Баграт Людмила. Зло

   – Стережися, Ларисо! Вона ззаду. Вона хоче тебе забрати, озирнися! – Замість цього просто сказала:
   – Ларисо, потрібна твоя допомога. Зроби мені укол, будь ласка, це дуже важливо для мене.
   Я простягнула їй шприц і ліки. Вона мовчки кивнула, вийшла з кухні, повернулася з аптечкою і почала готувати все необхідне для ін'єкції. Тепер колишню Ларису можна було впізнати не тільки по очах, а й в професійних рухах цієї жінки.
   Все позаду. Дощ перестав. Від мене тхнуло потом, проте це був приємний запах, приємніший за запах смерті, що панував у приміщенні. Ми знов мовчали. За годину – вісім речень. Небагато. Я відкашлялася.
   – Ларисо, ти фахівець. Порекомендуй мені протизаплідні ліки. Таблетки, яким можна довіряти.
   Вона знов вийшла з кімнати, повернулася з листком паперу й олівцем, мовчки написала кілька назв препаратів і адресу аптеки, де їх можна купити, простягнула мені. Я взяла, поклала в сумочку.
   – Дякую.
   – Нема за що.
   Ну от… Стосовно моїх потреб – все. Що ж тепер? Попрощатися і піти? Я не можу. Чому? Вона мені допомогла. Я хочу їй віддячити. – Навіщо? – Не знаю. Всі люди так роблять. Принаймні спитати, чи не можу я чимось допомогти. – Хочеш заспокоїти свою совість? Тоді краще йди. Ти знаєш, що нічого не можеш зробити. – Я не можу так. Прийшла, використала і пішла? – А що тут такого незвичного? Чим це відрізняється від процедури, яку ти виконуєш щодня? У магазині і метро, на роботі і вдома. Прийшла, використала і пішла. Родичів, друзів, знайомих і незнайомих. Щоправда, у випадку з Ларисою бракує красивих слів, обіцянок і запевнень, туману довгих, порожніх розмов, який ховає те, що ми не хочемо бачити, просто не ба-жа-є-мо. – Проте, проте… Я гарячково думала. Щось тут не так. Чогось бракує. Щось неправильно. Ось що!!! Я забула, що це двобічний процес! Я не тільки беру, я ще й віддаю! Я використовую їх і дозволяю використовувати себе. Тому й хочу їй чимось допомогти. Це буде справедливо. – Для кого? Хіба що для тебе, моя люба. Для тебе самої, бо їй ти непотрібна. Вона не може тебе використати, Марго, бо їй від тебе прибутку аніякого. А красивих слів їй уже годі. Ти небажана тут. Іди.
   Я, лінгвіст за фахом, заново відкривала для себе значення мови. Цікава ситуація. Жахлива ситуація. Кажуть, що в таких найкраще навчатися. Запам'ятай це, Марго! Подивись, на що ти схожа без мови. Лялька без ляльковода. Безпорадна купа лахміття.
   Я пригладила волосся, потерла лоба, поправила блузку. Я намагалася розмовляти. Рухами. Намагалася показати, що я збентежена, що не знаю, що робити, проте дуже хочу допомогти. Я сподівалася, що Лариса відповість, але вона не рухалася. Не розмовляла зі мною. Вона замкнула себе.
   Тиша була нестерпною, лякала. Здавалося, я назавжди втратила здатність розмовляти. Мабуть, так виглядає пекло. Абсолютна самотність. Брак будь-якої комунікації. Звуки, жести, міміка, кольори, запахи, думки – нічого. Тебе вимкнули. Ти навіть не можеш розмовляти сам з собою, бо тебе нема. Мовчить твоє серце, твій мозок, кров у твоїх судинах. Повна тиша. Абсолютна самотність, абсолютна свобода.
   Я підвелася. Цей рух завжди свідчить про рішучість.
   – Ларисо, я хотіла б…
   – Не треба. – Вона сиділа, поклавши руки на коліна, ноги зігнуті під прямим кутом, голова безсило звисла, все тіло – символ байдужости.
   – Може, тобі щось…
   – В мене все є.
   Я не витримала:
   – Але як це?
   – А так, як є…
   – Дякую, Ларисо, щиро тобі дякую. Ти мене виручила…
   Вона кивнула. Я вийшла у коридор, взяла сумочку. Лариса простягнула мені коробку цукерок, які я принесла з собою.
   – Мені не можна.
   – Вибач.
   – Нічого.
   У дверях я спробувала ще раз:
   – Ларисо, так не можна. Я хочу чимось допомогти, щось зробити, ти ж…
   – Я вмираю, Марго. Хочеш допомогти мені вмерти?
   Як усе просто. Два слова: «я вмираю». Дві лінії, що утворюють хрест. Хрест на твоєму житті, хрест на твоїй могилі.
   – Єдине, що ти можеш зробити…
   – Так?
   – Не кажи нічого Тетяні.
   – Гаразд. Ще раз дякую.
   Вона зачинила двері. Я повільно ішла сходами. Приголомшена, розбита. Так не можна! Ну не можна так, хоч би що! Ми – люди, ми звикли все обговорювати – і радість, і горе, з'ясовувати незрозуміле, ухвалювати рішення. Нам завжди потрібні пояснення. Як, чому, навіщо?
   Я зупинилася, повернулася і побігла нагору. Сусідня з Ларисиною квартира. Я постукала. Двері відчинила літня жінка. Типова бабуся – ладненька, кругленька, пишне сиве волосся, волошкові очі.
   – Здрастуйте.
   – Добрий день.
   Вона зацікавлено розглядала мене, проте намагалася робити це непомітно. Як ввічливо з її боку.
   – Розумієте, я до вас у такій делікатній справі… Ви знайомі з вашою сусідкою, Ларисою?
   її очі потемнішали. Вони вже не виблискували сміхом. Хтось задув їх, наче дві свічки.
   – Так, а що сталося?
   – Саме про це й хочу запитати вас. Будь ласка, допоможіть мені. Я сестра її найкращої подруги. Ми з Ларисою не бачилися два роки. І я… Вона нічого не каже, а я… Боже мій, що з нею?
   – Прошу, проходьте…
   Жінка провела мене до чистенької кухоньки. Веселі рожеві кахлі. Квітчасті фіранки.
   – Сідайте.
   Вона взяла чайник.
   – Чаю чи кави?
   – Ні, дякую.
   – Не відмовляйтеся. Ви так сполотніли. Вам треба випити чогось гарячого.
   Я спробувала всміхнутися. Жалюгідне видовище.
   – Тоді кави, будь ласка.
   – От і добре. – Вона повернулася до мене спиною і почала чаклувати з прянощами. Ця жінка вміла готувати каву. Я вловила запах кориці, ванілі, ще чогось дуже смачного. Я опустила очі. Коробка цукерок у моїх руках. Машинально прочитала назву: «Втрачений парадіз». І ви туди само! Глузуєте? Тоді готуйтеся до страти. Я відкрила коробку і поклала її на стіл. Жінка зітхнула і почала розповідати, не обертаючись до мене.
   – Лариса тяжко хвора. Родинна хвороба. Щось із щитовидною залозою. Назви я не знаю. Така довга, латинською. Та, зрештою… Це невиліковно. їй робили операцію, але… Вона вмирає.
   Я мовчала. Жінка поставила дві чашки на стіл. Я взяла свою – пахло смачно. Надзвичайно. Ковтнула, обпекла язик, нутрощі запалали, шлунок загарчав, як голодний пес. Добре, що я знов почала хоч щось відчувати.
   Цукерка танула у роті, кава зігрівала. Було аж так приємно, що навіть неприємно. Хочу сказати, що такі прості речі, як гаряча кава і солодкий шоколад здавалися чимось забороненим, викликали відчуття провини. У сусідній квартирі вмирала людина, не байдужа мені людина, а я спокійно насолоджувалася їжею. Хотілося трагедії: сліз, голодування, істеричного крику, безсонних ночей. Проте я залишалася спокійною. І знаєте чому? Тому, що я залишалася. Це Лариса відходила. Це в неї було право на трагедію. А я залишалася тут. (Там?) Я жила!
   Тепер я розумію, чому люди на похоронах готують пишний стіл, так багато їдять і п'ють. Вони налякані чужою смертю і їжею намагаються довести, що вони ще живі. Існують. Функціонують. Примітивно, проте дохідливо. З власного досвіду знаю.
   – І що вона зовсім сама? А батьки, чоловік, друзі? Жінка гірко всміхнулася:
   – Мати давно померла. Від цієї само хвороби. Батько пиячить. Чоловік… Не знала, що на світі існує така підлота. Кинув він її. Як тільки дізнався про хворобу, – накивав п'ятами. А Лариса вагітна. Зробила аборт. Продала все, що мала, зробила операцію. Тоді ще на щось сподівалася. Тепер уже ні. Друзі приходили. Дівчата з її лікарні. Щось говорили, обіцяли, запевняли. Себе заспокоювали. Ну походили, походили і зникли. А вона… замкнулася в собі. Нікого не підпускає.
   – На що ж вона живе?
   Жінка знизала плечима.
   – Виплачують їй щось від лікарні, допомагають з ліками. Якісь там знижки.
   – І все? Але ж існують спеціальні лікарні, клініки, фахівці, нові досягнення і…
   Вона махнула рукою. Такий відчай у жесті.
   – Нові досягнення, кажеш? Яка ж ти ще маленька, наївна дівчинка! На все це теба грошей. Дуже великих грошей. А в неї нічого не залишилося. Сама бачила – квартира порожня.
   – Стривайте! Завжди можна щось зробити. Виступити по телебаченню, надрукувати звернення до громадськості в газетах…
   – Виступали, друкували, зверталися. їздили до Києва, Москви.
   – І що?
   – Ти бачила, що. Вона вмирає.
   Я замислилася. Маячня якась. Людина ще не вмерла, проте її вже викреслили з документів, пам'яти, життя.
   – Послухайте, ми ж не звірі. Це в них, здається, хворих або проганяють, або з'їдають. Гаразд, я зрозуміла, вона вмирає. Та хіба ж не можна якось скрасити її останні дні? Я не вірю, що їй не потрібні друзі, затишок, увага.
   Жінка сумно похитала головою.
   – Надивилася ж ти мелодрам, дівчинко. Не треба робити зі смерти вечірку. Це дуже особисто. Цим не діляться з іншими. Розумію, ти хочеш допомогти. Ти добра людина, але ж у тебе немає нічого, що їй треба.
   Я підвелася, вже збиралася йти, проте на мить завагалася:
   – Ну а їсти їй щось треба?
   Жінка всміхнулася.
   – Небагато. Я піклуюся про це. Живемо з чоловіком самі. Скільки нам треба?
   Я вийняла блокнот, вирвала листок, написала на ньому свої телефон, ім'я, простягнула їй.
   – Ось. Зателефонуйте мені, будь ласка, якщо… коли… вона…
   – Гаразд. – Жінка провела мене до дверей. – Іди собі, дівчинко. Спасибі, що намагалася допомогти. Не думай про лихо. Про нього думати – все одно, що загукувати. Прощавай.
   – До побачення.
 
   Перший день на роботі – завжди виклик. Ранок почався з приголомшливої новини: працюватиму я не де-небудь, а в міжнародному відділі, і не ким-небудь, а його начальником, своїм же секретарем і своїми ж підлеглими, бо, як ви вже, напевне, здогадалися, у цьому відділі я була єдиним працівником.
   Десята ранку. Я сиділа у новому кріслі, за новим робочим столом і зацікавлено розглядала величезну купу листів, яка лежала переді мною. Якщо покласти лист на лист, вийде справжня Останкінська вежа. Данаїсу був потрібен звіт іноземної кореспонденції. Не пізніше, ніж завтра вранці. Пупсик, як подумки називала його секретаря Альошу, ввів мене в курс справ, докладно розповів про мої обов'язки, зміряв поглядом купу листів, потім мене, побажав мені успіхів, хмикнув і залишив кабінет. Судячи з виразу його обличчя, він був невисокої думки щодо моїх шансів втриматися на цьому місці. Я теж хмикнула: звіт буде у Данаїса сьогодні ввечері.
   У перші дні на роботі завжди так. Треба кричати, щоб тебе почули, махати руками, щоб помітили, працювати за десятьох, щоб оцінили. Руки трохи тремтіли, проте думки були чіткими і швидкими – звичайна передстартова лихоманка. Я ввімкнула комп'ютер, поклала руки на клавіатуру, подивилася на сірий, наче чистий листок паперу, монітор – символ запрошення, набагато виразніший за наше «ласкаво просимо». Глибоко вдихнувши, я схрестила ноги і почала заносити дані у комп'ютер.
   Який колір має мова? Синій, – скажете ви. Типова асоціація, бо чорнило, зазвичай, буває синім, ну, ще інколи чорним і червоним, наприклад, у вчителя. Проте це колір мовних знаків на папері. Я ж запитаю про мову взагалі, про всю систему. Якого кольору українська мова? А хінді? А грецька? Кожна мова має свій власний колір, форму, запах, звук, смак. Що довше вивчаєш мову, то краще ЇЇ відчуваєш всім своїм єством.
   Візьмімо, наприклад, німецьку. Вона – кольору жовтої глини. На дотик може бути сухою. Твердою, ламкою, а може бути м'якою, теплою, еластичною і піддатливою. Вона має запах розім'ятого в руці дубового листя і смак волоських горіхів, перетертих з цукром, лимонною шкоринкою, родзинками і корицею. Люди, які не розуміють німецької мови, кажуть, що вона звучить, як собака гарчить. Повірте мені, це неправда. Ця мова має звук, що нагадує падіння з гори каменя – ось він ударився об інший різко, коротко і чітко – «ді», відскочив і полетів у плавній дузі – «лі-і-бе». Красиво, правда? До речі, це слово означає кохання.
   І так з кожною мовою. Українська має біло-сіро-блакит-ний колір свіжовипраного полотна, на дотик – як невеличка хмарка, гладенька і пухнаста водночас, та невловима – як полонити повітря? Пахне вона спілими яблуками, смакує криничною водою, а звучить, як журавлиний крик. Англійська – з гіркуватим присмаком, на дотик – золотий пісок. Іспанська – кисло-солодка і звучить палким шепотом закоханого. Російська дзвенить, як сталь у кузні, а на дотик – пелюстки польового маку.
   Це відчуває кожна людина, бо вона живе не з мовою, а в мові, наче зернятко всередині плоду. Вона говорить мовою, думає мовою, чує мовою, вдихає її запах, відчуває її кінчиками пальців, бачить її перед собою щомиті свого життя і смакує її на своїх губах. Таку різноманітну у виявах і унікальну за суттю. Вона – одна-єдина, проте ім'я їй – легіон.
   Останній лист. Шістдесят три. Цікаво, Данаїс накопичував кореспонденцію спеціально для мене? Я глянула на годинник: майже шоста. Вісім годин безперервної праці. Я розігнулася, застогнала. Почала масажувати спину, ввімкнула принтер: хай працює, поки я тут розминаюся. Звіт був майже готовий. Майже. Я уважно роздивлялася чотири сторінки. Все зроблено так, як пояснював мені пупсик: країна, адреса, назва фірми-відправника, дата надсилання листа, дата надходження.
   Я замислилася. Гаразд, я розсортувала кореспонденцію за країнами – Німеччина до Німеччини, Англія до Англії і так далі, вказала, якою мовою написано лист, проте як Данаїс вирішить, що потрібно перекладати негайно, а що може почекати? Не доручить же він мені перекласти всю кореспонденцію за один день? Це неможливо. А як він встановить пріоритетність того чи того листа, коли не знає, про що в ньому йдеться? За назвою фірм? В принципі, можливо, проте… не завадило б трішечки власної ініціативи, Марго. Ти ж у нас творча особистість. Якби це було не так, навіщо ти тоді вносила класифікацію і стислий зміст кожного листа в окремий файл? Надрукуй це додатком до звіту. Якщо Данаїсу він буде не потрібним, ти нічого не втрачаєш. В іншому разі – будеш на крок попереду. Не забувай, що зараз іде гра, і твоє завдання – набрати якнайбільше очок. Гм. Звучить розумно. Я натиснула кілька клавішів, принтер почав друкувати. Тепер, здається, все.
   У приймальні пупсик грав на комп'ютері у зоряні війни. Зосереджений погляд, суворо зведені брови, мабуть, уявляв себе останнім космічним вікінгом. Приємно, що у всіх працівників цієї фірми такий само напружений робочий день, як і в мене. Я подумки всміхнулася. Заспокойся, Марго. Для Данаїса пупсик працює не в приймальні. Нарешті він мене помітив, незграбно закрив дисплей якоюсь текою і перейшов у Word. Ну що ти, любий, ніхто нічого не бачив.
   – До Олега Михайловича можна?
   Він розуміючи хмикнув:
   – Якісь проблеми?
   – Та начебто ні. Я принесла звіт.
   Пупсик розвів руками у вдаваному захопленні:
   – Вже? Які ми швидкі і працьовиті. Вперше бачу таку завзяту кар'єристку!
   Гм… Здається, цей слимак з мене глузує. Ну що ж, з такими типами не можна по-доброму…
   – Кожен відпрацьовує свої гроші, як може, Альошо.
   – Що??! – Він почервонів і скочив з крісла. Мабуть, щойно помітив, що до кімнати зайшла жінка. – Що ти маєш на увазі?
   Я подивилася на нього очима невинної дівчинки:
   – Тільки те, що сказала: працюю, як умію. А що тут такого? Цієї миті з кабінету Данаїса вийшли двоє поважних
   чоловіків з не менш поважними животами. Гладенькі, самовпевнені, на зріст – півтора метра кожний, проте якби вони підклали під ноги свої гаманці, – 2 метри 10, а, може, й вище. Я зітхнула. Сумна компенсація…
   За відвідувачами йшов Олег Михайлович:
   – О, Марго! Добре, що ви зайшли, а то я вже збирався вас викликати. Якісь проблеми?
   Дивно, тут всі чомусь очікують проблем. Всі, окрім мене.
   – Ні, я зі звітом, – я показала на теку.
   – Ого, яка швидкість! – Він звернувся до гостей:
   – Познайомтеся! Це – Марго, наш новий перекладач. – Товстуни зміряли мене аналітичними поглядами (до речі, знизу вгору, бо на підборах я була мало не вдвічі вища за них), мляво потиснули мені руку і щось пробурмотіли. Я подарувала їм холодну голлівудську посмішку і щось промимрила у відповідь. На цьому стандартний обмін люб'язностями можна було вважати завершеним, і Данаїс запросив мене до кабінету.
   Три хвилини. Чого він так довго продивляється той бісів звіт? П'ять хвилин. Мабуть, щось негаразд. Вісім хвилин. Ні, напевне, щось негаразд. Десять хвилин. Ну все, тепер він скаже: «Марго, це жахливо. Просто жахливо».
   Нарешті Данаїс зміряв мене втомленим поглядом:
   – Марго, це… добре. Дуже добре. – Він постукав пальцем по звіту. – Ви непогано попрацювали. Єдине зауваження – треба було вказати характер листа, ну, бодай якийсь натяк на зміст, щоб я міг якось орієнтуватися.
   Я подумки розсміялася. 1: 0! Точнісінько в ціль! Я мовчки простягнула йому додаток до звіту. Данаїс швидко проглянув його і всміхнувся:
   – Молодець, Марго! Ваша працездатність просто вражає. Мені завжди подобалися віддані своїй справі люди.
   Я знизала плечима:
   – Скоріше закохані.
   Данаїс розсміявся:
   – А оце по-жіночому – я вам про розум, ви мені про почуття! Проте хоч ти там що, а я задоволений вашим початком.
   Він кинув ще один погляд на звіт:
   – Як у вас з італійською?
   – Нема проблем. А от французька викликає в мене недобрі передчуття.
   Він відмахнувся від моїх слів:
   – Облиште! Це не мої проблеми. Ви ж у нас – міжнародний відділ. Звертайтеся до бюро, наймайте перекладача. З мого боку – фінансування, з Вашого – гарантія якости. Все зрозуміло?
   Я мовчки кивнула. Данаїс відкрив маленьку коробочку, яка стояла перед ним на столі, витяг сигару, відкусив кінчик, запалив. Я принюхалася. Нічого собі! Справжня, гаванська! Такі полюбляв один із моїх колишніх клієнтів, американець. Хоч я ніколи не любила курців сигар. Точніше, ніколи не довіряла цим людям. Емоційні, невитримані і неперед-бачувані. Завжди балансують на лезі своїх примх та фантазій, хапаючись за міцну і товсту сигару, як акробат хапається за жердину, щоб зберегти внутрішню рівновагу. Зовсім інша – люлька. Люльку курять не менш вишукані люди, проте ця вишуканість, навіть якоюсь мірою екстравагантність, скоріше внутрішня, прихована. Приємні люди. Стримані, з витримкою справжнього дорогого вина. Кілька хвилин мій новий шеф просто курив, потім відкашлявся:
   – Марго, у мене до вас ось таке запитання. Ви працюватимете переважно з англійською та німецькою, іноді іспанською та італійською. Чи не забагато це для однієї людини? Розумієте, мені байдуже – платити одному перекладачеві зарплатню у подвійному розмірі чи двом – стандартний оклад. Ви впевнені, що впораєтеся? Графік буде напруженим.
   Я подумки всміхнулася. Кого це він лякає напруженим графіком? Знав би він про мої студентські підробітки: з 8 ранку до 12 ночі наороботі, а потім з 12 до 6 ранку – над підручниками і конспектами друзів. Оце графік!
   – Я впевнена. Якщо я не впораюся, ви завжди зможете найняти ще одного перекладача.
   Він задумливо глянув на мене:
   – Судячи з ваших успіхів у перший робочий день, гадаю цього «якщо ж» не буде.
   – Я теж.
   Він підвівся:
   – І навіщо вам стільки грошей, Марго?
   Я стомлено всміхнулася:
   – Гадаєте, що мені дешево обходиться утримувати таку вимогливу жінку, як я?
   Він уважно придивився до мене:
   – Думаю, що ні. А чоловічу підтримку ви…
   – Ні.
   – Швидка реакція!
   Він потиснув мені руку, даючи зрозуміти, що розмову завершено, і раптом спитав:
   – Марго, даруйте за можливу некоректність запитання, але… В яких ви стосунках з Яновським?
   Гм… Цікаво. Якби ж я знала! В яких ми з тобою стосунках, Костянтине?
   – Я… Я знайома його сина. А чому ви спитали?
   Він на мить завагався:
   – Ну, просто. Щоб з'ясувати. Чи, сказати б, поставити всі крапки над «і». Розумієте, ми з Костянтином – давні друзі. Він чудова людина, прекрасний фахівець і, взагалі, яскрава особистість.
   Наші погляди зустрілися, і я поволі сказала:
   – Я рада, що він вам так подобається.
   Данаїс провів мене до дверей. Я повернулася у свій кабінет, сіла за стіл і замислилася. «Яскрава особистість…» Така реклама! Невже безкоштовно? Чого б це?
 
   Гієни наступали. Сотні, та ні, тисячі! Важко уявити, як один звичайний лев може впоратися з такою величезною зграєю. Куди ж поділися друзі, коли вони так необхідні? Раптом на екрані з'явився ховрашок Тімон, найкращий другСімбо. Дуже доречно! Я взяла зі столу цукерку, розгорнула і швидко кинула до рота. Події набирали обертів – ховрашок наважився на відчайдушний вчинок. Тремтячи від страху, Тімон чіпляє на вухо яскраво-червону троянду і, судомно усміхаючись, починає танок живота, щоб відволікти гієн від свого друга. Я раптом подумала, що, мабуть, у мене в скрутних ситуаціях на обличчі теж з'являється така дурнувата посмішка, проте я, не в змозі поглянути на себе збоку, наївно вірю, що «все контролюється». Я розсміялася.
   Ян висунув голову з сусідньої кімнати:
   – Та що ж там такого смішного? Кихкочеш майже щохвилини!
   – Ага! Заздрощі заїдають! Ходи сюди, посміємося разом, я не захланна.
   Ян вийшов зі спальні у самих лише штанях. Я швидко повернулася до телевізора, намагаючись ігнорувати раптове прискорення пульсу. Він сів поруч.
   – Та-а-ак, що в нас тут? «Цар-лев»?
   – Угу, – я намагалася не дивитися на нього. – Знаєш, Яне, я вже разів зо три бачила цей мультфільм і все одно не можу не хвилюватися. А що, як Тімона поранять?
   Ян відкинувся на спинку дивана:
   – Марго, це нелогічно. Один і той само мультфільм не може змінюватися від сеансу до сеансу. Якщо за сценарієм гієни не повинні з'їсти це кошеня, то вони його не з'їдять. Елементарно, зіронько!
   Я повернулася і уважно подивилася Яну в очі:
   – По-перше, Яне, не треба розмовляти зі мною, як з дитиною. Я все розумію, але мені подобається цей мультфільм, тому я не можу не хвилюватися знов і знов, коли його дивлюся. Такою я вже народилася. До речі, це науково обгрунтоване явище – «катарсис», емоційне очищення через сильні емоції, в моєму випадку – через вболівання за долю улюбленого персонажа. По-друге, це – не кошеня, а ховрашок, його звуть Тімон, і я вважаю його чарівним. Він – той само Гандж, що робить цей мультфільм бездоганним. Ну що, тепер логічно, ти, старий софісте?
   Погляд Яна був таким серйозним і таким… добрим. Я не витримала і торкнулася пальцями його скронь:
   – Знаєш, Яне, твої очі світяться добром.
   Він перехопив мою руку і поцілував:
   – Ні, зіронько, коханням.
   – А хіба є якась різниця? Кохання – це ж добро, так?
   – Так, крихітко. – Його очі потемнішали. – Кохання – це добро. Проте кожне добре будь-якої миті може повернутися до тебе другим боком.
   – Другим?
   – Так. Злим. Не думай про це, сонечко. В нашому коханні немає другого боку. В ньому лише добро. – Він пригорнув мене до себе, щоб не дивитися в мої очі. – Ти тільки поглянь, що виробляє твій Тімон!
   Бажання дивитися телевізор зникло. Поклавши голову Янові на коліна, я байдужо спостерігала за хороводом яскравих малюнків. Який же ти непослідовний, Яне! Спершу вчиш мене бути логічною, а потім кажеш, що в нашого кохання немає другого боку. Однобоке кохання… І де ж тут логіка? Кожну річ у цьому світі можна розглядати зверху і знизу, спереду і ззаду, справа і зліва. Так уже узвичаїлося. Невже настане час, коли наше кохання обернеться на зло? Не може бути. Не вірю.
   Ян погладив моє волосся.
   – Яка ж ти дивна, Марго. Все ніяк не збагну, як у тобі поєднуються стрічки Фелліні і мультфільми, органна музика і тяжкий рок, Ніцше і Булгаков, Пікассо і Валеджи. І кожному своєму захопленню ти віддаєшся сповна. В тебе – або кохаю, або ненавиджу. Середини не існує. Ти так логічно розмірковуєш і так нелогічно чиниш. Кожна мить з тобою – несподіванка. Яка ти насправді, Марго? Маленька наївна дівчинка чи доросла досвідчена жінка?
   Він узяв мене за підборіддя, нахилився – обличчя до обличчя – і зазирнув мені в самісіньку душу, шукаючи там відповідь на своє запитання.
   – Ой, не дивись на мене так, Яне!
   – Скажи мені, Марго, я хочу знати.
   – Я – Марго, – поволі вимовила я, наче розповідаючи вчителю складний вірш. – Доросла жінка і маленька дівчинка. Досвідчена і наївна. І речі, які мені подобаються, не можна назвати несумісними. Якщо уважно придивитися, вони зовсім однакові. Невже ти не бачиш, Яне? Всі ці речі прекрасні. Встрічках Фелліні – краса життя, у книжках Ніцше – краса божевілля, у Булгакова – краса любові, у Баха – краса гармонії, а в мультфільмах – краса дитинства. Ну подивись на них. Подивись на них, Яне! Хіба вони некрасиві? – Ян повернув голову до екрана телевізора. – Можна навіть абстрагуватися від безпосередньої краси малюнків. Примруж очі, так, щоб бачити лише барвисті плями. Подивись на їхній колір, на те, як плавно вони рухаються, як повільно змінюються. Вони розмовляють з тобою, невже ти не чуєш? Вони дарують тобі хвилини повної безтурботности, такої, яку ти знав лише в дитинстві. Вони добрі, Яне. Прекрасні в своїй доброті. В цьому світі багато красивих речей, Яне. Треба лише вміти їх знаходити.