - це слова твойого брата».
Так вона тоді скричала: «Я ні в чім не винувата!
Задля кого маю вмерти і за що така відплата?
Як була, така й лишилась діва чиста і жива,
І дівоча хустка личко їй так само сповива».
Плачучи, Давар казала найогидніші слова: «О повіє!
Через тебе цар невинну забива!
Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-
Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?
Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?
Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!»
І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;
Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.
Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,
І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!
Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,
Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,
Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,
Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.
Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!
«Хто б за це,- Давар скричала,- в мене каменем не кинув?
Доки він заб'є - сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!»
Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.
Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?
За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,
Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!»
Сльози в неї проливались - не спинялися вони.
Мовив: «Сестро, не тебе я покараю за біду!
Що чинитиму для неї, як і де її знайду?
Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!»
Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.
Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.
Я подумав: «Не лежи тут, бездіяльний і покірний,
Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.
Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!»
Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.
Вийшов звідти, і за мною - вояків сто шістдесят.
Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.
Корабель я там побачив, що причалив до загат.
Я ступив на нього й рушив широм простору морського;
Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,
Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.
Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.
В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;
Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.
Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:
«Волю бога зневажати не берися».
Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,
Не послухався й вазіра,- серце в мене озвіріло.
Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,
Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.
Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.
Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.
Хоч би звістку мав од неї - і душа розквітла б рада,
Але зараз бігли сльози,- в них була моя відрада.
Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
І отам не згинув мало у жахливому нещасті.
Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-
Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
Це - Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.
Як її побачив, розум загубив я од нестями
І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»
І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
«Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».
Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,
Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.
Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?
О, помилуй - не принесла я нічого, крім одчаю;
Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-
Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!»
Розповіла: «Всі дізнались, що забив ти жениха,-
Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:
Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,
Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.
І цареві докладають: «Зникнув витязь десь в діброві».
«Все збагнув, все знаю, знаю,- цар сказав у журнім слові,-
Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,
А коли вони стрівались - не могли зректись любові.
Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,
Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,
А вона її зманила у дияволову гру.
Присягаюсь головою, я життя їй відберу!»
Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,
Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.
Хтось про це сказав негайно лютій каджі - тій Давар,
Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.
Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:
«У живих тобі не бути - це слова твойого брата».
Так вона тоді скричала: «Я ні в чім не винувата!
Задля кого маю вмерти і за що така відплата?
Як була, така й лишилась діва чиста і жива,
І дівоча хустка личко їй так само сповива».
Плачучи, Давар казала найогидніші слова: «О повіє!
Через тебе цар невинну забива!
Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-
Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?
Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?
Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!»
І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;
Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.
Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,
І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!
Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,
Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,
Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,
Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.
Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!
«Хто б за це,- Давар скричала,- в мене каменем не кинув?
Доки він заб'є - сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!»
Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.
Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?
За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,
Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!»
Сльози в неї проливались - не спинялися вони.
Мовив: «Сестро, не тебе я покараю за біду!
Що чинитиму для неї, як і де її знайду?
Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!»
Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.
Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.
Я подумав: «Не лежи тут, бездіяльний і покірний,
Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.
Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!»
Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.
Вийшов звідти, і за мною - вояків сто шістдесят.
Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.
Корабель я там побачив, що причалив до загат.
Я ступив на нього й рушив широм простору морського;
Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,
Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.
Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.
В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;
Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.
Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:
«Волю бога зневажати не берися».
Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,
Не послухався й вазіра,- серце в мене озвіріло.
Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,
Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.
Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.
Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.
Хоч би звістку мав од неї - і душа розквітла б рада,
Але зараз бігли сльози,- в них була моя відрада.
ЯК ТАРІЕЛ ЗУСТРІВ НУРАДІНА-ФРІДОНА НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,-
В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.
Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-
В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.
Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,
Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,- темінь туги,
Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,
І з очей лилися сльози на галявини й яруги.
Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,
Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-
Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.
Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.
Кінь під ним був - кінь той чорний, що тепер він став моїм.
Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.
Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:
«На кого, леве, ти у гніванні страшнім?»
Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.
Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло
І сказав: «Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло».
Я сподобався - на мене він поглянув заясніло.
Мовив: «Бог тобі зростати дав тополею стрункою!»
А тоді сказав: «Повім я все, що сталося зі мною,-
Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.
Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…»
Відповів я: «Заспокойся! Дай, спочинку заживем!
Витязі не відступають перед зведеним мечем».
Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.
Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.
Раб мій - лікар був. Щоб рани заживати почали,
Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.
Я тоді промовив: «Хто ти? Зранив руку хто й коли?»
Він почав розповідати всі діла, що з ним були.
Він казав: «Тебе не знаю, марні здогади мої,-
Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?
Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?
Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?
Город мій - Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,
Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.
Ви тепер - в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;
Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.
Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.
Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-
Дядьо з власними синами захопив його у зваді,
Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.
Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,
І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,
А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,
Війську мовив: «Повернуся я цією ще добою».
Тихим морем на свій острів я подався на човні,
Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?
В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.
Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-
В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.
Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,
Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,- темінь туги,
Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,
І з очей лилися сльози на галявини й яруги.
Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,
Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-
Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.
Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.
Кінь під ним був - кінь той чорний, що тепер він став моїм.
Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.
Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:
«На кого, леве, ти у гніванні страшнім?»
Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.
Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло
І сказав: «Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло».
Я сподобався - на мене він поглянув заясніло.
Мовив: «Бог тобі зростати дав тополею стрункою!»
А тоді сказав: «Повім я все, що сталося зі мною,-
Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.
Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…»
Відповів я: «Заспокойся! Дай, спочинку заживем!
Витязі не відступають перед зведеним мечем».
Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.
Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.
Раб мій - лікар був. Щоб рани заживати почали,
Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.
Я тоді промовив: «Хто ти? Зранив руку хто й коли?»
Він почав розповідати всі діла, що з ним були.
Він казав: «Тебе не знаю, марні здогади мої,-
Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?
Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?
Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?
Город мій - Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,
Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.
Ви тепер - в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;
Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.
Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.
Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-
Дядьо з власними синами захопив його у зваді,
Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.
Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,
І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,
А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,
Війську мовив: «Повернуся я цією ще добою».
Тихим морем на свій острів я подався на човні,
Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?