Баграт Людмила. Зло

   Розумієте, я боюся людського натовпу – цієї маси з некерованих рухів, захриплих голосів, безсоромних поглядів, занадто голосних думок. Боюся, що коли туди потраплю, то мене одразу затягне, наче у грузьке бездонне болото, змішає з іншими, розчинить і перетворить на безликий атом. Боюся, що піду й не вернуся, заблукаю у лабіринті рядів і переходів, де саме повітря насичене запахом грошей. Неприємні вони – базари. Є в них щось варварське, первісне, відштовхуюче… Принаймні для мене.
   Поринувши у невеселі думки, я й не помітила, як вийшла до прилавків з білизною. Дивно… Треба буде запам'ятати і перевірити. Якось іншим разом. А, може, я відкрила новий закон? Не думай про те, що шукаєш, і тоді воно саме тебе неодмінно знайде. Мабуть, у такий спосіб краще працює підсвідомий комп'ютер, закладений у кожну людину.
   Мої роздуми перервав різкий виск базарної торговки за найближчим до мене прилавком. Висока, міцна, з кінською щелепою і рожевими кудлами жінка трясла темно-червоним шовковим бюстгальтером перед очима не менш почервонілого від сорому чоловіка і несамовито волала:
   – Який-такий вульгарний??? Я тобі покажу «нестетичний – нетитичний»! Та я такі бюстгальтери ще дівчинкою носила! То що, я була вульгарною? Та я в такому бюстгальтері під чоловіка (царство йому небесне!) лягала! То що, я була «нетитичною»? З титьками у мене досі в нормі, не віриш – покажу! Якщо нема грошей на таку розкіш чи, може, жінці нічого туди покласти, то це – друге діло, а товару не паскудь! Не паскудь мені товару!
   Я швиденько побігла до інших яток, проте її голос ще довго наздоганяв мене. От попався чолов'яга! Живим не випустить! Така примусить скупити усі ліфчики, трусики і навіть панчохи з підв'язками!
   Я роздивлялася крам, продавці роздивлялися мене. Інколи чула їхні безсоромні зауваження і щоразу червоніла, як вперше. Як я ненавиджу базари, але ж на фірмові крамниці ще не заробила. Поки що…
   Ліфчики з шовку, ліфчики з оксамиту, ліфчики з чого хочеш і всіх кольорів, однак такого, як я хотіла, – з чорного мережива, з таким візерунком, як, бувало, мороз вимальовував на вікнах, – не було. Треба шукати далі. Такі, як у всіх, не для мене.
   Я мандрувала торговельними рядами годину, дві. В голові вже паморочилося і виникало підступне бажання послати все під три чорти і поїхати додому без нового ліфчика, але живою. Цієї миті я побачила його – дуже схожий на мою мрію, от тільки темно-синій. Я розгублено перебирала пальцями тонке мереживо, розмірковуючи над ідеєю темно-синьої білизни, і машинально слухала розмову двох продавців: «…кажу, що двадцять восьме червня – вже пізно. І начхати мені на те, хто він такий! Ждатиму тільки до двадцять сьомого. Якщо сьогодні не привезе товар, то я…»
   Так, темно-синя білизна – це дуже еротично. Мабуть, куплю. І візерунок – просто шик. А от двадцять сьоме – це ще зарано, бо кур'єр приїде двадцять восьмого червн… Боже!!! Я захолола. У вухах задзвеніло. В горлі пересохло. Я ступила вперед, прямо в натовп, не озираючись. Сяйво, біле сяйво. Ще один крок. Бліді промені на моєму тілі. Хтось штовхнув мене. Біль, біль… хтось щось крикнув. Угода. Біла пустеля. Кур'єр. Який кур'єр?
   Різкий поштовх у спину. Боляче. Ще сильніший – у ноги. Я падала. Чиїсь руки підхопили мене. Навколо стояв гомін: «Ідіотка! Божевільна! А чи повилазило?» Я підвела очі. Мене підтримував якийсь хлопець. Обережно так. За плечі. Щось говорив. Я всміхнулася, вибачилася і відійшла до порожнього прилавка. Притулилася до прохолодного заліза. Що я наробила? Що ж я наробила? Божевільний танок під місячним сяйвом чи щось гірше?
   Хтось торкнувся моєї руки. Я озирнулася. Знов цей хлопець.
   – Вам погано?
   – Ні. Дякую, що допомогли. Мені добре, дуже добре, просто… я трішечки втратила орієнтацію. Вибачте, якщо я вас вдарила.
   – О, ні. Це ви мені вибачте. Я вас ударив. Мені так прикро, так прикро…
   – Та що ви! Усе гаразд! Він похитав головою:
   – Не хочу вас засмучувати, проте, здається, я порвав вам колготки. В мене валіза з гострими краями.
   Я ковзнула поглядом. А таки добряча дірка. Вже не врятуєш.
   – Та нічого, нічого. Я… куплю собі інші.
   – Про це й мови не може бути! Я завинив, я й куплю. Який розмір?
   – Третій, але повірте, я саме збиралася купити собі нові. Навіщо вам витрачати гроші та ще й…
   – Коричневі чи чорні?
   – Що? – 3 несподіванки я зовсім розгубилася.
   – Коричневі чи чорні?
   – Чорні взагалі-то…
   – Я залишаю вам свою валізу. – Він рішуче поставив її до моїх ніг. – Якщо ви підете, її вкрадуть, а там – цінні речі. Тому, будь ласка, відпочиньте тут, у затінку. Я миттю.
   Він розчинився у натовпі. Приємний хлопець.
   Сяйво. Моє ліжко в місячному сяйві. Це сон, чи я дійсно чаклувала? А що потім? Біль? Біль – це не головне. Головне – згадати, що було далі. Що за кур'єр? Двадцять восьме червня? Звідки це прийшло? Думай, Марго, думай!
   – Ось, нате!
   Він, усміхнений, знову стояв переді мною. Худорлявий, років двадцяти двох. Світлий чуб, сірі очі, привітна усмішка. Я взяла пакунок.
   – Дякую.
   – Нема за що. До речі, я вже знаю розмір Ваших колготок, то, може, дозволите дізнатися і Ваше ім'я? Ні, справді, ми ж уже не чужі один одному.
   Я всміхнулася і подала руку:
   – Марго.
   – Сергій.
   Він потиснув мені руку міцно, як бойовому товаришу, але потім не випустив зі своєї, а, навпаки, ще міцніше стиснув і підніс до обличчя. Я подумала, що він збирався її поцілувати і здивувалася, бо хлопець був явно замолодим для таких манер. Та й базар – не зовсім підходяще місце. Однак я помилялася. Він підвів очі – великі, здивовані, уважно подивився на мене, потім знов глянув на мою руку, вхопив другу, одкотив на ній рукав. Нарешті до мене дійшло! Синці! От чорт!
   – Господи, який жах. Та ви ж поранені. Хто це вас так? Вас образили? Вас били?
   Оце так ситуація!
   – Ні, Сергію, ви неправильно зрозуміли, це…
   Він мене, здається, не слухав:
   – Та тут місця живого не знайти! Мабуть, дуже боляче. Ви зверталися до міліції? До лікаря? Я можу якось допомогти? У вас неприємності?
   Я нетерпляче висмикнула свої руки і сховала їх за спиною:
   – Ні, Сергію, ні. В мене все гаразд. Це… це зовсім випадково. Я… – Боже, що б його таке збрехати? – Я… була необережною. Я… я… я… вдарилася! Так, упала і вдарилася! От і синці. Не хвилюйтеся за мене, будь ласка. Дякую за допомогу.
   Він уважно дивився мені у вічі і мовчав. Я зрозуміла, що він зрозумів, що я брешу. І, думаю, він зрозумів, що й я зрозуміла, що він зрозумів. Ситуація, у якій кожен знає, про що йдеться, проте вдає, що й гадки не має.
   Я почервоніла, мов рак в окропі.
   – Сергію, ви – чудовий хлопець, з вами дуже приємно розмовляти, але я мушу йти.
   – Зачекайте, Марго, ще одну хвилинку!
   – Так?
   – Будь ласка, запишіть мою адресу і номер телефону, я вас дуже прошу. Якщо вам буде потрібна допомога, звертайтеся, будь ласка. Я знаю, дівчині інколи потрібна допомога. Чоловіча. Такі ситуації у житті. Ну, ви самі знаєте. – Він виразно глянув на мої зап'ястки.
   Такий милий… Я поставила сумочку на прилавок, вийняла блокнот і олівець. Простягнула йому. Він почав записувати. Руки тремтіли. Хвилюється. Може, я йому справді сподобалася? Чи синці його так вразили? Але дуже, дуже приємний хлопець.
   – Ось! – Він повернув мені блокнот. – Тут моя адреса, номер телефону, робочий телефон і телефон друга. Це про всяк випадок, якщо не відповідатимуть перші два. Почерк зрозумілий? Моє прізвище – Яновський. Сергій Яновський. Друзі часто називають мене «Яном». Це через прізвище. Скорочено. Ви теж можете називати мене Яном. Я…
   Проте я вже не слухала. Світу не існувало. Мій розум пірнув в океан спогадів. Серце билося несамовито, проте його ритм вибивав одне-єдине слово: Я-н, Я-н, Я-н. Теплі очі. Чорні, як ніч. Його очі, його голос, його усмішка. Один короткий подих, один-єдиний дотик губ, і народжується слово: Ян. Дві літери. Дві чудових літери. Ян. Безмежна ніжність. Ян. Солодкий біль. Ян. Ян. Ян. Хто ти? Де ти зараз? Звідки ти до мене приходив?
   Я пробурмотіла Сергію щось незрозуміле і, не звертаючи уваги на його запитання й оклики, побігла геть. Я стрілою вилетіла з базару і швидко подалася додому.
   Я згадала все – кожну деталь, кожну дрібницю. Все, що робив і говорив він. Все, що робила і говорила я. Кожен вираз його обличчя, кожен рух його тіла. Боже мій, боже мій, що я наробила? Кого я начаклувала собі холодної місячної ночі? Як може сон бути таким близьким до реальности? Збігаються дата, місце, люди і речі. Що це? Чари? Сон? Мара? Цього я не знала, проте одне знала точно – я помру, якщо це не повториться. Я не зможу без цього жити.
 
   До гуртожитку я дісталася за годину – досягнення, яке іншим разом мене б здивувало, бо, зазвичай, я витрачала на цей шлях удвічі більше часу. Але яке це тоді мало значення? В ту мить значення втратило все, крім мого сну. Такого живого, такого реального.
   Швендяючи кімнатою, я перекладала речі з одного місця на інше: почала готувати суп, поклала продукти на стіл, подивилася, поклала назад у шафу, взяла книжку, погортала сторінки, відклала, сіла на стілець, посиділа, подумала, перебралася на ліжко, полежала, подумала, підвелася, ще походила кімнатою, потім залізла з ногами на підвіконня і сиділа там, замріяно розглядаючи дерева, небо, перехожих.
   Сутеніло. Я глянула на годинник. Матінко рідна! Пів на дев'яту! Оце так посиділа! Стільки справ, а я тут байдикую! Я підвелася, вимила посуд, підмела підлогу, витерла пил, зварила кави, підготувала деякі речі для прання, проте все це над силу, з таким напруженням, наче я вагони розвантажувала. Кожен м'яз скиглив, думки розбігалися, повіки стулювалися самі собою. Така слабкість, майже стареча немічність… Кава не вдалася, чашка розбилася, пральний порошок розсипався, миска перекинулася, і мокрі колготки згустком нутрощів вивалилися на підлогу. Я кинула їх назад у миску і знесилено впала на стілець.
   До речі, мені ж сьогодні купили колготки! Я обвела кімнату поглядом у пошуках сумочки. її не було. Дивно. Недобре передчуття залоскотало десь на сантиметр нижче шлунку. В дитинстві мама казала мені, що саме там живуть передчуття – хороші й погані. Майже весь час вони сплять, однак, коли щось стається, прокидаються і різкими поштовхами дають про себе знати. Моє вже прокинулося. Я ретельно оглянула всю кімнату, зазирнула в кожну щілину, на кожну полицю, під стіл, під ліжко, навіть у каструлі. Немає!…
   Після півгодинних пошуків я збагнула, що у кімнаті сумочки не було. Я похолола: там же всі мої гроші! Як я могла її загубити? Відповідь прийшла швидко: я залишила її на прилавку коло Сергія, коли він записував свою адресу. Там не тільки гроші, там ще документи, блокнот з адресами, телефонами, візитівками, моє улюблене люстерко ручної роботи – подарунок Дмитра на мій шістнадцятий день народження. Втрата такої цінної для мене речі була останньою краплею. Треба бути справжньою ідіоткою, щоб сподіватися на повернення сумочки незнайомою людиною.
   Відчуття цілковитої безнадійности мого становища, власної безпорадности і безсилля вдарили мене, наче хвиля прибою. Я впала у ліжко, обхопила коліна руками і якийсь час лежала так, роздивляючись стелю. Потім мені стало зимно, я вкуталася ковдрою і швидко заснула, заколисана своїм смутком.
   Здавалося б, така собі звичайнаріч – люстерко, а яку красу з нього можна зробити! Я уважно роздивлялася кружальце скла в моїх руках – стилізоване зображення повного місяця зі срібною облямівкою у вигляді великої кішки, що граційно розкинулася уздовж верхнього краю: довгі і сильні передні лапи майже торкаються гнучкого хвоста, оповиваючи дзеркало з боків, голова – у профіль, примружене око – маленький сапфір.
   Недешева річ. І єдина в світі. її виготовив талановитий майстер на прохання Дмитра і за його ж ескізом. Ще ніхтоне дарував мені такої розкоші. Тоді я мало не задушила Дмитра в обіймах. Мій брат знав, як догодити
   Я ще раз перевірила блідо-рожеву помаду на губах. Порядок. Очі? Бездоганно. Я поклала люстерко у сумочку і підійшла до великого дзеркала. Цікаво, а чи подобається Яну колір нічного неба? Це – моя найкраща сукня. Елегантна і романтична водночас. А що робити з волоссям? Вишукана зачіска чи просто мій природній водоспад? Я подивилася на годинник – майже шоста. Тоді запитання відпадає саме собою – часу на зачіску не залишилось. Щоки палали, руки тремтіли, я вхопила Алі з дивана, де він, позіхаючи, спостерігав за моєю метушнею, і притулила до себе:
   – Алі, скажи, я гарна? Ну, будь ласочка, ти ж розумієшся на жінках! А якщо йому не сподобаюся? Може, я для нього – занадто товста чи занадто худа? Зависока чи занизька? – Алі чхнув. – Так, ти маєш рацію. Я верзу нісенітниці. Це все… хвилювання. Просто він такий… незвичайний! А ще в нього… Ти куди?
   Алі стрілою побіг у коридор і почав нявкати. У двері постукали. Доволі гучно. Тричі. Моє серце мало не зупинилося. Та заспокойся ж ти!
   Я глибоко вдихнула, видихнула, ще раз вдих – видих, і відчинила двері. На площадці стояв… ніхто. Точніше, він там не стояв. А ще точніше, там ніхто не стояв, там нікого не було, жодної душі. Спершу я нічого не відчула – ані розчарування, ані збентежености. Мабуть, серцю не вдаються такі швидкі переходи від однієї емоції до іншої. Але хвилювання теж зникло. Хоч щось.
   Я відступила назад, щоб зачинити двері, коли побачила її. На килимку, перед порогом моєї квартири лежала темно-червона, майже чорна троянда. Не розмірковуючи, я присіла навпочіпки, щоб підняти з підлоги таку красу, проте не встигла її торкнутися, бо мою руку перехопила інша. Сильна, чоловіча.
   Я підвела очі. Навпроти мене, так само навпочіпки, сидів Ян. Дві чорних безодні його очей. Він мовчки взяв троянду, обережно, наче вона була зі скла. Ми підвелися разом, і тепер я побачила, що він тримав у другій руці, яку до цього ховав за спиною. Великий, просто розкішний букет білих троянд. Януставив чорну троянду до інших, ліворуч від центра букета. «Як серце», – подумала я. Наступної миті Ян простягнув мені квіти, і його низький спокійний голос м'яким поштовхом розірвав тишу:
   – Здрастуй.
   Не зводячи з нього очей, я взяла букет і майже пошепки відповіла:
   – Здрастуй… те.
   Ян теж перейшов на шепіт:
   – Не треба «те».
   Непевним жестом я запросила його у вітальню. Ян зачинив за собою двері і пройшов у кімнату. Я помітила, що його зацікавили картини на стінах.
   – Нічого, якщо я залишу вас наодинці з моїми стінами? Треба поставити квіти у воду.
   – Зовсім нічого, тільки от чому ж «нас»? – Він подивився на мене з такою іронією, що я не витримала і теж усміхнулася:
   – Тому, що ти тут – не сам.
   Він здивовано звів брови. Я мовчки показала на килим і залишила кімнату. Цікаво, скільки часу у нього піде на те, щоб одрізнити Алі від чорного килима?
   Вода повільно наповнювала вазу. Квіти були незвичайними – тендітні й пишні водночас. Без усіляких там стрічечок і целофану, які я терпіти не можу. Лише квіти. Тільки зараз я помітила, як легко Ян розв'язав мою одвічну проблему: чорне чи біле?
   Розумієте, мені завжди подобалися і білі, і чорно-червоні троянди. Коли в мене були білі, я мріяла про червоні, коли червоні, – про білі. Надати перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати між прекрасним і прекрасним? А цей букет був бездоганним.
   Я саме відрізала зайве листя, як раптом відчула присутність Яна. Тихий, як… як… як… як кішка. Таке порівняння по-справжньому здивувало мене.
   – Марго, обережніше з червоною! Вона – самі шпичаки.
   – Чому? – Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я прикинула, що Ян стоїть десь біля дверей у кухню, але наступна його відповідь пролунала майже коло мого вуха:
   – Тому, що вона – королева.
   Я озирнулася через плече. Ян стояв на відстані півкроку позаду мене. Раптом я зловила себе на думці, що ненавиджу цих півкроку.
   – А інші?
   Він зневажливо махнув рукою:
   – О, інші цілком безпечні – жодного шпичака, жодної несподіванки.
   – Це тому, що вони – лише свита?
   – Вгадала. – Ян спостерігав через моє плече, як я рівномірно розміщувала квіти в вазі.
   – Яне, навчи мене мові квітів!
   – Не можу.
   – Чому?
   – Ти вже нею розмовляєш.
   – Як це?
   – У білих троянд ти відрізала досить багато листя, королеві залишила майже все. Та і в вазу поставила так, щоб вона була вищою за інші.
   – Бо вона – прекрасна.
   – Ні. Ти – прекрасна.
   Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була між нами, щоб між нами хоч щось було, опустила очі і побачила, що руки Яна теж зайняті.
   На них, самовдоволено примруживши очі, лежав Алі. Мій Алі. Мій улюблений кіт, який нікому, крім мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного разу. Ніколи. Мій відданий і водночас такий незалежний Алі. Найкращий товариш. Я не втрималася:
   – Але як? Як тобі вдалося? Він що, сам пішов тобі до рук? Це неможливо! Алі нікого, крім мене, до себе не підпускає. Ніколи!
   Ян усміхнувся:
   – Ти ревнуєш? – Він повільно гладив чорну пухнасту шубку, вправними рухами пестив шию, чухав за вушками.
   І ця підступна зараза муркотіла! Присягаюся! Це бісове створіння замалим не вило від насолоди. Маленький хвостатий зраднику! Ну, начувайся! Я до тебе ще доберуся! Але найстрашнішим було те, що я півжиття віддала б, аби помінятися місцями з цією продажною шкуркою. Тільки бвідчувати його руки намоїй шиї, плечах, грудях… Япочервоніла. Знав би Ян, про що я думаю!
   – Ні. Так. Не знаю. Просто він ще ніколи себе так не поводив.
   Ян усміхнувся:
   – Я теж.
   – Проте… Як тобі вдалося? Ніяк не збагну!
   – Це було нескладно. – Він примружив очі. – Ми маємо багато спільного.
   – Наприклад? – Наші погляди зустрілися, і я вкотре мало не знепритомніла від темного полум'я його очей.
   – Як і він, я втрачаю від тебе розум.
 
   Куди поспішають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне собача, посадити на міцний поводок і тримати при собі, скільки заманеться?
   Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офіціант, і чи був він взагалі. Не знаю, у якому ми були ресторані. Я бачила лише Яна і вогонь каміна за його спиною. Ми розповідали один одному випадки з дитинства, відкривали таємниці, ділилися планами і спогадами, обговорювали сотні тем і не могли зупинитися.
   Мені здавалося, ніби все життя до зустрічі з Яном я була німою і глухою. Розмова приносила майже фізичну насолоду, її інтимність стерла всі межі, оволоділа кожною клітиною мого тіла, кожною думкою мого розуму. Минуле сплелося з майбутнім у дивний візерунок, в якому реальність була лише одним із фрагментів.
   – Чому ти став саме архітектором?
   – Я жадав створювати, а не руйнувати. Після армії це бажання стало ще сильнішим.
   – Там було страшно?
   – Де?
   – На війні. Ти ж був там, так?
   – Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє пекло. Навіть таку гарну, як Афганістан.
   – Яке щастя, що я не бачила війни.
   Він лукаво всміхнувся. Розбещений тринадцятирічний хлопчисько.
   – Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в добрячій битві.
   Я відмахнулася:
   – Та це я просто поранилася, коли…
   – Ні, ні, ні! – Він відмахнувся обома руками від моєї невмілої брехні і відкинувся на спинку крісла. – Не треба! Ти не питала мене, де я був. Я розповів тобі сам. Я не питаю тебе. Розкажеш, коли захочеш, але правду.
   – Гаразд. – Я подивилася на синці, які підступно виглядали з-під рукавів. Нічого не допомогло – ні крем, ні пудра.
   – Вони – огидні, так?
   Здивований погляд.
   – Хто?
   – Мої руки. – Я зітхнула. – В синіх плямах та ще й…
   – Прости дитині, бо не розуміє, що каже! Зіронько моя, та в тебе найпрекрасніші в світі руки. Тендітні, граційні, ніжні. Слабкі жіночі руки, які легко зламають найсильнішого чоловіка. Дай-но їх сюди!
   Я простягнула йому свої долоні. Він обережно накрив мої пальці своїми, підніс до губів і почав зігрівати своїм диханням.
   – Твої руки бездоганні, як ти сама. Якби я був скульптором, я б вирізьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендітність змагалася з вітром. Просто зараз вони – двоє поранених птахів. Але я вилікую їх, ми вилікуємо їх разом.
   Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної ніжности, зачарована його голосом і тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе. Розумієте? Себе! Не лише своє тіло, як в очах інших чоловіків, а всю Марго, в усіх моїх виявах: Марго – людина, Марго – жінка, Марго – дитина, Марго – сестра, Марго – співрозмовник, Марго – перекладач, Марго – коханка, Марго – чаклунка, Марго – кішка і ще чимало таких Марго, які складали мене. Таку, яка я є, а не таку, якою він хотів мене бачити. Ян відкривав мене для мене, приймав мене всю, без обмежень: мої недоліки і мої чесноти. Я захоплювалася цим чоловіком.
   Моя рука гладила його щоку – білий птах на темному граніті обличчя. Які теплі очі… Цікаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила це полум'я в його очах. Япіднесла до них свої руки і відчувала тепло, яке випромінював його погляд.
   – Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.
   Чому він не усміхається? Знову цей дивний вираз обличчя… Чи то загадка, чи то запитання.
   – Марго!
   – Так. – Він відпустив мої руки. Чому? Що сталося?
   – Чому ти мене не боїшся, крихітко? – Що?
   – Чому не сахаєшся такої потвори, як я?
   – А я мушу?
   – Аякже! Всі бояться, всі здригаються від огиди! Я – страховисько. Чи, може, ти мене жалієш?
   – Ні. Чому я мушу тебе жаліти? В тебе щось сталося?
   – Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. І ти, красуня, коло мене.
   Мені стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо він відмовляється розуміти? Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потім ще раз і ще. Я підняла голову і подивилася прямо на нього:
   – А, може, я – з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене збуджує? Уяви собі, моя власна потвора! – Мій голос затремтів, на очі набігли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала їх назад. Ян уважно спостерігав за мною. Він задумливо похитав головою:
   – Ні. Ти не така.
   Несподівано для самої себе я вибухнула люттю:
   – А звідки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомі з дитинства? Десятки років? Що ти взагалі можеш знати?!
   Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:
   – Ні. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її до кінця! Я поясню тобі, чому я тебе не боюся. Все дуже просто. Геніально просто. Я не знаю, що ти – потвора. Ніхто мені цього не казав. Тобі я не вірю, бо ти не розумієш, що верзеш. Люди довкола не мають для мене жодного значення, бо я не така, як вони. А мої очі не говорять мені, що ти – потвора. Розумієш? Я не бачу твого шраму! Я не бачу його, чуєш? Я не бачу огидного рубця, чи як там воно, до біса, зветься! Я бачу мужність, суворість, силу, хоч це й дивно, я бачу гармонію і ніжність, безмежну ніжність. А щодо таких деталей, як якість шкіри, то мушу зізнатися, що на твоїй щоці так, дійсно є якась біла сіточка, наче павутиння. Проте я сприймаю її як щось суто твоє, невідривне від тебе. Як, наприклад, родимку на моїй щоці. Я з нею народилася, я така, то що, я – потвора? Так от, Яне, тебе я сприймаю так само. Наче ти народився з цим шрамом. Ніби він був з тобою завжди, від початку твого життя. І все. Без нього ти – не ти, а хтось інший. Ну чого ти так на мене дивишся? Що ще тобі незрозуміло?
   Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я бачила в його очах біль і бажання поділитися ним зі мною. Я не збиралася йому заважати. Я хотіла розділити з цим чоловіком все – і біль, і насолоду. Відкинувшись у кріслі, я пила шампанське і чекала, доки він наважиться заговорити. Ян сидів, стискаючи скроні руками, наче в нього заболіла голова, і раз у раз повторював:
   – Неможливо! Як, ну як ти могла дізнатися?
   Нарешті він, аж мовби силоміць, витиснув із себе:
   – Я нікому ніколи про це не розповідав. Не міг. Намагався забути. Найдопитливішими були жінки. Тоді я вигадував щось про виробничу травму. Всі співчували і відводили погляд. Ніхто не дивився на мене так, як ти. Тридцять п'ять років я намагався поховати правду, а вона сьогодні жива-живісінька. Живіша за мене. – Він витягнув з кишені пачку цигарок, дістав одну, закурив. Руки не тремтіли. З міцного граніту тебе зроблено, Яне…