Страница:
Ця згадка, єдина з відомих насьогодні в листуванні дрогобицького манекенника згадок про Антонича, є цілком промовистою щодо ролі, котру бездомний юнак свідомо обрав для себе в непростій ситуації моралістичного театру, повсякдень виконуваного так званою галицькою передовою громадськістю. Його роль, що спершу була роллю поганого хлопця і такого собі симпатичного шибайголови (NB — багатьма потаємно любленого!) з роками (хоч які там роки! — Антоничеве життя виглядає настільки блискавичним, а еволюція — настільки стрімкою, що мова мусить іти не про роки — про місяці, коли не про тижні!), так от, з місяцями ця його роль набувала дедалі серйознішого і навіть трагічнішого виміру, аби врешті явити найуважнішим з нас катастрофу особистості, цілком і повністю приналежної до світового співтовариства проклятих поетів. Слідів Антоничевої присутності варто шукати саме там, серед них, в їхньому нелеґальному нічному клубі, де Бодлер обкурюється опіумом, Ґеорґе галюцинує прекрасними юнаками, Рембо вибльовує власну передчасність, Тракль вдихає з бинта запаморочливо-терпкий ефір, а Джим Морісон захланно і необачно впускає всередину себе свою індіанську смерть. Саме там, де йдеться про радикальне розширення свідомості аж до її цілковитої втрати, саме серед них, пропащих та бісексуальних, мусить бути стале місце Антонича, десь між заляпаним горючими алкогольними сумішами шинквасом і обдертим подіумом безжально-безносої стриптизерки. "Прийми, прийми в свій дім мандрівця вічного й бурлаку, // прийми, прийми поета бунту, розкоші й розпуки", — звертається Антонич до Господаря Закладу і, намалювавши на вході свій особистий таємничий знак, назавжди переступає поріг.
До Львова він, таким чином, потрапляє не 28-го, як про це подейкували у навколобогемних колах, а 29-го, себто роком пізніше. Існує велика тека достатньо суперечливих спогадів про те, хто, коли і за яких обставин уперше побачив і — яке зухвальство! — привітав його. Не варто вірити жодному з них, особливо тим, які походять з університетських кулуарів та аудиторій. Усі ці спроби (що прикметно — датовані пізнішими десятиліттями) зобразити Антонича таким собі першим студентом, що завжди і на все мав готову помірковану відповідь і не пропустив жодної лекції з порівняльного мовознавства є ніщо інше, як наївне і спазматичне намагання того ж таки галицького театру захистити свої звичаєві вартості, згідно з якими великий поет просто не може не бути першим студентом, у противному разі звідки б узялась його поетична велич? Так, саме цим лицемірно-філістерським уявленням про те, яким повинен бути поет, виразник і володар дум народних, ми завдячуємо поширеними згодом леґендами про боязкого й недорікуватого дівича, про домашні пантофлі, халати, схильну до міґреней і тому вічно перев'язану рушником лисіючу голову, про опецькуватість і вайлуватість, а головне — про замалим не тваринний страх перед усім на світі: псами, дівчатами, автами, бацилами, протягами і передусім — деспотичною тетою, в якої нібито він змушений був мешкати в її будинку по Городоцькій, 50.
Остання версія виглядає особливо показовою щодо безцеремонності всіх постантоничівських фальсифікацій. Адже в дійсності ніякої тети там і близько не бовваніло. Особа, в котрої поет і справді мешкав на Городоцькій, була його кількалітньою (1929 — 33) коханкою, нестримною в тілесних розвагах і кондитерських вигадках вдовою цісарського поштового урядника, королевою новорічних балів і доброчинних лотерей зламу століть, що їй зелений пристрасний лемко зумів прикрасити останні спалахи бабиного літа своїм невсипущим нічним служінням. Про її більше ніж тілесну прив'язаність до молодого квартиранта яскраво свідчить хоча б той факт, що Антонича було залишено мешкати в неї навіть після поступового завершення їхніх сексуальних стосунків. Попри спільне замилування абсентом і міцними довгими самокрутками, вони зберігали ще багато інших платонічних взаємностей. Часом він грав для неї на скрипці, часом, коли нагадувала про себе її тяжка спадкова хвороба, подавав їй каву і вершки до ліжка. За притаманною більшості таємних коханців конспіративною звичкою він і справді грайливо називав цю істоту-вамп тетою — так само й вона кликала його котярою — і зовсім не через те, що їй було відоме справжнє прізвище його батька! Однак лише Ярослав Курдидик, один із братів-волоцюг і найближчих поетових друзів, наважився у своїх досі так і не опублікованих спогадах туманно зацитувати, як підпилий Антонич, десь уже за рік перед смертю, говорячи про тету, прохоплюється рідкісним зізнанням: "Не існує такої речі, котрої б ми з нею не вичворяли". А потім додає: "Із всіх явищ найдивніше явище — існування".
Саме його, Курдидиковим, спогадам про Антонича нині, здається, можемо вірити передусім, хоч і не беззастережно, бо й вони не позбавлені окремих натяжок та фальсифікацій. Але що найважливіше — там є життя, опис пульсуючих пияцьких дискусій і нічних збіговиськ по пролетарсько-бандитських кублах, там є невимовно соковита сцена імпровізованого читання Антоничем "Ротацій" 11 червня 1936-го року (перша у Львові джазова кав'ярня "За муром", соло на кларнеті Альфонса "Мурина" Кайфмана), а також невимовно щемкий епізод, коли повиснувши на підніжці першого світанкового трамваю, смертельно втомлений цілодобовою вакханалією поет, розкланюючись і блазнюючи, прощається з ватагою знайомих актрис та сажотрусів не цілком для них зрозумілими, але цілком пророчими словами "Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем". Трамвай рушає, а значення цих його слів усі вони зрозуміють лише за кілька тижнів, коли покладатимуть легке поетове тіло в землю Янівського цвинтаря. Хоч не тільки це знайдемо у спогадах одного з братів Курдидиків: є там і напруга інтелектуального метання, і гори опрацьованих словників, і вічна боротьба з нормативним наголосом, і тихе полювання за найрідкіснішими езотеричними рукописами по закамарках Оссолінеуму.
І що не менш важливо — там є Львів. Той, яким він був у тридцяті, місто, якого фактично вже не існує. А якщо все-таки існує, то десь у недосяжності, відокремлене від міста сьогоднішнього нездоланною прірвою, ім'я котрої Сон.
Так от, Львів і Антонич. Була це любов чи навпаки? Ніхто нині не зважиться відразу дати відповідь на це запитання. Бо що б не сказати, саме тут поет прожив найголовніші й найостанніші вісім років. І це якраз ті вісім років, які зробили його самим собою. Хоча, згідно з усіма подальшими аналітичними розправами (так, саме розправами — це добре слово!), він мусив почуватися зле. Його гнітили камінь і асфальт, а також несамовиті людські скупчення, церкви, цукерні, біржі. Багато хто з учених поетознавців, за природою своєю переважно мудрих лисів, бачить Антонича передусім таким собі лемківським Мауґлі, до безтями зануреним у глибинне, кореневе, етнографічне, зелене. Деякі навіть доводять за допомогою тих-таки його текстів, що в міру появи й розгортання в поетових креаціях урбаністичної картини світу його привітально-вітальний дух сповнюється дедалі відчутнішою мертвотністю і на місце буйного святкування біосу приходить сіро-чорне танатичне священнодійство з відверто зловісним знаком техносу, а відтак і хаосу.
Таку концепцію загалом годилось би прийняти, як висловлюються в колах тих-таки аналітиків, за основу, коли б не упевненість, що насправді її силоміць підігнано до тієї моделі Антонича, котра має страшенно мало спільного з його реальною (і сюрреальною) постаттю. І це вже хоча б тому, що ця модель була почасти прижиттєвою, але головним чином посмертною пасткою, налаштованою на поета згадуваним уже галицьким громадянським театром.
Бо насправді ніщо інше не притягувало його з такою жорстокою й невідворотною силою, як Львів. (До речі, натяки багатьох аналітиків на Відень, Париж, Лондон або Нью-Йорк лише свідчать про заплутування ситуації: поет щойно готував себе до Великої Подорожі, пишучи і не відсилаючи дедалі розпачливіші листи на ім'я митрополита графа Шептицького з проханням про фінансову підтримку його майбутніх виправ).
Так, Львів — місто поліційних духових оркестрів, провінційних публічних зібрань, народних кав'ярень і суспільних чайних, місто з велетенською в'язницею на головній вулиці, зовсім поруч із поетовим блудним притулком. Нескладно зауважити в цьому місті два головні притягальні для Антонича сеґменти.
Перший з них — це Львів підземний, похований і затоплений, з глухими шахтами й коридорами, таємними напівзасипаними лабіринтами й замурованою річкою, до берегів якої ще досі спазматично труться табуни осліплої риби, тиснучи на будівлі знизу і розпираючи навсібіч репану асфальтову шкаралущу.
Другий — це Львів пролетарський, можливо, навіть люмпенський, себто всі його жахливо освітлені й непролазні осінньо-весняні передмістя з усіма можливими гуральнями, гарбарнями, олійнями та броварнями, з повсюдними брудними базарчиками й вагончиками, а також розбитими й навіки загрузлими у багні лімузинами, з вуличною торгівлею псячими пиріжками, маковинням, денатуратом і дівчатами; ясна річ — з незліченною кількістю темних і теплих кубел, де днями й ночами, занурившись у нещадно деренчливу музику й без перерви лузаючи соняшникове насіння, висиджують якісь голені чоловіки та розмальовані, з волоссям, фарбованим насиньо, їхні подруги.
Зауважимо побіжно, що саме цей Львів багато в чому визначав Антоничеву життєву поведінку і спонукав до ненастанних загравань із ним тодішніх комуністів. Намагаючись якось долучити його до своєї преси — як леґальної, так і підпільної — вони не скупилися зі знаками уваги та зацікавленого співчуття, вміло чергуючи компліменти з претензіями, але так і не досягнувши остаточної мети.
Нині залишається тільки вірити свідченням згадуваного Курдидика-старшого, серед яких вельми показовою видається сцена в одному з борделів на Левандівці, що мусила відбутися десь приблизно на зламі 36-го й 37-го років, швидше за все, у грудні, незадовго перед Різдвом. "Того дня, — пише Курдидик, — було як ніколи понуро і сіро, смеркатися почало вже о третій пополудні. Ми стрілися з Богданом на Валах [Гетьманських] і взявши по одному грітому пиві, поволі рушили Підвальною в бік площі Різні, а потім на ріг Вуглярської та Котельної, де на той час містилося популярне серед кишенькових злодіїв кіно "Омана". Богдан любив кіно, особливо хроніку ріжних країн світу. Дорогою ми купили ще пляху досить гидкого ягідного — виключно з огляду на сміховинно невисоку ціну. Сидячи в затемненій кінозалі, ми передавали пляху один одному і так з неї потягували. На білому кіновому простиралі показували перше епізоди з еспанської війни. Якась холерно зле вишколена дивізія цілих сорок днів брала боєм фортецю супротивника. Альказар — так, здається, називалася фортеця, хоч минуло багато років і я не можу пам'ятати з певністю. Ми сиділи в першому ряді з огляду на Богданів слабий зір. Він часто ходив до кіна, а сідав завше у першому ряді. Ми попивали вино й час до часу сміялися. Було смішно з незґрабних і горбатих танків, а злодії позаду нас розмовляли вголос по-польському, аж Богдан, обернувшись, казав їм заткатися. "Напиши це собі на лобі", — відворкнув найгрубший зі злодіїв, мовляв, після кіна він йому ще перейде дорогу. Ті злодії мали велику шайку на Краківському ринку і в околицях. Богдан того разу змовчав, але я не подумав би ніколи, що зі страху. Потім показували ще одну хроніку, з Абісинії, де італійське військо ніяк не могло собі порадити з озброєними чорними племенами. Як тільки показали чорних вояків, що з луків стріляли по італійських аеропланах, банда позаду нас аж заґелґотала. Тоді Богдан одним духом допив решту ягідного солодкого і розвернувшися смальнув тому найбільшому порожньою пляхою по дурній польській голові, аж іскри з неї сипнули. Поки злодії приходили до себе, ми з Богданом вибігли на вулицю і через якісь, тільки йому знані, брами й закапелки перебігли аж на початок Янівської, де впевнилися, що ніхто нас не гонить. Після того ми засіли в знайомого Федя у "Вавилонській Святій", де все мали звичай замовляти пиво "Бокк" (темне) і по сотці питного спирту "Бон-Ґут". Всередині сиділо вже до біса пияків, а хлопчисько з вулиці приніс вечірню газету і викрикав на цілу кнайпу, що японський міністр заповідає війну. "Славку, Славку, — казав Богдан, потираючи обважніле чоло. — Щось недобре ся діє на світі: Еспанія, Абісинія, Японія". Й час до часу повторював: "Рим, Берлін, Токіо". Не пригадую вже, як довго ми там сиділи і чи, може, часом не замовили собі ще по сотці спирту. Зате пригадую, як глибокої ночі опинилися в певному клюбі на Левандівці. Там все збиралися колійові робітники, було, правда, й пару інженерів, але теж колійових. До нас зійшли по сходах кобіти зі смішними кокардами на дупах. Я взяв собі як звичайно гандрабату Ориську, бо не дуже люблю звикати до нової дупи, і купив їй лікеру. Щодо Богдана, то він лише повторював своє "Рим, Берлін, Токіо" і ніяк не міг когось вибрати, аж інженер Поворозник узяв його на кпини: "Чи пан поет шукає тут своєї музи?". Спересердя Богдан узяв собі малу й кістляву Люїзу, дочку левандівського нотаря-алкоголіка, що не мала ще й п'ятнадцяти років. Та Люїза була страшенно дурна і вічно ссала собі палець. Її переважно ніхто не брав, бо казали, що в неї падачка. Ми собі ще про п'яте-десяте дружньо з колійовцями погуторили, а як настав час розходитися з кобітами по спальнях, то Богдан купив для малої Люїзи солодкого лизака, щоби перестала вже ссати той свій палець. Так ми розійшлись, а Богдан і далі казав "Рим, Берлін, Токіо". Я замолоду був дуже бистрий, то вже за якісь півгодини в найкращому гуморі зійшов на долину почекати Богдана, прецінь ми умовилися, що недовго там пробудемо. Сиджу годину — нема, сиджу другу, тоді думаю собі "е-е, щось не так" і йду знову нагору до Люїзиної спальні. Бо то був такий заклад, що в ньому часом клієнтелю навіть і грабували або чимось труїли, як добре пішло. Стаю коло дверей, а там Богдан якраз декламує: "На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна, // слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком". Я, запукавши до дверей, цілком занепокоєно входжу, а він своє далі: "Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни, // салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко". І що я бачу, ввійшовши? Стоїть Богдан посеред спальні на дзиґлику й рецитує свіжо компонованого вірша, а мала Люїза, нічим янголятко, лежить собі в ліжку, дбайливо позатикана ковдрою, смокче собі Богданового лизака, дивиться на нього й так уважно, з повним решпектом, слухає. То було, як я тепер уже знаю, "Слово про чорний полк", яке я теж мусив вислухати до кінця, а потім ще й "Слово про Альказар" — обидва ці вірші Богдан уклав тої ночі. І поки їх не скінчив, нікуди ми звідтам не пішли. А на прощання мій незабутній приятель і колеґа церемонно вклонився, маєстатично зіступив з дзиґлика і схилившись над дитиною, поцілував її в чоло. Не сказав "На добраніч", сказав лише, щоб за всіх нас і за нього, прекрасна німфа, молилася. Десь я потім чув, ніби її в час війни просто серед вулиці застрелив німець. А ми з Богданом сяк-так на піхоту й під мокрим снігом допленталися до Городоцької, десь коло четвертої ранку. "Знаєш, — сказав мені, як уже курили на двох останню цигарку при його брамі під числом 50, — часом я маю враження, ніби ті вірші мені хтось нашіптує до вуха. Дослівно нашіптує". Мені аж мурашки побігли плечима, а він ще раз проказав те своє "Рим, Берлін, Токіо" і пішов по цих словах досередини, трохи згорблений, певно в передчутті тетиного шкандалю".
Цікаво, що ті самі слова — про нашіптування віршів — Антонич говорив принаймні ще двом людям. Адже знаходимо їх так само у спогадах іншого поетового приятеля, художника Володимира Ласовського, та нареченої поета Ольги Олійник.
Володимир Ласовський, автор винятково точної в деталях і тому переконливої статті "Два обличчя Антонича", за життя поета був не менш близький до нього, ніж обидва брати Курдидики. Достатньо згадати, що саме Ласовського Антонич запрошував до графічного оформлення своїх друкованих збірок. Тим дивніше, що з його, Ласовського, писань постає виразно інша особа — той самий перший студент і зразковий відмінник, дисциплінований тетин небіж, типовий галицький попович з недвозначним нахилом до академічного скніння, хатніх пантофлів, халатів і повноти.
Якщо порівнювати поведінкові характеристики Антонича, що їх наводять Ласовський і Курдидик, то нам ніяк не вдасться позбутися інтриґуючого враження, ніби йдеться про двох різних людей, у реальному своєму житті настільки взаємно віддалених, що їхні траєкторії навіть випадково навряд чи могли перетнутися. (При цьому Ласовський наче й натякає на присутню тут таємницю, вдаючись до образу "двох облич").
І справді: якщо в Ласовського Антонич постає переважно млявим і навіть якимось апатичним, то в Курдидика — напрочуд жвавим, аж наче спалюваним зсередини нікому не знаною жагою. "…зненацька вихопив скрипку та смичок з рук Ференца, циганського віртуоза, і пустився витинати "Чортівського бриджа", а потім відразу й аркана, так що присутнє товариство аж позіскакувало зі своїх місць, вітаючи його", — пише, наприклад, Курдидик про імпровізоване Антоничеве музикування в ресторані готелю "Жорж" навесні 36-го року.
Якщо в Ласовського Антонич — переважно нудний й до того ж замкнутий, нездатний ані розпочати розмову, ані підтримати її, то в Курдидика він неймовірно вигадливий і часом дуже дотепний: "Усі ми так і впали від реготу, коли Богдан вискочив на циркову арену в блазенських широчезних споднях у червоно-зелені кратки, а потім вони з нього ще й злетіли. Того вечора він заложився з Гаврилюком і Тудором, що покажеться привселюдно без штанів. І, ясна річ, виграв".
У Ласовського Антонич неприродно боязкий (варто лиш уявити собі, як він, мало не паралізований страхом, дріботить львівськими хідниками, з останніх сил намагаючись триматися подалі від автомобілів і тому втискаючись усім тілом у стіни будинків!). Зате в Курдидика маємо до діла з постаттю, радше нерозсудливо-зухвалою. Цитований вище епізод з розбитою на голові кримінальника пляшкою може слугувати цьому найкращим підтвердженням. Хоча ні, є підтвердження ще промовистіше — ось він першим вилазить на дах палаючого будинку і рятує чотирирічну дівчинку з притиснутим до грудей кошенятком (спекотне літо 35-го, околиці Кайзервальду).
Ласовський пише, що Антонич мав опінію суб'єкта доволі скупого, тож якщо вже комусь у товаристві і вдавалося затягнути його, скажімо, до кав'ярні, Антонич неминуче створював цілу купу проблем під час розрахунку, мнувся, шарівся, щось невиразне лепетав — не кажучи про те, що для себе замовляв переважно найдешевший бліденький чай — і той без цитрини. Курдидик не просто акцентує на Антоничевій гіпертрофованій марнотратності — з його спогадів випливають замовлені й оплачені Антоничем ріки пива з принагідними потоками горілки, шнапсу, пуншу, коньяку та бренді; Антонич так і сипле навсібіч монетами, купуючи собі екстраординарні паризькі шмати, найдорожчих повій з Театральної чи, скажімо, іранський гашиш із крамниці колоніальних товарів на Замарстинові.
І якщо в Ласовського Антонич загалом вимальовується в такого собі не по літах підстаркуватого й дуже кабінетного товстуна в окулярах, то в Курдидика перед нами безсумнівний улюбленець жіноцтва і серцеїд, мандрівний музика і тесля, що в кожному селі й містечку залишає після себе столочені квітники, безсонні ночі-виплакані очі і позашлюбних дітей. Зрештою, сам поет сказав про це найкраще: "Горіли молодиці і дівчата в п'янім щасті. // Ой, не одна згубила з них вінок!".
Але, з іншого боку, Ласовський цілком тактовно врівноважує свій доволі несимпатичний образ одним-єдиним, зате визначальним, протиставленням. Його Антонич — це в той же час і поет. До того ж не просто поет, а нічний візіонер, істинне життя якого розгортається у снах. "Вранці півсонний Антонич накладав окуляри, вставав із ліжка та якстій сідав за розхитаний столик, щоби спішно записати поезію, яка назріла уві сні", — пише Ласовський, не уникаючи при цьому деякої, м'яко кажучи, белетризації (ну чому, чому той столик мусить обов'язково бути розхитаним!), але разом із тим гідно проектуючи ієрархію. Що стосується Курдидика, то якраз у нього майже не знаходимо якихось глибших проникнень у поетову метафізику — Антонич для нього передусім друзяка, з ним добре пити й волочитися містом, влазити у скандали, втікати від поліції, але нічого поза тим. Час до часу, щоправда, виникають колоритні сцени з рецитуванням поезій — як не в борделі, то у кнайпі, однак усі вони не надто пасують до реальної хронології поетової творчості, породжуючи небезпідставні сумніви в кожного, хто обізнаний з цим предметом неповерхово.
У пошуках третейського судді вдаємося до спогадів ще однієї особи — нареченої поета Ольги Олійник. Ця кругловида і модно як на ті часи підстрижена панянка, що зовні нагадує — так на знімку — типових кіноакторок другого плану, імена котрих сьогодні безповоротно забуті навіть істориками жанру, мала стати провідною супутницею Антоничевого життя. Одруження планувалося на осінь 37-го року і, якби не поетова смерть у липні, то справа неминуче мусила б увінчатись їхнім щасливим шлюбом. Антонич присвятив їй кілька двострофових віршів з "Першого ліричного інтермеццо" у збірці "Зелена Євангелія", передусім "Весільну", де, ніби навмисне, цнотливо обійдено будь-яку еротику. Ну хіба що вважати еротичними натяками слова "В твоє волосся, моя люба, // заплівся місяць кучерявий" або "чому тремтить твоя долоня".
Здається, можемо цілком сміливо припускати, що поет не мав жодного передшлюбного статевого контакту зі своєю нареченою. Так вимагала тодішня мораль, ці нестерпно святенницькі правила гри, запроваджені сідоглавими інтендантами галицького публічного театру. Тож навіть такий beastly bad boy як Антонич нічого не зміг проти цього вигадати. Усі його спроби спокусити тверду в переконаннях панну передчасною інтимною близькістю розбивались об її незворушну добропорядність і гідність на межі з фригідністю. Можна припустити, що Оля жодного разу не дозволила обставинам повернутися таким чином, аби вони з нареченим опинилися сам на сам. Ні, завжди у чиїйсь присутності — якихось подруг, виховательок, черниць-василіянок, не в останню чергу її батьків. Усі вони мали препаскудну здатність відверто розглядати й недоброзичливо оцінювати Антонича, ніби перед ними якийсь Мінотавр або Фантомас, що заповзявся втягнути їхнє нерозумне дитя до свого потаємного розпусного лігва. "А з чого він живе?" — неодноразово допитувалася, наскрізь лорнетуючи дочку, пані Олійникова, що її аж ніяк не могла задовільнити відповідь про якусь ефемерну премію Товариства письменників і журналістів чи глибоко символічну стипендію від Його Превелебності митрополита графа Андрея.
Тож нічого дивного, що у спогадах своєї нареченої Антонич постає радше ніяким. Вона воліє звертати увагу на його м'якість, доброту і замріяність. Або, скажімо, на те, яким старанним він був у навчанні, як цілими вечорами й тижнями не вилазив з бібліотек (сама собою напрошується гіпотеза про істинні мотиви й місця його надто постійної відсутності). З усіх розмито-невизначених Антоничевих фраз, нібито вимовлених в її присутності, запам'ятовується по-справжньому лиш одна, можливо, вичитана нею в того ж таки Курдидика: "Знаєш, часом маю вражіння, якби мені хтось нашіптував до вуха. Дослівно нашіптував".
Зайво казати, що Антонич переживав такого штибу стосунки як доволі болісну драму. Ясно усвідомлюючи своє особливе місце в метафізичному товаристві проклятих поетів, на всі боки шматованих демонами бунту і руйнування, він занадто виразно бачив найближчу життєву перспективу: одруження, побутова рутина й нудьга, відмова від найголовнішого, капітуляція, а відтак — ганебне доживання віку в оточенні безмежно чужої й вимогливої родини на вчительській посаді де-небудь під Коломиєю. Саме ці його настрої просто-таки волають до найуважніших серед нас, коли читаємо в нього "У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк" або — що показовіше — "Мальовані квітчасто кубла чесних сімей, // канарка, ліжко, цуцик і стандарт кохання". А найголовніше — і тут уже драма переростає саму себе — це відсутність варіантів, тобто цілковите усвідомлення того, що так воно все й буде, що по-іншому просто не буває.
Літо 1937-го року мало стати останнім літом його свободи. Час невблаганно наближав його до одруження. Розірвати цієї залежності він уже не міг — відомий нам театр людських взаємовідносин уже не пробачив би йому цього дезертирства й нікуди не відпустив би, а якщо й так, то все одно не дав би дихати. Ситуація відчутно ускладнилась його новим бурхливим захопленням, що обіцяло стати навіть чимось більшим, ніж просто захоплення. Антонич зустрів його у нетрях середмістя, серед примарних кам'яниць і млосних подвір'їв з вузькими й мокрими сходами, десь чи то на Вірменській, чи на Сербській.
До Львова він, таким чином, потрапляє не 28-го, як про це подейкували у навколобогемних колах, а 29-го, себто роком пізніше. Існує велика тека достатньо суперечливих спогадів про те, хто, коли і за яких обставин уперше побачив і — яке зухвальство! — привітав його. Не варто вірити жодному з них, особливо тим, які походять з університетських кулуарів та аудиторій. Усі ці спроби (що прикметно — датовані пізнішими десятиліттями) зобразити Антонича таким собі першим студентом, що завжди і на все мав готову помірковану відповідь і не пропустив жодної лекції з порівняльного мовознавства є ніщо інше, як наївне і спазматичне намагання того ж таки галицького театру захистити свої звичаєві вартості, згідно з якими великий поет просто не може не бути першим студентом, у противному разі звідки б узялась його поетична велич? Так, саме цим лицемірно-філістерським уявленням про те, яким повинен бути поет, виразник і володар дум народних, ми завдячуємо поширеними згодом леґендами про боязкого й недорікуватого дівича, про домашні пантофлі, халати, схильну до міґреней і тому вічно перев'язану рушником лисіючу голову, про опецькуватість і вайлуватість, а головне — про замалим не тваринний страх перед усім на світі: псами, дівчатами, автами, бацилами, протягами і передусім — деспотичною тетою, в якої нібито він змушений був мешкати в її будинку по Городоцькій, 50.
Остання версія виглядає особливо показовою щодо безцеремонності всіх постантоничівських фальсифікацій. Адже в дійсності ніякої тети там і близько не бовваніло. Особа, в котрої поет і справді мешкав на Городоцькій, була його кількалітньою (1929 — 33) коханкою, нестримною в тілесних розвагах і кондитерських вигадках вдовою цісарського поштового урядника, королевою новорічних балів і доброчинних лотерей зламу століть, що їй зелений пристрасний лемко зумів прикрасити останні спалахи бабиного літа своїм невсипущим нічним служінням. Про її більше ніж тілесну прив'язаність до молодого квартиранта яскраво свідчить хоча б той факт, що Антонича було залишено мешкати в неї навіть після поступового завершення їхніх сексуальних стосунків. Попри спільне замилування абсентом і міцними довгими самокрутками, вони зберігали ще багато інших платонічних взаємностей. Часом він грав для неї на скрипці, часом, коли нагадувала про себе її тяжка спадкова хвороба, подавав їй каву і вершки до ліжка. За притаманною більшості таємних коханців конспіративною звичкою він і справді грайливо називав цю істоту-вамп тетою — так само й вона кликала його котярою — і зовсім не через те, що їй було відоме справжнє прізвище його батька! Однак лише Ярослав Курдидик, один із братів-волоцюг і найближчих поетових друзів, наважився у своїх досі так і не опублікованих спогадах туманно зацитувати, як підпилий Антонич, десь уже за рік перед смертю, говорячи про тету, прохоплюється рідкісним зізнанням: "Не існує такої речі, котрої б ми з нею не вичворяли". А потім додає: "Із всіх явищ найдивніше явище — існування".
Саме його, Курдидиковим, спогадам про Антонича нині, здається, можемо вірити передусім, хоч і не беззастережно, бо й вони не позбавлені окремих натяжок та фальсифікацій. Але що найважливіше — там є життя, опис пульсуючих пияцьких дискусій і нічних збіговиськ по пролетарсько-бандитських кублах, там є невимовно соковита сцена імпровізованого читання Антоничем "Ротацій" 11 червня 1936-го року (перша у Львові джазова кав'ярня "За муром", соло на кларнеті Альфонса "Мурина" Кайфмана), а також невимовно щемкий епізод, коли повиснувши на підніжці першого світанкового трамваю, смертельно втомлений цілодобовою вакханалією поет, розкланюючись і блазнюючи, прощається з ватагою знайомих актрис та сажотрусів не цілком для них зрозумілими, але цілком пророчими словами "Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем". Трамвай рушає, а значення цих його слів усі вони зрозуміють лише за кілька тижнів, коли покладатимуть легке поетове тіло в землю Янівського цвинтаря. Хоч не тільки це знайдемо у спогадах одного з братів Курдидиків: є там і напруга інтелектуального метання, і гори опрацьованих словників, і вічна боротьба з нормативним наголосом, і тихе полювання за найрідкіснішими езотеричними рукописами по закамарках Оссолінеуму.
І що не менш важливо — там є Львів. Той, яким він був у тридцяті, місто, якого фактично вже не існує. А якщо все-таки існує, то десь у недосяжності, відокремлене від міста сьогоднішнього нездоланною прірвою, ім'я котрої Сон.
Так от, Львів і Антонич. Була це любов чи навпаки? Ніхто нині не зважиться відразу дати відповідь на це запитання. Бо що б не сказати, саме тут поет прожив найголовніші й найостанніші вісім років. І це якраз ті вісім років, які зробили його самим собою. Хоча, згідно з усіма подальшими аналітичними розправами (так, саме розправами — це добре слово!), він мусив почуватися зле. Його гнітили камінь і асфальт, а також несамовиті людські скупчення, церкви, цукерні, біржі. Багато хто з учених поетознавців, за природою своєю переважно мудрих лисів, бачить Антонича передусім таким собі лемківським Мауґлі, до безтями зануреним у глибинне, кореневе, етнографічне, зелене. Деякі навіть доводять за допомогою тих-таки його текстів, що в міру появи й розгортання в поетових креаціях урбаністичної картини світу його привітально-вітальний дух сповнюється дедалі відчутнішою мертвотністю і на місце буйного святкування біосу приходить сіро-чорне танатичне священнодійство з відверто зловісним знаком техносу, а відтак і хаосу.
Таку концепцію загалом годилось би прийняти, як висловлюються в колах тих-таки аналітиків, за основу, коли б не упевненість, що насправді її силоміць підігнано до тієї моделі Антонича, котра має страшенно мало спільного з його реальною (і сюрреальною) постаттю. І це вже хоча б тому, що ця модель була почасти прижиттєвою, але головним чином посмертною пасткою, налаштованою на поета згадуваним уже галицьким громадянським театром.
Бо насправді ніщо інше не притягувало його з такою жорстокою й невідворотною силою, як Львів. (До речі, натяки багатьох аналітиків на Відень, Париж, Лондон або Нью-Йорк лише свідчать про заплутування ситуації: поет щойно готував себе до Великої Подорожі, пишучи і не відсилаючи дедалі розпачливіші листи на ім'я митрополита графа Шептицького з проханням про фінансову підтримку його майбутніх виправ).
Так, Львів — місто поліційних духових оркестрів, провінційних публічних зібрань, народних кав'ярень і суспільних чайних, місто з велетенською в'язницею на головній вулиці, зовсім поруч із поетовим блудним притулком. Нескладно зауважити в цьому місті два головні притягальні для Антонича сеґменти.
Перший з них — це Львів підземний, похований і затоплений, з глухими шахтами й коридорами, таємними напівзасипаними лабіринтами й замурованою річкою, до берегів якої ще досі спазматично труться табуни осліплої риби, тиснучи на будівлі знизу і розпираючи навсібіч репану асфальтову шкаралущу.
Другий — це Львів пролетарський, можливо, навіть люмпенський, себто всі його жахливо освітлені й непролазні осінньо-весняні передмістя з усіма можливими гуральнями, гарбарнями, олійнями та броварнями, з повсюдними брудними базарчиками й вагончиками, а також розбитими й навіки загрузлими у багні лімузинами, з вуличною торгівлею псячими пиріжками, маковинням, денатуратом і дівчатами; ясна річ — з незліченною кількістю темних і теплих кубел, де днями й ночами, занурившись у нещадно деренчливу музику й без перерви лузаючи соняшникове насіння, висиджують якісь голені чоловіки та розмальовані, з волоссям, фарбованим насиньо, їхні подруги.
Зауважимо побіжно, що саме цей Львів багато в чому визначав Антоничеву життєву поведінку і спонукав до ненастанних загравань із ним тодішніх комуністів. Намагаючись якось долучити його до своєї преси — як леґальної, так і підпільної — вони не скупилися зі знаками уваги та зацікавленого співчуття, вміло чергуючи компліменти з претензіями, але так і не досягнувши остаточної мети.
Нині залишається тільки вірити свідченням згадуваного Курдидика-старшого, серед яких вельми показовою видається сцена в одному з борделів на Левандівці, що мусила відбутися десь приблизно на зламі 36-го й 37-го років, швидше за все, у грудні, незадовго перед Різдвом. "Того дня, — пише Курдидик, — було як ніколи понуро і сіро, смеркатися почало вже о третій пополудні. Ми стрілися з Богданом на Валах [Гетьманських] і взявши по одному грітому пиві, поволі рушили Підвальною в бік площі Різні, а потім на ріг Вуглярської та Котельної, де на той час містилося популярне серед кишенькових злодіїв кіно "Омана". Богдан любив кіно, особливо хроніку ріжних країн світу. Дорогою ми купили ще пляху досить гидкого ягідного — виключно з огляду на сміховинно невисоку ціну. Сидячи в затемненій кінозалі, ми передавали пляху один одному і так з неї потягували. На білому кіновому простиралі показували перше епізоди з еспанської війни. Якась холерно зле вишколена дивізія цілих сорок днів брала боєм фортецю супротивника. Альказар — так, здається, називалася фортеця, хоч минуло багато років і я не можу пам'ятати з певністю. Ми сиділи в першому ряді з огляду на Богданів слабий зір. Він часто ходив до кіна, а сідав завше у першому ряді. Ми попивали вино й час до часу сміялися. Було смішно з незґрабних і горбатих танків, а злодії позаду нас розмовляли вголос по-польському, аж Богдан, обернувшись, казав їм заткатися. "Напиши це собі на лобі", — відворкнув найгрубший зі злодіїв, мовляв, після кіна він йому ще перейде дорогу. Ті злодії мали велику шайку на Краківському ринку і в околицях. Богдан того разу змовчав, але я не подумав би ніколи, що зі страху. Потім показували ще одну хроніку, з Абісинії, де італійське військо ніяк не могло собі порадити з озброєними чорними племенами. Як тільки показали чорних вояків, що з луків стріляли по італійських аеропланах, банда позаду нас аж заґелґотала. Тоді Богдан одним духом допив решту ягідного солодкого і розвернувшися смальнув тому найбільшому порожньою пляхою по дурній польській голові, аж іскри з неї сипнули. Поки злодії приходили до себе, ми з Богданом вибігли на вулицю і через якісь, тільки йому знані, брами й закапелки перебігли аж на початок Янівської, де впевнилися, що ніхто нас не гонить. Після того ми засіли в знайомого Федя у "Вавилонській Святій", де все мали звичай замовляти пиво "Бокк" (темне) і по сотці питного спирту "Бон-Ґут". Всередині сиділо вже до біса пияків, а хлопчисько з вулиці приніс вечірню газету і викрикав на цілу кнайпу, що японський міністр заповідає війну. "Славку, Славку, — казав Богдан, потираючи обважніле чоло. — Щось недобре ся діє на світі: Еспанія, Абісинія, Японія". Й час до часу повторював: "Рим, Берлін, Токіо". Не пригадую вже, як довго ми там сиділи і чи, може, часом не замовили собі ще по сотці спирту. Зате пригадую, як глибокої ночі опинилися в певному клюбі на Левандівці. Там все збиралися колійові робітники, було, правда, й пару інженерів, але теж колійових. До нас зійшли по сходах кобіти зі смішними кокардами на дупах. Я взяв собі як звичайно гандрабату Ориську, бо не дуже люблю звикати до нової дупи, і купив їй лікеру. Щодо Богдана, то він лише повторював своє "Рим, Берлін, Токіо" і ніяк не міг когось вибрати, аж інженер Поворозник узяв його на кпини: "Чи пан поет шукає тут своєї музи?". Спересердя Богдан узяв собі малу й кістляву Люїзу, дочку левандівського нотаря-алкоголіка, що не мала ще й п'ятнадцяти років. Та Люїза була страшенно дурна і вічно ссала собі палець. Її переважно ніхто не брав, бо казали, що в неї падачка. Ми собі ще про п'яте-десяте дружньо з колійовцями погуторили, а як настав час розходитися з кобітами по спальнях, то Богдан купив для малої Люїзи солодкого лизака, щоби перестала вже ссати той свій палець. Так ми розійшлись, а Богдан і далі казав "Рим, Берлін, Токіо". Я замолоду був дуже бистрий, то вже за якісь півгодини в найкращому гуморі зійшов на долину почекати Богдана, прецінь ми умовилися, що недовго там пробудемо. Сиджу годину — нема, сиджу другу, тоді думаю собі "е-е, щось не так" і йду знову нагору до Люїзиної спальні. Бо то був такий заклад, що в ньому часом клієнтелю навіть і грабували або чимось труїли, як добре пішло. Стаю коло дверей, а там Богдан якраз декламує: "На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна, // слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком". Я, запукавши до дверей, цілком занепокоєно входжу, а він своє далі: "Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни, // салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко". І що я бачу, ввійшовши? Стоїть Богдан посеред спальні на дзиґлику й рецитує свіжо компонованого вірша, а мала Люїза, нічим янголятко, лежить собі в ліжку, дбайливо позатикана ковдрою, смокче собі Богданового лизака, дивиться на нього й так уважно, з повним решпектом, слухає. То було, як я тепер уже знаю, "Слово про чорний полк", яке я теж мусив вислухати до кінця, а потім ще й "Слово про Альказар" — обидва ці вірші Богдан уклав тої ночі. І поки їх не скінчив, нікуди ми звідтам не пішли. А на прощання мій незабутній приятель і колеґа церемонно вклонився, маєстатично зіступив з дзиґлика і схилившись над дитиною, поцілував її в чоло. Не сказав "На добраніч", сказав лише, щоб за всіх нас і за нього, прекрасна німфа, молилася. Десь я потім чув, ніби її в час війни просто серед вулиці застрелив німець. А ми з Богданом сяк-так на піхоту й під мокрим снігом допленталися до Городоцької, десь коло четвертої ранку. "Знаєш, — сказав мені, як уже курили на двох останню цигарку при його брамі під числом 50, — часом я маю враження, ніби ті вірші мені хтось нашіптує до вуха. Дослівно нашіптує". Мені аж мурашки побігли плечима, а він ще раз проказав те своє "Рим, Берлін, Токіо" і пішов по цих словах досередини, трохи згорблений, певно в передчутті тетиного шкандалю".
Цікаво, що ті самі слова — про нашіптування віршів — Антонич говорив принаймні ще двом людям. Адже знаходимо їх так само у спогадах іншого поетового приятеля, художника Володимира Ласовського, та нареченої поета Ольги Олійник.
Володимир Ласовський, автор винятково точної в деталях і тому переконливої статті "Два обличчя Антонича", за життя поета був не менш близький до нього, ніж обидва брати Курдидики. Достатньо згадати, що саме Ласовського Антонич запрошував до графічного оформлення своїх друкованих збірок. Тим дивніше, що з його, Ласовського, писань постає виразно інша особа — той самий перший студент і зразковий відмінник, дисциплінований тетин небіж, типовий галицький попович з недвозначним нахилом до академічного скніння, хатніх пантофлів, халатів і повноти.
Якщо порівнювати поведінкові характеристики Антонича, що їх наводять Ласовський і Курдидик, то нам ніяк не вдасться позбутися інтриґуючого враження, ніби йдеться про двох різних людей, у реальному своєму житті настільки взаємно віддалених, що їхні траєкторії навіть випадково навряд чи могли перетнутися. (При цьому Ласовський наче й натякає на присутню тут таємницю, вдаючись до образу "двох облич").
І справді: якщо в Ласовського Антонич постає переважно млявим і навіть якимось апатичним, то в Курдидика — напрочуд жвавим, аж наче спалюваним зсередини нікому не знаною жагою. "…зненацька вихопив скрипку та смичок з рук Ференца, циганського віртуоза, і пустився витинати "Чортівського бриджа", а потім відразу й аркана, так що присутнє товариство аж позіскакувало зі своїх місць, вітаючи його", — пише, наприклад, Курдидик про імпровізоване Антоничеве музикування в ресторані готелю "Жорж" навесні 36-го року.
Якщо в Ласовського Антонич — переважно нудний й до того ж замкнутий, нездатний ані розпочати розмову, ані підтримати її, то в Курдидика він неймовірно вигадливий і часом дуже дотепний: "Усі ми так і впали від реготу, коли Богдан вискочив на циркову арену в блазенських широчезних споднях у червоно-зелені кратки, а потім вони з нього ще й злетіли. Того вечора він заложився з Гаврилюком і Тудором, що покажеться привселюдно без штанів. І, ясна річ, виграв".
У Ласовського Антонич неприродно боязкий (варто лиш уявити собі, як він, мало не паралізований страхом, дріботить львівськими хідниками, з останніх сил намагаючись триматися подалі від автомобілів і тому втискаючись усім тілом у стіни будинків!). Зате в Курдидика маємо до діла з постаттю, радше нерозсудливо-зухвалою. Цитований вище епізод з розбитою на голові кримінальника пляшкою може слугувати цьому найкращим підтвердженням. Хоча ні, є підтвердження ще промовистіше — ось він першим вилазить на дах палаючого будинку і рятує чотирирічну дівчинку з притиснутим до грудей кошенятком (спекотне літо 35-го, околиці Кайзервальду).
Ласовський пише, що Антонич мав опінію суб'єкта доволі скупого, тож якщо вже комусь у товаристві і вдавалося затягнути його, скажімо, до кав'ярні, Антонич неминуче створював цілу купу проблем під час розрахунку, мнувся, шарівся, щось невиразне лепетав — не кажучи про те, що для себе замовляв переважно найдешевший бліденький чай — і той без цитрини. Курдидик не просто акцентує на Антоничевій гіпертрофованій марнотратності — з його спогадів випливають замовлені й оплачені Антоничем ріки пива з принагідними потоками горілки, шнапсу, пуншу, коньяку та бренді; Антонич так і сипле навсібіч монетами, купуючи собі екстраординарні паризькі шмати, найдорожчих повій з Театральної чи, скажімо, іранський гашиш із крамниці колоніальних товарів на Замарстинові.
І якщо в Ласовського Антонич загалом вимальовується в такого собі не по літах підстаркуватого й дуже кабінетного товстуна в окулярах, то в Курдидика перед нами безсумнівний улюбленець жіноцтва і серцеїд, мандрівний музика і тесля, що в кожному селі й містечку залишає після себе столочені квітники, безсонні ночі-виплакані очі і позашлюбних дітей. Зрештою, сам поет сказав про це найкраще: "Горіли молодиці і дівчата в п'янім щасті. // Ой, не одна згубила з них вінок!".
Але, з іншого боку, Ласовський цілком тактовно врівноважує свій доволі несимпатичний образ одним-єдиним, зате визначальним, протиставленням. Його Антонич — це в той же час і поет. До того ж не просто поет, а нічний візіонер, істинне життя якого розгортається у снах. "Вранці півсонний Антонич накладав окуляри, вставав із ліжка та якстій сідав за розхитаний столик, щоби спішно записати поезію, яка назріла уві сні", — пише Ласовський, не уникаючи при цьому деякої, м'яко кажучи, белетризації (ну чому, чому той столик мусить обов'язково бути розхитаним!), але разом із тим гідно проектуючи ієрархію. Що стосується Курдидика, то якраз у нього майже не знаходимо якихось глибших проникнень у поетову метафізику — Антонич для нього передусім друзяка, з ним добре пити й волочитися містом, влазити у скандали, втікати від поліції, але нічого поза тим. Час до часу, щоправда, виникають колоритні сцени з рецитуванням поезій — як не в борделі, то у кнайпі, однак усі вони не надто пасують до реальної хронології поетової творчості, породжуючи небезпідставні сумніви в кожного, хто обізнаний з цим предметом неповерхово.
У пошуках третейського судді вдаємося до спогадів ще однієї особи — нареченої поета Ольги Олійник. Ця кругловида і модно як на ті часи підстрижена панянка, що зовні нагадує — так на знімку — типових кіноакторок другого плану, імена котрих сьогодні безповоротно забуті навіть істориками жанру, мала стати провідною супутницею Антоничевого життя. Одруження планувалося на осінь 37-го року і, якби не поетова смерть у липні, то справа неминуче мусила б увінчатись їхнім щасливим шлюбом. Антонич присвятив їй кілька двострофових віршів з "Першого ліричного інтермеццо" у збірці "Зелена Євангелія", передусім "Весільну", де, ніби навмисне, цнотливо обійдено будь-яку еротику. Ну хіба що вважати еротичними натяками слова "В твоє волосся, моя люба, // заплівся місяць кучерявий" або "чому тремтить твоя долоня".
Здається, можемо цілком сміливо припускати, що поет не мав жодного передшлюбного статевого контакту зі своєю нареченою. Так вимагала тодішня мораль, ці нестерпно святенницькі правила гри, запроваджені сідоглавими інтендантами галицького публічного театру. Тож навіть такий beastly bad boy як Антонич нічого не зміг проти цього вигадати. Усі його спроби спокусити тверду в переконаннях панну передчасною інтимною близькістю розбивались об її незворушну добропорядність і гідність на межі з фригідністю. Можна припустити, що Оля жодного разу не дозволила обставинам повернутися таким чином, аби вони з нареченим опинилися сам на сам. Ні, завжди у чиїйсь присутності — якихось подруг, виховательок, черниць-василіянок, не в останню чергу її батьків. Усі вони мали препаскудну здатність відверто розглядати й недоброзичливо оцінювати Антонича, ніби перед ними якийсь Мінотавр або Фантомас, що заповзявся втягнути їхнє нерозумне дитя до свого потаємного розпусного лігва. "А з чого він живе?" — неодноразово допитувалася, наскрізь лорнетуючи дочку, пані Олійникова, що її аж ніяк не могла задовільнити відповідь про якусь ефемерну премію Товариства письменників і журналістів чи глибоко символічну стипендію від Його Превелебності митрополита графа Андрея.
Тож нічого дивного, що у спогадах своєї нареченої Антонич постає радше ніяким. Вона воліє звертати увагу на його м'якість, доброту і замріяність. Або, скажімо, на те, яким старанним він був у навчанні, як цілими вечорами й тижнями не вилазив з бібліотек (сама собою напрошується гіпотеза про істинні мотиви й місця його надто постійної відсутності). З усіх розмито-невизначених Антоничевих фраз, нібито вимовлених в її присутності, запам'ятовується по-справжньому лиш одна, можливо, вичитана нею в того ж таки Курдидика: "Знаєш, часом маю вражіння, якби мені хтось нашіптував до вуха. Дослівно нашіптував".
Зайво казати, що Антонич переживав такого штибу стосунки як доволі болісну драму. Ясно усвідомлюючи своє особливе місце в метафізичному товаристві проклятих поетів, на всі боки шматованих демонами бунту і руйнування, він занадто виразно бачив найближчу життєву перспективу: одруження, побутова рутина й нудьга, відмова від найголовнішого, капітуляція, а відтак — ганебне доживання віку в оточенні безмежно чужої й вимогливої родини на вчительській посаді де-небудь під Коломиєю. Саме ці його настрої просто-таки волають до найуважніших серед нас, коли читаємо в нього "У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк" або — що показовіше — "Мальовані квітчасто кубла чесних сімей, // канарка, ліжко, цуцик і стандарт кохання". А найголовніше — і тут уже драма переростає саму себе — це відсутність варіантів, тобто цілковите усвідомлення того, що так воно все й буде, що по-іншому просто не буває.
Літо 1937-го року мало стати останнім літом його свободи. Час невблаганно наближав його до одруження. Розірвати цієї залежності він уже не міг — відомий нам театр людських взаємовідносин уже не пробачив би йому цього дезертирства й нікуди не відпустив би, а якщо й так, то все одно не дав би дихати. Ситуація відчутно ускладнилась його новим бурхливим захопленням, що обіцяло стати навіть чимось більшим, ніж просто захоплення. Антонич зустрів його у нетрях середмістя, серед примарних кам'яниць і млосних подвір'їв з вузькими й мокрими сходами, десь чи то на Вірменській, чи на Сербській.