Страница:
Едгар Лінтон – інший, причому в найширшому розумінні: він належить іншому світові, чужому для Кеті. Гарний і лагідний, вихований, багатий, він пропонує їй спокійне і захищене життя, він ніби заблукав до «Грозового Перевалу» з інших англійських романів XIX століття, наприклад написаних Джейн Остен. Одружившись з ним, Кеті переїжджає до Трашкрос-Грейндж і відчуває себе там, як у в'язниці, з якої для героїні XIX століття немає виходу.
У відтворенні історії кохання Кеті Ерншоу відчутні дві англійські літературні традиції – готичного роману і роману сімейно-побутового. Пристрасть Кеті і Хіткліфа належить до першої, тоді як її шлюб з Лінтоном до другої традиції. Якщо б Е. Бронте у «Грозовому Перевалі» обмежилась історією кохання Кеті до Хіткліфа і Лінтона, її роман можна було б вписати у традицію літератури класичного реалізму. Письменниця змогла відтворити культурні стереотипи століття та залежність людини від соціальних обставин. Вона і тоді б перевершила своїх сучасників дослідженням філософії кохання, аналізом структури пристрасті та глибинних рівнів психічного життя людини, невідомих літературі того часу. Невипадково Ральф Фокс назвав Кетрін і Хіткліфа помстою любові XIX століттю.
Принадність цього твору полягає в тому, що любовна історія Хіткліфа і Кеті є лише варіантом універсальної історії кохання. Бронте, оновлюючи, переказує її ще раз. Своєрідним структурним центром роману виступає смерть Кетрін і народження її доньки, Кетрін Лінтон. Написи на підвіконні в третьому розділі, читані у зворотному порядку: Кетрін Лінтон – Кетрін Хіткліф – Кетрін Ерншоу, намічають цю другу лінію кохання, яка у дзеркально протилежному порядку повторює основні етапи попередньої історії. Молодша Кетрін Лінтон, вихована у Трашкрос-Грейндж батьком, насильно виходить заміж за сина Хіткліфа Едгара і стає Кетрін Хіткліф і лише після його смерті знаходить справжнє кохання з племінником своєї матері Хейртоном Ерншоу, збираючись стати Кетрін Ерншоу. Так, початок збігається з кінцем, і структура роману утворює замкнене коло, яке, за К. Юнгом, є символом тотальності.
Лише на перший погляд може видатися, що фінал роману відповідає традиційним вікторіанським романам «з розподілом наприкінці твору призів, пенсій, чоловіків, дружин, дітей, мільйонів», як саркастично написав Генрі Джеймс. Натомість авторка не використовує закінчення твору, щоб попрощатися з читачем, безпосередньо до нього звертаючись, відмовляється від остаточних морально-етичних оцінок. Буквально на останній сторінці твору з'являються привиди Кетрін і Хіткліфа, що гуляють у вересових полях, визирають у вікна маєтку, наближаються і туди, де височіють могильні камені з їхніми іменами. Динамічність уяви Бронте, що у творі виявляється в безперервній послідовності переходів від світу реального до світу уявного, перекреслює завершеність і дає змогу говорити про відкритість фіналу «Грозового Перевалу». Це відкритість у майбутнє, у життя: закінчення символізує початок нескінченної і незбагненої історії чоловіка і жінки, людських устремлінь та сили людського духу. Початок замість кінця, відкритість романного світу стануть на початку XX століття однією з важливих ознак модерністського письма. Традиційно відкритими є закінчення романів В. Вулф, Дж. Джойса, Д. Г. Лоуренса. Чи не нагадують персонажі Е. Бронте Кеті Лінтон і Хейртон Ерншоу героїв Лоуренса Конні Чаттерлей і Меллорза, перед якими так само, як і перед їхніми літературними попередниками, наприкінці твору відкривається життєвий потік, що не знає зупинок?
Відповідно до загального задуму авторка розставляє і смислові кульмінації: пунктами найвищого напруження правлять епізоди, в яких пристрасті сягають межі. Здавалося, такими епізодами можуть бути смерть персонажа або народження. Однак сцени смерті, якої дуже багато в романі, авторка описує дуже коротко і буденно. Наприклад, смерть Хіндлі Ерншоу подано одним реченням: «Кінець Хіндлі Ерншоу виявився таким, якого й слід було чекати: він помер невдовзі після своєї сестри, менше ніж за півроку по тому». Можна вважати, що Емілі Бронте розуміє смерть як звільнення. Такою вона стала для Хіткліфа, який помер з «посмішкою на розтулених вустах, гострим і лютим, живим, жагучим поглядом». Помер, адже психологічна напруга – «Не можу жити без мого життя, без моєї душі!», – в якій він знаходився після смерті Кетрін, досягла кричущих розмірів.
У передмові до «Грозового Перевалу» Кетрін Франк зауважує, що це «глибоко розколений твір».[7] Його побудовано на цілому комплексі дуалізмів: дві любовні історії, два маєтки і дві сім'ї, два оповідачі і дві героїні, два героя (Хіткліф і Лінтон) і два негідники (Хінді і Хіткліф). Емілі Бронте не розв'язує жоден з цих дуалізмів, залишаючи інтерпретацію твору і кінцеві висновки читачеві. Вона, будучи, в першу чергу, романісткою, за допомогою художніх символів розказує те, що інтуїтивно знає про природу людини. «Нам, безсумнівно, показано всесвіт як картину і вираження двох протилежних принципів, що прагнуть поглинути один одного, але зрештою утворюють гармонію», – пише Уолтер Аллен.[8]
Грозовий Перевал і Трашкрос-Грейндж символізують у романі ці своєрідні полюси, два світи, що розташовані на короткій відстані один від одного. З одного боку, енергія і буря, з іншого – спокій і захищеність. Старша Кеті і Хіткліф, так само як і Едгар та Ізабелла Лінтон, задихаються, коли перетинають кордон чужого до ворожості іншого світу. Універсальну несумісність цих двох елементів єдиної гармонії авторка пояснює психологічною несумісністю персонажів, яка лежить поза раціональним поясненням, поза різницею у вихованні або звичках. У XXIV розділі цю проблему артикулює молодша Кеті, яка пояснює місіс Дін, наскільки вона і Едгар Лінтон різні:
Демонічна фігура наділеного неабиякою внутрішньою силою героя належить до літератури романтизму. Однак необхідно пам'ятати, що «Грозовий Перевал» написаний в період розквіту реалізму в Англії, і Е. Бронте, працюючи над характером свого героя, враховує нове розуміння дійсності і відшукує закономірності, що скеровують поведінку людини. Відтак Хіткліф – романтичний персонаж, включений у сувору систему соціальної обумовленості. Він – знайда, безбатченко, який не знав, ким йому довелося прийти у світ. Містер Ерншоу, хазяїн Грозового Перевалу, дуже полюбив хлопця і виховував його разом з дітьми. Але ненависть сина Хінді, який зробив з хлопця звичайного батрака, привела спочатку до розладу пристрасних стосунків Хіткліфа з Кетрін, а невдовзі до грандіозного проекту помсти. Хіткліф з патологічною ненавистю мстить тим, хто гнобив його. В певному сенсі роман перегукується ще з однією традицією англійської літератури – драмою помсти XVII століття, а Хіткліф нагадує героїв-месників Мілтона або Тернера, які здійснюють помсту, але цілковито втрачають почуття міри і моральну дистанцію зі злочинним світом.
Сила страждань героя врівноважується силою його ненависті. Е. Бронте виводить ці сили за межі звичайного життєвого досвіду, доводить до абсолюту страждання. Так, що слово, яке їх виражає, унаочнює межі людськості, межі власних меж і можливостей. Сильна деструктивна пристрасть руйнує тих, ким прагне володіти Хіткліф, і він, одержимий, насолоджується власною руйнацією. В образі Хіткліфа неусвідомлено закладена відсутність функції адаптації. Це як запам'ятовування, яке в дитини є абсолютним на початку сприйняття життя і яке потім компенсується і врівноважується забуванням. У Хіткліфа такої функції немає, її блокує чуттєвий досвід. «Немислима особистість, – пише Вірджинія Вулф, – тим не менш, в літературі немає більш живого образу юнака, ніж він». Жіночі образи Емілі Бронте також належать до найвищих художніх досягнень письменниці. Персонажі роману демонструють неосяжну глибину пристрасті, а там, де глибина, там і трагедія. Розуміння цієї вражаючої трагедії людини, змодульованої, здається, іншою культурною добою, аж ніяк не вікторіанською, наближає авторку до літератури XX століття.
Таким чином, в образі Хіткліфа, як і, в цілому, у творі, поєднані різні традиції англійської літератури. Письменниця акумулює досвід Мільтона, представників драми помсти, передромантиків, зокрема В. Блейка, романтиків В. Вордсворта, Т. Де Квінсі, Дж. Г. Байрона і одночасно відкриває перспективи для розвитку психологізму XX століття.
«Грозовий Перевал» – це не лише роман про кохання і помсту, це також твір про владу чоловіків і безпорадність жінок, про вражаючу зраду і заздрість, притулком яких може стати «фортеця англійця». Е. Бронте реалістично відтворює життя англійської фермерської родини, її побут і звичаї. Часто в романі дія відбувається на кухні, де служанка Неллі Дін співає колядки, готуючи різдвяну вечерю, де звучить відома сповідь Кетрін Ерншоу, після якої Хіткліф щезає з Грозового Перевалу, де за книгою зароджується кохання молодшої Кетрін і Хейртона Ерншоу. Так само майстерно авторка відтворює йоркширський колорит – болотні пустки, вкриті вересом схили пагорбів, пориви пронизливого вітру, важке дощове повітря.
Неординарність письменниці виявляється також у тому, що у своєму творі вона достатньо відверто піднімає теми, табуйовані у XIX столітті. Сміливим для доньки англіканського священика є гротескний образ слуги Джозефа, або образ церкви, що за сім місяців перетворилася на руїну.
Ще більш вражаючою є сміливість Бронте у зверненні до теми незаконного народження та інцесту. Слід зауважити, що говорити мовою XIX століття про кохання означало замовчувати сексуальне життя людини. Зрештою, сам термін «сексуальність» з'явився досить пізно, на початку XIX століття. Відтак цей аспект стосунків чоловіка і жінки ніби не існував і в англійській літературі до XX століття не висвітлювався. Отож кохання героїв Е. Бронте Кеті і Хіткліфа – безтілесне, позбавлене фізичного виміру. Проте нестача тілесності спонукає домальовувати їхні стосунки, спираючись на натяки, розсипані по всьому тексту роману. Загадкою овіяний також факт народження Хіткліфа. Містер Ерншоу, повернувшись з Ліверпуля з маленьким хлопчиком, пояснює, що він не міг залишити дитину помирати на вулиці. Однак можна припустити й інше. Три факти свідчать про те, що герой міг бути незаконнонародженою дитиною містера Ерншоу: хлопчику дали ім'я померлого сина, Ерншоу любив його і довіряв більше, ніж своїм законним дітям, місіс Ерншоу дуже не любила хлопця. За цією потенційно ймовірною версією Хіткліф – єдинокровний брат Кетрін. З такої точки зору, здаються невинними шлюби молодшої Кетрін з двома двоюрідними братами – Едгаром і Хейртоном.
Моральна неоднозначність твору, відсутність етичного стандарту підтверджуються в романі обраною системою оповіді. Е. Бронте відмовляється від позиції всезнання, типової для класичного реалізму, і вводить у твір двох оповідачів – містера Локвуда, нудьгуючого чужинця, що шукає усамітнення у провінції, і учасницю більшості подій на Грозовому Перевалі та у Трашкрос-Грейндж розсудливу служницю Неллі Дін. Кожен з них залучений до романної дії, хоча й з різною мірою участі. Представлені ними дві точки зору, жодна з яких не може слугувати фіксованим центром орієнтації, активізують критичну свідомість читача, провокуючи пошук власної інтерпретації твору. Отже, наративна картина «Грозового Перевалу» також вирізняє його з-поміж інших романів XIX століття.
Відтворення внутрішньої суперечності життя, незбагнених глибин людської свідомості, поєднання реального та уявного світів, соціального та індивідуального досвіду, множинність перспектив у відчитуванні роману Емілі Бронте свідчать: «Грозовий Перевал» не тільки належить до сукупного літературного дискурсу англійської літератури, а й значно видозмінює ту перспективу, з якої окреслювали її стадіальний розвиток у XIX столітті.
За відомою філософською формулою, текст, у який ми закохуємося, – це такий текст, з якого не перестаємо дізнаватись те, що вже знаємо. «Грозовий Перевал» спростовує це твердження. Нескороминуще захоплення і подив його читачів засвідчують: твір притягує не відповідями, а питаннями про людське буття, які кожна людина розв'язує впродовж цілого життя.
«Кожна творча людина є подвійністю чи синтезом парадоксальних властивостей. З одного боку, вона є по-людськи особистий, а з іншого – позбавлений особистого, творчий процес… творча людина є загадкою, розв'язок якої хоч і шукатимуть найрізноманітнішими способами, але кожного разу даремно…» Ці слова К. Г. Юнга можна віднести і до Емілі Бронте, жінки, чий «Грозовий Перевал», одна з найпрекрасніших книг часів королеви Вікторії, став перлиною англійської літератури.
Ольга БАНДРОВСЬКА
Розділ перший
1801. Я щойно повернувся від свого орендодавця – єдиного сусіда, з яким мені доведеться мати справу. Оце люба місцинка! Не думаю, що будь-де в Англії я міг би почуватися більш відірваним од життєвої товкотнечі. Це справжня благодать для мізантропа; і ми з містером Хіткліфом, здається, успішно поділимо на двох царину нашої самоти. Серйозний чолов'яга! Він ледве зважив на щиросерду приязність, із якою я, під'їхавши, дивився в його підозріливо примружені з-під брів темні очі; а його руки, у той час як називав своє ім'я, все глибше ховалися за пройми жилета, ніби ревно боронячись од чужого вторгнення.
– Містер Хіткліф? – промовив я.
Він кивнув у відповідь.
– Містер Локвуд, ваш новий орендар, сер. Маю честь одразу ж після приїзду засвідчити вам свою повагу та висловити щире сподівання, що вам не завдасть клопоту мій намір оселитись у Трашкрос-Грейндж; вчора я почув, що ви нібито мали на думці…
– Трашкрос-Грейндж – моя власність, сер, – обірвав він мене, скривившись. – І, як на те моя воля, я нікому не дозволяю завдавати мені клопоту. Прошу!
Це «прошу» було виціджене крізь зціплені зуби і прозвучало, ніби побажання йти під три чорти; та й хвіртка, на яку він спирався, не поспішала гостинно розчинитись. Maбуть, саме тому я вирішив прийняти запрошення: мене зацікавив цей чоловік, іще відлюдькуватіший од мене самого.
Аж побачивши, що мій кінь тупцяє біля воріт, він нарешті простяг руку, щоб їх відімкнути; і, з похмурим виглядом пройшовши поперед мене бруківкою, гукнув, коли ми ступили на подвір'я:
– Джозефе, візьми коня містера Локвуда! І принеси нам вина.
«Оце й уся челядь, – подумав я, почувши цей подвійний наказ. – Немає дива, що подвір'я геть заросло травою, а живопліт підстригає лише худоба».
Джозеф виявився підстаркуватим – ба ні, справді-таки старим чоловіком: древній стариган, хоч іще в силі. Допомагаючи мені спішитися, він вельми бундючно пробуркотів собі під ніс: «Хай Бог милує!» – та я, дивлячись на його кисле обличчя, великодушно припустив, що бідолаха сподівається з Божої ласки впоратись із шлунковим розладом, а ця святоблива скарга не має ніякого стосунку до моєї несподіваної появи.
Грозовий Перевал – так називається маєток містера Хіткліфа. «Грозовий» – саме це слово якнайкраще відображає сваволю стихій, у владі яких опиняється тутешня місцевість негожої днини. Насправді тут завжди дме холодний свіжий вітер. Про силу північного буревію свідчать похилені стовбури кволих ялиночок поза будинком та ріденькі кущики глоду, що немічно простягають свої висохлі кінцівки в один бік, ніби благаючи сонце зглянутися над ними. На щастя, архітекторові вистачило обачливості, щоб укріпити будинок: вузькі віконця глибоко втоплені у стіни, кути захищені широкими кам'яними підвалинами.
Перед тим як переступити поріг, я хвилю зволікав, милуючись химерно порізьбленою брамою парадного ґанку; над дверима, поміж обшарпаних грифонів та пустотливих дитинчат, я угледів дату «1500» та ім'я «Хейртон Ерншоу». Я хотів зауважити про це господареві, сподіваючись почути від нього історію будинку, але він застиг біля дверей, промовисто даючи зрозуміти, що мені слід або скоренько ввійти, або забиратися геть; а я не мав ніякого бажання дратувати його – принаймні до того, як роздивлюся будинок.
Ступивши ще крок, ми опинилися просто в родинній вітальні – їй не пепелував хол чи передпокій: тут її називають «домом». «Дім» здебільшого виконує роль і скромненького салону, й кухні; але я вирішив, що у Грозовому Перевалі кухню витіснили до іншого крила будинку: звідкілясь долинав людський гомін та брязкіт посуду. Та й величезна груба не мала ніяких ознак, що в ній хоч інколи щось смажиться, вариться або печеться; на стіні поруч із нею не вилискували, як то заведено, мідні каструлі та бляшані черпаки. Один бік стіни, щоправда, аж горів від блиску олов'яних тарелів, срібних глеків та кухлів: вони вишикувалися ряд у ряд на полицях грубезної дубової шафи, що височіла до самого даху. Анатомія останнього була відкрита для сторонніх очей, окрім тих місць, де шкарубкі балки ховалися за жмутами вівса та свинячими окостами. Біля димаря лиховісно маячили всілякі рушниці та пара пістолетів; це своєрідне оздоблення завершували три сяк-так обквецяні бляшанки для набоїв. Підлога була вкрита плитами з гладкого білого каменю; грубі стільці з високими спинками пофарбовані зеленим; осторонь, у затінку, стояли дві важкі чорні лави. Під кухонною шафою розляглася здоровенна темно-руда сука пойнтера, а біля неї скавулів цілий виводок цюцьків; в інших закутках також тулилися мисливські собаки.
І в будинку, і в його умеблюванні не вбачалося б нічого дивного, якби вони належали одному з хазяйновитих фермерів Півночі, твердолобому селюкові, вбраному у штани до колін та гетри. Завітавши післяобідньої години до будь-якої оселі за п'ять-шість миль звідси, ви побачите у кріслі за столом такого здорованя – а перед ним кухоль доброго елю. Та суперечність між містером Хіткліфом і його домівкою просто впадає в око. З виду він схожий на смаглявого цигана, а одягом і манерами нагадує джентльмена – тобто джентльмена в подобі провінційного сквайра; йому властива певна недбалість, але неохайним його не назвеш: від його стрункої, міцної постаті ніби віє холодом. Можливо, комусь він здався б пихатим нечемою, – але щось підказує мені, що справа тут не в надмірній гордині: я підсвідомо здогадуюся, що ця відчуженість коріниться у відразі до показних виявів почуття, до всього, що робиться про людське око. Він і любить, і ненавидить потайки – і вважає вияви любові або ненависті за недоречне глупство. Та чи не поспішаю я з висновками, приписуючи йому свої власні риси? Причини, що спонукають містера Хіткліфа замикатися в собі при нагоді нового знайомства, можуть бути зовсім іншими, аніж у мене. Я дивна людина: моя люба матуся завжди казала, що мені не судилося зазнати сімейного щастя, і минулого літа я переконався, що таки на нього не заслуговую.
Відпочиваючи на морському узбережжі, я зустрів одне чарівне створіннячко; вона здавалася мені справжньою богинею – до тих пір, поки не звертала на мене анінайменшої уваги. Я не освідчився їй уголос, та з моїх промовистих поглядів і дурневі було ясно, що я закохався в неї до нестями. Нарешті вона все зрозуміла і подарувала мені стрічний погляд – найніжніший погляд, який лишень можна собі уявити. І що ж я вдіяв? Соромно зізнатись, але я знов відчужено замкнувся у своїй мушлі. На кожний погляд я відповідав усе суворіше; врешті-решт бідна крихітка засумнівалась у власному почутті і, гірко картаючи себе за уявну помилку, вмовила матір поїхати звідти. Таке дивацтво принесло мені славу безсердечного негідника; і лише я один знав, наскільки це несправедливо.
Я сів біля вогню, напроти місця, обраного господарем, і, щоб заповнити вимушену мовчанку, спробував побавитись із сукою: вона полишила свої материнські обов'язки й по-вовчому підкралася ззаду до моїх ніг. Роззявивши пащеку, кровожерно вишкірила на мене свої білі ікла й відповіла на мою увагу протяжним гарчанням.
– Ви б краще дали суці спокій, – в тон з нею гарикнув містер Хіткліф, вгамовуючи бестію стусаном ноги. – Вона в мене не розпаскуджена, не для того її тримаю.
Потім, повернувшись до бічних дверей, він заволав знову:
– Джозефе!
Джозеф щось промимрив із недосяжних глибин льоху, та вочевидь не квапився виринути перед хазяйські очі. Довелося господареві самому спуститись до нього, залишивши мене vis-è-vis[10] із паскудною сукою та двома кошлатими вівчарками, що разом із нею взялися чигати на кожен мій порух. Я аж ніяк не горів бажанням поспілкуватися з ними ближче, тому сидів собі тихесенько; та, на жаль, вважаючи їх неспроможними зрозуміти мовчазне глузування, я почав підморгувати і строїти міни цій славній трійці – і так дошкулив волохатій леді, що вона, оскаженівши з люті, зненацька шарпнулася до моїх колін. Я відштурхнув її геть і хутко присунув до себе стіл. Наша сутичка наполохала всю зграю, і з півдесятка чотириногих демонів повискакувало зі своїх потаємних сховищ на середину кімнати. Я відчув, що мої ноги та поли одягу зазнають відчутних утисків, і, не дуже вдало відмагаючись кочергою від найгрізніших супротивників, нарешті був змушений покликати на допомогу.
Містер Хіткліф і його слуга підіймалися з льоху страх як повільно; не думаю, що вони хоч трохи прискорили кроки, почувши відчайдушний ґвалт у кімнаті. На щастя, одна з куховарок виявилася більш спритною: дебела молодиця у фартусі, з закасаними рукавами та розпашілим лицем, озброєна сковорідкою, відважно кинулася мені на поміч. Вона воювала своєю зброєю, а до того ж іще й язиком, із таким завзяттям, що буря вщухла за якусь мить. Груди моєї рятівниці ще бурхливо надимались, як море після шторму, коли на сцені з'явився господар.
– Що за чортівня! – гримнув він, так позирнувши на мене, що я ледь стримався від обурення.
– Чортівня якась, справді! – кинув я. – Ті євангельські свині, одержимі дияволом, не мали такого бісівського духу,[11] як оці ваші тварюки, сер! Ви б могли так само вкидати своїх гостей у тигряче лігво!
– Вони нікого не займають, якщо їх не чіпати, – відповів господар і, поставивши на стіл пляшку вина, посунув його на місце. – Собаки мають бути насторожі. Вип'єте склянку вина?
– Ні, дякую.
– Не покусали, ні?
– Якби так, це б їм далося взнаки.
Обличчя Хіткліфа скривилося в посмішці.
– Та хай йому, – мовив він. – Не гнівайтеся, містере Локвуд. Ось скуштуйте-но мого вина. Гості в цьому домі – така рідкість, що ні я, ні собаки, мушу зізнатися, не вміємо їх прийняти як належить. Ваше здоров'я, сер!
Я вклонився і вимовив тост у відповідь, збагнувши, що було б справді смішно ображатися на негостинний прийом собачої зграї. До того ж мені не хотілось, аби хазяїн здійняв мене на глум. А він, мабуть, поміркувавши, що не слід сваритись із вигідним орендарем, облишив свою лаконічну манеру та перейшов до розмови про те, що – на його думку – мало мене цікавити, тобто пустився в довгу розповідь про переваги та вади моєї нової оселі. Я визнав, що він напрочуд гарно обізнаний щодо предмета нашої бесіди; і, перед тим як попрощатись, насмілився попередити його, що наступного дня завітаю сюди знову. Було видно, що він цьому не дуже зрадів. Але я все одно прийду. Порівняно з ним я здаюся собі на диво товариською людиною!
У відтворенні історії кохання Кеті Ерншоу відчутні дві англійські літературні традиції – готичного роману і роману сімейно-побутового. Пристрасть Кеті і Хіткліфа належить до першої, тоді як її шлюб з Лінтоном до другої традиції. Якщо б Е. Бронте у «Грозовому Перевалі» обмежилась історією кохання Кеті до Хіткліфа і Лінтона, її роман можна було б вписати у традицію літератури класичного реалізму. Письменниця змогла відтворити культурні стереотипи століття та залежність людини від соціальних обставин. Вона і тоді б перевершила своїх сучасників дослідженням філософії кохання, аналізом структури пристрасті та глибинних рівнів психічного життя людини, невідомих літературі того часу. Невипадково Ральф Фокс назвав Кетрін і Хіткліфа помстою любові XIX століттю.
Принадність цього твору полягає в тому, що любовна історія Хіткліфа і Кеті є лише варіантом універсальної історії кохання. Бронте, оновлюючи, переказує її ще раз. Своєрідним структурним центром роману виступає смерть Кетрін і народження її доньки, Кетрін Лінтон. Написи на підвіконні в третьому розділі, читані у зворотному порядку: Кетрін Лінтон – Кетрін Хіткліф – Кетрін Ерншоу, намічають цю другу лінію кохання, яка у дзеркально протилежному порядку повторює основні етапи попередньої історії. Молодша Кетрін Лінтон, вихована у Трашкрос-Грейндж батьком, насильно виходить заміж за сина Хіткліфа Едгара і стає Кетрін Хіткліф і лише після його смерті знаходить справжнє кохання з племінником своєї матері Хейртоном Ерншоу, збираючись стати Кетрін Ерншоу. Так, початок збігається з кінцем, і структура роману утворює замкнене коло, яке, за К. Юнгом, є символом тотальності.
Лише на перший погляд може видатися, що фінал роману відповідає традиційним вікторіанським романам «з розподілом наприкінці твору призів, пенсій, чоловіків, дружин, дітей, мільйонів», як саркастично написав Генрі Джеймс. Натомість авторка не використовує закінчення твору, щоб попрощатися з читачем, безпосередньо до нього звертаючись, відмовляється від остаточних морально-етичних оцінок. Буквально на останній сторінці твору з'являються привиди Кетрін і Хіткліфа, що гуляють у вересових полях, визирають у вікна маєтку, наближаються і туди, де височіють могильні камені з їхніми іменами. Динамічність уяви Бронте, що у творі виявляється в безперервній послідовності переходів від світу реального до світу уявного, перекреслює завершеність і дає змогу говорити про відкритість фіналу «Грозового Перевалу». Це відкритість у майбутнє, у життя: закінчення символізує початок нескінченної і незбагненої історії чоловіка і жінки, людських устремлінь та сили людського духу. Початок замість кінця, відкритість романного світу стануть на початку XX століття однією з важливих ознак модерністського письма. Традиційно відкритими є закінчення романів В. Вулф, Дж. Джойса, Д. Г. Лоуренса. Чи не нагадують персонажі Е. Бронте Кеті Лінтон і Хейртон Ерншоу героїв Лоуренса Конні Чаттерлей і Меллорза, перед якими так само, як і перед їхніми літературними попередниками, наприкінці твору відкривається життєвий потік, що не знає зупинок?
Відповідно до загального задуму авторка розставляє і смислові кульмінації: пунктами найвищого напруження правлять епізоди, в яких пристрасті сягають межі. Здавалося, такими епізодами можуть бути смерть персонажа або народження. Однак сцени смерті, якої дуже багато в романі, авторка описує дуже коротко і буденно. Наприклад, смерть Хіндлі Ерншоу подано одним реченням: «Кінець Хіндлі Ерншоу виявився таким, якого й слід було чекати: він помер невдовзі після своєї сестри, менше ніж за півроку по тому». Можна вважати, що Емілі Бронте розуміє смерть як звільнення. Такою вона стала для Хіткліфа, який помер з «посмішкою на розтулених вустах, гострим і лютим, живим, жагучим поглядом». Помер, адже психологічна напруга – «Не можу жити без мого життя, без моєї душі!», – в якій він знаходився після смерті Кетрін, досягла кричущих розмірів.
У передмові до «Грозового Перевалу» Кетрін Франк зауважує, що це «глибоко розколений твір».[7] Його побудовано на цілому комплексі дуалізмів: дві любовні історії, два маєтки і дві сім'ї, два оповідачі і дві героїні, два героя (Хіткліф і Лінтон) і два негідники (Хінді і Хіткліф). Емілі Бронте не розв'язує жоден з цих дуалізмів, залишаючи інтерпретацію твору і кінцеві висновки читачеві. Вона, будучи, в першу чергу, романісткою, за допомогою художніх символів розказує те, що інтуїтивно знає про природу людини. «Нам, безсумнівно, показано всесвіт як картину і вираження двох протилежних принципів, що прагнуть поглинути один одного, але зрештою утворюють гармонію», – пише Уолтер Аллен.[8]
Грозовий Перевал і Трашкрос-Грейндж символізують у романі ці своєрідні полюси, два світи, що розташовані на короткій відстані один від одного. З одного боку, енергія і буря, з іншого – спокій і захищеність. Старша Кеті і Хіткліф, так само як і Едгар та Ізабелла Лінтон, задихаються, коли перетинають кордон чужого до ворожості іншого світу. Універсальну несумісність цих двох елементів єдиної гармонії авторка пояснює психологічною несумісністю персонажів, яка лежить поза раціональним поясненням, поза різницею у вихованні або звичках. У XXIV розділі цю проблему артикулює молодша Кеті, яка пояснює місіс Дін, наскільки вона і Едгар Лінтон різні:
«…Він сказав, що найкраще проводити липневий день ось як: лежати з ранку до вечора у вересовому полі, і щоб навкруги сонно дзижчали бджоли, і жайворонки співали високо над головою, у голубому безхмарному небі, і яскраво світило сонце. Для нього це і є райське блаженство. А мені до вподоби інше: гойдатись у шурхотливому зеленому гіллі, коли дме західний вітер, і світлі хмаринки біжать у небі, і не тільки жайворонки, але й дрозди, і малинівки, і зозулі виспівують з усіх боків, а поля простираються у далечінь, помережані темними прохолодними ярами; а поруч брижиться під вітром висока трава, мов хвилі; і ліси, і співучі джерела, і цілий світ, пробуджений, радісний, вільний! Лінтон хотів, щоб усе лежало в дрімотному спокої; а я – щоб усе мінилося барвами і кружляло в танку. Я сказала, що в його раю все якесь напівживе; а він сказав, що в моєму все ніби п'яне. Я сказала, що заснула б у його раю; а він сказав, що в моєму не зміг би дихати…»Можна уявити, що Ерншоу і Лінтони могли б мирно співіснувати, якби не втручання Хіткліфа, роль якого в романі полягає в перевірці існуючої гармонії і згодом її руйнуванні.
Демонічна фігура наділеного неабиякою внутрішньою силою героя належить до літератури романтизму. Однак необхідно пам'ятати, що «Грозовий Перевал» написаний в період розквіту реалізму в Англії, і Е. Бронте, працюючи над характером свого героя, враховує нове розуміння дійсності і відшукує закономірності, що скеровують поведінку людини. Відтак Хіткліф – романтичний персонаж, включений у сувору систему соціальної обумовленості. Він – знайда, безбатченко, який не знав, ким йому довелося прийти у світ. Містер Ерншоу, хазяїн Грозового Перевалу, дуже полюбив хлопця і виховував його разом з дітьми. Але ненависть сина Хінді, який зробив з хлопця звичайного батрака, привела спочатку до розладу пристрасних стосунків Хіткліфа з Кетрін, а невдовзі до грандіозного проекту помсти. Хіткліф з патологічною ненавистю мстить тим, хто гнобив його. В певному сенсі роман перегукується ще з однією традицією англійської літератури – драмою помсти XVII століття, а Хіткліф нагадує героїв-месників Мілтона або Тернера, які здійснюють помсту, але цілковито втрачають почуття міри і моральну дистанцію зі злочинним світом.
Сила страждань героя врівноважується силою його ненависті. Е. Бронте виводить ці сили за межі звичайного життєвого досвіду, доводить до абсолюту страждання. Так, що слово, яке їх виражає, унаочнює межі людськості, межі власних меж і можливостей. Сильна деструктивна пристрасть руйнує тих, ким прагне володіти Хіткліф, і він, одержимий, насолоджується власною руйнацією. В образі Хіткліфа неусвідомлено закладена відсутність функції адаптації. Це як запам'ятовування, яке в дитини є абсолютним на початку сприйняття життя і яке потім компенсується і врівноважується забуванням. У Хіткліфа такої функції немає, її блокує чуттєвий досвід. «Немислима особистість, – пише Вірджинія Вулф, – тим не менш, в літературі немає більш живого образу юнака, ніж він». Жіночі образи Емілі Бронте також належать до найвищих художніх досягнень письменниці. Персонажі роману демонструють неосяжну глибину пристрасті, а там, де глибина, там і трагедія. Розуміння цієї вражаючої трагедії людини, змодульованої, здається, іншою культурною добою, аж ніяк не вікторіанською, наближає авторку до літератури XX століття.
Таким чином, в образі Хіткліфа, як і, в цілому, у творі, поєднані різні традиції англійської літератури. Письменниця акумулює досвід Мільтона, представників драми помсти, передромантиків, зокрема В. Блейка, романтиків В. Вордсворта, Т. Де Квінсі, Дж. Г. Байрона і одночасно відкриває перспективи для розвитку психологізму XX століття.
«Грозовий Перевал» – це не лише роман про кохання і помсту, це також твір про владу чоловіків і безпорадність жінок, про вражаючу зраду і заздрість, притулком яких може стати «фортеця англійця». Е. Бронте реалістично відтворює життя англійської фермерської родини, її побут і звичаї. Часто в романі дія відбувається на кухні, де служанка Неллі Дін співає колядки, готуючи різдвяну вечерю, де звучить відома сповідь Кетрін Ерншоу, після якої Хіткліф щезає з Грозового Перевалу, де за книгою зароджується кохання молодшої Кетрін і Хейртона Ерншоу. Так само майстерно авторка відтворює йоркширський колорит – болотні пустки, вкриті вересом схили пагорбів, пориви пронизливого вітру, важке дощове повітря.
Неординарність письменниці виявляється також у тому, що у своєму творі вона достатньо відверто піднімає теми, табуйовані у XIX столітті. Сміливим для доньки англіканського священика є гротескний образ слуги Джозефа, або образ церкви, що за сім місяців перетворилася на руїну.
Ще більш вражаючою є сміливість Бронте у зверненні до теми незаконного народження та інцесту. Слід зауважити, що говорити мовою XIX століття про кохання означало замовчувати сексуальне життя людини. Зрештою, сам термін «сексуальність» з'явився досить пізно, на початку XIX століття. Відтак цей аспект стосунків чоловіка і жінки ніби не існував і в англійській літературі до XX століття не висвітлювався. Отож кохання героїв Е. Бронте Кеті і Хіткліфа – безтілесне, позбавлене фізичного виміру. Проте нестача тілесності спонукає домальовувати їхні стосунки, спираючись на натяки, розсипані по всьому тексту роману. Загадкою овіяний також факт народження Хіткліфа. Містер Ерншоу, повернувшись з Ліверпуля з маленьким хлопчиком, пояснює, що він не міг залишити дитину помирати на вулиці. Однак можна припустити й інше. Три факти свідчать про те, що герой міг бути незаконнонародженою дитиною містера Ерншоу: хлопчику дали ім'я померлого сина, Ерншоу любив його і довіряв більше, ніж своїм законним дітям, місіс Ерншоу дуже не любила хлопця. За цією потенційно ймовірною версією Хіткліф – єдинокровний брат Кетрін. З такої точки зору, здаються невинними шлюби молодшої Кетрін з двома двоюрідними братами – Едгаром і Хейртоном.
Моральна неоднозначність твору, відсутність етичного стандарту підтверджуються в романі обраною системою оповіді. Е. Бронте відмовляється від позиції всезнання, типової для класичного реалізму, і вводить у твір двох оповідачів – містера Локвуда, нудьгуючого чужинця, що шукає усамітнення у провінції, і учасницю більшості подій на Грозовому Перевалі та у Трашкрос-Грейндж розсудливу служницю Неллі Дін. Кожен з них залучений до романної дії, хоча й з різною мірою участі. Представлені ними дві точки зору, жодна з яких не може слугувати фіксованим центром орієнтації, активізують критичну свідомість читача, провокуючи пошук власної інтерпретації твору. Отже, наративна картина «Грозового Перевалу» також вирізняє його з-поміж інших романів XIX століття.
* * *
«Значення митця, його оцінка, – писав T. C. Еліот, – встановлюються, якщо з'ясувати, як створене ним співвідноситься з творіннями митців і поетів минулого. Про нього не можна судити ізольовано, потрібно – для контрасту і для порівняння – судити про нього, порівнюючи з попередниками… коли створено новий художній твір, ця подія одночасно торкається усіх творінь, які йому передували. Існуючі пам'ятники утворюють ідеальну відповідність, яка видозмінюється з появою нового (істинно нового) твору мистецтва…»[9]Відтворення внутрішньої суперечності життя, незбагнених глибин людської свідомості, поєднання реального та уявного світів, соціального та індивідуального досвіду, множинність перспектив у відчитуванні роману Емілі Бронте свідчать: «Грозовий Перевал» не тільки належить до сукупного літературного дискурсу англійської літератури, а й значно видозмінює ту перспективу, з якої окреслювали її стадіальний розвиток у XIX столітті.
За відомою філософською формулою, текст, у який ми закохуємося, – це такий текст, з якого не перестаємо дізнаватись те, що вже знаємо. «Грозовий Перевал» спростовує це твердження. Нескороминуще захоплення і подив його читачів засвідчують: твір притягує не відповідями, а питаннями про людське буття, які кожна людина розв'язує впродовж цілого життя.
«Кожна творча людина є подвійністю чи синтезом парадоксальних властивостей. З одного боку, вона є по-людськи особистий, а з іншого – позбавлений особистого, творчий процес… творча людина є загадкою, розв'язок якої хоч і шукатимуть найрізноманітнішими способами, але кожного разу даремно…» Ці слова К. Г. Юнга можна віднести і до Емілі Бронте, жінки, чий «Грозовий Перевал», одна з найпрекрасніших книг часів королеви Вікторії, став перлиною англійської літератури.
Ольга БАНДРОВСЬКА
Розділ перший
– Містер Хіткліф? – промовив я.
Він кивнув у відповідь.
– Містер Локвуд, ваш новий орендар, сер. Маю честь одразу ж після приїзду засвідчити вам свою повагу та висловити щире сподівання, що вам не завдасть клопоту мій намір оселитись у Трашкрос-Грейндж; вчора я почув, що ви нібито мали на думці…
– Трашкрос-Грейндж – моя власність, сер, – обірвав він мене, скривившись. – І, як на те моя воля, я нікому не дозволяю завдавати мені клопоту. Прошу!
Це «прошу» було виціджене крізь зціплені зуби і прозвучало, ніби побажання йти під три чорти; та й хвіртка, на яку він спирався, не поспішала гостинно розчинитись. Maбуть, саме тому я вирішив прийняти запрошення: мене зацікавив цей чоловік, іще відлюдькуватіший од мене самого.
Аж побачивши, що мій кінь тупцяє біля воріт, він нарешті простяг руку, щоб їх відімкнути; і, з похмурим виглядом пройшовши поперед мене бруківкою, гукнув, коли ми ступили на подвір'я:
– Джозефе, візьми коня містера Локвуда! І принеси нам вина.
«Оце й уся челядь, – подумав я, почувши цей подвійний наказ. – Немає дива, що подвір'я геть заросло травою, а живопліт підстригає лише худоба».
Джозеф виявився підстаркуватим – ба ні, справді-таки старим чоловіком: древній стариган, хоч іще в силі. Допомагаючи мені спішитися, він вельми бундючно пробуркотів собі під ніс: «Хай Бог милує!» – та я, дивлячись на його кисле обличчя, великодушно припустив, що бідолаха сподівається з Божої ласки впоратись із шлунковим розладом, а ця святоблива скарга не має ніякого стосунку до моєї несподіваної появи.
Грозовий Перевал – так називається маєток містера Хіткліфа. «Грозовий» – саме це слово якнайкраще відображає сваволю стихій, у владі яких опиняється тутешня місцевість негожої днини. Насправді тут завжди дме холодний свіжий вітер. Про силу північного буревію свідчать похилені стовбури кволих ялиночок поза будинком та ріденькі кущики глоду, що немічно простягають свої висохлі кінцівки в один бік, ніби благаючи сонце зглянутися над ними. На щастя, архітекторові вистачило обачливості, щоб укріпити будинок: вузькі віконця глибоко втоплені у стіни, кути захищені широкими кам'яними підвалинами.
Перед тим як переступити поріг, я хвилю зволікав, милуючись химерно порізьбленою брамою парадного ґанку; над дверима, поміж обшарпаних грифонів та пустотливих дитинчат, я угледів дату «1500» та ім'я «Хейртон Ерншоу». Я хотів зауважити про це господареві, сподіваючись почути від нього історію будинку, але він застиг біля дверей, промовисто даючи зрозуміти, що мені слід або скоренько ввійти, або забиратися геть; а я не мав ніякого бажання дратувати його – принаймні до того, як роздивлюся будинок.
Ступивши ще крок, ми опинилися просто в родинній вітальні – їй не пепелував хол чи передпокій: тут її називають «домом». «Дім» здебільшого виконує роль і скромненького салону, й кухні; але я вирішив, що у Грозовому Перевалі кухню витіснили до іншого крила будинку: звідкілясь долинав людський гомін та брязкіт посуду. Та й величезна груба не мала ніяких ознак, що в ній хоч інколи щось смажиться, вариться або печеться; на стіні поруч із нею не вилискували, як то заведено, мідні каструлі та бляшані черпаки. Один бік стіни, щоправда, аж горів від блиску олов'яних тарелів, срібних глеків та кухлів: вони вишикувалися ряд у ряд на полицях грубезної дубової шафи, що височіла до самого даху. Анатомія останнього була відкрита для сторонніх очей, окрім тих місць, де шкарубкі балки ховалися за жмутами вівса та свинячими окостами. Біля димаря лиховісно маячили всілякі рушниці та пара пістолетів; це своєрідне оздоблення завершували три сяк-так обквецяні бляшанки для набоїв. Підлога була вкрита плитами з гладкого білого каменю; грубі стільці з високими спинками пофарбовані зеленим; осторонь, у затінку, стояли дві важкі чорні лави. Під кухонною шафою розляглася здоровенна темно-руда сука пойнтера, а біля неї скавулів цілий виводок цюцьків; в інших закутках також тулилися мисливські собаки.
І в будинку, і в його умеблюванні не вбачалося б нічого дивного, якби вони належали одному з хазяйновитих фермерів Півночі, твердолобому селюкові, вбраному у штани до колін та гетри. Завітавши післяобідньої години до будь-якої оселі за п'ять-шість миль звідси, ви побачите у кріслі за столом такого здорованя – а перед ним кухоль доброго елю. Та суперечність між містером Хіткліфом і його домівкою просто впадає в око. З виду він схожий на смаглявого цигана, а одягом і манерами нагадує джентльмена – тобто джентльмена в подобі провінційного сквайра; йому властива певна недбалість, але неохайним його не назвеш: від його стрункої, міцної постаті ніби віє холодом. Можливо, комусь він здався б пихатим нечемою, – але щось підказує мені, що справа тут не в надмірній гордині: я підсвідомо здогадуюся, що ця відчуженість коріниться у відразі до показних виявів почуття, до всього, що робиться про людське око. Він і любить, і ненавидить потайки – і вважає вияви любові або ненависті за недоречне глупство. Та чи не поспішаю я з висновками, приписуючи йому свої власні риси? Причини, що спонукають містера Хіткліфа замикатися в собі при нагоді нового знайомства, можуть бути зовсім іншими, аніж у мене. Я дивна людина: моя люба матуся завжди казала, що мені не судилося зазнати сімейного щастя, і минулого літа я переконався, що таки на нього не заслуговую.
Відпочиваючи на морському узбережжі, я зустрів одне чарівне створіннячко; вона здавалася мені справжньою богинею – до тих пір, поки не звертала на мене анінайменшої уваги. Я не освідчився їй уголос, та з моїх промовистих поглядів і дурневі було ясно, що я закохався в неї до нестями. Нарешті вона все зрозуміла і подарувала мені стрічний погляд – найніжніший погляд, який лишень можна собі уявити. І що ж я вдіяв? Соромно зізнатись, але я знов відчужено замкнувся у своїй мушлі. На кожний погляд я відповідав усе суворіше; врешті-решт бідна крихітка засумнівалась у власному почутті і, гірко картаючи себе за уявну помилку, вмовила матір поїхати звідти. Таке дивацтво принесло мені славу безсердечного негідника; і лише я один знав, наскільки це несправедливо.
Я сів біля вогню, напроти місця, обраного господарем, і, щоб заповнити вимушену мовчанку, спробував побавитись із сукою: вона полишила свої материнські обов'язки й по-вовчому підкралася ззаду до моїх ніг. Роззявивши пащеку, кровожерно вишкірила на мене свої білі ікла й відповіла на мою увагу протяжним гарчанням.
– Ви б краще дали суці спокій, – в тон з нею гарикнув містер Хіткліф, вгамовуючи бестію стусаном ноги. – Вона в мене не розпаскуджена, не для того її тримаю.
Потім, повернувшись до бічних дверей, він заволав знову:
– Джозефе!
Джозеф щось промимрив із недосяжних глибин льоху, та вочевидь не квапився виринути перед хазяйські очі. Довелося господареві самому спуститись до нього, залишивши мене vis-è-vis[10] із паскудною сукою та двома кошлатими вівчарками, що разом із нею взялися чигати на кожен мій порух. Я аж ніяк не горів бажанням поспілкуватися з ними ближче, тому сидів собі тихесенько; та, на жаль, вважаючи їх неспроможними зрозуміти мовчазне глузування, я почав підморгувати і строїти міни цій славній трійці – і так дошкулив волохатій леді, що вона, оскаженівши з люті, зненацька шарпнулася до моїх колін. Я відштурхнув її геть і хутко присунув до себе стіл. Наша сутичка наполохала всю зграю, і з півдесятка чотириногих демонів повискакувало зі своїх потаємних сховищ на середину кімнати. Я відчув, що мої ноги та поли одягу зазнають відчутних утисків, і, не дуже вдало відмагаючись кочергою від найгрізніших супротивників, нарешті був змушений покликати на допомогу.
Містер Хіткліф і його слуга підіймалися з льоху страх як повільно; не думаю, що вони хоч трохи прискорили кроки, почувши відчайдушний ґвалт у кімнаті. На щастя, одна з куховарок виявилася більш спритною: дебела молодиця у фартусі, з закасаними рукавами та розпашілим лицем, озброєна сковорідкою, відважно кинулася мені на поміч. Вона воювала своєю зброєю, а до того ж іще й язиком, із таким завзяттям, що буря вщухла за якусь мить. Груди моєї рятівниці ще бурхливо надимались, як море після шторму, коли на сцені з'явився господар.
– Що за чортівня! – гримнув він, так позирнувши на мене, що я ледь стримався від обурення.
– Чортівня якась, справді! – кинув я. – Ті євангельські свині, одержимі дияволом, не мали такого бісівського духу,[11] як оці ваші тварюки, сер! Ви б могли так само вкидати своїх гостей у тигряче лігво!
– Вони нікого не займають, якщо їх не чіпати, – відповів господар і, поставивши на стіл пляшку вина, посунув його на місце. – Собаки мають бути насторожі. Вип'єте склянку вина?
– Ні, дякую.
– Не покусали, ні?
– Якби так, це б їм далося взнаки.
Обличчя Хіткліфа скривилося в посмішці.
– Та хай йому, – мовив він. – Не гнівайтеся, містере Локвуд. Ось скуштуйте-но мого вина. Гості в цьому домі – така рідкість, що ні я, ні собаки, мушу зізнатися, не вміємо їх прийняти як належить. Ваше здоров'я, сер!
Я вклонився і вимовив тост у відповідь, збагнувши, що було б справді смішно ображатися на негостинний прийом собачої зграї. До того ж мені не хотілось, аби хазяїн здійняв мене на глум. А він, мабуть, поміркувавши, що не слід сваритись із вигідним орендарем, облишив свою лаконічну манеру та перейшов до розмови про те, що – на його думку – мало мене цікавити, тобто пустився в довгу розповідь про переваги та вади моєї нової оселі. Я визнав, що він напрочуд гарно обізнаний щодо предмета нашої бесіди; і, перед тим як попрощатись, насмілився попередити його, що наступного дня завітаю сюди знову. Було видно, що він цьому не дуже зрадів. Але я все одно прийду. Порівняно з ним я здаюся собі на диво товариською людиною!