Страница:
Ні, крові не видно, сказав Артур. Тоді й боротьби не було, нібито пожартувала Рома. Артур ще деякий час обдумував побачене. Якщо тут лежало людське тіло, показав на траву, то згодом його мусили кудись відтягти. Але слідів не бачу. А якщо воно само підвелося й пішло собі далі, ледь не засипалася Рома. Тоді й нам треба далі, погодився з нею чоловік і постоявши ще хвилину-дві на тому ж місці, вони рушили лісовою дорогою вперед.
І тільки тоді, приблизно в одну й ту ж мить, але кожне по-своєму, відчули, як над ними схиляється і згущується вся таємничість нашого світу.
Трохи згодом, коли вони вже виходили з лісу, зосереджено підступаючи до Річки, над їхніми головами вперше блиснуло, потім ще раз і ще раз. Цього тільки бракує, сказала Рома, щільніше закутуючись у все, що мала, і накидаючи на голову капішон. Зараз як смальне, відповів на це Артур і занепокоєно роззирнувся почорнілим умить ландшафтом. Поет, як завжди, виявився пророком: щойно він договорив ці слова, як і справді смальнуло, тобто загриміло всмак на всю небесну широчінь. Святий Илько везе колачі, зауважив Артур Пепа і взяв жінку за руку, від чого в небі прогриміло знову й знову, щоразу гучніше й навальніше.
Коли вони бігли мостом, посипав мокрий сніг. Точніше, була коротенька хвилина, упродовж якої він спершу був просто холодним дощем. Але десь на середині мосту вони спостерегли, що дощ починає білішати. Тож коли досягли другого берега, то щодуху побігли узбіччям шосе вгору — в бік розвилки над місцем, де в Річку впадає Потік. У цей час було вже цілком біло — по всій землі.
За кілька хвилин Артур подумав, що ця втеча нічого, крім виснаження, не дасть: у грудях буяла така ж хурделиця, як і назовні, над головами загрозливо блискало, громи гатили зусібіч з такою силою, що закладало вуха; до можливого притулку на тринадцятому кілометрі лишалося з півтора-дві години пішої ходи, до залізничної станції не менше, але у протилежний бік. Тут і тільки тут, повторював у ритмі бігу Артур, тут і тільки тут, і тільки тут, і тільки тут. І тільки тут — пристанище для нас!
Тягнучи Рому за руку, він — вибоїна по вибоїні — перетнув шосе і, пробігши ще сотню метрів уперед, перемахнув (Рома слідом за ним) через огорожу над проваллям, а тоді — най си діє Божа воля — як-небудь, трохи на ногах, трохи на спинах, животах і задницях, на зламанє голови, стрімко вниз, у присипані свіжим снігом сірі торішні лопухи, ні, ще нижче, з блискавкою та громом — на дно, на самісіньке дно цього світу, де панує автомобільна смерть.
Виваляні в снігу з грязюкою, ніби клоуни в тирсі, вони таки приземлилися коло всіх тих зруйнованих і розчавлених "мерседесів" та "опелів"; носячись коридорами цього трохи лабіринту, а трохи цвинтаря, поміж усіх інших "фордів", "ситроєнів" та "волг", вони все-таки надибали дещо більше й не настільки потрощене; можна було і в салон протиснутися, лише трохи пововтузитися з розладнаними дверима, і от уже — дах над головою, своя криївка за межами бурі. Буря, до речі, саме в ту мить набрала таких обертів, що всі просторові координати було втрачено — тільки білий хаос навколо і біла порожнеча за витягнутою рукою.
Отже, тепер вони мусять віддихатися — Артур на роздертому в клоччя сидінні водія (керма, щоправда, вже не було — тільки залишки м'яса), Рома поруч з ним, на чомусь подібному. Саме час дати їм віддихатися.
Серед найдивніших колекцій світу могла би знайтись і ця — невідомо з якою остаточною метою призбирувана власником навколишнього ландшафту Варцабичем. Скуповувані, а частіше просто взяті на показових штрафних естакадах, мертві автомобілі реґулярно звозилися до цього провалля, де за кілька років їх назбиралося коло сотні. Серед них одним із найпочесніших експонатів цілком заслужено міг би вважатися той, до якого пропхалося забігане подружжя.
Це був міжвоєнних часів "крайслер імперіал" — одне з чудес автомобільної думки минулого, так, той самий, що згодом виявився швидше символом, ніж реальністю. Звичайно, кожному з вас у цьому місці дане право на криву посмішку. Як так — знову примари молодості, потворні повтори і самоповтори?
Але хіба мені йдеться про них? Мені йдеться передусім про правду цієї історії. А вона вимагає, щоб це залізне знівечене тіло, яким ще десять років тому ця фортеця на колесах аж ніяк не була (бо саме тоді її бачено у спалахах фейєрверків на чортопільських вулицях), щоб саме це тіло, а точніше його оболонка, саме нині, після нікому з нас не відомих дорожно-транспортних і просто пригод останнього десятиліття, знайшлося в цьому проваллі, прихистивши в собі двох близьких і далеких людей.
Але якщо це й не був той самий "крайслер імперіал", то в кожному разі щось, надзвичайно до нього подібне. Бо Артур Пепа просто не міг вибрати іншого притулку. Це таки мусило бути щось найбільше, наймогутніше і, зрештою, найпомітніше.
Тож зараз вони сиділи в темряві велетенського салону, мовчки втуплені у нервові спалахи серед густої непролазної білини за вцілілими шибами. З їхнього одягу стікала вода, вони, здавалося, й самі були готові розтанути.
— А якщо попаде в машину? — нарешті спитала Рома, киваючи головою на черговий зблиск у зовнішньому світі.
— Тоді, здається, згоримо, — не надто впевнено відповів Артур і все-таки розкурив сигарету. — Хоч я не дуже знаюсь на фізиці.
— Кінець квітня, — скрушно констатувала вона.
— Гори, — пояснив він. — Погода страшенно змінна, рай для синоптиків.
Вони помовчали рівно стільки, скільки курилась його волога сигарета. Тоді, загасивши недокурок, він сказав:
— І знову Антонич. Куди не повернешся, цей Антонич.
Рома з нерозумінням подивилася на нього.
— Я маю на увазі "Мертві авта", — сказав Артур. — У тридцять п'ятому році, ще коли цей драбадан був новою люксусовою суперколісницею, поет Антонич описав одне зі своїх чергових видінь. Це мав бути такий цвинтар, на якому звалено автомобілі. Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта — ну і так далі…
— Нічого дивного, що тут усяке таке трапляється, — повела плечима від перших дрижаків Рома.
— Це ти відносно австрійця? — він повернувся до неї лицем.
Рома подумала, що аж тепер мусить розказати йому про все — як було. Інакше вони загнуться в цьому металевому мішку — ну хоч би й від холоду.
— Знаєш, там коло того шлаґбаума… — почала вона.
Але в небі гримнуло так, що вона змушена була починати спочатку. Артур повернувся до неї не тільки лицем, а й усім собою.
— Коло того шлаґбаума, — втретє почала вона і далі випалила все за одним залпом, — ти ще звернув увагу, що він поламаний — уночі я наздогнала його, бо хотіла, щоб він нікуди не йшов, такий п'яний через ту горіхову, не знаю, чи ти пам'ятаєш, як ви з ним повпивалися, ну в крайньому разі думала, буду його супроводити, аби чого не сталося, він же загалом ще й дотепер безпорадний у наших обставинах, так от, коло того шлаґбаума я його наздогнала… дай прилуцьку!…
Вона довго прикурювала від його запальнички, тоді потягнула раз, другий і закашлялась. Артур лагідно відібрав у неї сигарету і став курити сам.
— Ну от, — заквапилася вона, — тоді він почав до мене чіплятися, всюди руками лазити, я пручалась як могла, але він усім тілом навалився, мало не роздягав і так припер до того шлаґбаума, але я з останніх сил опиралася й тоді ми його поламали…
— Кого? — запитав Артур, блимнувши вогником сигарети.
Попри навколишню темряву, він відчув, як у нього — незалежно від неї — темніє в очах і до знемоги хочеться зараз і тут стиснути її чи бодай впитися губами в губи.
— Та ні, не те, що ти подумав, — пояснювала Рома, — ні, той шлаґбаум, от чому він поламаний, бо він на мене навалювався, а я пручалася, потім він поліз рукою мені між ноги…
Артур застогнав, розпотрошуючи в повітрі напівнедокурену "прилуцьку". Темрява в очах була густішою від усіх темряв на світі.
— … бо він хотів мене… ну ти розумієш… просто на тому шлаґбаумі, а я не давалась, і тоді ми зламали шлаґбаум, і впали у ту траву, я була зверху, стиснула його з усіх сил колінами — ти так само там зауважив, що ту траву хтось вим'яв…
— Далі, — сказав Артур з передостанніх сил.
— Далі нічого, — знизала плечима Рома. — Я лишила його в лісі самого і повернулась на гору. Ти вже спав, коли я прийшла.
Від усього цього вона ледь не цокотіла зубами. Але їй стало краще — вона розповіла все, що мусила розповісти. Невже з любові?
Артур відчув, що внутрішня темрява не відпустить його, поки цього не станеться.
— Я все це бачив, — сказав він. — Я побіг за тобою слідом. І стояв трохи далі. У місячному світлі було чудово видно. Потім я пішов назад.
Насправді він дійсно йшов тої ночі слідом — але не за нею. Він збрехав, бо мусив збрехати. Невже з любові?
— То ти був там?
Вона подалася всім тілом йому назустріч. Це був єдиний порятунок для них обох — інакше можна було би сконати в цьому металевому гробі. Вони почали дико й боляче цілуватися, такого не траплялося вже кілька років — перелізши до нього на коліна, вона опинилася настільки близько, що все попливло й закрутилося: це було жадібне й відчайдушне борсання і трохи кусання, розгрібання тяжкого намоклого одягу в надії прорватися до тепла, до шкіри, якесь манаття полетіло на заднє сидіння, він таки віднайшов під десятим светром і живіт, і улоговину між грудьми; хапаючись вільною рукою за кишеню плаща (обережно, обережно, повторював єдине, що знав), він мимоволі натиснув на якийсь важіль і — слава конструкторам-імперіалістам! — спинка відкинулася назад, заржавіло скрегочучи…
Щойно тоді вони ледь заспокоїлись і продовжили вже цілком по-іншому — плавно та досконало, знайшовши напругу і ритм. Її ледь витягнуте від ніжності лице гойдалось над ним у спалахах, вона заплющила очі, розряди блискавок періщили по дахові, крилах і бамперу велетенського драндулета, але не заподіявши їм нічого злого, з шипінням відскакували, все виглядало майже так, як і в першу після їхнього знайомства ніч — його волосся теж було мокре (щоправда, нині трохи заважала бинтова геройська відзнака, але це тільки додавало любові), надворі так само сипало мокрим весняним снігом, розкладачка на кухні так само зрадливо двигтіла і тріщала усім каркасом, як оце старезне облізле сидіння, Рома так само прикривала рукою вуста, здушуючи стогони й зойки (так, тоді це було цілком зрозуміло: сон Колі в кімнаті, — але чого зараз?), а він так само захоплено і здивовано прибував неосяжними струменями радості.
(Тож коли звідкілясь із-понад хребта до них на саме дно провалля злетіла бліда, обліплена білим креатура з опущеними засніженими вусами і скорботно притулилася знадвору до шибки, вони нічого й не зауважили, перейняті виключно самими собою. А Мольфар, котрий раніше носив Ромине прізвище Воронич, тільки побув близько від них недовгу хвилину — і безсило відійшов, розвалився в білі снігові клапті).
Аж тоді їх прорвало ледь хрипкуватим і знавіснілим завершенням, після чого, як завжди, вони надовго і щасливо завмерли. Як не дивно — але громи і блискавки невдовзі по тому завмерли також. Точніше, вони рушили геть, пропадаючи в якихось віддалених світах. Лише рештки мокрого снігу ще сипалися з небесних резервуарів, але щоразу лагідніше й повільніше.
— Так гарно, — сказала Рома щойно тоді, коли вже можна було знову щось казати.
— Але ти могла роздавити яйце, — промурмотів Артур, зашарудівши плащем.
Вона почала сміятися, здригаючись у нього на грудях.
— Це була б жахлива втрата, — сказала вона і знову зайшлася сміхом.
— Не те, що ти подумала, — заперечив він.
І знову пошарудівши, витягнув з кишені плаща писанку — з оранжевими хрестами та звіздами на чорному позасвітньому тлі, до того ж із двома золотисто-хвилястими поясочками вгорі та внизу. Тепер її можна було роздивитися в місячному світлі, що зненацька заповнило собою все провалля разом з автомобільними скелетами й нутрощами і без перешкод проникло всередину їхнього притулку на колесах.
— О, а це звідки? — спитала Рома.
— Сам не знаю, — він потерся забинтованим чолом об її рамено. — Але це тобі. Подарунок на свято.
Вона обережно взяла писанку і потримала її в жолобі долонь. Тоді подякувала, торкнувши губами свій улюблений виямок у нього під адамовим яблуком.
— Подаруєш мені завтра, — сказала вона і поклала писанку до тієї ж кишені. — Сьогодні ще не свято. Я буду стрибати від несподіванки. І як я справді примудрилася не роздавити?
Вона знову почала сміятися, пригадавши, як він це вимовив, котяра-муркотун.
— А взагалі-то я знаю, як це сталося, — цілком поважно сказала вона через хвилину. — Просто я перестала бути незґрабною.
— Це відколи? — Артур вдав занепокоєння.
— Відтепер, — гордо сказала вона.
— Але мені подобається, коли ти незґрабна, — звівся він на лікоть.
— Справді? Ніколи не повірю! — вона лизнула його в ніс. — Ну добре, спеціально для тебе я ще трохи побуду незґрабною.
Перелазячи на своє сидіння, вона зачепила коліном його бік. Він удавано зойкнув. Але подумав, що буде недоречним повторити жарт про яйце.
— От бачиш — усе в порядку, — захихотіла вона. — Я знову незґрабна. Давай покуримо одну на двох?
Він довго клацав запальничкою, тоді зробив першу затяжку і, передаючи їй сигарету, продекламував:
Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають…
— Це той Антонич? — запитала вона. — Цікаво, де він зараз.
(Вона несамохіть вимовила останню фразу — мабуть, лише тому, що саме в цю мить її дочка впустила до себе найпершого коханця, бо одинадцятий обруч — це коли двоє стають одним).
— Я думаю, у своїй корчмі на місяці, — відповів Артур. — Де йому ще бути?
— То як там у нього про ті бездомні любощі? — вона почала одягати один по одному свої светри.
— Бездомні любощі кривляк і шлюх, — нагадав Артур.
— Ну от. Підходить, але не цілком, — погодилася вона. — Тому що ти страшенний кривляка.
Він не піддався на її виклик, лише скривив гидку й веселу гримасу. Артур Пепа не міг бути мавпою за роком народження, але часом бував по жизні.
— Знаєш, — сказала вона, — я збираюся перелізти на заднє сидіння і трохи поспати. Однаково нам нікуди звідси не вибратися. Ти не розділиш зі мною ложе?
— Якщо воно грішне, то розділю, — пообіцяв Артур.
— Усе в наших силах, — запевнила вона. — Дозволяю розбудити, як тільки захочеться.
Він також примостився — аве, Крайслер! — на тому широченному і двозначному, ніби деканова отоманка, шкіряному сидінні, а тоді обвив руками її стегна.
— Дозволяєш розбудити? — замурмотів по-своєму десь коло її вуха. — Гаразд. Якщо не просплю ранкову ерекцію.
Вони ще трохи посміялися, а тоді ще трохи поговорили, змагаючись у дурницях, а тоді ще разом покурили, бо — нічого не вдієш і ніде правди сховати — коли після сексу буває розмова, то швидше за все буває й любов.
І щойно пізніше, за невизначений жодною хронометрією проміжок часу, Рома Воронич вислизнула з його обіймів, завела старезний автомобіль і пустилась їздити ним по незліченних покоях пансіонату, врізаючись у стіни і збиваючи з постаментів урни й вогнегасники. Що снилось Артурові, невідомо — на все своя таємниця.
Але коли йому почала снитися собача зграя, що гонить берегом Річки, настав ранок. Погода внадцяте змінилася — усе, що вночі було снігом, тепер прискорено тануло, стікало, скрапувало, нестерпно теплий вітер намагався позривати всі голови з плечей, навіть отут, на дні провалля.
Побачена уві сні зграя виявилася насправді одним-єдиним псом, щоправда, доволі великим, якимось вівчарковим мішанцем, і він самозабутньо заливався гавкотом, підвівшись на задні лапи і тицяючись писком у крайслерові віконні скла. Безумовно, йому не могла подобатися ця заскочена уві сні і сполохана пара двоногих. Якого хріна вони тут роблять? Що це взагалі за діла?
Розлючений пес був не самотнім у своєму обуренні. Він прибіг сюди в супроводі аж трьох мєнтів, з яких один тримав напоготові калашніка. Інший — судячи з ряду золотих зубів та фізіономії в цілому, найстарший — жестом наказав їм вилазити. При цьому ще один, третій, зі знанням справи узяв пса на шворку, від чого той став захлинатися ще запекліше.
Мружачись від вітряного світла, що тепло і боляче різонуло по очах, трохи безпорадні й сильно заспані, Артур Пепа і Рома Воронич, після кількох дурнувато-невдалих спроб відчинити крайслерові двері, все-таки спромоглися повилазити — через переднє сидіння. Щойно ступивши на танучу під ногою землю, Артур відчув, як бездарно і ганебно він відлежав ногу. Тепер стояти доводилося фактично на одній. А тут ще й на додачу: жахливий вітер, від якого колеться голова, шум таловини, біль очей, тризуби на кашкетах, доведений до встеклості гавкіт, гидота в роті, напівнацілений калашнік і всі ці питаннячка на кшталт хто такі? звідки взялися? що робимо? удостовірєнія?.
Артур Пепа зміг відповісти на перші три з них. Документів при собі вони, звісно, не мали, і досвідчена Рома також. Туристи, казав Артур Пепа (третій з мєнтів урешті цитьнув на пса і той в момент заткався, старий шланг), туристи ми зі Львова, відпочиваємо в Карпатах.
Туристи ми зі Львова, в Карпатах відпочиваємо, у Львові проживаємо за адресою, сказала Рома. А тут ховалися ми від бурі, такі промоклі, що йой.
Пані, вас не питають, вишкірився всіма зубами главний. Дійде очередь — і вас питати будемо.
То я й кажу, продовжив Артур Пепа. Вийшли над вечір з пансіонату прогулятися (спросоння він вимовив прогулєтиси), а тут — самі знаєте — буря з громом, і сховатися ніде, то ми збіглисьмо сюда та й тут си сховали.
Чуєте, сказав на це до хлопців главнюк. Чуєте, за кого нас мають — за імбецилів придурошних. Чуєте, вони від грому в желізі си сховали!
Почувши таку голіму нісенітницю, мєнти як стій зареготалися, навіть пес реготнув, підлабузник на службі.
Ну чого ви смієтеся, хлопці, по-доброму до них Рома. Чого ви, хлопці, смієтеся? Ми, як у цю машину від бурі ховалися, про ніяку фізику навіть не думали — аби сховатися тільки. А ви, хлопці, смієтеся, бо не розумієте.
Пані, знову до неї камандующій, але різкіше. Пані, лишіть оту свою фізику! Бо ми вам, пані, поки що ніякі не хлопці — ви ще під нами, пані, не лежєли.
Старшина, сказав на це Артур Пепа. Старшина, перестаньте таким тоном з жінкою. Вона моя жінка, старшина.
Але той йому ще крутіше: Якщо вона тобі жінка, то чого по машинах їбетеся? Може, вона курва тобі насправді, а не жінка? Може, вона з усіма по машинах їбеться, курва?
Тоді Артур Пепа, кавалер ордену Шляхетних Мечоносців, провалюючись у свою внутрішню найглухішу темряву, відлежаною ногою — вперед, заїхати в золотозубий рийник вошивцеві в погонах, щоб не смів ніколи прекрасних дам ображати. Але зустрічний мєнтяра так віддушевно приклався — від слова приклад — до нього калашніком, що тільки іскри на всі боки і дивно, як ще бинт з голови не злетів.
Отже, Артур тільки ляпнув непритомно на рештки снігу, розбризкуючи сірі фонтани навколо себе, а Рому вони від нього силою відтягли, щоб не голосила, мов на похороні. Та й пес не в міру рохвилювався через казла львівського.
Тільки вона все одно пручалася й називала їх, курва, бандитами та убивцями, аж главнокамандующій став було подумувати, як би її теж по тімені шолопнути, щоб, курва, затихла й не мішєла по рації докладувати. Так вони її й вивели — з плачами, криками й голосіннями, а потім раптово затихлу і переможену — в супроводі того, що тримав на шворці пса.
Так вони її й вивели нагору з провалля, стрімко вгору, слизькими каміннями, з каменя на камінь — її ступні ковзали щоразу небезпечніше — але якось усе-таки видерлася і була посаджена до "уазика" і відвезена в їй не знаному напрямі.
Звісно, поки могла, вона озиралася й бачила, як двоє інших — калашнік та гавнокамандующій — зобабіч прикувалися до Артура Пепи наручниками і (Артурова голова в брудних бинтах безвільно хилиталася над плечима) потягли його силоміць поміж іржавих бамперів та каркасів туди ж — на вихід.
І лише від'їхавши, кілометрів за п'ять-сім, коли повз її заґратоване вікно промайнули аж дві зустрічні міліцейські машини, вона усвідомила, що це по Артура і що в житті не буває жахливіше.
11
І тільки тоді, приблизно в одну й ту ж мить, але кожне по-своєму, відчули, як над ними схиляється і згущується вся таємничість нашого світу.
Трохи згодом, коли вони вже виходили з лісу, зосереджено підступаючи до Річки, над їхніми головами вперше блиснуло, потім ще раз і ще раз. Цього тільки бракує, сказала Рома, щільніше закутуючись у все, що мала, і накидаючи на голову капішон. Зараз як смальне, відповів на це Артур і занепокоєно роззирнувся почорнілим умить ландшафтом. Поет, як завжди, виявився пророком: щойно він договорив ці слова, як і справді смальнуло, тобто загриміло всмак на всю небесну широчінь. Святий Илько везе колачі, зауважив Артур Пепа і взяв жінку за руку, від чого в небі прогриміло знову й знову, щоразу гучніше й навальніше.
Коли вони бігли мостом, посипав мокрий сніг. Точніше, була коротенька хвилина, упродовж якої він спершу був просто холодним дощем. Але десь на середині мосту вони спостерегли, що дощ починає білішати. Тож коли досягли другого берега, то щодуху побігли узбіччям шосе вгору — в бік розвилки над місцем, де в Річку впадає Потік. У цей час було вже цілком біло — по всій землі.
За кілька хвилин Артур подумав, що ця втеча нічого, крім виснаження, не дасть: у грудях буяла така ж хурделиця, як і назовні, над головами загрозливо блискало, громи гатили зусібіч з такою силою, що закладало вуха; до можливого притулку на тринадцятому кілометрі лишалося з півтора-дві години пішої ходи, до залізничної станції не менше, але у протилежний бік. Тут і тільки тут, повторював у ритмі бігу Артур, тут і тільки тут, і тільки тут, і тільки тут. І тільки тут — пристанище для нас!
Тягнучи Рому за руку, він — вибоїна по вибоїні — перетнув шосе і, пробігши ще сотню метрів уперед, перемахнув (Рома слідом за ним) через огорожу над проваллям, а тоді — най си діє Божа воля — як-небудь, трохи на ногах, трохи на спинах, животах і задницях, на зламанє голови, стрімко вниз, у присипані свіжим снігом сірі торішні лопухи, ні, ще нижче, з блискавкою та громом — на дно, на самісіньке дно цього світу, де панує автомобільна смерть.
Виваляні в снігу з грязюкою, ніби клоуни в тирсі, вони таки приземлилися коло всіх тих зруйнованих і розчавлених "мерседесів" та "опелів"; носячись коридорами цього трохи лабіринту, а трохи цвинтаря, поміж усіх інших "фордів", "ситроєнів" та "волг", вони все-таки надибали дещо більше й не настільки потрощене; можна було і в салон протиснутися, лише трохи пововтузитися з розладнаними дверима, і от уже — дах над головою, своя криївка за межами бурі. Буря, до речі, саме в ту мить набрала таких обертів, що всі просторові координати було втрачено — тільки білий хаос навколо і біла порожнеча за витягнутою рукою.
Отже, тепер вони мусять віддихатися — Артур на роздертому в клоччя сидінні водія (керма, щоправда, вже не було — тільки залишки м'яса), Рома поруч з ним, на чомусь подібному. Саме час дати їм віддихатися.
Серед найдивніших колекцій світу могла би знайтись і ця — невідомо з якою остаточною метою призбирувана власником навколишнього ландшафту Варцабичем. Скуповувані, а частіше просто взяті на показових штрафних естакадах, мертві автомобілі реґулярно звозилися до цього провалля, де за кілька років їх назбиралося коло сотні. Серед них одним із найпочесніших експонатів цілком заслужено міг би вважатися той, до якого пропхалося забігане подружжя.
Це був міжвоєнних часів "крайслер імперіал" — одне з чудес автомобільної думки минулого, так, той самий, що згодом виявився швидше символом, ніж реальністю. Звичайно, кожному з вас у цьому місці дане право на криву посмішку. Як так — знову примари молодості, потворні повтори і самоповтори?
Але хіба мені йдеться про них? Мені йдеться передусім про правду цієї історії. А вона вимагає, щоб це залізне знівечене тіло, яким ще десять років тому ця фортеця на колесах аж ніяк не була (бо саме тоді її бачено у спалахах фейєрверків на чортопільських вулицях), щоб саме це тіло, а точніше його оболонка, саме нині, після нікому з нас не відомих дорожно-транспортних і просто пригод останнього десятиліття, знайшлося в цьому проваллі, прихистивши в собі двох близьких і далеких людей.
Але якщо це й не був той самий "крайслер імперіал", то в кожному разі щось, надзвичайно до нього подібне. Бо Артур Пепа просто не міг вибрати іншого притулку. Це таки мусило бути щось найбільше, наймогутніше і, зрештою, найпомітніше.
Тож зараз вони сиділи в темряві велетенського салону, мовчки втуплені у нервові спалахи серед густої непролазної білини за вцілілими шибами. З їхнього одягу стікала вода, вони, здавалося, й самі були готові розтанути.
— А якщо попаде в машину? — нарешті спитала Рома, киваючи головою на черговий зблиск у зовнішньому світі.
— Тоді, здається, згоримо, — не надто впевнено відповів Артур і все-таки розкурив сигарету. — Хоч я не дуже знаюсь на фізиці.
— Кінець квітня, — скрушно констатувала вона.
— Гори, — пояснив він. — Погода страшенно змінна, рай для синоптиків.
Вони помовчали рівно стільки, скільки курилась його волога сигарета. Тоді, загасивши недокурок, він сказав:
— І знову Антонич. Куди не повернешся, цей Антонич.
Рома з нерозумінням подивилася на нього.
— Я маю на увазі "Мертві авта", — сказав Артур. — У тридцять п'ятому році, ще коли цей драбадан був новою люксусовою суперколісницею, поет Антонич описав одне зі своїх чергових видінь. Це мав бути такий цвинтар, на якому звалено автомобілі. Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта — ну і так далі…
— Нічого дивного, що тут усяке таке трапляється, — повела плечима від перших дрижаків Рома.
— Це ти відносно австрійця? — він повернувся до неї лицем.
Рома подумала, що аж тепер мусить розказати йому про все — як було. Інакше вони загнуться в цьому металевому мішку — ну хоч би й від холоду.
— Знаєш, там коло того шлаґбаума… — почала вона.
Але в небі гримнуло так, що вона змушена була починати спочатку. Артур повернувся до неї не тільки лицем, а й усім собою.
— Коло того шлаґбаума, — втретє почала вона і далі випалила все за одним залпом, — ти ще звернув увагу, що він поламаний — уночі я наздогнала його, бо хотіла, щоб він нікуди не йшов, такий п'яний через ту горіхову, не знаю, чи ти пам'ятаєш, як ви з ним повпивалися, ну в крайньому разі думала, буду його супроводити, аби чого не сталося, він же загалом ще й дотепер безпорадний у наших обставинах, так от, коло того шлаґбаума я його наздогнала… дай прилуцьку!…
Вона довго прикурювала від його запальнички, тоді потягнула раз, другий і закашлялась. Артур лагідно відібрав у неї сигарету і став курити сам.
— Ну от, — заквапилася вона, — тоді він почав до мене чіплятися, всюди руками лазити, я пручалась як могла, але він усім тілом навалився, мало не роздягав і так припер до того шлаґбаума, але я з останніх сил опиралася й тоді ми його поламали…
— Кого? — запитав Артур, блимнувши вогником сигарети.
Попри навколишню темряву, він відчув, як у нього — незалежно від неї — темніє в очах і до знемоги хочеться зараз і тут стиснути її чи бодай впитися губами в губи.
— Та ні, не те, що ти подумав, — пояснювала Рома, — ні, той шлаґбаум, от чому він поламаний, бо він на мене навалювався, а я пручалася, потім він поліз рукою мені між ноги…
Артур застогнав, розпотрошуючи в повітрі напівнедокурену "прилуцьку". Темрява в очах була густішою від усіх темряв на світі.
— … бо він хотів мене… ну ти розумієш… просто на тому шлаґбаумі, а я не давалась, і тоді ми зламали шлаґбаум, і впали у ту траву, я була зверху, стиснула його з усіх сил колінами — ти так само там зауважив, що ту траву хтось вим'яв…
— Далі, — сказав Артур з передостанніх сил.
— Далі нічого, — знизала плечима Рома. — Я лишила його в лісі самого і повернулась на гору. Ти вже спав, коли я прийшла.
Від усього цього вона ледь не цокотіла зубами. Але їй стало краще — вона розповіла все, що мусила розповісти. Невже з любові?
Артур відчув, що внутрішня темрява не відпустить його, поки цього не станеться.
— Я все це бачив, — сказав він. — Я побіг за тобою слідом. І стояв трохи далі. У місячному світлі було чудово видно. Потім я пішов назад.
Насправді він дійсно йшов тої ночі слідом — але не за нею. Він збрехав, бо мусив збрехати. Невже з любові?
— То ти був там?
Вона подалася всім тілом йому назустріч. Це був єдиний порятунок для них обох — інакше можна було би сконати в цьому металевому гробі. Вони почали дико й боляче цілуватися, такого не траплялося вже кілька років — перелізши до нього на коліна, вона опинилася настільки близько, що все попливло й закрутилося: це було жадібне й відчайдушне борсання і трохи кусання, розгрібання тяжкого намоклого одягу в надії прорватися до тепла, до шкіри, якесь манаття полетіло на заднє сидіння, він таки віднайшов під десятим светром і живіт, і улоговину між грудьми; хапаючись вільною рукою за кишеню плаща (обережно, обережно, повторював єдине, що знав), він мимоволі натиснув на якийсь важіль і — слава конструкторам-імперіалістам! — спинка відкинулася назад, заржавіло скрегочучи…
Щойно тоді вони ледь заспокоїлись і продовжили вже цілком по-іншому — плавно та досконало, знайшовши напругу і ритм. Її ледь витягнуте від ніжності лице гойдалось над ним у спалахах, вона заплющила очі, розряди блискавок періщили по дахові, крилах і бамперу велетенського драндулета, але не заподіявши їм нічого злого, з шипінням відскакували, все виглядало майже так, як і в першу після їхнього знайомства ніч — його волосся теж було мокре (щоправда, нині трохи заважала бинтова геройська відзнака, але це тільки додавало любові), надворі так само сипало мокрим весняним снігом, розкладачка на кухні так само зрадливо двигтіла і тріщала усім каркасом, як оце старезне облізле сидіння, Рома так само прикривала рукою вуста, здушуючи стогони й зойки (так, тоді це було цілком зрозуміло: сон Колі в кімнаті, — але чого зараз?), а він так само захоплено і здивовано прибував неосяжними струменями радості.
(Тож коли звідкілясь із-понад хребта до них на саме дно провалля злетіла бліда, обліплена білим креатура з опущеними засніженими вусами і скорботно притулилася знадвору до шибки, вони нічого й не зауважили, перейняті виключно самими собою. А Мольфар, котрий раніше носив Ромине прізвище Воронич, тільки побув близько від них недовгу хвилину — і безсило відійшов, розвалився в білі снігові клапті).
Аж тоді їх прорвало ледь хрипкуватим і знавіснілим завершенням, після чого, як завжди, вони надовго і щасливо завмерли. Як не дивно — але громи і блискавки невдовзі по тому завмерли також. Точніше, вони рушили геть, пропадаючи в якихось віддалених світах. Лише рештки мокрого снігу ще сипалися з небесних резервуарів, але щоразу лагідніше й повільніше.
— Так гарно, — сказала Рома щойно тоді, коли вже можна було знову щось казати.
— Але ти могла роздавити яйце, — промурмотів Артур, зашарудівши плащем.
Вона почала сміятися, здригаючись у нього на грудях.
— Це була б жахлива втрата, — сказала вона і знову зайшлася сміхом.
— Не те, що ти подумала, — заперечив він.
І знову пошарудівши, витягнув з кишені плаща писанку — з оранжевими хрестами та звіздами на чорному позасвітньому тлі, до того ж із двома золотисто-хвилястими поясочками вгорі та внизу. Тепер її можна було роздивитися в місячному світлі, що зненацька заповнило собою все провалля разом з автомобільними скелетами й нутрощами і без перешкод проникло всередину їхнього притулку на колесах.
— О, а це звідки? — спитала Рома.
— Сам не знаю, — він потерся забинтованим чолом об її рамено. — Але це тобі. Подарунок на свято.
Вона обережно взяла писанку і потримала її в жолобі долонь. Тоді подякувала, торкнувши губами свій улюблений виямок у нього під адамовим яблуком.
— Подаруєш мені завтра, — сказала вона і поклала писанку до тієї ж кишені. — Сьогодні ще не свято. Я буду стрибати від несподіванки. І як я справді примудрилася не роздавити?
Вона знову почала сміятися, пригадавши, як він це вимовив, котяра-муркотун.
— А взагалі-то я знаю, як це сталося, — цілком поважно сказала вона через хвилину. — Просто я перестала бути незґрабною.
— Це відколи? — Артур вдав занепокоєння.
— Відтепер, — гордо сказала вона.
— Але мені подобається, коли ти незґрабна, — звівся він на лікоть.
— Справді? Ніколи не повірю! — вона лизнула його в ніс. — Ну добре, спеціально для тебе я ще трохи побуду незґрабною.
Перелазячи на своє сидіння, вона зачепила коліном його бік. Він удавано зойкнув. Але подумав, що буде недоречним повторити жарт про яйце.
— От бачиш — усе в порядку, — захихотіла вона. — Я знову незґрабна. Давай покуримо одну на двох?
Він довго клацав запальничкою, тоді зробив першу затяжку і, передаючи їй сигарету, продекламував:
Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають…
— Це той Антонич? — запитала вона. — Цікаво, де він зараз.
(Вона несамохіть вимовила останню фразу — мабуть, лише тому, що саме в цю мить її дочка впустила до себе найпершого коханця, бо одинадцятий обруч — це коли двоє стають одним).
— Я думаю, у своїй корчмі на місяці, — відповів Артур. — Де йому ще бути?
— То як там у нього про ті бездомні любощі? — вона почала одягати один по одному свої светри.
— Бездомні любощі кривляк і шлюх, — нагадав Артур.
— Ну от. Підходить, але не цілком, — погодилася вона. — Тому що ти страшенний кривляка.
Він не піддався на її виклик, лише скривив гидку й веселу гримасу. Артур Пепа не міг бути мавпою за роком народження, але часом бував по жизні.
— Знаєш, — сказала вона, — я збираюся перелізти на заднє сидіння і трохи поспати. Однаково нам нікуди звідси не вибратися. Ти не розділиш зі мною ложе?
— Якщо воно грішне, то розділю, — пообіцяв Артур.
— Усе в наших силах, — запевнила вона. — Дозволяю розбудити, як тільки захочеться.
Він також примостився — аве, Крайслер! — на тому широченному і двозначному, ніби деканова отоманка, шкіряному сидінні, а тоді обвив руками її стегна.
— Дозволяєш розбудити? — замурмотів по-своєму десь коло її вуха. — Гаразд. Якщо не просплю ранкову ерекцію.
Вони ще трохи посміялися, а тоді ще трохи поговорили, змагаючись у дурницях, а тоді ще разом покурили, бо — нічого не вдієш і ніде правди сховати — коли після сексу буває розмова, то швидше за все буває й любов.
І щойно пізніше, за невизначений жодною хронометрією проміжок часу, Рома Воронич вислизнула з його обіймів, завела старезний автомобіль і пустилась їздити ним по незліченних покоях пансіонату, врізаючись у стіни і збиваючи з постаментів урни й вогнегасники. Що снилось Артурові, невідомо — на все своя таємниця.
Але коли йому почала снитися собача зграя, що гонить берегом Річки, настав ранок. Погода внадцяте змінилася — усе, що вночі було снігом, тепер прискорено тануло, стікало, скрапувало, нестерпно теплий вітер намагався позривати всі голови з плечей, навіть отут, на дні провалля.
Побачена уві сні зграя виявилася насправді одним-єдиним псом, щоправда, доволі великим, якимось вівчарковим мішанцем, і він самозабутньо заливався гавкотом, підвівшись на задні лапи і тицяючись писком у крайслерові віконні скла. Безумовно, йому не могла подобатися ця заскочена уві сні і сполохана пара двоногих. Якого хріна вони тут роблять? Що це взагалі за діла?
Розлючений пес був не самотнім у своєму обуренні. Він прибіг сюди в супроводі аж трьох мєнтів, з яких один тримав напоготові калашніка. Інший — судячи з ряду золотих зубів та фізіономії в цілому, найстарший — жестом наказав їм вилазити. При цьому ще один, третій, зі знанням справи узяв пса на шворку, від чого той став захлинатися ще запекліше.
Мружачись від вітряного світла, що тепло і боляче різонуло по очах, трохи безпорадні й сильно заспані, Артур Пепа і Рома Воронич, після кількох дурнувато-невдалих спроб відчинити крайслерові двері, все-таки спромоглися повилазити — через переднє сидіння. Щойно ступивши на танучу під ногою землю, Артур відчув, як бездарно і ганебно він відлежав ногу. Тепер стояти доводилося фактично на одній. А тут ще й на додачу: жахливий вітер, від якого колеться голова, шум таловини, біль очей, тризуби на кашкетах, доведений до встеклості гавкіт, гидота в роті, напівнацілений калашнік і всі ці питаннячка на кшталт хто такі? звідки взялися? що робимо? удостовірєнія?.
Артур Пепа зміг відповісти на перші три з них. Документів при собі вони, звісно, не мали, і досвідчена Рома також. Туристи, казав Артур Пепа (третій з мєнтів урешті цитьнув на пса і той в момент заткався, старий шланг), туристи ми зі Львова, відпочиваємо в Карпатах.
Туристи ми зі Львова, в Карпатах відпочиваємо, у Львові проживаємо за адресою, сказала Рома. А тут ховалися ми від бурі, такі промоклі, що йой.
Пані, вас не питають, вишкірився всіма зубами главний. Дійде очередь — і вас питати будемо.
То я й кажу, продовжив Артур Пепа. Вийшли над вечір з пансіонату прогулятися (спросоння він вимовив прогулєтиси), а тут — самі знаєте — буря з громом, і сховатися ніде, то ми збіглисьмо сюда та й тут си сховали.
Чуєте, сказав на це до хлопців главнюк. Чуєте, за кого нас мають — за імбецилів придурошних. Чуєте, вони від грому в желізі си сховали!
Почувши таку голіму нісенітницю, мєнти як стій зареготалися, навіть пес реготнув, підлабузник на службі.
Ну чого ви смієтеся, хлопці, по-доброму до них Рома. Чого ви, хлопці, смієтеся? Ми, як у цю машину від бурі ховалися, про ніяку фізику навіть не думали — аби сховатися тільки. А ви, хлопці, смієтеся, бо не розумієте.
Пані, знову до неї камандующій, але різкіше. Пані, лишіть оту свою фізику! Бо ми вам, пані, поки що ніякі не хлопці — ви ще під нами, пані, не лежєли.
Старшина, сказав на це Артур Пепа. Старшина, перестаньте таким тоном з жінкою. Вона моя жінка, старшина.
Але той йому ще крутіше: Якщо вона тобі жінка, то чого по машинах їбетеся? Може, вона курва тобі насправді, а не жінка? Може, вона з усіма по машинах їбеться, курва?
Тоді Артур Пепа, кавалер ордену Шляхетних Мечоносців, провалюючись у свою внутрішню найглухішу темряву, відлежаною ногою — вперед, заїхати в золотозубий рийник вошивцеві в погонах, щоб не смів ніколи прекрасних дам ображати. Але зустрічний мєнтяра так віддушевно приклався — від слова приклад — до нього калашніком, що тільки іскри на всі боки і дивно, як ще бинт з голови не злетів.
Отже, Артур тільки ляпнув непритомно на рештки снігу, розбризкуючи сірі фонтани навколо себе, а Рому вони від нього силою відтягли, щоб не голосила, мов на похороні. Та й пес не в міру рохвилювався через казла львівського.
Тільки вона все одно пручалася й називала їх, курва, бандитами та убивцями, аж главнокамандующій став було подумувати, як би її теж по тімені шолопнути, щоб, курва, затихла й не мішєла по рації докладувати. Так вони її й вивели — з плачами, криками й голосіннями, а потім раптово затихлу і переможену — в супроводі того, що тримав на шворці пса.
Так вони її й вивели нагору з провалля, стрімко вгору, слизькими каміннями, з каменя на камінь — її ступні ковзали щоразу небезпечніше — але якось усе-таки видерлася і була посаджена до "уазика" і відвезена в їй не знаному напрямі.
Звісно, поки могла, вона озиралася й бачила, як двоє інших — калашнік та гавнокамандующій — зобабіч прикувалися до Артура Пепи наручниками і (Артурова голова в брудних бинтах безвільно хилиталася над плечима) потягли його силоміць поміж іржавих бамперів та каркасів туди ж — на вихід.
І лише від'їхавши, кілометрів за п'ять-сім, коли повз її заґратоване вікно промайнули аж дві зустрічні міліцейські машини, вона усвідомила, що це по Артура і що в житті не буває жахливіше.
11
Настільки прикро, підло і гірко йому ще не бувало — Карл-Йозеф Цумбруннен хотів би вилізти з власної шкіри і довго топтати її тяжкими безжальними черевиками. Чому так сталося? Чому він так повівся? Чому зараз він сам у цьому білому від місячного світіння лісі?
Weil ich die ungluckliche Liebe habe, хотілось йому пояснити своєму старезному гімназійному менторові, котрий у цю хвилину з німим вимогливим докором глянув на нього звідкілясь чи то з місяця, чи з найближчого совиного дупла. Ментор був поведений на пункті ґалантності, він цілих тисячу років утовкмачував їм, своїм учням, що ґалантність є насправді синонімом європейськості, і для того, аби гідно репрезентувати австрійськість, необхідно про це пам'ятати завжди і всюди, за будь-яких обставин. Ментор помер багато років тому, але зараз він дивився на Карла-Йозефа, одного з тисяч своїх вихованців, і хотів бодай щось почути від нього у виправдання.
Weil ich die ungluckliche Liebe habe, повторив Карл-Йозеф дещо твердіше, аби той відчепився. Останні два слова замалим не римувалися. Вони надовго заволоділи його кульганням — за якийсь час, уже виходячи з лісу і не перестаючи паленіти від сорому та кохання, Карл-Йозеф усе крутився навколо цієї незугарно-знущальної парочки (Liebe habe, Liebe-habe, Liebehabe). Хіба це нічого не пояснювало, пане гімназійний менторе?
Ментор ще трохи поперебігав за ним, виникаючи то на мості, то відразу по обидва боки шосе — і тут, і там — він явно не міг задовільнитися відповіддю, тож дійшовши до розвилки над місцем впадіння Потоку в Річку, Карл-Йозеф рішуче рубонув повітря і сказав: "Гаразд, гаразд, я винен, я тепер ніякий не європеєць, а п'яна свиня!". Цього вистачило, аби ментор урешті відстав. Самокритичність — ось на чому йому, виявляється, залежало! Карл-Йозеф повернув праворуч і, рухаючись берегом Потоку вгору, зненацька заговорив з Ромою, адже йшлося про неї.
Навіщо ти йшла за мною, навіщо ти бігла схилом униз, навіщо ми були разом, запитував Карл-Йозеф, хоч і не сподівався жодної відповіді. Навіщо ти сказала про той місяць, вимагав правди Карл-Йозеф. Адже коли серед ночі хтось каже іншому про місяць, то це означає їхню близькість, чи не так? Адже коли двоє дивляться знизу на місяць, то між ними виникає щось більше, вірно? Я ніколи не говорив би про місяць комусь, мені байдужому. Я ніколи не біг би услід за кимось, мені байдужим. Рома мовчала, в неї не було слів.
А якщо так, розвивав логічну лінію Карл-Йозеф, то я мусив почати про те, про що почав. Бо це не могло тривати вічно — ці зустрічі по готелях і чужих помешканнях, таємні шифри, умовні знаки. Ще кілька років такого томління — і ми провалимось у старість, і буде пізно. Усе, чого я добивався — це ясності. Хіба ми не заслужили відкритості у стосунках? Якби ти хоч раз, хоч один-єдиний раз висловила своє досить, не хочу, я відступив би й ніколи більше не наблизився б ані на крок. Але ж ти цього не зробила!
Карл— Йозеф мав рацію: він і справді ніколи не чув її досить. У той же час він радше обманював її та передусім себе, заявляючи, що відступив би. Навряд чи він уже був на це спроможний. Швидше за все, він так і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень. Але в цю мить, з головою накритий алкогольною хвилею, він ладен був повірити у свою мужню відмову. Головне, що Рома не зважувалась йому перечити, слід було скористатись її провинною мовчанкою до решти.
Так, я, здається, сказав тобі найгірше зі слів, які ти могла від мене почути, ще патетичніше заговорив він трохи згодом, аж камені посипалися з-під його рішучих черевиків. Пробач, я справді образив тебе, це так. Але ж ти навіть не почулась ображеною — навпаки, попросила моєї руки. Ти попросила, щоб я подав тобі свою руку! Карл-Йозеф зупинився мов укопаний перед сосновим стовбуром. Ти! Попросила! Щоб я! Тобі! Руку! Як я мав це розуміти, не скажеш? Сосна, як і Рома, мовчала, тож він пошкандибав далі.
Адже коли серед ночі у лісі хтось подає іншому свою руку, спокійніше попровадив він, то це означає близькість, чи не так? Я можу чогось не розуміти у ваших звичаях, я згоден. Ви, наприклад, цілуєтеся в губи вже при знайомстві, танцюєте з чужими партнерами, надто близько до них притискаючись, у вас майже не існує приватності особистого простору, ви дихаєте одне одному просто в обличчя і ходите в занадто коротких спідницях. Але зараз мені йдеться про те, що ти подала свою руку! Це щось цілком інакше, це вже не жест, це запрошення.
Карл— Йозеф і тут мав рацію лише часткову: навряд чи в нього були підстави вбачати за Роминим проханням допомогти їй вибратися з багнюки якийсь вищий метафоричний зміст. У глибині душі він і сам це чудово усвідомлював. Але в запалі атаки всі арґументи були придатними -головне, що Рома мовчала, головне, що її не було поруч.
І тому він міг дозволити собі ще одну відвертість, а краще сказати — зухвалість. Я трохи знаю ваше життя, казав він, ковзаючи по шишках і глиці, трохи знаю, так. Я переконаний, що тут є десятки знайомих тобі жінок і дівчат, які понад усе хотіли б опинитися на твоєму місці. Переважно вони у вас тільки й мріють, як би вискочити на Захід, усі ці шлюбні аґенції, професійні звідники, модельний бізнес, проституція і так далі. Добре, ти не така — я все ще сподіваюся, що ти не така — от тільки я справді не знаю, яка ти. І чого ти хочеш, я теж не знаю. Адже ти подала мені руку, чіплявся він за останнє, що в нього лишалося. Рука, рука, подана нею рука — далі його арґументи вичерпувалися. Він тримався за цю руку з усіх сил, а потім стомився.
Weil ich die ungluckliche Liebe habe, хотілось йому пояснити своєму старезному гімназійному менторові, котрий у цю хвилину з німим вимогливим докором глянув на нього звідкілясь чи то з місяця, чи з найближчого совиного дупла. Ментор був поведений на пункті ґалантності, він цілих тисячу років утовкмачував їм, своїм учням, що ґалантність є насправді синонімом європейськості, і для того, аби гідно репрезентувати австрійськість, необхідно про це пам'ятати завжди і всюди, за будь-яких обставин. Ментор помер багато років тому, але зараз він дивився на Карла-Йозефа, одного з тисяч своїх вихованців, і хотів бодай щось почути від нього у виправдання.
Weil ich die ungluckliche Liebe habe, повторив Карл-Йозеф дещо твердіше, аби той відчепився. Останні два слова замалим не римувалися. Вони надовго заволоділи його кульганням — за якийсь час, уже виходячи з лісу і не перестаючи паленіти від сорому та кохання, Карл-Йозеф усе крутився навколо цієї незугарно-знущальної парочки (Liebe habe, Liebe-habe, Liebehabe). Хіба це нічого не пояснювало, пане гімназійний менторе?
Ментор ще трохи поперебігав за ним, виникаючи то на мості, то відразу по обидва боки шосе — і тут, і там — він явно не міг задовільнитися відповіддю, тож дійшовши до розвилки над місцем впадіння Потоку в Річку, Карл-Йозеф рішуче рубонув повітря і сказав: "Гаразд, гаразд, я винен, я тепер ніякий не європеєць, а п'яна свиня!". Цього вистачило, аби ментор урешті відстав. Самокритичність — ось на чому йому, виявляється, залежало! Карл-Йозеф повернув праворуч і, рухаючись берегом Потоку вгору, зненацька заговорив з Ромою, адже йшлося про неї.
Навіщо ти йшла за мною, навіщо ти бігла схилом униз, навіщо ми були разом, запитував Карл-Йозеф, хоч і не сподівався жодної відповіді. Навіщо ти сказала про той місяць, вимагав правди Карл-Йозеф. Адже коли серед ночі хтось каже іншому про місяць, то це означає їхню близькість, чи не так? Адже коли двоє дивляться знизу на місяць, то між ними виникає щось більше, вірно? Я ніколи не говорив би про місяць комусь, мені байдужому. Я ніколи не біг би услід за кимось, мені байдужим. Рома мовчала, в неї не було слів.
А якщо так, розвивав логічну лінію Карл-Йозеф, то я мусив почати про те, про що почав. Бо це не могло тривати вічно — ці зустрічі по готелях і чужих помешканнях, таємні шифри, умовні знаки. Ще кілька років такого томління — і ми провалимось у старість, і буде пізно. Усе, чого я добивався — це ясності. Хіба ми не заслужили відкритості у стосунках? Якби ти хоч раз, хоч один-єдиний раз висловила своє досить, не хочу, я відступив би й ніколи більше не наблизився б ані на крок. Але ж ти цього не зробила!
Карл— Йозеф мав рацію: він і справді ніколи не чув її досить. У той же час він радше обманював її та передусім себе, заявляючи, що відступив би. Навряд чи він уже був на це спроможний. Швидше за все, він так і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень. Але в цю мить, з головою накритий алкогольною хвилею, він ладен був повірити у свою мужню відмову. Головне, що Рома не зважувалась йому перечити, слід було скористатись її провинною мовчанкою до решти.
Так, я, здається, сказав тобі найгірше зі слів, які ти могла від мене почути, ще патетичніше заговорив він трохи згодом, аж камені посипалися з-під його рішучих черевиків. Пробач, я справді образив тебе, це так. Але ж ти навіть не почулась ображеною — навпаки, попросила моєї руки. Ти попросила, щоб я подав тобі свою руку! Карл-Йозеф зупинився мов укопаний перед сосновим стовбуром. Ти! Попросила! Щоб я! Тобі! Руку! Як я мав це розуміти, не скажеш? Сосна, як і Рома, мовчала, тож він пошкандибав далі.
Адже коли серед ночі у лісі хтось подає іншому свою руку, спокійніше попровадив він, то це означає близькість, чи не так? Я можу чогось не розуміти у ваших звичаях, я згоден. Ви, наприклад, цілуєтеся в губи вже при знайомстві, танцюєте з чужими партнерами, надто близько до них притискаючись, у вас майже не існує приватності особистого простору, ви дихаєте одне одному просто в обличчя і ходите в занадто коротких спідницях. Але зараз мені йдеться про те, що ти подала свою руку! Це щось цілком інакше, це вже не жест, це запрошення.
Карл— Йозеф і тут мав рацію лише часткову: навряд чи в нього були підстави вбачати за Роминим проханням допомогти їй вибратися з багнюки якийсь вищий метафоричний зміст. У глибині душі він і сам це чудово усвідомлював. Але в запалі атаки всі арґументи були придатними -головне, що Рома мовчала, головне, що її не було поруч.
І тому він міг дозволити собі ще одну відвертість, а краще сказати — зухвалість. Я трохи знаю ваше життя, казав він, ковзаючи по шишках і глиці, трохи знаю, так. Я переконаний, що тут є десятки знайомих тобі жінок і дівчат, які понад усе хотіли б опинитися на твоєму місці. Переважно вони у вас тільки й мріють, як би вискочити на Захід, усі ці шлюбні аґенції, професійні звідники, модельний бізнес, проституція і так далі. Добре, ти не така — я все ще сподіваюся, що ти не така — от тільки я справді не знаю, яка ти. І чого ти хочеш, я теж не знаю. Адже ти подала мені руку, чіплявся він за останнє, що в нього лишалося. Рука, рука, подана нею рука — далі його арґументи вичерпувалися. Він тримався за цю руку з усіх сил, а потім стомився.