Баграт Людмила. Зло

   Треба було змовчати, проте я не змогла:
   – Так, і дуже велику.
   Раптом слухавка майже вибухнула люттю:
   – А от і не треба її відчувати! Чуєш, Марго, не треба!!! Заради твоєї ж вигоди! Всі заплющили очі – і ти заплющ. Всі замкнули серця на замок – і ти так само. Ми всі помремо якогось дня, то щодня ж вмирай, не катуй себе, не витрачай час на пошуки примари!
   – А якщо це не примара?
   – Моя чернице! Створила собі бога, назвала його коханням, добровільно замкнулася в монастирі і молишся йому, чекаючи благодаті?
   Я остовпіла. Його слова влучили мені у самісіньке серце. Ніхто не знав, що я вже третій рік ходила до церкви і ставила свічки: одну за здравіє рідних, другу – за мою любов. Я молилися, я сподівалася, я вірила.
   – Твого бога не існує!!! – Дмитро майже кричав. – Про нього забули, його храми зруйнували, він нікому не потрібен, ніхто не пам'ятає його лику! Ти чуєш? Ніхто в цілому світі!!!
   – …
   – Марго! Алло! Алло! Марго, ти мене чуєш?
   Раптом телефон здався живою істотою. В кабінці замало місця. Я замкнула себе в тісній клітці з хижаком, який атакує, намагаючись завдати болю. Мені було важко дихати, я хотіла вийти.
   – Так, дуже уважно слухаю. Ти… гарно говориш.
   – Пробач мені, крихітко. Я… я не знаю, що на мене найшло. Я не хотів тебе ображати. Чесно-пречесно.
   Я повільно виштовхувала з себе слова:
   – Я знаю. Я тебе люблю. Чесно-пречесно. Треба закінчувати розмову. Вона й так коштуватиме тобі купу грошей. Телефонуватимеш додому, перекажи, що в мене все дуже добре.
   – Гаразд. – Його голос тремтів. Це злякало дужче, ніж його несподіваний гнів. Мене охопило нестерпне бажання викинути слухавку з кабіни, якнайдальше від себе. Підступна гадюко, з мене досить твоєї отрути. Проте я опанувала себе і ще дужче притиснула її до вуха.
   – Марго, ти ще тут?
   – Так, Дмитре.
   – Марго, знай, все, що я наговорив тобі про кохання – неправда.
   Боже, ну чому мені має бути так боляче!
   – Ні, чому ж… Гадаю, ти мав рацію.
   – В жодному разі! Послухай мене, Марго. – Він заговорив швидко, гарячково, немов боявся, що хтось його зупинить. – Мені дуже важко це говорити, але я мушу. Я був розлючений на тебе не через те, що ти казала дурниці, а через заздрість. Так. Я заздрю тобі до нестями. Заздрю твоїй вірі і, хоч як це банально, твоїй надії і любові. Заздрю, бо сам на таке не здатний, бо поруч з тобою відчуваю себе калікою. Заздрю, бо впевнений, що ти знайдеш те, що шукаєш. А ще… Я боюся за тебе, сестричко. Наляканий до смерти. Я не знаю, що таке справжнє кохання, проте шосте відчуття підказує мені, що Це дуже небезпечна річ. Бережи себе!… – Він кинув слухавку.
   Здавалося, його страх перекинувся й на мене, бо я тремтіла, наче в лихоманці. Проте за хвилину він зник, і залишилися божевільна втома і сум. А ще божевільна ніжність до Дмитра і безмежна вдячність за те, що він мене любить, що він у мене є. Мій блазень, мій кат, моя фортеця.
 
   Дні минали, як завжди. Я шукала постійну роботу, а в нашій країні знайти її, не маючи зв'язків, майже неможливо. Кому треба безпородне кошеня? Я жила на мізерну підтримку батьків, які віддавали мені останнє. На хліб вистачало, більшого я й не вимагала. Якось зводила кінці з кінцями, звичайно, допомагали тимчасові підробітки: кілька сторінок письмового перекладу там, кілька днів усного тут. Хоч, мушу зізнатися, усним перекладом заробляєш набагато більше, та й специфіка зовсім інша. Саме з нього все й почалося.
   Я саме виходила з кімнати, коли побачила, що до мене гості: коридором ішов мій колишній одногрупник з незнайомим мені чоловіком. Довелося повертатися. Погана прикмета.
   – Здрастуй, Марго. Давно не бачились. Мабуть, з півроку. А ти стала ще красивішою, не думав, що таке можливо.
   – Здрастуй, Вікторе, рада знову бачити тебе.
   До Віктора я ставилася непогано. Він мені часто допомагав, рекомендував знайомим як професійного перекладача, знаходив учнів для репетиторства. Гадаю, й він щось із цього мав. Такі, як Віктор, нічого не роблять просто так.
   Вони пройшли до кімнати. Двоє шикарно одягнутих чоловіків розглядали жалюгідне помешкання якщо й не гидливо, то іронічно. Я запропонувала каву. Грошей, які я тоді заробляла, вистачало лише на те, щоб пристойно одягатися, гарно виглядати і пригощати гостей доброю кавою. Крім цього старовинного напою в моїй шафі нудьгувала лише скибка чорного хліба. У кожного – свої пріоритети. Розмова була стрімкою, бо гості поспішали.
   Вітя дозволив собі стислий вступ.
   – Марго, це мій друг Андрій.
   – Дуже приємно. – Я подала руку. Андрій потиснув її швидко, міцно, з повагою.
   – Навзаєм.
   – Йому потрібен перекладач з німецької мови. Я запропонував твою кандидатуру, бо ти – найкраща.
   – Дякую.
   На роботі ніколи не треба опиратися перебільшенням. Вони – своєрідна компенсація за те, що більшість часу ти змушена вислуховувати претензії та зауваження.
   Далі говорив Андрій. Йому було не більше тридцяти. Зовні – спокійний, повільний, стриманий. Внутрішньо – сама велика несподіванка.
   – Я ексклюзивний представник великої німецької компанії «Nodd» в Україні. В Будинку науки і техніки завтра розпочнеться третя міжнародна наукова виставка. Триватиме чотири дні. Зі мною працює фахівець з Німеччини. З ним ви познайомитеся завтра. Вимоги до вас: синхронний переклад, швидкість, гарна вимова і, звичайно, чарівна усмішка. – Він розвів руками. – Рекламний бізнес. На презентаціях завжди так. Думаю, ви розумієте.
   – Безумовно. Переклад технічний?
   – Так. Термінологія досить складна, але незрозумілі моменти я поясню.
   – Впевнена, їх буде небагато.
   Він глянув здивовано:
   – А у вас є стиль, Марго. Зі свого боку впевнений, що ми складемо гарну команду.
   – Я теж.
   Ми швидко обговорили деталі, умови розрахунку, тривалість робочого дня. Настав час найделікатнішого запитання:
   – Ваш графік передбачає бенкети, прийоми?
   – А як же без них!
   – Моя участь необхідна?
   – А як же без вас!
   – Гаразд. Чи обмежується моя діяльність перекладацькою сферою? Розумієте, ми дорослі люди, і я вважаю, що краще одразу поставити всі крапки над «і». Таким чином ми уникнемо непорозумінь.
   Андрій примружив очі і задумливо всміхнувся:
   – А, ось ви про що, Марго! Запевняю, нам потрібен тільки перекладач. Стовідсоткова гарантія.
   Я підвелася:
   – Тоді – до зустрічі.
   Ми потиснули одне одному руки, і я відчула, що він мені не подобається.
 
   Перший день минув з перемінним успіхом. Робота була важкою не так через переклад, як через те, що презентації йшли одна за одною, привертали увагу десятків людей, і постійна циркуляція такої великої кількости незнайомих облич збивала з робочого ритму, бентежила і дратувала.
   Мій клієнт був не з тих, за ким сумують. Вельмишановний фахівець з Німеччини виявився товстим велетнем років шістдесяти, який полюбляв роздавати накази, говорити двозначні компліменти і розповідати непристойні жарти. Короткі перерви він використовував для історій зі свого життя, загальний зміст яких зводився до одного: в ліжку він – Казанова.
   … Того дня він стояв у першому ряді відвідувачів і впродовж чотирьох презентацій не зводив з мене очей. Німець почав жартувати, бо було очевидно, що цей чоловік вже вчетверте слухає одну і ту саму півгодинну лекцію не через палку любов до комп'ютерів. Я знервовано усміхалася. На п'ятому колі незнайомець зійшов з дистанції і щось довго обговорював з Андрієм. Потім вони удвох підійшли до нас, і цей чоловік кілька разів запитав німця про щось професійне. Як виявилося під час розмови, його звали Станіславом Олександровичем, і керував він не чим-небудь, а досить великою фірмою з програмного забезпечення.
   Того вечора Андрій мало не танцював від щастя: Станіслав Олександрович підписав два контракти і обіцяв привести зацікавлених знайомих, що відкривало можливості ще більшого прибутку. Німець теж радів: день удався. А я згадувала очі цього чоловіка, лукаву посмішку, неофіційний за своєю тривалістю поцілунок руки на прощання і раділа, що цей вдалий день уже закінчився.
   Наступного ранку Станіслав Олександрович з'явився один, презентацій не слухав, одразу пройшов до Андрія і щось довго з ним обговорював. Вони стояли осторонь, проте краєм ока я бачила, що дивляться вони на мене, і не могла позбутися неприємного відчуття, що й розмовляють вони про мене. Я очікувала великих проблем, однак Станіслав Олександрович був на диво обережним і обмежився лише вишуканими компліментами та своїм неофіційним поцілунком. Андрій також не мав до мене жодних претензій, розмовляв привітно і знову ж таки, дуже обережно. Я здавалася собі коштовною вазою з китайської порцеляни.
   Останній день завжди найважчий. Ділова активність сягає апогею, почуття зашкалюють, істерика одного перетворюється на загальну, і цим шаленим балом керує прощання. Прощаються всі: учасники виставки з відвідувачами, керівники з підлеглими, колеги з колегами, знайомі зі знайомими. Ярмарок закривається, іграшки зникають у пакунках, можна витерти усмішку з обличчя і знесилено впасти у найближче крісло. В такий день працюєш на аварійному живленні.
   Традиційний конверт уже відпочивав у моїй сумочці. Я теж мріяла про відпочинок. Але контракт був чинним до дванадцятої години, і на мене чекав пишний прощальний бенкет, головною стравою якого, як завжди, були лестощі, приправлені тостами на брудершафт, міцними потисками рук, п'яними обіймами, поцілунками і промовами на тему, «які ж ми всі хороші».
   Того вечора Андрій замовив окремий кабінет у найпрес-тижнішому ресторані міста. Про цей заклад розповідали казки. Сама лише назва «Куточок богів» давала зрозуміти, що він для обраних, про що не менш красномовно свідчили ціни…
   Я перекладала на автопілоті, байдужа до розкоші довкола, бо тоді найпрекраснішою річчю в світі було моє ліжко. Таке затишне, таке недосяжне… Тим часом німець з Андрієм так захопилися дегустацією міцних напоїв, що перекладати було майже нічого. Вино досить дивно на них подіяло, бо за півгодини їм раптово і дуже терміново було треба… ну просто було треба. Вони вибачились і зникли.
   Я заплющила очі, відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись хвилинною перервою. До дванадцятої залишалося рівно три години, якихось нещасних сто вісімдесят хвилин. Вони швидко пролетять, заспокоювала я себе, а тоді, опівночі, настане мій час, і я вільна, як птах, теж полечу додому, скину Ці незручні черевики на високих підборах, розпущу волосся і знов стану Попелюшкою. А все інше хай котиться під три чорти, хай цей божественний куточок стає гарбузом, відвідувачі – насінням, яке розпирає його боки, мій шеф заразом з клієнтом – двома пацюками. І хай вони далі виконують свої ролі в цій божевільній казочці. Мені байдуже, байдуже, байдуже! Все одно я знаю, що принца тут немає.
 
   До реальности мене повернуло відчуття, що за мною хтось стежить. Я озирнулася. Поруч у кріслі сидів Станіслав Олександрович.
   Добрячий переляк потребує багато енергії. В мене її не було.
   – Нудьгуєте?
   – Я на роботі.
   – Вже ні.
   – Ще так.
   Він хмикнув:
   – Ваших колег немає. Яка робота?
   Я знизала плечима, вдаючи байдужість:
   – Вони скоро повернуться.
   – Мені б вашу впевненість…
   Усміхаючись, він нахилився і зазирнув мені в очі. Шукав там страх, обурення, протест, насолоджувався ситуацією, грав. Ну, що ж, треба принаймні дізнатися назву гри та правила. Я спробувала:
   – Вибачте, що не привіталася, Станіславе Олександровичу, але Ваша поява була такою несподіваною, що я розгубилася.
   Він придивився до виразу мого обличчя і розчаровано протягнув:
   – Дивлячись на вас, цього не скажеш.
   Я спробувала всміхнутися. Давай, Марго, пограйся з ним у круту! Він тобі швиденько роги пообламує! – Фі, як брутально! Ні, в таких ситуаціях, як ця, треба бути ввічливою. Я спробувала розрядити обстановку:
   – Який дивний збіг, що ми зустрілися з вами в цьому ресторані! Ви тут просто відпочиваєте чи у вас свято? І як ви дізналися, що я саме в цьому кабінеті?
   Станіслав Олександрович, уважно вдивляючись в моє обличчя, нахилився і повільно вимовив:
   – Я тут теж, сказати б, на роботі. Це мій ресторан, Марго. – І не даючи мені отямитися, почав відкривати карту за картою:
   – Ваші друзі вже на шляху до аеропорту, проте це ще не означає, що термін вашого контракту закінчився. Ми ж – ділові люди. Я купив у Андрія три години вашого робочого часу. Останні і найдорожчі. Ви взагалі дуже дорога дівчина, Марго. Обійшлися мені в чотири угоди, які я майже подарував вашому шефові. До речі, гарний хлопець, все розуміє, завжди готовий допомогти. Тепер я – ваш шеф, ваш клієнт і ваша робота. Що скажете?
   Пауза. Досить довга. Я дивлюсь на підлогу і повільно рахую квадратики паркету, щоб заспокоїти сполохане серце.
   – Марго-о-о-о, – тихо покликав Станіслав Олександрович. – Не спіть, повертайтеся до мене. Я спитав, що ви думаєте про те, як ваші друзі вчинили з вами?
   Я відкашлялася.
   – Вони мені не друзі.
   Він відкинувся на спинку крісла.
   – І це все? Марго, вас продали, наче партію комп'ютерів, передали з рук у руки, підставили! Хіба це не збудило у вас справжнього вихору емоцій! Ну ж бо, не мовчіть, розкажіть, що ви відчуваєте!
   Я ненавиджу тебе. Ненавиджу і зневажаю. От і все, що я зараз відчуваю. Я подивилася йому прямо в обличчя.
   – Вам подобається досліджувати поведінку людей у їхній скруті? Це така розвага? Насолоджуєтеся владою, прикриваючи власну неміч?
   Раптом він нахилився і вхопив мою руку. Блискавичні рухи, бездоганна координація. Його пальці стиснули мій зап'ясток так сильно, наче хотіли його розчавити. Завтра неодмінно будуть синці. Доведеться носити блузку з довгими рукавами. Чи, може, браслет прикриє? Навряд…
   Наші погляди зустрілися. Він по-справжньому розлютився. Мабуть, не треба було цього казати.
   – Не треба було цього казати, Марго. Відповідати запитанням на запитання – привілей, якого ви собі не можете Дозволити. Не тут, не зараз.
   Зненацька він почав сміятися, голосно, нестримно. Цікава людина. Все в нього по-справжньому: і сміх, і лють. Одне за одним і так швидко.
   Яка бурхлива життєва енергія!
   Станіслав Олександрович закашлявся.
   – Прекрасна жінка, професійний перекладач, талановита актриса, цікаво, що ще? Ви добре граєте, Марго. Чесно, зовні нічого не помітно, проте з вашим пульсом вам не впоратися. Обережніше, а то й до двохсот підскочить! Мені тут не треба нещасних випадків.
   – Тоді не лякайте мене.
   – Не можу, Марго. Нічого не можу з собою вдіяти, це так приємно. – Він знов засміявся.
   Через його сміх я не почула, як у двері постукали. Ввійшов офіціант, прибрав зі столу і знов накрив, але тепер уже на двох. Поставив свічки і зник. Я провела його тягучим поглядом.
   – Не треба, дитинко, вас іще не ґвалтують.
   Все він помічає, лукавий диявол! Я спробувала пом'якшити ситуацію:
   – Цього я не боюся, ви не схожі на чоловіка, який ґвалтує жінок. Таке в мене враження. До речі, я ж зовсім нічого про вас не знаю. Розкажіть мені щось цікаве, я впевнена, ви гарний співрозмовник.
   – Браво, браво! – Він почав плескати в долоні, наче в театрі. – «Нагадай агресору про те, що ти – жива людина. Говори з ним, намагайся зробити все, щоб він тебе почув і почав відповідати». Правило номер один. Марго, ви часом не працювали у підрозділі швидкого реагування, га? Ну, там, чорні берети, морська піхота? Скажімо, після дитячого садка – перед школою? Така витримка… Ні? Що ж, вип'ємо за… комунікацію!
   Він налив собі коньяку, мені, на моє прохання, шампанське. Я суто символічно надпила. Він – до дна. Налив ще, випив. Цікаво, на що він перетвориться, коли сп'яніє? Важко уявити щось емоційніше. Він і так – сама велика крайність. Дякувати Богові, про мій келих він забув. Можливо, це мені допоможе. Можливо…
   – Розслабтеся, Марго, ви не на прийомі у Папи Римського. Розпустіть Ваше чарівне волосся, розстебніть жакет, зніміть черевики. Давайте, я вам допоможу!
   Він швидко підвівся, підійшов до мого крісла, впевненими рухами почав виймати шпильки з моєї зачіски. Це настільки збило мене з пантелику, що я майже не пручалася. Станіслав Олександрович звільняв мої довгі кучері обережно і лагідно. Так робила мама у дитинстві. От тільки мама не пестила його так жадібно, не цілувала і не занурювала в нього обличчя.
   – Яка розкіш! Ти – прекрасна, дитинко. Андрій сказав, що тобі всього двадцять один. Це правда?
   – Так.
   – Така молода… Я вдвічі старший. Але твоя правда: жінок я не ґвалтую. Мені подобається їх ламати. Подобається відчувати, як вони помалу скоряються моїй волі і самі йдуть мені до рук. І ти прийдеш, бо в мене є гроші, багато грошей. А ти створена для розкоші. Ти заслуговуєш на багатство, на те, щоб тебе одягали, як гарну ляльку, вдовольняли всі твої примхи.
   – Більше я ні на що не заслуговую?
   – На що ще? Більше нічого не залишилось. Гроші – це все, моя дитинко, все. Влада, яку вони дарують, – для чоловіків, прекрасні речі – для не менш прекрасних жінок.
   – А почуття?
   Він згідливо кивнув головою:
   – Їх теж купують. – Раптом на його обличчі з'явився здивований вираз. Він кинув на мене швидкий погляд. – Чи ти… Оце так так! – Станіслав Олександрович зареготав. Знов по-справжньому і від душі. Налив собі, випив, витер сльози з очей і, все ще час від часу усміхаючись, звернувся до мене, як старий досвідчений батько до своєї дитини:
   – Ти дуже схожа на мою дочку. І вона юна, і теж вірить, що в світі ще існують справжні почуття. Почуття, яких не купити за гроші, які дарують як нагороду за те, що ти просто ходиш цією землею, за те, що ти колись народився і колись умреш. Вона така ніжна, така солодка…Завжди була моєю улюбленицею. Я пестив її у дитинстві, вона любила мої руки.
   Раптом він посерйознішав, різко нахилився до мене, стиснув моє обличчя між долонями і притягнув до себе. Його очі опинилися в сантиметрі від моїх. Він заговорив, і я відчула, як рухаються його губи, рухаються майже на моїх губах, створюючи звуки, складаючи їх у слова та передаючи мені. З вуст у вуста.
   – В неї так само бездонні очі. Два збурені океани. Сумні і пристрасні. Очі, які вірять у кохання. Такі очі треба виривати, бо вони дарують надію, яка ніколи не справдиться. Чуєш? Ніколи! Вона любила мене. Любила! Любила мої пестощі, мої поцілунки, любила залазити до мене в ліжко рано вранці і читати мої газети, любила одягати мої речі і сидіти в мене на колінах. Чому вона відмовляється від мене тепер? Що я зробив чи чого не зробив? Я віддав їй все! Що їй ще потрібно? Що?
   Він накинувся на мене, якось по-звірячому рикаючи, почав цілувати жадібно, грубо, кусаючи губи. Ми сповзли з крісла і впали на підлогу. Я пручалася, проте це йому подобалося і тільки додавало сил. Нарешті мені вдалося звільнити одну руку. Вона впала не на ковдру, а на щось тверде.
   У певних ситуаціях думки не поспішають за подіями, вони неповороткі та повільні. Якусь мить я вивчала незнайомий предмет пальцями, доки зрозуміла, що то був мій черевик. Доволі важкий, з тонким залізним обцасом, який прозвали «шпилькою». Я стиснула його в руці, замахнулася і раптом захолола від страшної думки: «А що, як уб'ю?». Станіслав Олександрович наче прочитав мої думки. Він перехопив мою руку, видер черевик і відштовхнув мене від себе. Боже мій, я була така вдячна йому за це! Як я злякалася того, що могла зробити, того, про що й думати не мала права.
   Ми сиділи на підлозі і важко дихали. Станіслав Олександрович підвівся і, про всяк випадок, забрав другий черевик, який лежав біля мого крісла. Підійшов до столу, налив собі, випив. Так, уже друга пляшка. Хто це тут рахує? Марго, як неґречно! Мій внутрішній голос докірливо поцокав язиком. – Заткнися! Для мене це важливо!
   Станіслав Олександрович дуже сп'янів. Він стояв, помітно похитуючись. Повернувся до мене.
   – В-вдарити хотіла? Чого ж не в-вдарила?
   Я відвела погляд.
   – Боялася вбити.
   – А хотілося?
   Слина заповнила рот, у вухах дзвеніло. Я не витримала і по-чоловічому сплюнула на підлогу. Вперше у житті. Клянуся. Дивне відчуття.
   – Хотілося.
   – За що? – Він випив ще, потім узяв пляшку, сів на бильце крісла і почав ковтати коньяк просто з шийки. Правильно, любий! Головне – не зупиняйся!
   – За те, що я занадто полюбляю жінок?
   – Не знаю. – Я знизала плечима. – Може, за те, що ви полюбляєте не тих жінок?
   – Як це не тих? Що ти верзеш? Як на мене, то ти – хоч куди глянь – саме те, що треба. От тільки д-д-дивачка. – Його язик починав плутатися. – Важка… ди… – Він позіхнув. Тебе ламати й ламати. Проте… так навіть цікавіше. Стривай! Ти що ж…
   Він похлинувся коньяком і зайшовся кашлем, який раптово перейшов у божевільний регіт. Таким я його й запам'ятала: закинута назад голова, міцно заплющені очі, слина тонкою цівкою струмить з куточків розкритого чи то в смертельній агонії, чи то в спустошливій істериці рота, великі руки стиснуті в кулаки, тіло вигнулося дугою, кожен м'яз – напнута струна, і не зрозуміти, хто грає на цьому інструменті: чи сміх, чи плач, хоч, зрештою, яке це має значення? Те, як болісно здригалися його плечі, не мало нічого спільного ні з радістю, ні з сумом. То була мова його хвороби. Саме так вона розмовляла зі світом. Повірте мені, я – лінгвіст, я знаю.
   Я тихенько сиділа на підлозі і чекала, коли минеться напад. На якусь мить мені стало його жаль, але, коли він заспокоївся, я побачила його обличчя і пошкодувала за марно витраченим співчуттям. Кожен з нас своїми вчинками будує собі персональне пекло. Може, його кара – довічні веселощі?
   Він кілька разів – по багато – ковтнув із пляшки і спробував сфокусувати на мені погляд, що йому майже вдалося.
   – Ти… що ж… повірила про дочку? Дурненька… У чоловіків такий., трюк., фокус… щоб викликати співчуття. Досягти… ну, ти розумієш, про що я.
   – Не зовсім.
   – Ти справді дивна. Таких ще не зустрічав. – Йому було важко вимовляти слова. – Проте… довго не… протримаєшся. Хтось… зламає. Може, я. Може, інший. Проте… теж із грішми. Нічого не буває без… грошей. Ні любові, ні щастя… Злидні… все вбивають. Хоч і гроші… не гарантують… Моя дочка… це ангело… гм… подібне створіння… Вона наркоманка. Шльондра. За ширку… з ким хочеш… І зі мною… через гроші… вже не пам'ятаю, скільки разів… їй на все начхати… Та й мені теж… А тебе… зламають… нема тут… для тебе… нічого нема… нічогісінько.
   Пляшка випорснула з його рук. Він якось по-дівочому закихкотів, обм'як, повільно сповз на підлогу, скрутився калачиком і затих. Його останні слова пролунали, як повідомлення з того світу.
   Раптом мене охопила така лють, якої я ще ніколи не відчувала. Я тремтіла, руки стиснулися в кулаки, невідь звідки з'явилася дивовижна сила, нестримне бажання бити, рвати, руйнувати. Я підлетіла до нього і почала штовхати, намагаючись розбуркати. Повністю втративши над собою контроль, я дряпала його нігтями, вчепившись у волосся, трясла його голову, раз по раз викрикуючи: «Тут для мене нічого нема? Нічогісінько? А де є? Де ж є? Відповідай! Де?» Проте Станіслав Олександрович був наче мертвий.
   За кілька хвилин я зрозуміла марність своїх спроб. У роті пересохло. Я машинально вхопила зі столу першу-ліпшу пляшку і почала жадібно пити. Червоне шампанське. Моє улюблене. Я роздивилася етикетку. Ого! Яка марка! І майже повна пляшка! Не вагаючись, я засунула її в сумочку. Шийка виглядає, ну й що з того? Невеличкий сувенір від містера Усмішка-2000.
   Я підійшла до дверей, проте вони були замкнуті, глянула на годинник – десять на першу. Контракт відпрацьовано. Хто мене випустить? Я ретельно обдивилася двері. Ліворуч, на рівні очей, помітила маленьку кнопку електричного дзвінка. Он як це тут робиться! Я натиснула. Двічі. Почекала. Поправила зачіску, жакет, спідницю. Двері безшумно відчинилися. На порозі стояв той само офіціант. Зацікавлений погляд, ввічлива усмішка. Я теж усміхнулася.
   – Ми із Станіславом Олександровичем вже… гм, начебто закінчили. – Усмішка офіціанта поширшала. – Він там, – я махнула рукою у напрямку стола. – За кріслом. Можна сказати, відпочиває. Ви не покажете мені, де вихід?
   – Неодмінно. Ви… не бажаєте взутися? На дворі прохолодно.
   Я ковзнула поглядом. Авжеж! Босоніж. Мої черевики залишилися коло Станіслава Олександровича. Я знайшла їх, взулася, знов повернулася до офіціанта. Він повів мене довгими темними коридорами, повз зачинені двері інших кабінетів. До мене долинали крики і сміх: вечірки були у розпалі, «боги» бенкетували. Коли ми опинилися надворі, офіціант повернувся до мене:
   – Викликати таксі?
   – Ні, дякую. Я краще прогуляюся.
   Він зрозумів по-своєму:
   – Щасливого полювання! – І зник.
   От нахаба! Ким він себе вважає? Теж мені, жінкознавець!
   Гнів, який я намагалася контролювати, знов почав тіпати мною. Я йшла нічною вулицею, міцно стиснувши зуби. Машини зупинялися, хтось свистів, щось кричав, проте я не звертала уваги. В мені вирувала лють. Вона шматувала мене, серце кололо, в скронях пульсував глухий біль. Ламати, ламати, тебе зламають. Який провидець! Заздрить моїй надії, непокоїться через мою несхожість. Якщо незвичайна, – підлікуємо, відріжемо зайве, пришиємо нове, проте втиснемо у шаблон! Ага, зараз! Хай тільки спробують!
   Не стримавшись, я щосили вгилила ногою бачок для сміття. Він покотився, перелякано брязкочучи, залишаючи на асфальті свої нутрощі. Я згадала про пляшку, витягла її і надпила чималенько. Так краще.