Бронте Эмили. Грозовий Перевал

   Вона невдовзі повернулася, несучи чашку, з якої йшла пара, та кошика із начинням для шиття; і, поставивши чашку на полиці біля каміна, всілася поруч. Вона явно раділа, що я раптом виявився такою товариською людиною.
   – До того як переїхати сюди, – почала вона, не очікуючи подальших заохочень до розповіді, – я майже весь час жила у Грозовому Перевалі. Моя матуся випестила змалечку містера Хіндлі Ерншоу, батька Хейртона; а я та хазяйські діти бавилися разом. Я була в хазяїв напохваті, у косовицю помагала збирати сіно, а в домі робила все, що мені загадають. І от якось літнього ранку – пам'ятаю, жнива якраз почалися – містер Ерншоу, старий хазяїн, зійшов униз, по-дорожньому вбраний; і, наказавши Джозефові, що треба зробити за день, звернувся до Хіндлі, до Кеті й до мене – бо я сиділа за столом разом із ними – та й каже синові: «Ну, хлопче, я сьогодні вирушаю до Ліверпуля; що тобі принести? Вибирай, що захочеш, – тільки щось невеличке, бо я і туди, й назад ітиму пішки: шістдесят миль – то не блигомий світ!» Хіндлі зажадав скрипку, і тоді батько спитав про те ж саме міс Кеті; їй ледве виповнилося шість років, та вона вправно їздила верхи на будь-якому з наших коней і тому попрохала батіжка. Він і мене не забув; мав добре серце, хоч і поводився часом надто суворо. Пообіцяв мені принести мішечок яблук та груш, потім поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.
   Ті три дні, що його не було, тяглися поволі, і мала Кеті весь час питала, чи скоро татко прийде додому. Місіс Ерншоу чекала його на третій день до вечері; та вечерю довелося відкладати аж допізна, бо він усе не приходив, і діти зрештою втомилися виглядати його біля воріт. Уже стемніло, місіс Ерншоу хотіла вкласти їх спати, та вони слізно благали, аби їм дозволили почекати ще хвильку. І от десь об одинадцятій двері тихесенько рипнули і увійшов хазяїн. Він так і впав у крісло, посміюючись та крекчучи, і застеріг, аби до нього й не приступали, бо він ледь живий – і більш не згодиться на таку подорож, хоч би й за всі три королівства.
   – Наче мене забили до смерті! – мовив він, розгортаючи свого бахматого кожуха, який тримав згорнутим у сувій. – Дивися, жінко! Скільки живу, досі ще не мав такої мороки. Та ти мусиш його прийняти, як дар Божий, – дарма що він чорнющий, мов із пекла!
   Ми стовпилися біля хазяїна, і, зазирнувши через голову міс Кеті, я побачила брудне та обірване чорняве хлоп'я. Малий уже вмів і говорити, й ходити, а з виду був навіть старший від Кетрін; та коли його поставили на ніжки, він лише витріщався довкола та щось лопотів, що годі було й розібрати. Я перелякалась, а місіс Ерншоу ладна була схопити хлопця та викинути за двері; вона накинулася на чоловіка, питаючи, з якого це дива він приволік із собою циганське поріддя, адже вони мають піклуватися про свої діти; чи він із глузду з'їхав, – нащо йому здався цей покидьок! Хазяїн хотів усе пояснити; та він справді знемагав від утоми, і я ледве вчула крізь хазяйчине голосіння його оповідь про те, як він знайшов безпритульне маля, зголодніле та змерзле, на ліверпульській вулиці; він підібрав його і став допитуватися, чия це дитина. Жодна душа того не знала, і, маючи обмаль часу та грошей, він вирішив, що краще відразу взяти дитя з собою, аніж марно поневірятись у чужому місті; бо як він уже надибав цього пуцьвірінка, то не міг кинути його напризволяще.
   Врешті-решт хазяйка змінила гнів на милість; а містер Ерншоу наказав мені скупати малого, вдягти у чисту білизну та вкласти спати разом із дітьми.
   Хіндлі й Кеті дивилися й слухали, поки батьки не дійшли згоди; тоді вони почали порпатись у батькових кишенях, шукаючи обіцяних гостинців. Хлопцеві було вже чотирнадцять років, та, витягши з батькового кожуха ущент розламану скрипку, він розрюмсався вголос; а Кеті, дізнавшись, що батько, поки марудивсь із своїм знайдою, загубив її батіжка, почала строїти міни та плювати у бідне циганчатко – і зрештою заробила від батька гучного ляпаса, що мав навчити її гречнішої поведінки. Діти вперто відмовились розділити ліжко із хлопцем чи навіть пустити його до своєї кімнати; та й мені, мабуть, забракло глузду, бо я вклала його спати на сходах, сподіваючись, що вранці той забереться звідси. Та він, чи то мимохіть, чи вчувши кроки містера Ерншоу, приволікся до його дверей; хазяїн ледь не спіткнувся об нього, коли виходив із кімнати, і почав розпитувати, що він тут робить. Я хоч-не-хоч мала зізнатись, і за таку жорстокість та боягузтво мене вигнали геть із дому.
   Так Хіткліф увійшов у сім'ю. За кілька день повернувшись до хазяїв (я так і не повірила, що мене вигнано назавжди), я дізналася, що вони нарекли його Хіткліфом; то було ім'я їхнього сина, який умер іще малим. З тої пори воно слугувало знайді за ймення й прізвище. З міс Кеті вони потоваришували, а от Хіндлі його зненавидів, і я, правду кажучи, також; ми безсоромно збиткувалися з нього, бо мені бракувало розуму, аби збагнути власну несправедливість, а хазяйка жодного разу, бачачи, що його ображають, і словом не озвалася на його захист.
   Він був терплячий та без'язикий; мабуть, звик до такого поводження. Хіндлі, бува, лупцює його, а він і оком не змигне, й сльозинки не зронить; а від моїх штурханів лише зітхав та розплющував оченята, наче то він сам ненароком забився. Через таку його сумирність містер Ерншоу аж шаленів з люті, дізнаючись, що його син ображає бідного сиротину – так хазяїн називав хлопця. Він мав дивну прихильність до Хіткліфа, вірив кожному його слову (щоправда, той говорив мало і здебільшого казав правду) і панькався з ним більше, ніж із Кеті, що була занадто впертою й зухвалою, аби стати батьковою улюбленкою.
   Отак, із самого початку, хлопець посіяв у домі ворожнечу; а по смерті місіс Ерншоу (вона вмерла два роки по тому) молодий хазяїн призвичаївся вважати батька своїм гнобителем, а не другом, а Хіткліфа – посіпакою, що зазіхнув на його синівські права; і накопичував у душі дедалі більшу образу. Я йому спершу співчувала, та коли діти якось занедужали і мені довелося глядіти за ними, я змінила свою думку. Хіткліф хворів дуже тяжко; і коли йому ставало зовсім зле, він просив, аби я сиділа поруч. Певно, він відчував, що я сумлінно дбаю про нього – та не здогадувався, що я те роблю не з власної волі. Проте, скажу я вам, яке ж воно було спокійне та терпляче – не те що інші діти! І я помалу стала поблажливішою до нього. Кеті з братом страшенно вередували, а він мовчав собі, мов ягнятко; хоча лише впертість, а не лагідна вдача, змусила його не завдавати клопотів.
   Він видужав; лікар запевняв, що те сталося значною мірою завдяки моїй заслузі, і хвалив мене за такий гарний догляд. Я, розчулена цією похвалою, мимоволі відчула приязнь до того створіння, якому нею завдячувала; і Хіндлі втратив свою останню підтримку. Та все ж я не полюбила Хіткліфа по-справжньому – і дивувалася з хазяїнової прихильності до вовчкуватого хлопця, що за моєї пам'яті не виявив бодай крихти вдячності своєму рятівникові. Не те щоб він поводився нечемно – просто був надто нечулим; та ж він усвідомлював свою владу над серцем хазяїна і знав, що йому досить пальцем кивнути, аби всі в домі кинулися виконувати його забаганки. Пам'ятаю, містер Ерншоу якось купив на ярмарку двох лошаток і подарував хлопцям; Хіткліф вибрав собі кращу конячку, та вона скоро почала кульгати, і, побачивши те, він мовив до Хіндлі:
   – Ти мусиш віддати мені свого коня; мій мені не до вподоби. А як не схочеш, то я розповім твоєму батькові, що ти мене тричі відлупцював цього тижня, і покажу йому свою руку, а вона в мене чорна аж по плече. – Хіндлі показав йому язика – та як засвітить йому у вухо. – Ти б краще зробив це зараз, – наполягав Хіткліф, відбігши до воріт (вони були у стайні); – адже все одно доведеться! Бо як я розповім про твої стусани, вони до тебе повернуться з лишком.
   – Ану геть, сволото! – закричав Хіндлі, замахнувшись на нього чавунною гирею, що нею зважують картоплю й сіно.
   – Кидай, – відповів Хіткліф, не рушачи з місця, – а я розповім, як ти вихвалявся, що, коли батько помре, виженеш мене з дому; і тоді ми побачимо, чи не вижене він тебе самого.
   Хіндлі пожбурив у нього гирю – і влучив йому в груди, і він заточився долу, та одразу ж підхопився, зблідши та ледве дихаючи, і шарпнувся бігти до хазяїна; і, якби я його не спинила, він зміг би сповна насолодитись помстою.
   – Візьми мого коня, цигане, – мовив молодий Ерншоу, – а я молитимусь, аби він скрутив тобі в'язи. Візьми його та будь проклятий, жебрача душе! Можеш вициндрити в мого батька все, що він має, і хай він згодом побачить, що ти за гадина, сатанинське поріддя. Та бери ж мого коня – сподіваюся, він тобі вихвицне мізки!
   Хіткліф відв'язав коника і повів його до стійла; він ішов за ним слідом, коли Хіндлі на завершення своєї промови підставив йому ззаду ніжку та, не чекаючи, поки справдяться його пророцтва, мерщій кинувся бігти. Я аж диву далася, побачивши, що хлопець спромігся спокійно встати й узятися до діла: він поміняв коникові сідло та збрую, а тоді посидів трошки на копиці сіна, щоб утамувати млість від такого удару, і пішов до будинку. Він залюбки згодивсь, аби я сказала вдома, ніби то кінь ударив його у груди: він анітрохи не переймався, що там про нього патякатимуть, – адже отримав те, чого бажав. Він рідко скарживсь у таких випадках, що я й справді вважала його незлобивим: та, як ви надалі побачите, то була хибна думка.

Розділ п'ятий

   Роки спливали, і містер Ерніпоу потроху почав підупадати на силі. Він завжди був таким здоровим і жвавим, та раптом де й поділася його міць – і він сидів у куточку біля вогнища та злостився на весь світ за свою неміч. Його дратував кожен дріб'язок; а коли йому ввижалося, нібито домашні не виявляють йому належної шани, він нетямився від гніву. Зазвичай це бувало тоді, як хтось смів присікатися до його улюбленця або ним попихати. Він ревно стежив, аби хлопцеві й слова не сказали наперекір; певно, забрав собі до голови, ніби саме через його любов до Хіткліфа всі інші його ненавидять та хочуть заподіяти йому зло. Це не пішло на користь хлопцеві, бо ті з нас, хто був трохи добріший, не хотіли засмучувати хазяїна і потурали його слабкості; а така запопадливість лише живила дитячу гординю. Але ми не могли чинити інакше; двічі або тричі Хіндлі трапилося виявити свою зневагу до нього, коли батько був поруч, і це украй розлютило старого: він хапався за палицю, аби провчити сина, і тремтів од безсилого гніву.
   Врешті-решт наш вікарій (у нас тоді жив вікарій, що заробляв собі на прожиття, навчаючи малих Лінтонів та Ерншоу, та самотужки доглядав свій клаптик городу) порадив відправити юнака до коледжу; і містер Ерншоу дав свою згоду, хоча й знехотя, кажучи, що «Хіндлі – нікчема, і де б він не мандрував, пуття з нього не буде».
   Я щиро сподівалася, що вдома знов запанує злагода. Мене мучила думка, що хазяїн має отак каратися через свій добрий вчинок. Я ж бо гадала, що йому допікають лише сімейні негаразди; та ви вже розумієте, сер, що усьому виною була його стареча слабкість.
   Але ми могли б жити досить-таки непогано, якби не міс Кеті та Джозеф, слуга; ви його, мабуть, бачили там у маєтку. Він був – та певно, що є й зараз – найнуднішим, найпихатішим фарисеєм, що коли-небудь нишпорив у Біблії, видобуваючи з неї благословення для себе та прокльони на голови ближніх. Своїм святенницьким базіканням він потроху прибрав до рук самого містера Ерншоу, і що далі хазяїн слабшав, то більший вплив чинили на нього невтомні Джозефові напучування щодо спасіння душі та поради тримати дітей у покорі. Він під'юджував його дивитися на Хіндлі, як на розбещеного нікчему; день у день він зводив поговір на Хіткліфа й Кетрін – і, знаючи, як підлеститись до старого, завжди покладав найтяжчу провину на його доньку.
   Звісно, вона мала таку битливу вдачу, якої я ще не зустрічала в жодній дитині; вона випробовувала наше терпіння разів п'ятдесят на день, коли не більше; відтоді, як вона вранці зійде униз, і аж до вечора – поки вона не вкладеться спати – ми не спочивали й хвилинки, чекаючи нових витівок. У неї завжди був піднесений настрій, вона гомоніла без упину, співала, сміялась і термосила кожного, хто не робив цього. Капосне, лукаве дівчисько, – та вона мала такі чарівні оченята, таку світлу усмішку й легку ходу, що більш годі й шукати. І, зрештою, вона не хотіла нікого скривдити навмисне: нерідко траплялося, що вона доведе вас до сліз, а потім аж місця собі не знаходить, доки не змусить вас звеселитись, аби їй догодити. Вона дуже любила Хіткліфа. Найсуворіша кара, яку ми могли для неї вигадати, – це розвести їх різно; та й начувалася вона через нього більше, ніж будь-хто. У їхніх забавках вона скрізь була першою – і визискувала своїх товаришів, мов мала повелителька; вона й зі мною спробувала так поводитися, та я не терплю, аби мною хтось попихав, і дала їй це зрозуміти.
   Містер Ерншоу не звик жартувати зі своїми дітьми, він завжди ставився до них надто суворо та стримано; а Кетрін, зі свого боку, ніяк не могла збагнути – чому батько, як занедужав, зробився іще сердитішим, аніж колись? Його в'їдливі докори збуджували в ній пустотливе бажання піддражнити його; вона зазнавала найбільшої втіхи, коли ми всі разом сварили її, а вона давала нам відкоша зухвалим поглядом та дошкульними словами, сміялася з Джозефових прокльонів, підшпигувала мене та робила те, що було найосоружнішим для її батька: вона показувала йому, що її удавана зверхність, яку він приймав за справжню, миліша Хіткліфові за його ласку; що хлопець слухається будь-яких її наказів, а батькових – лише тоді, коли вони не суперечать його власним бажанням.
   Весь день бешкетуючи так, що гірше вже й нема куди, вона ввечері, невдовзі як іти спати, часом починала лащитися до батька. «Ні, Кеті, – відказував старий, – я не можу тебе любити, ти гірша за свого брата. Іди, помолися на ніч, дитино, та проси Господа, щоб він наставив тебе. Мабуть, на горе ми з матінкою тебе зростили!» Спершу вона починала плакати після таких слів: та. Поступово до них збайдужівши, згодом лише сміялася, коли я радила їй перепросити в батька прощення.
   Та настав час, і земні турботи містера Ерншоу дійшли кінця. Він помер спокійно, сидячи у своєму кріслі біля вогню, одного жовтневого вечора. Вітер скаженів навколо будинку і завивав у димарі; та вдома було тепло, і ми сиділи всі разом – я, трохи подалі від вогню, взялася до плетіння, а Джозеф читав Біблію за столом (у нас так велося, що слуги, скінчивши роботу, лишаються в хазяйському домі). Міс Кеті трохи нездужала і тому принишкла, тулячись до батькових колін; а Хіткліф лежав на підлозі, примостивши голову в неї на грудях. Пам'ятаю, що, перед тим як задрімати, хазяїн погладив її шовковисте волосся – йому нечасто доводилося бачити її такою сумирною, – і спитав:
   – Чому ти не можеш завжди бути гарною дівчинкою, Кеті?
   А вона повернула до нього лице, засміялась і відповіла:
   – А чому ти не можеш завжди гарно поводитися, таточку?
   Та, помітивши, що він знову розсердився, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколисав його пісенькою. І вона тихенько почала наспівувати, і співала, поки його рука не вислизнула з її пальців і голова не впала на груди. Тоді я звеліла їй замовкнути й тихенько посидіти, щоб не розбудити його. Ми причаїлися, мов мишенята, і сиділи так десь із півгодини, та й довше просиділи б, – але Джозеф, дочитавши псалма, підвівся й мовив, що мусить розбудити хазяїна, аби той помолився на ніч та лягав спати. Він підійшов, озвався до нього і поторкав його за плече, але він не ворушився; і тоді Джозеф взяв свічку і почав придивлятися до нього. Я збагнула, що із ним щось негаразд, і, взявши дітей за руки, пошепки звеліла їм: «Ідіть нагору та не здіймайте галасу, ви сьогодні помолитеся самі, бо Джозеф ще має дещо зробити».
   – Я хочу сказати таткові «на добраніч», – мовила Кетрін і, перш ніж ми змогли її зупинити, оповила руками його шию. Бідна крихітка одразу ж зрозуміла, яке сталося лихо; вона скрикнула: «О, він помер, Хіткліфе, він помер!» – і вони обоє заридали так, що аж серце краялося з їхнього плачу.
   Я й собі заплакала – гірко та голосно; а Джозеф спитав, чого це ми надумали побиватися за святим у папстві небесному, і звелів мені хутчіше вдягтися та бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я бачила, що ні той, ні другий уже нічим не зарадять; та все ж пішла у вітряну ніч і привела з собою лише самого лікаря: священик сказав, що прийде вранці. Залишивши Джозефа розповідати, що трапилось, я побігла до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони не лягали спати, хоч було вже й поночі. Та мені не довелося їх заспокоювати: бідні малята втішали одне одного такими гарними словами, що мені й не спали б на думку. Жоден пастор у світі, мабуть, не змалював би такого чудового раю, який постав у їхній невинній уяві; і, слухаючи їх крізь сльози, я мимоволі бажала, щоб усі ми скоріше там опинилися.

Розділ шостий

   Містер Хіндлі прибув додому на похорон; і – що вразило нас, а сусідам дало привід для слебезувань – привіз із собою дружину. Він не розповів нам, хто вона та звідки родом, – мабуть, вона не мала ні грошей, ні доброго імені; інакше він навряд чи приховав би свій шлюб од батька.
   Вона була не з тих, хто з першої миті вимагає пильної уваги до себе. Ледве переступивши поріг, вона почала милуватись усім, що бачить; їй подобалось усе, що діється довкола, окрім приготувань до похорону та присутності плакальниць. Я, грішним ділом, подумала, що вона трохи причинна, – надто вже дивно поводилася під час поховання; втекла до своєї кімнати і загадала мені сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона сиділа, тремтячи та стискаючи руки, і без упину повторювала: «Вони вже пішли?» Потім вона в істеричному нападі зізналася, що не може дивитись на чорне, і здригалась, і ціпеніла від жаху, і зрештою залилася слізьми. І, коли я спитала, що з нею, вона відповіла, що не знає; та їй так страшно помирати! Я подумала, що її вигляд не більшою мірою свідчить про близькість смерті, аніж мій власний. Вона була хоч тендітна, та зовсім ще молоденька, із свіжим личком; а очі в неї виблискували, мов діаманти. Щоправда, я помітила, що вона геть захекалася, підіймаючись сходами; її тіпало від раптового шуму, і часом вона починала надривно кашляти. Та я тоді ще не знала, на що вказують усі ці ознаки, і не схильна була їй співчувати. Ми тут узагалі не дуже привітні до чужинців, містере Локвуд; принаймні поки вони не привітаються першими.
   Молодий Ерншоу дуже змінився за ті три роки, що не був удома. Він змарнів, наче спав з лиця, і говорив, і одягався інакше; і того ж дня, як приїхав, сказав Джозефові й мені, що ми відтепер мусимо сидіти на кухні, а дім лишити для нього. Він навіть хотів улаштувати вітальню у вільній малій кімнаті, обклеївши її шпалерами та постеливши там килима; але його дружині так уже припали до смаку біла підлога, і великий камін, і срібний посуд, і шафа з порцеляною, і собачий закут у тій просторій кімнаті, де вони зазвичай сиділи, – що він полишив свій задум.
   Вона також раділа любій сестричці, яку знайшла серед нових знайомих; і увесь час гомоніла з Кетрін, і цілувала її, і бігала з нею, і засипала її дарунками – так воно було спочатку. Та дуже скоро це їй почало набридати; а Хіндлі, коли його дружина вередувала, перетворювався на тирана. Кількох її зневажливих слів про Хіткліфа було досить, щоб розпалити в ньому колишню ненависть до хлопця. Він відправив його до слуг і поклав край його навчанню з вікарієм, натомість зажадавши, аби він працював у полі; і стежив, щоб йому доводилося робити не легше, аніж будь-кому з парубків на фермі.
   Та спершу це не дуже засмутило Хіткліфа, бо Кеті його навчала всього, що вивчить сама; і працювала, і бавилася з ним разом у полі. Обоє мали вирости у справжнісіньких дикунів; та молодому хазяїнові було до них байдуже – аби лишень вони трималися від нього подалі. Він навіть не зважав, чи ходять вони до церкви, – та Джозеф із вікарієм, бува, докоряли йому, що діти не прийшли на проповідь; і тоді він наказував дати Хіткліфові різки, а Кетрін лишити без обіду чи без вечері. Та в них одне було на думці: зранку втекти в поле і блукати там, у вересових заростях, аж до вечора, – і вони лише сміялися з майбутньої кари. Хай Кетрін загадають вивчити напам'ять скільки завгодно розділів, а Джозеф лупцюватиме хлопця, аж поки йому самому не заболить рука, – вони про все забували тієї ж миті, коли опинялися удвох, чи принаймні тоді, як їм щастило вдатися до якоїсь бешкетної помсти. А я плакала собі тихцем, бачачи, що вони стають що не день зухвалішими; та не сміла мовити й слова, боячись втратити ту крихту влади, що її ще мала над цими занедбаними дітлахами.
   Одного недільного вечора їх вигнали з їдальні – за те, що вони надто галасували, чи то за якусь іншу мізерну провину; та коли я пішла покликати їх до вечері, вони знову десь повіялися. Ми обшукали ввесь дім, подвір'я та стайні; але їх не було й сліду. Зрештою Хіндлі розлютився і, звелівши замкнути двері, суворо наказав не впускати їх у дім до ранку.
   Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила своє віконце та визирнула назовні, хоч ішов дощ. Я вирішила всупереч забороні впустити їх, коли вони прийдуть. Через якусь мить я вчула, що хтось іде дорогою, і побачила, що за огорожею блимає світло. Тоді я напнула хустку й побігла їх застерегти, аби вони не стукали у двері й не збудили містера Ерншоу. То був Хіткліф; і я, побачивши, що він сам-один, заклякла з жаху.
   – Де міс Кетрін? – скрикнула я. – Що з нею скоїлось?
   – Вона в Трашкрос-Грейнджі, – відповів він. – І я теж мав би там бути; та їм бракувало ґречності, щоб запросити мене лишитись.
   – Ну, та стривай, шибенику! – пригрозила я. – Адже ти не заспокоїшся, доки лиха собі не наробиш! Чого тебе понесло у Трашкрос-Грейндж?
   – Дай я лише перевдягнуся, Неллі, і тоді все тобі розповім, – відповів хлопець.
   Я попросила його не шуміти, а то містер Ерншоу, боронь Боже, прокинеться; і, перевдягаючись – а я тим часом чекала, поки можна буде загасити свічку, – він повів далі:
   – Ми з Кеті втекли через пральню, аби поблукати трохи на волі; а тоді, побачивши вогні Трашкрос-Грейнджа, подумали: дай-но глянемо, як воно ведеться тим Лінтонам! Чи вони так само стирчать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні татко з мамою їдять, та п'ють, та співають, та сміються, та псують собі очі біля вогню? Як ти собі гадаєш, чи так воно й було? Чи вони читали псалми, а слуга товкмачив їм Катехізис і загадував їм зубрити напам'ять біблійні назви, якщо вони збивалися з ладу?
   – Мабуть, що ні, – відповіла я. – Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують такої кари, як ото ви, коли нашкодите.
   – Та годі тобі, Неллі, – сказав він, – не верзи дурниць!.. Ми мчали від Перевалу до парку, мов навіжені. і Кетрін позбивала собі ноги, бо бігла боса. Треба тобі завтра піти пошукати на болоті її черевики. Ми пролізли крізь діру в паркані, пройшли навпомацки стежкою та всілись у квітнику під вікном вітальні. Звідти падало світло; віконниці були розчинені, а фіранки спущені лише до середини; і ми обоє, стоячи на штахеті та спершись на підвіконня, могли дивитись у вікно, і бачили – ой, яка ж то була краса! – розкішний покій, встелений малиновим килимом, і стільці з малиновою оббивкою, і стіл з малиновою скатертиною, і чисту білу стелю, облямовану золотом; а посередині стелі висіли на срібних ланцюгах кришталеві підвіски – мов сяючий дощ! – і горіли малі свічки. Старих Лінтонів там не було; Едгар із сестрою мали самі тішитися тією розкішшю. Хіба ж це не щастя? Ми були б на сьомому небі! Та вгадай, що робили твої «слухняні діти»? Ізабелла – гадаю, їй одинадцять, на рік молодша від Кеті – лежала, рюмаючи, у дальньому кутку кімнати, та так верещала, ніби відьми штрикали її розпеченими голками. Едгар стояв біля каміна і хлипав мовчки, а на столі сидів маленький цуцик, що тряс лапкою і скімлив; з їхніх взаємних обвинувачень ми зрозуміли, що вони ледь не розірвали його навпіл. Ідіоти! Оце їхня втіха – погризтися через клаптик теплого хутра, а потім розрюматися, бо, посварившись через нього, жоден не бажає його взяти. Ми реготали, аж за боки бралися, з тих пещених недоумків; ми їх просто зневажали! Чи ти колись бачила, щоб я й собі вимагав того ж, чого хочеться Кетрін? Або щоб ми з нею, залишені вдвох, не знайшли кращої втіхи, аніж розбігтися по різних кутках та ревти, та верещати, та качатися по підлозі? Та я й за тисячу життів не зміняв би своєї долі на життя Едгара Лінтона у Трашкрос-Грейнджі – навіть якби мені дозволили скинути Джозефа з-під найвищої стріхи та вимазати двері кров'ю Хіндлі!
   – Цить, тихіше! – перервала я. – Ти мені ще не пояснив, Хіткліфе, чого Кетрін там залишилась?
   – Я сказав, що ми сміялися, – відповів він. – Лінтони нас почули – та стрімголов кинулися до дверей; спершу вони заніміли з переляку, а потім почалося: «Ой, матусю, матусю! Ой, таточку! Ой, матусю, біжи сюди! Ой, татку!» Справді, вони таки вигукували щось подібне. Тут ми здійняли страшенний ґвалт, аби ще більше їх наполохати, а потім сплигнули з підвіконня, бо хтось загрюкав дверима, і ми збагнули, що час лати дьору. Я тримав Кеті за руку та підганяв її, аж раптом вона впала. «Біжи, Хіткліфе, біжи! – шепотіла вона. – Вони спустили на нас бульдога, він тримає мене!» Чортова тварюка вп'ялася їй у гомілку, Неллі; я чув бридке собаче сопіння. Вона не зойкнула, ні! Вона б не кричала, навіть якби її підняла на роги скажена корова. Та зате я загорлав щосили! Я виголосив стільки прокльонів, що вони мали б налякати будь-якого з чортів у християнському світі; і, схопивши каменюку, я встромив її поміж собачі щелепи й намагався проштовхнути псові в горлянку. Нарешті припхався той падлючий служник із ліхтарем та заволав: «Тримай його, Плазуне, тримай міцніше!» Та він затнувся, побачивши Плазунову здобич. Пса насилу відтягай геть; його довжелезний червоний язик на півфута вивалився з пащеки, а обвислі губи були заюшені кривавою піною. Служник підхопив Кеті на руки. Вона була непритомна – не від страху, я певний, від болю. Він поніс її до будинку; я пішов слідом, сиплючи погрозами. «Когось впіймав, Роберте?» – гукнув Лінтон, вийшовши на ґанок. «Плазун упіймав маленьке дівчатко, сер, – відповів той. – І тут іще якийсь хлоп'як, – додав він, вчепившись у мене, – злодійчук, одразу видко! Мабуть, злодії наказали їм влізти у вікно, а вночі, як ми полягаємо спати, відчинити двері бандитському кодлу, аби вони нас тут сонних порізали! Ти, злодючий нишпорку, стули писок! Ти за це підеш на шибеницю. Містере Лінтон, сер, беріться до зброї!»