Страница:
Гуцульський театр (або хор?) існував у Чортополі ще з якихось австрійських часів. Жодна з пізніших влад не наважувалась або не встигала його ліквідувати — вочевидь, немає потреби пояснювати тут, чому він нікого особливо не дратував. У його складі переважали аж ніяк не простонародні, автентично-автохтонні самородки, ні, то була зазвичай всіляка містечкова публіка, чи краще сказати, інтеліґенція, але знову ж таки та, що її було прийнято вважати трудовою, тобто ще не відірваною від коренів. Тобто, послуговуючись дещо графоманською образністю багатьох Артурових попередників, їхня кров ще пахла димом колиб, але думки вже доростали до розуміння справжнього Змісту Історії.
Ясна річ, тієї миті, коли гальмуватий приміський потяг рушив далі від згаданої маленької станції, Артур Пепа ще нічого такого не бачив. Єдине, що засіло в ньому на довгі тижні — це передчуття роману, зматеріалізоване у двох скалічених постатях та ранковій тиші, встеленій червоним осіннім листям. Щойно за якийсь час до всього цього приєдналася — показавши зміїну голову з іншого тайника пам'яті — історія великої подорожі гуцулів у Столицю.
Вона приваблювала до запаморочення, в ній була можливість міфу й поезії, була напруга споконвічної драми митця і влади, була хронологічна середина століття, що давало змогу перекинути часові мости навсібіч, закрутити в єдиному танці нащадків і предків, убивати живих і воскрешати мертвих, колажувати час, а з ним і простір, перевернути гори й безодні. У ній була можливість наближення до смерті, бо вона сама страшенно пахла смертю, й Артур Пепа сподівався бути адекватним. З усіх його романних передчуттів вимальовувався Маркес, точнісінько він — такий собі магічний реалізм, довгі й гіпнотизуючі періоди майже без діалогів, межова щільність і насиченість у деталях, еліптичність у натяках. І саме тому, що він це так бачив і так розумів, він ніяк не хотів до цього всього братися. Бо він не хотів, аби це був Маркес.
Його зупиняло й те, що він дотепер не навчився розповідати повноцінних історій. Навколишнє плетиво вдавалося куди краще від наскрізної лінії. Наприклад, він досі не знав, що насправді сталося з театром (хором?) після виступу у Москві і чи взагалі там дійшло до якогось виступу. Чи був, наприклад, замах на Бонзу, до якого автор мав готувати читача протягом усієї книги через уривчасті монологи безумовно пов'язаного з підпіллям героя? Чи герой мав вистрелити зі сцени кудись навгад, у чорноту високої ложі, зі свого кременевого пістоля? Чи подати Батькові срібного келиха з отруєним вином? Чи, може, героїв було декілька і замахів було декілька, але жодному героєві не вдався його замах? Чи була зрада? А якщо так, чи було кохання? І де взагалі в цій історії місце для кохання?
У будь— якому разі, пам'ятав він, слід уникати документальності. Це не може бути переказ подій, які дійсно трапились у сорок дев'ятому році, це повинно бути зроблено і значно тонше, і значно ширше. Але для того, щоб це не стало просто переказом подій, слід якнайдокладніше всі ці події знати. Бо, як учив Артура Пепу старезний Доктор Дутка, колишній професор ґімназії, по-справжньому знає не той, хто знає про щось, а той, хто знає щось. Тому Артур Пепа й не наважувався: він не знав.
Він не знав маршруту їхньої подорожі. Він мусив бачити його в деталях: їх, безумовно, везли потягом і, безумовно, на північний схід, але сказати північний схід було аж ніяк не досить, слід було ще якнайвиразніше побачити, як північнішим і одночасно східнішим робився ландшафт, прозріти цю порожнечу осінніх полів, цей раптовий перехід осені в зиму, дощів у снігопади, а відтак і переповнені всілякими змерзлими втікачами пекельні станції, відбудовувані з руїн полоненими і приниженими холодом німцями; слід було обганяти цілі ешелони з депортованими, засудженими, непомітно для конвою передавати крізь ґрати хлібини й цигарки, впізнавати серед них друзів і родичів, бліднути й непритомніти. Географія приховувала в собі дивовижні пастки і підступи, про які він навіть не здогадувався.
Він так само не знав жодного з лабіринтів необмеженої влади — що означають усі ці нічні допити в катівнях, прострелені потилиці, очні ставки, опізнання трупів та інші пружини таємної поліції. Слід було пережити цей страх, бути вистежуваним, провокованим чи принаймні підозрюваним, роздиратися між смертю й обов'язком, пам'ятати в деталях про кожну з тисячі тортур, щоразу вдосконалюваних для вибивання необхідних свідчень чи — швидше за все — лише для того, аби змусити тебе повзати й корчитися. Слід було бодай тимчасово перетворитися на жінку і відчути, що таке ґвалт, особливо коли ґвалтують удесятьох і по двоє нараз, слід було знати зону, але не з розповідей.
Він також не знав нічого про опір. А в такому романі мусило знайтися багато місця для опору, інакше все тратило сенс. Отже, слід було усвідомити всі переваги партизанської війни: відсутність побудки і дисципліни, підземні схови в нетрях, конспіративні квартири і бункери, слід було навчитися свистати умовним способом, ставити міни на дорогах, позбуватися вошей, бліх і сифілісу, орієнтуватися в нічних лісах і зашитих у підкладку кашкета шифрограмах, а також вирізати свої переможні знаки на корі дерев і людській шкірі. Але найтяжче — слід було знати про безнадійність і приреченість будь-якої партизанки, про те, що всі зрадять усіх і буде остання засідка й останнє оточення й остання куля в себе, хоч Він і не приймає таких героїв до Вертограду.
Ну власне — проблема Бога, як бути з нею? Лишити Йому шанс, повірити в Нього?
Артур Пепа не знав. Він не знав, крім того, що робити з Гуцулією. Існувала ціла наука про цю країну, розсипана по сотнях книжок і тим самим розпорошена, здрібніла, тож він навіть не знав, за що братися і чи варто братися взагалі. Починати з Шухевича, Вінценза? Гнатюка, Кольберґа, Жеґоти Паулі? Десятків якихось іще доморослих краєзнавців? Може, з учнівських, заправлених у церату, зошитів Роминого чоловіка? Бо ніхто й ніколи не створив єдиної Книги, котра вмістила б усе — і мову, й овечу вовну, і сім способів приготування сиру, і стрілянину довкола церкви, і першу весільну кров, і зловісні кола ритуальних танців, і техніку лісосплаву. Тому він мав би знати безліч дивних слів і словосполучень (катуна, повторював він, чому солдат у них катуна; чому фрас; чому гія?) і перевірити безліч речей стосовно гірського вівчарства, як і стосовно позашлюбних, ледь не потойбічних любощів. А отже, він мав би знати, як пахне трава, що нею натирають плечі і груди перед зляганням, і як називається кожна прикраса на тілі й на одязі, й усі деталі орнаментики, взяті разом та поодинці, і з чого робилися ремені та шнурівки, і яка шкіра найпридатніша для них, і як називаються дірки для тих же шнурівок у ходаках (адже навіть вони мали свою назву, але в кожному іншому різновиді ходаків іншу), і знову ж — як пахне піт перед і після, і чим найкраще змащувати волосся, і член, і губи, і як споювати коханку і що пити самому — але навіть знаючи все це, він не знав би й десятої частини всього, що мусив би знати, усіх слів, звичаїв, ремесел, рослин. Так, слід було знати сотні рослин (а не лише один якийсь перстач прямостоячий), всі їхні назви і властивості, і всю приховану таємну біологію, аби врешті десь там, на котрійсь романній сторінці, мимохідь згадати лише одну із сотень, одну з них, наприклад, той самий перстач прямостоячий.
І ще: знати, як стогне помираючи відьма.
І ще: статистику захворювань туберкульозом у високогірних районах Карпат наприкінці сорокових.
І ще: історію всіх музичних інструментів, за винятком трембіти.
Бо насправді його роман повинен був вийти дуже фрагментарним, на якихось лише сто машинописних сторінок, і нічого з переліченого вище в ньому не мало бути, але мало бути знання всього переліченого вище — інакше такий роман просто не зміг би написатися. Тож, усвідомлюючи це, Артур Пепа кривився від думки, що слід накупити якихось блокнотів і диктофонів, старих книжок, військових мап, цифрових фотокамер, ходити в якісь нескінченні експедиції, не повертатися з них, систематизувати і класифікувати зібране, засвоювати його всім собою, ставати частиною цієї колекції, зливатися з нею, словом, бути Флобером. Але він не хотів бути Флобером і тому роман його не писався.
До того ж, він навіть не знав, навіщо це все. Тисячі разів поховавши нав'язливу романну ідею, як уже поховав тисячі інших романних ідей, він усе ж не міг від неї звільнитися. Мені здається, таке роздвоєння мусило бути пов'язане з його кризовими страхами і розпачами. Скажімо, він міг свідомо відтягувати мить матеріалізації романного тексту, навіявши собі, що цей роман мусить бути остаточним, себто він вичерпає його теперішнє призначення, а отже, як тільки все це напишеться, шляхи для смерті буде розчищено згори. Тому він вигадував якнайбільше перешкод, щоб якомога довше не починати. Забобонність Артура Пепи на тридцять сьомому році життя не знала меж — він був певен, що такі романи не минають безкарно, що ступивши одного разу на цю вбивчу дистанцію, він наче приймає останню угоду на тему всього або нічого.
Але водночас він був певен того, що це неминуче, що йому нікуди від цього роману, цього писання, цього старого гуцульського театру (хору?) не подітися. Отже, так чи інакше, але все це мусило скінчитися раптовою зупинкою серця (так ніби взагалі буває щось інше). "Напевно, вже після Великодня", — чомусь подумалось йому. Головне, що не зараз, не відразу, не тут-і-тепер. Головне прожити ще одну весну. З якогось часу весни почали минати геть непомітно — без колишнього шурхотіння вологих крил та авітамінозного піднесення, тож слід було якось від цього рятуватися.
Тому він досить легко погодився на страсному тижні вибратися в гори разом із Ромою та її донькою. Незнайомий власник фірми, для якої Артур Пепа часом вигадував рекламні слоґани, запрошував до відвідин свого пансіонату на полонині Дзиндзул. Офіційне, переслане поштою запрошення відкривалося дещо спотвореним епіграфом з Антонича, де слова горілку пити, ніби навмисно для Артура Пепи, було виділено шрифтом. У самому запрошенні в найгірших фразеологічних традиціях перехідної доби йшлося про християнську любов і благодійність, а також про героїв бізнесу, які в екстремально скрутних умовах податкового тиску і владної корумпованості примудряються не забувати про героїв культури і в міру скромних можливостей підтримувати їх своїми ініціативами (останнє слово також було виділено шрифтом — як з'ясувалося згодом, цілком неспроста); далі говорилося про умови кількаденного перебування гостей у пансіонаті "Корчма На Місяці" (харчі, джакузі, руці-бузі, окремі спальні, те се, фуйо-муйо); далі чомусь ішов пасаж про того ж Антонича, що його, виявляється, покликані були вшанувати учасники акції; в чому полягало б це вшанування, не говорилось ані слова. Завершувалося все це досить безглуздим закликом на майбутніх виборах підтримати політичний блок "Карпатська Ініціатива" (ось воно, ось воно вилізло!) і знову ж таки віршем, хоча цього разу далеко не антоничівським:
Присутність у їхньому товаристві ще й Колі також не надто покращувала становище, але про це не будемо. Достатньо знати, що Артур Пепа порівняно легко змирився з усіма подібними незручностями, адже там, у ньому, ще сподівався своєї світлої миті поет, Артурів Брат, і нічого йому так не хотілось, як урешті прокинутись на тридцять сьомому році життя.
II. З каміння й сну
Ясна річ, тієї миті, коли гальмуватий приміський потяг рушив далі від згаданої маленької станції, Артур Пепа ще нічого такого не бачив. Єдине, що засіло в ньому на довгі тижні — це передчуття роману, зматеріалізоване у двох скалічених постатях та ранковій тиші, встеленій червоним осіннім листям. Щойно за якийсь час до всього цього приєдналася — показавши зміїну голову з іншого тайника пам'яті — історія великої подорожі гуцулів у Столицю.
Вона приваблювала до запаморочення, в ній була можливість міфу й поезії, була напруга споконвічної драми митця і влади, була хронологічна середина століття, що давало змогу перекинути часові мости навсібіч, закрутити в єдиному танці нащадків і предків, убивати живих і воскрешати мертвих, колажувати час, а з ним і простір, перевернути гори й безодні. У ній була можливість наближення до смерті, бо вона сама страшенно пахла смертю, й Артур Пепа сподівався бути адекватним. З усіх його романних передчуттів вимальовувався Маркес, точнісінько він — такий собі магічний реалізм, довгі й гіпнотизуючі періоди майже без діалогів, межова щільність і насиченість у деталях, еліптичність у натяках. І саме тому, що він це так бачив і так розумів, він ніяк не хотів до цього всього братися. Бо він не хотів, аби це був Маркес.
Його зупиняло й те, що він дотепер не навчився розповідати повноцінних історій. Навколишнє плетиво вдавалося куди краще від наскрізної лінії. Наприклад, він досі не знав, що насправді сталося з театром (хором?) після виступу у Москві і чи взагалі там дійшло до якогось виступу. Чи був, наприклад, замах на Бонзу, до якого автор мав готувати читача протягом усієї книги через уривчасті монологи безумовно пов'язаного з підпіллям героя? Чи герой мав вистрелити зі сцени кудись навгад, у чорноту високої ложі, зі свого кременевого пістоля? Чи подати Батькові срібного келиха з отруєним вином? Чи, може, героїв було декілька і замахів було декілька, але жодному героєві не вдався його замах? Чи була зрада? А якщо так, чи було кохання? І де взагалі в цій історії місце для кохання?
У будь— якому разі, пам'ятав він, слід уникати документальності. Це не може бути переказ подій, які дійсно трапились у сорок дев'ятому році, це повинно бути зроблено і значно тонше, і значно ширше. Але для того, щоб це не стало просто переказом подій, слід якнайдокладніше всі ці події знати. Бо, як учив Артура Пепу старезний Доктор Дутка, колишній професор ґімназії, по-справжньому знає не той, хто знає про щось, а той, хто знає щось. Тому Артур Пепа й не наважувався: він не знав.
Він не знав маршруту їхньої подорожі. Він мусив бачити його в деталях: їх, безумовно, везли потягом і, безумовно, на північний схід, але сказати північний схід було аж ніяк не досить, слід було ще якнайвиразніше побачити, як північнішим і одночасно східнішим робився ландшафт, прозріти цю порожнечу осінніх полів, цей раптовий перехід осені в зиму, дощів у снігопади, а відтак і переповнені всілякими змерзлими втікачами пекельні станції, відбудовувані з руїн полоненими і приниженими холодом німцями; слід було обганяти цілі ешелони з депортованими, засудженими, непомітно для конвою передавати крізь ґрати хлібини й цигарки, впізнавати серед них друзів і родичів, бліднути й непритомніти. Географія приховувала в собі дивовижні пастки і підступи, про які він навіть не здогадувався.
Він так само не знав жодного з лабіринтів необмеженої влади — що означають усі ці нічні допити в катівнях, прострелені потилиці, очні ставки, опізнання трупів та інші пружини таємної поліції. Слід було пережити цей страх, бути вистежуваним, провокованим чи принаймні підозрюваним, роздиратися між смертю й обов'язком, пам'ятати в деталях про кожну з тисячі тортур, щоразу вдосконалюваних для вибивання необхідних свідчень чи — швидше за все — лише для того, аби змусити тебе повзати й корчитися. Слід було бодай тимчасово перетворитися на жінку і відчути, що таке ґвалт, особливо коли ґвалтують удесятьох і по двоє нараз, слід було знати зону, але не з розповідей.
Він також не знав нічого про опір. А в такому романі мусило знайтися багато місця для опору, інакше все тратило сенс. Отже, слід було усвідомити всі переваги партизанської війни: відсутність побудки і дисципліни, підземні схови в нетрях, конспіративні квартири і бункери, слід було навчитися свистати умовним способом, ставити міни на дорогах, позбуватися вошей, бліх і сифілісу, орієнтуватися в нічних лісах і зашитих у підкладку кашкета шифрограмах, а також вирізати свої переможні знаки на корі дерев і людській шкірі. Але найтяжче — слід було знати про безнадійність і приреченість будь-якої партизанки, про те, що всі зрадять усіх і буде остання засідка й останнє оточення й остання куля в себе, хоч Він і не приймає таких героїв до Вертограду.
Ну власне — проблема Бога, як бути з нею? Лишити Йому шанс, повірити в Нього?
Артур Пепа не знав. Він не знав, крім того, що робити з Гуцулією. Існувала ціла наука про цю країну, розсипана по сотнях книжок і тим самим розпорошена, здрібніла, тож він навіть не знав, за що братися і чи варто братися взагалі. Починати з Шухевича, Вінценза? Гнатюка, Кольберґа, Жеґоти Паулі? Десятків якихось іще доморослих краєзнавців? Може, з учнівських, заправлених у церату, зошитів Роминого чоловіка? Бо ніхто й ніколи не створив єдиної Книги, котра вмістила б усе — і мову, й овечу вовну, і сім способів приготування сиру, і стрілянину довкола церкви, і першу весільну кров, і зловісні кола ритуальних танців, і техніку лісосплаву. Тому він мав би знати безліч дивних слів і словосполучень (катуна, повторював він, чому солдат у них катуна; чому фрас; чому гія?) і перевірити безліч речей стосовно гірського вівчарства, як і стосовно позашлюбних, ледь не потойбічних любощів. А отже, він мав би знати, як пахне трава, що нею натирають плечі і груди перед зляганням, і як називається кожна прикраса на тілі й на одязі, й усі деталі орнаментики, взяті разом та поодинці, і з чого робилися ремені та шнурівки, і яка шкіра найпридатніша для них, і як називаються дірки для тих же шнурівок у ходаках (адже навіть вони мали свою назву, але в кожному іншому різновиді ходаків іншу), і знову ж — як пахне піт перед і після, і чим найкраще змащувати волосся, і член, і губи, і як споювати коханку і що пити самому — але навіть знаючи все це, він не знав би й десятої частини всього, що мусив би знати, усіх слів, звичаїв, ремесел, рослин. Так, слід було знати сотні рослин (а не лише один якийсь перстач прямостоячий), всі їхні назви і властивості, і всю приховану таємну біологію, аби врешті десь там, на котрійсь романній сторінці, мимохідь згадати лише одну із сотень, одну з них, наприклад, той самий перстач прямостоячий.
І ще: знати, як стогне помираючи відьма.
І ще: статистику захворювань туберкульозом у високогірних районах Карпат наприкінці сорокових.
І ще: історію всіх музичних інструментів, за винятком трембіти.
Бо насправді його роман повинен був вийти дуже фрагментарним, на якихось лише сто машинописних сторінок, і нічого з переліченого вище в ньому не мало бути, але мало бути знання всього переліченого вище — інакше такий роман просто не зміг би написатися. Тож, усвідомлюючи це, Артур Пепа кривився від думки, що слід накупити якихось блокнотів і диктофонів, старих книжок, військових мап, цифрових фотокамер, ходити в якісь нескінченні експедиції, не повертатися з них, систематизувати і класифікувати зібране, засвоювати його всім собою, ставати частиною цієї колекції, зливатися з нею, словом, бути Флобером. Але він не хотів бути Флобером і тому роман його не писався.
До того ж, він навіть не знав, навіщо це все. Тисячі разів поховавши нав'язливу романну ідею, як уже поховав тисячі інших романних ідей, він усе ж не міг від неї звільнитися. Мені здається, таке роздвоєння мусило бути пов'язане з його кризовими страхами і розпачами. Скажімо, він міг свідомо відтягувати мить матеріалізації романного тексту, навіявши собі, що цей роман мусить бути остаточним, себто він вичерпає його теперішнє призначення, а отже, як тільки все це напишеться, шляхи для смерті буде розчищено згори. Тому він вигадував якнайбільше перешкод, щоб якомога довше не починати. Забобонність Артура Пепи на тридцять сьомому році життя не знала меж — він був певен, що такі романи не минають безкарно, що ступивши одного разу на цю вбивчу дистанцію, він наче приймає останню угоду на тему всього або нічого.
Але водночас він був певен того, що це неминуче, що йому нікуди від цього роману, цього писання, цього старого гуцульського театру (хору?) не подітися. Отже, так чи інакше, але все це мусило скінчитися раптовою зупинкою серця (так ніби взагалі буває щось інше). "Напевно, вже після Великодня", — чомусь подумалось йому. Головне, що не зараз, не відразу, не тут-і-тепер. Головне прожити ще одну весну. З якогось часу весни почали минати геть непомітно — без колишнього шурхотіння вологих крил та авітамінозного піднесення, тож слід було якось від цього рятуватися.
Тому він досить легко погодився на страсному тижні вибратися в гори разом із Ромою та її донькою. Незнайомий власник фірми, для якої Артур Пепа часом вигадував рекламні слоґани, запрошував до відвідин свого пансіонату на полонині Дзиндзул. Офіційне, переслане поштою запрошення відкривалося дещо спотвореним епіграфом з Антонича, де слова горілку пити, ніби навмисно для Артура Пепи, було виділено шрифтом. У самому запрошенні в найгірших фразеологічних традиціях перехідної доби йшлося про християнську любов і благодійність, а також про героїв бізнесу, які в екстремально скрутних умовах податкового тиску і владної корумпованості примудряються не забувати про героїв культури і в міру скромних можливостей підтримувати їх своїми ініціативами (останнє слово також було виділено шрифтом — як з'ясувалося згодом, цілком неспроста); далі говорилося про умови кількаденного перебування гостей у пансіонаті "Корчма На Місяці" (харчі, джакузі, руці-бузі, окремі спальні, те се, фуйо-муйо); далі чомусь ішов пасаж про того ж Антонича, що його, виявляється, покликані були вшанувати учасники акції; в чому полягало б це вшанування, не говорилось ані слова. Завершувалося все це досить безглуздим закликом на майбутніх виборах підтримати політичний блок "Карпатська Ініціатива" (ось воно, ось воно вилізло!) і знову ж таки віршем, хоча цього разу далеко не антоничівським:
Артур Пепа погодився, навіть не дивлячись на таку завершальну строфу. Як і на той факт, що слідом за ними в гори пускався Ромин партнер-австрієць, для якого вона щось іноді тлумачила. Артурові траплялось іноді перетинатися з цим дещо пришелепкуватим фотографом, хоч при зустрічах вони переважно мовчали один до одного. "Вивчив би краще українську, якщо вже так внадився до нас їздити, голубе", — подумки дорікав йому Артур Пепа, навіть не здогадуючись, наскільки той зацікавлений у своїй перекладачці.
Зігріють вас і тілом, і до тіла,
в усьому допоможуть вам негайно
герої підприємництва і діла.
В "Корчмі на Місяці" вам буде файно.
Присутність у їхньому товаристві ще й Колі також не надто покращувала становище, але про це не будемо. Достатньо знати, що Артур Пепа порівняно легко змирився з усіма подібними незручностями, адже там, у ньому, ще сподівався своєї світлої миті поет, Артурів Брат, і нічого йому так не хотілось, як урешті прокинутись на тридцять сьомому році життя.
II. З каміння й сну
5
І все ж того першого ранку вони врешті попрокидалися — хто як, звичайно, і хто з чим.
Артур Пепа виявився майже насильно вирваним зі своїх сновидінь, йому хотілося ще бути там, довести справу до завершення, бодай якогось, але гуркіт, зчинений Ромою Воронич у ванній (цілі лавини скинутого в раковину умивальника косметичного дріб'язку разом із усілякими флаконами й аерозолями), рішуче припинив його блукання потойбіччям. Зараз він лежав горілиць на своїй половині двоспального ліжка, поруч із неторкнутою смугою відчуження між його територією та жінчиною, і сумно реконструював у собі щойно пережите. Артур Пепа любив це меланхолійне ранкове озирання на власні сни.
Цього разу півночі пішло в нього на те, що він усе знімав і ніяк не міг остаточно зняти якусь розмитої зовнішності дівчину, ймовірніше за все студентку. Тобто це був один з найнудніших снів, які йому траплялися протягом усього життя. Він пригадував собі, що в якомусь більшому товаристві вона раптом цілком промовисто на нього блимнула (зрештою, як він тепер розумів, нічого іншого, крім мавп'ячої цікавості) — але цього вистачило, щоб він, старий осел, надумав її колупнути. Дальші кілька годин вони про щось розмовляли, усамітнившись у котрійсь із найдальших кімнат, при цьому він дуже дивувався власній простакуватій винахідливості, десятки разів примудряючись виводити їхню розмову з найбезнадійнішого глухого кута і знаходити якусь останню можливість для її продовження. До того ж вони без перерви курили всяке гівно, і Пепа з легким побоюванням думав про неминуче наближення до перших поцілунків. Студентка, як на те, виявилася досить необізнаною, вона, щоправда, щось чула про свого співрозмовника як про цікаву людину, але вельми слабо уявляла собі, чим він узагалі займається, тому вона все розповідала про своє життя — про батьків, братів і сестер, і ще якихось родичів з Пйотркова Трибунальського в Польщі, і про якусь Багіру, що привела відразу чотирьох кошенят, і скільки в неї подруг, і які з них справжні, а які тільки вдають, що вони їй подруги, бо насправді це такі сучки (тут вона разів десять, ніби її заїло, із притиском повторила "сучки, сучки, сучки"), але зрештою перестрибнула на те, як усі вони щодня ходять на пари (при цьому нею було наведено розклад занять у повному обсязі з понеділка по п'ятницю, особливо запам'яталася четвергова латентна цикломеханіка) і як переписують одна в одної конспекти, прогулюють семінари, відвідують гурток з аеробіки, бо тренер з плавання пристає, далі було про те, як їм ведеться в гуртожитку, як вони позаклеювали на зиму вікна — і навіть у спільному умивальнику, причому в умивальнику більша половина раковин розбита, а також, як вони готують собі макарони по-флотськи і ходять на нижчий поверх дивитися "Бальшую стірку". Відповідаючи щось цілком недоречне на її запитання про те, чим закінчився вчорашній відтинок "Бандитського Петербурґу", що його вона пропустила через (увага — сон!) метеоритну бурю, він зґрабно перевів розмову на її колготки, вислухавши при цьому історію про якогось Славіка з базару, котрий порадив їй носити на розмір менші. Йшлося, звичайно, про джинси, в які, попри Артурове глухе розчарування, невідомо коли і як устигла перетворитись її коротка спідниця з розрізом. Тоді настала черга викладачів — і всі вони ніби авансценою промаршували перед Артуровим удавано зацікавленим поглядом, якісь цілком нехаризматичні добродійки та добродії, десь близько двадцяти осіб, кожну з яких студентка описала в деталях і не без єхидства ("А Яків Маркович, хімік, вічно портить воздух!" — радісно завершила вона). Користаючи з дівочої несподіваної балакучості, Артур Пепа тим часом обдумував свої дальші кроки, пам'ятаючи про необхідність підібрати ключ, аби зачинитися зсередини і врешті перейти до конкретних любовних дій. Тож поки дівчина, методично скидаючи його долоню зі своїх колін (джинсів на ній уже не було), розповідала про навислу над нею перспективу неотримання заліку з таксонометрії, він устиг роздивитись уважно, де і що тут знаходиться, і врешті вирішив, що йоханий ключ мусить бути не інакше як в унітазі, вмонтованому просто в паркетну підлогу посеред кімнати — ключ і справді виявився там, тож повитиравши його як слід паперовим носовичком Tempo, він нібито безтурботно підтанцював до дверей і встиг зачинити їх на два замки якраз у мить, коли невідомий лосяра заповзявся гатити в них з протилежного боку, либонь, рогами. Дівчина тим часом сіла на унітаз і досить відверто продзюрчала своє пі-пі, як вона сама це назвала, чого виявилося достатньо для того, аби лосяра за дверима вгомонився й заглох. Тоді Артур Пепа сказав їй, що він її дуже кохає, але дівчина лише заперечно крутила головою й забороняла йому торкатися навіть грудей, дозволяючи разом із тим тримати за руку. Довелося переконувати її значно активніше, тож він познаходив у собі просто-таки фантастичні ресурси любовної лексики (всі ці куртуазні каскади так і лишилися там, уві сні, хоч він пам'ятав, що це був найвищий пілотаж), він казав, що чекав на неї все своє життя, що він узагалі однолюб, але раз на життя трапляється чудо, і сьогодні це сталось, і йому для цілковитого щастя вистачає знати, що вона десь тут, поруч (найсмішніше, що в цих поривах він якось навіть назвав її ластівкою, за що, прокинувшись, відчув особливий сором), при цьому він обціловував їй руки та плечі, розпалюючись усе більше, він мусив аж світитися наскрізь любов'ю й ніжністю, тож насамкінець вона кокетливо сказала своє "ну добре, я тобі сьогодні повірю", після чого лягла перед ним на живіт, уже зовсім гола. І тоді, спробувавши ввійти в неї ззаду, Артур Пепа зрозумів, що насправді йому не так вже й хочеться, найдурніше було те, що на все це поклалося стільки часу й зусиль, а тепер лишалося хіба вибачитися за те, що потурбував — і в цю хвилину, коли остання надія на сяку-таку ерекцію махнула прощально ручкою, за дверима знову стали шалено гупати, цього разу всілякими флаконами й аерозолями, і під шум води, пущеної у ванній його жінкою з усіх можливих кранів, Артур Пепа розплющив очі.
Тож тепер він лежав горілиць, думаючи про те, чи можна таке сновидіння вважати еротичним, чи не є воно ще одним свідченням проминання часу, витікання життя і — найголовніше — чи не віщує чогось цілком недоброго.
"Який дурень, дурень, Боже, який дурень!" — думала й собі пані Рома. "Який дурень, дурень, дурень", — продовжувала думати вона, сідаючи у щойно наповнену акрилову ванну химерної форми.
Вода здалась їй надто гарячою й вона відкрутила холодний кран, думаючи відразу про дві речі: що вода гаряча і що він дурень. До того ж він так швидко старіє, що це нагадує стихійне лихо. І якби всі ці дурепи, котрих він, цей дурень, намагається звабити/котрі намагаються звабити його, якби всі ці дурепи тільки знали, наскільки він зробився млявий, бездарний і нецікавий і як він до цього збайдужів! Чи так само випрохували б у нього автографи?
Та він просто дурень і нічого більше, підсумувала вона, блаженно витягуючись у ванні.
Їй подобалось омивати цією зеленуватою, ледь пінявою водою свої достатньо розлогі, плавно заокруглені плечі. Плечі були серед її найвидатніших переваг. "Мені треба носити вечірні сукні з відкритими плечима", — подумала вона і уявила себе в дев'ятнадцятому столітті. Повз неї, тяжко відсапуючи й пітніючи, протиснувся крізь юрбу якихось підлих аристократів Оноре де Бальзак. При цьому досить промовисто зиркнув на її декольте. "А бальзаківський вік — це скільки?" — подумалось їй. Тобто зі скількох років це починається, уточнила вона, розплющивши очі. Зі скількох років моя шкіра почала цвісти навесні? Добре, що переді мною ще кілька весен.
Добре, що можна так лежати у цій зеленій весняній воді. І головне — скільки завгодно — гарячої та холодної. Це вам не Львів. Тут вам не за годинами. Тут вам завжди. Ці мільйонери можуть усе. Цікаво, коли він до нас вийде? І як він може виглядати? Напевно, щось таке лисе, з великим черевом і вузенькими щілинами замість очей. Півтора метри зросту. Складки на потилиці ітеде. Вони переважно колишні спортсмени, борці. Важко уявити себе в ліжку з борцем. Вічно на лопатках. Хіба що з борцем за незалежність, жартанула вона.
"Це — моє тіло", — подумала вона, підвівшись у ванні й зосереджено намилюючись.
"Чому моє тіло саме моє? — перейшла вона до улюблених софізмів. — Це так дивно: думати про своє я, що таке я, чому я це я. Тут щось криється, від нас приховано якусь остаточну річ. Це тіло могло бути чиїмось. Чому воно моє?".
Її тіло з роками набрало трохи ваги, але не надто. Вона все ще лишалася привабливою — це без жодного сумніву, вкрите легкою паволокою пари дзеркало навпроти не давало збрехати (насправді дзеркало, як і більшість уламків спотвореного Антисвіту, все-таки трохи брехало: воно ледь-ледь витягувало і тим самим виструнчувало постаті — цього разу якраз настільки, аби пані Рома лишилася цілком задоволеною своїм тілом).
"Дурень, — подумала вона, — безнадійний ідіот і кінчений дурень".
Вона не просто лишалася привабливою — вона була сексуальною. Бо сексуальність — це передусім упевненість. Щось подібне вона вичитала тиждень тому в журналі "ELLE Україна". Їй це формулювання дуже сподобалося своєю стрункістю й точністю: "Сексуальність — це упевненість". І справді, чорт забирай, міркувала пані Рома, чим іще може бути сексуальність, як не впевненістю, і хіба можливо уявити собі невпевнену людину сексуальною! З того дня вона вирішила бути впевненою. Вона стільки років прожила в невпевненості, що нині залишалося впевнено брати все, що залишалося. "Чому визначальні для нас істини приходять так пізно"? — скривилася вона до дзеркала і, звісно, показала самій собі язика. Язик асоціювався з кулястої форми морозивом, що його слід було довго, пристрасно й зусібіч облизувати. "Це телевізійне", — слушно визначила пані Рома.
Тоді їй захотілося постояти на одній нозі, зробити кілька вправ, наприклад, ластівку. Вона сто років не робила ластівку. Лінії шиї, рамен, спини, сідниць і ніг творили свої чудові дуги, півкола й опуклості. Вона відкрила для себе свою цілковиту пластичність. Її з дитинства переконували в тому, що вона незґрабна. Цікаво, хто перший вигадав цю нісенітницю? Коханий татунцьо з його маразмами? Ненависна мамця з її міазмами? А може, це він їй навіяв, щоб тримати коло себе на короткому налигачі, старий жовтозубий мольфар?
Пані Рома ніяк не могла пригадати, чи вважалася незґрабою ще перед Колею, чи вже після неї. Чи ще перед одруженням, чи вже після нього? Чи ще перед школою, чи вже після неї? Чи ще перед власним народженням? Можливо, хтось так вирішив за неї — й гаплик?
Він пильнував за кожним її рухом, не дозволяв танцювати з іншими, а сам танцювати не вмів. І саме тому, сраний старий пес, він усім казав, що його жінка не танцює, що вона — тримайте мене! — соромиться власних рухів! А тепер, здохлий старий мольфаре, дивись — от як я — тримайте мене! — роблю ластівку!
Вона не могла не послизнутися й важко шубовснути у ванну, здіймаючи піняві бризки і вихлюпнувши при цьому на килимок із написом "Слава Йсу!" добру третину води. "Ідіот, — подумала вона, — Боже, який ідіот, пришелепок і дурень!"
Трохи згодом, масажуючи під душем несильно забите й від того не менш привабливе місце, вона додала: "Я стою між ними двома". Їй хотілося продовжити цю думку, але вона була наче загіпнотизована. Я стою між ними двома. Я стою. Між ними. Двома. Ясто. Ю. Між. Нимидво. Ма.
Пізніше, коли вона вже витиралася всіма п'ятьма рушниками, її думка посунулася трохи далі: "Одного з них я люблю, другий мені подобається".
Проте чогось тут не вистачало. "Один з них любить мене", — твердо знала вона. З другим не було певності, тому про нього мовчок. Одного з них я люблю. Один з них любить мене. Одногозних я. Одинзних мене. Тіло зробилося сухим і теплим. Це було без сумніву її тіло. Добре, що воно було її.
Вона знову стояла перед дзеркалом — тепер уже вилізши з ванни. Вона втирала в себе свій улюблений крем від зморщок.
"У тебе доросла дочка", — прогугнявило в неї з-за плечей.
O Scheisse, вилаялася вона німецькою. Він знову тут! Вона вже знала, що зараз він причепиться ззаду і почне дихати їй у потилицю, залоскочуючи карк опущено-пшеничними вусами. Його не побачиш у дзеркалі, але він тут. Вона вирішила не озиратися.
"У тебе доросла дочка, — прожвинділо ще раз. — Подумай про свої літа. Ти моя".
"Забери свої руки, — подумала вона у відповідь, здригнувшись від холодного стиску на талії. — І відійди, зникни. Тебе немає".
Але їй було владно повторено:
Ти моя.
"Тільки не це", — подумала вона, відчувши, як він нахиляє її вперед; вона спробувала опиратись, але він мав у тисячі разів більше сили в холодних руках, і саме ці машинно холодні руки зімкнулися в неї на грудях, а потім одна з них притисла їй голову до ебонітової поверхні туалетного столика перед дзеркалом. "Не треба", — благально подумала вона, відчувши, як щось іще холодніше, значно холодніше, ніж руки, якийсь крижаний штир з кулястим шорстким наголівником, силкується вдертися в неї ззаду. За якусь мить вона усвідомила, що будь-які пручання даремні, і зараз відбудеться те, що вже не раз відбувалося з нею в її снах і закінчувалось її ганебним капітулянтським оргазмом. Але, як тільки вона це усвідомила, відчуваючи глибоко в собі перші безжальні поштовхи ненависного й солодкого поршня, то відразу усвідомила й ще одне — що це лише сон, і з нього можна щомиті прокинутися — варто лише забажати.
Артур Пепа виявився майже насильно вирваним зі своїх сновидінь, йому хотілося ще бути там, довести справу до завершення, бодай якогось, але гуркіт, зчинений Ромою Воронич у ванній (цілі лавини скинутого в раковину умивальника косметичного дріб'язку разом із усілякими флаконами й аерозолями), рішуче припинив його блукання потойбіччям. Зараз він лежав горілиць на своїй половині двоспального ліжка, поруч із неторкнутою смугою відчуження між його територією та жінчиною, і сумно реконструював у собі щойно пережите. Артур Пепа любив це меланхолійне ранкове озирання на власні сни.
Цього разу півночі пішло в нього на те, що він усе знімав і ніяк не міг остаточно зняти якусь розмитої зовнішності дівчину, ймовірніше за все студентку. Тобто це був один з найнудніших снів, які йому траплялися протягом усього життя. Він пригадував собі, що в якомусь більшому товаристві вона раптом цілком промовисто на нього блимнула (зрештою, як він тепер розумів, нічого іншого, крім мавп'ячої цікавості) — але цього вистачило, щоб він, старий осел, надумав її колупнути. Дальші кілька годин вони про щось розмовляли, усамітнившись у котрійсь із найдальших кімнат, при цьому він дуже дивувався власній простакуватій винахідливості, десятки разів примудряючись виводити їхню розмову з найбезнадійнішого глухого кута і знаходити якусь останню можливість для її продовження. До того ж вони без перерви курили всяке гівно, і Пепа з легким побоюванням думав про неминуче наближення до перших поцілунків. Студентка, як на те, виявилася досить необізнаною, вона, щоправда, щось чула про свого співрозмовника як про цікаву людину, але вельми слабо уявляла собі, чим він узагалі займається, тому вона все розповідала про своє життя — про батьків, братів і сестер, і ще якихось родичів з Пйотркова Трибунальського в Польщі, і про якусь Багіру, що привела відразу чотирьох кошенят, і скільки в неї подруг, і які з них справжні, а які тільки вдають, що вони їй подруги, бо насправді це такі сучки (тут вона разів десять, ніби її заїло, із притиском повторила "сучки, сучки, сучки"), але зрештою перестрибнула на те, як усі вони щодня ходять на пари (при цьому нею було наведено розклад занять у повному обсязі з понеділка по п'ятницю, особливо запам'яталася четвергова латентна цикломеханіка) і як переписують одна в одної конспекти, прогулюють семінари, відвідують гурток з аеробіки, бо тренер з плавання пристає, далі було про те, як їм ведеться в гуртожитку, як вони позаклеювали на зиму вікна — і навіть у спільному умивальнику, причому в умивальнику більша половина раковин розбита, а також, як вони готують собі макарони по-флотськи і ходять на нижчий поверх дивитися "Бальшую стірку". Відповідаючи щось цілком недоречне на її запитання про те, чим закінчився вчорашній відтинок "Бандитського Петербурґу", що його вона пропустила через (увага — сон!) метеоритну бурю, він зґрабно перевів розмову на її колготки, вислухавши при цьому історію про якогось Славіка з базару, котрий порадив їй носити на розмір менші. Йшлося, звичайно, про джинси, в які, попри Артурове глухе розчарування, невідомо коли і як устигла перетворитись її коротка спідниця з розрізом. Тоді настала черга викладачів — і всі вони ніби авансценою промаршували перед Артуровим удавано зацікавленим поглядом, якісь цілком нехаризматичні добродійки та добродії, десь близько двадцяти осіб, кожну з яких студентка описала в деталях і не без єхидства ("А Яків Маркович, хімік, вічно портить воздух!" — радісно завершила вона). Користаючи з дівочої несподіваної балакучості, Артур Пепа тим часом обдумував свої дальші кроки, пам'ятаючи про необхідність підібрати ключ, аби зачинитися зсередини і врешті перейти до конкретних любовних дій. Тож поки дівчина, методично скидаючи його долоню зі своїх колін (джинсів на ній уже не було), розповідала про навислу над нею перспективу неотримання заліку з таксонометрії, він устиг роздивитись уважно, де і що тут знаходиться, і врешті вирішив, що йоханий ключ мусить бути не інакше як в унітазі, вмонтованому просто в паркетну підлогу посеред кімнати — ключ і справді виявився там, тож повитиравши його як слід паперовим носовичком Tempo, він нібито безтурботно підтанцював до дверей і встиг зачинити їх на два замки якраз у мить, коли невідомий лосяра заповзявся гатити в них з протилежного боку, либонь, рогами. Дівчина тим часом сіла на унітаз і досить відверто продзюрчала своє пі-пі, як вона сама це назвала, чого виявилося достатньо для того, аби лосяра за дверима вгомонився й заглох. Тоді Артур Пепа сказав їй, що він її дуже кохає, але дівчина лише заперечно крутила головою й забороняла йому торкатися навіть грудей, дозволяючи разом із тим тримати за руку. Довелося переконувати її значно активніше, тож він познаходив у собі просто-таки фантастичні ресурси любовної лексики (всі ці куртуазні каскади так і лишилися там, уві сні, хоч він пам'ятав, що це був найвищий пілотаж), він казав, що чекав на неї все своє життя, що він узагалі однолюб, але раз на життя трапляється чудо, і сьогодні це сталось, і йому для цілковитого щастя вистачає знати, що вона десь тут, поруч (найсмішніше, що в цих поривах він якось навіть назвав її ластівкою, за що, прокинувшись, відчув особливий сором), при цьому він обціловував їй руки та плечі, розпалюючись усе більше, він мусив аж світитися наскрізь любов'ю й ніжністю, тож насамкінець вона кокетливо сказала своє "ну добре, я тобі сьогодні повірю", після чого лягла перед ним на живіт, уже зовсім гола. І тоді, спробувавши ввійти в неї ззаду, Артур Пепа зрозумів, що насправді йому не так вже й хочеться, найдурніше було те, що на все це поклалося стільки часу й зусиль, а тепер лишалося хіба вибачитися за те, що потурбував — і в цю хвилину, коли остання надія на сяку-таку ерекцію махнула прощально ручкою, за дверима знову стали шалено гупати, цього разу всілякими флаконами й аерозолями, і під шум води, пущеної у ванній його жінкою з усіх можливих кранів, Артур Пепа розплющив очі.
Тож тепер він лежав горілиць, думаючи про те, чи можна таке сновидіння вважати еротичним, чи не є воно ще одним свідченням проминання часу, витікання життя і — найголовніше — чи не віщує чогось цілком недоброго.
"Який дурень, дурень, Боже, який дурень!" — думала й собі пані Рома. "Який дурень, дурень, дурень", — продовжувала думати вона, сідаючи у щойно наповнену акрилову ванну химерної форми.
Вода здалась їй надто гарячою й вона відкрутила холодний кран, думаючи відразу про дві речі: що вода гаряча і що він дурень. До того ж він так швидко старіє, що це нагадує стихійне лихо. І якби всі ці дурепи, котрих він, цей дурень, намагається звабити/котрі намагаються звабити його, якби всі ці дурепи тільки знали, наскільки він зробився млявий, бездарний і нецікавий і як він до цього збайдужів! Чи так само випрохували б у нього автографи?
Та він просто дурень і нічого більше, підсумувала вона, блаженно витягуючись у ванні.
Їй подобалось омивати цією зеленуватою, ледь пінявою водою свої достатньо розлогі, плавно заокруглені плечі. Плечі були серед її найвидатніших переваг. "Мені треба носити вечірні сукні з відкритими плечима", — подумала вона і уявила себе в дев'ятнадцятому столітті. Повз неї, тяжко відсапуючи й пітніючи, протиснувся крізь юрбу якихось підлих аристократів Оноре де Бальзак. При цьому досить промовисто зиркнув на її декольте. "А бальзаківський вік — це скільки?" — подумалось їй. Тобто зі скількох років це починається, уточнила вона, розплющивши очі. Зі скількох років моя шкіра почала цвісти навесні? Добре, що переді мною ще кілька весен.
Добре, що можна так лежати у цій зеленій весняній воді. І головне — скільки завгодно — гарячої та холодної. Це вам не Львів. Тут вам не за годинами. Тут вам завжди. Ці мільйонери можуть усе. Цікаво, коли він до нас вийде? І як він може виглядати? Напевно, щось таке лисе, з великим черевом і вузенькими щілинами замість очей. Півтора метри зросту. Складки на потилиці ітеде. Вони переважно колишні спортсмени, борці. Важко уявити себе в ліжку з борцем. Вічно на лопатках. Хіба що з борцем за незалежність, жартанула вона.
"Це — моє тіло", — подумала вона, підвівшись у ванні й зосереджено намилюючись.
"Чому моє тіло саме моє? — перейшла вона до улюблених софізмів. — Це так дивно: думати про своє я, що таке я, чому я це я. Тут щось криється, від нас приховано якусь остаточну річ. Це тіло могло бути чиїмось. Чому воно моє?".
Її тіло з роками набрало трохи ваги, але не надто. Вона все ще лишалася привабливою — це без жодного сумніву, вкрите легкою паволокою пари дзеркало навпроти не давало збрехати (насправді дзеркало, як і більшість уламків спотвореного Антисвіту, все-таки трохи брехало: воно ледь-ледь витягувало і тим самим виструнчувало постаті — цього разу якраз настільки, аби пані Рома лишилася цілком задоволеною своїм тілом).
"Дурень, — подумала вона, — безнадійний ідіот і кінчений дурень".
Вона не просто лишалася привабливою — вона була сексуальною. Бо сексуальність — це передусім упевненість. Щось подібне вона вичитала тиждень тому в журналі "ELLE Україна". Їй це формулювання дуже сподобалося своєю стрункістю й точністю: "Сексуальність — це упевненість". І справді, чорт забирай, міркувала пані Рома, чим іще може бути сексуальність, як не впевненістю, і хіба можливо уявити собі невпевнену людину сексуальною! З того дня вона вирішила бути впевненою. Вона стільки років прожила в невпевненості, що нині залишалося впевнено брати все, що залишалося. "Чому визначальні для нас істини приходять так пізно"? — скривилася вона до дзеркала і, звісно, показала самій собі язика. Язик асоціювався з кулястої форми морозивом, що його слід було довго, пристрасно й зусібіч облизувати. "Це телевізійне", — слушно визначила пані Рома.
Тоді їй захотілося постояти на одній нозі, зробити кілька вправ, наприклад, ластівку. Вона сто років не робила ластівку. Лінії шиї, рамен, спини, сідниць і ніг творили свої чудові дуги, півкола й опуклості. Вона відкрила для себе свою цілковиту пластичність. Її з дитинства переконували в тому, що вона незґрабна. Цікаво, хто перший вигадав цю нісенітницю? Коханий татунцьо з його маразмами? Ненависна мамця з її міазмами? А може, це він їй навіяв, щоб тримати коло себе на короткому налигачі, старий жовтозубий мольфар?
Пані Рома ніяк не могла пригадати, чи вважалася незґрабою ще перед Колею, чи вже після неї. Чи ще перед одруженням, чи вже після нього? Чи ще перед школою, чи вже після неї? Чи ще перед власним народженням? Можливо, хтось так вирішив за неї — й гаплик?
Він пильнував за кожним її рухом, не дозволяв танцювати з іншими, а сам танцювати не вмів. І саме тому, сраний старий пес, він усім казав, що його жінка не танцює, що вона — тримайте мене! — соромиться власних рухів! А тепер, здохлий старий мольфаре, дивись — от як я — тримайте мене! — роблю ластівку!
Вона не могла не послизнутися й важко шубовснути у ванну, здіймаючи піняві бризки і вихлюпнувши при цьому на килимок із написом "Слава Йсу!" добру третину води. "Ідіот, — подумала вона, — Боже, який ідіот, пришелепок і дурень!"
Трохи згодом, масажуючи під душем несильно забите й від того не менш привабливе місце, вона додала: "Я стою між ними двома". Їй хотілося продовжити цю думку, але вона була наче загіпнотизована. Я стою між ними двома. Я стою. Між ними. Двома. Ясто. Ю. Між. Нимидво. Ма.
Пізніше, коли вона вже витиралася всіма п'ятьма рушниками, її думка посунулася трохи далі: "Одного з них я люблю, другий мені подобається".
Проте чогось тут не вистачало. "Один з них любить мене", — твердо знала вона. З другим не було певності, тому про нього мовчок. Одного з них я люблю. Один з них любить мене. Одногозних я. Одинзних мене. Тіло зробилося сухим і теплим. Це було без сумніву її тіло. Добре, що воно було її.
Вона знову стояла перед дзеркалом — тепер уже вилізши з ванни. Вона втирала в себе свій улюблений крем від зморщок.
"У тебе доросла дочка", — прогугнявило в неї з-за плечей.
O Scheisse, вилаялася вона німецькою. Він знову тут! Вона вже знала, що зараз він причепиться ззаду і почне дихати їй у потилицю, залоскочуючи карк опущено-пшеничними вусами. Його не побачиш у дзеркалі, але він тут. Вона вирішила не озиратися.
"У тебе доросла дочка, — прожвинділо ще раз. — Подумай про свої літа. Ти моя".
"Забери свої руки, — подумала вона у відповідь, здригнувшись від холодного стиску на талії. — І відійди, зникни. Тебе немає".
Але їй було владно повторено:
Ти моя.
"Тільки не це", — подумала вона, відчувши, як він нахиляє її вперед; вона спробувала опиратись, але він мав у тисячі разів більше сили в холодних руках, і саме ці машинно холодні руки зімкнулися в неї на грудях, а потім одна з них притисла їй голову до ебонітової поверхні туалетного столика перед дзеркалом. "Не треба", — благально подумала вона, відчувши, як щось іще холодніше, значно холодніше, ніж руки, якийсь крижаний штир з кулястим шорстким наголівником, силкується вдертися в неї ззаду. За якусь мить вона усвідомила, що будь-які пручання даремні, і зараз відбудеться те, що вже не раз відбувалося з нею в її снах і закінчувалось її ганебним капітулянтським оргазмом. Але, як тільки вона це усвідомила, відчуваючи глибоко в собі перші безжальні поштовхи ненависного й солодкого поршня, то відразу усвідомила й ще одне — що це лише сон, і з нього можна щомиті прокинутися — варто лише забажати.