Страница:
Ми залишилися віч-на-віч. Я глибоко вдихнула, машинально схрестила пальці і почала:
– Я дивилася графік міських шкільних олімпіад і чула, як вчителі сперечалися, якого учня обрати для участі в них. Як я зрозуміла, більшість зупинилася на моїй кандидатурі.
– Так, Марго. Хоч і дивно, але твої успіхи у навчанні розбігаються з твоїми досягненнями у колективі.
Я знизала плечима.
– У кожного з нас свої вади. Проте я готова взяти участь у всіх цих олімпіадах.
Вона здивовано підняла брови:
– У всіх дев'яти? Це забагато. До речі, дві олімпіади можуть бути в один і той само день. Мені здається, на четверте грудня за графіком призначені олімпіади з хімії і німецької мови.
– Для мене це – не забагато, Інно Миколаївно. Дев'ять олімпіад – саме те, що треба. Я впораюся. Але за умови, що буду звільнена від усіх видів колективної роботи впродовж навчального року. Щось на зразок нагороди. А стосовно двох олімпіад в один день – це ж не проблема. Я дивилася в розкладі – олімпіада з хімії о восьмій ранку, а з німецької мови – о другій годині дня. Я встигну.
Інна Миколаївна скочила зі стільця і, схвильована, заходила кабінетом. – Нечувано! Просто нечувано! Це… це шантаж! І вона вже все розрахувала, ніби сподівалася, що я підтримаю таке неподобство.
Марго, вирішальний момент! Пан або пропав!
– Я не сподівалася, я була впевнена, бо знаю, що ви – дуже розумна жінка і піклуєтесь про репутацію та розвиток нашої школи. Якщо я братиму участь у всіх олімпіадах, то гарантую, що у чотирьох з них посяду одне з почесних місць, а в олімпіаді з Вашого фаху – перше. Не вірю, що, читаючи віршики, зроблю більше для нашої школи. А я думаю лише про це. (Обережніше, Марго, бо ще сама повіриш у цю патріотичну маячню).
Якийсь час вона дивилася на мене і розмірковувала.
Це добре. Добре, що розмірковує, значить, вже наполовину згодна. Ми дивилися одна на одну. Вона розуміла мене, я розуміла її. Корисна річ – взаєморозуміння. Вона порушила тишу першою:
– Марго, якщо ти мене підведеш, ти пошкодуєш про цю розмову.
Я похитала головою:
– Я впевнена.
– В чому? В тому, що пожалкуєш чи в тому, що не підведеш?
– І в першому, і в другому.
– Можеш іти. – Вона поправила окуляри, присунула до себе купу зошитів і відкрила перший, даючи зрозуміти, що розмову завершено.
Я ввічливо покашляла:
– А як же моя оцінка з поведінки?
Вона підняла голову:
– А що, з нею щось негаразд? Тебе не задовольняє п'ятірка?
– До побачення, Інно Миколаївно. Щиро дякую.
– Прошу.
Мама вдома лютувала. Вона кричала, що це була угода з дияволом, що я вб'ю себе такою перенапругою, що вона піде до школи скаржитися. Я заспокоювала її. Для мене це було єдиним рішенням. Тяжка праця, перевтома були нічим порівняно з тою нудотою, яку я відчувала, дурнувато посміхаючись і декламуючи віршики на святах дружного колективу.
На трьох олімпіадах я посіла перше місце, на двох – друге і на чотирьох – третє. Для школи це був тріумф. Для мене – факт виконання моєї частини угоди.
Того літнього вечора сутінок майже не було. Сонце ніби згоріло за одну мить. Немов чорна сажа товстим шаром укрила місто. Вона перетворила небо на багнисте болото, яке засмоктало в свої надра всі зірки і навіть ламкий серп півмісяця. На вулицях панувала нічна темрява, хоч був лише початок на дев'яту.
Я затрималася в архіві, де зовсім випадково натрапила на одну дуже цікаву книжку. Коли нарешті від неї відірвалася, в будинку залишився лише нічний сторож. Я швиденько навела порядок на робочому місці і майже вибігла з приміщення, бо, мушу зізнатися, цвинтар уночі – ніщо порівняно з порожніми залами бібліотеки. Нікому не раджу залишатися вночі наодинці з такою кількістю книжок, не дешевих романів, а справжніх книжок, бо кожна з них – запродана дияволу душа. Хто знає, що коїться після дванадцятої у цих населених старими фоліантами приміщеннях? На цвинтарі нікого боятися: там усі вже померли, книжки ж – живуть. Кожен великий автор підписує угоду з дияволом, таким чином купуючи собі безсмертя. Він і надалі живе у своїх книжках, а розплачується за це забуттям. Він – жива книга на полиці, але про нього майже не згадують. Якщо й беруть почитати, то лише з корисливою метою: скласти іспит, написати дисертацію, вкрасти ідею, втекти від проблем. З ним ніхто не розмовляє і ніхто не чує, як він кричить з поруділих сторінок. Угода є угода.
Я вже йшла додому, коли зрозуміла, що саме непокоїло мене останні півгодини. Треба було повернути до зали іноземної літератури дві рідкісні книги, які мені по знайомству дала колишня однокласниця Дмитра Тамара. Книжки я мала при собі, проте зала вже не працювала. О, дівоча пам'ять! Я завмерла на місці. Тамара казала, що п'ятниця (а тоді була саме п'ятниця) – останній день, бо в суботу перевіряють наявність книжок, які не можна видавати, тому в неї можуть бути великі неприємності. Я обіцяла, що не підведу. Мені нічого не залишалося, як зателефонувати додому, довідатися її адресу у Дмитра і попередити, що затримуюся. За двадцять хвилин я вже стояла перед її дверима.
З квартири лунала музика, було чути сміх та розмови багатьох людей. Здається, вечірка у розпалі. Чудовий день: спершу забула про обіцянку, а тепер ще й прийшла невчасно. Нічого не вдієш, Марго.
Зітхнувши, я натиснула на кнопку дзвінка і була змушена повторити цю процедуру разів з десять, доки мене нарешті почули. Двері відчинилися, і я одразу зрозуміла, що переді мною не Тамара. На порозі стояв чоловік років тридцяти. Шовкова, висмикнута зі штанів сорочка, розстебнута. Під нею – голе тіло, від якого якийсь час я чомусь не могла відвести погляду. Певних зусиль коштувало зосередити погляд на його шкарпетках, до речі, теж шовкових, після чого я пошерхлим голосом прошепотіла:
– Мені Тамару, будь ласка.
Цікаво, я зовсім забула, що не одна тут маю очі. Чоловік не розглядав мене, о ні. Він спостерігав за мною, досліджував мене, як принципово новий вид Homo Sapiens. Це тривало приблизно три хвилини, але мені вони здалися вічністю. Темне волосся спадало йому на лоба, ховало очі, і я не знала, на що саме він дивився. Це нервувало, але якось особливо. В мені щось напружилося і почало пульсувати у такт із серцем.
Я спробувала ще раз, уже впевненіше:
– Вибачте, я можу поговорити з Тамарою?
Він усміхнувся і відкинув волосся з обличчя. Наче блискавка вдарила. Його очі. Вони були кольору червоного дерева, з жовтим кільцем навколо зіниць. Очі вовка, який вийшов на полювання. Його відповідь була несподіваною, як і низький хрипкий голос:
– А що, вона краща за мене?
Я була збита з пантелику, і якщо до цього тремтів лише голос, то тепер почали тремтіти і руки, і ноги.
– Вибачте, я вас не розумію.
М-да… Невдала відповідь. Чого ти завела: вибачте, вибачте? Не могла нічого кращого вигадати? А не могла! Хіба не бачиш, в якому я стані? Найдотепніші відповіді рідко спадають на думку тоді, коли вони справді необхідні. Це тільки в книжках героїня завжди знайде влучне слово, проте я – не книжковий персонаж. Я – жінка з плоті і крові, з якою, до речі, діялося щось нетипове.
Ситуацію врятувала Тамара, яка з'явилася в коридорі з цигаркою в зубах та келихом в руці:
– А я думаю, звідки такий протяг! Євгене, ти ще довго триматимеш двері відчиненими? – І, помітивши мене:
– Марго! Оце так несподіванка! Проходь, кицю, проходь! У мене свято – постарішала на рік.
Я переступила через поріг.
– Мої вітання.
– З чим? Зі старістю? Тоді вже співчувай. – Вона голосно розсміялася. В мене промайнула думка, що цей келих був не з першої десятки.
– Тамаро, вибач, я сьогодні забула віддати книжки. Це більше не повториться, я обіцяю. Ось вони.
Я подала їй пакунок, і Євген, який до цього мовчки слухав, не втримався:
– Боже мій, так це кошеня ще й учене? Пушкінський сюжет: У «Лукоморья» і так далі.
Я теж не стрималася і вдала безмежне здивування:
– Пан знає Пушкіна?
Євген підступив до мене і задумливо пробурмотів:
– Як цікаво… Дике кошеня. Мені подобається. Тамара втрутилася:
– Євгене, замість язиком молоти, міг би вже поставити на стіл ще один набір. Марго вечеряє у нас.
Я запротестувала:
– Ні, Тамаро, вибач, але мені ніколи. Вже пізно, батьки переживатимуть.
Євген зник. Тамара вхопила мене за плечі і потягла до вітальні.
– І чути нічого не хочу! Вип'єш вина, з'їси шматочок торту, і ми проведемо тебе додому, а так просто я тебе не відпущу. Все, крапка!
Відмовлятися було вже ніяк, і ось я за столом. Компанія перебувала у розігрітому стані, прийняла мене на «ура», після чого, на щастя, одразу про мене забула. Точніше, забули всі, крім одного.
З найтемнішого кутка кімнати за мною пильно стежили очі вовка. Тверезі, хитрі і небезпечні. Я намагалася не зустрічатися поглядом з Євгеном, але боковим зором бачила, що вся його увага зосереджена на мені. Тамара розпитувала про Дмитра. Я давно здогадувалась, що він їй небайдужий. Той вечір лише потвердив мої підозри. Вона слухала мою розповідь про його життя та навчання в Києві (Дмитро вчився на художника) так, наче брат був генієм не меншим за Пікассо чи Ван Гога. Проте все приємне колись закінчується. Я пообіцяла організувати їй зустріч з Дмитром (ніби мій брат не знайде на вакаціях цікавішого заняття, аніж відвідування однокласниць), і наступної хвилини вона пішла танцювати з якимось хлопцем.
Не минуло й хвилини після зникнення Тамари, як на моє обличчя впала тінь:
– Такій гарній дівчині не можна залишатися самій. Тут багато небезпечних чоловіків. – Євген сів на диван, дуже близько до мене, і я відчула його запах, терпкий запах великого хижака. Я спробувала не відводити очей під його поглядом, проте це було важко.
– Попередьте мене, коли побачите хоч одного.
– Його можна не помітити, якщо він, наприклад, дуже близько. – Він присунувся до мене ще ближче. Від його запаху паморочилося в голові.
– Скільки тобі років, чарівне створіння?
– Називайте мене Марго. А скільки ви дасте?
Він на мить замислився, зміряв мене допитливим поглядом і швидко відповів:
– Сімнадцять.
Мені було чотирнадцять.
Я подивилася на нього широко розплющеними очима, вдаючи захоплення:
– Яка точність! Ви, мабуть, справжній знавець жінок!
– Скоріше, справжній шанувальник. І мушу зізнатися: я захопився вами. У вас зовнішність королеви. Правду кажуть, що кров вирішує все, Маргарито Миколаївно.
– Булгаков! – Мені сподобалася влучність цитати. – Обожнюю цього письменника. А щодо крови, то в моєму роді не було королев.
– Чому ви такі впевнені? Достоту простежити неможливо, а на бабці чи прабабці рід не закінчується. Такі очі, такий погляд, така постава – ніщо в цьому світі не з'являється саме собою, повірте мені.
Я кивнула. Кому він розповідає! Євген простягнув мені келих.
– За королеву!
І знов мої помилки йшли хороводом: залишилася у незнайомій компанії, погодилась випити вина. Дурненька дівчина! Тоді я ще не знала, що, змішуючи алкогольні напої, можна досягти цікавих результатів.
Євген наполягав, щоб я пила до дна, проте мене вистачило лише на три ковточки.
– Що це за вино? Воно таке міцне!
Він усміхнувся і взяв келих з моїх рук. На експертизу б той келих!
– Червоне солодке. Іспанське. Це Ваше вино, Марго. Впевнений, воно таке ж солодке, як Ваші губи.
– Так. І таке ж солодке, як Ваші компліменти.
Ситуація почала непокоїти мене по-справжньому. Я раз по раз запитувала себе, що я тут роблю, навіщо розмовляю з цим чоловіком, проте відповісти так і не змогла. Думати заважали його очі.
Вони пестили кожен сантиметр мого тіла. Я відчувала це. Погляд здавався дотиком. Мій літній сарафан раптом став вузьким і тиснув у грудях, в голові паморочилося. Я не могла не дивитися на його оголену шию, плечі, живіт. Мене охопило божевільне бажання доторкнутися до його тіла, просто перевірити, чи насправді шкіра така гладенька, як здається. Нахилившись до столу, я судомливо вхопила гроно винограду з тарілки, щоб хоч чимось зайняти свої неслухняні руки. Цієї миті Євген перехопив їх, від його дотику в мені запалав вогонь. Я знала, що він бачив іскри цього полум'я в моїх очах, проте мені було байдуже.
– Дозвольте допомогти вам. Виноград треба їсти просто з грона, тримаючи його ось так. – Він підніс кетяг до моїх губів. Я слухняно відкусила одну ягоду, яка одразу стала мені упоперек горла. Євген запобігливо запропонував ще вина. І знаєте що? Я випила. Мій внутрішній голос майже заходився в істериці, але я його ігнорувала.
– Жінка не повинна бути такою гарною. Це неправильно.
– Чому?
– Ви прекрасні, Марго. Хіба ви цього не знаєте? Ви зводите з розуму. Мені дуже складно себе контролювати.
Я всміхнулася:
– Це добре.
– Що добре?
– Що вам складно. Мені не подобається, коли чоловікам просто.
– А ви – незвичайна дівчина. Цікаво, скільки чоловіків уже заплуталося у ваших косах?
Я знизала плечима:
– Не знаю, ніколи не рахувала. Я просто вичісую їх кожен вечір. Гребінцем.
– Як жорстоко! І все ж таки, скільки?
Ну, давай, Марго, скажи йому правду, скажи, що він – перший.
– А ви як думаєте?
– Думаю, дуже багато.
– Чоловіків, як грошей, ніколи не буває дуже багато, Євгене.
Він засміявся:
– Ваші компліменти теж можуть бути солодкими, Марго. З гірким присмаком. Гірко-солодка жінка. Оце я називаю внутрішнім стилем. Вшануймо королеву! – Він узяв мої руки, підніс до губів і почав цілувати.
На наших руках – все наше тіло. Вмілий поцілунок руки, і жінка втрачає розум від пристрасти. На превеликий жаль, сьогодні це мистецтво занепадає. Чоловіки і не здогадуються, яку перевагу втрачають разом з ним.
Я танула. Його губи на моєму зап'ястку, язик провів вологу стежинку до центру долоні, знайшов мої пальці. Його рот дражнився, то цілуючи, то покусуючи чуттєві кінчики пальців, Євген то пестив, то злегка дряпав мої долоні. Мої руки жили своїм життям. Двоє білих метеликів у залізній кліті його пальців. Я відкинула голову, насолоджуючись незнайомим відчуттям вогню і холоду, влади і покори.
Мені було добре, проте… Щось було не так. Коли Євген спробував притягнути мене до себе, це відчуття стало ще сильнішим. Щось було неправильним, чогось бракувало. Він почав цілувати мою шию, але я пручалася, відштовхувала його руки, намагаючись вирватися з обіймів. Я хотіла сказати Євгенові, щоб він мене негайно відпустив, однак цієї ж миті він закрив мені рота поцілунком.
І все. Все. Це був кінець. Бажання зникло, залишився лише опір і панівна думка: «Геть! Геть звідси! Куди завгодно, аби подалі від нього». Ніжний дотик перейшов ту межу, за якою був приємним, став обтяжливим, болісним, насильним. Я прокинулася. Внутрішній вогонь перетворився на попіл, паніка – на байдужість і огиду. Раптом я наче відокремилася від свого тіла, з яким цей чоловік робив щось незрозуміле, щось, що мені зовсім не подобалося. Фізичний контакт не мав жодного емоційного забарвлення. Я відчувала його як низку наукових понять: вага, тиск, тертя.
Його руки пірнули під мій сарафан. Я дуже добре пам'ятаю ту ситуацію: жодної пристрасти, жодного хвилювання, жодного збудження. З почуттів – біль. Я знов дозволяю робити з собою те, що мені зовсім не подобається. Гнів. На моє відверте небажання не звертають уваги. Огида. Марго, припини це! Зроби щось, будь ласка! Доки ще не пізно!
Я холоднокровно розмірковувала:
«Є тіло, яке належить мені.
Є чоловік, який хоче це тіло.
Я хочу тіла цього чоловіка? – Ні.
До побачення, Євгене».
І – я вкусила його за язик. Той уже вважав себе повноправним володарем у моєму роті і був непоганою мішенню. Думаю, йому було боляче. Євген здивовано скрикнув від несподіваного болю і випустив мене. Я скористалася щасливою нагодою, підхопилася з місця і, розштовхуючи пари, які танцювали, побігла в коридор. «Побігла» – не зовсім влучне слово. Скоріше, пошвендяла, тому що мене хитало з боку в бік, ноги не слухалися, в голові паморочилося. Подумки дякуючи Богові за те, що я все ж таки йду, а не повзу, дісталася ванної кімнати. Євген намагався мене зупинити, щось говорив, проте я нічого не чула. Вирвавшись з його обіймів, я заповзла до ванни і швидко замкнула двері.
В голові пульсувала холодна лють, думки гули, як дроти високої напруги. Що я наробила? Напилася серед якоїсь потолочі, дозволила казна-кому себе торкатись (і ще й як торкатись!), повністю втратила контроль над ситуацією! Отаких дуреп, як я, найчастіше ґвалтують на п'яних вечірках. Я здригнулася. Що ж, мені ще поталанило, могло б бути й гірше. Проте я розуміла, що це ще не кінець. Доки я в чужій квартирі, доки я ледве керувала своїм тілом через те чортове вино, існувала можливість, що поцілунками не обмежиться. Залишивши самозвинувачення на потім, я всю свою увагу звернула на проблему номер один: мені конче треба було протверезіти.
Євген калатав у двері, і я розуміла, що довго вони не витримають.
Мене трясло, зуби цокотіли, перед очима танцювали жовті зірочки, але я знала: якщо я знепритомнію, про мене подбає Великий сірий вовк, справжній шанувальник жінок. Я відкрутила обидва крани. Нічого. Води не було. Ані холодної, ані гарячої. Я завмерла. Ідіотко, як ти могла про це забути? Розумієте, в нашому місті воду подають за графіком: з сьомої по дев'яту ранку, з шостої по восьму вечора. Було занадто пізно. Відчуваючи повну безпорадність, я повернулася до ванної і побачила відповідь на свої молитви. Мене охопила хвиля невимовного полегшення і тріумфу. Всі почуття загострилися, тіло дзвеніло, я відчувала збудження, якого не досягти жодними пестощами.
Переді мною була звичайна стара вищерблена ванна жовтуватого кольору, по вінця наповнена водою. Запас на час перерви у водопостачанні. В нашому місті всі так робили. Не вагаючись, я підійшла до ванни, ухопилася обома руками за стійку для рушників, у голові встигла промайнути божевільна думка: «Вшануймо королеву!», і наступної миті я занурила голову у воду.
Того дня я мало не втопилася. Вода була крижаною. Від несподіванки руки зісковзнули зі стійки, і кілька жахливих хвилин я відчайдушно борсалася у воді. Який жалюгідний кінець! П'яною втопитися у ванні. Але мені вдалося вибратися. Я кашляла і випльовувала воду.
Двері здригалися від поштовхів, чулися голоси Тамари та Євгена. Вибачте, друзі, я ще не готова з вами зустрітися. Відкинувши на спину мокре волосся, я просто у сарафані лягла у ванну.
Додому я прийшла об одинадцятій годині. Мама з Дмитром знервовано курили на кухні. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мій одяг, замовкли. Якомога спокійніше я пояснила, що дорогою від Тамари потрапила під дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав і ніби між іншим зауважив, що в Україні нині – засуха, а мій, сказати б, персональний дощ був, мабуть, на замовлення лікеро-горілчаного заводу і, судячи з запаху, міцністю градусів сорок. Я безпорадно дивилася на нього і не знала, що відповісти. Мама швидко оцінила ситуацію. Вона виштовхала Дмитра в його кімнату, а мені мовчки принесла рушник і сухий одяг. Уже й не пам'ятаю, як дісталася ліжка. Наступного ранку я прокинулася хворою.
Дні минали. Я розмірковувала, навчалася, грала у красиві, але порожні ігри з чоловіками: погляди, компліменти, натяки, обережні пестощі… Проте ніколи не дозволяла їм переходити межу, за якою починався біль.
У шістнадцять років я закінчила школу з золотою медаллю і одержала гучний титул «найкращої учениці міста», який не мав для мене жодного значення.
Того ж року я залишила наше маленьке місто і вступила до Харківського національного університету, де вивчала іноземні мови. П'ять років напівголодного існування, наполегливої праці, безсонних ночей над підручниками, тимчасових підробітків за жалюгідну платню, злетів і падінь – і я закінчила свою Alma mater з червоним дипломом, в якому стояло дивне слово «перекладач».
Така в мене професія, і я її люблю. Люблю по-справжньому, бо інакше не можу. Вона – супутниця всього мого життя. Якби я обрала її не з любові, то довго б не витримала.
Мій фах, як усі інші, має свої недоліки. Деякі труднощі я створюю собі сама, порушуючи правила, інші знаходять мене. Працюю переважно з чоловіками. Делегації, окремі представники, бізнесмени, професори, фахівці з різних напрямків – це на дев'яносто відсотків чоловіки. Я перекладаю впродовж дня, а ввечері починаються урочисті прийоми, бенкети, фуршети, відвідування театрів, концертних залів, казино – і всюди потрібен перекладач. А якщо він, перекладач, це насправді вона, яскрава та приваблива молода дівчина, то дехто після другого келиха може трішечки скоротити дистанцію. Добре, якщо трішки, – ми всі розуміємо жарти, у чоловічій компанії таке розуміння просто необхідне, а якщо ні? Тоді опиняєшся в ситуації, в якій не до жартів. Ви здогадуєтеся, про що я?
Так от, я відмовляла. Завжди відмовляла. За це мене називали старомодною, божевільною, середньовічною, дурною, пихатою, фригідною і просто дивною. Я згоджувалася з кожним припущенням. Головне, щоб мене не примушували робити те, чого не могла зробити. Називайте це, як завгодно: секс за гроші, елітна проституція, заробітки тілом – мені байдуже. Для мене все це має одне, єдине значення – насильство.
Тому я завжди говорила «ні». Я перетворилася на ходячий лінгвістичний посібник, бо знала всі форми заперечення, всі засоби його вираження, всі модальні відтінки. Я навчилася відмовляти усмішкою, компліментами та лестощами. Часом це допомагало, часом ні, і тоді я втрачала роботу. Поразка, проте, не кінець світу.
Я пам'ятаю мою телефонну розмову з Дмитром після однієї з таких невдач. Я була у розпачі: грошей нема, за гуртожиток платити нічим, з їжі – пісна перлова каша. Голодна і агресивна, я накинулася на Дмитра, бо він був представником чоловічої половини людства, яку я того дня люто ненавиділа.
– Дмитре, чому ви такі? Невже так складно хоч інколи сприймати жінку як колегу по роботі, а не по ліжку? Що вас змінює: гроші, влада? А, може, ви просто такі: прикидаєтеся уважними, чулими, а насправді вам на нас наплювати?
– І тобі доброго ранку, сестричко. Або в тебе неприємності на роботі, або я не твій брат.
– Нема в мене неприємностей, бо й роботи немає! – Роздратовано пирхнула я у слухавку.
– Заспокойся, Марго, будь ласка. В мене вже слухавка плавиться. Дихай повільно, порахуй до десяти, а потім починай розповідати, але дотримуючись конкретних подій, не так голосно і не так швидко, без нецензурної лексики і філософських міркувань. Що сталося?
Я спробувала скористатися його порадою:
– Гаразд. Десять. Директору одного підприємства був потрібен перекладач німецької мови. – Пауза. – Строком на п'ять днів. – Пауза. – Для роботи з групою німців. Фахівців з машинобудування. – Пауза. – Гонорар непоганий. Я пройшла співбесіду. – Пауза. Спокійніше, Марго, спокійніше! – Все було бездоганно. Всі були задоволені. А от під час останнього обговорення в кабінеті директора все пішло шкереберть! – Мене знов понесло на хвилях обурення. – Виявилося… шановний пан мав на увазі, що контракт має на увазі, що я повинна мати на увазі…
– Марго-о-о-о! – Дмитро був сама стриманість. Теж мені, скеля! – Дихаємо повільно, разом зі мною: раз, два, три, раз, два, три. Що він тобі сказав?
Я почала знервовано колупати нігтем крейду на стіні:
– Що контракт передбачає відвідування сауни і весь спектр нічних розваг. Я намагалася розмовляти з ним як з розумною, інтелігентною людиною, намагалася пояснити, проте цей старий, товстий, огидний, лисий слимак, ця карикатура на чоловіка, це опудало з товстим гаманцем… Він назвав мене ідіоткою! Розумієш, я майже тримала цей контракт у руках, а тепер, тепер…
– Марго, крихітко, навіщо так нервуватися? Це ж трапляється з тобою вже не вперше.
– Для мене щоразу, як уперше. Нічого не можу з собою вдіяти. Мені так була потрібна ця робота. Я ж фахівець, Дмитре. Я вмію працювати. Чому я маю заробляти своїм тілом, якщо в мене є розум? Щось зламалося в цьому світі… Чому чоловіки дозволяють собі такі речі? Яке вони мають право?
Дмитро голосно зітхнув.
– По-перше, принцесо, не роби з цього трагедії у стилі «пробзділось щось у Датському князівстві» [Лесь Подерв'янський, «Гамлєт».]. Цей, як ти сама його назвала, слимак, того не вартий. Наплюй і розітри своєю гарненькою ніжкою. А по-друге, не хочу тебе розчаровувати, проте мушу нагадати, що ми живемо в добу патріархату. Влада, сила, гроші – на боці чоловіків.
– А що на моєму боці?
– Краса, розум, ніжність.
– М-да… Небагато.
– Ну, це ще як подивитися. А по-третє, моя маленька дівчинко, чоловіки бувають різними. Не треба узагальнювати. Серед них зустрічаються доволі симпатичні типи. Візьмімо, наприклад, твого братика. Він учора закінчив одну халтуру і сьогодні ж перекаже своїй голодній сестричці тридцятку. Це небагато, я знаю, проте у мене певні проблеми з валютним рахунком. Купиш собі ковбаси. Ти коли її востаннє бачила?
– Бачу щодня, а от їла вже давненько.
– От і домовилися. Завтра одержиш гроші, влаштуєш собі маленьке свято. Чи я не чудовий?
– Чудовий.
– Бачиш, а я ж чоловік.
– Ти мій брат.
– Проте існують схожі на мене і ще кращі, якщо це взагалі можливо.
– Ти впевнений?
– На всі сто.
– І я зустріну хоч одного такого?
– Неодмінно.
– І це буде любов?
– Марго, ти знов за своє? Досі шукаєш? – Мені здалося, чи я справді почула в його голосі роздратування?
– Шукаю…
– От уперте дівча! Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю: ця земля – не дуже приємне місце, але іншого в нас нема й не буде. Всі жінки, які тут живуть, хочуть кохати, а чоловіки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти відчуваєш відмінність?
– Я дивилася графік міських шкільних олімпіад і чула, як вчителі сперечалися, якого учня обрати для участі в них. Як я зрозуміла, більшість зупинилася на моїй кандидатурі.
– Так, Марго. Хоч і дивно, але твої успіхи у навчанні розбігаються з твоїми досягненнями у колективі.
Я знизала плечима.
– У кожного з нас свої вади. Проте я готова взяти участь у всіх цих олімпіадах.
Вона здивовано підняла брови:
– У всіх дев'яти? Це забагато. До речі, дві олімпіади можуть бути в один і той само день. Мені здається, на четверте грудня за графіком призначені олімпіади з хімії і німецької мови.
– Для мене це – не забагато, Інно Миколаївно. Дев'ять олімпіад – саме те, що треба. Я впораюся. Але за умови, що буду звільнена від усіх видів колективної роботи впродовж навчального року. Щось на зразок нагороди. А стосовно двох олімпіад в один день – це ж не проблема. Я дивилася в розкладі – олімпіада з хімії о восьмій ранку, а з німецької мови – о другій годині дня. Я встигну.
Інна Миколаївна скочила зі стільця і, схвильована, заходила кабінетом. – Нечувано! Просто нечувано! Це… це шантаж! І вона вже все розрахувала, ніби сподівалася, що я підтримаю таке неподобство.
Марго, вирішальний момент! Пан або пропав!
– Я не сподівалася, я була впевнена, бо знаю, що ви – дуже розумна жінка і піклуєтесь про репутацію та розвиток нашої школи. Якщо я братиму участь у всіх олімпіадах, то гарантую, що у чотирьох з них посяду одне з почесних місць, а в олімпіаді з Вашого фаху – перше. Не вірю, що, читаючи віршики, зроблю більше для нашої школи. А я думаю лише про це. (Обережніше, Марго, бо ще сама повіриш у цю патріотичну маячню).
Якийсь час вона дивилася на мене і розмірковувала.
Це добре. Добре, що розмірковує, значить, вже наполовину згодна. Ми дивилися одна на одну. Вона розуміла мене, я розуміла її. Корисна річ – взаєморозуміння. Вона порушила тишу першою:
– Марго, якщо ти мене підведеш, ти пошкодуєш про цю розмову.
Я похитала головою:
– Я впевнена.
– В чому? В тому, що пожалкуєш чи в тому, що не підведеш?
– І в першому, і в другому.
– Можеш іти. – Вона поправила окуляри, присунула до себе купу зошитів і відкрила перший, даючи зрозуміти, що розмову завершено.
Я ввічливо покашляла:
– А як же моя оцінка з поведінки?
Вона підняла голову:
– А що, з нею щось негаразд? Тебе не задовольняє п'ятірка?
– До побачення, Інно Миколаївно. Щиро дякую.
– Прошу.
Мама вдома лютувала. Вона кричала, що це була угода з дияволом, що я вб'ю себе такою перенапругою, що вона піде до школи скаржитися. Я заспокоювала її. Для мене це було єдиним рішенням. Тяжка праця, перевтома були нічим порівняно з тою нудотою, яку я відчувала, дурнувато посміхаючись і декламуючи віршики на святах дружного колективу.
На трьох олімпіадах я посіла перше місце, на двох – друге і на чотирьох – третє. Для школи це був тріумф. Для мене – факт виконання моєї частини угоди.
Того літнього вечора сутінок майже не було. Сонце ніби згоріло за одну мить. Немов чорна сажа товстим шаром укрила місто. Вона перетворила небо на багнисте болото, яке засмоктало в свої надра всі зірки і навіть ламкий серп півмісяця. На вулицях панувала нічна темрява, хоч був лише початок на дев'яту.
Я затрималася в архіві, де зовсім випадково натрапила на одну дуже цікаву книжку. Коли нарешті від неї відірвалася, в будинку залишився лише нічний сторож. Я швиденько навела порядок на робочому місці і майже вибігла з приміщення, бо, мушу зізнатися, цвинтар уночі – ніщо порівняно з порожніми залами бібліотеки. Нікому не раджу залишатися вночі наодинці з такою кількістю книжок, не дешевих романів, а справжніх книжок, бо кожна з них – запродана дияволу душа. Хто знає, що коїться після дванадцятої у цих населених старими фоліантами приміщеннях? На цвинтарі нікого боятися: там усі вже померли, книжки ж – живуть. Кожен великий автор підписує угоду з дияволом, таким чином купуючи собі безсмертя. Він і надалі живе у своїх книжках, а розплачується за це забуттям. Він – жива книга на полиці, але про нього майже не згадують. Якщо й беруть почитати, то лише з корисливою метою: скласти іспит, написати дисертацію, вкрасти ідею, втекти від проблем. З ним ніхто не розмовляє і ніхто не чує, як він кричить з поруділих сторінок. Угода є угода.
Я вже йшла додому, коли зрозуміла, що саме непокоїло мене останні півгодини. Треба було повернути до зали іноземної літератури дві рідкісні книги, які мені по знайомству дала колишня однокласниця Дмитра Тамара. Книжки я мала при собі, проте зала вже не працювала. О, дівоча пам'ять! Я завмерла на місці. Тамара казала, що п'ятниця (а тоді була саме п'ятниця) – останній день, бо в суботу перевіряють наявність книжок, які не можна видавати, тому в неї можуть бути великі неприємності. Я обіцяла, що не підведу. Мені нічого не залишалося, як зателефонувати додому, довідатися її адресу у Дмитра і попередити, що затримуюся. За двадцять хвилин я вже стояла перед її дверима.
З квартири лунала музика, було чути сміх та розмови багатьох людей. Здається, вечірка у розпалі. Чудовий день: спершу забула про обіцянку, а тепер ще й прийшла невчасно. Нічого не вдієш, Марго.
Зітхнувши, я натиснула на кнопку дзвінка і була змушена повторити цю процедуру разів з десять, доки мене нарешті почули. Двері відчинилися, і я одразу зрозуміла, що переді мною не Тамара. На порозі стояв чоловік років тридцяти. Шовкова, висмикнута зі штанів сорочка, розстебнута. Під нею – голе тіло, від якого якийсь час я чомусь не могла відвести погляду. Певних зусиль коштувало зосередити погляд на його шкарпетках, до речі, теж шовкових, після чого я пошерхлим голосом прошепотіла:
– Мені Тамару, будь ласка.
Цікаво, я зовсім забула, що не одна тут маю очі. Чоловік не розглядав мене, о ні. Він спостерігав за мною, досліджував мене, як принципово новий вид Homo Sapiens. Це тривало приблизно три хвилини, але мені вони здалися вічністю. Темне волосся спадало йому на лоба, ховало очі, і я не знала, на що саме він дивився. Це нервувало, але якось особливо. В мені щось напружилося і почало пульсувати у такт із серцем.
Я спробувала ще раз, уже впевненіше:
– Вибачте, я можу поговорити з Тамарою?
Він усміхнувся і відкинув волосся з обличчя. Наче блискавка вдарила. Його очі. Вони були кольору червоного дерева, з жовтим кільцем навколо зіниць. Очі вовка, який вийшов на полювання. Його відповідь була несподіваною, як і низький хрипкий голос:
– А що, вона краща за мене?
Я була збита з пантелику, і якщо до цього тремтів лише голос, то тепер почали тремтіти і руки, і ноги.
– Вибачте, я вас не розумію.
М-да… Невдала відповідь. Чого ти завела: вибачте, вибачте? Не могла нічого кращого вигадати? А не могла! Хіба не бачиш, в якому я стані? Найдотепніші відповіді рідко спадають на думку тоді, коли вони справді необхідні. Це тільки в книжках героїня завжди знайде влучне слово, проте я – не книжковий персонаж. Я – жінка з плоті і крові, з якою, до речі, діялося щось нетипове.
Ситуацію врятувала Тамара, яка з'явилася в коридорі з цигаркою в зубах та келихом в руці:
– А я думаю, звідки такий протяг! Євгене, ти ще довго триматимеш двері відчиненими? – І, помітивши мене:
– Марго! Оце так несподіванка! Проходь, кицю, проходь! У мене свято – постарішала на рік.
Я переступила через поріг.
– Мої вітання.
– З чим? Зі старістю? Тоді вже співчувай. – Вона голосно розсміялася. В мене промайнула думка, що цей келих був не з першої десятки.
– Тамаро, вибач, я сьогодні забула віддати книжки. Це більше не повториться, я обіцяю. Ось вони.
Я подала їй пакунок, і Євген, який до цього мовчки слухав, не втримався:
– Боже мій, так це кошеня ще й учене? Пушкінський сюжет: У «Лукоморья» і так далі.
Я теж не стрималася і вдала безмежне здивування:
– Пан знає Пушкіна?
Євген підступив до мене і задумливо пробурмотів:
– Як цікаво… Дике кошеня. Мені подобається. Тамара втрутилася:
– Євгене, замість язиком молоти, міг би вже поставити на стіл ще один набір. Марго вечеряє у нас.
Я запротестувала:
– Ні, Тамаро, вибач, але мені ніколи. Вже пізно, батьки переживатимуть.
Євген зник. Тамара вхопила мене за плечі і потягла до вітальні.
– І чути нічого не хочу! Вип'єш вина, з'їси шматочок торту, і ми проведемо тебе додому, а так просто я тебе не відпущу. Все, крапка!
Відмовлятися було вже ніяк, і ось я за столом. Компанія перебувала у розігрітому стані, прийняла мене на «ура», після чого, на щастя, одразу про мене забула. Точніше, забули всі, крім одного.
З найтемнішого кутка кімнати за мною пильно стежили очі вовка. Тверезі, хитрі і небезпечні. Я намагалася не зустрічатися поглядом з Євгеном, але боковим зором бачила, що вся його увага зосереджена на мені. Тамара розпитувала про Дмитра. Я давно здогадувалась, що він їй небайдужий. Той вечір лише потвердив мої підозри. Вона слухала мою розповідь про його життя та навчання в Києві (Дмитро вчився на художника) так, наче брат був генієм не меншим за Пікассо чи Ван Гога. Проте все приємне колись закінчується. Я пообіцяла організувати їй зустріч з Дмитром (ніби мій брат не знайде на вакаціях цікавішого заняття, аніж відвідування однокласниць), і наступної хвилини вона пішла танцювати з якимось хлопцем.
Не минуло й хвилини після зникнення Тамари, як на моє обличчя впала тінь:
– Такій гарній дівчині не можна залишатися самій. Тут багато небезпечних чоловіків. – Євген сів на диван, дуже близько до мене, і я відчула його запах, терпкий запах великого хижака. Я спробувала не відводити очей під його поглядом, проте це було важко.
– Попередьте мене, коли побачите хоч одного.
– Його можна не помітити, якщо він, наприклад, дуже близько. – Він присунувся до мене ще ближче. Від його запаху паморочилося в голові.
– Скільки тобі років, чарівне створіння?
– Називайте мене Марго. А скільки ви дасте?
Він на мить замислився, зміряв мене допитливим поглядом і швидко відповів:
– Сімнадцять.
Мені було чотирнадцять.
Я подивилася на нього широко розплющеними очима, вдаючи захоплення:
– Яка точність! Ви, мабуть, справжній знавець жінок!
– Скоріше, справжній шанувальник. І мушу зізнатися: я захопився вами. У вас зовнішність королеви. Правду кажуть, що кров вирішує все, Маргарито Миколаївно.
– Булгаков! – Мені сподобалася влучність цитати. – Обожнюю цього письменника. А щодо крови, то в моєму роді не було королев.
– Чому ви такі впевнені? Достоту простежити неможливо, а на бабці чи прабабці рід не закінчується. Такі очі, такий погляд, така постава – ніщо в цьому світі не з'являється саме собою, повірте мені.
Я кивнула. Кому він розповідає! Євген простягнув мені келих.
– За королеву!
І знов мої помилки йшли хороводом: залишилася у незнайомій компанії, погодилась випити вина. Дурненька дівчина! Тоді я ще не знала, що, змішуючи алкогольні напої, можна досягти цікавих результатів.
Євген наполягав, щоб я пила до дна, проте мене вистачило лише на три ковточки.
– Що це за вино? Воно таке міцне!
Він усміхнувся і взяв келих з моїх рук. На експертизу б той келих!
– Червоне солодке. Іспанське. Це Ваше вино, Марго. Впевнений, воно таке ж солодке, як Ваші губи.
– Так. І таке ж солодке, як Ваші компліменти.
Ситуація почала непокоїти мене по-справжньому. Я раз по раз запитувала себе, що я тут роблю, навіщо розмовляю з цим чоловіком, проте відповісти так і не змогла. Думати заважали його очі.
Вони пестили кожен сантиметр мого тіла. Я відчувала це. Погляд здавався дотиком. Мій літній сарафан раптом став вузьким і тиснув у грудях, в голові паморочилося. Я не могла не дивитися на його оголену шию, плечі, живіт. Мене охопило божевільне бажання доторкнутися до його тіла, просто перевірити, чи насправді шкіра така гладенька, як здається. Нахилившись до столу, я судомливо вхопила гроно винограду з тарілки, щоб хоч чимось зайняти свої неслухняні руки. Цієї миті Євген перехопив їх, від його дотику в мені запалав вогонь. Я знала, що він бачив іскри цього полум'я в моїх очах, проте мені було байдуже.
– Дозвольте допомогти вам. Виноград треба їсти просто з грона, тримаючи його ось так. – Він підніс кетяг до моїх губів. Я слухняно відкусила одну ягоду, яка одразу стала мені упоперек горла. Євген запобігливо запропонував ще вина. І знаєте що? Я випила. Мій внутрішній голос майже заходився в істериці, але я його ігнорувала.
– Жінка не повинна бути такою гарною. Це неправильно.
– Чому?
– Ви прекрасні, Марго. Хіба ви цього не знаєте? Ви зводите з розуму. Мені дуже складно себе контролювати.
Я всміхнулася:
– Це добре.
– Що добре?
– Що вам складно. Мені не подобається, коли чоловікам просто.
– А ви – незвичайна дівчина. Цікаво, скільки чоловіків уже заплуталося у ваших косах?
Я знизала плечима:
– Не знаю, ніколи не рахувала. Я просто вичісую їх кожен вечір. Гребінцем.
– Як жорстоко! І все ж таки, скільки?
Ну, давай, Марго, скажи йому правду, скажи, що він – перший.
– А ви як думаєте?
– Думаю, дуже багато.
– Чоловіків, як грошей, ніколи не буває дуже багато, Євгене.
Він засміявся:
– Ваші компліменти теж можуть бути солодкими, Марго. З гірким присмаком. Гірко-солодка жінка. Оце я називаю внутрішнім стилем. Вшануймо королеву! – Він узяв мої руки, підніс до губів і почав цілувати.
На наших руках – все наше тіло. Вмілий поцілунок руки, і жінка втрачає розум від пристрасти. На превеликий жаль, сьогодні це мистецтво занепадає. Чоловіки і не здогадуються, яку перевагу втрачають разом з ним.
Я танула. Його губи на моєму зап'ястку, язик провів вологу стежинку до центру долоні, знайшов мої пальці. Його рот дражнився, то цілуючи, то покусуючи чуттєві кінчики пальців, Євген то пестив, то злегка дряпав мої долоні. Мої руки жили своїм життям. Двоє білих метеликів у залізній кліті його пальців. Я відкинула голову, насолоджуючись незнайомим відчуттям вогню і холоду, влади і покори.
Мені було добре, проте… Щось було не так. Коли Євген спробував притягнути мене до себе, це відчуття стало ще сильнішим. Щось було неправильним, чогось бракувало. Він почав цілувати мою шию, але я пручалася, відштовхувала його руки, намагаючись вирватися з обіймів. Я хотіла сказати Євгенові, щоб він мене негайно відпустив, однак цієї ж миті він закрив мені рота поцілунком.
І все. Все. Це був кінець. Бажання зникло, залишився лише опір і панівна думка: «Геть! Геть звідси! Куди завгодно, аби подалі від нього». Ніжний дотик перейшов ту межу, за якою був приємним, став обтяжливим, болісним, насильним. Я прокинулася. Внутрішній вогонь перетворився на попіл, паніка – на байдужість і огиду. Раптом я наче відокремилася від свого тіла, з яким цей чоловік робив щось незрозуміле, щось, що мені зовсім не подобалося. Фізичний контакт не мав жодного емоційного забарвлення. Я відчувала його як низку наукових понять: вага, тиск, тертя.
Його руки пірнули під мій сарафан. Я дуже добре пам'ятаю ту ситуацію: жодної пристрасти, жодного хвилювання, жодного збудження. З почуттів – біль. Я знов дозволяю робити з собою те, що мені зовсім не подобається. Гнів. На моє відверте небажання не звертають уваги. Огида. Марго, припини це! Зроби щось, будь ласка! Доки ще не пізно!
Я холоднокровно розмірковувала:
«Є тіло, яке належить мені.
Є чоловік, який хоче це тіло.
Я хочу тіла цього чоловіка? – Ні.
До побачення, Євгене».
І – я вкусила його за язик. Той уже вважав себе повноправним володарем у моєму роті і був непоганою мішенню. Думаю, йому було боляче. Євген здивовано скрикнув від несподіваного болю і випустив мене. Я скористалася щасливою нагодою, підхопилася з місця і, розштовхуючи пари, які танцювали, побігла в коридор. «Побігла» – не зовсім влучне слово. Скоріше, пошвендяла, тому що мене хитало з боку в бік, ноги не слухалися, в голові паморочилося. Подумки дякуючи Богові за те, що я все ж таки йду, а не повзу, дісталася ванної кімнати. Євген намагався мене зупинити, щось говорив, проте я нічого не чула. Вирвавшись з його обіймів, я заповзла до ванни і швидко замкнула двері.
В голові пульсувала холодна лють, думки гули, як дроти високої напруги. Що я наробила? Напилася серед якоїсь потолочі, дозволила казна-кому себе торкатись (і ще й як торкатись!), повністю втратила контроль над ситуацією! Отаких дуреп, як я, найчастіше ґвалтують на п'яних вечірках. Я здригнулася. Що ж, мені ще поталанило, могло б бути й гірше. Проте я розуміла, що це ще не кінець. Доки я в чужій квартирі, доки я ледве керувала своїм тілом через те чортове вино, існувала можливість, що поцілунками не обмежиться. Залишивши самозвинувачення на потім, я всю свою увагу звернула на проблему номер один: мені конче треба було протверезіти.
Євген калатав у двері, і я розуміла, що довго вони не витримають.
Мене трясло, зуби цокотіли, перед очима танцювали жовті зірочки, але я знала: якщо я знепритомнію, про мене подбає Великий сірий вовк, справжній шанувальник жінок. Я відкрутила обидва крани. Нічого. Води не було. Ані холодної, ані гарячої. Я завмерла. Ідіотко, як ти могла про це забути? Розумієте, в нашому місті воду подають за графіком: з сьомої по дев'яту ранку, з шостої по восьму вечора. Було занадто пізно. Відчуваючи повну безпорадність, я повернулася до ванної і побачила відповідь на свої молитви. Мене охопила хвиля невимовного полегшення і тріумфу. Всі почуття загострилися, тіло дзвеніло, я відчувала збудження, якого не досягти жодними пестощами.
Переді мною була звичайна стара вищерблена ванна жовтуватого кольору, по вінця наповнена водою. Запас на час перерви у водопостачанні. В нашому місті всі так робили. Не вагаючись, я підійшла до ванни, ухопилася обома руками за стійку для рушників, у голові встигла промайнути божевільна думка: «Вшануймо королеву!», і наступної миті я занурила голову у воду.
Того дня я мало не втопилася. Вода була крижаною. Від несподіванки руки зісковзнули зі стійки, і кілька жахливих хвилин я відчайдушно борсалася у воді. Який жалюгідний кінець! П'яною втопитися у ванні. Але мені вдалося вибратися. Я кашляла і випльовувала воду.
Двері здригалися від поштовхів, чулися голоси Тамари та Євгена. Вибачте, друзі, я ще не готова з вами зустрітися. Відкинувши на спину мокре волосся, я просто у сарафані лягла у ванну.
Додому я прийшла об одинадцятій годині. Мама з Дмитром знервовано курили на кухні. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мій одяг, замовкли. Якомога спокійніше я пояснила, що дорогою від Тамари потрапила під дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав і ніби між іншим зауважив, що в Україні нині – засуха, а мій, сказати б, персональний дощ був, мабуть, на замовлення лікеро-горілчаного заводу і, судячи з запаху, міцністю градусів сорок. Я безпорадно дивилася на нього і не знала, що відповісти. Мама швидко оцінила ситуацію. Вона виштовхала Дмитра в його кімнату, а мені мовчки принесла рушник і сухий одяг. Уже й не пам'ятаю, як дісталася ліжка. Наступного ранку я прокинулася хворою.
Дні минали. Я розмірковувала, навчалася, грала у красиві, але порожні ігри з чоловіками: погляди, компліменти, натяки, обережні пестощі… Проте ніколи не дозволяла їм переходити межу, за якою починався біль.
У шістнадцять років я закінчила школу з золотою медаллю і одержала гучний титул «найкращої учениці міста», який не мав для мене жодного значення.
Того ж року я залишила наше маленьке місто і вступила до Харківського національного університету, де вивчала іноземні мови. П'ять років напівголодного існування, наполегливої праці, безсонних ночей над підручниками, тимчасових підробітків за жалюгідну платню, злетів і падінь – і я закінчила свою Alma mater з червоним дипломом, в якому стояло дивне слово «перекладач».
Така в мене професія, і я її люблю. Люблю по-справжньому, бо інакше не можу. Вона – супутниця всього мого життя. Якби я обрала її не з любові, то довго б не витримала.
Мій фах, як усі інші, має свої недоліки. Деякі труднощі я створюю собі сама, порушуючи правила, інші знаходять мене. Працюю переважно з чоловіками. Делегації, окремі представники, бізнесмени, професори, фахівці з різних напрямків – це на дев'яносто відсотків чоловіки. Я перекладаю впродовж дня, а ввечері починаються урочисті прийоми, бенкети, фуршети, відвідування театрів, концертних залів, казино – і всюди потрібен перекладач. А якщо він, перекладач, це насправді вона, яскрава та приваблива молода дівчина, то дехто після другого келиха може трішечки скоротити дистанцію. Добре, якщо трішки, – ми всі розуміємо жарти, у чоловічій компанії таке розуміння просто необхідне, а якщо ні? Тоді опиняєшся в ситуації, в якій не до жартів. Ви здогадуєтеся, про що я?
Так от, я відмовляла. Завжди відмовляла. За це мене називали старомодною, божевільною, середньовічною, дурною, пихатою, фригідною і просто дивною. Я згоджувалася з кожним припущенням. Головне, щоб мене не примушували робити те, чого не могла зробити. Називайте це, як завгодно: секс за гроші, елітна проституція, заробітки тілом – мені байдуже. Для мене все це має одне, єдине значення – насильство.
Тому я завжди говорила «ні». Я перетворилася на ходячий лінгвістичний посібник, бо знала всі форми заперечення, всі засоби його вираження, всі модальні відтінки. Я навчилася відмовляти усмішкою, компліментами та лестощами. Часом це допомагало, часом ні, і тоді я втрачала роботу. Поразка, проте, не кінець світу.
Я пам'ятаю мою телефонну розмову з Дмитром після однієї з таких невдач. Я була у розпачі: грошей нема, за гуртожиток платити нічим, з їжі – пісна перлова каша. Голодна і агресивна, я накинулася на Дмитра, бо він був представником чоловічої половини людства, яку я того дня люто ненавиділа.
– Дмитре, чому ви такі? Невже так складно хоч інколи сприймати жінку як колегу по роботі, а не по ліжку? Що вас змінює: гроші, влада? А, може, ви просто такі: прикидаєтеся уважними, чулими, а насправді вам на нас наплювати?
– І тобі доброго ранку, сестричко. Або в тебе неприємності на роботі, або я не твій брат.
– Нема в мене неприємностей, бо й роботи немає! – Роздратовано пирхнула я у слухавку.
– Заспокойся, Марго, будь ласка. В мене вже слухавка плавиться. Дихай повільно, порахуй до десяти, а потім починай розповідати, але дотримуючись конкретних подій, не так голосно і не так швидко, без нецензурної лексики і філософських міркувань. Що сталося?
Я спробувала скористатися його порадою:
– Гаразд. Десять. Директору одного підприємства був потрібен перекладач німецької мови. – Пауза. – Строком на п'ять днів. – Пауза. – Для роботи з групою німців. Фахівців з машинобудування. – Пауза. – Гонорар непоганий. Я пройшла співбесіду. – Пауза. Спокійніше, Марго, спокійніше! – Все було бездоганно. Всі були задоволені. А от під час останнього обговорення в кабінеті директора все пішло шкереберть! – Мене знов понесло на хвилях обурення. – Виявилося… шановний пан мав на увазі, що контракт має на увазі, що я повинна мати на увазі…
– Марго-о-о-о! – Дмитро був сама стриманість. Теж мені, скеля! – Дихаємо повільно, разом зі мною: раз, два, три, раз, два, три. Що він тобі сказав?
Я почала знервовано колупати нігтем крейду на стіні:
– Що контракт передбачає відвідування сауни і весь спектр нічних розваг. Я намагалася розмовляти з ним як з розумною, інтелігентною людиною, намагалася пояснити, проте цей старий, товстий, огидний, лисий слимак, ця карикатура на чоловіка, це опудало з товстим гаманцем… Він назвав мене ідіоткою! Розумієш, я майже тримала цей контракт у руках, а тепер, тепер…
– Марго, крихітко, навіщо так нервуватися? Це ж трапляється з тобою вже не вперше.
– Для мене щоразу, як уперше. Нічого не можу з собою вдіяти. Мені так була потрібна ця робота. Я ж фахівець, Дмитре. Я вмію працювати. Чому я маю заробляти своїм тілом, якщо в мене є розум? Щось зламалося в цьому світі… Чому чоловіки дозволяють собі такі речі? Яке вони мають право?
Дмитро голосно зітхнув.
– По-перше, принцесо, не роби з цього трагедії у стилі «пробзділось щось у Датському князівстві» [Лесь Подерв'янський, «Гамлєт».]. Цей, як ти сама його назвала, слимак, того не вартий. Наплюй і розітри своєю гарненькою ніжкою. А по-друге, не хочу тебе розчаровувати, проте мушу нагадати, що ми живемо в добу патріархату. Влада, сила, гроші – на боці чоловіків.
– А що на моєму боці?
– Краса, розум, ніжність.
– М-да… Небагато.
– Ну, це ще як подивитися. А по-третє, моя маленька дівчинко, чоловіки бувають різними. Не треба узагальнювати. Серед них зустрічаються доволі симпатичні типи. Візьмімо, наприклад, твого братика. Він учора закінчив одну халтуру і сьогодні ж перекаже своїй голодній сестричці тридцятку. Це небагато, я знаю, проте у мене певні проблеми з валютним рахунком. Купиш собі ковбаси. Ти коли її востаннє бачила?
– Бачу щодня, а от їла вже давненько.
– От і домовилися. Завтра одержиш гроші, влаштуєш собі маленьке свято. Чи я не чудовий?
– Чудовий.
– Бачиш, а я ж чоловік.
– Ти мій брат.
– Проте існують схожі на мене і ще кращі, якщо це взагалі можливо.
– Ти впевнений?
– На всі сто.
– І я зустріну хоч одного такого?
– Неодмінно.
– І це буде любов?
– Марго, ти знов за своє? Досі шукаєш? – Мені здалося, чи я справді почула в його голосі роздратування?
– Шукаю…
– От уперте дівча! Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю: ця земля – не дуже приємне місце, але іншого в нас нема й не буде. Всі жінки, які тут живуть, хочуть кохати, а чоловіки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти відчуваєш відмінність?