Страница:
– Віддайте дитину! – сказала вона голосом, що не гучніший був од шепоту, але вражав своєю силою, а потім, схопивши хлопчика, відірвала його від мене, ніби в моєму дотику була якась страшна зараза, і завмерла, однією рукою міцно стискаючи хлопчикову руку, а іншу тримаючи у нього на плечі й утупивши в мене великі, блискучі темні очі – була вона геть бліда, захекана і тремтіла від хвилювання.
– Я не кривдив дитини, пані, – відказав я, не знаючи, що мені робити, дивуватися чи ображатися. – Хлопчик упав зі стіни й мені пощастило спіймати його і запобігти навіть не знаю якій катастрофі.
– Прошу вибачення, сер, – затинаючись, сказала вона і раптом заспокоїлася – світло розуміння, здається, пробилося до її затьмареного духу, і легкий рум’янець залляв її щоки, – я вас не знала та й подумала…
Вона нахилилась, щоб поцілувати дитину, і з любов’ю обняла її рукою за шию.
– Ви думали, що я мав намір викрасти вашого сина?
Збентежено засміявшись, вона погладила його по голові й відповіла:
– Я не знала, що він хотів перелізти через стіну. Здається, я маю честь говорити з містером Маркгамом? – раптом додала вона.
Я вклонився, але наважився запитати, звідки вона знає мене.
– Ваша сестра приходила сюди кілька днів тому із місіс Маркгам.
– А що, між нами така велика схожість? – запитав я, трохи здивувавшись і не надто втішившись від цієї думки, хоча й слід було.
– Здається, ви схожі з нею очима й кольором обличчя, – відповіла вона, трохи підозріло вивчаючи моє обличчя, – і, здається, я бачила вас у церкві в неділю
Я всміхнувся. Чи в цій усмішці було щось прикре для неї, чи у згадках, які вона збудила, але її обличчя знову прибрало того холодного гордовитого виразу, який викликав у мене таку невимовну огиду в церкві, – виразу обуреного презирства, який так легко і невимушено лягав на її обличчя, що виглядав цілком природним і ще більше провокував мене, бо я не думав, що він мене так зачепить.
– Доброго ранку, містере Маркгаме! – сказала вона і пішла зі своєю дитиною у сад; а я повернувся додому, розгніваний і незадоволений – сам не знаю чому, тож і не намагатимуся тобі це пояснити.
Зайшовши додому, щоб заховати свою рушницю та зроблену з рогу порохівницю і дати кілька необхідних вказівок одному з наймитів на фермі, я попрямував до будинку вікарія, щоб утішитися та заспокоїти свій збентежений настрій у компанії Елізи Мілворд. Як водиться, вона вишивала (манія на берлінську шерсть тоді ще не почалася), а її сестра сиділа біля коминка з кішкою на колінах і церувала панчохи.
– Маріє, забери їх геть! – казала Еліза, коли я заходив до кімнати.
– Чого б то я мала це робити! – флегматично відказала сестра, а моя поява завадила подальшій дискусії.
– Вам так не пощастило, містере Маркгаме! – зауважила молодша сестра, кинувши на мене один зі своїх лукавих поглядів. – Тато щойно поїхав до парафії і хтозна чи й за годину повернеться!
– Нічого! Спробую провести кілька хвилин з його дочками, якщо вони мені дозволять, – сказав я, підсовуючи стільця до вогню і без запрошення сідаючи на нього.
– Ну, якщо ви будете дуже хорошим і розважатимете нас, то ми не заперечуватимемо.
– Хай ваш дозвіл буде без усяких умов, бо я прийшов шукати втіхи, а не давати її, – відповів я.
Однак я подумав, що варто докласти незначних зусиль і зробити свою компанію приємною для панночок; і ті зусилля виявилися досить успішними, бо міс Еліза ніколи не була у кращому настрої. Ми були задоволені одне одним і зуміли підтримувати веселу і жваву, хоча й не дуже глибоку розмову. Це було трохи краще, ніж тет-а-тет, бо міс Мілворд майже не розтуляла рота, хіба задля того, щоб поправити якесь випадкове твердження чи перебільшені слова своєї сестри, а одного разу попросила її підняти бавовняну кульку, яка закотилася під стіл. Проте я зробив це сам, бо так воно належало із чемності.
– Дякую, містере Маркгаме, – сказала вона, коли я подав їй кульку. – Я б сама її взяла, просто не хотіла турбувати кішку.
– Мері, люба, це не може слугувати для тебе вибаченням в очах містера Маркгама, – сказала Еліза. – Він ненавидить котів, причому так само щиро, як і старих дів. Чи не так, містере Маркгам?
– Гадаю, цілком природно для нашої нелюб’язної статі не любити цих створінь, – відповів я, – бо ви, леді, оточуєте їх такими пестощами.
– Благослови, Боже, цих любих звірят! – вигукнула вона в раптовому нападі ентузіазму і засипала улюбленця своєї сестри зливою поцілунків.
– Не треба, Елізо! – нетерпляче її відштовхуючи, сказала міс Мілворд.
Але мені вже пора було іти: хоч як я поспішав, та все одно запізнювався на чай, а моя мати полюбляла порядок і пунктуальність.
Моя гожа подруга вочевидь не хотіла прощатися зі мною. Я ніжно потис на прощання її маленьку долоньку; а вона відплатила мені однією зі своїх найніжніших усмішок і одним з найчарівніших поглядів. Я пішов додому дуже щасливий, з серцем, повним самовдоволення та кохання до Елізи, яке аж через край перехлюпувало.
Розділ III
Розділ IV
– Я не кривдив дитини, пані, – відказав я, не знаючи, що мені робити, дивуватися чи ображатися. – Хлопчик упав зі стіни й мені пощастило спіймати його і запобігти навіть не знаю якій катастрофі.
– Прошу вибачення, сер, – затинаючись, сказала вона і раптом заспокоїлася – світло розуміння, здається, пробилося до її затьмареного духу, і легкий рум’янець залляв її щоки, – я вас не знала та й подумала…
Вона нахилилась, щоб поцілувати дитину, і з любов’ю обняла її рукою за шию.
– Ви думали, що я мав намір викрасти вашого сина?
Збентежено засміявшись, вона погладила його по голові й відповіла:
– Я не знала, що він хотів перелізти через стіну. Здається, я маю честь говорити з містером Маркгамом? – раптом додала вона.
Я вклонився, але наважився запитати, звідки вона знає мене.
– Ваша сестра приходила сюди кілька днів тому із місіс Маркгам.
– А що, між нами така велика схожість? – запитав я, трохи здивувавшись і не надто втішившись від цієї думки, хоча й слід було.
– Здається, ви схожі з нею очима й кольором обличчя, – відповіла вона, трохи підозріло вивчаючи моє обличчя, – і, здається, я бачила вас у церкві в неділю
Я всміхнувся. Чи в цій усмішці було щось прикре для неї, чи у згадках, які вона збудила, але її обличчя знову прибрало того холодного гордовитого виразу, який викликав у мене таку невимовну огиду в церкві, – виразу обуреного презирства, який так легко і невимушено лягав на її обличчя, що виглядав цілком природним і ще більше провокував мене, бо я не думав, що він мене так зачепить.
– Доброго ранку, містере Маркгаме! – сказала вона і пішла зі своєю дитиною у сад; а я повернувся додому, розгніваний і незадоволений – сам не знаю чому, тож і не намагатимуся тобі це пояснити.
Зайшовши додому, щоб заховати свою рушницю та зроблену з рогу порохівницю і дати кілька необхідних вказівок одному з наймитів на фермі, я попрямував до будинку вікарія, щоб утішитися та заспокоїти свій збентежений настрій у компанії Елізи Мілворд. Як водиться, вона вишивала (манія на берлінську шерсть тоді ще не почалася), а її сестра сиділа біля коминка з кішкою на колінах і церувала панчохи.
– Маріє, забери їх геть! – казала Еліза, коли я заходив до кімнати.
– Чого б то я мала це робити! – флегматично відказала сестра, а моя поява завадила подальшій дискусії.
– Вам так не пощастило, містере Маркгаме! – зауважила молодша сестра, кинувши на мене один зі своїх лукавих поглядів. – Тато щойно поїхав до парафії і хтозна чи й за годину повернеться!
– Нічого! Спробую провести кілька хвилин з його дочками, якщо вони мені дозволять, – сказав я, підсовуючи стільця до вогню і без запрошення сідаючи на нього.
– Ну, якщо ви будете дуже хорошим і розважатимете нас, то ми не заперечуватимемо.
– Хай ваш дозвіл буде без усяких умов, бо я прийшов шукати втіхи, а не давати її, – відповів я.
Однак я подумав, що варто докласти незначних зусиль і зробити свою компанію приємною для панночок; і ті зусилля виявилися досить успішними, бо міс Еліза ніколи не була у кращому настрої. Ми були задоволені одне одним і зуміли підтримувати веселу і жваву, хоча й не дуже глибоку розмову. Це було трохи краще, ніж тет-а-тет, бо міс Мілворд майже не розтуляла рота, хіба задля того, щоб поправити якесь випадкове твердження чи перебільшені слова своєї сестри, а одного разу попросила її підняти бавовняну кульку, яка закотилася під стіл. Проте я зробив це сам, бо так воно належало із чемності.
– Дякую, містере Маркгаме, – сказала вона, коли я подав їй кульку. – Я б сама її взяла, просто не хотіла турбувати кішку.
– Мері, люба, це не може слугувати для тебе вибаченням в очах містера Маркгама, – сказала Еліза. – Він ненавидить котів, причому так само щиро, як і старих дів. Чи не так, містере Маркгам?
– Гадаю, цілком природно для нашої нелюб’язної статі не любити цих створінь, – відповів я, – бо ви, леді, оточуєте їх такими пестощами.
– Благослови, Боже, цих любих звірят! – вигукнула вона в раптовому нападі ентузіазму і засипала улюбленця своєї сестри зливою поцілунків.
– Не треба, Елізо! – нетерпляче її відштовхуючи, сказала міс Мілворд.
Але мені вже пора було іти: хоч як я поспішав, та все одно запізнювався на чай, а моя мати полюбляла порядок і пунктуальність.
Моя гожа подруга вочевидь не хотіла прощатися зі мною. Я ніжно потис на прощання її маленьку долоньку; а вона відплатила мені однією зі своїх найніжніших усмішок і одним з найчарівніших поглядів. Я пішов додому дуже щасливий, з серцем, повним самовдоволення та кохання до Елізи, яке аж через край перехлюпувало.
Розділ III
За два дні потому місіс Грем відвідала Лінден-Кар, що суперечило Розиним очікуванням, яка плекала думку, що таємнича жителька Вілдфел-Холу буде геть ігнорувати звичні ритуали цивілізованого життя, – і цю її думку підтримували також Вілсони, які казали, що та пані не відповіла ні на їхній візит, ні на візит Мілвордів. Місіс Грем пояснила причину своєї відлюдькуватості – вона привела з собою сина, і коли моя мати здивовано запитала, як це він може так далеко гуляти, вона відповіла: «Це для нього довга прогулянка, але я мала або взяти його з собою, або відмовитись від візиту взагалі, бо ніколи не залишаю його самого; тож прошу вас передати мої вибачення Мілвордам та місіс Вілсон, коли ви їх побачите, бо я не зможу відвідувати їх, поки мій маленький Артур не зможе супроводжувати мене».
– Але ж у вас є служниця, – сказала Роза, – хіба ви не могли залишити його з нею?
– У неї є свої справи, крім того, вона занадто стара, щоб бігати за дитиною, а він занадто жвавий, щоб бути прив’язаним до літньої жінки.
– Але ж ви залишали його, щоб прийти до церкви.
– Так, один раз; але я б не залишила його для будь-якої іншої мети; і я вважаю, що в майбутньому я маю або вигадати, як брати його з собою, або залишатись удома.
– Він що, такий неслухняний? – спитала моя мати.
– Ні, – відповіла леді, сумно посміхаючись і гладячи хвилясті кучері свого сина, який сидів на низькому стільчику біля її ніг, – але він – мій єдиний скарб, а я – його єдиний друг: тож ми не хочемо розлучатися.
– Але ж, люба моя, я називаю це сліпою любов’ю, – сказала моя відверта матуся. – Потрібно стримувати таку нерозумну ніжність і рятувати свого сина від розпещеності, а себе від посміху.
– Розпещеності! Місіс Маркгам!
– Так, це псує дитину. Навіть у такому віці він не повинен завжди бути прив’язаним до спідниці своєї матері; він має соромитися такого.
– Місіс Маркгам, я б попросила вас не казати такі речі, принаймні в його присутності. Сподіваюся, мій син ніколи не буде соромитись любити свою матір! – сказала місіс Грем із такою повагою, що вразила усе товариство.
Моя матір хотіла щось пояснити їй, але вона вирішила, що вже достатньо було сказано на цю тему, й різко змінила хід розмови.
«Як я і здогадувався, – подумав я собі, – характер цієї пані не з м’яких, дарма що в неї таке гарне бліде обличчя та високе чоло, на якому думки і страждання, здається, залишили однаковий відбиток».
Весь цей час я сидів за столом в іншому кінці кімнати, вдаючи, що поринув у «ФЕРМЕРСЬКИЙ ЖУРНАЛ», який я читав, коли прибула наша гостя; і, не бажаючи бути надто вже чемним, я просто вклонився, коли вона ввійшла, та й читав собі далі.
Однак незабаром я відчув, що хтось до мене наближався легкою, але повільною і невпевненою ходою. Це був маленький Артур, якого непереборно приваблював мій собака Санчо, що лежав біля моїх ніг. Підвівши погляд, я побачив його десь на відстані двох ярдів від себе: його ясні блакитні очі тужно вдивлялися в собаку, а сам він був прикутий до підлоги, але не від страху перед твариною, а від сорому перед її господарем. Проте маленьке за охочення з мого боку спонукало його пройти вперед. Дитина була нерішуча, та все ж таки не замкнена. За хвилину вона вже стояв навколішки на килимі, обіймаючи Санчо за шию, а ще за хвилину чи дві хлоп’я сиділо у мене на коліні, з щирою цікавістю розглядаючи різні зразки коней, великої рогатої худоби, свиней, і взірцевих ферм, зображених у журналі. Час від часу я поглядав на його матір, щоб побачити, чи до вподоби їй ця близькість; і з неспокійного виразу її очей бачив, що вона непокоїться за дитину.
– Артуре, – нарешті сказала вона, – іди сюди. Ти заважаєш містерові Маркгаму: він хотів би почитати.
– Ні в якому разі, місіс Грем; благаю, хай він залишиться. Мені так само весело, як і йому, – просив я.
Проте вона рукою і поглядом мовчки гукнула його до себе.
– Ні, мамо, – сказала дитина, – спочатку дозволь мені подивитися ці картинки; а потім я прийду і все тобі про них розповім.
– У нас в понеділок, п’ятого листопада, буде маленька вечірка, – сказала моя матір, – і, сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на неї, місіс Грем. Знаєте, ви можете взяти свого маленького хлопчика з собою, – насмілюся сказати, ми зможемо розважити його, – і потім, ви самі зможете принести свої вибачення Мілвордам і Вілсонам, бо вони всі там будуть.
– Дякую, я ніколи не ходжу на вечірки.
– О! Але це буде родинне зібрання – не дуже пізно, і нікого, крім нас та Мілвордів з Вілсонами, більшість з яких ви вже знаєте, а також буде містер Лоренс, власник вашого будинку, з яким ви вже мали познайомитись.
– Я трохи його знаю, – але цього разу ви мені маєте вибачити, бо вечори зараз темні й вогкі, а в Артура, боюся, надто слабке здоров’я. Відкладемо нагоду скористатися вашою гостинністю, аж поки настануть довші дні й тепліші ночі.
Тим часом Роза дістала з буфета карафку вина, а з дубового серванта – склянки, та ще й принесла торта, і закуски та напої запропонувала гостям. Вони обоє скуштували торта, але відмовилися від вина, незважаючи на гостинні спроби накинути його їм. Надто сахався його Артур, ніби відчував жах і огиду, і ладен був плакати, коли йому настійно пропонували випити бодай ковток.
– Не звертай уваги, Артуре, – сказала його мама, – місіс Маркгам вважає, що вино піде тобі на користь, оскільки ти втомився від прогулянки; але вона не змушуватиме тебе пити його! Насмілюся сказати, ти цілком обійдешся і без нього. У нього викликає відразу вже сам вигляд вина, – додала вона, – а від його запаху дитину майже нудить. У мене була звичка змушувати його випити трохи вина або слабких алкогольних напоїв, розведених з водою, коли він хворів, тож він їх і зненавидів.
Всі засміялися, крім молодої вдови та її сина.
– Ну, пані Грем, – сказала моя мати, витираючи сльози радості зі своїх яскравих блакитних очей, – ви мене здивували! Я гадала, що у вас більше розуму. Бідолашна дитина буде зовсім безхарактерною людиною, схожою на шматок хліба, розмочений у молоці! Тільки подумайте, якого чоловіка ви з нього виховаєте, якщо так наполегливо намагатиметесь…
– Я вважаю, що це чудовий план, – незворушно урвала її місіс Грем. – У такий спосіб я сподіваюся врятувати його принаймні від одної вади, яка веде до деградації. Хотілося б мені, щоб це стимулювало перетворення й інших пороків на такі ж нешкідливі для нього.
– Але за допомогою таких засобів, – сказав я, – ви ніколи не зробите його доброчесним. А що таке доброчесність, місіс Грем? Хто доброчесний – той, хто може опиратися спокусам, чи той, у кого ніяких спокус немає? Хто сильний – той, хто долає перешкоди і прямує до мети завдяки величезним зусиллям, чи той, хто сидить у кріслі цілий день і тільки дровець у коминок підкидає та попиває собі чай? Якщо ви хочете, щоб ваш син гідно пройшов по життю, то не повинні прибирати з його шляху каменюки, а натомість маєте вчити його твердо ходити по цьому камінню – і не водити його за руку, а дати йому можливість вчитися ходити самому.
– Я водитиму його за руку, містере Маркгаме, поки він не зможе ходити сам, і прибиратиму стільки каменюк із його шляху, скільки зможу, а також навчатиму його уникати решти каміння – чи твердо ходити по ньому, як ви кажете, – бо коли я зроблю все, від мене залежне, то там усе одно ще багато каменюк залишиться. Дуже втішно розмовляти про шляхетний опір та випробування чесноти, але з п’ятдесяти чи навіть п’яти сотень людей, які піддалися спокусі, покажіть мені хоча б одного з доброчесністю, яка допомогла б йому чинити опір. І чому я маю приймати на віру, що мій син буде одним із тисячі? Хіба не краще готуватися до найгіршого і припускати, що він буде такий самий, як і його… як і решта людства, якщо я тільки не подбаю про те, щоб запобігти цьому?
– Доброї ж ви думки про нас усіх нас, – відзначив я.
– Я нічого не знаю про вас. Я кажу про тих, кого знаю – і коли я бачу весь людський рід (за кількома рідкісними винятками), який спотикається і рухається навпомацки життєвим шляхом, потрапляючи в пастки і ламаючи гомілки об кожну перешкоду, що лежить на їхньому шляху, то чи не повинна я використати всі засоби, щоб забезпечити йому легшу і безпечнішу дорогу?
– Так, але найнадійнішим способом буде зміцнити його перед лицем спокуси, а не забрати її з його шляху.
– Я зроблю і те, й інше, містере Маркгам. Його атакуватиме достатньо спокус, як ізсередини, так і ззовні, коли я зроблю все, що зможу, аби порок став для нього таким же непривабливим, яким він і є за своєю природою, – у мене самої, по суті, було небагато спонук до того, що світ називає пороком, проте я все ж таки зазнавала спокус та інших випробувань, які потребували більше пильності й твердості, щоб чинити їм опір, ніж я на той час мала. І я вважаю, що це визнала б і більшість інших людей, які звикли до роздумів і бажають боротися зі своєю природною розпущеністю.
– Так, – сказала моя матінка, лише наполовину усвідомлюючи її основну думку, – але не слід судити про хлопчика по собі – і, люба моя пані Грем, я хотіла б застерегти вас від цієї помилки – фатальної помилки, можна й так її назвати – самій займатися освітою цього хлопчика. Бо ви розумна в деяких речах і добре поінформована, тож можете нафантазувати собі, що це завдання вам по силі; але насправді це не так; і якщо ви уперто продовжуватимете цю спробу, повірте мені, ви гірко пошкодуєте про це, коли зло вже буде зроблене.
– Я, мабуть, маю відправити його до школи, щоб він там навчився зневажати авторитет і любов своєї матері! – сказала леді з досить гіркою усмішкою.
– О ні! Але якщо хочете, щоб хлопчик зневажав свою матір, то тримайте його вдома і марнуйте своє життя, пестячи його і догоджаючи його примхам.
– Я цілком згодна з вами, місіс Маркгам, але така злочинна слабкість не відповідає моїм принципам.
– Добре, але ви будете ставитися до нього, як до дівчинки, тож зіпсуєте його і зробите з нього справжнісінького мамія. Але я попрошу містера Мілворда поговорити з вами про це. Він розповість вам про наслідки і скаже вам, що ви повинні робити, – не сумніваюся, що він зможе переконати вас за одну хвилину.
– Немає потреби турбувати вікарія, – сказала місіс Грем, кидаючи на мене погляд (гадаю, цієї миті я посміхався з приводу безмежної певності моєї матері в переконливості вікарія), – містер Маркгам он думає, що його сила переконання принаймні дорівнює силі містера Мілворда. Я не повірю й тоді, як один із мертвих воскресне, сказав би він вам. Отже, містере Маркгаме, ви стверджує, що хлопчика не потрібно захищати від зла, а посилати на битву проти нього самотою і без сторонньої допомоги, стверджуєте, що його не треба навчати, як уникати пасток життя, а спонукати, щоб він сміливо кидався на них, стверджуєте, що він повинен радше шукати спокус, ніж уникати їх, чи не так?
– Прошу вибачення, місіс Грем, але ви надто вже швидко просуваєтесь вперед Я ще не сказав, що хлопчика треба вчити, як потрапляти у пастки життя, – або навіть навмисне шукати спокуси, щоб потренувати свою доброчесність, долаючи її, – я лише кажу, що краще озброїти і зміцнити вашого героя, ніж роззброїти і ослабити ворога, – і якби ви саджанець дуба вирощували в теплиці, ретельно дбаючи про нього вдень і вночі й захищаючи від кожного подиху вітру, то не сподівалися б, що саджанець стане таким же витривалим деревом, як те, яке виросло на гірському схилі й було відкрите для всіх вітрів і навіть не мало захистку від бурі.
– Само собою зрозуміло, – але чи будете ви використовувати той же аргумент стосовно дівчинки?
– Звичайно, ні.
– Ага, вам хочеться, щоб її доглядали, як тепличну рослину – навчали горнутися до інших за вказівками і підтримкою та, наскільки це можливо, боронили від самого знання про зло. Але чи не були б ви настільки люб’язним, щоб пояснити мені, чому ви робите поміж ними таку різницю? Може, ви вважаєте, що вона не має доброчесності?
– Безумовно, це не так.
– Добре, але ви стверджуєте, що лише спокуса породжує доброчесність, – і водночас вважаєте, що жінку взагалі не можна піддавати спокусам чи хоча б трохи знайомити з гріхом. Напевне, ви думаєте, що вона по суті або така порочна, або така недоумкувата, що не може опиратися спокусі, – і хоча вона може бути чистою і безневинною до тих пір, доки її тримають у незнанні й стриманості, та оскільки позбавлена справжньої чесноти, то навчати її гріха означає відразу робити її грішницею, і чим більше її знання, чим ширше її свобода, тим глибшою буде її розбещеність, – тоді як у шляхетної чоловічої статі є природне прагнення до добра, й що дужче піддавати його випробуванням і небезпекам, то дужче воно розвивається…
– Борони Боже, щоб я так думав! – нарешті перервав її я.
– Тоді ви, напевне, думаєте, ніби вони обоє такі слабкі і схильні помилятися, що найменша помилка, сама лише тінь розбещення зруйнує жіночу душу, а чоловічий характер зміцніє, бо його освіта належним чином завершиться невеликим практичним знайомством із забороненими речами. Такий досвід буде для нього (використавши банальне порівняння), як буря для дуба, що може розвіяти його листя, поламати галуззя, але зміцнить коріння і стовбур. Ви хотіли б, щоб ми заохочували своїх синів перевіряти все на власному досвіді, а наші дочки не повинні отримувати користі навіть від чужого досвіду. А я зараз хотіла б, щоб обоє отримали таку користь від чужого досвіду, а також від заповідей вищої влади, щоб вони заздалегідь вміли відкидати лихе та обирати добре і не потребували ніяких експериментальних доказів гріха. Я не відправила б дівчину в світ беззбройною і без щонайменшого уявлення про пастки, які будуть на її шляху; я й не подумала б стежити нею та охороняти її, щоб вона, позбавлена почуття самоповаги самодостатності, не втратила здатності чи бажання слідкувати за собою і охороняти саму себе. Що ж до мого сина, то якщо на нього чекає перспектива стати тим, кого ви називаєте світською людиною – тим, який «бачив життя» і пишається своїм досвідом, хоча цей досвід мав би послужити для того, аби з часом постатечнішати і стати корисним і шанованим членом суспільства, – то, як на мене, краще б він завтра помер! Краще б помер! – щиро повторила вона, притискаючи до себе сина і палко цілуючи його чоло.
Він уже полишив сетера і стояв біля материного коліна, зазираючи їй в обличчя і з мовчазним подивом слухаючи її незрозумілу промову.
– Гаразд! Гадаю, останнє слово завжди має бути за вами, пані, – сказав я, коли вона підвелася і почала прощатися із моєю матір’ю.
– Ви можете казати що завгодно, та я не можу лишитися, щоб слухати вас.
– Ні, це виглядає так: ви сприймаєте стільки аргументів, скільки бажаєте; а решта може говоритися на вітер.
– Якщо ви так палко бажаєте поговорити більше на цю тему, – відповіла вона, прощаючись із Розою, – то приходьте до мене в гості, і я вислухаю вас так терпляче, як вам захочеться. Краще, щоб мені читали лекції ви, ніж вікарій, тоді не так мені дошкулятимуть докори сумління, бо наприкінці розмови я скажу вам, що моя власна думка залишилась такою ж, як на початку, – і так само було б, я певна, з будь-яким іншим логіком.
– Так, звісно, – відказав я, вирішивши бути таким же провокуючим, як і вона, – бо коли леді погоджується вислухати аргумент, що суперечить її власній думці, то завжди вирішує наперед заперечити йому – слухати лише тілесними вухами, а розумові органи залишати рішуче недоступними для найсильнішої аргументації.
– Доброго вам дня, містере Маркгаме! – сказала зі співчутливою посмішкою моя прекрасна антагоністка й, не удостоївши мене жодним подальшим запереченням, легенько вклонилася і вже хотіла була йти, аж син із дитячим зухвальством зупинив її, вигукнувши: «Мамо, ти не потисла руку містерові Маркгаму!»
Вона засміялася і, обернувшись, простягла мені руку. Я недоброзичливо потис її, бо був роздратований несправедливістю, яку вона виявила до мене від початку нашого знайомства. Не знаючи нічого про мій справжній характер і принципи, вона ставилася до мене упереджено і, здавалося, прагнула продемонструвати, що була про мене набагато нижчої думки, ніж я про себе. За своєю натурою я був уразливий, а то воно не розсердило б мене так. Може, я був трохи зіпсований своїми матір’ю, сестрою та ще деякими знайомими леді, – та жевжиком я не був, у чому й зараз переконаний, хоча ти, може, й іншої думки про мене.
– Але ж у вас є служниця, – сказала Роза, – хіба ви не могли залишити його з нею?
– У неї є свої справи, крім того, вона занадто стара, щоб бігати за дитиною, а він занадто жвавий, щоб бути прив’язаним до літньої жінки.
– Але ж ви залишали його, щоб прийти до церкви.
– Так, один раз; але я б не залишила його для будь-якої іншої мети; і я вважаю, що в майбутньому я маю або вигадати, як брати його з собою, або залишатись удома.
– Він що, такий неслухняний? – спитала моя мати.
– Ні, – відповіла леді, сумно посміхаючись і гладячи хвилясті кучері свого сина, який сидів на низькому стільчику біля її ніг, – але він – мій єдиний скарб, а я – його єдиний друг: тож ми не хочемо розлучатися.
– Але ж, люба моя, я називаю це сліпою любов’ю, – сказала моя відверта матуся. – Потрібно стримувати таку нерозумну ніжність і рятувати свого сина від розпещеності, а себе від посміху.
– Розпещеності! Місіс Маркгам!
– Так, це псує дитину. Навіть у такому віці він не повинен завжди бути прив’язаним до спідниці своєї матері; він має соромитися такого.
– Місіс Маркгам, я б попросила вас не казати такі речі, принаймні в його присутності. Сподіваюся, мій син ніколи не буде соромитись любити свою матір! – сказала місіс Грем із такою повагою, що вразила усе товариство.
Моя матір хотіла щось пояснити їй, але вона вирішила, що вже достатньо було сказано на цю тему, й різко змінила хід розмови.
«Як я і здогадувався, – подумав я собі, – характер цієї пані не з м’яких, дарма що в неї таке гарне бліде обличчя та високе чоло, на якому думки і страждання, здається, залишили однаковий відбиток».
Весь цей час я сидів за столом в іншому кінці кімнати, вдаючи, що поринув у «ФЕРМЕРСЬКИЙ ЖУРНАЛ», який я читав, коли прибула наша гостя; і, не бажаючи бути надто вже чемним, я просто вклонився, коли вона ввійшла, та й читав собі далі.
Однак незабаром я відчув, що хтось до мене наближався легкою, але повільною і невпевненою ходою. Це був маленький Артур, якого непереборно приваблював мій собака Санчо, що лежав біля моїх ніг. Підвівши погляд, я побачив його десь на відстані двох ярдів від себе: його ясні блакитні очі тужно вдивлялися в собаку, а сам він був прикутий до підлоги, але не від страху перед твариною, а від сорому перед її господарем. Проте маленьке за охочення з мого боку спонукало його пройти вперед. Дитина була нерішуча, та все ж таки не замкнена. За хвилину вона вже стояв навколішки на килимі, обіймаючи Санчо за шию, а ще за хвилину чи дві хлоп’я сиділо у мене на коліні, з щирою цікавістю розглядаючи різні зразки коней, великої рогатої худоби, свиней, і взірцевих ферм, зображених у журналі. Час від часу я поглядав на його матір, щоб побачити, чи до вподоби їй ця близькість; і з неспокійного виразу її очей бачив, що вона непокоїться за дитину.
– Артуре, – нарешті сказала вона, – іди сюди. Ти заважаєш містерові Маркгаму: він хотів би почитати.
– Ні в якому разі, місіс Грем; благаю, хай він залишиться. Мені так само весело, як і йому, – просив я.
Проте вона рукою і поглядом мовчки гукнула його до себе.
– Ні, мамо, – сказала дитина, – спочатку дозволь мені подивитися ці картинки; а потім я прийду і все тобі про них розповім.
– У нас в понеділок, п’ятого листопада, буде маленька вечірка, – сказала моя матір, – і, сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на неї, місіс Грем. Знаєте, ви можете взяти свого маленького хлопчика з собою, – насмілюся сказати, ми зможемо розважити його, – і потім, ви самі зможете принести свої вибачення Мілвордам і Вілсонам, бо вони всі там будуть.
– Дякую, я ніколи не ходжу на вечірки.
– О! Але це буде родинне зібрання – не дуже пізно, і нікого, крім нас та Мілвордів з Вілсонами, більшість з яких ви вже знаєте, а також буде містер Лоренс, власник вашого будинку, з яким ви вже мали познайомитись.
– Я трохи його знаю, – але цього разу ви мені маєте вибачити, бо вечори зараз темні й вогкі, а в Артура, боюся, надто слабке здоров’я. Відкладемо нагоду скористатися вашою гостинністю, аж поки настануть довші дні й тепліші ночі.
Тим часом Роза дістала з буфета карафку вина, а з дубового серванта – склянки, та ще й принесла торта, і закуски та напої запропонувала гостям. Вони обоє скуштували торта, але відмовилися від вина, незважаючи на гостинні спроби накинути його їм. Надто сахався його Артур, ніби відчував жах і огиду, і ладен був плакати, коли йому настійно пропонували випити бодай ковток.
– Не звертай уваги, Артуре, – сказала його мама, – місіс Маркгам вважає, що вино піде тобі на користь, оскільки ти втомився від прогулянки; але вона не змушуватиме тебе пити його! Насмілюся сказати, ти цілком обійдешся і без нього. У нього викликає відразу вже сам вигляд вина, – додала вона, – а від його запаху дитину майже нудить. У мене була звичка змушувати його випити трохи вина або слабких алкогольних напоїв, розведених з водою, коли він хворів, тож він їх і зненавидів.
Всі засміялися, крім молодої вдови та її сина.
– Ну, пані Грем, – сказала моя мати, витираючи сльози радості зі своїх яскравих блакитних очей, – ви мене здивували! Я гадала, що у вас більше розуму. Бідолашна дитина буде зовсім безхарактерною людиною, схожою на шматок хліба, розмочений у молоці! Тільки подумайте, якого чоловіка ви з нього виховаєте, якщо так наполегливо намагатиметесь…
– Я вважаю, що це чудовий план, – незворушно урвала її місіс Грем. – У такий спосіб я сподіваюся врятувати його принаймні від одної вади, яка веде до деградації. Хотілося б мені, щоб це стимулювало перетворення й інших пороків на такі ж нешкідливі для нього.
– Але за допомогою таких засобів, – сказав я, – ви ніколи не зробите його доброчесним. А що таке доброчесність, місіс Грем? Хто доброчесний – той, хто може опиратися спокусам, чи той, у кого ніяких спокус немає? Хто сильний – той, хто долає перешкоди і прямує до мети завдяки величезним зусиллям, чи той, хто сидить у кріслі цілий день і тільки дровець у коминок підкидає та попиває собі чай? Якщо ви хочете, щоб ваш син гідно пройшов по життю, то не повинні прибирати з його шляху каменюки, а натомість маєте вчити його твердо ходити по цьому камінню – і не водити його за руку, а дати йому можливість вчитися ходити самому.
– Я водитиму його за руку, містере Маркгаме, поки він не зможе ходити сам, і прибиратиму стільки каменюк із його шляху, скільки зможу, а також навчатиму його уникати решти каміння – чи твердо ходити по ньому, як ви кажете, – бо коли я зроблю все, від мене залежне, то там усе одно ще багато каменюк залишиться. Дуже втішно розмовляти про шляхетний опір та випробування чесноти, але з п’ятдесяти чи навіть п’яти сотень людей, які піддалися спокусі, покажіть мені хоча б одного з доброчесністю, яка допомогла б йому чинити опір. І чому я маю приймати на віру, що мій син буде одним із тисячі? Хіба не краще готуватися до найгіршого і припускати, що він буде такий самий, як і його… як і решта людства, якщо я тільки не подбаю про те, щоб запобігти цьому?
– Доброї ж ви думки про нас усіх нас, – відзначив я.
– Я нічого не знаю про вас. Я кажу про тих, кого знаю – і коли я бачу весь людський рід (за кількома рідкісними винятками), який спотикається і рухається навпомацки життєвим шляхом, потрапляючи в пастки і ламаючи гомілки об кожну перешкоду, що лежить на їхньому шляху, то чи не повинна я використати всі засоби, щоб забезпечити йому легшу і безпечнішу дорогу?
– Так, але найнадійнішим способом буде зміцнити його перед лицем спокуси, а не забрати її з його шляху.
– Я зроблю і те, й інше, містере Маркгам. Його атакуватиме достатньо спокус, як ізсередини, так і ззовні, коли я зроблю все, що зможу, аби порок став для нього таким же непривабливим, яким він і є за своєю природою, – у мене самої, по суті, було небагато спонук до того, що світ називає пороком, проте я все ж таки зазнавала спокус та інших випробувань, які потребували більше пильності й твердості, щоб чинити їм опір, ніж я на той час мала. І я вважаю, що це визнала б і більшість інших людей, які звикли до роздумів і бажають боротися зі своєю природною розпущеністю.
– Так, – сказала моя матінка, лише наполовину усвідомлюючи її основну думку, – але не слід судити про хлопчика по собі – і, люба моя пані Грем, я хотіла б застерегти вас від цієї помилки – фатальної помилки, можна й так її назвати – самій займатися освітою цього хлопчика. Бо ви розумна в деяких речах і добре поінформована, тож можете нафантазувати собі, що це завдання вам по силі; але насправді це не так; і якщо ви уперто продовжуватимете цю спробу, повірте мені, ви гірко пошкодуєте про це, коли зло вже буде зроблене.
– Я, мабуть, маю відправити його до школи, щоб він там навчився зневажати авторитет і любов своєї матері! – сказала леді з досить гіркою усмішкою.
– О ні! Але якщо хочете, щоб хлопчик зневажав свою матір, то тримайте його вдома і марнуйте своє життя, пестячи його і догоджаючи його примхам.
– Я цілком згодна з вами, місіс Маркгам, але така злочинна слабкість не відповідає моїм принципам.
– Добре, але ви будете ставитися до нього, як до дівчинки, тож зіпсуєте його і зробите з нього справжнісінького мамія. Але я попрошу містера Мілворда поговорити з вами про це. Він розповість вам про наслідки і скаже вам, що ви повинні робити, – не сумніваюся, що він зможе переконати вас за одну хвилину.
– Немає потреби турбувати вікарія, – сказала місіс Грем, кидаючи на мене погляд (гадаю, цієї миті я посміхався з приводу безмежної певності моєї матері в переконливості вікарія), – містер Маркгам он думає, що його сила переконання принаймні дорівнює силі містера Мілворда. Я не повірю й тоді, як один із мертвих воскресне, сказав би він вам. Отже, містере Маркгаме, ви стверджує, що хлопчика не потрібно захищати від зла, а посилати на битву проти нього самотою і без сторонньої допомоги, стверджуєте, що його не треба навчати, як уникати пасток життя, а спонукати, щоб він сміливо кидався на них, стверджуєте, що він повинен радше шукати спокус, ніж уникати їх, чи не так?
– Прошу вибачення, місіс Грем, але ви надто вже швидко просуваєтесь вперед Я ще не сказав, що хлопчика треба вчити, як потрапляти у пастки життя, – або навіть навмисне шукати спокуси, щоб потренувати свою доброчесність, долаючи її, – я лише кажу, що краще озброїти і зміцнити вашого героя, ніж роззброїти і ослабити ворога, – і якби ви саджанець дуба вирощували в теплиці, ретельно дбаючи про нього вдень і вночі й захищаючи від кожного подиху вітру, то не сподівалися б, що саджанець стане таким же витривалим деревом, як те, яке виросло на гірському схилі й було відкрите для всіх вітрів і навіть не мало захистку від бурі.
– Само собою зрозуміло, – але чи будете ви використовувати той же аргумент стосовно дівчинки?
– Звичайно, ні.
– Ага, вам хочеться, щоб її доглядали, як тепличну рослину – навчали горнутися до інших за вказівками і підтримкою та, наскільки це можливо, боронили від самого знання про зло. Але чи не були б ви настільки люб’язним, щоб пояснити мені, чому ви робите поміж ними таку різницю? Може, ви вважаєте, що вона не має доброчесності?
– Безумовно, це не так.
– Добре, але ви стверджуєте, що лише спокуса породжує доброчесність, – і водночас вважаєте, що жінку взагалі не можна піддавати спокусам чи хоча б трохи знайомити з гріхом. Напевне, ви думаєте, що вона по суті або така порочна, або така недоумкувата, що не може опиратися спокусі, – і хоча вона може бути чистою і безневинною до тих пір, доки її тримають у незнанні й стриманості, та оскільки позбавлена справжньої чесноти, то навчати її гріха означає відразу робити її грішницею, і чим більше її знання, чим ширше її свобода, тим глибшою буде її розбещеність, – тоді як у шляхетної чоловічої статі є природне прагнення до добра, й що дужче піддавати його випробуванням і небезпекам, то дужче воно розвивається…
– Борони Боже, щоб я так думав! – нарешті перервав її я.
– Тоді ви, напевне, думаєте, ніби вони обоє такі слабкі і схильні помилятися, що найменша помилка, сама лише тінь розбещення зруйнує жіночу душу, а чоловічий характер зміцніє, бо його освіта належним чином завершиться невеликим практичним знайомством із забороненими речами. Такий досвід буде для нього (використавши банальне порівняння), як буря для дуба, що може розвіяти його листя, поламати галуззя, але зміцнить коріння і стовбур. Ви хотіли б, щоб ми заохочували своїх синів перевіряти все на власному досвіді, а наші дочки не повинні отримувати користі навіть від чужого досвіду. А я зараз хотіла б, щоб обоє отримали таку користь від чужого досвіду, а також від заповідей вищої влади, щоб вони заздалегідь вміли відкидати лихе та обирати добре і не потребували ніяких експериментальних доказів гріха. Я не відправила б дівчину в світ беззбройною і без щонайменшого уявлення про пастки, які будуть на її шляху; я й не подумала б стежити нею та охороняти її, щоб вона, позбавлена почуття самоповаги самодостатності, не втратила здатності чи бажання слідкувати за собою і охороняти саму себе. Що ж до мого сина, то якщо на нього чекає перспектива стати тим, кого ви називаєте світською людиною – тим, який «бачив життя» і пишається своїм досвідом, хоча цей досвід мав би послужити для того, аби з часом постатечнішати і стати корисним і шанованим членом суспільства, – то, як на мене, краще б він завтра помер! Краще б помер! – щиро повторила вона, притискаючи до себе сина і палко цілуючи його чоло.
Він уже полишив сетера і стояв біля материного коліна, зазираючи їй в обличчя і з мовчазним подивом слухаючи її незрозумілу промову.
– Гаразд! Гадаю, останнє слово завжди має бути за вами, пані, – сказав я, коли вона підвелася і почала прощатися із моєю матір’ю.
– Ви можете казати що завгодно, та я не можу лишитися, щоб слухати вас.
– Ні, це виглядає так: ви сприймаєте стільки аргументів, скільки бажаєте; а решта може говоритися на вітер.
– Якщо ви так палко бажаєте поговорити більше на цю тему, – відповіла вона, прощаючись із Розою, – то приходьте до мене в гості, і я вислухаю вас так терпляче, як вам захочеться. Краще, щоб мені читали лекції ви, ніж вікарій, тоді не так мені дошкулятимуть докори сумління, бо наприкінці розмови я скажу вам, що моя власна думка залишилась такою ж, як на початку, – і так само було б, я певна, з будь-яким іншим логіком.
– Так, звісно, – відказав я, вирішивши бути таким же провокуючим, як і вона, – бо коли леді погоджується вислухати аргумент, що суперечить її власній думці, то завжди вирішує наперед заперечити йому – слухати лише тілесними вухами, а розумові органи залишати рішуче недоступними для найсильнішої аргументації.
– Доброго вам дня, містере Маркгаме! – сказала зі співчутливою посмішкою моя прекрасна антагоністка й, не удостоївши мене жодним подальшим запереченням, легенько вклонилася і вже хотіла була йти, аж син із дитячим зухвальством зупинив її, вигукнувши: «Мамо, ти не потисла руку містерові Маркгаму!»
Вона засміялася і, обернувшись, простягла мені руку. Я недоброзичливо потис її, бо був роздратований несправедливістю, яку вона виявила до мене від початку нашого знайомства. Не знаючи нічого про мій справжній характер і принципи, вона ставилася до мене упереджено і, здавалося, прагнула продемонструвати, що була про мене набагато нижчої думки, ніж я про себе. За своєю натурою я був уразливий, а то воно не розсердило б мене так. Може, я був трохи зіпсований своїми матір’ю, сестрою та ще деякими знайомими леді, – та жевжиком я не був, у чому й зараз переконаний, хоча ти, може, й іншої думки про мене.
Розділ IV
Наша вечірка 5-го листопада минула дуже добре, хоча пані Грем так і не скористалася нашим запрошенням. Та якби вона була присутня, то поміж нами, напевне, було б менше щирості, свободи і веселощів.
Моя мати, як завжди, була веселою і балакучою, завзятою і добротливою і завинила хіба тим, що надто вже прагнула ощасливити своїх гостей, тож декотрі з-поміж них мусили робити те, що не було до їхньої уподоби: споживати страви чи питво, що насправді не смакували їм, або сидіти біля коминка, або розмовляти, хоч їм хотілося помовчати. Втім гості витерпіли це, бо у всіх був святковий настрій.
Містер Мілворд був неперевершений у повчальних жартах, помпезних анекдотах та пророчих промовах, які він роздавав для напучення усіх гостей, а також конкретно для милої місіс Маркгам, ввічливого містера Лоренса, статечної Мері Мілворд, тихого Ричарда Вілсона, а також прозаїчного Роберта, що були найуважнішим його слухачами.
Місіс Вілсон тріщала, мов сорока, базікаючи про свіжі новини і давні скандали, супроводжуючи їх тривіальними питаннями і ремарками, а також неодноразовими зауваженнями, сказаними, либонь, з єдиною метою – відмовити навіть у хвилинному відпочинку своїм невтомним органам мовлення.
Вона принесла з собою плетіння, і, здавалося, її язик побився об заклад із пальцями, що перевершить їхній швидкий і безперервний рухом.
Її дочка Джейн, звичайно ж, зі шкури пнулася, щоб бути граційною й елегантною, дотепною і спокусливою; бо всіх присутніх тут леді їй треба було перевершити блиском, а всіх джентльменів зачарувати, зокрема, полонити і підкорити містера Лоренса. Її маленькі хитрощі, спрямовані на його підкорення, були надто вже тонкі й невловні, щоб я їх помітив; але я думав, що вона мала якесь почуття переваги над іншими, а також відзначалася витонченою манірністю й нещирою соромливістю, які зводили нанівець всі її переваги; а після того, як вона пішла, Роза витлумачила мені її різноманітні погляди, слова і дії з такою проникливістю і різкістю, що я страшенно здивувався як жіночим хитрощам, так і проникливості своєї сестри, а також запитав себе, чи вона, бува, теж не накинула оком на сквайра, – втім не звертай уваги, Гелфорде: не накинула.
Ричард Вілсон, молодший брат Джейн, сидів у кутку, вочевидь, у доброму гуморі, але мовчазний і соромливий, із помітним бажанням уникнути уваги, а натомість слухати і спостерігати за іншими: і, хоча він почувався трохи ніяково, та був би досить щасливим, якби моя мати могла дати йому спокій; але вона постійно переслідувала його своєю увагою, пропонуючи йому різноманітні закуски, наче він був надто боязким, щоб пригоститися самому, і змушуючи його через усю кімнату відповідати на численні запитання та зауваження, за допомогою яких вона марно намагалася залучити його до розмови.
Роза поінформувала мене, що він ніколи не зробив би нам ласки своїми відвідинами, якби не наполегливість його сестри Джейн, яка прагнула продемонструвати містерові Лоренсу, що вона має принаймні одного брата, більш вихованого і вишуканого, ніж Роберт. А цю достойну особу вона прагнула тримати на відстані; але він стверджував, що не бачив ніяких причин, аби не тішитися бесідою із Маркгамом та старою леді (моя мати не була старою, чесне слово), і вродливою міс Розою, і пастором, і з іншими гостями, – й він мав на це право. Тому він розмовляв на заяложені теми з моєю матір’ю і Розою, обговорював парафіяльні справи з вікарієм, питання сільського господарства зі мною, а про політику говорив з нами обома.
Моя мати, як завжди, була веселою і балакучою, завзятою і добротливою і завинила хіба тим, що надто вже прагнула ощасливити своїх гостей, тож декотрі з-поміж них мусили робити те, що не було до їхньої уподоби: споживати страви чи питво, що насправді не смакували їм, або сидіти біля коминка, або розмовляти, хоч їм хотілося помовчати. Втім гості витерпіли це, бо у всіх був святковий настрій.
Містер Мілворд був неперевершений у повчальних жартах, помпезних анекдотах та пророчих промовах, які він роздавав для напучення усіх гостей, а також конкретно для милої місіс Маркгам, ввічливого містера Лоренса, статечної Мері Мілворд, тихого Ричарда Вілсона, а також прозаїчного Роберта, що були найуважнішим його слухачами.
Місіс Вілсон тріщала, мов сорока, базікаючи про свіжі новини і давні скандали, супроводжуючи їх тривіальними питаннями і ремарками, а також неодноразовими зауваженнями, сказаними, либонь, з єдиною метою – відмовити навіть у хвилинному відпочинку своїм невтомним органам мовлення.
Вона принесла з собою плетіння, і, здавалося, її язик побився об заклад із пальцями, що перевершить їхній швидкий і безперервний рухом.
Її дочка Джейн, звичайно ж, зі шкури пнулася, щоб бути граційною й елегантною, дотепною і спокусливою; бо всіх присутніх тут леді їй треба було перевершити блиском, а всіх джентльменів зачарувати, зокрема, полонити і підкорити містера Лоренса. Її маленькі хитрощі, спрямовані на його підкорення, були надто вже тонкі й невловні, щоб я їх помітив; але я думав, що вона мала якесь почуття переваги над іншими, а також відзначалася витонченою манірністю й нещирою соромливістю, які зводили нанівець всі її переваги; а після того, як вона пішла, Роза витлумачила мені її різноманітні погляди, слова і дії з такою проникливістю і різкістю, що я страшенно здивувався як жіночим хитрощам, так і проникливості своєї сестри, а також запитав себе, чи вона, бува, теж не накинула оком на сквайра, – втім не звертай уваги, Гелфорде: не накинула.
Ричард Вілсон, молодший брат Джейн, сидів у кутку, вочевидь, у доброму гуморі, але мовчазний і соромливий, із помітним бажанням уникнути уваги, а натомість слухати і спостерігати за іншими: і, хоча він почувався трохи ніяково, та був би досить щасливим, якби моя мати могла дати йому спокій; але вона постійно переслідувала його своєю увагою, пропонуючи йому різноманітні закуски, наче він був надто боязким, щоб пригоститися самому, і змушуючи його через усю кімнату відповідати на численні запитання та зауваження, за допомогою яких вона марно намагалася залучити його до розмови.
Роза поінформувала мене, що він ніколи не зробив би нам ласки своїми відвідинами, якби не наполегливість його сестри Джейн, яка прагнула продемонструвати містерові Лоренсу, що вона має принаймні одного брата, більш вихованого і вишуканого, ніж Роберт. А цю достойну особу вона прагнула тримати на відстані; але він стверджував, що не бачив ніяких причин, аби не тішитися бесідою із Маркгамом та старою леді (моя мати не була старою, чесне слово), і вродливою міс Розою, і пастором, і з іншими гостями, – й він мав на це право. Тому він розмовляв на заяложені теми з моєю матір’ю і Розою, обговорював парафіяльні справи з вікарієм, питання сільського господарства зі мною, а про політику говорив з нами обома.