Страница:
Вони робили все, що могли, але зовнішні обставини дедалі погіршувалися. Під кінець дев'яностих Україна потрапила відразу до кількох чорних списків, проваджених надміру безсторонніми спостерігачами з усіляких міжнародних структур. "При перетині українського кордону рекомендуємо тримати напоготові десяти— або й двадцятидоларову банкноту, — радили читачам упорядники туристичного путівника "Південні та Східні Карпати" (Лондон — Париж — Берлін, 1998). — Це — звична норма стимулювання українських митників, завдяки якій ви можете уникнути довготривалої і часом принизливої митної процедури. Якщо ж ви все-таки потрапите на територію цієї країни, колишньої радянської республіки, то пам'ятайте про надзвичайну обачність: усі види злочинності, в тому числі грабунки, обкрадання автомобілів і навіть викрадення людей, набули в них за останні роки небувалих розмірів. Так само не варто покладатися й на їхню поліцію з її жахливо низьким професійним і технічним рівнем, представники якої до того ж не говорять жодною європейською мовою, отже, вас просто не розумітимуть, зате неодноразово намагатимуться ошукати". Само по собі все це, як і відмикання світла довгими осінньо-зимовими вечорами, ще не було б для Карла-Йозефа трагедією — куди гіршими симптомами ставали дедалі очевидніше знахабніння влади, а з ним і розмерзання в людях того внутрішнього пекла, що ім'я йому страх. "Мені здається, — писав він у котромусь із листів, — безповоротно завершується найщасливіше в історії цієї країни десятиліття. Дехто з моїх приятелів має відчуття, що їхні телефони знову прослуховують. Однак абсолютного повторення минулого бути не може: якщо колишня влада розправлялася з інакшими через суди, табори і так звану психіатрію, то нинішній тоталітаризм можна б назвати повзучим: він і справді підкрадається в темряві, користуючись цілком кримінальними методами. Одна справа — бути засудженим, хай і на закритому, неправовому, та все ж, перепрошую, леґітимному процесі, де з високо піднятою дисидентською головою ти красиво кидаєш голосні звинувачення системі, пам'ятаючи, що на Заході все одно про все дізнаються, інша — бути цинічно викраденим якимись невідомими в масках і задушеним під час тортур, а потім викинутим без голови посеред пустиря. Зникають безвісти політики, журналісти, грошові мішки і якщо згодом когось із них навіть знаходять, то вже мертвим. За всіма нез'ясованими обставинами дуже виразно прочитуються хрестоматійні самогубства чи автомобільні катастрофи, ще декого впритул розстрілюють у ліфтах або на сходах їхніх же будинків. До того ж, на такому сприятливому тлі несамовито розперезалася і звичайна, неполітична злочинність — безпеку пересічного громадянина вже не здатен ґарантувати ніхто, і таємний ринок вогнепальної зброї невдовзі переживатиме тут свої золоті часи. Поки що ж — темрява, повсюдна темрява, багатогодинні відмикання світла і розчленовані тіла в переповнених сміттям контейнерах".
І трохи нижче: "Мені мимоволі склалося щось на кшталт афоризму: поліційна держава — це там, де поліція рівною мірою всемогутня щодо чесних громадян і безсила щодо злочинців".
Але й після цих зізнань Карл-Йозеф Цумбруннен не перестав їздити в Україну. Не перестав, хоч уряди країн Європейського Союзу вже не рекомендували своїм громадянам відвідувати її. Але що ці уряди могли знати про відкриті вітрам кам'янисті хребти, про колір глини на стоптаних тижневим переходом гірських черевиках, що вони знали про запахи — дерев'яних церков, старих цвинтарів, дощових потоків? І вже тим більше нічого не могли вони знати про пані Рому Воронич, про те, як вона курить у ліжку, або шукає в темряві шлях до лазнички, натикаючись на стільці, або просто дихає поруч, або вимикає всі світла, роздягаючись, бо подібно до всіх жінок у своєму віці, вже починає трохи соромитися власного тіла.
Тому Карл-Йозеф Цумбруннен навіть не збирався виконувати рекомендації західних урядів. Винагорода за таку постійність у вподобаннях знайшла його з рішучою недвозначністю будь-якого чуда: минулого року його розшукав один із ключових редакторів велетенського престижного видавництва, що однаковою мірою спеціалізувалося на сучасному фотомистецтві, мультимедіях та документальній фотографії, і замовив йому альбом карпатських ландшафтів під умовною назвою "Батьківщина мазохізму". Популярна останніми роками лінія мазохознавчої та мазоходослідницької культурології мала знайти свій розвиток у мертвій, чи радше зґвалтованій натурі знищених пейзажів; редактора передусім цікавило поєднання спотвореної природи з індастріалом, а оскільки там, на Сході, індастріал гинув так само катастрофічно, як і природа, то йшлося вже про руїни у квадраті. "Розумієш, — казав редактор, — нас цікавлять усі ці порослі тернюччям цистерни і труби, береги отруєних річок, мертві терикони і так далі. Польща? Словаччина? Румунія?". "Якщо вам важливий контекст Мазоха, то Україна", — з якомога байдужішими інтонаціями в голосі відповів Карл-Йозеф, адже, як усі на світі стріляні горобці, пам'ятав про необхідність продатися незадешево. "О, то Мазох не з Польщі? — скинув проколеною кульчиком бровою редактор. — Перепрошую, ми в Дюсельдорфі часом не надто орієнтуємось у ваших австрійських справах", — додав він, чухаючи вогненно-фіолетового ірокеза. Сума авансу дозволяла Карлові Йозефові станцювати переможний чардаш ведмедя рівно через годину, вже посеред власного, тіснуватого для переможних танців, помешкання на Пратерштерні.
Таким чином, у наступному зі своїх тогорічних листів Карл-Йозеф Цумбруннен мав деякі підстави написати: "Уся світова таємничість полягає в нашому небажанні приймати речі такими, які вони є. Проте насправді існує тільки один порядок речей. Тому ми так боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін. Я не вмію чинити цьому опору, але з усієї сили вдаю, що чиню його".
2
І трохи нижче: "Мені мимоволі склалося щось на кшталт афоризму: поліційна держава — це там, де поліція рівною мірою всемогутня щодо чесних громадян і безсила щодо злочинців".
Але й після цих зізнань Карл-Йозеф Цумбруннен не перестав їздити в Україну. Не перестав, хоч уряди країн Європейського Союзу вже не рекомендували своїм громадянам відвідувати її. Але що ці уряди могли знати про відкриті вітрам кам'янисті хребти, про колір глини на стоптаних тижневим переходом гірських черевиках, що вони знали про запахи — дерев'яних церков, старих цвинтарів, дощових потоків? І вже тим більше нічого не могли вони знати про пані Рому Воронич, про те, як вона курить у ліжку, або шукає в темряві шлях до лазнички, натикаючись на стільці, або просто дихає поруч, або вимикає всі світла, роздягаючись, бо подібно до всіх жінок у своєму віці, вже починає трохи соромитися власного тіла.
Тому Карл-Йозеф Цумбруннен навіть не збирався виконувати рекомендації західних урядів. Винагорода за таку постійність у вподобаннях знайшла його з рішучою недвозначністю будь-якого чуда: минулого року його розшукав один із ключових редакторів велетенського престижного видавництва, що однаковою мірою спеціалізувалося на сучасному фотомистецтві, мультимедіях та документальній фотографії, і замовив йому альбом карпатських ландшафтів під умовною назвою "Батьківщина мазохізму". Популярна останніми роками лінія мазохознавчої та мазоходослідницької культурології мала знайти свій розвиток у мертвій, чи радше зґвалтованій натурі знищених пейзажів; редактора передусім цікавило поєднання спотвореної природи з індастріалом, а оскільки там, на Сході, індастріал гинув так само катастрофічно, як і природа, то йшлося вже про руїни у квадраті. "Розумієш, — казав редактор, — нас цікавлять усі ці порослі тернюччям цистерни і труби, береги отруєних річок, мертві терикони і так далі. Польща? Словаччина? Румунія?". "Якщо вам важливий контекст Мазоха, то Україна", — з якомога байдужішими інтонаціями в голосі відповів Карл-Йозеф, адже, як усі на світі стріляні горобці, пам'ятав про необхідність продатися незадешево. "О, то Мазох не з Польщі? — скинув проколеною кульчиком бровою редактор. — Перепрошую, ми в Дюсельдорфі часом не надто орієнтуємось у ваших австрійських справах", — додав він, чухаючи вогненно-фіолетового ірокеза. Сума авансу дозволяла Карлові Йозефові станцювати переможний чардаш ведмедя рівно через годину, вже посеред власного, тіснуватого для переможних танців, помешкання на Пратерштерні.
Таким чином, у наступному зі своїх тогорічних листів Карл-Йозеф Цумбруннен мав деякі підстави написати: "Уся світова таємничість полягає в нашому небажанні приймати речі такими, які вони є. Проте насправді існує тільки один порядок речей. Тому ми так боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін. Я не вмію чинити цьому опору, але з усієї сили вдаю, що чиню його".
2
Тепер настає пора явити їх усіх. В одній з відомих мені книжок подібне місце називається "Прихід героїв". Утім, не знаю, чи таких уже й героїв. І чи такий вже це прихід.
Але для початку слід цілком виразно, з висоти пташиного лету, побачити залізничну станційку в горах — з тих, які своїми неодноразово і безглуздо змінюваними фасадами все ж натякають на часи віденського модерну. Хтось розповідав, начебто Богуміл Грабал свого часу висловився приблизно так, що міг би жити всюди, де є залізничні станції габсбурзького дизайну. Отже, Богуміл Грабал міг би жити й тут.
У зв'язку з чим ідемо на різке зниження.
Таким чином, маємо критий старою, місцями поздираною черепицею дах, невисоку вежу з навіки зупиненим годинником, у поржавілих механізмах якого завелася ціла родина зозуль, чи то пак, ворон, з якими, власне, й римується перон, вузька, вимощена пощербленою жовтавою плиткою смуга з кількома нефункціональними ліхтарями, колись газовими. Також мусить бути тріснутий вітраж із насичено-синіми декадентськими ірисами й першими весняними мухами на ірисових довгастих листках, почекальня з двома-трьома розписаними ножем і битим склом дерев'яними лавками (ДМБ-84, ПТУ-18, Алёна Пізда, Мурманск-95, САЇД КАЗЁЛ І ПОЦ, Анжела + Помідор = LOVE), чорна чавунна піч на випадок зимової облоги снігами, лаконічний розклад руху потягів, точніше, потяга, бо він один, над переважно зачиненим віконцем каси. Віконце відчиняється двічі на добу — о сьомій п'ятнадцять вечора та четвертій нуль три ранку, коли, побрязкуючи либонь так само ще габсбурзько-грабалівськими ключами, з хати на сусідній горі спускається мала сухорлява жіночка в хустині і — на цю пору року — гумаках. Вона приходить, аби продавати свої старовинні квитки, ці коричневі твердо-картонні малі прямокутники, перепустки в якесь навколовокзальне дитинство. Хоча квитків у неї майже ніхто не купує.
Щось іще? Так, звичайно: рельєфні серп і молот над дверима з перону до почекальні і напівзірвана реклама "Слухайся своєї спраги" де-небудь.
Потяг є тільки один і ввечері, десь о сьомій тридцять три, він повинен прибувати, як тут кажуть, знизу — тобто з рівнин. Його зупинка згідно з розкладом повинна тривати дві хвилини, але переважно триває довше у зв'язку з тим, що за цей час із нього мусять вивантажити від п'яти до семи лотків хліба. Наприкінці квітня — а ми потрапили саме на цю пору — о пів на восьму вечора ще ясно, але потяг прибуде лиш коли добряче стемніє. Справа в тому, що до жіночки у віконечку не так давно потелефонували про його майже двогодинне спізнення, оскільки на перегоні між станціями Дупа Середня і Дупа Верхня на путях лежала корова (чорний ніби смола смольний ебонітовий апарат, а також далека від досконалості диспетчерова дикція все ж залишають сумніви, чи справді корова (колода? колона? корона?). Це однак не має значення, важливий сам факт двогодинного запізнення потяга. З нього випливає, що жіночка може знову зачинити касу і повернутися до хатніх обов'язків на сусідній, поки що не-ягідній горі, а їздовий у кролячій шапці й турецькому светрі — випустити карого Здохляка у свіжу пристанційну траву й собі залягти на розписаній лаві в очікуванні щоденних п'яти лотків хліба (риби не буде).
Минає ще з чверть години майже цілковитої тиші, і з боку шосе виникає рев автомобіля, який, несамовито підстрибуючи на вибоїнах і каменях останнього перед станцією неасфальтованого відтинка, врешті кінематографічно гальмує на малесенькій площі перед головним входом. Це якийсь джипоїд, або щось наче міні-вен, щось японське, американське, синґапурське, якесь таке сафарі, вестерн, екшн і фікшн, словом, машина марки іномарка, але при цьому, судячи з реву, не виключено, що з кразівським військовим двигуном. Вибігає водій (великі вуха, міцна потилиця, чорна шкіра — ні, не мурин, а куртка!), стрімко перетинає почекальню, ногою відкриває двері на перон, розглядається на всю навколишню велику порожнечу, копає ногою ліхтарний стовп, ніби насправді він шибеничний, зопалу плює, знімає з пояса мобільняк, але перш ніж набрати номер, зауважує неподалік від перону незапряжену фіру, а тоді й пущеного на вільну пашу Здохляка, отже, доволі слушно вирішує метнутися знову до почекальні. Там, вочевидь, у нього відбуваються перемовини з нецеремонно розштурханим їздовим, після чого він, виразно заспокоєний, зовсім повагом вивалює на перон, де присідає навпочіпки і закурює. Або повертається до джипоїда, все-таки набираючи телефонний номер. Або вмикає в кабіні музику (запитання до наших радіослухачів: яку музику він може, курва, слухати?) і відкидає назад спинку сидіння, або заплющує очі.
Так минає ще дві години, упродовж яких ми маємо змогу зайнятися власними справами.
Тепер уже справді він — прихід, чи краще сказати, приїзд героїв. Це стається щойно перед десятою: розрізувана прожектором локомотива станційна пітьма, дедалі сповільнюваний стукіт коліс, вищання і скрегіт, і тяжке здригання вагонів, так. Не будемо стежити за тим, як виладовується хліб і як запухлий зі сну їздовий зі словами "щяслево, Маша!" востаннє ляскає по безформній задниці вагонну тітку з хімічним олівцем і накладною в руці, накладну вагонну тітку.
Для нас куди важливіше звернути увагу на вихід героїв з потягу. При цьому запам'ятаємо, що їх аж вісім і з одного вагону їх з'являється четверо, з іншого — троє, ще з іншого — один. Співвідношення за статями у першому випадку становить два до двох, у другому один до двох, у третьому — один до нуль, таким чином, маємо чотири особи сильної і стільки ж прекрасної статі. Усі вони (а не тільки якась одна), спотикаючись у темряві об рейки і шпали, все-таки прибиваються до вузького перону, після чого потяг дає, наприклад, гудок і рушає далі, і вони залишаються самі серед гір, темряви, на малій станції десь поміж Галичиною і Трансильванією, проте аж ніяк не Пенсильванією. Вони трохи розгублені і не всі між собою знаються, але, вочевидь, уже підозрюють, що варто б одне з одним заговорити, бо всіх їх скликано у цю ніч з якоюсь єдиною великою метою, раз і на все життя, і ця ніч настане, і вона змінить їхні життя, бо тільки цієї ночі з кожним із них відбудеться щось — о ні, перепрошую, це з мене раптом поперли "Рекреації", таким чином, пишемо ще раз і спочатку: бо всіх їх привезено до одного й того ж місця.
Затримку з налагодженням стосунків ліквідує поява чорношкірого водія, і все товариство, тим самим ланцюжком, по одному, у тій самій послідовності, рушає за ним через почекальню на пристанційну площу, де починає безладно і схвильовано, дурнувато штовхаючись і наступаючи одне одному на п'яти, пакуватись у замалим не броньований джипоїд, на якому за час нашої відсутності з'явився щит із написом "Благодійна Програма ГЕРОЇ БІЗНЕСУ — ГЕРОЯМ КУЛЬТУРИ", хоч вони його й не бачать у темряві, але для нас це важливо, оскільки ми знаходимо підтвердження тому, що вони таки герої й це таки прихід.
Урешті вони розсідаються по місцях і гіпотетичний "форд-аеростар", нещадно заревівши усім своїм кразівським чи навіть квазікразівським мотором, пускається вперед, точніше, геть від станції, не оминаючи жодної з можливих вибоїн ніже того каменя. Невідомо чому — чи то від незвичних обставин, чи то від темряви у салоні, чи від водія з великими вухами, чи від його, курва, музики — усі надовго й незручно замовкають, що дає мені змогу зробити паузу, з'їсти твікс і вигадати для них усіх якийсь цікавіший спосіб транспортації.
Безумовно, я на сто відсотків згоден із тим проникливим закидом, що принаймні у двох третинах моїх дотеперішніх романів героїв кудись привозять. Попередніх разів мені вже вдавалося замовляти для них потяги, автобус марки "Ікарус", знаково-символічний "крайслер імперіал", а також — вершина фантазмів! — інфернальну й напівлетючу капсулу "мантикори", здизайновану чи не в підземних конструкторських бюро Вельзевула і випробувану на залитих вогнем полігонах, під градом каменів, сіркою й нечистотами.
Таким чином, я ще залишаю за собою можливість корабля, хай він пливе куди-небудь за океан, тільки не тут і не зараз.
Бо зараз водій так безладно описаного мною джипоїда, й десяти кілометрів не проревівши уздовж нічного шосе, маючи зліва небезпечно навислі кам'янисті схили, а справа внизу Річку, без попередження завертає таки праворуч униз (героями підкидає, наче трупами в мішках) і, без роздумів подолавши згадану вже Річку впоперек її течії, вискакує на розгрузлу лісову дорогу, що нею несеться все аґресивніше (а що йому залишається?), розсікаючи вище описаним щитом на даху всіляке лісове гілляччя і палюччя, а фарами прочісуючи сумнівний шлях на кілька сот метрів уперед. І все ж ця їзда в нєзнаємоє не може тривати вічно — адже я вже знайшов спосіб, точніше, засіб — і хай це буде гелікоптер!
І тепер уже авто гальмує на якійсь місячній (себто залитій вилізлим з-за хмари де-де місяцем, себто місячним анемічним світінням) анемоновій галявині, і там справді здригається в нетерпеливому очікуванні до нестями заведений гелікоптер, велетень-важковаговик, бойовий ветеран, найбезпосереднішим чином історично причетний до десанту, штурмових операцій з повітря, каральної авіації, національної безпеки і оборони, державних переворотів, знищення власних військовополонених і захисту навколишнього середовища. Тож офіцерського покрою пілот у навушниках допомагає з багажем, тим часом як водій передоручає йому всіх вісьмох згідно зі списком і навіть не дзявкнувши якогось "надобраніч", рве з місця своїм "кразом аеростаром", розкидаючи навсібіч груддя багнюки з-під розпашілих шин.
Аж тоді вони підносяться вгору, вібруючими задами прикипаючи до жорстких солдатських сидінь і думаючи про такі речі, як парашути, пропелери, пелерини, паперові пакети для п(б)лювання та ще багато чого іншого на "п"…
Усередині гелікоптера теж не надто порозмовляєш, а загальна ситуація робиться ще дурнуватішою через те, що вони необачно посідали одні навпроти одних (четверо проти чотирьох) і тепер їм залишається дивитися вбік, униз або вертіти головами, вдаючи зацікавленість невибагливим інтер'єром.
Артур Пепа, літератор зі Львова, знайшов наймудріший з виходів, сягнувши по куплені ще в потязі в якогось дефективного типа газети, що з них одна вузькореґіональна ("Ексцес"), одна вузькопартійна ("Шлях Аріїв") й одна російськомовна ("Все Цвета Радуги"). Остання виявляється газетою для ґеїв та лесбіянок, тож, переглянувши фотознімки, Пепа зітхає і відкладає її подалі, зосередивши увагу на перших двох, знічев'я вже прочитаних у потязі. Тому тепер він змушений уже не так читати, як удавати, ніби читає. Отже, він усоте ковзає оком по традиційно крикливих заголовках "Ексцесу" (ПОЖЕЖНИКИ ЯК ЗАВЖДИ НЕ ВСТИГЛИ! БЕНЗИН ЩЕ ПОДОРОЖЧАЄ, ЗАТЕ ГРИВНЯ ПОЇДЕ ВНИЗ! СІМНАДЦЯТИЛІТНЯ ВНУЧКА ЗАКОЛОЛА ШПРИЦОМ ВЕТЕРАНА ВІЙНИ І ПРАЦІ! САМОГОННА ТРАГЕДІЯ НЕ НАВЧИЛА НІЧОМУ! ПРИБУЛЬЦІ ЗАБРАЛИ В КОСМОС НЕ ТІЛЬКИ РОДИНУ БАРАНЮКІВ!), відзначає подумки, що з усього цього складається незлий вірш, перегортає сторінку "Культура" з неосяжним інтерв'ю якогось лауреата Шевченківської премії "Я ЗАВЖДИ КАЗАВ НАРОДОВІ ЛИШЕ ПРАВДУ" і врешті повертається до півсторінкової реклами, котра здається йому справді дотепною:
Тоді він береться за "Шлях Аріїв", деякий час вивчає не цілком зрозуміле мотто "Сила Нації — в Її Майбутньому!" і, перебігши байдужим оком найбільш показні заголовки "Національно-визвольна революція проти злочинного режиму неминуча" та "Ветерани УПА Чортопільщини підтримують діючого Президента", поринає у неспішне дочитування вміщеної на передостанній сторінці статті "Що мусить знати кожна Українка, щоби не зайти в небажаний тяж" — якраз від слів "Копуляції в час місячного циклю аж ніяк не є стовідсотковою ґварантією щодо…" — і далі за текстом.
Праворуч від нього сидить Коля, тепер уже вісімнадцятирічна дівчина в настільки короткій спідничці, що хочеться запитати, якими прокладками вона користується. Її повне ім'я (хоч вона його й ненавидить) — Коломея. Артурові Пепі вона вважається дочкою, але насправді є його падчерицею. Вона вже встигла трохи попускати очима бісики якомусь рудому й волохатому ґоблінові (це так вона про нього подумала) навпроти, кілька разів, як у фільмах, еротично обвести губи кінчиком язика й так само кілька разів перезакинути ногу на ногу. Ґоблін виявився не тільки рудим і волохатим, але й, наче дівич, сором'язливим, тому щоразу то опускав, то відводив погляд, аж поки так само не вдався до якоїсь книжки з малюнками, внаслідок чого Коля збайдужіла і тепер позіхає.
Праворуч від неї сидить пані Рома Воронич, її мама, цікава жінка того віку, що розцінюється як перебування з кращого боку від сороківки. Пані Рома, дружина Артура Пепи, трохи зле почувається — їй ніколи не подобалося літати, навіть у ті часи, коли Аерофлот переживав свій розквіт, а схожі на Надю Курченко стюардеси ненастанно подавали упокореним пасажирам м'ятні цукерки та мінеральну воду. У ті часи їй було навіть менше, ніж зараз Колі (та що там — Коля вже доросла дівчина!), й вона літала з батьками до Києва, Симферополя та Ленінграду. Чому зараз їй про це думається, вона не знає, можливо, нагадала про себе загнана у підсвідоме психологічна травма від розбитого на трапі до котрогось із тих літаків коліна. Пані Рома іноді працює перекладачкою на всіляких постфройдівських конференціях у товаристві "Дунайський клуб", таким чином, вона дещо знає про ці речі. Але зараз її нудить.
Останнім у цьому ряді є громадянин Австрійської Республіки Карл-Йозеф Цумбруннен, дещо молодший на вигляд від Артура Пепи, хоча, згідно з паспортними даними, навпаки. Карл-Йозеф, мабуть, єдиний у товаристві, хто загалом тішиться ситуації, в якій майже неможливо порозмовляти. Він страшенно зле розуміє українську, дещо краще в нього з російською, але говорити він не може фактично жодною. Тому в незнайомих або напівзнайомих оточеннях він воліє мовчати. Йому належить інша мова, точніше, інший орган мовлення — його фотокамера, котру він і зараз не віддаляє від себе, любовно покладаючи на коліна. До того ж, у нього страшенно пітніють окуляри й він майже не здатний бачити людей, що сидять навпроти.
А навпроти сидять дві цілком однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі. Так, я сказав однакові, хоч одна з них фарбована брунетка, інша — така ж блондинка. Ні, їхня однаковість — аж ніяк не близнючого роду, вони насправді різні, та все ж однакові. Ця однаковість із тих, що робить фактично нерозрізнюваними всіх на світі поп-зірок, сучок, модельок, старшокласниць, петеушниць, словом, усіх наших сучасниць, бо її, цю однаковість, створили для них усіх телевізія, журнальні обкладинки й наш радянський спосіб життя. Звати їх Ліля і Марлена (тільки не подумайте, що Лада і Марена), хоч у дійсності Свєтка і Маріна. Зараз (але хіба тільки зараз?) вони однаково ні про що не думають — з тією, щоправда, відмінністю, що коли у Лілі всередині цілковита тиша, привалена ззовні ревом мотору, то в Марлени все ж крутиться десь у підкірці ветер с моря дул, ветер с моря дул, ветер с моря дул.
Ліворуч від них перебуває вже згадуваний нами рудий волохатий дядько з неприховано артистичною зовнішністю (грубий светр, який перед тим належав відомій аванґардовій акторці німецького молодіжного театру, сорочка, ношена курдським борцем за державність власного народу і одночасно студентом Львівського університету, абсурдні штани якогось чи не мальтійського походження, кульчик у вусі — далі ви все знаєте), отже, це чимраз популярніший (але де і серед кого?) кліпмейкер та теледизайнер, звати якого чи то Ярема, чи то Яромир (не розбереш, оскільки він завжди представляється Ярчиком), а прізвище — Волшебник, що дає підстави всьому тусонові кликати його Волшебнером, у той час як нетусонові — підозрювати, що він насправді Валшебнік і пильно приглядатися до форми носа та дещо балухатих очей. Останні він рішуче і, як йому самому здається, зневажливо, відвів убік від по-дурному відвертих загравань худезної, наче велосипед, макращьолкі навпроти і, наслідуючи приклад знайомого з газетних фоток пісьмєнніка поруч з нею (як його там — Біба, Буба?), заглибився в кольорову єговістську брошуру "Зроби Себе Гідним Спасіння", куплену в тому ж потязі у того ж дефективного типа. А взагалі він буде знімати кліп. Це буде кліп з Лілею та Марленою.
І нарешті ще один, заключний об'єкт — досить приземкуватий і вельми опецькуватий добродій, саме так, добродій — один із тих, які наче створені під це окреслення. Виразно академічна повнота і шляхетна округлість постави вказують на приналежність до професорсько-викладацького людського ґатунку, але не у спрофанованому так званою вищою школою варіанті обмеженого кар'єриста-цербера, погонича студентів і — чого вже там? — безнадійного хабарника, а того класичного — віденсько-варшавський стиль — професора в третій ґенерації, знавця мертвих мов і міжвоєнних анекдотів, пов'язаного швидше за все з якимось католицьким навчальним закладом або таємним науковим товариством. Це професор Доктор (бувають і такі прізвища в Галичині!), дослідник алхімії слова, антоничезнавець, хоч сам і стверджує, що радше антоничіанець. З доброзичливо-приязною усмішечкою на вузьких старечих губах він час до часу втуплюється у кого-небудь з присутніх, ніби вишукуючи з-поміж них фізіономічно найвідповіднішого слухача (слухачку?) для вже готової злетіти з вуст блискучої вступної лекції з ліричними відступами та інтонаційними перепадами: "Постать Богдана-Ігоря Антонича (1909 — 1937), поета, критика і есеїста, перекладача, багатообіцяючого прозаїка, без сумніву, є однією з ключових в українській літературі нового часу. Поява Антонича на початку тридцятих років у самому середохресті українського літературного життя була настільки ж бажаною, наскільки й несподіваною. За дивними і ніколи не прогнозованими сплетіннями особистої долі, історичних обставин і пов'язаних з останніми аберацій суспільного сприймання, Антонич може вважатися поетом, надовго викреслюваним з нашої пам'яті. У той же час його прижиттєва ситуація була радше сприятливою. 1928 року різнобічно обдарований юнак, виходець із лемківської глушини, де народився і провів дитинство у священичій родині, переїздить до Львова — безперечного суспільного й духовного центру Галичини, вступає там до університету. Практично відразу ж звертає на себе увагу викладачів і товаришів по навчанню, демонструючи неабиякі здібності і високу працьовитість. Уже в студентські роки дебютує в періодичних виданнях як літератор, більше того — у двадцятидвохрічному віці стає автором власної ориґінальної збірки поезій "Привітання життя" (1931). По закінченні університету (1933, філософський факультет, відділення слов'янської філології) отримує відразу декілька пов'язаних із успіхами в навчанні пропозицій, серед яких — стажування за державний кошт у болгарській столиці. Проте Антонич обирає шлях вільного літератора. Вільного — в усіх аспектах цього непростого поняття. Бо як тільки починаємо згадувати Богдана-Ігоря Антонича, з неминучістю відчуваємо владне і захопливе вторгнення таємниці, загадки, містерії. Проживши менше, ніж двадцять вісім років, поет відійшов до кращого зі світів, лишивши нам чимало запитань, або — так, здається, точніше — відчуття насиченого заледве чи не субтропічними випарами простору для припущень і домислів. Українське літературознавство відносно мало уваги приділило проблемі Антонича й інакшості чи, скажімо, Антонича як інакшого, сконцентрувавши зусилля якраз на протилежному. Далі я спробую оголити цю інакшість хоча б частково, обмеживши її поняттям екзотичного, і довести присутність у цьому екзотичному самого Антонича".
Але для початку слід цілком виразно, з висоти пташиного лету, побачити залізничну станційку в горах — з тих, які своїми неодноразово і безглуздо змінюваними фасадами все ж натякають на часи віденського модерну. Хтось розповідав, начебто Богуміл Грабал свого часу висловився приблизно так, що міг би жити всюди, де є залізничні станції габсбурзького дизайну. Отже, Богуміл Грабал міг би жити й тут.
У зв'язку з чим ідемо на різке зниження.
Таким чином, маємо критий старою, місцями поздираною черепицею дах, невисоку вежу з навіки зупиненим годинником, у поржавілих механізмах якого завелася ціла родина зозуль, чи то пак, ворон, з якими, власне, й римується перон, вузька, вимощена пощербленою жовтавою плиткою смуга з кількома нефункціональними ліхтарями, колись газовими. Також мусить бути тріснутий вітраж із насичено-синіми декадентськими ірисами й першими весняними мухами на ірисових довгастих листках, почекальня з двома-трьома розписаними ножем і битим склом дерев'яними лавками (ДМБ-84, ПТУ-18, Алёна Пізда, Мурманск-95, САЇД КАЗЁЛ І ПОЦ, Анжела + Помідор = LOVE), чорна чавунна піч на випадок зимової облоги снігами, лаконічний розклад руху потягів, точніше, потяга, бо він один, над переважно зачиненим віконцем каси. Віконце відчиняється двічі на добу — о сьомій п'ятнадцять вечора та четвертій нуль три ранку, коли, побрязкуючи либонь так само ще габсбурзько-грабалівськими ключами, з хати на сусідній горі спускається мала сухорлява жіночка в хустині і — на цю пору року — гумаках. Вона приходить, аби продавати свої старовинні квитки, ці коричневі твердо-картонні малі прямокутники, перепустки в якесь навколовокзальне дитинство. Хоча квитків у неї майже ніхто не купує.
Щось іще? Так, звичайно: рельєфні серп і молот над дверима з перону до почекальні і напівзірвана реклама "Слухайся своєї спраги" де-небудь.
Потяг є тільки один і ввечері, десь о сьомій тридцять три, він повинен прибувати, як тут кажуть, знизу — тобто з рівнин. Його зупинка згідно з розкладом повинна тривати дві хвилини, але переважно триває довше у зв'язку з тим, що за цей час із нього мусять вивантажити від п'яти до семи лотків хліба. Наприкінці квітня — а ми потрапили саме на цю пору — о пів на восьму вечора ще ясно, але потяг прибуде лиш коли добряче стемніє. Справа в тому, що до жіночки у віконечку не так давно потелефонували про його майже двогодинне спізнення, оскільки на перегоні між станціями Дупа Середня і Дупа Верхня на путях лежала корова (чорний ніби смола смольний ебонітовий апарат, а також далека від досконалості диспетчерова дикція все ж залишають сумніви, чи справді корова (колода? колона? корона?). Це однак не має значення, важливий сам факт двогодинного запізнення потяга. З нього випливає, що жіночка може знову зачинити касу і повернутися до хатніх обов'язків на сусідній, поки що не-ягідній горі, а їздовий у кролячій шапці й турецькому светрі — випустити карого Здохляка у свіжу пристанційну траву й собі залягти на розписаній лаві в очікуванні щоденних п'яти лотків хліба (риби не буде).
Минає ще з чверть години майже цілковитої тиші, і з боку шосе виникає рев автомобіля, який, несамовито підстрибуючи на вибоїнах і каменях останнього перед станцією неасфальтованого відтинка, врешті кінематографічно гальмує на малесенькій площі перед головним входом. Це якийсь джипоїд, або щось наче міні-вен, щось японське, американське, синґапурське, якесь таке сафарі, вестерн, екшн і фікшн, словом, машина марки іномарка, але при цьому, судячи з реву, не виключено, що з кразівським військовим двигуном. Вибігає водій (великі вуха, міцна потилиця, чорна шкіра — ні, не мурин, а куртка!), стрімко перетинає почекальню, ногою відкриває двері на перон, розглядається на всю навколишню велику порожнечу, копає ногою ліхтарний стовп, ніби насправді він шибеничний, зопалу плює, знімає з пояса мобільняк, але перш ніж набрати номер, зауважує неподалік від перону незапряжену фіру, а тоді й пущеного на вільну пашу Здохляка, отже, доволі слушно вирішує метнутися знову до почекальні. Там, вочевидь, у нього відбуваються перемовини з нецеремонно розштурханим їздовим, після чого він, виразно заспокоєний, зовсім повагом вивалює на перон, де присідає навпочіпки і закурює. Або повертається до джипоїда, все-таки набираючи телефонний номер. Або вмикає в кабіні музику (запитання до наших радіослухачів: яку музику він може, курва, слухати?) і відкидає назад спинку сидіння, або заплющує очі.
Так минає ще дві години, упродовж яких ми маємо змогу зайнятися власними справами.
Тепер уже справді він — прихід, чи краще сказати, приїзд героїв. Це стається щойно перед десятою: розрізувана прожектором локомотива станційна пітьма, дедалі сповільнюваний стукіт коліс, вищання і скрегіт, і тяжке здригання вагонів, так. Не будемо стежити за тим, як виладовується хліб і як запухлий зі сну їздовий зі словами "щяслево, Маша!" востаннє ляскає по безформній задниці вагонну тітку з хімічним олівцем і накладною в руці, накладну вагонну тітку.
Для нас куди важливіше звернути увагу на вихід героїв з потягу. При цьому запам'ятаємо, що їх аж вісім і з одного вагону їх з'являється четверо, з іншого — троє, ще з іншого — один. Співвідношення за статями у першому випадку становить два до двох, у другому один до двох, у третьому — один до нуль, таким чином, маємо чотири особи сильної і стільки ж прекрасної статі. Усі вони (а не тільки якась одна), спотикаючись у темряві об рейки і шпали, все-таки прибиваються до вузького перону, після чого потяг дає, наприклад, гудок і рушає далі, і вони залишаються самі серед гір, темряви, на малій станції десь поміж Галичиною і Трансильванією, проте аж ніяк не Пенсильванією. Вони трохи розгублені і не всі між собою знаються, але, вочевидь, уже підозрюють, що варто б одне з одним заговорити, бо всіх їх скликано у цю ніч з якоюсь єдиною великою метою, раз і на все життя, і ця ніч настане, і вона змінить їхні життя, бо тільки цієї ночі з кожним із них відбудеться щось — о ні, перепрошую, це з мене раптом поперли "Рекреації", таким чином, пишемо ще раз і спочатку: бо всіх їх привезено до одного й того ж місця.
Затримку з налагодженням стосунків ліквідує поява чорношкірого водія, і все товариство, тим самим ланцюжком, по одному, у тій самій послідовності, рушає за ним через почекальню на пристанційну площу, де починає безладно і схвильовано, дурнувато штовхаючись і наступаючи одне одному на п'яти, пакуватись у замалим не броньований джипоїд, на якому за час нашої відсутності з'явився щит із написом "Благодійна Програма ГЕРОЇ БІЗНЕСУ — ГЕРОЯМ КУЛЬТУРИ", хоч вони його й не бачать у темряві, але для нас це важливо, оскільки ми знаходимо підтвердження тому, що вони таки герої й це таки прихід.
Урешті вони розсідаються по місцях і гіпотетичний "форд-аеростар", нещадно заревівши усім своїм кразівським чи навіть квазікразівським мотором, пускається вперед, точніше, геть від станції, не оминаючи жодної з можливих вибоїн ніже того каменя. Невідомо чому — чи то від незвичних обставин, чи то від темряви у салоні, чи від водія з великими вухами, чи від його, курва, музики — усі надовго й незручно замовкають, що дає мені змогу зробити паузу, з'їсти твікс і вигадати для них усіх якийсь цікавіший спосіб транспортації.
Безумовно, я на сто відсотків згоден із тим проникливим закидом, що принаймні у двох третинах моїх дотеперішніх романів героїв кудись привозять. Попередніх разів мені вже вдавалося замовляти для них потяги, автобус марки "Ікарус", знаково-символічний "крайслер імперіал", а також — вершина фантазмів! — інфернальну й напівлетючу капсулу "мантикори", здизайновану чи не в підземних конструкторських бюро Вельзевула і випробувану на залитих вогнем полігонах, під градом каменів, сіркою й нечистотами.
Таким чином, я ще залишаю за собою можливість корабля, хай він пливе куди-небудь за океан, тільки не тут і не зараз.
Бо зараз водій так безладно описаного мною джипоїда, й десяти кілометрів не проревівши уздовж нічного шосе, маючи зліва небезпечно навислі кам'янисті схили, а справа внизу Річку, без попередження завертає таки праворуч униз (героями підкидає, наче трупами в мішках) і, без роздумів подолавши згадану вже Річку впоперек її течії, вискакує на розгрузлу лісову дорогу, що нею несеться все аґресивніше (а що йому залишається?), розсікаючи вище описаним щитом на даху всіляке лісове гілляччя і палюччя, а фарами прочісуючи сумнівний шлях на кілька сот метрів уперед. І все ж ця їзда в нєзнаємоє не може тривати вічно — адже я вже знайшов спосіб, точніше, засіб — і хай це буде гелікоптер!
І тепер уже авто гальмує на якійсь місячній (себто залитій вилізлим з-за хмари де-де місяцем, себто місячним анемічним світінням) анемоновій галявині, і там справді здригається в нетерпеливому очікуванні до нестями заведений гелікоптер, велетень-важковаговик, бойовий ветеран, найбезпосереднішим чином історично причетний до десанту, штурмових операцій з повітря, каральної авіації, національної безпеки і оборони, державних переворотів, знищення власних військовополонених і захисту навколишнього середовища. Тож офіцерського покрою пілот у навушниках допомагає з багажем, тим часом як водій передоручає йому всіх вісьмох згідно зі списком і навіть не дзявкнувши якогось "надобраніч", рве з місця своїм "кразом аеростаром", розкидаючи навсібіч груддя багнюки з-під розпашілих шин.
Аж тоді вони підносяться вгору, вібруючими задами прикипаючи до жорстких солдатських сидінь і думаючи про такі речі, як парашути, пропелери, пелерини, паперові пакети для п(б)лювання та ще багато чого іншого на "п"…
Усередині гелікоптера теж не надто порозмовляєш, а загальна ситуація робиться ще дурнуватішою через те, що вони необачно посідали одні навпроти одних (четверо проти чотирьох) і тепер їм залишається дивитися вбік, униз або вертіти головами, вдаючи зацікавленість невибагливим інтер'єром.
Артур Пепа, літератор зі Львова, знайшов наймудріший з виходів, сягнувши по куплені ще в потязі в якогось дефективного типа газети, що з них одна вузькореґіональна ("Ексцес"), одна вузькопартійна ("Шлях Аріїв") й одна російськомовна ("Все Цвета Радуги"). Остання виявляється газетою для ґеїв та лесбіянок, тож, переглянувши фотознімки, Пепа зітхає і відкладає її подалі, зосередивши увагу на перших двох, знічев'я вже прочитаних у потязі. Тому тепер він змушений уже не так читати, як удавати, ніби читає. Отже, він усоте ковзає оком по традиційно крикливих заголовках "Ексцесу" (ПОЖЕЖНИКИ ЯК ЗАВЖДИ НЕ ВСТИГЛИ! БЕНЗИН ЩЕ ПОДОРОЖЧАЄ, ЗАТЕ ГРИВНЯ ПОЇДЕ ВНИЗ! СІМНАДЦЯТИЛІТНЯ ВНУЧКА ЗАКОЛОЛА ШПРИЦОМ ВЕТЕРАНА ВІЙНИ І ПРАЦІ! САМОГОННА ТРАГЕДІЯ НЕ НАВЧИЛА НІЧОМУ! ПРИБУЛЬЦІ ЗАБРАЛИ В КОСМОС НЕ ТІЛЬКИ РОДИНУ БАРАНЮКІВ!), відзначає подумки, що з усього цього складається незлий вірш, перегортає сторінку "Культура" з неосяжним інтерв'ю якогось лауреата Шевченківської премії "Я ЗАВЖДИ КАЗАВ НАРОДОВІ ЛИШЕ ПРАВДУ" і врешті повертається до півсторінкової реклами, котра здається йому справді дотепною:
"Шо ЙО — то ЙО: "Гурт"!
Фірма "ГУРТ" -
найкращі ЙОГУРТИ з карпатських полонин"
Тоді він береться за "Шлях Аріїв", деякий час вивчає не цілком зрозуміле мотто "Сила Нації — в Її Майбутньому!" і, перебігши байдужим оком найбільш показні заголовки "Національно-визвольна революція проти злочинного режиму неминуча" та "Ветерани УПА Чортопільщини підтримують діючого Президента", поринає у неспішне дочитування вміщеної на передостанній сторінці статті "Що мусить знати кожна Українка, щоби не зайти в небажаний тяж" — якраз від слів "Копуляції в час місячного циклю аж ніяк не є стовідсотковою ґварантією щодо…" — і далі за текстом.
Праворуч від нього сидить Коля, тепер уже вісімнадцятирічна дівчина в настільки короткій спідничці, що хочеться запитати, якими прокладками вона користується. Її повне ім'я (хоч вона його й ненавидить) — Коломея. Артурові Пепі вона вважається дочкою, але насправді є його падчерицею. Вона вже встигла трохи попускати очима бісики якомусь рудому й волохатому ґоблінові (це так вона про нього подумала) навпроти, кілька разів, як у фільмах, еротично обвести губи кінчиком язика й так само кілька разів перезакинути ногу на ногу. Ґоблін виявився не тільки рудим і волохатим, але й, наче дівич, сором'язливим, тому щоразу то опускав, то відводив погляд, аж поки так само не вдався до якоїсь книжки з малюнками, внаслідок чого Коля збайдужіла і тепер позіхає.
Праворуч від неї сидить пані Рома Воронич, її мама, цікава жінка того віку, що розцінюється як перебування з кращого боку від сороківки. Пані Рома, дружина Артура Пепи, трохи зле почувається — їй ніколи не подобалося літати, навіть у ті часи, коли Аерофлот переживав свій розквіт, а схожі на Надю Курченко стюардеси ненастанно подавали упокореним пасажирам м'ятні цукерки та мінеральну воду. У ті часи їй було навіть менше, ніж зараз Колі (та що там — Коля вже доросла дівчина!), й вона літала з батьками до Києва, Симферополя та Ленінграду. Чому зараз їй про це думається, вона не знає, можливо, нагадала про себе загнана у підсвідоме психологічна травма від розбитого на трапі до котрогось із тих літаків коліна. Пані Рома іноді працює перекладачкою на всіляких постфройдівських конференціях у товаристві "Дунайський клуб", таким чином, вона дещо знає про ці речі. Але зараз її нудить.
Останнім у цьому ряді є громадянин Австрійської Республіки Карл-Йозеф Цумбруннен, дещо молодший на вигляд від Артура Пепи, хоча, згідно з паспортними даними, навпаки. Карл-Йозеф, мабуть, єдиний у товаристві, хто загалом тішиться ситуації, в якій майже неможливо порозмовляти. Він страшенно зле розуміє українську, дещо краще в нього з російською, але говорити він не може фактично жодною. Тому в незнайомих або напівзнайомих оточеннях він воліє мовчати. Йому належить інша мова, точніше, інший орган мовлення — його фотокамера, котру він і зараз не віддаляє від себе, любовно покладаючи на коліна. До того ж, у нього страшенно пітніють окуляри й він майже не здатний бачити людей, що сидять навпроти.
А навпроти сидять дві цілком однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі. Так, я сказав однакові, хоч одна з них фарбована брунетка, інша — така ж блондинка. Ні, їхня однаковість — аж ніяк не близнючого роду, вони насправді різні, та все ж однакові. Ця однаковість із тих, що робить фактично нерозрізнюваними всіх на світі поп-зірок, сучок, модельок, старшокласниць, петеушниць, словом, усіх наших сучасниць, бо її, цю однаковість, створили для них усіх телевізія, журнальні обкладинки й наш радянський спосіб життя. Звати їх Ліля і Марлена (тільки не подумайте, що Лада і Марена), хоч у дійсності Свєтка і Маріна. Зараз (але хіба тільки зараз?) вони однаково ні про що не думають — з тією, щоправда, відмінністю, що коли у Лілі всередині цілковита тиша, привалена ззовні ревом мотору, то в Марлени все ж крутиться десь у підкірці ветер с моря дул, ветер с моря дул, ветер с моря дул.
Ліворуч від них перебуває вже згадуваний нами рудий волохатий дядько з неприховано артистичною зовнішністю (грубий светр, який перед тим належав відомій аванґардовій акторці німецького молодіжного театру, сорочка, ношена курдським борцем за державність власного народу і одночасно студентом Львівського університету, абсурдні штани якогось чи не мальтійського походження, кульчик у вусі — далі ви все знаєте), отже, це чимраз популярніший (але де і серед кого?) кліпмейкер та теледизайнер, звати якого чи то Ярема, чи то Яромир (не розбереш, оскільки він завжди представляється Ярчиком), а прізвище — Волшебник, що дає підстави всьому тусонові кликати його Волшебнером, у той час як нетусонові — підозрювати, що він насправді Валшебнік і пильно приглядатися до форми носа та дещо балухатих очей. Останні він рішуче і, як йому самому здається, зневажливо, відвів убік від по-дурному відвертих загравань худезної, наче велосипед, макращьолкі навпроти і, наслідуючи приклад знайомого з газетних фоток пісьмєнніка поруч з нею (як його там — Біба, Буба?), заглибився в кольорову єговістську брошуру "Зроби Себе Гідним Спасіння", куплену в тому ж потязі у того ж дефективного типа. А взагалі він буде знімати кліп. Це буде кліп з Лілею та Марленою.
І нарешті ще один, заключний об'єкт — досить приземкуватий і вельми опецькуватий добродій, саме так, добродій — один із тих, які наче створені під це окреслення. Виразно академічна повнота і шляхетна округлість постави вказують на приналежність до професорсько-викладацького людського ґатунку, але не у спрофанованому так званою вищою школою варіанті обмеженого кар'єриста-цербера, погонича студентів і — чого вже там? — безнадійного хабарника, а того класичного — віденсько-варшавський стиль — професора в третій ґенерації, знавця мертвих мов і міжвоєнних анекдотів, пов'язаного швидше за все з якимось католицьким навчальним закладом або таємним науковим товариством. Це професор Доктор (бувають і такі прізвища в Галичині!), дослідник алхімії слова, антоничезнавець, хоч сам і стверджує, що радше антоничіанець. З доброзичливо-приязною усмішечкою на вузьких старечих губах він час до часу втуплюється у кого-небудь з присутніх, ніби вишукуючи з-поміж них фізіономічно найвідповіднішого слухача (слухачку?) для вже готової злетіти з вуст блискучої вступної лекції з ліричними відступами та інтонаційними перепадами: "Постать Богдана-Ігоря Антонича (1909 — 1937), поета, критика і есеїста, перекладача, багатообіцяючого прозаїка, без сумніву, є однією з ключових в українській літературі нового часу. Поява Антонича на початку тридцятих років у самому середохресті українського літературного життя була настільки ж бажаною, наскільки й несподіваною. За дивними і ніколи не прогнозованими сплетіннями особистої долі, історичних обставин і пов'язаних з останніми аберацій суспільного сприймання, Антонич може вважатися поетом, надовго викреслюваним з нашої пам'яті. У той же час його прижиттєва ситуація була радше сприятливою. 1928 року різнобічно обдарований юнак, виходець із лемківської глушини, де народився і провів дитинство у священичій родині, переїздить до Львова — безперечного суспільного й духовного центру Галичини, вступає там до університету. Практично відразу ж звертає на себе увагу викладачів і товаришів по навчанню, демонструючи неабиякі здібності і високу працьовитість. Уже в студентські роки дебютує в періодичних виданнях як літератор, більше того — у двадцятидвохрічному віці стає автором власної ориґінальної збірки поезій "Привітання життя" (1931). По закінченні університету (1933, філософський факультет, відділення слов'янської філології) отримує відразу декілька пов'язаних із успіхами в навчанні пропозицій, серед яких — стажування за державний кошт у болгарській столиці. Проте Антонич обирає шлях вільного літератора. Вільного — в усіх аспектах цього непростого поняття. Бо як тільки починаємо згадувати Богдана-Ігоря Антонича, з неминучістю відчуваємо владне і захопливе вторгнення таємниці, загадки, містерії. Проживши менше, ніж двадцять вісім років, поет відійшов до кращого зі світів, лишивши нам чимало запитань, або — так, здається, точніше — відчуття насиченого заледве чи не субтропічними випарами простору для припущень і домислів. Українське літературознавство відносно мало уваги приділило проблемі Антонича й інакшості чи, скажімо, Антонича як інакшого, сконцентрувавши зусилля якраз на протилежному. Далі я спробую оголити цю інакшість хоча б частково, обмеживши її поняттям екзотичного, і довести присутність у цьому екзотичному самого Антонича".