– Мені затишно! – повторила вона, гірко сміючись, ніби у цій думці було щось до смішного абсурдне. – Мені більше підходить так, як зараз, – додала вона тоном сумної покори.
Та я все ж таки подзвонив.
– Ну ось, Гелено! – сказав я, коли у відповідь на виклик почулись кроки Рейчел. Пані Грем не залишалося нічого іншого, як тільки звеліти, щоб служниця затопила в коминку.
Рейчел послухалася, та спершу кинула на мене підозріливий інквізиторський погляд, що відверто запитував: «А ти тут що робиш, га?» Це не пройшло повз увагу її пані, і вона трохи зніяковіла.
– Ви не повинні залишатися надовго, Гілберте, – сказала вона, коли служниця вийшла.
– Я й не збираюсь, – трохи роздратовано сказав я. – Та перш ніж піти, я хотів би вам дещо сказати.
– Що саме?
– Ні, не зараз… я ще й сам не знаю точно, що це, або як це сказати, – відповів я і, щоб виграти час, почав розмовляти на якісь дріб’язкові теми.
Тим часом увійшла Рейчел і заходилася розпалювати. Коли вона просунула розпечену кочергу до коминка, сухі дрова загорілися і в кімнаті стало тепліше. Виходячи, вона вшанувала мене ще одним зі своїх суворих, непривітних поглядів, та він мене мало зачепив. Поставивши обабіч комина стільці для Гелени й для себе, я насмілився сісти, хоча й підозрював, що вона б радше вже попрощалась зі мною.
Невдовзі ми обоє замовкли і протягом кількох хвилин вдивлялись у вогонь. Я думав про те, як було б чудово сидіти отак поряд із нею і щоб більше нічия присутність не обмежувала нашого спілкування – навіть Артура, нашого спільного друга, без якого ми ніколи раніше не зустрічалися, – якби тільки я міг розкрити душу і звільнити своє переповнене серце від почуттів, які так довго гнітили його; думав і про те, як домогтися її взаємності, щоб отримати право захищати її від наклепів та обмов. З одного боку, я почував, що мій запал додасть снаги моїм словам, що моя рішучість має завоювати для мене те, чого я прагну, і водночас боявся знищити всі свої надії одним необдуманим словом. І все ж я був готовий зважитись на спробу. Так чи так, а я благатиму пояснення, яке вона майже обіцяла напередодні дати мені, вимагатиму, аби вона сказала, що ж то за перешкода стоїть на шляху до мого і, як гадалося мені, до її щастя.
Та поки міркував про це, Гелена отямилася від задуми і, поглянувши у вікно, де вже сяяв повний місяць, мовила:
– Гілберте, вже сутеніє.
– Бачу, – сказав я. – Ви хочете, аби я пішов?
– Як на мене, то вам пора іти. Якщо мої добрі сусіди дізнаються про цей візит – у чому я не сумніваюсь, – то добра мені від них не бачити.
Вона сказала це з посмішкою, яку вікарій, звичайно ж, назвав би лютою.
– Хай роблять, що хочуть, – сказав я. – Що вам або мені до А їхніх думок, якщо нам добре удвох. Хай ідуть під три чорти зі своїми підлими тлумаченнями і брехливими вигадками!
Цей вибух викликав на її обличчі раптовий рум’янець.
– То ви чули, що вони кажуть про мене?
– Я чув якісь побрехеньки, але ніхто, крім дурнів, не повірить їм і на мить, Гелено, тож хай вони вас не турбують.
– Я не вважала пана Мілворда дурнем, а він у все це вірить; та хоч як би я не зважала на них і на їхні балачки, все одно неприємно, коли на тебе дивляться, як на брехуху і лицемірку, коли думають, ніби ти практикуєш те, що насправді ненавидиш, і буцімто заохочуєш пороки, які не схвалюєш, це неприємно – знайти свої добрі наміри зруйнованими, а принципи, які сповідуєш, – зганьбленими.
– Це справді так, і якщо я через свою необачність і егоїстичне ігнорування пристойності сприяв цьому злу, то благаю вас не лише пробачити мені, а й дати мені змогу очистити ваше ім’я від урази: дайте ж мені право ототожнювати вашу честь із моєю власною і захищати вашу репутацію!
– Невже ви такий хоробрий, що можете поєднати свою долю з жінкою, яку підозрюють і зневажають усі ваші знайомі?
– Я пишався б цією нагодою, Гелено, і якщо це єдина перешкода для того, щоб поєднати наші долі, то ви будете моєю!
І, схопившись зі свого місця, я взяв її руку і хотів був припасти до неї вустами, аж раптом вона вихопила її і вигукнула:
– Ні, ні, це ще не все!
– А що ж іще? Ви обіцяли, що я колись про все дізнаюся…
– Може, колись і дізнаєтеся, та не зараз – у мене страшенно болить голова! – сказала вона, притуляючи долоню до чола. – Я вже хотіла б відпочити – на сьогодні з мене досить страждань! – додала вона майже у нестямі.
– Таж вам не зашкодить ця розповідь, – наполягав я. – Ви знімете тягар з душі, а я вже знатиму, як вас утішати.
Вона пригнічено похитала головою.
– Якби ви все знали, то теж засуджували б мене – може, навіть більше, ніж я заслуговую, – хоча я була такою несправедливою до вас, – додала вона пошепки, ніби міркувала вголос.
– Ви, Гелено? Неможливо!
– Так, і не з доброї волі, бо я не знала сили й глибини вашої прихильності. Я думала – чи принаймні намагалася думати, – що ваше ставлення до мене було так само холодним і братнім, яким ви його й удавали.
– Або як ваше ставлення до мене?
– Або як і моє – таке легке, егоїстичне й поверхове, що…
– Тоді ви справді помилялися щодо мене.
– Я знаю, що помилялась, і навіть підозрювала про це, та гадала, що не буде великої шкоди, якщо дозволятиму вам і далі втішатися даремними надіями; і якби я знала про глибину вашої прихильності, про щедру, безкорисну любов, яку ви, здається, почуваєте до мене…
– Здається, Гелено?
– …то я діяла б інакше.
– Ні, ви не могли б ще менше мене заохочувати або ставитись до мене з більшою суворістю, ніж ви це робили! І якщо ви гадаєте, що з вашого боку було неправильно дарувати мені свою дружбу й відхиляти усі мої намагання стати для вас близькою людиною, то ви помиляєтеся, бо такі милості не лише тішать моє серце, а й очищають і підносять мою душу; і я волів би вашу дружбу, ніж кохання будь-якої іншої жінки на світі!
Вона звела очі до неба, немовби благала допомоги у Всевишнього, а потім сказала:
– Завтра по обіді я гулятиму біля болота, що поросло вересом; приходьте туди, і я все вам розповім; може, тоді ви вважатимете за необхідне припинити наші стосунки – якщо взагалі не відцураєтеся мене, як людини, що не варта вашої любові.
– Я можу впевнено відповісти «ні»: вам немає в чому зізнаватися – ви, напевне, вивіряєте мене, Гелено.
– ні, ні, ні, – настійно повторила вона, – якби ж то було так! Дяка Богу, – додала вона, – у мене на совісті немає ніякого тяжкого злочину, але є таке, що навряд чи ви пробачите його, тож благаю, залиште мене!
– Спочатку дайте відповідь на єдине запитання, – ви кохаєте мене?
– Я не відповідатиму на це!
– Тоді я зроблю висновок, що кохаєте; тож на добраніч.
Вона відвернулася від мене, аби приховати свої почуття, але я взяв її руку і палко поцілував.
– Гілберте, залиште мене! – вигукнула вона з таким болем, що я мусив скоритися.
Та перш ніж зачинити двері, я ще раз озирнувся і побачив, що вона схилилася на стіл, здригаючись у нестримних риданнях.
Якби я описав тобі всі мої запитання і припущення, всі побоювання, надії й бурхливі почуття, що переповнювали мене, то розповіді вистачило б на цілий том. Та спустившись до половини пагорба, я відчув такий жаль, що подумав: «Чому я так поспішаю додому? Чи знайду я там утіху, супокій і затишок, покинувши там, на пагорбі, горе і сум»?
І я обернувся, щоб ще раз поглянути на старий замок. З того місця, де я стояв, вже тільки димарі видніли, тож я пішов назад. Коли замок стало видно мов на долоні, я трохи постояв, а потім почав підніматися вище. Щось немовби тягло мене до Вілдфел-Холу. Та й справді, хіба не краще було дивитися на цю похмуру старосвітську кам’яницю, над якою сяяв повний місяць, а в одному з покоїв мешкала кохана людина, ніж іти додому, де все було так легко і просто, а близькі мої вірили огидним чуткам, від яких у мене аж кров закипала у жилах, – і я не міг терпляче слухати, як ті чутки переповідають уголос або ж натякають на них. Якийсь дідько раптом прошепотів мені на вухо: «А ну ж бо це правда»? Та я вигукнув: «Ні, це брехня! Не хочу я слухати тебе, не хочу припускати такого»!
Ось уже видно й відблиски полум’я з коминка, що топиться у вітальні. Я підійшов до огорожі й зупинився, гадаючи про те, що вона зараз робить, і бажаючи сказати їй бодай одне слово чи хоч побачити віддаля, перш ніж піду.
Отак постояв я трохи, а потім переліз огорожу, щоб зазирнути у вікно і побачити, чи заспокоїлася вже вона, – отже я спромігся б на слово втіхи і зміг би сказати їй те, що мав сказати раніше, замість того, щоб поглиблювати її страждання своєю безглуздою нестримністю. Але тієї миті хтось відчинив двері, і голос – її голос – промовив:
– Давай вийдемо. Я хочу побачити місяць і подихати вечірнім повітрям: воно буде мені на користь – якщо мені взагалі що-небудь допоможе.
Отже, вона й Рейчел збиралися погуляти в саду. Звичайно, краще було б іти звідціля, та я стояв у тіні високого гостролиста, який надійно приховував мене, та не перешкоджав бачити, як надвір вийшла місіс Грем, а за нею молодий чоловік, стрункий і досить високий. В мене аж голова запаморочилася. З голосу я впізнав, що то був містер Лоренс!
– Ти не повинна так хвилюватися, Гелено, – сказав він. – Надалі я буду обережнішим…
Решти слів я не почув, бо він ішов майже поряд із нею. Моє серце розривалось від ненависті, та я напружено прислухався до її відповіді.
– Але я маю покинути це місце, Фредеріку, – сказала вона, – я ніколи не зможу бути тут щасливою… хоч як по правді, я ніде вже не буду щасливою! – додала вона з безрадісним сміхом.
– А де ти зможеш знайти краще місце? – відповів він. – Воно самотнє і так близько від мене.
– Якби ж то вони дали мені спокій!
– Хоч куди ти поїдеш, Гелено, скрізь будуть ті ж самі прикрощі. Я не можу втратити тебе: я муситиму їхати з тобою; і скрізь будуть дурні, які пхають свого носа до чужих справ.
Отак вони повільно пройшли повз мене алеєю, і хоч я більше нічого не чув з їхньої розмови, та бачив, як він поклав руку їй на талію, а вона обняла його за плечі, – а потім увіччю мені потемніло, а голова пішла обертом: хитаючись, я пішов звідтіля, переліз через огорожу, а потім упав долілиць на землю і лежав там, не тямлячи себе від гніву і відчаю, – не знаю, скільки я там пробув, либонь, довгенько-таки, бо, трохи заспокоївшись від гіркого плачу і поглянувши на місяць, що сяяв так спокійно і безтурботно, підвівся і пішов додому.
Двері були вже замкнені. Всі полягали спати. Не спала тільки матуся – вона відчинила мені й зустріла цілою зливою запитань і докорів.
– О Гілберте, де ж ти був? Заходь і сідай вечеряти. У мене все готове, хоча ти цього й не заслуговуєш, бо так налякав мене, пішовши із дому сьогодні увечері. Пан Мілворд був дуже… О Боже, та що це з моїм хлопчиком – він, здається, занедужав! Що сталося, Гілберте?
– Нічого, нічого… дайте мені свічку.
– Хіба ти не вечерятимеш?
– Ні, я хочу лягти у ліжко, – сказав я, беручи свічку і запалюючи її від тієї, яку вона тримала в руці.
– О Гілберте, ти тремтиш! – вигукнула моя схвильована матуся. – Який ти блідий! Скажи мені, що з тобою? Що-небудь сталося?
– Це пусте, – вигукнув я, тупнувши ногою з досади, що свічка не запалювалася. Потім погамував роздратування і докинув: – Я йшов дуже швидко, от і все. На добраніч, – і рушив до спальні, проігнорувавши материне:
– Йшов дуже швидко? А де ти був?
Матуся йшла слідком аж до дверей моєї кімнати, засипаючи мене порадами, що стосувалися здоров’я, та я вблагав її дати мені спокій і зрадів, коли двері за нею зачинилися. Проте я не вклався спати, а почав нервово ходити туди-сюди кімнатою, знявши черевики, щоб мати не почула. Але дошки рипіли, а вона була пильною. За чверть години вона вже знову була під дверима.
– Гілберте, чому ти не в ліжку – ти ж сказав, що хочеш лягти?
– А нехай йому! Вже лягаю.
– Але чому ти це робиш так довго? Ти про щось думаєш, правда ж?
– Ради Бога, дайте мені спокій і спіть собі.
– Чи не ота місіс Грем так тебе непокоїть?
– Ні, ні, кажу ж вам – це – пусте.
– Молюсь Богу, щоб це була не вона! – зітхнувши, пробурмотіла матуся й пішла собі, а я впав на ліжко, лютий на неї за те, що вона позбавила мене останньої втіхи.
Ще ніколи я не переживав такої довгої безсонної ночі. Проте над ранок сум’яття моїх думок почало переростати у якісь гарячкові марення, і врешті я заснув. Та гірким було моє пробудження – я розплющив очі й утямив, що життя порожнє чи навіть гірше, ніж порожнє, бо переповнене мукою і стражданнями, я згадав, що мене ввели в оману, позбавили надії, моє кохання розтоптали, а моя подруга виявилася не янголом, а справжнісіньким дияволом. Краще б я й не засинав!
Був похмурий ранок, у вікно барабанив дощ. Попри кепську погоду я одягнувся і вийшов із дому – не для того, щоб заглянути на ферму, а щоб трохи остудити голову і на сніданок прийти з незворушним обличчям. Якщо я намокну, то це буде причиною, що пояснюватиме відсутність апетиту, якщо застуджуся, то цим можна буде пояснити похмурий настрій і пригніченість, які ще довго будуть відбиватися у мене на обличчі.
Розділ XIII
Розділ XIV
Та я все ж таки подзвонив.
– Ну ось, Гелено! – сказав я, коли у відповідь на виклик почулись кроки Рейчел. Пані Грем не залишалося нічого іншого, як тільки звеліти, щоб служниця затопила в коминку.
Рейчел послухалася, та спершу кинула на мене підозріливий інквізиторський погляд, що відверто запитував: «А ти тут що робиш, га?» Це не пройшло повз увагу її пані, і вона трохи зніяковіла.
– Ви не повинні залишатися надовго, Гілберте, – сказала вона, коли служниця вийшла.
– Я й не збираюсь, – трохи роздратовано сказав я. – Та перш ніж піти, я хотів би вам дещо сказати.
– Що саме?
– Ні, не зараз… я ще й сам не знаю точно, що це, або як це сказати, – відповів я і, щоб виграти час, почав розмовляти на якісь дріб’язкові теми.
Тим часом увійшла Рейчел і заходилася розпалювати. Коли вона просунула розпечену кочергу до коминка, сухі дрова загорілися і в кімнаті стало тепліше. Виходячи, вона вшанувала мене ще одним зі своїх суворих, непривітних поглядів, та він мене мало зачепив. Поставивши обабіч комина стільці для Гелени й для себе, я насмілився сісти, хоча й підозрював, що вона б радше вже попрощалась зі мною.
Невдовзі ми обоє замовкли і протягом кількох хвилин вдивлялись у вогонь. Я думав про те, як було б чудово сидіти отак поряд із нею і щоб більше нічия присутність не обмежувала нашого спілкування – навіть Артура, нашого спільного друга, без якого ми ніколи раніше не зустрічалися, – якби тільки я міг розкрити душу і звільнити своє переповнене серце від почуттів, які так довго гнітили його; думав і про те, як домогтися її взаємності, щоб отримати право захищати її від наклепів та обмов. З одного боку, я почував, що мій запал додасть снаги моїм словам, що моя рішучість має завоювати для мене те, чого я прагну, і водночас боявся знищити всі свої надії одним необдуманим словом. І все ж я був готовий зважитись на спробу. Так чи так, а я благатиму пояснення, яке вона майже обіцяла напередодні дати мені, вимагатиму, аби вона сказала, що ж то за перешкода стоїть на шляху до мого і, як гадалося мені, до її щастя.
Та поки міркував про це, Гелена отямилася від задуми і, поглянувши у вікно, де вже сяяв повний місяць, мовила:
– Гілберте, вже сутеніє.
– Бачу, – сказав я. – Ви хочете, аби я пішов?
– Як на мене, то вам пора іти. Якщо мої добрі сусіди дізнаються про цей візит – у чому я не сумніваюсь, – то добра мені від них не бачити.
Вона сказала це з посмішкою, яку вікарій, звичайно ж, назвав би лютою.
– Хай роблять, що хочуть, – сказав я. – Що вам або мені до А їхніх думок, якщо нам добре удвох. Хай ідуть під три чорти зі своїми підлими тлумаченнями і брехливими вигадками!
Цей вибух викликав на її обличчі раптовий рум’янець.
– То ви чули, що вони кажуть про мене?
– Я чув якісь побрехеньки, але ніхто, крім дурнів, не повірить їм і на мить, Гелено, тож хай вони вас не турбують.
– Я не вважала пана Мілворда дурнем, а він у все це вірить; та хоч як би я не зважала на них і на їхні балачки, все одно неприємно, коли на тебе дивляться, як на брехуху і лицемірку, коли думають, ніби ти практикуєш те, що насправді ненавидиш, і буцімто заохочуєш пороки, які не схвалюєш, це неприємно – знайти свої добрі наміри зруйнованими, а принципи, які сповідуєш, – зганьбленими.
– Це справді так, і якщо я через свою необачність і егоїстичне ігнорування пристойності сприяв цьому злу, то благаю вас не лише пробачити мені, а й дати мені змогу очистити ваше ім’я від урази: дайте ж мені право ототожнювати вашу честь із моєю власною і захищати вашу репутацію!
– Невже ви такий хоробрий, що можете поєднати свою долю з жінкою, яку підозрюють і зневажають усі ваші знайомі?
– Я пишався б цією нагодою, Гелено, і якщо це єдина перешкода для того, щоб поєднати наші долі, то ви будете моєю!
І, схопившись зі свого місця, я взяв її руку і хотів був припасти до неї вустами, аж раптом вона вихопила її і вигукнула:
– Ні, ні, це ще не все!
– А що ж іще? Ви обіцяли, що я колись про все дізнаюся…
– Може, колись і дізнаєтеся, та не зараз – у мене страшенно болить голова! – сказала вона, притуляючи долоню до чола. – Я вже хотіла б відпочити – на сьогодні з мене досить страждань! – додала вона майже у нестямі.
– Таж вам не зашкодить ця розповідь, – наполягав я. – Ви знімете тягар з душі, а я вже знатиму, як вас утішати.
Вона пригнічено похитала головою.
– Якби ви все знали, то теж засуджували б мене – може, навіть більше, ніж я заслуговую, – хоча я була такою несправедливою до вас, – додала вона пошепки, ніби міркувала вголос.
– Ви, Гелено? Неможливо!
– Так, і не з доброї волі, бо я не знала сили й глибини вашої прихильності. Я думала – чи принаймні намагалася думати, – що ваше ставлення до мене було так само холодним і братнім, яким ви його й удавали.
– Або як ваше ставлення до мене?
– Або як і моє – таке легке, егоїстичне й поверхове, що…
– Тоді ви справді помилялися щодо мене.
– Я знаю, що помилялась, і навіть підозрювала про це, та гадала, що не буде великої шкоди, якщо дозволятиму вам і далі втішатися даремними надіями; і якби я знала про глибину вашої прихильності, про щедру, безкорисну любов, яку ви, здається, почуваєте до мене…
– Здається, Гелено?
– …то я діяла б інакше.
– Ні, ви не могли б ще менше мене заохочувати або ставитись до мене з більшою суворістю, ніж ви це робили! І якщо ви гадаєте, що з вашого боку було неправильно дарувати мені свою дружбу й відхиляти усі мої намагання стати для вас близькою людиною, то ви помиляєтеся, бо такі милості не лише тішать моє серце, а й очищають і підносять мою душу; і я волів би вашу дружбу, ніж кохання будь-якої іншої жінки на світі!
Вона звела очі до неба, немовби благала допомоги у Всевишнього, а потім сказала:
– Завтра по обіді я гулятиму біля болота, що поросло вересом; приходьте туди, і я все вам розповім; може, тоді ви вважатимете за необхідне припинити наші стосунки – якщо взагалі не відцураєтеся мене, як людини, що не варта вашої любові.
– Я можу впевнено відповісти «ні»: вам немає в чому зізнаватися – ви, напевне, вивіряєте мене, Гелено.
– ні, ні, ні, – настійно повторила вона, – якби ж то було так! Дяка Богу, – додала вона, – у мене на совісті немає ніякого тяжкого злочину, але є таке, що навряд чи ви пробачите його, тож благаю, залиште мене!
– Спочатку дайте відповідь на єдине запитання, – ви кохаєте мене?
– Я не відповідатиму на це!
– Тоді я зроблю висновок, що кохаєте; тож на добраніч.
Вона відвернулася від мене, аби приховати свої почуття, але я взяв її руку і палко поцілував.
– Гілберте, залиште мене! – вигукнула вона з таким болем, що я мусив скоритися.
Та перш ніж зачинити двері, я ще раз озирнувся і побачив, що вона схилилася на стіл, здригаючись у нестримних риданнях.
Якби я описав тобі всі мої запитання і припущення, всі побоювання, надії й бурхливі почуття, що переповнювали мене, то розповіді вистачило б на цілий том. Та спустившись до половини пагорба, я відчув такий жаль, що подумав: «Чому я так поспішаю додому? Чи знайду я там утіху, супокій і затишок, покинувши там, на пагорбі, горе і сум»?
І я обернувся, щоб ще раз поглянути на старий замок. З того місця, де я стояв, вже тільки димарі видніли, тож я пішов назад. Коли замок стало видно мов на долоні, я трохи постояв, а потім почав підніматися вище. Щось немовби тягло мене до Вілдфел-Холу. Та й справді, хіба не краще було дивитися на цю похмуру старосвітську кам’яницю, над якою сяяв повний місяць, а в одному з покоїв мешкала кохана людина, ніж іти додому, де все було так легко і просто, а близькі мої вірили огидним чуткам, від яких у мене аж кров закипала у жилах, – і я не міг терпляче слухати, як ті чутки переповідають уголос або ж натякають на них. Якийсь дідько раптом прошепотів мені на вухо: «А ну ж бо це правда»? Та я вигукнув: «Ні, це брехня! Не хочу я слухати тебе, не хочу припускати такого»!
Ось уже видно й відблиски полум’я з коминка, що топиться у вітальні. Я підійшов до огорожі й зупинився, гадаючи про те, що вона зараз робить, і бажаючи сказати їй бодай одне слово чи хоч побачити віддаля, перш ніж піду.
Отак постояв я трохи, а потім переліз огорожу, щоб зазирнути у вікно і побачити, чи заспокоїлася вже вона, – отже я спромігся б на слово втіхи і зміг би сказати їй те, що мав сказати раніше, замість того, щоб поглиблювати її страждання своєю безглуздою нестримністю. Але тієї миті хтось відчинив двері, і голос – її голос – промовив:
– Давай вийдемо. Я хочу побачити місяць і подихати вечірнім повітрям: воно буде мені на користь – якщо мені взагалі що-небудь допоможе.
Отже, вона й Рейчел збиралися погуляти в саду. Звичайно, краще було б іти звідціля, та я стояв у тіні високого гостролиста, який надійно приховував мене, та не перешкоджав бачити, як надвір вийшла місіс Грем, а за нею молодий чоловік, стрункий і досить високий. В мене аж голова запаморочилася. З голосу я впізнав, що то був містер Лоренс!
– Ти не повинна так хвилюватися, Гелено, – сказав він. – Надалі я буду обережнішим…
Решти слів я не почув, бо він ішов майже поряд із нею. Моє серце розривалось від ненависті, та я напружено прислухався до її відповіді.
– Але я маю покинути це місце, Фредеріку, – сказала вона, – я ніколи не зможу бути тут щасливою… хоч як по правді, я ніде вже не буду щасливою! – додала вона з безрадісним сміхом.
– А де ти зможеш знайти краще місце? – відповів він. – Воно самотнє і так близько від мене.
– Якби ж то вони дали мені спокій!
– Хоч куди ти поїдеш, Гелено, скрізь будуть ті ж самі прикрощі. Я не можу втратити тебе: я муситиму їхати з тобою; і скрізь будуть дурні, які пхають свого носа до чужих справ.
Отак вони повільно пройшли повз мене алеєю, і хоч я більше нічого не чув з їхньої розмови, та бачив, як він поклав руку їй на талію, а вона обняла його за плечі, – а потім увіччю мені потемніло, а голова пішла обертом: хитаючись, я пішов звідтіля, переліз через огорожу, а потім упав долілиць на землю і лежав там, не тямлячи себе від гніву і відчаю, – не знаю, скільки я там пробув, либонь, довгенько-таки, бо, трохи заспокоївшись від гіркого плачу і поглянувши на місяць, що сяяв так спокійно і безтурботно, підвівся і пішов додому.
Двері були вже замкнені. Всі полягали спати. Не спала тільки матуся – вона відчинила мені й зустріла цілою зливою запитань і докорів.
– О Гілберте, де ж ти був? Заходь і сідай вечеряти. У мене все готове, хоча ти цього й не заслуговуєш, бо так налякав мене, пішовши із дому сьогодні увечері. Пан Мілворд був дуже… О Боже, та що це з моїм хлопчиком – він, здається, занедужав! Що сталося, Гілберте?
– Нічого, нічого… дайте мені свічку.
– Хіба ти не вечерятимеш?
– Ні, я хочу лягти у ліжко, – сказав я, беручи свічку і запалюючи її від тієї, яку вона тримала в руці.
– О Гілберте, ти тремтиш! – вигукнула моя схвильована матуся. – Який ти блідий! Скажи мені, що з тобою? Що-небудь сталося?
– Це пусте, – вигукнув я, тупнувши ногою з досади, що свічка не запалювалася. Потім погамував роздратування і докинув: – Я йшов дуже швидко, от і все. На добраніч, – і рушив до спальні, проігнорувавши материне:
– Йшов дуже швидко? А де ти був?
Матуся йшла слідком аж до дверей моєї кімнати, засипаючи мене порадами, що стосувалися здоров’я, та я вблагав її дати мені спокій і зрадів, коли двері за нею зачинилися. Проте я не вклався спати, а почав нервово ходити туди-сюди кімнатою, знявши черевики, щоб мати не почула. Але дошки рипіли, а вона була пильною. За чверть години вона вже знову була під дверима.
– Гілберте, чому ти не в ліжку – ти ж сказав, що хочеш лягти?
– А нехай йому! Вже лягаю.
– Але чому ти це робиш так довго? Ти про щось думаєш, правда ж?
– Ради Бога, дайте мені спокій і спіть собі.
– Чи не ота місіс Грем так тебе непокоїть?
– Ні, ні, кажу ж вам – це – пусте.
– Молюсь Богу, щоб це була не вона! – зітхнувши, пробурмотіла матуся й пішла собі, а я впав на ліжко, лютий на неї за те, що вона позбавила мене останньої втіхи.
Ще ніколи я не переживав такої довгої безсонної ночі. Проте над ранок сум’яття моїх думок почало переростати у якісь гарячкові марення, і врешті я заснув. Та гірким було моє пробудження – я розплющив очі й утямив, що життя порожнє чи навіть гірше, ніж порожнє, бо переповнене мукою і стражданнями, я згадав, що мене ввели в оману, позбавили надії, моє кохання розтоптали, а моя подруга виявилася не янголом, а справжнісіньким дияволом. Краще б я й не засинав!
Був похмурий ранок, у вікно барабанив дощ. Попри кепську погоду я одягнувся і вийшов із дому – не для того, щоб заглянути на ферму, а щоб трохи остудити голову і на сніданок прийти з незворушним обличчям. Якщо я намокну, то це буде причиною, що пояснюватиме відсутність апетиту, якщо застуджуся, то цим можна буде пояснити похмурий настрій і пригніченість, які ще довго будуть відбиватися у мене на обличчі.
Розділ XIII
– Мій любий Гілберте, мені хочеться, щоб ти був люб’язнішим, – сказала за кілька днів моя матуся. – Ти кажеш, що з тобою все гаразд і не сталося нічого, що могло б засмутити тебе, і все ж я ніколи не бачила людини, яка б змінилася так, як ти за ці останні кілька днів. У тебе ні для кого немає доброго слова – ні для друзів, ані для незнайомців, ні для рівних, ні для нижчих від тебе. Мені хотілося б, аби ти трохи стримував це.
– Стримував? Що?
– Ну, свій дивний настрій. Ти не уявляєш, як це тебе псує. Я впевнена, що кращої вдачі, ніж та, що у тебе від природи, не існує, якби ти тільки чесно поводився: тож тут у тебе немає ніяких виправдань.
Поки вона висловлювала свій протест, я узяв книгу і, поклавши її перед собою, вдав, ніби читаю, – і виправдати себе я не міг, і помилки свої не хотів визнавати, та й узагалі нічого не хотілося мені казати. Проте матуся почала умовляти мене, а тоді погладила по голові; я вже почав був ставати слухняним хлопчиком, аж усе зіпсував мій брат. Він вигукнув:
– Не торкайтеся його, мамо! Він вкусить! Це справжній тигр у людській подобі. Я вже махнув на нього рукою – фактично, зрікся його та й годі. Днями він мало не проламав мені черепа, бо, щоб розважити його, я наспівував гарненьку мирну любовну пісеньку.
– О Гілберте! як ти міг? – вигукнула мати.
– Я звелів тобі припинити ґвалт, ти ж знаєш, Фергусе, – сказав я.
– Так, але коли я запевнив тебе, що мені зовсім не важко співати і перейшов до наступної строфи, гадаючи, що вона, можливо, сподобається тобі більше, ти ухопив мене за плече і так ударив об стіну, що я гадав, ніби одкусив собі язика, а довкруж усе заляпане моїм мозком; і коли я приклав руку до голови і побачив, що череп цілий, то подумав, що це просто диво. Ох, бідолахо ти! – зітхнувши, додав він. – Твоє серце розбите, а голова…
– Ану замовкни! – вигукнув я з такою люттю, що моя мати, перелякавшись за Фергуса, вхопила мене за руку і почала благати, щоб я не чіпав його, а він тим часом неквапливо вийшов із кімнати, тримаючи руки в кишенях та зухвало наспівуючи: «Чи ж винен я, що жінка та гарненька».
– Та не буду бруднити я об нього руки! – сказав я матері. – Просто не хочу мати з ним ніяких справ.
І раптом пригадав, що у мене була справа до Роберта Вілсона з приводу придбання одного поля, що межувало з моєю фермою – справа, яку я відкладав з дня на день, бо мене цікавило інше, та ще й не хотів зустрічатися з Джейн Вілсон та її матір’ю, бо хоч зараз і вірив їхнім пліткам про місіс Грем, та любити їх від того не став; не хотілося мені бачити й Елізу Мілворд. Проте сьогодні я вирішив зайнятися своїм ділом. Хоча я й не знаходив у цьому ніякої втіхи, та все ж таки воно не таке нудне, як неробство, – принаймні більш прибуткове. Хоч життя не обіцяло ніякої втіхи у моєму ремеслі, та не було нічого привабливого і поза його межами, тож надалі я впряжусь і гаруватиму, мов коняка, – працюватиму принаймні, а не лежатиму, мов колода, нарікаючи на свою долю.
Прийнявши таке рішення, із якоюсь похмурою покорою, якщо можна вжити такий термін, я попрямував до ферми Райкот, майже не сподіваючись застати о цій порі її власника, та гадаючи, що дізнаюся, де його можна знайти.
Він таки був відсутній, але його чекали з хвилини на хвилину, тож мене запросили до вітальні. Пані Вілсон поралася на кухні, але у вітальні – я жахнувся, увійшовши туди, – сиділи міс Вілсон і Еліза Мілворд Я вирішив бути холодним і ввічливим. Еліза, здавалося, теж прийняла таке рішення. Одколи минула та вечірка, ми більше не бачилися, та на її обличчі не видно було урази на мене – вона була спокійна і чемна. В її вигляді та манерах була навіть легкість і бадьорість, але в очах читалася лють, яка свідчила, що мені немає прощення, бо хоч вона й не сподівалася завоювати мене, та страшенно ненавиділа свою суперницю. Міс Вілсон була дуже привітна і ввічлива, й хоча я сам не був охочий до балачок, ці дві панни торохтіли, мов сороки. Еліза скористалася першою ж зручною паузою, аби запитати, чи я, бува, не бачив останнім часом місіс Грем, – поспиталася вона мовби поміж іншим, та скоса зиркнула на мене при цьому, вдаючи, ніби пускає мені бісики, бо насправді той погляд аж кипів од люті.
– Останнім часом не бачив, – відповів я недбало і відчув, як зашарівся, хоч щомога намагався бути незворушним.
– Як, ви вже стомилися від неї? А я гадала, що таке шляхетне створіння здатне було прихилити вас до себе хоча б на один рік!
– Я волів би не говорити про неї.
– Ах! Тоді ви нарешті переконались у своїй помилці – ви зрештою виявили, що ваше божество не таке вже незаплямоване…
– Я не хочу, щоб ви про неї говорили, міс Елізо.
– О, прошу вибачення! Бачу, стріли Купідона були надто гострими для вас: рани ще не загоїлися і спливають кров’ю на саму тільки згадки про кохану.
– Напевне, – втрутилася міс Вілсон, – містер Маркгам відчуває, що те ім’я не гідне згадки в присутності порядних жінок. Мене дивує, Елізо, що тобі спало на думку завести бесіду про цю нещасну особу – ти мала б знати, що розмова про неї буде прикра для будь-кого з нас.
Хіба можна було таке терпіти? Я підвівся і хотів був надіти капелюха та й піти собі звідціля, але подумав – і вчасно, до речі, – що цей безглуздий вчинок лише дасть їм привід покепкувати з мене, а причиною буде та, яку я вже визнав негідною своєї любові, хоча кохання ще не погасло у моєму серці й я не міг чути, як її ім’я ганьблять ці панни, – тож я просто підійшов до вікна і, глянувши надвір, сказав міс Вілсон, що її брата не видно, а потім додав, що часу геть немає і, може, краще буде заглянути завтра.
– О ні, – сказала вона, – якщо ви почекаєте хвилину, він обов’язково прийде; бо у нього справа в Л. (це було наше місто-ярмарок), і йому треба буде трохи підобідати перед поїздкою.
Тож я лишився, і містер Вілсон незабаром прийшов. Хоч і мало турбувало мене те поле, та я змусив себе зосередитися на цій оборудці, й ми швидко уклали угоду. Потім він пішов підобідати, а я з полегшенням покинув той дім і подався наглядати за жнивами.
Перетнувши лан, де жали пшеницю, я піднявся на пагорб, де було ще одне поле, – мені хотілося глянути, чи достигло вже збіжжя. Проте туди я не дійшов, бо побачив, як з пагорба спускаються пані Грем та її син. Вони побачили мене, і Артур вже побіг назустріч, та я обернувся і рішуче попрямував геть, бо вирішив ніколи не зустрічатися з його матір’ю; Артур гукав: «Зачекайте хвильку», та я знай крокував собі й не оглядався, аж він замовк або ж його погукала пані Грем. Принаймні коли за п’ять хвилин я озирнувся, то їх обох і близько вже не було.
Цей випадок страшенно схвилював і занепокоїв мене – напевне, стріли Купідона виявилися не лише гострими для мене, а ще й визубленими, тож так застряли у серці, що я не міг їх вирвати. Хоч як там було, а того дня почувавсь я геть пригніченим.
– Стримував? Що?
– Ну, свій дивний настрій. Ти не уявляєш, як це тебе псує. Я впевнена, що кращої вдачі, ніж та, що у тебе від природи, не існує, якби ти тільки чесно поводився: тож тут у тебе немає ніяких виправдань.
Поки вона висловлювала свій протест, я узяв книгу і, поклавши її перед собою, вдав, ніби читаю, – і виправдати себе я не міг, і помилки свої не хотів визнавати, та й узагалі нічого не хотілося мені казати. Проте матуся почала умовляти мене, а тоді погладила по голові; я вже почав був ставати слухняним хлопчиком, аж усе зіпсував мій брат. Він вигукнув:
– Не торкайтеся його, мамо! Він вкусить! Це справжній тигр у людській подобі. Я вже махнув на нього рукою – фактично, зрікся його та й годі. Днями він мало не проламав мені черепа, бо, щоб розважити його, я наспівував гарненьку мирну любовну пісеньку.
– О Гілберте! як ти міг? – вигукнула мати.
– Я звелів тобі припинити ґвалт, ти ж знаєш, Фергусе, – сказав я.
– Так, але коли я запевнив тебе, що мені зовсім не важко співати і перейшов до наступної строфи, гадаючи, що вона, можливо, сподобається тобі більше, ти ухопив мене за плече і так ударив об стіну, що я гадав, ніби одкусив собі язика, а довкруж усе заляпане моїм мозком; і коли я приклав руку до голови і побачив, що череп цілий, то подумав, що це просто диво. Ох, бідолахо ти! – зітхнувши, додав він. – Твоє серце розбите, а голова…
– Ану замовкни! – вигукнув я з такою люттю, що моя мати, перелякавшись за Фергуса, вхопила мене за руку і почала благати, щоб я не чіпав його, а він тим часом неквапливо вийшов із кімнати, тримаючи руки в кишенях та зухвало наспівуючи: «Чи ж винен я, що жінка та гарненька».
– Та не буду бруднити я об нього руки! – сказав я матері. – Просто не хочу мати з ним ніяких справ.
І раптом пригадав, що у мене була справа до Роберта Вілсона з приводу придбання одного поля, що межувало з моєю фермою – справа, яку я відкладав з дня на день, бо мене цікавило інше, та ще й не хотів зустрічатися з Джейн Вілсон та її матір’ю, бо хоч зараз і вірив їхнім пліткам про місіс Грем, та любити їх від того не став; не хотілося мені бачити й Елізу Мілворд. Проте сьогодні я вирішив зайнятися своїм ділом. Хоча я й не знаходив у цьому ніякої втіхи, та все ж таки воно не таке нудне, як неробство, – принаймні більш прибуткове. Хоч життя не обіцяло ніякої втіхи у моєму ремеслі, та не було нічого привабливого і поза його межами, тож надалі я впряжусь і гаруватиму, мов коняка, – працюватиму принаймні, а не лежатиму, мов колода, нарікаючи на свою долю.
Прийнявши таке рішення, із якоюсь похмурою покорою, якщо можна вжити такий термін, я попрямував до ферми Райкот, майже не сподіваючись застати о цій порі її власника, та гадаючи, що дізнаюся, де його можна знайти.
Він таки був відсутній, але його чекали з хвилини на хвилину, тож мене запросили до вітальні. Пані Вілсон поралася на кухні, але у вітальні – я жахнувся, увійшовши туди, – сиділи міс Вілсон і Еліза Мілворд Я вирішив бути холодним і ввічливим. Еліза, здавалося, теж прийняла таке рішення. Одколи минула та вечірка, ми більше не бачилися, та на її обличчі не видно було урази на мене – вона була спокійна і чемна. В її вигляді та манерах була навіть легкість і бадьорість, але в очах читалася лють, яка свідчила, що мені немає прощення, бо хоч вона й не сподівалася завоювати мене, та страшенно ненавиділа свою суперницю. Міс Вілсон була дуже привітна і ввічлива, й хоча я сам не був охочий до балачок, ці дві панни торохтіли, мов сороки. Еліза скористалася першою ж зручною паузою, аби запитати, чи я, бува, не бачив останнім часом місіс Грем, – поспиталася вона мовби поміж іншим, та скоса зиркнула на мене при цьому, вдаючи, ніби пускає мені бісики, бо насправді той погляд аж кипів од люті.
– Останнім часом не бачив, – відповів я недбало і відчув, як зашарівся, хоч щомога намагався бути незворушним.
– Як, ви вже стомилися від неї? А я гадала, що таке шляхетне створіння здатне було прихилити вас до себе хоча б на один рік!
– Я волів би не говорити про неї.
– Ах! Тоді ви нарешті переконались у своїй помилці – ви зрештою виявили, що ваше божество не таке вже незаплямоване…
– Я не хочу, щоб ви про неї говорили, міс Елізо.
– О, прошу вибачення! Бачу, стріли Купідона були надто гострими для вас: рани ще не загоїлися і спливають кров’ю на саму тільки згадки про кохану.
– Напевне, – втрутилася міс Вілсон, – містер Маркгам відчуває, що те ім’я не гідне згадки в присутності порядних жінок. Мене дивує, Елізо, що тобі спало на думку завести бесіду про цю нещасну особу – ти мала б знати, що розмова про неї буде прикра для будь-кого з нас.
Хіба можна було таке терпіти? Я підвівся і хотів був надіти капелюха та й піти собі звідціля, але подумав – і вчасно, до речі, – що цей безглуздий вчинок лише дасть їм привід покепкувати з мене, а причиною буде та, яку я вже визнав негідною своєї любові, хоча кохання ще не погасло у моєму серці й я не міг чути, як її ім’я ганьблять ці панни, – тож я просто підійшов до вікна і, глянувши надвір, сказав міс Вілсон, що її брата не видно, а потім додав, що часу геть немає і, може, краще буде заглянути завтра.
– О ні, – сказала вона, – якщо ви почекаєте хвилину, він обов’язково прийде; бо у нього справа в Л. (це було наше місто-ярмарок), і йому треба буде трохи підобідати перед поїздкою.
Тож я лишився, і містер Вілсон незабаром прийшов. Хоч і мало турбувало мене те поле, та я змусив себе зосередитися на цій оборудці, й ми швидко уклали угоду. Потім він пішов підобідати, а я з полегшенням покинув той дім і подався наглядати за жнивами.
Перетнувши лан, де жали пшеницю, я піднявся на пагорб, де було ще одне поле, – мені хотілося глянути, чи достигло вже збіжжя. Проте туди я не дійшов, бо побачив, як з пагорба спускаються пані Грем та її син. Вони побачили мене, і Артур вже побіг назустріч, та я обернувся і рішуче попрямував геть, бо вирішив ніколи не зустрічатися з його матір’ю; Артур гукав: «Зачекайте хвильку», та я знай крокував собі й не оглядався, аж він замовк або ж його погукала пані Грем. Принаймні коли за п’ять хвилин я озирнувся, то їх обох і близько вже не було.
Цей випадок страшенно схвилював і занепокоїв мене – напевне, стріли Купідона виявилися не лише гострими для мене, а ще й визубленими, тож так застряли у серці, що я не міг їх вирвати. Хоч як там було, а того дня почувавсь я геть пригніченим.
Розділ XIV
Наступного ранку я пригадав, що теж маю справу в Л., тож осідлав коня і відразу після сніданку вирушив у дорогу. Днина була похмура, сіялася мряка, та це не мало значення: все воно відповідало моєму настрою. Їхати я мав самотою, бо того дня ярмарку не було, а людей на тім шляху завжди траплялося мало.
Та за якусь часину я почув позаду тупіт кінських копит. Я й не озирнувся, щоб глянути, хто це їде, й він наздогнав мене аж тоді, як мій кінь почав підійматися на гору і збавив ходу. Він звернувся до мене на ім’я, і я побачив, що це був містер Лоренс! Пальці мої щосили стиснули батіг, але я погамував цей порух і, кивнувши йому, почав поганяти коня; та він поїхав поруч зі мною і почав балакати про погоду і врожай. Я відбувався короткими репліками, а потім відстав. Він теж відстав і запитав, чи мій кінь, бува, не кульгає. Я люто зиркнув на нього, а він спокійно усміхнувся.
Я був здивований і обурений цією його винятковою непоступливістю і незворушною самовпевненістю. Я гадав, що обставини нашої останньої зустрічі залишать у його пам’яті слід, який надалі зробить його стриманішим – натомість він, здавалось, не лише забув усі колишні образи, а й не ображався на теперішню мою нечемність. Раніше досить було натяку чи байдужого тону, аби відштовхнути його, а тепер і брутальності було замало. Може, він дізнався про моє розчарування і вирішив поглумитися з мене? Я міцніше стиснув свого батога, та все ж таки стримався і далі їхав мовчки, вичікуючи кращої нагоди, аби вилляти свою лють.
Та за якусь часину я почув позаду тупіт кінських копит. Я й не озирнувся, щоб глянути, хто це їде, й він наздогнав мене аж тоді, як мій кінь почав підійматися на гору і збавив ходу. Він звернувся до мене на ім’я, і я побачив, що це був містер Лоренс! Пальці мої щосили стиснули батіг, але я погамував цей порух і, кивнувши йому, почав поганяти коня; та він поїхав поруч зі мною і почав балакати про погоду і врожай. Я відбувався короткими репліками, а потім відстав. Він теж відстав і запитав, чи мій кінь, бува, не кульгає. Я люто зиркнув на нього, а він спокійно усміхнувся.
Я був здивований і обурений цією його винятковою непоступливістю і незворушною самовпевненістю. Я гадав, що обставини нашої останньої зустрічі залишать у його пам’яті слід, який надалі зробить його стриманішим – натомість він, здавалось, не лише забув усі колишні образи, а й не ображався на теперішню мою нечемність. Раніше досить було натяку чи байдужого тону, аби відштовхнути його, а тепер і брутальності було замало. Може, він дізнався про моє розчарування і вирішив поглумитися з мене? Я міцніше стиснув свого батога, та все ж таки стримався і далі їхав мовчки, вичікуючи кращої нагоди, аби вилляти свою лють.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента