Страница:
Мері Мілворд була ще одним статистом, – жорстока доброта не була їй притаманна, як ото Дикові Вілсону, бо вона мала звичку відповідати коротко й рішуче і вважалася радше замкненою, ніж невпевненою. Хоч як там було, вона, безумовно, не дуже потішила компанію, – та й не видно було, щоб вона багато взяла від неї. Еліза сказала мені: вона прийшла лише тому, що її батько наполіг на цьому, бо втовкмачив собі в голову: надто вже вона поринула у хатні справи, занедбуючи відпочинок і невинні розваги, властиві її віку та статі. Але мені здалося, що вона була у досить доброму гуморі. Раз чи двічі її спровокували на сміх дотепність або веселощі якоїсь особи, що користувалася загальною прихильністю серед нас; а потім я помітив, що вона шукає погляд Ричарда Вілсона, який сидів навпроти неї. Оскільки він навчався у її батька, вона була з ним трохи знайома, хоча обоє полюбляли самотність, і я гадаю, що між ними виникла симпатія.
Моя Еліза була такою чарівною, що неможливо описати, кокетливою без манірності, і, вочевидь, більше прагнула приверну ти мою увагу, ніж увагу товариства. Її захват від моєї присутності біля неї читався на її розпашілому обличчі, однак цьому захвату суперечили зухвалі слова й жести. Але мені краще б помовчати: бо якщо я зараз хвалитимусь такими речами, то надалі доведеться червоніти.
Тож далі поведемо річ про різних осіб на нашій вечірці; Роза була простою і природною, як завжди, і повною радості та жвавості.
Фергус був зухвалим і безглуздим; але його зухвалість і дурість, принаймні, викликали сміх. І наостанку (бо я не кажу про себе) варто згадати пана Лоренса, який поводився, як личить джентльмену, і був лагідним з усіма, а ще ввічливим із вікарієм і леді, і з міс Вілсон, бо не мав достатнього смаку, аби надати перевагу Елізі Мілворд. Між містером Лоренсом та мною були досить добрі особисті стосунки. У зв’язку з відлюдькуватим характером, а також через те, що він рідко залишав місце свого народження, де жив самотою, відколи помер його батько, у нього не було ні можливості, ні схильності до зав’язування знайомств; і з-поміж усіх, кого він будь-коли знав, я (судячи з результатів) був найприємнішим на його смак товаришем. Мені подобався цей чоловік, але він був надто холодним, нерішучим і нетовариським, аби завоювати мої сердечні симпатії. Дух щирості й відвертості, яким він так захоплювався в інших, був недосяжним для нього самого. Його надмірна стриманість у всьому, що стосувалося його власних турбот, виглядала бундючною і дратувала; але я ставився до цього поблажливо, бо вважав, що стриманість цю породжували не стільки гордість і бажання бути впевненим у друзях, скільки певне хворобливе відчуття тактовності й острах, що його він усвідомлював, та не мав снаги для його подолання. Його серце було немов чутлива рослина, яка відкривається на сонці, але згортається в клубок і стискається від найлегшого дотику пальця або від найменшого подиху вітру. Та й взагалі, наша близькість була скоріше взаємною прихильністю, ніж глибокою і міцною дружбою, такою, яка, наприклад, виникла з тої пори між мною і тобою, Гелфорде; і тебе, попри твою дратівливість, що виникає час від часу, я не можу не порівняти зі своїм старим пальтом, бездоганним за своєю текстурою, а також легким і просторим, пальтом, яке мов улите лежить на його власникові і яке він може використовувати, як йому заманеться, й не боятися, що пошкодить його, – тоді як містер Лоренс був подібний до нової одежини, дуже охайної та чистенької на вигляд, але такої тісної в ліктях, що боїшся, аби не репнули шви від необережного поруху, і такої гарної та парадної ззовні, що сумніваєшся, чи варто вдягати її, коли надворі йде бодай невеличкий дощ.
Після прибуття гостей моя мати згадала місіс Грем, висловила жаль, що її тут нема, а також пояснила Мілвордам і Вілсонам причини, через які та знехтувала візитами до них, сподіваючись, що вони пробачать їй, оскільки вона була переконана, що місіс Грем не мала наміру бути неввічливою і буде рада бачити їх у будь-який час.
– Але вона дуже своєрідна леді, пане Лоренс, – додала вона, – хтозна, як її розуміти, але, насмілюся сказати, ви можете розповісти нам що-небудь про неї, адже вона живе у вашому домі й казала, що трохи знає вас.
Всі глянули на містера Лоренса, а він знітився від того, що до нього звернулися в такий спосіб.
– Місіс Маркгам, – сказав він, – ви помиляєтеся. Я не знаю… тобто я, звісно, бачив її, але я остання людина, до якої слід звертатись за інформацією про місіс Грем.
Потім він негайно обернувся до Рози і попросив її зробити компанії ласку, заспівавши пісню чи загравши на фортепіано.
– Ні, – сказала вона, – ви маєте попросити про це міс Вілсон: вона перевершує всіх нас у співі, та й у музиці.
Міс Вілсон вагалася.
– Вона з готовністю співатиме, – сказав Фергус, – якщо ви стоятимете біля неї, містере Лоренсе, і перегортатимете ноти.
– Я був би щасливий робити це, міс Вілсон; ви дозволите мені?
Вона обернула свою довгу шию і всміхнулася, дозволивши йому підвести її до фортепіано, та й почала грати і співати у своєму щонайкращому стилі, а він терпляче стояв поруч, поклавши одну руку на спинку її стільця, а другою рукою перегортаючи ноти. Можливо, він був так само зачарований її виконанням, як і вона. Це все по-своєму було дуже мило; але я не можу сказати, що був глибоко зворушений. Було багато уміння і виконання, але мало щирих почуттів.
Але ми ще не закінчили з місіс Грем.
– Я не вживаю вина, місіс Маркгам, – повідомив містер Мілворд, коли йому запропонували цей напій, – я краще вип’ю трохи вашого домашнього елю. Я завжди надаю перевагу елю, звареному у вас вдома, ніж чому-небудь іншому.
Втішена цим компліментом, моя мати подзвонила, і невдовзі принесли порцеляновий глек нашого найкращого елю і поставили його перед цим паном, який так добре вмів цінувати його переваги.
– ОЦЕ воно! – вигукнув він, наливаючи його в склянку довгим струмочком, щоб утворилося багато піни, потім поглянув на нього крізь світло і вихилив одним духом, а далі поцмокав губами, глибоко вдихнув і знову наповнив свою склянку, тоді як моя матінка спостерігала за цим із величезним задоволенням.
– Божистий напій, місіс Маркгам! – сказав він. – Я завжди вважав, що з вашим домашнім елем ніщо не може зрівнятися.
– Я справді рада, що він вам подобається, сер. Я завжди сама наглядаю за тим, як вариться пиво, а також за приготуванням сиру й масла – мені подобається, коли речі робляться добре.
– Правильно, місіс Маркгам!
– Та, з іншого боку, містере Мілворд, ви ж не думаєте, що це неправильно – час від часу випити трошки вина чи інших алкогольних напоїв! – сказала моя мати, передаючи високу склянку джину з водою місіс Вілсон, яка підтвердила, що вино вадить її шлункові, а її син Роберт якраз пригощався склянкою цього міцного напою.
– Ні в якому разі! – відповів оракул, кивнувши, як Юпітер. – Всі ці речі – благословення і милості, якщо вміємо їх вживати.
– А місіс Грем гадає по-іншому. Чули б ви, що вона говорила нам нещодавно – я казала їй, що розповім вам про це. – І моя мати зробила компанії ласку, давши детальний звіт про помилкові ідеї цієї леді, скінчивши словами: – Чи ж не вважаєте ви, що це неправильно?
– Неправильно! – урочисто повторив вікарій. – Злочинно, я сказав би – злочинно! Вона не лише перетворює хлопчика на дурня, а й нехтує даром Провидіння і навчає топтати цей дарунок ногами.
Далі він докладно пояснив усю безглуздість і непоштивість такого вчинку. Моя мати слухала його з щонайглибшою побожністю, і навіть місіс Вілсон зволила дати своєму язику короткий перепочинок і теж слухала, вдоволено сьорбаючи джин із водою. Містер Лоренс сидів, поклавши лікоть на стіл, недбало грався своїм напівпорожнім келихом і таємниче посміхався.
– Але чи не вважаєте ви, містере Мілворде, – озвався він, коли той джентльмен нарешті зробив паузу в своїй промові, – що як дитина має природну схильність до нездержливості щодо спиртних напоїв – наприклад, з вини своїх батьків або предків – то деякі застережні заходи є доцільними? (До речі, усі вірили, що батько містера Лоренса вкоротив собі віку через нездержливість).
– Можливо, деякі окремі заходи й потрібні; але помірність, сер, – це одне, а невживання спиртних напоїв – інше.
– Але я чув, що у випадку з деякими людьми стриманість – тобто помірність – майже неможлива; і якщо невживання спиртного це зло (у чому деякі сумнівалися), то ніхто не заперечуватиме, що нестриманість є більшим злом. Деякі батьки геть заборонили своїм дітям куштувати п’янкі напої; але батьківська влада не може тривати вічно; діти мають природну схильність прагнути заборонених речей; і дитині у такому разі, ймовірно, буде дуже цікаво скуштувати і відчути ефект від того, чим так тішилися інші, від того, що так суворо було заборонено їй самій – і цю ж таки цікавість задовольнить за першої ж зручної нагоди; і коли вже обмеження було хоч раз порушене, з цього можуть виплисти серйозні наслідки. Я не вдаю із себе судді в таких питаннях, але мені здається, що цей план місіс Грем, як ви його описали, місіс Маркгам, хоч і є незвичайним, однак не без переваг; бо тут ви бачите, що дитя відразу звільнене від спокуси; у нього немає потаємної цікавості, немає сильного бажання; воно добре знайоме зі спокусливими напоями, і вони викликають у нього страшенну відразу, і при цьому воно не страждає від наслідків їх вживання.
– А хіба це правильно, сер? Чи ж я не довів вам, що неправильно – й це суперечить священному Писанню і розсудливості – навчати дитину, щоб вона з презирством і відразою ставилася до благословення Провидіння, замість того, аби навчати її правильному користуванню цими дарунками?
– Ви й настоянку опіуму можете вважати благословенням Провидіння, сер, – відповів містер Лоренс, – та все ж таки визнаєте, що більшості з нас краще б утриматися навіть від помірно вживання її. Але, – додав він, – я не хочу, щоб ви так буквально керувалися моїми порівняннями – на підтвердження чого я доп’ю свою склянку.
– І сподіваюся, наллєте ще, містере Лоренсе, – сказала моя мати, підштовхуючи до нього пляшку.
Він ввічливо відмовився і, трохи відсунувши свого стільця від столу, нахилився до мене – я сидів трохи ззаду, на дивані поряд із Елізою Мілворд, – і недбало запитав мене, чи знав я місіс Грем.
– Я зустрічав її раз чи двічі, – відповів я.
– І що ви про неї думаєте?
– Не скажу, що я від неї у захваті. Вона вродлива – чи, краще сказати, показна собою й цікава, та не дуже люб’язна – вельми упереджена, бо перекручує все, щоб воно узгоджувалось із її власними ідеями. Надто вперта, надто різка, надто гірка, як на мене.
Він нічого не відповів, але опустив погляд і закусив губу, а невдовзі після цього підвівся і сів біля міс Вілсон, яка вабила його тією ж мірою, якою я почав йому не подобатися. Я заледве звернув на це увагу тоді, але згодом був змушений пригадати й інші подібні факти… але не буду забігати наперед.
Ми завершили вечір танцями – наш гідний пастор не вважав скандалом бути присутнім на такому заході, хоча ми найняли сільського музику. Але Мері Мілворд уперто відмовлялась приєднатися до нас; і те ж саме робив Ричард Вілсон, хоча моя мати навіть запропонувала бути його партнеркою.
Однак ми й без них дуже добре впоралися. З однією серією кадрилі та кількома сільськими танцями ми гуляли до пізньої пори; аж ось я звелів нашому музиці заграти вальс і вже хотів був запросити до танку Елізу, аж раптом втрутився містер Мілворд.
– Ні, ні, я цього не дозволяю! Годі, вже час іти.
– О ні, тату! – благала Еліза.
– Давно пора, моя дівчинко, – давно пора! Стриманість в усьому, не забувай! Задум такий – «Хай твоя стриманість буде відомою усім!»
Щоб помститися, я провів Елізу до тьмяно освітленого коридору і, допомагаючи їй надіти шаль, міцно поцілував її, поки батько обмотував собі шию і підборіддя величезним вовняним шаликом. Та лишенько! Обертаюся, аж поряд зі мною стоїть моя мати. Не встигли гості піти, як я був приречений вислухати дуже серйозну тираду, яка прикро урвала мій добрий гумор і так само прикро завершила вечір.
– Мій любий Гілберте, – сказала вона, – я хочу, щоб ти так не робив! Ти знаєш, як я дбаю про твої інтереси, як я тебе люблю і ціную понад усе на світі і як прагну бачити, що ти добре влаштувався у житті, тож гірко засмутить мене, якщо ти одружишся з цією дівчиною чи будь-якою іншою нашою сусідкою. Що ти в ній бачиш, я не знаю. Боронь Боже, думаю я не лише про гроші, але ж там немає ні краси, ні обдарованості, ні доброти. Якщо б ти знав собі ціну, як знаю її я, ти про неї й не мріяв би. Трохи почекай і побачиш! Якщо ти пов’яжеш себе з нею, то шкодуватимеш про це все життя, тому що бачитимеш, скільки кращих дівчат є на світі. Слово честі, пошкодуєш!
– Добре, мамо, добре! Ненавиджу, коли мені вичитують! Я ще не збираюся одружуватися, та хіба не маю я права розважатися?
– Авжеж, мій любий хлопчику, але не в такий спосіб. Ти зашкодив би цій дівчині, якби вона була такою, якою мала бути; та запевняю тебе, що це дуже хитре й зухвале дівча й ти заплутаєшся у її тенетах, перш ніж зрозумієш, куди потрапив. І якщо ти одружишся із нею, Гілберте, ти розіб’єш мені серце – на цьому й закінчимо.
– Ну, не плачте, мамо, – сказав я, бо сльози побігли з її очей, – нехай цей мій поцілунок буде покутою за той, який я дав Елізі; не треба більше сваритися на неї, і заспокойтесь; бо я обіцяю, що ніколи… тобто, я обіцяю подумати двічі перед тим, як зроблю який-небудь важливий крок, котрий буде вам не до вподоби.
Сказавши це, я взяв свічку і пішов спати, а запал мій пропав.
Розділ V
Розділ VI
Моя Еліза була такою чарівною, що неможливо описати, кокетливою без манірності, і, вочевидь, більше прагнула приверну ти мою увагу, ніж увагу товариства. Її захват від моєї присутності біля неї читався на її розпашілому обличчі, однак цьому захвату суперечили зухвалі слова й жести. Але мені краще б помовчати: бо якщо я зараз хвалитимусь такими речами, то надалі доведеться червоніти.
Тож далі поведемо річ про різних осіб на нашій вечірці; Роза була простою і природною, як завжди, і повною радості та жвавості.
Фергус був зухвалим і безглуздим; але його зухвалість і дурість, принаймні, викликали сміх. І наостанку (бо я не кажу про себе) варто згадати пана Лоренса, який поводився, як личить джентльмену, і був лагідним з усіма, а ще ввічливим із вікарієм і леді, і з міс Вілсон, бо не мав достатнього смаку, аби надати перевагу Елізі Мілворд. Між містером Лоренсом та мною були досить добрі особисті стосунки. У зв’язку з відлюдькуватим характером, а також через те, що він рідко залишав місце свого народження, де жив самотою, відколи помер його батько, у нього не було ні можливості, ні схильності до зав’язування знайомств; і з-поміж усіх, кого він будь-коли знав, я (судячи з результатів) був найприємнішим на його смак товаришем. Мені подобався цей чоловік, але він був надто холодним, нерішучим і нетовариським, аби завоювати мої сердечні симпатії. Дух щирості й відвертості, яким він так захоплювався в інших, був недосяжним для нього самого. Його надмірна стриманість у всьому, що стосувалося його власних турбот, виглядала бундючною і дратувала; але я ставився до цього поблажливо, бо вважав, що стриманість цю породжували не стільки гордість і бажання бути впевненим у друзях, скільки певне хворобливе відчуття тактовності й острах, що його він усвідомлював, та не мав снаги для його подолання. Його серце було немов чутлива рослина, яка відкривається на сонці, але згортається в клубок і стискається від найлегшого дотику пальця або від найменшого подиху вітру. Та й взагалі, наша близькість була скоріше взаємною прихильністю, ніж глибокою і міцною дружбою, такою, яка, наприклад, виникла з тої пори між мною і тобою, Гелфорде; і тебе, попри твою дратівливість, що виникає час від часу, я не можу не порівняти зі своїм старим пальтом, бездоганним за своєю текстурою, а також легким і просторим, пальтом, яке мов улите лежить на його власникові і яке він може використовувати, як йому заманеться, й не боятися, що пошкодить його, – тоді як містер Лоренс був подібний до нової одежини, дуже охайної та чистенької на вигляд, але такої тісної в ліктях, що боїшся, аби не репнули шви від необережного поруху, і такої гарної та парадної ззовні, що сумніваєшся, чи варто вдягати її, коли надворі йде бодай невеличкий дощ.
Після прибуття гостей моя мати згадала місіс Грем, висловила жаль, що її тут нема, а також пояснила Мілвордам і Вілсонам причини, через які та знехтувала візитами до них, сподіваючись, що вони пробачать їй, оскільки вона була переконана, що місіс Грем не мала наміру бути неввічливою і буде рада бачити їх у будь-який час.
– Але вона дуже своєрідна леді, пане Лоренс, – додала вона, – хтозна, як її розуміти, але, насмілюся сказати, ви можете розповісти нам що-небудь про неї, адже вона живе у вашому домі й казала, що трохи знає вас.
Всі глянули на містера Лоренса, а він знітився від того, що до нього звернулися в такий спосіб.
– Місіс Маркгам, – сказав він, – ви помиляєтеся. Я не знаю… тобто я, звісно, бачив її, але я остання людина, до якої слід звертатись за інформацією про місіс Грем.
Потім він негайно обернувся до Рози і попросив її зробити компанії ласку, заспівавши пісню чи загравши на фортепіано.
– Ні, – сказала вона, – ви маєте попросити про це міс Вілсон: вона перевершує всіх нас у співі, та й у музиці.
Міс Вілсон вагалася.
– Вона з готовністю співатиме, – сказав Фергус, – якщо ви стоятимете біля неї, містере Лоренсе, і перегортатимете ноти.
– Я був би щасливий робити це, міс Вілсон; ви дозволите мені?
Вона обернула свою довгу шию і всміхнулася, дозволивши йому підвести її до фортепіано, та й почала грати і співати у своєму щонайкращому стилі, а він терпляче стояв поруч, поклавши одну руку на спинку її стільця, а другою рукою перегортаючи ноти. Можливо, він був так само зачарований її виконанням, як і вона. Це все по-своєму було дуже мило; але я не можу сказати, що був глибоко зворушений. Було багато уміння і виконання, але мало щирих почуттів.
Але ми ще не закінчили з місіс Грем.
– Я не вживаю вина, місіс Маркгам, – повідомив містер Мілворд, коли йому запропонували цей напій, – я краще вип’ю трохи вашого домашнього елю. Я завжди надаю перевагу елю, звареному у вас вдома, ніж чому-небудь іншому.
Втішена цим компліментом, моя мати подзвонила, і невдовзі принесли порцеляновий глек нашого найкращого елю і поставили його перед цим паном, який так добре вмів цінувати його переваги.
– ОЦЕ воно! – вигукнув він, наливаючи його в склянку довгим струмочком, щоб утворилося багато піни, потім поглянув на нього крізь світло і вихилив одним духом, а далі поцмокав губами, глибоко вдихнув і знову наповнив свою склянку, тоді як моя матінка спостерігала за цим із величезним задоволенням.
– Божистий напій, місіс Маркгам! – сказав він. – Я завжди вважав, що з вашим домашнім елем ніщо не може зрівнятися.
– Я справді рада, що він вам подобається, сер. Я завжди сама наглядаю за тим, як вариться пиво, а також за приготуванням сиру й масла – мені подобається, коли речі робляться добре.
– Правильно, місіс Маркгам!
– Та, з іншого боку, містере Мілворд, ви ж не думаєте, що це неправильно – час від часу випити трошки вина чи інших алкогольних напоїв! – сказала моя мати, передаючи високу склянку джину з водою місіс Вілсон, яка підтвердила, що вино вадить її шлункові, а її син Роберт якраз пригощався склянкою цього міцного напою.
– Ні в якому разі! – відповів оракул, кивнувши, як Юпітер. – Всі ці речі – благословення і милості, якщо вміємо їх вживати.
– А місіс Грем гадає по-іншому. Чули б ви, що вона говорила нам нещодавно – я казала їй, що розповім вам про це. – І моя мати зробила компанії ласку, давши детальний звіт про помилкові ідеї цієї леді, скінчивши словами: – Чи ж не вважаєте ви, що це неправильно?
– Неправильно! – урочисто повторив вікарій. – Злочинно, я сказав би – злочинно! Вона не лише перетворює хлопчика на дурня, а й нехтує даром Провидіння і навчає топтати цей дарунок ногами.
Далі він докладно пояснив усю безглуздість і непоштивість такого вчинку. Моя мати слухала його з щонайглибшою побожністю, і навіть місіс Вілсон зволила дати своєму язику короткий перепочинок і теж слухала, вдоволено сьорбаючи джин із водою. Містер Лоренс сидів, поклавши лікоть на стіл, недбало грався своїм напівпорожнім келихом і таємниче посміхався.
– Але чи не вважаєте ви, містере Мілворде, – озвався він, коли той джентльмен нарешті зробив паузу в своїй промові, – що як дитина має природну схильність до нездержливості щодо спиртних напоїв – наприклад, з вини своїх батьків або предків – то деякі застережні заходи є доцільними? (До речі, усі вірили, що батько містера Лоренса вкоротив собі віку через нездержливість).
– Можливо, деякі окремі заходи й потрібні; але помірність, сер, – це одне, а невживання спиртних напоїв – інше.
– Але я чув, що у випадку з деякими людьми стриманість – тобто помірність – майже неможлива; і якщо невживання спиртного це зло (у чому деякі сумнівалися), то ніхто не заперечуватиме, що нестриманість є більшим злом. Деякі батьки геть заборонили своїм дітям куштувати п’янкі напої; але батьківська влада не може тривати вічно; діти мають природну схильність прагнути заборонених речей; і дитині у такому разі, ймовірно, буде дуже цікаво скуштувати і відчути ефект від того, чим так тішилися інші, від того, що так суворо було заборонено їй самій – і цю ж таки цікавість задовольнить за першої ж зручної нагоди; і коли вже обмеження було хоч раз порушене, з цього можуть виплисти серйозні наслідки. Я не вдаю із себе судді в таких питаннях, але мені здається, що цей план місіс Грем, як ви його описали, місіс Маркгам, хоч і є незвичайним, однак не без переваг; бо тут ви бачите, що дитя відразу звільнене від спокуси; у нього немає потаємної цікавості, немає сильного бажання; воно добре знайоме зі спокусливими напоями, і вони викликають у нього страшенну відразу, і при цьому воно не страждає від наслідків їх вживання.
– А хіба це правильно, сер? Чи ж я не довів вам, що неправильно – й це суперечить священному Писанню і розсудливості – навчати дитину, щоб вона з презирством і відразою ставилася до благословення Провидіння, замість того, аби навчати її правильному користуванню цими дарунками?
– Ви й настоянку опіуму можете вважати благословенням Провидіння, сер, – відповів містер Лоренс, – та все ж таки визнаєте, що більшості з нас краще б утриматися навіть від помірно вживання її. Але, – додав він, – я не хочу, щоб ви так буквально керувалися моїми порівняннями – на підтвердження чого я доп’ю свою склянку.
– І сподіваюся, наллєте ще, містере Лоренсе, – сказала моя мати, підштовхуючи до нього пляшку.
Він ввічливо відмовився і, трохи відсунувши свого стільця від столу, нахилився до мене – я сидів трохи ззаду, на дивані поряд із Елізою Мілворд, – і недбало запитав мене, чи знав я місіс Грем.
– Я зустрічав її раз чи двічі, – відповів я.
– І що ви про неї думаєте?
– Не скажу, що я від неї у захваті. Вона вродлива – чи, краще сказати, показна собою й цікава, та не дуже люб’язна – вельми упереджена, бо перекручує все, щоб воно узгоджувалось із її власними ідеями. Надто вперта, надто різка, надто гірка, як на мене.
Він нічого не відповів, але опустив погляд і закусив губу, а невдовзі після цього підвівся і сів біля міс Вілсон, яка вабила його тією ж мірою, якою я почав йому не подобатися. Я заледве звернув на це увагу тоді, але згодом був змушений пригадати й інші подібні факти… але не буду забігати наперед.
Ми завершили вечір танцями – наш гідний пастор не вважав скандалом бути присутнім на такому заході, хоча ми найняли сільського музику. Але Мері Мілворд уперто відмовлялась приєднатися до нас; і те ж саме робив Ричард Вілсон, хоча моя мати навіть запропонувала бути його партнеркою.
Однак ми й без них дуже добре впоралися. З однією серією кадрилі та кількома сільськими танцями ми гуляли до пізньої пори; аж ось я звелів нашому музиці заграти вальс і вже хотів був запросити до танку Елізу, аж раптом втрутився містер Мілворд.
– Ні, ні, я цього не дозволяю! Годі, вже час іти.
– О ні, тату! – благала Еліза.
– Давно пора, моя дівчинко, – давно пора! Стриманість в усьому, не забувай! Задум такий – «Хай твоя стриманість буде відомою усім!»
Щоб помститися, я провів Елізу до тьмяно освітленого коридору і, допомагаючи їй надіти шаль, міцно поцілував її, поки батько обмотував собі шию і підборіддя величезним вовняним шаликом. Та лишенько! Обертаюся, аж поряд зі мною стоїть моя мати. Не встигли гості піти, як я був приречений вислухати дуже серйозну тираду, яка прикро урвала мій добрий гумор і так само прикро завершила вечір.
– Мій любий Гілберте, – сказала вона, – я хочу, щоб ти так не робив! Ти знаєш, як я дбаю про твої інтереси, як я тебе люблю і ціную понад усе на світі і як прагну бачити, що ти добре влаштувався у житті, тож гірко засмутить мене, якщо ти одружишся з цією дівчиною чи будь-якою іншою нашою сусідкою. Що ти в ній бачиш, я не знаю. Боронь Боже, думаю я не лише про гроші, але ж там немає ні краси, ні обдарованості, ні доброти. Якщо б ти знав собі ціну, як знаю її я, ти про неї й не мріяв би. Трохи почекай і побачиш! Якщо ти пов’яжеш себе з нею, то шкодуватимеш про це все життя, тому що бачитимеш, скільки кращих дівчат є на світі. Слово честі, пошкодуєш!
– Добре, мамо, добре! Ненавиджу, коли мені вичитують! Я ще не збираюся одружуватися, та хіба не маю я права розважатися?
– Авжеж, мій любий хлопчику, але не в такий спосіб. Ти зашкодив би цій дівчині, якби вона була такою, якою мала бути; та запевняю тебе, що це дуже хитре й зухвале дівча й ти заплутаєшся у її тенетах, перш ніж зрозумієш, куди потрапив. І якщо ти одружишся із нею, Гілберте, ти розіб’єш мені серце – на цьому й закінчимо.
– Ну, не плачте, мамо, – сказав я, бо сльози побігли з її очей, – нехай цей мій поцілунок буде покутою за той, який я дав Елізі; не треба більше сваритися на неї, і заспокойтесь; бо я обіцяю, що ніколи… тобто, я обіцяю подумати двічі перед тим, як зроблю який-небудь важливий крок, котрий буде вам не до вподоби.
Сказавши це, я взяв свічку і пішов спати, а запал мій пропав.
Розділ V
Місяць майже добігав кінця, коли, поступившись нарешті наполегливості моєї сестри, я вирушив з нею до Вілдфел-Холу. На наш подив, нас провели до кімнати, де першим об’єктом, що впадав ув око, був мольберт, а біля нього стояв стіл, захаращений рулонами полотна, пляшками з олією та лаком, палітрою, щітками, фарбами та іншим причандаллям. Під стіною стояло кілька недописаних ескізів, а також декілька завершених картин – здебільшого з ландшафтами й постатями.
– Мушу запросити вас до своєї студії, – повідомила місіс Грем, – бо у вітальні не топилося й біля холодного коминка буде незатишно.
І, звільнивши пару стільців від мистецького мотлоху, запропонувала нам сідати, а сама знову зайняла місце біля мольберта. Поки ми розмовляли, вона вряди-годи позирала на картину і пензлем додавала штрихів, ніби для неї неможливо було відірватися від малювання. Це був краєвид Вілдфел-Холу, який можна було побачити вранці з поля, що лежало нижче, там, де Хол темним рельєфом вимальовувався на тлі сріблясто-синього неба із кількома червоними смужками на обрії, достеменно і дуже витончено написаними.
– Бачу, ваше серце – у вашій роботі, місіс Грем, – зауважив я. – Прошу, працюйте далі, бо якщо ви дозволите нашій присутності перервати вас, ми вважатимемо себе небажаними гостями.
– О ні! – відповіла вона, кинувши пензлика на стіл, ніби щось спонукало її до ввічливості. – Небагато в мене гостей буває, тож я ладна приділити кілька хвилин тим, хто вшанував мене своїми відвідинами.
– Ви майже завершили свою картину, – сказав я, підходячи, аби роздивитись її ближче, причому з більшим захопленням і втіхою, ніж мені хотілося б показати. – Гадаю, кілька додаткових штрихів на передньому плані завершать її. Але чому ви назвали картину «Маєток Фернлі, в Кемберленді», а не «Вілдфел-Хол, у графстві N»? – запитав я про назву, яку вона старанно вивела маленькими літерами внизу полотна.
Тієї ж миті я відчув, що вчинив зухвало, бо вона почервоніла і завагалася, та за хвилю з якоюсь відчайдушною відвертістю відповіла:
– Бо я маю друзів – принаймні знайомих, – від яких я бажала б приховати своє теперішнє місце проживання; і оскільки вони могли б побачити картину й, можливо, впізнали б стиль попри вигадані ініціали автора, то я перестрахувалася, щоб збити їх зі сліду, якби вони спробували в такий спосіб знайти мене.
– Тож ви не маєте наміру лишити картину собі? – сказав я, палко бажаючи якось змінити тему.
– Ні, я не можу дозволити собі малювати для власної розваги.
– Мама відправляє всі свої картини до Лондона, – повідомив Артур, – там продають їх для неї і висилають нам гроші.
Розглядаючи інші картини, я відзначив симпатичний ескіз Лінден-хоупу – краєвид з вершини пагорба; ще один краєвид старого Холу – в сонячному мареві тихого літнього полудня; і просту, але разючу маленьку картину, де було зображено замислену дитину над жменькою зів’ялих квітів – на обличчі її завмер вираз глибокого і сумного жалю, зображена вона була на тлі темних низьких пагорбів, осінніх ланів і похмурого неба.
– Знаєте, страшенно бракує сюжетів, – зауважила прекрасна художниця. – Я вже писала старий Хол місячної ночі, і гадаю, що муситиму малювати його на тлі зимової днини, а потім знову його ж на тлі темного хмарного вечора, бо мені немає більше чого малювати. Мені казали, що десь тут по сусідству є прегарний краєвид на море. Це правда? І чи можна до нього дійти пішки?
– Так, якщо ви не маєте нічого проти прогулянки майже в чотири милі. Трохи менше восьми миль туди й назад – і дорога не дуже гарна.
– А як туди дістатися?
Я почав пояснювати, як тільки міг, і якраз розповідав про шляхи, алеї та поля, які треба було перетнути, де йти прямо, а де звернути ліворуч чи праворуч, аж вона урвала мене.
– О, зупиніться! я забуду кожне слово з ваших вказівок, перш ніж вони мені стануть у пригоді. Я не думатиму про цю прогулянку до наступної весни; а потім, можливо, й потурбую вас. Зараз ми стоїмо на порозі зими, і…
Вона раптом зробила паузу й підхопилася зі свого місця, а потім сказала: «Вибачте, я на хвилинку», і вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері.
Я поглянув у напрямку вікна, – бо її очі недбало зупинились на ньому за мить до цього, – і встиг угледіти поли чоловічого пальта, які щезли за високим гостролистом, що ріс між вікном і верандою.
– Це мамин друг, – повідомив Артур. Роза і я перезирнулися.
– Я не знаю, як її взагалі розуміти, – прошепотіла Роза.
Дитя поглянуло на неї із серйозним подивом. Вона відразу ж почала розмовляти з ним на дрібні теми, а я розглядав картини. У темному кутку стояло полотно, якого я не помітив раніше. На нім була зображена маленька дитина, яка сиділа на траві, а на колінах у неї було повно квітів. Мініатюрні риси обличчя і великі блакитні очі, в яких читався усміх, копиця русявих кучерів, – все це так збігалося з рисами юного панича, який сидів переді мною, що можна було сміливо сказати: то був портрет Артура Грема в його ранньому дитинстві.
За тою картиною було ще одне полотно, обернуте зображенням до стіни. Я взяв його і виніс на світло. То був портрет джентльмена в повному розквіті юної змужнілості. Картина була написана добре, та вочевидь її створили кілька років тому, бо в ній було знач-но більше ретельної точності деталей і менше тієї свіжості барв і свободи зображення, що так захопила і здивувала мене в інших картинах. Проте я з цікавістю розглядав її. У рисах і виразі обличчя того пана була певна індивідуальність, яка відразу надавала йому вдалої схожості. Яскраві блакитні очі дивились на глядача з якимось прихованим гумором – ви майже очікували побачити, як вони кліпають; повняві губи, здавалося, готові були усміхнутися; щоки були прикрашені пишними рудуватими бакенбардами, а розкішні каштанові кучері нависали над чолом і наче давали на здогад, що їхній власник більше пишається своєю вродою, ніж інтелектом; можливо, він і мав рацію, та все ж таки не скидався на дурня. За кілька хвилин художниця повернулася до кімнати.
– Це приходили по картини, – сказала вона, вибачаючись за те, що так раптово пішла. – Я звеліла почекати.
– Мабуть, це зухвальство, – сказав я, – взяти до рук полотно, яке художник обернув до стіни; але чи можна мені запитати…
– Це – дуже зухвалий вчинок, сер, тож прошу нічого не питати про цю картину, бо я не стану задовольняти вашу допитливість! – відповіла вона, намагаючись приховати свій докір за усмішкою; та щоки її зашарілися, а очі спалахнули, й видно було, що вона розлютилася.
– Я лише збирався запитати, чи ви її власноруч намалювали, – сказав я, передавши їй картину.
А вона безцеремонно забрала її в мене і хутко поставила назад, у темний куток, зображенням до стіни, коло неї поставила іншу картину, як воно й було раніше, а потім обернулася до мене і засміялася.
Але мені було не до жартів. Я недбало обернувся до вікна і задивився на занедбаний сад, поки місіс Грем ще хвилини зо дві розмовляла з Розою; потім я сказав сестрі, що пора вже іти, потиснув руку паничеві, прохолодно вклонився пані й рушив до дверей. Та місіс Грем подала мені руку й ніжним голосом промовила з чарівною усмішкою:
– Нехай сонце не зайде у гніві вашому, містере Маркгаме. Даруйте мені, що образила вас своєю різкістю.
Коли пані перепрошує, гніватися вже неможливо, тож цього разу ми лишилися добрими друзями, і я сердечно потиснув її долоньку.
– Мушу запросити вас до своєї студії, – повідомила місіс Грем, – бо у вітальні не топилося й біля холодного коминка буде незатишно.
І, звільнивши пару стільців від мистецького мотлоху, запропонувала нам сідати, а сама знову зайняла місце біля мольберта. Поки ми розмовляли, вона вряди-годи позирала на картину і пензлем додавала штрихів, ніби для неї неможливо було відірватися від малювання. Це був краєвид Вілдфел-Холу, який можна було побачити вранці з поля, що лежало нижче, там, де Хол темним рельєфом вимальовувався на тлі сріблясто-синього неба із кількома червоними смужками на обрії, достеменно і дуже витончено написаними.
– Бачу, ваше серце – у вашій роботі, місіс Грем, – зауважив я. – Прошу, працюйте далі, бо якщо ви дозволите нашій присутності перервати вас, ми вважатимемо себе небажаними гостями.
– О ні! – відповіла вона, кинувши пензлика на стіл, ніби щось спонукало її до ввічливості. – Небагато в мене гостей буває, тож я ладна приділити кілька хвилин тим, хто вшанував мене своїми відвідинами.
– Ви майже завершили свою картину, – сказав я, підходячи, аби роздивитись її ближче, причому з більшим захопленням і втіхою, ніж мені хотілося б показати. – Гадаю, кілька додаткових штрихів на передньому плані завершать її. Але чому ви назвали картину «Маєток Фернлі, в Кемберленді», а не «Вілдфел-Хол, у графстві N»? – запитав я про назву, яку вона старанно вивела маленькими літерами внизу полотна.
Тієї ж миті я відчув, що вчинив зухвало, бо вона почервоніла і завагалася, та за хвилю з якоюсь відчайдушною відвертістю відповіла:
– Бо я маю друзів – принаймні знайомих, – від яких я бажала б приховати своє теперішнє місце проживання; і оскільки вони могли б побачити картину й, можливо, впізнали б стиль попри вигадані ініціали автора, то я перестрахувалася, щоб збити їх зі сліду, якби вони спробували в такий спосіб знайти мене.
– Тож ви не маєте наміру лишити картину собі? – сказав я, палко бажаючи якось змінити тему.
– Ні, я не можу дозволити собі малювати для власної розваги.
– Мама відправляє всі свої картини до Лондона, – повідомив Артур, – там продають їх для неї і висилають нам гроші.
Розглядаючи інші картини, я відзначив симпатичний ескіз Лінден-хоупу – краєвид з вершини пагорба; ще один краєвид старого Холу – в сонячному мареві тихого літнього полудня; і просту, але разючу маленьку картину, де було зображено замислену дитину над жменькою зів’ялих квітів – на обличчі її завмер вираз глибокого і сумного жалю, зображена вона була на тлі темних низьких пагорбів, осінніх ланів і похмурого неба.
– Знаєте, страшенно бракує сюжетів, – зауважила прекрасна художниця. – Я вже писала старий Хол місячної ночі, і гадаю, що муситиму малювати його на тлі зимової днини, а потім знову його ж на тлі темного хмарного вечора, бо мені немає більше чого малювати. Мені казали, що десь тут по сусідству є прегарний краєвид на море. Це правда? І чи можна до нього дійти пішки?
– Так, якщо ви не маєте нічого проти прогулянки майже в чотири милі. Трохи менше восьми миль туди й назад – і дорога не дуже гарна.
– А як туди дістатися?
Я почав пояснювати, як тільки міг, і якраз розповідав про шляхи, алеї та поля, які треба було перетнути, де йти прямо, а де звернути ліворуч чи праворуч, аж вона урвала мене.
– О, зупиніться! я забуду кожне слово з ваших вказівок, перш ніж вони мені стануть у пригоді. Я не думатиму про цю прогулянку до наступної весни; а потім, можливо, й потурбую вас. Зараз ми стоїмо на порозі зими, і…
Вона раптом зробила паузу й підхопилася зі свого місця, а потім сказала: «Вибачте, я на хвилинку», і вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері.
Я поглянув у напрямку вікна, – бо її очі недбало зупинились на ньому за мить до цього, – і встиг угледіти поли чоловічого пальта, які щезли за високим гостролистом, що ріс між вікном і верандою.
– Це мамин друг, – повідомив Артур. Роза і я перезирнулися.
– Я не знаю, як її взагалі розуміти, – прошепотіла Роза.
Дитя поглянуло на неї із серйозним подивом. Вона відразу ж почала розмовляти з ним на дрібні теми, а я розглядав картини. У темному кутку стояло полотно, якого я не помітив раніше. На нім була зображена маленька дитина, яка сиділа на траві, а на колінах у неї було повно квітів. Мініатюрні риси обличчя і великі блакитні очі, в яких читався усміх, копиця русявих кучерів, – все це так збігалося з рисами юного панича, який сидів переді мною, що можна було сміливо сказати: то був портрет Артура Грема в його ранньому дитинстві.
За тою картиною було ще одне полотно, обернуте зображенням до стіни. Я взяв його і виніс на світло. То був портрет джентльмена в повному розквіті юної змужнілості. Картина була написана добре, та вочевидь її створили кілька років тому, бо в ній було знач-но більше ретельної точності деталей і менше тієї свіжості барв і свободи зображення, що так захопила і здивувала мене в інших картинах. Проте я з цікавістю розглядав її. У рисах і виразі обличчя того пана була певна індивідуальність, яка відразу надавала йому вдалої схожості. Яскраві блакитні очі дивились на глядача з якимось прихованим гумором – ви майже очікували побачити, як вони кліпають; повняві губи, здавалося, готові були усміхнутися; щоки були прикрашені пишними рудуватими бакенбардами, а розкішні каштанові кучері нависали над чолом і наче давали на здогад, що їхній власник більше пишається своєю вродою, ніж інтелектом; можливо, він і мав рацію, та все ж таки не скидався на дурня. За кілька хвилин художниця повернулася до кімнати.
– Це приходили по картини, – сказала вона, вибачаючись за те, що так раптово пішла. – Я звеліла почекати.
– Мабуть, це зухвальство, – сказав я, – взяти до рук полотно, яке художник обернув до стіни; але чи можна мені запитати…
– Це – дуже зухвалий вчинок, сер, тож прошу нічого не питати про цю картину, бо я не стану задовольняти вашу допитливість! – відповіла вона, намагаючись приховати свій докір за усмішкою; та щоки її зашарілися, а очі спалахнули, й видно було, що вона розлютилася.
– Я лише збирався запитати, чи ви її власноруч намалювали, – сказав я, передавши їй картину.
А вона безцеремонно забрала її в мене і хутко поставила назад, у темний куток, зображенням до стіни, коло неї поставила іншу картину, як воно й було раніше, а потім обернулася до мене і засміялася.
Але мені було не до жартів. Я недбало обернувся до вікна і задивився на занедбаний сад, поки місіс Грем ще хвилини зо дві розмовляла з Розою; потім я сказав сестрі, що пора вже іти, потиснув руку паничеві, прохолодно вклонився пані й рушив до дверей. Та місіс Грем подала мені руку й ніжним голосом промовила з чарівною усмішкою:
– Нехай сонце не зайде у гніві вашому, містере Маркгаме. Даруйте мені, що образила вас своєю різкістю.
Коли пані перепрошує, гніватися вже неможливо, тож цього разу ми лишилися добрими друзями, і я сердечно потиснув її долоньку.
Розділ VI
Упродовж наступних чотирьох місяців я не переступав поріг дому місіс Грем, а вона не приходила з візитом до нас, та про неї все одно балакали у всіх усюдах, а наше знайомство хоча й повільно, проте розвивалося. Що ж до балачок, то я приділяв їм незначну увагу (маю на увазі плітки, що стосувалися прегарної відлюдниці), і єдиною інформацією, яку я від них отримав, було те, що одного чудового морозного дня вона зважилася узяти свого маленького хлопчика й завітати з візитом до вікарія, та, на жаль, нікого не було вдома, окрім міс Мілворд; однак вона просиділа довго, і, на загальну думку, вони знайшли що сказати одна одній і попрощалися із взаємним бажанням зустрітися знову. Мері любила дітей і ніжних матусь, які могли належним чином оцінити свої скарби.
Часом і я її бачив, причому не лише тоді, коли вона бувала в церкві, а й коли приходила на пагорби зі своїм сином або – в особливо прекрасні дні – неквапливо блукала болотистою місцевістю, що поросла вересом, або відкритими пасовищами, що оточували старий Хол, з книгою у руці, а її син стрибав навколо неї; й коли я помічав її під час своїх самотніх прогулянок або поїздок верхи, то зазвичай намагався наздогнати, бо мені досить-таки подобалось бачити місіс Грем, розмовляти з нею й теревенити з її маленьким компаньйоном, який, щойно розтанула крига його соромливості, виявився дуже доброзичливим, розумним й цікавим малюком; і ми невдовзі стали чудовими друзями – а наскільки це було до вподоби його матері, не візьмуся сказати. Я спершу підозрював, що вона бажала вилити на цю близькість холодну воду, сказати б, загасити запалене полум’я нашої дружби, – але побачивши згодом, що в мене найкращі наміри і що син зазнає чималої втіхи від спілкування зі мною і моїм собакою вона перестала заперечувати і навіть вітала мій прихід усмішкою.
Щодо Артура, то він вигукував своє вітання здалеку і біг назустріч мені. Якщо я був верхи, то він катався на коні, пустивши його легким клусом, або ж їздив на тягловій коняці, – але Артурова мати завжди супроводжувала його і стомлено пленталася поряд, й не стільки для того, щоб гарантувати його обережну поведінку, скільки для того, щоб бачити, що я не прищеплюю ніяких спірних понять його дитячому розуму, бо вона завжди була на варті і ніколи не дозволяла забирати хлопчика з поля її зору. Найдужче до вподоби було їй спостерігати, як він вовтузився і ганяв із Санчо, поки я йшов біля неї, – боюся, не стільки з любові до моєї компанії (хоча я інколи вводив себе в оману цією думкою), скільки від захвату, який вона отримувала, бачачи свого сина таким щасливим і задоволеним тими активними іграми, які так зміцнювали його тендітну будову і якими він так рідко займався через брак товаришів, що підходили б йому за віком: і, можливо, її задоволення посилювалося ще й від того, що я був із нею, а не з ним, тож не міг чимось йому зашкодити, – дуже їй дякую за цю думку.
Та часом вона отримувала невеличку втіху від розмови зі мною; і одного яскравого лютневого ранку, під час двадцятихвилинної прогулянки уздовж болотистої місцевості, що поросла вересом, вона облишила свою звичну суворість та стриманість й так промовисто бесідувала зі мною, виказувала таку глибину міркувань й знання предмету розмови, думки її так разюче збігались із моїми власними ідеями, та й виглядала вона такою гожою, що я пішов додому зачарований; і по дорозі почав ловити себе на думці, що було б, мабуть, краще збувати свої дні з такою жінкою, ніж із Елізою Мілворд; а подумавши про це, зашарівся (фігурально) від власної непостійності.
Увійшовши до вітальні, я побачив Елізу з Розою. Несподіванка ця не була такою приємною, як мала бути. Ми довго й невимушено розмовляли, але я знайшов її радше легковажною і навіть трохи прісною, надто ж у порівнянні із більш зрілою і серйознішою місіс Грем. Оце вам і постійність!
«Втім, – думалося мені, – я не повинен одружуватись із Елізою, оскільки моя мати заперечує проти цього, і я не повинен вводити дівчину в оману думкою, що мав намір це зробити. Тож якщо цей настрій триватиме й надалі, мені буде не так важко звільнити мою любов від легкого, проте безжального впливу Елізи; і хоча місіс Грем, можливо, викличе стільки ж заперечень, мені можуть дозволити, як дозволяють лікарям, лікувати більше зло меншим, бо я не закохаюся у молоду вдову, як і вона у мене – це точно, – але якщо я знаходжу невеличку втіху в її товаристві, то мені, звісно ж, можуть дозволити шукати його; і якщо особистість її буде достатньо яскравою, аби затьмарити Елізин чар, тим краще, але навряд чи зможу я думати про це».
Часом і я її бачив, причому не лише тоді, коли вона бувала в церкві, а й коли приходила на пагорби зі своїм сином або – в особливо прекрасні дні – неквапливо блукала болотистою місцевістю, що поросла вересом, або відкритими пасовищами, що оточували старий Хол, з книгою у руці, а її син стрибав навколо неї; й коли я помічав її під час своїх самотніх прогулянок або поїздок верхи, то зазвичай намагався наздогнати, бо мені досить-таки подобалось бачити місіс Грем, розмовляти з нею й теревенити з її маленьким компаньйоном, який, щойно розтанула крига його соромливості, виявився дуже доброзичливим, розумним й цікавим малюком; і ми невдовзі стали чудовими друзями – а наскільки це було до вподоби його матері, не візьмуся сказати. Я спершу підозрював, що вона бажала вилити на цю близькість холодну воду, сказати б, загасити запалене полум’я нашої дружби, – але побачивши згодом, що в мене найкращі наміри і що син зазнає чималої втіхи від спілкування зі мною і моїм собакою вона перестала заперечувати і навіть вітала мій прихід усмішкою.
Щодо Артура, то він вигукував своє вітання здалеку і біг назустріч мені. Якщо я був верхи, то він катався на коні, пустивши його легким клусом, або ж їздив на тягловій коняці, – але Артурова мати завжди супроводжувала його і стомлено пленталася поряд, й не стільки для того, щоб гарантувати його обережну поведінку, скільки для того, щоб бачити, що я не прищеплюю ніяких спірних понять його дитячому розуму, бо вона завжди була на варті і ніколи не дозволяла забирати хлопчика з поля її зору. Найдужче до вподоби було їй спостерігати, як він вовтузився і ганяв із Санчо, поки я йшов біля неї, – боюся, не стільки з любові до моєї компанії (хоча я інколи вводив себе в оману цією думкою), скільки від захвату, який вона отримувала, бачачи свого сина таким щасливим і задоволеним тими активними іграми, які так зміцнювали його тендітну будову і якими він так рідко займався через брак товаришів, що підходили б йому за віком: і, можливо, її задоволення посилювалося ще й від того, що я був із нею, а не з ним, тож не міг чимось йому зашкодити, – дуже їй дякую за цю думку.
Та часом вона отримувала невеличку втіху від розмови зі мною; і одного яскравого лютневого ранку, під час двадцятихвилинної прогулянки уздовж болотистої місцевості, що поросла вересом, вона облишила свою звичну суворість та стриманість й так промовисто бесідувала зі мною, виказувала таку глибину міркувань й знання предмету розмови, думки її так разюче збігались із моїми власними ідеями, та й виглядала вона такою гожою, що я пішов додому зачарований; і по дорозі почав ловити себе на думці, що було б, мабуть, краще збувати свої дні з такою жінкою, ніж із Елізою Мілворд; а подумавши про це, зашарівся (фігурально) від власної непостійності.
Увійшовши до вітальні, я побачив Елізу з Розою. Несподіванка ця не була такою приємною, як мала бути. Ми довго й невимушено розмовляли, але я знайшов її радше легковажною і навіть трохи прісною, надто ж у порівнянні із більш зрілою і серйознішою місіс Грем. Оце вам і постійність!
«Втім, – думалося мені, – я не повинен одружуватись із Елізою, оскільки моя мати заперечує проти цього, і я не повинен вводити дівчину в оману думкою, що мав намір це зробити. Тож якщо цей настрій триватиме й надалі, мені буде не так важко звільнити мою любов від легкого, проте безжального впливу Елізи; і хоча місіс Грем, можливо, викличе стільки ж заперечень, мені можуть дозволити, як дозволяють лікарям, лікувати більше зло меншим, бо я не закохаюся у молоду вдову, як і вона у мене – це точно, – але якщо я знаходжу невеличку втіху в її товаристві, то мені, звісно ж, можуть дозволити шукати його; і якщо особистість її буде достатньо яскравою, аби затьмарити Елізин чар, тим краще, але навряд чи зможу я думати про це».