Страница:
– Ну, то я не розмовлятиму. Я лише сидітиму і спостерігатиму, як ви малюєте.
– Ох, таж ви знаєте, що мені це не подобається.
– Тоді я милуватимуся цим прегарним краєвидом.
Проти цього вона не заперечувала, і якусь часину ми сиділи мовчки, проте я не міг бодай вряди-годи не зиркати нишком на витончену білу руку, яка тримала олівець, на тендітну шию і темні пасма кіс.
«Якби зараз були в мене олівець та папір, – думалося мені, – то я змалював би ще кращий ескіз, ніж вона».
Та хоч я не міг вчинити цього, мені досить було сидіти біля неї й нічого не казати.
– Ви ще там, пане Маркгаме? – нарешті спитала вона, озираючись на мене, бо я сидів трохи позаду на виступі кручі, вкритому мохом. – Чому ви не йдете до товариства?
– Бо я від нього теж стомився, та й усіх їх я зможу бачити ще коли завгодно, а от після цієї прогулянки вже довго не бачитиму вас.
– А що робив Артур, коли ви пішли?
– Він був із міс Мілворд і сподівався, що мама не затримається надовго. До речі, ви не довірили його мені, хоча я набагато довше знайомий із ним, проте міс Мілворд володіє мистецтвом викликати у дітей довіру і розважати їх, – недбало додав я, – якщо вона більш ні на що не здатна.
– Міс Мілворд має багато чеснот, та ви, певно, не здатні оцінити їх. Скажете Артурові, що я прийду за декілька хвилин?
– Якщо так, то, з вашого дозволу, я зачекаю, поки минуть ці кілька хвилин, і допоможу вам спуститися з гори.
– Дякую, я завжди сама даю собі раду.
– Але я принаймні понесу ваш стілець і альбом.
Вона не відмовила мені у цій ласці, проте я образився за її очевидне бажання здихатися мене і вже почав був шкодувати, що лишився, аж вона трохи заспокоїла мене, запитавши, що я думаю про якусь деталь на її малюнку. На щастя, моя думка отримала її схвалення, тож удосконалення, яке я запропонував, було прийняте без вагань.
– Мені часто хочеться, – сказала вона, – почути сторонню думку, бо я не дуже довіряю власному оку і розуму, адже вони так довго зосереджені на предметі зображення, що майже не здатні належно його оцінити.
– Це, – відповів я, – тільки одне з багатьох лих, на які нас прирікає життя на самоті.
– Авжеж, – сказала вона; і ми знову замовкли.
Хвилини за дві вона сказала, що ескіз готовий, і згорнула альбом.
Повернувшись на майданчик, ми побачили, що там лишилися тільки Мері Мілворд, Ричард Вілсон і Артур Грем. Юний панич міцно спав, поклавши голову Мері на коліна; Ричард сидів поруч і читав кишенькове виданням якогось класичного автора. Він ніколи нікуди не ходив без книжки: час, що не був присвячений навчанню, здавався йому втраченим. Навіть зараз він не почував утіхи від чистого повітря, лагідного сонця, прегарного морського краєвиду та музики хвиль і вітру, що шумів у кронах деревах, – навіть сидячи поряд із панною (хай і не найчарівнішою), він усе одно вирішив дістати книжку і з користю збути ту часину, поки їжа в животі перетравлюється, а зморене тіло спочиває від незвичних фізичних зусиль.
Проте, можливо, він таки вилучав хвильку, аби перекинутись словом чи поглядом зі своєю супутницею, – принаймні вона не образилася за його поведінку, бо на її не зовсім гарному личку відбилися втіха та супокій, і коли ми прийшли, вона добротливо дивилася на Ричарда.
Дорога додому не принесла мені такої самої втіхи, як мандрівка до моря, бо тепер місіс Грем їхала в екіпажі, а Еліза Мілворд ішла поруч зі мною. Вона помітила, що я надав перевагу молодій удові, і, вочевидь, почувалася знехтуваною. Вона не виявляла своєї досади ні докорами, ні гірким сарказмом, ні похмурим мовчанням – все це я міг би витерпіти або висміяти завиграшки, – її досада виллялася легкою меланхолією, м’якою, докірливою журбою, яка вразила мене до глибини душі. Я спробував підбадьорити її, і, вочевидь, до певної міри воно вдалося мені, та потім я відчув докори сумління, бо знав, що, раніше чи пізніше, вузол все одно треба буде розрубати.
Коли екіпаж зупинився біля Вілдфел-Холу, молода вдова і її син злізли, Роза сіла на місце кучера, а я умовив Елізу зайняти місце пані Грем. Розмістивши її в екіпажі і побажавши доброї ночі, я відчув полегшення і запропонував пані Грем понести її малярське приладдя, та вона вже повісила складаний стілець на руку і, узявши альбом, тут-таки попрощалася зі мною і з усім товариством. Цього разу так мило й по-дружньому вона відхилила мою допомогу, що я майже не образився на неї.
Розділ VIII
Розділ IX
– Ох, таж ви знаєте, що мені це не подобається.
– Тоді я милуватимуся цим прегарним краєвидом.
Проти цього вона не заперечувала, і якусь часину ми сиділи мовчки, проте я не міг бодай вряди-годи не зиркати нишком на витончену білу руку, яка тримала олівець, на тендітну шию і темні пасма кіс.
«Якби зараз були в мене олівець та папір, – думалося мені, – то я змалював би ще кращий ескіз, ніж вона».
Та хоч я не міг вчинити цього, мені досить було сидіти біля неї й нічого не казати.
– Ви ще там, пане Маркгаме? – нарешті спитала вона, озираючись на мене, бо я сидів трохи позаду на виступі кручі, вкритому мохом. – Чому ви не йдете до товариства?
– Бо я від нього теж стомився, та й усіх їх я зможу бачити ще коли завгодно, а от після цієї прогулянки вже довго не бачитиму вас.
– А що робив Артур, коли ви пішли?
– Він був із міс Мілворд і сподівався, що мама не затримається надовго. До речі, ви не довірили його мені, хоча я набагато довше знайомий із ним, проте міс Мілворд володіє мистецтвом викликати у дітей довіру і розважати їх, – недбало додав я, – якщо вона більш ні на що не здатна.
– Міс Мілворд має багато чеснот, та ви, певно, не здатні оцінити їх. Скажете Артурові, що я прийду за декілька хвилин?
– Якщо так, то, з вашого дозволу, я зачекаю, поки минуть ці кілька хвилин, і допоможу вам спуститися з гори.
– Дякую, я завжди сама даю собі раду.
– Але я принаймні понесу ваш стілець і альбом.
Вона не відмовила мені у цій ласці, проте я образився за її очевидне бажання здихатися мене і вже почав був шкодувати, що лишився, аж вона трохи заспокоїла мене, запитавши, що я думаю про якусь деталь на її малюнку. На щастя, моя думка отримала її схвалення, тож удосконалення, яке я запропонував, було прийняте без вагань.
– Мені часто хочеться, – сказала вона, – почути сторонню думку, бо я не дуже довіряю власному оку і розуму, адже вони так довго зосереджені на предметі зображення, що майже не здатні належно його оцінити.
– Це, – відповів я, – тільки одне з багатьох лих, на які нас прирікає життя на самоті.
– Авжеж, – сказала вона; і ми знову замовкли.
Хвилини за дві вона сказала, що ескіз готовий, і згорнула альбом.
Повернувшись на майданчик, ми побачили, що там лишилися тільки Мері Мілворд, Ричард Вілсон і Артур Грем. Юний панич міцно спав, поклавши голову Мері на коліна; Ричард сидів поруч і читав кишенькове виданням якогось класичного автора. Він ніколи нікуди не ходив без книжки: час, що не був присвячений навчанню, здавався йому втраченим. Навіть зараз він не почував утіхи від чистого повітря, лагідного сонця, прегарного морського краєвиду та музики хвиль і вітру, що шумів у кронах деревах, – навіть сидячи поряд із панною (хай і не найчарівнішою), він усе одно вирішив дістати книжку і з користю збути ту часину, поки їжа в животі перетравлюється, а зморене тіло спочиває від незвичних фізичних зусиль.
Проте, можливо, він таки вилучав хвильку, аби перекинутись словом чи поглядом зі своєю супутницею, – принаймні вона не образилася за його поведінку, бо на її не зовсім гарному личку відбилися втіха та супокій, і коли ми прийшли, вона добротливо дивилася на Ричарда.
Дорога додому не принесла мені такої самої втіхи, як мандрівка до моря, бо тепер місіс Грем їхала в екіпажі, а Еліза Мілворд ішла поруч зі мною. Вона помітила, що я надав перевагу молодій удові, і, вочевидь, почувалася знехтуваною. Вона не виявляла своєї досади ні докорами, ні гірким сарказмом, ні похмурим мовчанням – все це я міг би витерпіти або висміяти завиграшки, – її досада виллялася легкою меланхолією, м’якою, докірливою журбою, яка вразила мене до глибини душі. Я спробував підбадьорити її, і, вочевидь, до певної міри воно вдалося мені, та потім я відчув докори сумління, бо знав, що, раніше чи пізніше, вузол все одно треба буде розрубати.
Коли екіпаж зупинився біля Вілдфел-Холу, молода вдова і її син злізли, Роза сіла на місце кучера, а я умовив Елізу зайняти місце пані Грем. Розмістивши її в екіпажі і побажавши доброї ночі, я відчув полегшення і запропонував пані Грем понести її малярське приладдя, та вона вже повісила складаний стілець на руку і, узявши альбом, тут-таки попрощалася зі мною і з усім товариством. Цього разу так мило й по-дружньому вона відхилила мою допомогу, що я майже не образився на неї.
Розділ VIII
Минуло шість тижнів. Стояв гарний червневий ранок. Сіно вже покосили, але останній тиждень дощило, й тепер, коли нарешті випала гожа днина, я подався на сінокіс і працював нарівні з челяддю; вбравшись у сорочку, надівши на голову легкого солом’яного бриля, вилами я розтрушував паруючі вогкі покоси, причому з неабияким завзяттям і ретельністю, аби подати приклад наймитам, – аж зненацька усі мої добрі наміри зійшли нанівець, бо брат просто на поле приніс мені пакунок, який щойно прибув із Лондона. Я роздер обгортку і побачив гарне кишенькове видання «Марміона».
– Либонь, я знаю, для кого це, – сказав Фергус, помітивши, з якою втіхою розглядаю я томик. – Це для міс Елізи, точно.
Він виголосив це так упевнено і з таким обізнаним виглядом, що я був радий заперечити йому.
– Ти помиляєшся, хлопче, – сказав я. – А зараз іди сюди, псяюхо ти ледачий, і хоч раз побудь корисним – попрацюй тут, поки я не повернуся.
– Поки не повернешся? І куди ж ти оце зібрався, га?
– Тобі байдуже до того; а повернусь я ще до полудня.
– Ох, лишенько! А доти я маю гарувати, як віл, та ще й заставляти до роботи всіх цих парубків? Ну-ну! Що ж, послухаюся тебе, задля винятку, звичайно. Ану, хлопці, до роботи! Ось я прийшов пособити вам – і горе тому чоловікові або й жінці, що хоч на мить зупиняться – чи то роззирнутися наокіл, чи потилицю почухати, чи висякатися! Ніяких виправдань – робота, робота й робота в поті чола!
Поки він виголошував оту промову і тішив наймитів та наймичок, я подався додому і, переодягнувшись, попрямував із книгою у кишені до Вілдфел-Холу.
– Ого, – вигукнув мій брат, – то ви з нею так далеко зайшли, що подарунками обмінюєтеся?!
Не зовсім так, старий жевжику; то був мій перший експеримент, і я нетерпляче очікував його наслідків.
Після тієї мандрівки ми ще кілька разів бачилися з пані Грем, і я побачив, що вона не цурається мого товариства, якщо я обмежуюся обговоренням абстрактних питань або загальних тем, та щойно доходило до сентиментів чи ніжних поглядів, як її ставлення до мене мінялося і наступного разу вона була недоступна й холодна, мов крига. Проте ця обставина не надто мене бентежила, оскільки, як я гадав, випливало воно не з якоїсь нелюбові до моєї особи, а з упередженості проти другого шлюбу, – чи то з надмірної прихильності до свого покійного чоловіка, чи тому що з неї було вже досить того заміжжя. Спершу вона мовби тішилася тим, що гамувала мою пиху і нівечила мою самовпевненість, – мушу зізнатися, це глибоко вражало мене, хоча й спонукало до помсти, – та переконавшись, що я не був тим легковажним самовдоволеним джиґуном, за якого вона мене спочатку прийняла, вона почала по-іншому ставитися до моїх скромних залицянь. То було поважне, майже сумовите невдоволення, і незабаром я навчився його не викликати.
«Нехай-но спочатку я стану добрим приятелем її синові, – думалося мені, – поміркованим і надійним другом для неї самої, а потім, коли вона не зможе обійтися без мого товариства і допомоги, побачимо, що робити далі».
Тож ми розмовляли про живопис, поезію, музику, теологію, геологію і філософію: раз чи два я позичав їй книгу, а якось вона позичила мені свою; я зустрічав її під час прогулянок так часто, як тільки міг, і приходив у її дім так часто, як міг наважитися. Моїм першим приводом для візиту був цуцик, якого я приніс у подарунок Артурові, – батьком того песика був Санчо, тож дитина страшенно зраділа, і це не могло не сподобатися мамі. Ще одним приводом була книжка, яку я приніс її синові, – знаючи смаки його матері, я представив ту книжку їй на затвердження, перш ніж презентувати Артурові. Потім я приніс їй деякі рослини для саду від імені своєї сестри, заздалегідь умовивши Розу послати їх. Щоразу я цікавився картиною, яку вона малювала з морського ескізу, і мене запрошували до студії та запитували моєї думки чи просили поради.
Під час останнього візиту ми обговорювали поезію сера Вальтера Скотта, і вона висловила бажання прочитати «Марміон», тож у мене виникла ідея зробити їй подарунок, і, повернувшись додому, я відразу ж замовив цю книжку, а сьогодні зранку й отримав. Та ще треба було знайти привід для нового візиту, тож я придбав блакитного сап’янового нашийника для Артурового песика; і коли хлопчик отримав цей подарунок, то радість його була більша, ніж того заслуговувала вартість дарунка або егоїстичний мотив дарувальника, а я ризикнув попросити дозволу місіс Грем ще раз поглянути на картину.
– О так! Заходьте, – сказала вона (бо я зустрів їх у саду). – Я скінчила її й навіть у раму вставила. Скажіть мені свою останню думку, і якщо ви зможете запропонувати якесь подальше покращення, то воно буде належним чином розглянуте.
Картина була прегарна; краєвид ніби під дією чарів перейшов на полотно; але я стримано висловив свій захват, остерігаючись викликати її невдоволення. Проте вона уважно спостерігала за моїм виразом обличчя і прочитала щире захоплення у моїх очах. Розглядаючи полотно, я згадав про книгу і почав думати про те, як її подарувати. Мені було трохи лячно, але я вирішив не бути таким дурнем, що піде собі, навіть не спробувавши подарувати цю книжку. Марно чекати, поки з’явиться якась нагода, тож я зиркнув у вікно, аби набратися хоробрості, а потім дістав книгу, обернувся і мовив:
– Ви хотіли прочитати «Марміон», місіс Грем; ось він, якщо ви будете так ласкаві прийняти цей подарунок.
Вона зашарілася, можливо, через ці незграбні слова. Потім розсудливо оглянула томик з обох боків, насупивши брови, мовчки погортала сторінки, а далі закрила книгу і спокійно запитала, скільки вона коштує.
Я відчув, як гаряча кров кинулася мені в обличчя.
– Мені шкода ображати вас, пане Маркгаме, – докинула вона, – але якщо я не заплачу за книгу, то не зможу її узяти, – і вона поклала її на стіл.
– Чому не зможете?
– Тому що!..
– Чому?! – повторив я, причому так роздратовано, що вона звела погляд і твердо подивилася мені у вічі.
– Тому що мені не подобається брати на себе борги, з якими ніколи не зможу розрахуватись – я й так вже зобов’язана вам за вашу доброту до мого сина; але його вдячна прихильність і ваші власні хороші почуття мають винагородити вас за це.
– Нісенітниця! – вигукнув я.
Вона знову глянула на мене з виразом спокійного подиву, що виглядало як догана.
– То ви не візьмете книги? – вже трохи лагідніше запитав я.
– Я її охоче візьму, якщо ви дозволите мені за неї заплатити.
Я назвав їй точну ціну та ще й із поштовими видатками, причому так спокійно, як тільки зміг, бо насправді ладен був заплакати від розчарування і досади.
Вона дістала гаманця і вже хотіла була віддати гроші за книжку, та, глянувши на мене, завагалася, а потім лагідно сказала:
– Бачу, ви вважаєте себе ображеним, містере Маркгаме. Мені хочеться, аби ви зрозуміли, що… що я…
– Я вас розумію, і до того ж чудово, – сказав я. – Вам здається, що якби ви прийняли від мене зараз цей дарунок, то надалі я зловживав би цим. Мушу сказати, ви помиляєтеся: якщо ви зробите мені ласку, прийнявши цей подарунок, то я не вважатиму це прецедентом для майбутніх послуг. Ви нічим не зобов’язані мені, – всі зобов’язання на моєму боці, на вашому лише прихильність.
– Що ж, ловлю вас на слові, – відповіла вона з янгольською усмішкою, кладучи ті гроші до гаманця, – тільки ж пам’ятайте!..
– Я пам’ятатиму те, що сказав, та не карайте мене за самовпевненість, позбавляючи своєї дружби – або зачекайте, поки я спокутую її, ставши стриманішим, ніж був раніше, – сказав я, протягаючи руку для прощання, бо був занадто збуджений, аби лишитися.
– Що ж, давайте залишимось такими, якими й були, – відповіла вона, щиро стискаючи мою долоню.
Мені важко було стриматись, щоб не притиснути її ніжну долоньку до своїх уст, та ця передчасна жертва завдала б моїм надіям майже смертельного удару.
Додому я повертався схвильований, серце мало не вискакувало з грудей. Стояла страшенна спека, та я й не помічав її, бо думав тільки про пані Грем, про її недоступність і свою нестриманість та нетактовність, про її рішення і свою нездатність подолати його, сподівався, що… втім, не буду стомлювати тебе своїми суперечливими надіями і побоюваннями.
– Либонь, я знаю, для кого це, – сказав Фергус, помітивши, з якою втіхою розглядаю я томик. – Це для міс Елізи, точно.
Він виголосив це так упевнено і з таким обізнаним виглядом, що я був радий заперечити йому.
– Ти помиляєшся, хлопче, – сказав я. – А зараз іди сюди, псяюхо ти ледачий, і хоч раз побудь корисним – попрацюй тут, поки я не повернуся.
– Поки не повернешся? І куди ж ти оце зібрався, га?
– Тобі байдуже до того; а повернусь я ще до полудня.
– Ох, лишенько! А доти я маю гарувати, як віл, та ще й заставляти до роботи всіх цих парубків? Ну-ну! Що ж, послухаюся тебе, задля винятку, звичайно. Ану, хлопці, до роботи! Ось я прийшов пособити вам – і горе тому чоловікові або й жінці, що хоч на мить зупиняться – чи то роззирнутися наокіл, чи потилицю почухати, чи висякатися! Ніяких виправдань – робота, робота й робота в поті чола!
Поки він виголошував оту промову і тішив наймитів та наймичок, я подався додому і, переодягнувшись, попрямував із книгою у кишені до Вілдфел-Холу.
– Ого, – вигукнув мій брат, – то ви з нею так далеко зайшли, що подарунками обмінюєтеся?!
Не зовсім так, старий жевжику; то був мій перший експеримент, і я нетерпляче очікував його наслідків.
Після тієї мандрівки ми ще кілька разів бачилися з пані Грем, і я побачив, що вона не цурається мого товариства, якщо я обмежуюся обговоренням абстрактних питань або загальних тем, та щойно доходило до сентиментів чи ніжних поглядів, як її ставлення до мене мінялося і наступного разу вона була недоступна й холодна, мов крига. Проте ця обставина не надто мене бентежила, оскільки, як я гадав, випливало воно не з якоїсь нелюбові до моєї особи, а з упередженості проти другого шлюбу, – чи то з надмірної прихильності до свого покійного чоловіка, чи тому що з неї було вже досить того заміжжя. Спершу вона мовби тішилася тим, що гамувала мою пиху і нівечила мою самовпевненість, – мушу зізнатися, це глибоко вражало мене, хоча й спонукало до помсти, – та переконавшись, що я не був тим легковажним самовдоволеним джиґуном, за якого вона мене спочатку прийняла, вона почала по-іншому ставитися до моїх скромних залицянь. То було поважне, майже сумовите невдоволення, і незабаром я навчився його не викликати.
«Нехай-но спочатку я стану добрим приятелем її синові, – думалося мені, – поміркованим і надійним другом для неї самої, а потім, коли вона не зможе обійтися без мого товариства і допомоги, побачимо, що робити далі».
Тож ми розмовляли про живопис, поезію, музику, теологію, геологію і філософію: раз чи два я позичав їй книгу, а якось вона позичила мені свою; я зустрічав її під час прогулянок так часто, як тільки міг, і приходив у її дім так часто, як міг наважитися. Моїм першим приводом для візиту був цуцик, якого я приніс у подарунок Артурові, – батьком того песика був Санчо, тож дитина страшенно зраділа, і це не могло не сподобатися мамі. Ще одним приводом була книжка, яку я приніс її синові, – знаючи смаки його матері, я представив ту книжку їй на затвердження, перш ніж презентувати Артурові. Потім я приніс їй деякі рослини для саду від імені своєї сестри, заздалегідь умовивши Розу послати їх. Щоразу я цікавився картиною, яку вона малювала з морського ескізу, і мене запрошували до студії та запитували моєї думки чи просили поради.
Під час останнього візиту ми обговорювали поезію сера Вальтера Скотта, і вона висловила бажання прочитати «Марміон», тож у мене виникла ідея зробити їй подарунок, і, повернувшись додому, я відразу ж замовив цю книжку, а сьогодні зранку й отримав. Та ще треба було знайти привід для нового візиту, тож я придбав блакитного сап’янового нашийника для Артурового песика; і коли хлопчик отримав цей подарунок, то радість його була більша, ніж того заслуговувала вартість дарунка або егоїстичний мотив дарувальника, а я ризикнув попросити дозволу місіс Грем ще раз поглянути на картину.
– О так! Заходьте, – сказала вона (бо я зустрів їх у саду). – Я скінчила її й навіть у раму вставила. Скажіть мені свою останню думку, і якщо ви зможете запропонувати якесь подальше покращення, то воно буде належним чином розглянуте.
Картина була прегарна; краєвид ніби під дією чарів перейшов на полотно; але я стримано висловив свій захват, остерігаючись викликати її невдоволення. Проте вона уважно спостерігала за моїм виразом обличчя і прочитала щире захоплення у моїх очах. Розглядаючи полотно, я згадав про книгу і почав думати про те, як її подарувати. Мені було трохи лячно, але я вирішив не бути таким дурнем, що піде собі, навіть не спробувавши подарувати цю книжку. Марно чекати, поки з’явиться якась нагода, тож я зиркнув у вікно, аби набратися хоробрості, а потім дістав книгу, обернувся і мовив:
– Ви хотіли прочитати «Марміон», місіс Грем; ось він, якщо ви будете так ласкаві прийняти цей подарунок.
Вона зашарілася, можливо, через ці незграбні слова. Потім розсудливо оглянула томик з обох боків, насупивши брови, мовчки погортала сторінки, а далі закрила книгу і спокійно запитала, скільки вона коштує.
Я відчув, як гаряча кров кинулася мені в обличчя.
– Мені шкода ображати вас, пане Маркгаме, – докинула вона, – але якщо я не заплачу за книгу, то не зможу її узяти, – і вона поклала її на стіл.
– Чому не зможете?
– Тому що!..
– Чому?! – повторив я, причому так роздратовано, що вона звела погляд і твердо подивилася мені у вічі.
– Тому що мені не подобається брати на себе борги, з якими ніколи не зможу розрахуватись – я й так вже зобов’язана вам за вашу доброту до мого сина; але його вдячна прихильність і ваші власні хороші почуття мають винагородити вас за це.
– Нісенітниця! – вигукнув я.
Вона знову глянула на мене з виразом спокійного подиву, що виглядало як догана.
– То ви не візьмете книги? – вже трохи лагідніше запитав я.
– Я її охоче візьму, якщо ви дозволите мені за неї заплатити.
Я назвав їй точну ціну та ще й із поштовими видатками, причому так спокійно, як тільки зміг, бо насправді ладен був заплакати від розчарування і досади.
Вона дістала гаманця і вже хотіла була віддати гроші за книжку, та, глянувши на мене, завагалася, а потім лагідно сказала:
– Бачу, ви вважаєте себе ображеним, містере Маркгаме. Мені хочеться, аби ви зрозуміли, що… що я…
– Я вас розумію, і до того ж чудово, – сказав я. – Вам здається, що якби ви прийняли від мене зараз цей дарунок, то надалі я зловживав би цим. Мушу сказати, ви помиляєтеся: якщо ви зробите мені ласку, прийнявши цей подарунок, то я не вважатиму це прецедентом для майбутніх послуг. Ви нічим не зобов’язані мені, – всі зобов’язання на моєму боці, на вашому лише прихильність.
– Що ж, ловлю вас на слові, – відповіла вона з янгольською усмішкою, кладучи ті гроші до гаманця, – тільки ж пам’ятайте!..
– Я пам’ятатиму те, що сказав, та не карайте мене за самовпевненість, позбавляючи своєї дружби – або зачекайте, поки я спокутую її, ставши стриманішим, ніж був раніше, – сказав я, протягаючи руку для прощання, бо був занадто збуджений, аби лишитися.
– Що ж, давайте залишимось такими, якими й були, – відповіла вона, щиро стискаючи мою долоню.
Мені важко було стриматись, щоб не притиснути її ніжну долоньку до своїх уст, та ця передчасна жертва завдала б моїм надіям майже смертельного удару.
Додому я повертався схвильований, серце мало не вискакувало з грудей. Стояла страшенна спека, та я й не помічав її, бо думав тільки про пані Грем, про її недоступність і свою нестриманість та нетактовність, про її рішення і свою нездатність подолати його, сподівався, що… втім, не буду стомлювати тебе своїми суперечливими надіями і побоюваннями.
Розділ IX
Хоча я й охолов до Елізи Мілворд, та вряди-годи бував із візитом у вікарія, бо не хотів різко поривати стосунки з його дочкою – це викликало б страшенне обурення і я став би предметом для пліток, та й вікарій рішуче образився б, адже він вважав, що я приходжу з візитами до нього особисто. Коли наступного дня після мого побачення із пані Грем я завітав до нього в гості, виявилося, що його немає вдома – і та обставина не була для мене такою приємною, як раніше. Хоч як там було, та я вирішив зробити свій візит коротким і розмовляти з Елізою у такій манері, на яку мені могло давати право наше довге знайомство і яка не могла ні образити її, ні послужити для заохочення хибних надій. У мене ніколи не було звички говорити про місіс Грем ні з нею, ні з ким-небудь іншим; та я не просидів і трьох хвилин, як вона сама заговорила про неї.
– Ох, містере Маркгаме! – майже пошепки сказала вона з приголомшеним виразом на обличчі. – А що ви думаєте про ті чутки, що ходять про місіс Грем?
– Які чутки?
– Ага, зараз! Ви й самі знаєте! – вона лукаво всміхнулася і похитала головою.
– Я нічого про них не знаю. І взагалі, що ви маєте на увазі, Елізо?
– О, не запитуйте мене! Я не можу цього пояснити, – вона взяла до рук батистову носову хустинку і почала обшивати її широкою мережаною облямівкою.
– Про що йдеться, міс Мілворд? Що вона має на увазі? – запитав я, звертаючись до її сестри, яка підшивала велике простирадло.
– Не знаю, – відповіла вона. – Йдеться про необґрунтовані чутки, які хтось розпускає. Сама я їх не чула, поки Еліза не розповіла, та якби й уся парафія настирливо твердила мені про це, я не повірю, бо добре знаю місіс Грем!
– Правильно, міс Мілворд! Хоч що там казали б, я теж певний у порядності пані Грем.
– Добре, – зітхнувши, зауважила Еліза, – добре мати таку втішну впевненість в чесноті тих, кого ми любимо. Аби лиш не виявилося, що ми довірилися тому, хто цього не заслуговує.
І вона так сумовито й ніжно глянула на мене, що серце моє здригнулося; проте щось не сподобалося мені в тих очах, і я подумав був, як міг захоплюватися ними. Мене розлютили ті натяки стосовно місіс Грем, які, я був певен, були брехнею, знала вона про це чи ні.
Однак того разу я більше нічого не сказав на цю тему і незабаром попрощався та й пішов собі, не почуваючи анінайменшого занепокоєння стосовно можливої правдивості цих таємничих чуток, лише бажаючи знати, що то були за чутки, хто їх розпустив і на чому вони ґрунтувалися та як їх можна було усунути або ж спростувати.
За кілька днів матуся влаштувала одну з наших тихих маленьких вечірок, на яку запросила друзів та сусідів. Прийшла і місіс Грем – тепер вона не могла ухилитися від запрошення, посилаючись на темні вечори або непогоду. Без неї вечірка для мене була б нестерпно нудною; але вже саме прибуття пані Грем втішило мене, і хоча я не міг заради неї нехтувати іншими гостями, як і не міг очікувати, що приверну більшу частину її уваги до себе, я все ж таки передчував задоволення.
Містер Лоренс також прийшов. Мені було цікаво подивитись, як він поводитиметься з місіс Грем. Втім, вони лише обмінялися легкими поклонами; ввічливо привітавши інших гостей, він сів на досить пристойній відстані від молодої вдови.
– Бачили такого хитруна? – прошепотіла Еліза, яка була моєю найближчою сусідкою. – Таке, наче вони геть не знайомі!
– І що з того?
– Чому ви вдаєте, ніби нічого не знаєте?
– Не знаю? Чого не знаю? – запитав я, причому так різко, що вона здригнулася і відповіла:
– О, тихіше! Не розмовляйте так голосно.
– Ну, то розкажіть мені, – відповів я, понизивши голос, – що ви маєте на увазі! Ненавиджу загадки.
– Ну, знаєте, я не поручусь за достовірність цього, – але хіба ви не чули?…
– Я не чув нічого, крім того, що ви мені кажете.
– У такому разі ви маєте бути навмисно глухим, бо це вам кожен розповість; але я бачу, що лише розгніваю вас, повторивши це, тому я краще триматиму язика за зубами.
Вона замовкла і склала перед собою руки з виглядом ображеної смиренності.
– Якби ви хотіли не гнівити мене, то мали б тримати свого язика за зубами із самого початку або ж відверто і чесно викласти все, що знаєте.
Вона дістала носову хустинку, підійшла до вікна і зупинилася, вочевидь, потонувши в сльозах. Я був здивований, роздратований, засоромлений – не стільки від власної різкості, скільки від її дитячої слабкості. Проте ніхто, здавалось, не звернув на неї уваги, а невдовзі нас покликали до чайного столу: у нас прийнято за будь-якої нагоди сідати до столу під час вечірнього чаю і перетворювати чаювання на повноцінний прийом їжі, тому що обідаємо ми рано. Зайнявши своє місце, я побачив, що з одного боку біля мене сидить Роза, а з другого немає нікого.
– Можна мені сісти біля вас? – озвався біля мого ліктя ніжний голос.
– Як хочете, – відказав я, і Еліза прослизнула до незайнятого стільця; а потім, зазирнувши мені в обличчя із напівсумною, напівграйливою посмішкою, прошепотіла:
– Ви такий суворий, Гілберте.
Зневажливо посміхнувшись, я передав їй чай і нічого не відповів, бо не мав чого казати.
– Ви так образилися… А що я такого зробила, скажіть мені? – ще жалібніше запитала вона.
– Беріть свій чай, Елізо, і не будьте нерозумною, – відповів я, передаючи їй цукор і вершки.
Цієї миті до Рози підійшла міс Вілсон.
– Чи не будете ви так ласкаві помінятися місцями зі мною, міс Маркгам? – запитала вона. – Річ у тому, що я не хочу сидіти поряд із місіс Грем. Якщо ваша мама вважає, що можна запрошувати таких осіб до свого дому, то, мабуть, не заперечуватиме проти того, аби її дочка водила з ними компанію.
Останнє речення було радше монологом, бо Роза вже сіла біля пані Грем; але я не був настільки ввічливим, аби так це залишити.
– Чи не будете так люб’язні розповісти мені, що ви маєте на увазі, міс Вілсон? – поцікавився я.
Запитання трохи налякало її.
– Я, містере Маркгаме, – холодно відповіла вона, – дуже здивована, що місіс Маркгам запросила до свого дому таку особу, як місіс Грем; але вона, може, просто не знає, що репутацію цієї леді навряд чи можна вважати прийнятною.
– Я теж не знаю цього, тож ви зробите мені послугу, пояснивши свою думку.
– Не думаю, що зараз час чи місце для таких пояснень; але, гадаю, навряд чи можете ви бути таким необізнаним, як вдаєте, – ви маєте знати її так само добре, як і я.
– Знаю і, можливо, трохи краще, ніж ви, тож якщо поінформуєте мене, що ви чули або вигадали про неї, то я зможу поправити вас.
– Якщо так, то чи можете ви мені сказати, хто був її чоловік і чи мала вона його коли-небудь?
Від обурення мені аж заціпило. У цей час і в такому місці я б не ризикнув щось відповідати.
– Хіба ви ніколи не помічали, – зауважила Еліза, – яка існує разюча схожість між цією її дитиною і…
– І ким? – наполягала на відповіді міс Вілсон із виглядом холодної, але завзятої жорстокості.
Еліза злякалася – цей натяк призначався лише для мого вуха.
– О, перепрошую! – виправдовувалась вона. – Звичайно, я можу помилятися…
Її слова супроводжувались лукавим глумливим поглядом у мій бік.
– Немає потреби просити мого вибачення, – відповіла її подруга, – але я не бачу тут нікого, хто хоча б трохи був схожий на це дитя, крім його матері, а коли ви чутимете злісні чутки, міс Елізо, я була б вам вдячна, тобто, я гадаю, ви добре зробите, якщо утримаєтесь від того, аби їх повторювати. Я припускаю, що особа, на яку ви натякали, це містер Лоренс; але можу вас запевнити, що ваші підозри украй недоречні; і якщо між ним і цією леді таки існує якийсь специфічний зв’язок (чого ніхто не має права стверджувати), принаймні він має (чого не можна сказати про деяких інших) достатнє почуття пристойності, яке не дає йому визнавати у присутності поважних осіб, що їхнє знайомство не обмежується лише поклоном при зустрічі; він, вочевидь, був як здивований, так і роздратований, побачивши її тут.
– Ну ж бо, хутчій! – вигукнув Фергус, який сидів з іншого боку від Елізи. – Каменя на камені не залиште від неї!
Міс Вілсон випросталася із виглядом крижаного презирства, але не сказала нічого. Еліза зібралась відповісти, але я урвав її і сказав:
– Ми вже достатньо говорили на цю тему; якщо ми можемо говорити лише для того, аби зводити наклепи на тих, хто займає вище становище, то давайте краще притримаємо язики.
– Так само вважає наш добрий пастор, – зауважив Фергус-Він у своєму найпіднесенішому гуморі цілий вечір промовляв до гостей і час від часу поглядав на вас із суворою доганою, поки ви непоштиво перешіптувалися, а одного разу зробив паузу посеред історії чи проповіді, не знаю, чого саме, і втупився у тебе, Гілберте, наче хотів сказати: «Коли пан Маркгам нафліртується із тими двома паннами, я продовжуватиму».
Не можу сказати, про що ще говорили за чайним столом, як і не скажу того, звідки взяв терпіння досидіти до кінця тієї вечірки. Пам’ятаю, насилу здужав допити свій чай і нічого не з їв; і перше, що я зробив, це пильно поглянув на Артура Грема, який сидів поруч зі своєю матір’ю, а потім так само пильно поглянув на містера Лоренса, який сидів далі; мене вразило те, що між ними таки була схожість, та після подальших роздумів я дійшов висновку, що схожість існувала лише в уяві.
Обоє мали делікатні риси обличчя, в Лоренса воно було бліде, а в Артура біле; але кирпатий Артурів носик ніколи не стане таким довгим і прямим, як у містера Лоренса; і контури його обличчя, хоча й не такого повного, щоб стати круглим, ніколи не стануть довгим овалом, як у Лоренса, та й чубчик світлішого, теплішого відтінку, ніж чуприна того пана, та й великі, ясні блакитні очі Артура вкрай не схожі на нерішучі карі очі містера Лоренса, що виказували його чутливу недовірливу душу, яка завжди ладна була сховатися від грубого світу. І як я міг повірити цьому огидному припущенню! Хіба я не знав місіс Грем? Хіба я не бачив її, не розмовляв із нею? Хіба не був упевнений, що за інтелектом, чистотою і моральністю вона була незмірно вищою від будь-кого з наклепників, що була вона найблагороднішою, найчудовішою із усіх представниць своєї статі, яких я коли-небудь бачив? Тож разом із Мері Мілворд міг я з певністю сказати, що якби навіть уся парафія або й увесь світ повторювали цю жахливу брехню, то я не повірив би, бо знав цю леді краще, ніж вони.
Тим часом серце моє ладне було вискочити з грудей, а душа кипіла від обурення. Я дивився на своїх сусідок із почуттям відрази і ненависті, яке майже не намагався приховати. З мене вже пожартувати кілька разів, бо я був неуважний до своїх сусідок, але мене це мало обходило: турбувала мене тільки одна тема та ще думка про те, коли ж урешті скінчиться вечірка. Містер Мілворд так розбалакався, що, здавалося, ніколи вже не замовкне: він розводився про те, що геть не вживає чаю і що вкрай шкідливо навантажувати шлунок рідкою їжею замість більш корисних харчів, а сам тим часом вицмулив уже четверту чашку.
Нарешті терпець мені урвався. Я підвівся і без жодного слова вибачення покинув гостей. Треба було подихати повітрям і заспокоїтися або ж подумати про все на самоті.
Щоб не видно було з вікон, я пройшов тихою алеєю, наприкінці якої стояла дерев’яна лава, оточена трояндами і жимолостю. Там я й сів, аби поміркувати над чеснотами і вадами господині Вілдфел-Холу; та не минуло і двох хвилин, як голоси та сміх сповістили мене, що гості теж вирішили провітритись у саду. Я вмостився в кутку альтанки й сподівався залишити її за собою, гарантувавши собі свободу як від чийогось спостереження, так і від вторгнення, – аж тут виявилося, що хтось уже йде алеєю!
Та коли я глянув крізь переплетене галуззя, щоб з’ясувати, ким були ті непрохані гості, моя досада відразу ж ущухла, бо стежкою йшли місіс Грем із Артуром. Чому вони були самі? Може, гості вже повірили наклепам і відвернулися від них? Я відразу ж пригадав, що на початку вечора місіс Вілсон непомітно підсунула свого стільця до моєї матері й, нахилившись, пошепки викладала якусь конфіденційну інформацію; і з безперервного похитування її голови, гримас її зморшкуватої фізіономії та підморгування її маленьких недобрих очиць я дійшов висновку, що то був якийсь пікантний скандал, а з огляду на передбачливу конфіденційність процесу передачі інформації припустив, що об’єктом наклепів був хтось із гостей. Підсумувавши погляди та жести моєї матусі, що були виразом жаху та недовіри, я вирішив, що цим об’єктом була місіс Грем. Я не виходив зі свого сховку, поки вона не дійшла до кінця алеї, щоб моя поява не спонукала її до втечі, та, побачивши мене, вона завмерла на місці і, здавалось, хотіла була повернути назад.
– О, ми вас не потурбуємо, містере Маркгаме! – сказала вона. – Ми самі прийшли сюди в пошуках самотності, а не для того, щоб втручатися у ваші роздуми.
– Ох, містере Маркгаме! – майже пошепки сказала вона з приголомшеним виразом на обличчі. – А що ви думаєте про ті чутки, що ходять про місіс Грем?
– Які чутки?
– Ага, зараз! Ви й самі знаєте! – вона лукаво всміхнулася і похитала головою.
– Я нічого про них не знаю. І взагалі, що ви маєте на увазі, Елізо?
– О, не запитуйте мене! Я не можу цього пояснити, – вона взяла до рук батистову носову хустинку і почала обшивати її широкою мережаною облямівкою.
– Про що йдеться, міс Мілворд? Що вона має на увазі? – запитав я, звертаючись до її сестри, яка підшивала велике простирадло.
– Не знаю, – відповіла вона. – Йдеться про необґрунтовані чутки, які хтось розпускає. Сама я їх не чула, поки Еліза не розповіла, та якби й уся парафія настирливо твердила мені про це, я не повірю, бо добре знаю місіс Грем!
– Правильно, міс Мілворд! Хоч що там казали б, я теж певний у порядності пані Грем.
– Добре, – зітхнувши, зауважила Еліза, – добре мати таку втішну впевненість в чесноті тих, кого ми любимо. Аби лиш не виявилося, що ми довірилися тому, хто цього не заслуговує.
І вона так сумовито й ніжно глянула на мене, що серце моє здригнулося; проте щось не сподобалося мені в тих очах, і я подумав був, як міг захоплюватися ними. Мене розлютили ті натяки стосовно місіс Грем, які, я був певен, були брехнею, знала вона про це чи ні.
Однак того разу я більше нічого не сказав на цю тему і незабаром попрощався та й пішов собі, не почуваючи анінайменшого занепокоєння стосовно можливої правдивості цих таємничих чуток, лише бажаючи знати, що то були за чутки, хто їх розпустив і на чому вони ґрунтувалися та як їх можна було усунути або ж спростувати.
За кілька днів матуся влаштувала одну з наших тихих маленьких вечірок, на яку запросила друзів та сусідів. Прийшла і місіс Грем – тепер вона не могла ухилитися від запрошення, посилаючись на темні вечори або непогоду. Без неї вечірка для мене була б нестерпно нудною; але вже саме прибуття пані Грем втішило мене, і хоча я не міг заради неї нехтувати іншими гостями, як і не міг очікувати, що приверну більшу частину її уваги до себе, я все ж таки передчував задоволення.
Містер Лоренс також прийшов. Мені було цікаво подивитись, як він поводитиметься з місіс Грем. Втім, вони лише обмінялися легкими поклонами; ввічливо привітавши інших гостей, він сів на досить пристойній відстані від молодої вдови.
– Бачили такого хитруна? – прошепотіла Еліза, яка була моєю найближчою сусідкою. – Таке, наче вони геть не знайомі!
– І що з того?
– Чому ви вдаєте, ніби нічого не знаєте?
– Не знаю? Чого не знаю? – запитав я, причому так різко, що вона здригнулася і відповіла:
– О, тихіше! Не розмовляйте так голосно.
– Ну, то розкажіть мені, – відповів я, понизивши голос, – що ви маєте на увазі! Ненавиджу загадки.
– Ну, знаєте, я не поручусь за достовірність цього, – але хіба ви не чули?…
– Я не чув нічого, крім того, що ви мені кажете.
– У такому разі ви маєте бути навмисно глухим, бо це вам кожен розповість; але я бачу, що лише розгніваю вас, повторивши це, тому я краще триматиму язика за зубами.
Вона замовкла і склала перед собою руки з виглядом ображеної смиренності.
– Якби ви хотіли не гнівити мене, то мали б тримати свого язика за зубами із самого початку або ж відверто і чесно викласти все, що знаєте.
Вона дістала носову хустинку, підійшла до вікна і зупинилася, вочевидь, потонувши в сльозах. Я був здивований, роздратований, засоромлений – не стільки від власної різкості, скільки від її дитячої слабкості. Проте ніхто, здавалось, не звернув на неї уваги, а невдовзі нас покликали до чайного столу: у нас прийнято за будь-якої нагоди сідати до столу під час вечірнього чаю і перетворювати чаювання на повноцінний прийом їжі, тому що обідаємо ми рано. Зайнявши своє місце, я побачив, що з одного боку біля мене сидить Роза, а з другого немає нікого.
– Можна мені сісти біля вас? – озвався біля мого ліктя ніжний голос.
– Як хочете, – відказав я, і Еліза прослизнула до незайнятого стільця; а потім, зазирнувши мені в обличчя із напівсумною, напівграйливою посмішкою, прошепотіла:
– Ви такий суворий, Гілберте.
Зневажливо посміхнувшись, я передав їй чай і нічого не відповів, бо не мав чого казати.
– Ви так образилися… А що я такого зробила, скажіть мені? – ще жалібніше запитала вона.
– Беріть свій чай, Елізо, і не будьте нерозумною, – відповів я, передаючи їй цукор і вершки.
Цієї миті до Рози підійшла міс Вілсон.
– Чи не будете ви так ласкаві помінятися місцями зі мною, міс Маркгам? – запитала вона. – Річ у тому, що я не хочу сидіти поряд із місіс Грем. Якщо ваша мама вважає, що можна запрошувати таких осіб до свого дому, то, мабуть, не заперечуватиме проти того, аби її дочка водила з ними компанію.
Останнє речення було радше монологом, бо Роза вже сіла біля пані Грем; але я не був настільки ввічливим, аби так це залишити.
– Чи не будете так люб’язні розповісти мені, що ви маєте на увазі, міс Вілсон? – поцікавився я.
Запитання трохи налякало її.
– Я, містере Маркгаме, – холодно відповіла вона, – дуже здивована, що місіс Маркгам запросила до свого дому таку особу, як місіс Грем; але вона, може, просто не знає, що репутацію цієї леді навряд чи можна вважати прийнятною.
– Я теж не знаю цього, тож ви зробите мені послугу, пояснивши свою думку.
– Не думаю, що зараз час чи місце для таких пояснень; але, гадаю, навряд чи можете ви бути таким необізнаним, як вдаєте, – ви маєте знати її так само добре, як і я.
– Знаю і, можливо, трохи краще, ніж ви, тож якщо поінформуєте мене, що ви чули або вигадали про неї, то я зможу поправити вас.
– Якщо так, то чи можете ви мені сказати, хто був її чоловік і чи мала вона його коли-небудь?
Від обурення мені аж заціпило. У цей час і в такому місці я б не ризикнув щось відповідати.
– Хіба ви ніколи не помічали, – зауважила Еліза, – яка існує разюча схожість між цією її дитиною і…
– І ким? – наполягала на відповіді міс Вілсон із виглядом холодної, але завзятої жорстокості.
Еліза злякалася – цей натяк призначався лише для мого вуха.
– О, перепрошую! – виправдовувалась вона. – Звичайно, я можу помилятися…
Її слова супроводжувались лукавим глумливим поглядом у мій бік.
– Немає потреби просити мого вибачення, – відповіла її подруга, – але я не бачу тут нікого, хто хоча б трохи був схожий на це дитя, крім його матері, а коли ви чутимете злісні чутки, міс Елізо, я була б вам вдячна, тобто, я гадаю, ви добре зробите, якщо утримаєтесь від того, аби їх повторювати. Я припускаю, що особа, на яку ви натякали, це містер Лоренс; але можу вас запевнити, що ваші підозри украй недоречні; і якщо між ним і цією леді таки існує якийсь специфічний зв’язок (чого ніхто не має права стверджувати), принаймні він має (чого не можна сказати про деяких інших) достатнє почуття пристойності, яке не дає йому визнавати у присутності поважних осіб, що їхнє знайомство не обмежується лише поклоном при зустрічі; він, вочевидь, був як здивований, так і роздратований, побачивши її тут.
– Ну ж бо, хутчій! – вигукнув Фергус, який сидів з іншого боку від Елізи. – Каменя на камені не залиште від неї!
Міс Вілсон випросталася із виглядом крижаного презирства, але не сказала нічого. Еліза зібралась відповісти, але я урвав її і сказав:
– Ми вже достатньо говорили на цю тему; якщо ми можемо говорити лише для того, аби зводити наклепи на тих, хто займає вище становище, то давайте краще притримаємо язики.
– Так само вважає наш добрий пастор, – зауважив Фергус-Він у своєму найпіднесенішому гуморі цілий вечір промовляв до гостей і час від часу поглядав на вас із суворою доганою, поки ви непоштиво перешіптувалися, а одного разу зробив паузу посеред історії чи проповіді, не знаю, чого саме, і втупився у тебе, Гілберте, наче хотів сказати: «Коли пан Маркгам нафліртується із тими двома паннами, я продовжуватиму».
Не можу сказати, про що ще говорили за чайним столом, як і не скажу того, звідки взяв терпіння досидіти до кінця тієї вечірки. Пам’ятаю, насилу здужав допити свій чай і нічого не з їв; і перше, що я зробив, це пильно поглянув на Артура Грема, який сидів поруч зі своєю матір’ю, а потім так само пильно поглянув на містера Лоренса, який сидів далі; мене вразило те, що між ними таки була схожість, та після подальших роздумів я дійшов висновку, що схожість існувала лише в уяві.
Обоє мали делікатні риси обличчя, в Лоренса воно було бліде, а в Артура біле; але кирпатий Артурів носик ніколи не стане таким довгим і прямим, як у містера Лоренса; і контури його обличчя, хоча й не такого повного, щоб стати круглим, ніколи не стануть довгим овалом, як у Лоренса, та й чубчик світлішого, теплішого відтінку, ніж чуприна того пана, та й великі, ясні блакитні очі Артура вкрай не схожі на нерішучі карі очі містера Лоренса, що виказували його чутливу недовірливу душу, яка завжди ладна була сховатися від грубого світу. І як я міг повірити цьому огидному припущенню! Хіба я не знав місіс Грем? Хіба я не бачив її, не розмовляв із нею? Хіба не був упевнений, що за інтелектом, чистотою і моральністю вона була незмірно вищою від будь-кого з наклепників, що була вона найблагороднішою, найчудовішою із усіх представниць своєї статі, яких я коли-небудь бачив? Тож разом із Мері Мілворд міг я з певністю сказати, що якби навіть уся парафія або й увесь світ повторювали цю жахливу брехню, то я не повірив би, бо знав цю леді краще, ніж вони.
Тим часом серце моє ладне було вискочити з грудей, а душа кипіла від обурення. Я дивився на своїх сусідок із почуттям відрази і ненависті, яке майже не намагався приховати. З мене вже пожартувати кілька разів, бо я був неуважний до своїх сусідок, але мене це мало обходило: турбувала мене тільки одна тема та ще думка про те, коли ж урешті скінчиться вечірка. Містер Мілворд так розбалакався, що, здавалося, ніколи вже не замовкне: він розводився про те, що геть не вживає чаю і що вкрай шкідливо навантажувати шлунок рідкою їжею замість більш корисних харчів, а сам тим часом вицмулив уже четверту чашку.
Нарешті терпець мені урвався. Я підвівся і без жодного слова вибачення покинув гостей. Треба було подихати повітрям і заспокоїтися або ж подумати про все на самоті.
Щоб не видно було з вікон, я пройшов тихою алеєю, наприкінці якої стояла дерев’яна лава, оточена трояндами і жимолостю. Там я й сів, аби поміркувати над чеснотами і вадами господині Вілдфел-Холу; та не минуло і двох хвилин, як голоси та сміх сповістили мене, що гості теж вирішили провітритись у саду. Я вмостився в кутку альтанки й сподівався залишити її за собою, гарантувавши собі свободу як від чийогось спостереження, так і від вторгнення, – аж тут виявилося, що хтось уже йде алеєю!
Та коли я глянув крізь переплетене галуззя, щоб з’ясувати, ким були ті непрохані гості, моя досада відразу ж ущухла, бо стежкою йшли місіс Грем із Артуром. Чому вони були самі? Може, гості вже повірили наклепам і відвернулися від них? Я відразу ж пригадав, що на початку вечора місіс Вілсон непомітно підсунула свого стільця до моєї матері й, нахилившись, пошепки викладала якусь конфіденційну інформацію; і з безперервного похитування її голови, гримас її зморшкуватої фізіономії та підморгування її маленьких недобрих очиць я дійшов висновку, що то був якийсь пікантний скандал, а з огляду на передбачливу конфіденційність процесу передачі інформації припустив, що об’єктом наклепів був хтось із гостей. Підсумувавши погляди та жести моєї матусі, що були виразом жаху та недовіри, я вирішив, що цим об’єктом була місіс Грем. Я не виходив зі свого сховку, поки вона не дійшла до кінця алеї, щоб моя поява не спонукала її до втечі, та, побачивши мене, вона завмерла на місці і, здавалось, хотіла була повернути назад.
– О, ми вас не потурбуємо, містере Маркгаме! – сказала вона. – Ми самі прийшли сюди в пошуках самотності, а не для того, щоб втручатися у ваші роздуми.