Страница:
Я почав куняти над сторінкою; мій погляд перескакував із рукописних рядків на друковані. Я бачив червоні закарлючки назви – «Сімдесятьма Сім, та Перше з Сімдесяти Перших. Божа проповідь, виголошена превелебним Джейбсом Брендерхемом у церкві Гімерден-Слу».[14] І, в сонному напівмаренні намагаючись вгадати, що ж повідав парафіянам Джейбс Брендерхем, я впав на ліжко і провалився в сон.
Та яка це жорстока кара – поганенький чай і кепський настрій! Ясна річ, що саме вони були винуватцями моїх тортур тієї ночі. Не можу згадати бодай ще одну ніч у своєму житті, що принесла б мені такі муки – хоч я завжди був вразливим до страждань.
Я почав марити іще до того, як повністю поринув у забуття. Мені здалося, що вже світає, і я прямую додому, а Джозеф мене супроводжує. Дорога ховалась у глибокому снігу; і, поки ми пробиралися вперед, мій проводир без угаву дорікав мені, що я не взяв із собою паломницького ціпка. Він запевняв, що без ціпка мені не вдасться потрапити додому, і хвалькувато вимахував палицею з важким набалдашником, яка, певно, і називалася ціпком паломника. Якоїсь миті я збагнув усю недоречність потреби в такій зброї для того, щоб утрапити до власної оселі. Тоді мої думки повернули в інший бік. Я йшов уже не додому: ми вирушили в далеку путь, аби послухати проповідь превелебного Джейбса Брендерхема під назвою «Сімдесятьма Сім», і хтось із нас – чи Джозеф, чи проповідник, чи то я сам – вчинив «Перше з Сімдесяти Перших» і засуджений до привселюдного каяття й покути.
Ми прийшли до церкви. Я й справді десь двічі або тричі проходив повз неї під час прогулянки: вона стоїть у долині між двома пагорбами. Ця долина піднімається вгору від торф'яного болота, – кажуть, ніби його вогка твань діє як бальзамуючий засіб на тіла, що знайшли в ній свій останній притулок. Покрівля церкви ще сяк-так тримається; проте, враховуючи, що в цій місцині пастора чекають лише двадцять фунтів платні per annum[15] та благенький будиночок із двох кімнат, жоден служитель церкви не спішить прийняти на себе обов'язки тутешнього пастиря, тим паче, що парафіяни – на загальну думку – скоріш дозволять йому вмерти від голоду, аніж збільшать його статки хоч на одне пенні з власного капшука. Однак у моєму сні Джейбсова проповідь привернула увагу численної пастви, що шанобливо дослухалася до його слів. А він знай собі просторікував, – Господи, яке то було словоблудство! Поділене на чотириста дев'яносто частин, кожна з яких сама по собі була не коротшою за звичайну проповідь і розповідала про окремий гріх! Де він їх стільки надибав – не уявляю. Він тлумачив поняття гріха на свій особливий кшталт, і здавалося, що в нього існує повний набір гріхів на будь-який життєвий випадок. Вони просто вражали своєю різноманітністю: такі чудернацькі провини, яких я б ніколи не вигадав.
О, як я втомився! Як я зітхав, і позіхав, і починав куняти, і знов приходив до тями! Як я щипав себе, і штрикав, щоб не заснути, і тер очі, і вставав з місця, і сідав знову, і термосив Джозефа, присікуючись до нього, чи скінчиться це хоч коли-небудь. Я був приречений вислухати все до кінця; нарешті проповідник доплентався до «Першого з Сімдесяти Перших». У цю вирішальну мить мене раптом охопило натхнення: я схопився з місця і оголосив, що Джейбс Брендерхем вчинив такий гріх, якого не мусить прощати жоден з рабів Божих.
– Сер, – вигукнув я, – сидячи в цих чотирьох стінах, я стерпів і простив чотириста дев'яносто розділів вашої промови. Сімдесят сім разів я надягав капелюха і поривався піти геть – і сімдесят сім разів ви якимсь дивом змушували мене сісти. Та чотириста дев'яносто перший раз – це вже занадто! Друзі-мученики, помстимося ж йому! Стягніть його з кафедри та рознесіть на друзки, щоб по ньому й згадки не лишилось!
– То це ти, нещасний! – прорік Джейбс, спершись на кафедру, після зловісної паузи. – Сімдесят сім разів насмілився ти осквернити позіханням лице своє, і сімдесят сім разів нашіптував мені голос сумління: «Зачекай! Такою є людська слабкість; прости ж його і на цей раз!» І настало Перше з Сімдесяти Перших. То звершіть над ним, браття, праведний вирок! Таку честь покладає Всевишній на вірних слуг своїх!
Почувши цей бойовий заклик, прочани, здіймаючи свої паломницькі ключки, обліпили мене з усіх боків; а я, не маючи ніякої зброї для свого захисту, вчепився у Джозефа – найближчого та найлютішого з моїх ворогів – і намагався видерти у нього палицю. У розпалі запеклої боротьби кілька ціпків сплуталися між собою; удари, що цілили в мене, влучали в інші голови. Церква аж здригалася від шуму бойовиська: брат пішов на брата. Брендерхем також не зволив залишатись осторонь – і виливав свій праведний гнів, щосили тарабанячи по церковній кафедрі. Цей оглушливий стукіт, на моє невимовне полегшення, і розбудив мене. І чому ж завдячувало це примарне бойовище? Хто зіграв роль Джейбса в моєму сні? Не що інше, як ялинова гілка, що торкалася вікна і, гойдаючись під поривами вітру, шаруділа своїми сухими голками. Я мить нашорошено прислухався; та, пересвідчившись, що безпомилково викрив джерело загрози, повернувся на інший бік і знову задрімав. І знов мені наснився сон – незрівнянно гірший від попереднього, якщо тільки це взагалі можливо.
Цього разу я бачив, нібито лежу в дубовому ліжку; я чув стогін вітру та завивання хуртовини; чув також докучливе шарудіння ялинової гілки – і приписав його дійсній причині; та клята гілляка настільки роздратувала мене, що я вирішив утихомирити її, якщо вдасться. І далі мені наснилося, ніби я встав і спробував зачинити вікно. Гачок, здавалося, прикипів до віконниці; насправді ж я виявив це ще тоді, коли прокинувся. «Все одно потрібно це припинити!» – пробурчав я і, виламавши скло, висунув руку назовні, щоб схопити вперту гілку; та замість неї стиснув чиїсь холодні, як лід, тонкі пальці! Мене охопив несамовитий жах. Я пручався, силячись вивільнити руку, та крижані пальці вп'ялися в неї, і чийсь тужливий голос квилив: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» – видихнув я, відчайдушно намагаючись звільнитися. «Кетрін Лінтон», – пролунало тремтливе зітхання. (Чому мені ввижалося саме «Лінтон»? Я прочитав разів у двадцять більше «Кетрін Ерншоу!»)
«Я хочу додому! Я заблукала в болотах!» Я розгледів у темряві за вікном її дитяче личко. Страх зробив мене безжальним; і, бачачи, що не можу відштовхнути цю моторошну істоту, я притис її руку до розбитого вікна з такою силою, що кров зацебеніла з неї, заливаючи ліжко; та вона все ще благала: «Впустіть мене!» – і не послаблювала своїх чіпких обіймів, і я млів від жаху. «Як я маю вас впустити? – крикнув я зрештою. – Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!» Пальці розтислись, я висмикнув руку і хутко почав зводити перед вікном захисну перепону з книжок; потім я затулив вуха, щоб не чути жалібного квиління своєї гості, і тримав їх затисненими, мабуть, із чверть години. Та коли я став прислухатися, до мене знов долинув ридаючий стогін! «Геть! – скрикнув я. – Я не впущу вас, просіться хоч двадцять років!» «Вже двадцять років! – простогнав голос. – Двадцять років я блукаю в пітьмі!» Потім почулося легке шкрябання, і книжкова піраміда посунулася, ніби її штовхали ззовні. Я схопився тікати, та не міг поворухнути й пальцем. І тоді, шаленіючи від жаху, голосно закричав. На свій сором, я збагнув, що кричав насправді: до дверей наближалися чиїсь швидкі кроки; хтось сильним поштовхом розчинив двері, і у віконцях над узголів'ям заблимало світло. Я все ще тремтів, витираючи спітніле чоло. Той, хто ввійшов, вочевидь вагаючись, щось бурмотів сам до себе. Потім він стиха промовив, наче не чекаючи відповіді:
– Є тут хто живий?
Я визнав за краще не ховатися; знаючи вдачу Хіткліфа, побоювався, що він почне обшукувати кімнату. Тому я відсунув панель убік. Не скоро забуду, що після цього сталося.
Хіткліф стояв на порозі, у сорочці й штанях, тримаючи каганця, що скапував воском йому на пальці; його лице було біле, мов стіна позаду нього. Рипіння дубової панелі змусило його здригнутися, мов удар електричного струму; свічка, вислизнувши з його пальців, відкотилася на декілька кроків, але він так розхвилювався, що насилу зміг її підняти.
– Це я, ваш гість, сер, – голосно озвався я, воліючи вберегти його від принизливих виявів боягузтва. – Я мав таку необережність застогнати уві сні, бо мені примарилося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.
– О, трясця вашій матері, містере Локвуде! А щоб вам… – бурмотів мій хазяїн, ставлячи свічку на стілець, бо не міг її втримати рівно. – А хто провів вас сюди? – провадив він далі, стиснувши кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні, і зціплюючи зуби, щоб вони не цокотіли, мов у гарячці. – Хто? Я їх до дідька вижену звідси!
– Це ваша покоївка, Зіла, – відказав я, звівшись на ноги та поспіхом напинаючи на себе одяг. – Не заперечую, якщо ви так і зробите, містере Хіткліф; вона на це заслуговує. Мабуть, хотіла зайвий раз переконатися, що це прокляте місце. Та й справді, усілякої погані тут вистачає! Ви добре вчинили, замкнувши цю кімнату. Навряд чи вам хтось подякує за нічліг у відьомському кодлі.
– Про що це ви? – спитав Хіткліф. – І куди це ви збираєтесь? Лягайте й спіть до ранку, коли ви вже тут; тільки, на Бога, не галасуйте так, ніби вам горлянку ріжуть!
– А що, я мав чекати, поки мала відьмачка влізе у вікно і висотає з мене кров? – огризнувся я. – Щось мені не хочеться стати жертвою ваших гостинних пращурів. Превелебний Джейбс Брендерхем часом не родич вам у перших? А ця мила бешкетниця, Кетрін Лінтон, чи Ерншоу, чи як там її, – то, певно, рідня мавкам, теж непогане зіллячко! Вона сказала мені, що вже двадцять років блукає безпритульна. Напевне, то їй справедлива кара за якесь душогубство!
Ледве встигши договорити, я подумав про зв'язок імен Хіткліфа та Кетрін у книзі, – ця обставина дивним чином випала мені з пам'яті. Я зашарівся, соромлячись своєї безтактності; та, вдаючи, що не усвідомлюю завданої мною образи, квапливо додав:
– Відверто кажучи, сер, півночі я провів…
Тут я, схаменувшись, прикусив язика: хотів сказати – «роздивляючись старі книжки», а це свідчило б, що я обізнаний із їхнім рукописним змістом так само, як і з друкованим. Тому, подумки пильнуючи свої слова, я продовжив:
– …перечитуючи імена, видряпані на підвіконні. Нудна забавка, – та чудово присипляє, на зразок лічби, чи то…
– Як ви можете говорити все це мені? – ревнув Хіткліф у нападі дикого гніву. – Як… як ви смієте, тут, у моєму домі?… Господи! Та він, мабуть, божевільний! – і він у розпачі вдарив себе по лобі.
Я вагався, чи сприйняти мені ці слова як кривду, чи то продовжити свою розповідь; але він здавався так глибоко враженим, що я відчув жаль до нього і почав далі розповідати про свої сни. Я запевняв його, що ніколи до цього часу не чув імення «Кетрін Лінтон», та, прочитане багато разів, воно викарбувалося в моїй пам'яті, а потім втілилось у живий образ. Поки я говорив, Хіткліф відступав усе далі від мене, так що зрештою його майже зовсім не стало видно; та з його важкого, поривчастого дихання я зрозумів, що він намагається приборкати свої розбурхані почуття. Не бажаючи показати, що здогадуюсь про його протиборство із самим собою, я почав досить метушливо вдягатися – і, поглядаючи на годинника, розмірковувати уголос про те, як довго тягнеться ніч.
– Ще немає й третьої! А я ладен був присягнути, що вже на шосту. Час наче зупинився: ми ж розійшлися спати десь о восьмій?
– Взимку завжди о дев'ятій; о четвертій встаємо, – сказав хазяїн, тяжко зітхнувши і, як мені здалося, витираючи з очей сльози. – Містер Локвуд, – додав він, – ви можете перейти до моєї спальні; ви тільки станете на заваді, якщо вдосвіта зійдете униз, а мені тепер все одно не заснути.
– Мені також, – відповів я. – Краще я до світанку погуляю надворі, а потім піду; і ви можете не боятися мого нового вторгнення. Я, здається, довіку зцілився від бажання шукати розради в чиємусь товаристві. Розумна людина мусить вдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.
– Мила компанія! – пробурчав Хіткліф. – Візьміть свічку і йдіть, куди хочете. Я невдовзі до вас приєднаюся. Тільки не лізьте на подвір'я, бо я спустив собак із ланцюга; а вдома вартує Юнона, отже… ви можете лише тинятися сходами. Та йдіть-бо скоріше! Я вас наздожену.
Я виконав наказ лише частково – тобто пішов із кімнати; але, не знаючи, куди веде вузький передпокій, я зупинився за дверима і мимохіть підгледів своєрідний вияв марновірства, що дивним чином суперечив розважливій вдачі господаря. Він ступив до ліжка, розчинив дверцята і, захлинаючись слізьми, нестямно вигукнув: «Прийди! Прийди! – ридання душили його. – Кеті, прийди до мене. Прийди – хоч на мить! Люба моя, серденько! Зглянься на мене, Кетрін, хоч цього разу!» Привид виказав звичну для потойбічних мешканців упертість і нічим не давав про себе знати: лише порив снігового вихору, влетівши у вікно, долинув до мене і загасив свічку.
Такий смуток бринів у його розпачливому тужінні, що я у пориві жалю не став засуджувати його за слабкодухість. Я пішов звідти, неприємно вражений почутим, дорікаючи собі за надмірну балакучість – адже такі страждання спричинила моя розповідь про нічний кошмар, хоч я й не розумів, чому. Я тихенько спустився сходами і, вийшовши на кухню, знов запалив свою свічку від тліючого жару у комині. Довкола все ніби завмерло, і лише смугастий сірий кіт, вилізши з попелу, привітав мене голосним нявчанням.
Біля самого каміна стояли дві напівкруглі лави; я розлігся на одній з них, кіт зайняв іншу, і ми обоє мирно дрімали, поки до нашої сонної царини не принесло Джозефа: він спустився по дерев'яній драбині, що вела крізь душник на його рідне горише. Він похмуро глипнув на розпалений мною малий вогник у каміні, викишкав з лави кота і, зайнявши звільнене місце, заходився напихати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке бридко й зважати. Він мовчки затис губами люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запихкав. Я не псував йому втіхи. Випустивши останнє кільце диму, він глибоко зітхнув і, підвівшись, покинув кімнату так само урочисто, як увійшов до неї.
Незабаром почулися інші, жвавіші кроки; я вже розтулив рота, щоб сказати:»Доброго ранку!» – та натомість закрив його знову, мовчки проковтнувши своє вітання: Хейртон Ерншоу воздавав вранішню хвалу Творцеві, проклинаючи sottovoce[16] кожну річ, на яку натикався, розшукуючи по кутках лопату чи заступ, аби розчистити стежки від снігу. Зазирнувши за спинку лави, він роздув ніздрі і, здавалося, мав не більше бажання виявляти ґречність до мене, аніж до мого компаньйона-кота. Побачивши його приготування, я зрозумів, що вже можна вийти з будинку, і, покинувши своє жорстке ложе, рушив за ним слідом. Але він, вказуючи кінцем лопати на інші двері, нерозбірливим бубонінням дав зрозуміти, куди я мушу йти, коли мені вже так закортіло перебратися на інше місце.
Я відчинив двері у «дім». Жінки уже повставали; Зіла з усією силою своїх могутніх легень роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Хіткліф, стоячи навколішки біля вогню, при світлі полум'я читала книгу. Вона прикрила очі долонею, щоб захистити їх від жару, і з головою поринула в читання, лише деколи відволікаючись, аби насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що настирливо тицяла їй в обличчя свій слинявий писок. Я з подивом побачив тут Хіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но скінчив вергати громи на голову бідолашної Зіли, що раз у раз полишала свою роботу, із скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.
– А ти, ти, нікчемна… – вибухнув він, повернувшись до невістки, і вжив слівце, так само безневинне, мов «качка» або «вівця», та зазвичай позначуване багатьма крапками. – Знов ти за своє? Всі в домі працюють, лише ти задурно хліб їси, ледацюго! Покинь оту свою бридню та берися до діла! Я тобі віддячу за кожен раз, що ти трапиш мені на очі, чуєш, мерзотнице?
– Я покину своє заняття, бо ви все одно присилуєте мене це зробити, якщо я відмовлюся, – відповіла молода леді, закривши книгу та кидаючи її на стілець. – Та я не буду нічого робити, хоч як ви тут розпинайтеся, – анічогісінько, окрім того, що мені до вподоби!
Хіткліф замахнувся на неї, і вона прудко відскочила на безпечну відстань, вочевидь добре знаючи про силу його караючої долоні. Я не хотів прямо втручатися до чужої гризні і тому спроквола підійшов до вогнища, нібито й гадки не маючи про перервану сутичку. Обоє виявили неабияку ґречність, припинивши подальші чвари: Хіткліф – аби від гріха подалі – застромив руки до кишень, а місіс Хіткліф, закусивши губу, відійшла в дальній куток кімнати і, дотримуючи свого слова, сиділа в кам'яній незворушності впродовж усієї решти часу, який мені судилося провести під цією покрівлею. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і, ледве розвиднилось, поспішив вийти надвір. Повітря було чисте, прозоре й холодне, мов невидимий лід.
Я ще не дійшов до садової брами, коли хазяїн загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через болото. Ця пропозиція була вельми доречною – весь схил пагорба був укритий білими бурунами, мов неспокійне море. Та ця картина виявилася досить оманливою: під сніговими заметами ховалися засипані до країв рівчаки, а справжні пагорби – скупчення шлаку з вугільних кар'єрів – зникли з карти, накресленої в моїй уяві під час учорашньої подорожі. Я ще тоді помітив обабіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, низку кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені крейдою, вони мали позначати шлях у темряві чи під час снігопаду, який приховує під єдиним покровом стежку й глибоку твань по обидва її боки. Та зараз від них не було й сліду, окрім брудних цяток, що траплялися деінде; і мій супутник не один раз застерігав мене, щоб я звернув праворуч або ліворуч, хоча мені здавалося, що я достеменно дотримуюсь вигинів стежки. Ми обмінялися лише кількома словами, і він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджа, сказавши, що тут я вже не зіб'юся з дороги. Недбало кивнувши один одному, ми розійшлись, і я рушив уперед, покладаючись на власні сили, бо в повітці сторожа досі ще нікого не було. До маєтку Грейндж лишалося ще дві милі, проте я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись по шию у сніг, – втіха, яку можна поцінувати сповна, лише зазнавши її на власному досвіді. Та скільки б не тривали мої поневіряння, зрештою вони дійшли кінця: рівно о дванадцятій я ввійшов до будинку, згаявши годину на кожну милю відстані від Грозового Перевалу.
Мій домашній почет – у особі покоївки та її підлеглих – гаряче привітав мене, галасуючи, що вони вже й не сподівалися побачити мене знову; всі як один вирішили, що я згинув у вчорашній хуртовині, і радилися, як краще вести пошуки мого тіла. Я попросив їх заспокоїтись – адже вони бачать, що я повернувся живий-здоровий; і, змерзлий аж до кісток, поплентався нагору. Там, перевдягтись у сухе та з півгодини побігавши підтюпцем із кутка в куток, щоб хоч трохи зігрітись, я пішов до свого кабінету. Я почувався кволим, мов кошеня, і мені навіть не стало сили зрадіти чашці гарячої кави, звареної для мене служницею.
Розділ четвертий
Та яка це жорстока кара – поганенький чай і кепський настрій! Ясна річ, що саме вони були винуватцями моїх тортур тієї ночі. Не можу згадати бодай ще одну ніч у своєму житті, що принесла б мені такі муки – хоч я завжди був вразливим до страждань.
Я почав марити іще до того, як повністю поринув у забуття. Мені здалося, що вже світає, і я прямую додому, а Джозеф мене супроводжує. Дорога ховалась у глибокому снігу; і, поки ми пробиралися вперед, мій проводир без угаву дорікав мені, що я не взяв із собою паломницького ціпка. Він запевняв, що без ціпка мені не вдасться потрапити додому, і хвалькувато вимахував палицею з важким набалдашником, яка, певно, і називалася ціпком паломника. Якоїсь миті я збагнув усю недоречність потреби в такій зброї для того, щоб утрапити до власної оселі. Тоді мої думки повернули в інший бік. Я йшов уже не додому: ми вирушили в далеку путь, аби послухати проповідь превелебного Джейбса Брендерхема під назвою «Сімдесятьма Сім», і хтось із нас – чи Джозеф, чи проповідник, чи то я сам – вчинив «Перше з Сімдесяти Перших» і засуджений до привселюдного каяття й покути.
Ми прийшли до церкви. Я й справді десь двічі або тричі проходив повз неї під час прогулянки: вона стоїть у долині між двома пагорбами. Ця долина піднімається вгору від торф'яного болота, – кажуть, ніби його вогка твань діє як бальзамуючий засіб на тіла, що знайшли в ній свій останній притулок. Покрівля церкви ще сяк-так тримається; проте, враховуючи, що в цій місцині пастора чекають лише двадцять фунтів платні per annum[15] та благенький будиночок із двох кімнат, жоден служитель церкви не спішить прийняти на себе обов'язки тутешнього пастиря, тим паче, що парафіяни – на загальну думку – скоріш дозволять йому вмерти від голоду, аніж збільшать його статки хоч на одне пенні з власного капшука. Однак у моєму сні Джейбсова проповідь привернула увагу численної пастви, що шанобливо дослухалася до його слів. А він знай собі просторікував, – Господи, яке то було словоблудство! Поділене на чотириста дев'яносто частин, кожна з яких сама по собі була не коротшою за звичайну проповідь і розповідала про окремий гріх! Де він їх стільки надибав – не уявляю. Він тлумачив поняття гріха на свій особливий кшталт, і здавалося, що в нього існує повний набір гріхів на будь-який життєвий випадок. Вони просто вражали своєю різноманітністю: такі чудернацькі провини, яких я б ніколи не вигадав.
О, як я втомився! Як я зітхав, і позіхав, і починав куняти, і знов приходив до тями! Як я щипав себе, і штрикав, щоб не заснути, і тер очі, і вставав з місця, і сідав знову, і термосив Джозефа, присікуючись до нього, чи скінчиться це хоч коли-небудь. Я був приречений вислухати все до кінця; нарешті проповідник доплентався до «Першого з Сімдесяти Перших». У цю вирішальну мить мене раптом охопило натхнення: я схопився з місця і оголосив, що Джейбс Брендерхем вчинив такий гріх, якого не мусить прощати жоден з рабів Божих.
– Сер, – вигукнув я, – сидячи в цих чотирьох стінах, я стерпів і простив чотириста дев'яносто розділів вашої промови. Сімдесят сім разів я надягав капелюха і поривався піти геть – і сімдесят сім разів ви якимсь дивом змушували мене сісти. Та чотириста дев'яносто перший раз – це вже занадто! Друзі-мученики, помстимося ж йому! Стягніть його з кафедри та рознесіть на друзки, щоб по ньому й згадки не лишилось!
– То це ти, нещасний! – прорік Джейбс, спершись на кафедру, після зловісної паузи. – Сімдесят сім разів насмілився ти осквернити позіханням лице своє, і сімдесят сім разів нашіптував мені голос сумління: «Зачекай! Такою є людська слабкість; прости ж його і на цей раз!» І настало Перше з Сімдесяти Перших. То звершіть над ним, браття, праведний вирок! Таку честь покладає Всевишній на вірних слуг своїх!
Почувши цей бойовий заклик, прочани, здіймаючи свої паломницькі ключки, обліпили мене з усіх боків; а я, не маючи ніякої зброї для свого захисту, вчепився у Джозефа – найближчого та найлютішого з моїх ворогів – і намагався видерти у нього палицю. У розпалі запеклої боротьби кілька ціпків сплуталися між собою; удари, що цілили в мене, влучали в інші голови. Церква аж здригалася від шуму бойовиська: брат пішов на брата. Брендерхем також не зволив залишатись осторонь – і виливав свій праведний гнів, щосили тарабанячи по церковній кафедрі. Цей оглушливий стукіт, на моє невимовне полегшення, і розбудив мене. І чому ж завдячувало це примарне бойовище? Хто зіграв роль Джейбса в моєму сні? Не що інше, як ялинова гілка, що торкалася вікна і, гойдаючись під поривами вітру, шаруділа своїми сухими голками. Я мить нашорошено прислухався; та, пересвідчившись, що безпомилково викрив джерело загрози, повернувся на інший бік і знову задрімав. І знов мені наснився сон – незрівнянно гірший від попереднього, якщо тільки це взагалі можливо.
Цього разу я бачив, нібито лежу в дубовому ліжку; я чув стогін вітру та завивання хуртовини; чув також докучливе шарудіння ялинової гілки – і приписав його дійсній причині; та клята гілляка настільки роздратувала мене, що я вирішив утихомирити її, якщо вдасться. І далі мені наснилося, ніби я встав і спробував зачинити вікно. Гачок, здавалося, прикипів до віконниці; насправді ж я виявив це ще тоді, коли прокинувся. «Все одно потрібно це припинити!» – пробурчав я і, виламавши скло, висунув руку назовні, щоб схопити вперту гілку; та замість неї стиснув чиїсь холодні, як лід, тонкі пальці! Мене охопив несамовитий жах. Я пручався, силячись вивільнити руку, та крижані пальці вп'ялися в неї, і чийсь тужливий голос квилив: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» – видихнув я, відчайдушно намагаючись звільнитися. «Кетрін Лінтон», – пролунало тремтливе зітхання. (Чому мені ввижалося саме «Лінтон»? Я прочитав разів у двадцять більше «Кетрін Ерншоу!»)
«Я хочу додому! Я заблукала в болотах!» Я розгледів у темряві за вікном її дитяче личко. Страх зробив мене безжальним; і, бачачи, що не можу відштовхнути цю моторошну істоту, я притис її руку до розбитого вікна з такою силою, що кров зацебеніла з неї, заливаючи ліжко; та вона все ще благала: «Впустіть мене!» – і не послаблювала своїх чіпких обіймів, і я млів від жаху. «Як я маю вас впустити? – крикнув я зрештою. – Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!» Пальці розтислись, я висмикнув руку і хутко почав зводити перед вікном захисну перепону з книжок; потім я затулив вуха, щоб не чути жалібного квиління своєї гості, і тримав їх затисненими, мабуть, із чверть години. Та коли я став прислухатися, до мене знов долинув ридаючий стогін! «Геть! – скрикнув я. – Я не впущу вас, просіться хоч двадцять років!» «Вже двадцять років! – простогнав голос. – Двадцять років я блукаю в пітьмі!» Потім почулося легке шкрябання, і книжкова піраміда посунулася, ніби її штовхали ззовні. Я схопився тікати, та не міг поворухнути й пальцем. І тоді, шаленіючи від жаху, голосно закричав. На свій сором, я збагнув, що кричав насправді: до дверей наближалися чиїсь швидкі кроки; хтось сильним поштовхом розчинив двері, і у віконцях над узголів'ям заблимало світло. Я все ще тремтів, витираючи спітніле чоло. Той, хто ввійшов, вочевидь вагаючись, щось бурмотів сам до себе. Потім він стиха промовив, наче не чекаючи відповіді:
– Є тут хто живий?
Я визнав за краще не ховатися; знаючи вдачу Хіткліфа, побоювався, що він почне обшукувати кімнату. Тому я відсунув панель убік. Не скоро забуду, що після цього сталося.
Хіткліф стояв на порозі, у сорочці й штанях, тримаючи каганця, що скапував воском йому на пальці; його лице було біле, мов стіна позаду нього. Рипіння дубової панелі змусило його здригнутися, мов удар електричного струму; свічка, вислизнувши з його пальців, відкотилася на декілька кроків, але він так розхвилювався, що насилу зміг її підняти.
– Це я, ваш гість, сер, – голосно озвався я, воліючи вберегти його від принизливих виявів боягузтва. – Я мав таку необережність застогнати уві сні, бо мені примарилося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.
– О, трясця вашій матері, містере Локвуде! А щоб вам… – бурмотів мій хазяїн, ставлячи свічку на стілець, бо не міг її втримати рівно. – А хто провів вас сюди? – провадив він далі, стиснувши кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні, і зціплюючи зуби, щоб вони не цокотіли, мов у гарячці. – Хто? Я їх до дідька вижену звідси!
– Це ваша покоївка, Зіла, – відказав я, звівшись на ноги та поспіхом напинаючи на себе одяг. – Не заперечую, якщо ви так і зробите, містере Хіткліф; вона на це заслуговує. Мабуть, хотіла зайвий раз переконатися, що це прокляте місце. Та й справді, усілякої погані тут вистачає! Ви добре вчинили, замкнувши цю кімнату. Навряд чи вам хтось подякує за нічліг у відьомському кодлі.
– Про що це ви? – спитав Хіткліф. – І куди це ви збираєтесь? Лягайте й спіть до ранку, коли ви вже тут; тільки, на Бога, не галасуйте так, ніби вам горлянку ріжуть!
– А що, я мав чекати, поки мала відьмачка влізе у вікно і висотає з мене кров? – огризнувся я. – Щось мені не хочеться стати жертвою ваших гостинних пращурів. Превелебний Джейбс Брендерхем часом не родич вам у перших? А ця мила бешкетниця, Кетрін Лінтон, чи Ерншоу, чи як там її, – то, певно, рідня мавкам, теж непогане зіллячко! Вона сказала мені, що вже двадцять років блукає безпритульна. Напевне, то їй справедлива кара за якесь душогубство!
Ледве встигши договорити, я подумав про зв'язок імен Хіткліфа та Кетрін у книзі, – ця обставина дивним чином випала мені з пам'яті. Я зашарівся, соромлячись своєї безтактності; та, вдаючи, що не усвідомлюю завданої мною образи, квапливо додав:
– Відверто кажучи, сер, півночі я провів…
Тут я, схаменувшись, прикусив язика: хотів сказати – «роздивляючись старі книжки», а це свідчило б, що я обізнаний із їхнім рукописним змістом так само, як і з друкованим. Тому, подумки пильнуючи свої слова, я продовжив:
– …перечитуючи імена, видряпані на підвіконні. Нудна забавка, – та чудово присипляє, на зразок лічби, чи то…
– Як ви можете говорити все це мені? – ревнув Хіткліф у нападі дикого гніву. – Як… як ви смієте, тут, у моєму домі?… Господи! Та він, мабуть, божевільний! – і він у розпачі вдарив себе по лобі.
Я вагався, чи сприйняти мені ці слова як кривду, чи то продовжити свою розповідь; але він здавався так глибоко враженим, що я відчув жаль до нього і почав далі розповідати про свої сни. Я запевняв його, що ніколи до цього часу не чув імення «Кетрін Лінтон», та, прочитане багато разів, воно викарбувалося в моїй пам'яті, а потім втілилось у живий образ. Поки я говорив, Хіткліф відступав усе далі від мене, так що зрештою його майже зовсім не стало видно; та з його важкого, поривчастого дихання я зрозумів, що він намагається приборкати свої розбурхані почуття. Не бажаючи показати, що здогадуюсь про його протиборство із самим собою, я почав досить метушливо вдягатися – і, поглядаючи на годинника, розмірковувати уголос про те, як довго тягнеться ніч.
– Ще немає й третьої! А я ладен був присягнути, що вже на шосту. Час наче зупинився: ми ж розійшлися спати десь о восьмій?
– Взимку завжди о дев'ятій; о четвертій встаємо, – сказав хазяїн, тяжко зітхнувши і, як мені здалося, витираючи з очей сльози. – Містер Локвуд, – додав він, – ви можете перейти до моєї спальні; ви тільки станете на заваді, якщо вдосвіта зійдете униз, а мені тепер все одно не заснути.
– Мені також, – відповів я. – Краще я до світанку погуляю надворі, а потім піду; і ви можете не боятися мого нового вторгнення. Я, здається, довіку зцілився від бажання шукати розради в чиємусь товаристві. Розумна людина мусить вдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.
– Мила компанія! – пробурчав Хіткліф. – Візьміть свічку і йдіть, куди хочете. Я невдовзі до вас приєднаюся. Тільки не лізьте на подвір'я, бо я спустив собак із ланцюга; а вдома вартує Юнона, отже… ви можете лише тинятися сходами. Та йдіть-бо скоріше! Я вас наздожену.
Я виконав наказ лише частково – тобто пішов із кімнати; але, не знаючи, куди веде вузький передпокій, я зупинився за дверима і мимохіть підгледів своєрідний вияв марновірства, що дивним чином суперечив розважливій вдачі господаря. Він ступив до ліжка, розчинив дверцята і, захлинаючись слізьми, нестямно вигукнув: «Прийди! Прийди! – ридання душили його. – Кеті, прийди до мене. Прийди – хоч на мить! Люба моя, серденько! Зглянься на мене, Кетрін, хоч цього разу!» Привид виказав звичну для потойбічних мешканців упертість і нічим не давав про себе знати: лише порив снігового вихору, влетівши у вікно, долинув до мене і загасив свічку.
Такий смуток бринів у його розпачливому тужінні, що я у пориві жалю не став засуджувати його за слабкодухість. Я пішов звідти, неприємно вражений почутим, дорікаючи собі за надмірну балакучість – адже такі страждання спричинила моя розповідь про нічний кошмар, хоч я й не розумів, чому. Я тихенько спустився сходами і, вийшовши на кухню, знов запалив свою свічку від тліючого жару у комині. Довкола все ніби завмерло, і лише смугастий сірий кіт, вилізши з попелу, привітав мене голосним нявчанням.
Біля самого каміна стояли дві напівкруглі лави; я розлігся на одній з них, кіт зайняв іншу, і ми обоє мирно дрімали, поки до нашої сонної царини не принесло Джозефа: він спустився по дерев'яній драбині, що вела крізь душник на його рідне горише. Він похмуро глипнув на розпалений мною малий вогник у каміні, викишкав з лави кота і, зайнявши звільнене місце, заходився напихати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке бридко й зважати. Він мовчки затис губами люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запихкав. Я не псував йому втіхи. Випустивши останнє кільце диму, він глибоко зітхнув і, підвівшись, покинув кімнату так само урочисто, як увійшов до неї.
Незабаром почулися інші, жвавіші кроки; я вже розтулив рота, щоб сказати:»Доброго ранку!» – та натомість закрив його знову, мовчки проковтнувши своє вітання: Хейртон Ерншоу воздавав вранішню хвалу Творцеві, проклинаючи sottovoce[16] кожну річ, на яку натикався, розшукуючи по кутках лопату чи заступ, аби розчистити стежки від снігу. Зазирнувши за спинку лави, він роздув ніздрі і, здавалося, мав не більше бажання виявляти ґречність до мене, аніж до мого компаньйона-кота. Побачивши його приготування, я зрозумів, що вже можна вийти з будинку, і, покинувши своє жорстке ложе, рушив за ним слідом. Але він, вказуючи кінцем лопати на інші двері, нерозбірливим бубонінням дав зрозуміти, куди я мушу йти, коли мені вже так закортіло перебратися на інше місце.
Я відчинив двері у «дім». Жінки уже повставали; Зіла з усією силою своїх могутніх легень роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Хіткліф, стоячи навколішки біля вогню, при світлі полум'я читала книгу. Вона прикрила очі долонею, щоб захистити їх від жару, і з головою поринула в читання, лише деколи відволікаючись, аби насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що настирливо тицяла їй в обличчя свій слинявий писок. Я з подивом побачив тут Хіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но скінчив вергати громи на голову бідолашної Зіли, що раз у раз полишала свою роботу, із скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.
– А ти, ти, нікчемна… – вибухнув він, повернувшись до невістки, і вжив слівце, так само безневинне, мов «качка» або «вівця», та зазвичай позначуване багатьма крапками. – Знов ти за своє? Всі в домі працюють, лише ти задурно хліб їси, ледацюго! Покинь оту свою бридню та берися до діла! Я тобі віддячу за кожен раз, що ти трапиш мені на очі, чуєш, мерзотнице?
– Я покину своє заняття, бо ви все одно присилуєте мене це зробити, якщо я відмовлюся, – відповіла молода леді, закривши книгу та кидаючи її на стілець. – Та я не буду нічого робити, хоч як ви тут розпинайтеся, – анічогісінько, окрім того, що мені до вподоби!
Хіткліф замахнувся на неї, і вона прудко відскочила на безпечну відстань, вочевидь добре знаючи про силу його караючої долоні. Я не хотів прямо втручатися до чужої гризні і тому спроквола підійшов до вогнища, нібито й гадки не маючи про перервану сутичку. Обоє виявили неабияку ґречність, припинивши подальші чвари: Хіткліф – аби від гріха подалі – застромив руки до кишень, а місіс Хіткліф, закусивши губу, відійшла в дальній куток кімнати і, дотримуючи свого слова, сиділа в кам'яній незворушності впродовж усієї решти часу, який мені судилося провести під цією покрівлею. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і, ледве розвиднилось, поспішив вийти надвір. Повітря було чисте, прозоре й холодне, мов невидимий лід.
Я ще не дійшов до садової брами, коли хазяїн загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через болото. Ця пропозиція була вельми доречною – весь схил пагорба був укритий білими бурунами, мов неспокійне море. Та ця картина виявилася досить оманливою: під сніговими заметами ховалися засипані до країв рівчаки, а справжні пагорби – скупчення шлаку з вугільних кар'єрів – зникли з карти, накресленої в моїй уяві під час учорашньої подорожі. Я ще тоді помітив обабіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, низку кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені крейдою, вони мали позначати шлях у темряві чи під час снігопаду, який приховує під єдиним покровом стежку й глибоку твань по обидва її боки. Та зараз від них не було й сліду, окрім брудних цяток, що траплялися деінде; і мій супутник не один раз застерігав мене, щоб я звернув праворуч або ліворуч, хоча мені здавалося, що я достеменно дотримуюсь вигинів стежки. Ми обмінялися лише кількома словами, і він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджа, сказавши, що тут я вже не зіб'юся з дороги. Недбало кивнувши один одному, ми розійшлись, і я рушив уперед, покладаючись на власні сили, бо в повітці сторожа досі ще нікого не було. До маєтку Грейндж лишалося ще дві милі, проте я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись по шию у сніг, – втіха, яку можна поцінувати сповна, лише зазнавши її на власному досвіді. Та скільки б не тривали мої поневіряння, зрештою вони дійшли кінця: рівно о дванадцятій я ввійшов до будинку, згаявши годину на кожну милю відстані від Грозового Перевалу.
Мій домашній почет – у особі покоївки та її підлеглих – гаряче привітав мене, галасуючи, що вони вже й не сподівалися побачити мене знову; всі як один вирішили, що я згинув у вчорашній хуртовині, і радилися, як краще вести пошуки мого тіла. Я попросив їх заспокоїтись – адже вони бачать, що я повернувся живий-здоровий; і, змерзлий аж до кісток, поплентався нагору. Там, перевдягтись у сухе та з півгодини побігавши підтюпцем із кутка в куток, щоб хоч трохи зігрітись, я пішов до свого кабінету. Я почувався кволим, мов кошеня, і мені навіть не стало сили зрадіти чашці гарячої кави, звареної для мене служницею.
Розділ четвертий
Що то за хитке й непевне створіння – людська істота! Я, що прагнув триматись осторонь від будь-якого товариства і дякував долі за свою цілковиту самотність у цьому Богом забутому місці, – я, слабкодухий тюхтій, провоювавши із власною нудьгою аж до сутінків, зрештою визнав себе переможеним. Вдавши, ніби хочу обговорити деякі господарські питання, я попрохав місіс Дін посидіти зі мною, поки я вечерятиму; я щиро сподівався, що вона почне про щось гомоніти й розважить мене – або навіє на мене сон.
– Ви ж віддавна тут живете, – закинув я, – здається, ви якось казали – шістнадцять років?
– Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щоб прислуговувати молодій леді, як вона вийшла заміж; а після її смерті хазяїн залишив мене тут покоївкою.
– Зрозуміло.
Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й схильна до балачок – хіба що про свої особисті справи, а вони навряд чи могли мене зацікавити. Проте вона якусь мить розмірковувала, склавши руки на колінах, із затьмареним роздумами обличчям; а потім промовила:
– Ет, багато води спливло з того часу!
– Так, – підхопив я, – і вам, мабуть, довелося багато побачити на своєму віку?
– Та звісно ж. І чимало горя зазнати, – відповіла вона. «Дай-но я розпитаю її про сім'ю мого орендодавця! – сказав я собі. – От і чудовий привід для розмови. І та гарненька дівчинка-удова, – хотів би я почути її історію: чи вона тутешня, чи то – що здається більш імовірним – екзотична гостя, яку похмурі indigena[17] не бажають визнати ріднею?» І тому я спитав місіс Дін, чого Хіткліф здає в оренду Трашкрос-Грейндж, прирікши себе на проживання у незрівнянно гіршій оселі.
– Хіба він недосить багатий, щоб утримувати такий маєток? – спитав я.
– Небагатий? – повторила вона. – Та в нього тих грошей вже не знаю скільки, і щороку більшає. Так, так, він міг би жити ще й у ліпшім домі, аніж оцей; та надто вже… заощадливий. Може, він і хотів би оселитись у Трашкрос-Грейнджі; та ледве вчує про гарного орендаря, вже ж боїться проґавити ті свої кілька сотень. Просто диво дивне – чого людині бути такою пожадливою, як вона сама на світі!
– Він начебто мав сина?
– Так, одного сина. Він помер.
– А та молода леді, місіс Хіткліф, – то синова удова?
– Так.
– А звідки вона родом?
– О, сер, та це ж донька мого покійного хазяїна: її дівоче ім'я – Кетрін Лінтон. Я її виростила, сердешну! Дуже мені б хотілось, аби містер Хіткліф перебрався сюди; тоді ми знов були б разом.
– Як? Кетрін Лінтон? – вигукнув я, збентежений. Але, трохи поміркувавши, переконав себе, що то не моя примарна Кетрін.
– Отже, – повів я далі, – раніше тут мешкав хтось на ім'я Лінтон?
– Так.
– А хто цей Ерншоу, – Хейртон Ерншоу, що живе з містером Хіткліфом? Вони родичі?
– Ні; він небіж покійної місіс Лінтон.
– Тобто племінник молодої леді?
– Так; і її чоловік також доводився їй племінником; один – із материного боку, другий – із батькового. Хіткліф був одружений із сестрою містера Лінтона.
– Я бачив, над брамою у Грозовому Перевалі вирізане ім'я Ерншоу. Це давній рід?
– Дуже давній, сер; і Хейртон із них останній лишився, як ото місіс Кеті – в нас, цебто в Лінтонів. То ви були у Грозовому Перевалі? Ви вже вибачте, що я отако допитуюся; та мені дуже хочеться бодай слівце про неї почути!
– Про місіс Хіткліф? Вона має дуже добрий вигляд; напрочуд гарна жінка, але, думаю, не вельми щаслива.
– Та певно ж, ой Божечку! А господар, як він – до душі вам прийшовся?
– Як на мене, надто тверду він має вдачу, місіс Дін. Чи, може, я помиляюся?
– Тверду, мов млинове жорно, і гострішу від ножа! Що менше ви з ним спіткаєтеся, то й добре.
– Мабуть, життя його неабияк пошарпало, поки він став таким страхолюдом. Ви щось знаєте про нього?
– Аякже, сер, ще б мені того не знати! От лишень не відаю, де він народився, і хто були його батьки, і як він спершу здобув своє багатство. А Хейртона взяв і викинув геть, мов цуценя! Бідолашний хлопчина, мабуть, єдиний і гадки не має, як його надурили!
– Ну, місіс Дін, буду вам дуже вдячний, якщо ви мені розповісте про моїх сусідів; я відчуваю, що не зможу заснути, тому, будьте такі ласкаві, посидьте ще трохи та побалакайте зі мною.
– О, сер, із радістю! Оце тільки візьму собі якесь шиття – і сидітиму, скільки забажаєте. Та ви, бачу, закоцюбли; треба вам дати випити чогось тепленького.
Добросерда жіночка вийшла з кімнати, а я посунувся ближче до вогню; голова в мене палала, а тіло обсипав холод. До того ж мої перевиснажені нерви й мозок були збуджені майже до нестями. Тому мені було навіть не зле, а скоріше трохи лячно (це не минуло ще й досі), що події цих двох днів ще дадуться мені взнаки.
– Ви ж віддавна тут живете, – закинув я, – здається, ви якось казали – шістнадцять років?
– Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щоб прислуговувати молодій леді, як вона вийшла заміж; а після її смерті хазяїн залишив мене тут покоївкою.
– Зрозуміло.
Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й схильна до балачок – хіба що про свої особисті справи, а вони навряд чи могли мене зацікавити. Проте вона якусь мить розмірковувала, склавши руки на колінах, із затьмареним роздумами обличчям; а потім промовила:
– Ет, багато води спливло з того часу!
– Так, – підхопив я, – і вам, мабуть, довелося багато побачити на своєму віку?
– Та звісно ж. І чимало горя зазнати, – відповіла вона. «Дай-но я розпитаю її про сім'ю мого орендодавця! – сказав я собі. – От і чудовий привід для розмови. І та гарненька дівчинка-удова, – хотів би я почути її історію: чи вона тутешня, чи то – що здається більш імовірним – екзотична гостя, яку похмурі indigena[17] не бажають визнати ріднею?» І тому я спитав місіс Дін, чого Хіткліф здає в оренду Трашкрос-Грейндж, прирікши себе на проживання у незрівнянно гіршій оселі.
– Хіба він недосить багатий, щоб утримувати такий маєток? – спитав я.
– Небагатий? – повторила вона. – Та в нього тих грошей вже не знаю скільки, і щороку більшає. Так, так, він міг би жити ще й у ліпшім домі, аніж оцей; та надто вже… заощадливий. Може, він і хотів би оселитись у Трашкрос-Грейнджі; та ледве вчує про гарного орендаря, вже ж боїться проґавити ті свої кілька сотень. Просто диво дивне – чого людині бути такою пожадливою, як вона сама на світі!
– Він начебто мав сина?
– Так, одного сина. Він помер.
– А та молода леді, місіс Хіткліф, – то синова удова?
– Так.
– А звідки вона родом?
– О, сер, та це ж донька мого покійного хазяїна: її дівоче ім'я – Кетрін Лінтон. Я її виростила, сердешну! Дуже мені б хотілось, аби містер Хіткліф перебрався сюди; тоді ми знов були б разом.
– Як? Кетрін Лінтон? – вигукнув я, збентежений. Але, трохи поміркувавши, переконав себе, що то не моя примарна Кетрін.
– Отже, – повів я далі, – раніше тут мешкав хтось на ім'я Лінтон?
– Так.
– А хто цей Ерншоу, – Хейртон Ерншоу, що живе з містером Хіткліфом? Вони родичі?
– Ні; він небіж покійної місіс Лінтон.
– Тобто племінник молодої леді?
– Так; і її чоловік також доводився їй племінником; один – із материного боку, другий – із батькового. Хіткліф був одружений із сестрою містера Лінтона.
– Я бачив, над брамою у Грозовому Перевалі вирізане ім'я Ерншоу. Це давній рід?
– Дуже давній, сер; і Хейртон із них останній лишився, як ото місіс Кеті – в нас, цебто в Лінтонів. То ви були у Грозовому Перевалі? Ви вже вибачте, що я отако допитуюся; та мені дуже хочеться бодай слівце про неї почути!
– Про місіс Хіткліф? Вона має дуже добрий вигляд; напрочуд гарна жінка, але, думаю, не вельми щаслива.
– Та певно ж, ой Божечку! А господар, як він – до душі вам прийшовся?
– Як на мене, надто тверду він має вдачу, місіс Дін. Чи, може, я помиляюся?
– Тверду, мов млинове жорно, і гострішу від ножа! Що менше ви з ним спіткаєтеся, то й добре.
– Мабуть, життя його неабияк пошарпало, поки він став таким страхолюдом. Ви щось знаєте про нього?
– Аякже, сер, ще б мені того не знати! От лишень не відаю, де він народився, і хто були його батьки, і як він спершу здобув своє багатство. А Хейртона взяв і викинув геть, мов цуценя! Бідолашний хлопчина, мабуть, єдиний і гадки не має, як його надурили!
– Ну, місіс Дін, буду вам дуже вдячний, якщо ви мені розповісте про моїх сусідів; я відчуваю, що не зможу заснути, тому, будьте такі ласкаві, посидьте ще трохи та побалакайте зі мною.
– О, сер, із радістю! Оце тільки візьму собі якесь шиття – і сидітиму, скільки забажаєте. Та ви, бачу, закоцюбли; треба вам дати випити чогось тепленького.
Добросерда жіночка вийшла з кімнати, а я посунувся ближче до вогню; голова в мене палала, а тіло обсипав холод. До того ж мої перевиснажені нерви й мозок були збуджені майже до нестями. Тому мені було навіть не зле, а скоріше трохи лячно (це не минуло ще й досі), що події цих двох днів ще дадуться мені взнаки.