Страница:
Розділ другий
Учора опівдні повіяло туманною вогкістю, і я вже схилявся до того, щоб посидіти біля вогню у своєму кабінеті, а не плентатися по грязюці до Грозового Перевалу. Проте, пообідавши (до речі, я обідаю о пів на першу: покоївка, огрядна пані, що наче становить невід'ємну частину цього будинку, не спромоглася – чи радше не схотіла – зрозуміти мого прохання подавати обід о п'ятій) і піднявшись нагору з цим лінькуватим наміром, я переступив поріг своєї кімнати і побачив служницю, що, стоячи навколішки посеред щіток та вугільних кошиків, здіймала хмари пекельної кіптяви у сумлінному намаганні загасити жевріючий вогник під купою попелу. Це дійство спонукало мене до втечі; я схопив капелюха – і після чотиримильної прогулянки опинився біля маєтку Хіткліфа. З неба повільно пливли легкі пір'їнки першого снігу.
Земля на оголеній вершині пагорба скам'яніла, скута раннім морозом, і холод пробирав мене аж до кісток. Після марної спроби зрушити важкий засув хвіртки я переліз через паркан і, пробігши брукованою стежкою поміж кущів аґрусу, почав шалено калатати у двері, поки в мене не затерпли пальці. У домі лементували собаки.
«От капосні людці, – шпетив я подумки мешканців будинку, – поховати б вас тут на віки вічні за таку гостинність! Хай там що, а я б удень не замикав отак клятих дверей! Та стривайте, я ж усе одно ввійду!» Украй розлютившись, я схопився за клямку і почав чимдуж гамселити у двері. Джозеф визирнув у кругле віконце омшаника, скривившись, мов середа на п'ятницю.
– Шо ви хочете? – обізвався він. – Хазяїн отам-о в кошарі, як вам тре' з ним балакати, то йдіть тудою!
– А вдома що, нікого немає? – закричав я у відповідь.
– Нікого, тіки сама господиня. Та вона вам не відчинить, хоч ви до ночі грюкайте.
– Чому? Чи ви не можете їй сказати, хто я, Джозефе?
– Нє-є, нащо воно мені здалося, – промимрив він, одступаючи від вікна.
Падав густий лапатий сніг. Я взявся за клямку, щоб удатися до наступної спроби, та раптом побачив хлопця, який без кожуха, з вилами на плечі, виходив із заднього двору. Він загукав мені, щоб я йшов за ним; і, обминувши пральню та бруковане подвір'я, на якому містилися комора для вугілля, смок та голуб'ятня, ми нарешті дісталися просторої, теплої, затишної кімнати, вже знайомої мені. Вона була осяяна відблисками вогнища, складеного з вугілля, торфу та хмизу; а біля столу, щедро накритого для вечері, я мав щасливу нагоду побачити господиню, про чиє існування раніше й не підозрював. Я вклонився і чекав, поки вона запросить мене сісти. Вона дивилася на мене, відкинувшись назад на своєму стільці, і продовжувала незворушно мовчати.
– Кепська погода! – мовив я. – Боюся, місіс Хіткліф, вам колись рознесуть двері через лінощі вашої прислуги: мені довелося довгенько гамселити, поки мене почули.
Вона мовчала – ні пари з уст. Я дивився на неї, вона – на мене; і її заціпенілий погляд, сповнений непримиренної крижаної ворожості, змусив мене здригнутись.
– Сідайте, – наказав хлопець майже грубо. – Він зараз прийде.
Я послухався; кахикнувши, озвався до паскудниці Юнони, і вона люб'язно ворухнула кінчиком хвоста, показуючи, що пам'ятає про наше знайомство.
– Гарна яка звірина, – заговорив я знову. – А цуценят будете, мабуть, роздавати?
– Вони не мої, – мовила чарівна господиня так непривітно, як навряд чи зміг би відповісти сам Хіткліф.
– Ну, то, напевне, ото вже ваші улюбленці! – підтакнув я, киваючи на ліжник у темному кутку, де маячило щось схоже на кицьок.
– Це виглядало б трохи дивно, – насмішкувато відрізала вона.
То була купа битих кролів. Я знов кахикнув і посунувся ближче до вогню, знічев'я повторивши своє зауваження про негоду.
– Не треба було виходити надвір, – відказала вона й підвелася, щоб зняти з полиці над комином два яскраво помальовані чайні слоїки.
Досі вона залишалася в тіні; та зараз я зміг роздивитись її фігуру й обличчя. Вона була тендітна і зовсім юна. Я ще ніколи не бачив такої дивовижної вроди. Тонкі шляхетні риси обличчя; льняні, майже золоті кучері неприбраного волосся вільно спадають на ніжну шию; а очі – якби тільки вони дивилися хоч трохи ласкавіше! – просто чарували своєю красою. На щастя для мого вразливого серця, я не помітив у її погляді нічого, крім презирства та ще дивної, безнадійної туги.
Бляшанки з чаєм стояли досить високо, і вона ледве могла до них дотягтись; я підвівся з місця, бажаючи їй допомогти, але вона відсахнулася від мене, ніби скупий лихвар, якому раптом запропонували допомогти підрахувати бариші.
– Не потрібна мені ваша допомога, – пирхнула вона. – Я й сама впораюсь.
– Перепрошую, – квапливо промовив я.
– Вас запросили на чаювання? – вимогливо спитала вона, одягаючи фартуха поверх своєї акуратної чорної сукні, і взяла ложечку, щоб заварювати чай. Я відповів:
– Із задоволенням вип'ю чашечку.
– Вас запросили? – наполягала вона.
– Ні, – зізнався я, злегка всміхнувшись. – Мабуть, тепер вам слід мене запросити.
Вона жбурнула ложечку з чаєм у слоїк і всілася на своє старе місце. її чоло було нахмарене, нижня губка відкопилилася, немов у дитини, що ледве тамує сльози.
Хлопець тим часом, нап'явши порепаного, латаного-перелатаного кожуха та виструнчившись на повен зріст біля вогню, дивився на мене так, ніби я завдав йому кревної образи. Тепер я сумнівався, що це простий слуга. Його одежа та говірка, однаково грубі, не свідчили про належність до верхів суспільства; руде волосся звисало нечесаними пасмами; на щоках куйовдилися неохайні бакенбарди, а руки були засмаглі, як у селянина. Та його манера поводитися була вільною, навіть дещо зверхньою, і нічим не нагадувала запопадливого крутійства прислуги перед хазяями. Так і не второпавши, що це за один, я вирішив не зважати на його дивну поведінку; а кількома хвилинами пізніше мене звільнила від цієї неприємної гри поява Хіткліфа.
– Бачите, сер, я прийшов, як обіцяв, – вигукнув я з удаваною жвавістю. – І. боюся, мені доведеться з півгодинки у вас посидіти, якщо ви будете такі ласкаві надати мені притулок від негоди.
– Півгодини? – мовив він, обтрушуючи одяг від снігу. – Дивно, що вам забаглося розгулювати в таку заметіль. Знаєте, як легко заблукати в тутешніх болотах? Навіть той, хто знає ці місця, може такого вечора втрапити у твань. До вашого відома, погода найближчим часом навряд чи зміниться.
– То, може, хтось із ваших хлопців мене проведе, а потім переночує у Грейнджі? Ви можете когось відпустити зі мною?
– Ні, не можу.
– Невже? Ну, тоді покладатимуся на власні сили.
– Хм!.. Ми колись діждемося чаю? – накинувся він на юного обідранця, що раз у раз шугав злостивим поглядом то на мене, то на молоду леді.
– А йому теж наливати? – спитала вона, звертаючись до Хіткліфа.
– Ти почнеш колись ворушитися? – процідив він з такою люттю, що мене аж підкинуло. Тон, яким це було вимовлено, свідчив про природжену жорстокість вдачі. Тепер містер Хіткліф уже не здавався мені просто «серйозним чолов'ягою».
Коли всі приготування було скінчено, він скомандував:
– Ну, сер, беріть собі стільця.
Всі ми – і неотесаний парубійко також – повсідалися за стіл і в суворій мовчанці заходилися чаювати.
Я вирішив, що мушу хоч трохи розвіяти нагнані мною хмари. Адже не можуть вони завжди бути такими мовчазними й похмурими; я не йняв віри, що люди, бодай найгіршої вдачі, можуть щодня мати такі сердиті обличчя.
– Дивно, – почав я, випивши одну чашку чаю і радо чекаючи наступної, – дивно, наскільки змінюються наші смаки та уподобання під владою звички: багато хто не уявляє собі щасливого життя в такій самотині, у якій живете ви, містере Хіткліф; та я насмілюся стверджувати, що ви, в оточенні родини та чарівної пані, яка владарює у вашому домі й вашому серці…
– Моя чарівна пані! – обірвав він мене з диявольським усміхом. – Де ж ви її бачите, мою чарівну пані?
– Я мав на увазі, місіс Хіткліф, ваша дружина…
– Он що! Ви натякаєте, що її дух, мов янгол-заступник, оберігає спокій Грозового Перевалу, в той час як тіло спочиває в землі? Я правильно вас зрозумів?
Бачачи, що схибив, я спробував виправити свою помилку. Звісно ж, різниця в роках між цими двома надто велика для подружжя. Йому десь під сорок; о цій порі душевної зрілості чоловік не тішить себе надією, що його покохає юне дівчатко. Така омана загрожує нам лише під старість. А їй років сімнадцять, не більше.
Раптом мене осяяла здогадка: «Певно, оцей лобуряка поруч зі мною, що сьорбає чай із блюдечка та кришить хліб брудними руками, – її чоловік! Авжеж, Хіткліф-молодший! Вони скніють у своєму закапелку, і от вам сумні наслідки: дівча кинулося в обійми цього хлопа, і гадки не маючи, що могло б віднайти більш гідного обранця! Ясна річ, що, побачивши мене, воно шкодує про такий невдалий вибір».
Остання думка може здатися дещо зухвалою; та це була правда. Мій сусід виглядав надто незугарним, а я давно переконався на власному досвіді, що маю досить привабливу зовнішність.
– Місіс Хіткліф – моя невістка, – промовив містер Хіткліф, підтверджуючи мій здогад. Кажучи це, він дивно позирнув на неї: у його погляді жевріла ненависть. Чи то м'язи його обличчя були збудовані таким чином, що створювали хибне враження про його душевні почуття?
– Так, звичайно ж. То вам пощастило заволодіти серцем цього світлого янгола, – звернувся я до свого сусіда.
Помилка виявилася ще гіршою від попередньої: парубійко густо зашарівся і стис кулаки, ніби збираючись провчити мене за кривду. Та, вчасно схаменувшись, він обмежився лише брутальною лайкою, яку я визнав за краще пропустити повз вуха.
– Ви знову помиляєтесь, любий друже. Жоден із нас не має щастя володіти вашим славнозвісним янголятком: її чоловік помер. Я сказав, що вона моя невістка, отже, вона була дружиною мого сина.
– І цей хлопець…
– Не син мені, я вас запевняю!
Хіткліф знову вишкірився в посмішці, ніби з мого боку було нечуваною зухвалістю приписати йому таке батьківство.
– Моє ім'я – Хейртон Ерншоу, – гарикнув хлопець, – і я раджу вам його поважати!
– Я, здається, нічим вас не образив, – відповів я, потай втішаючись із гордовитого тону, яким він говорив про свою особу.
Він уп'яв у мене довгий погляд, який я ледь витримав, змагаючись зі спокусою зацідити йому у вухо чи голосно розреготатися з його недоречної бундючності. Я почувався дедалі більш незатишно в цьому теплому родинному колі. Тоскна атмосфера будинку остаточно затьмарила затишок домашнього вогнища, і я вирішив надалі бути обачнішим, аби не завітати утретє до цих відлюдьків.
Вечеря скінчилася; ніхто не зронив до мене ані слова, тому я підійшов до вікна, щоб подивитись, чи надворі не розвиднюється. Видовище було невтішне: настала темна ніч, і небо та навколишні пагорби змішалися докупи в дикому танку оскаженілої заметілі.
– Не думаю, що зможу дістатися додому без проводиря, – мимохіть вирвалося в мене. – Шлях, мабуть, уже замело; та в будь-якому разі я не знайду дорогу в такій хуртовині.
– Хейртоне, позаганяй вівці до кошари, а то їх за ніч геть засипле снігом, – гримнув Хіткліф. – А двері припни дошкою.
– То що ж мені робити? – я почав дратуватись.
Мені ніхто не відповів; озирнувшись довкола, я побачив лише Джозефа, що приніс собакам цебро вівсянки, та місіс Хіткліф, схилену над вогнищем у немудрящій забавці: та підпалювала сірники, які повипадали з коробки, коли вона діставала з полиці чайного слоїка. Джозеф, звільнившись від свого тягаря, обвів кімнату несхвальним поглядом і проскреготів:
– Це ж з якого дива ви тут розсілися? Чи у вас стиду немає отако байдикувати, як надворі повно роботи? Та ж на вас хоч гавкай – пуття не буде: могила вас виправить! Чорти б вас узяли слідом за вашою любою матінкою!
Я спершу вирішив, що ця пишна промова звернена до мене, і, палаючи обуренням, ступив до старого негідника з наміром виштурхати його за двері; та місіс Хіткліф зупинила мене.
– Ах ти, старий занудо! – вигукнула вона. – А ти не боїшся, що тебе чорти візьмуть, коли ти їх так любо згадуєш? Попереджаю, остерігайся мене розсердити, а то я й справді буду молитися дияволові, щоб він забрав тебе живцем у пекло! Ось подивися, Джозефе, – вела вона далі, знімаючи з полиці велику книгу в темній обкладинці, – зараз ти побачиш, як гарно я розуміюся на чаклунстві. Чого, як ти гадаєш, здохла ота руда корова? А твої напади ревматизму – думаєш, це не потойбічна кара?
– Ох, відьма! – прошипів старий. – Господи, врятуй нас од нечистого!
– Ні, гріховоднику! Немає тобі порятунку! Забирайся звідси, або я прокляну тебе! Я зробила твій зліпок із воску та глею, і якщо ти випробовуватимеш моє терпіння, то… ні, я не скажу, що на нього чекає! Ви побачите це на власні очі! Іди, якщо не хочеш, щоб я тебе зурочила!
Очі малої чаклунки зблиснули недобрим усміхом. Джозеф, затрусившись од непідробного жаху, притьмом почвалав геть, на ходу осіняючи себе хресним знаменням та буркочучи: «Відьма! Відьма!» Я подумав, що вона просто жартує в такий моторошний спосіб; і, коли ми зосталися наодинці, спробував закликати її до співчуття.
– Місіс Хіткліф, – промовив я щиро, – вибачте, що я насмілився вас потурбувати. Та смію думати, що ваша зовнішня краса свідчить і про душевні чесноти. Скажіть, як мені дістатися додому, бо я уявляю це не краще, аніж ви, – як дійти до Лондона!
– Ідіть тією дорогою, якою прийшли, – відповіла вона, згорнувшись у кріслі зі свічкою та великою книгою на колінах. – Це єдина порада, яку ви можете від мене почути.
– Отже, якщо ви дізнаєтеся, що мене знайдено мертвим десь у твані чи у сніговому заметі, ваше сумління не підкаже вам, що в цьому є й ваша провина?
– Чого б то? Я не в змозі вас супроводжувати. Вони не дозволять мені пройти навіть до садової брами.
– Ви! Та я б не смів попросити вас навіть вийти за поріг такої ночі! – вигукнув я. – Я тільки прошу, щоб ви сказали мені, як знайти дорогу, а не вказували її; чи вмовили містера Хіткліфа дати мені когось у проводирі.
– Кого? Тут лише він сам, Ерншоу, Зіла, Джозеф та я. Кого ви оберете?
– А немає на фермі ще якогось хлопчини?
– Ні; це всі.
– Тоді мені доведеться залишитися тут на нічліг.
– Це ви можете владнати з господарем. Мені до цього немає діла.
– Сподіваюся, це вам стане в науку, щоб ви дурно не пускалися в гірські мандрівки, – суворо оголосив Хіткліф із дверей кухні. – Якщо ви тут ночуватимете, майте на увазі, що в мене особливих розкошів немає. Розділите ліжко з Хейртоном або Джозефом.
– Я можу спати в кріслі у цій кімнаті, – відповів я.
– Ні, ні! Чужинець – то чужинець, бідний чи багатий – однаково: мені ні до чого, аби тут хтось нишпорив без мого відома! – грубо мовив він.
Такої образи я не міг стерпіти. Кинувши якісь гнівні слова у відповідь, я метнувся надвір – і в пітьмі наскочив на Ерншоу. Було темно, хоч в око стрель, і я ніяк не міг збагнути, в який бік мені йти; блукаючи подвір'ям, я чув, як вони продовжують змагатись у ґречності одне з одним. Спочатку хлопець нібито зважився мені допомогти.
– Я проведу його до парку, – сказав він.
– До пекла ти його проведеш! – заволав хазяїн. – А коней хто глядітиме, га?!
– Життя людини, мабуть, важить більше, ніж нагляд за кіньми; хтось має його провести, – втрутилася місіс Хіткліф, виявивши більше співчуття, ніж я від неї очікував.
– Та не з твоєї забаганки! – відрубав Хейртон. – Якщо він тобі так запав у душу, краще помовч.
– Ну, тоді я бажаю, щоб тобі колись з'явився його привид! І ще сподіваюся, що містер Хіткліф не матиме іншого орендаря, доки Трашкрос-Грейндж не перетвориться на руїни! – люто огризнулася вона.
– Ти ба, як проклинає! – бурмотів Джозеф, якого я ледь не збив з ніг. Він сидів і доїв корову; я, не вагаючись, схопив ліхтаря, що стояв біля нього, і, крикнувши, що поверну ліхтаря завтра, побіг до найближчої хвіртки.
– Хазяїне, хазяїне, він поцупив ліхтаря! – залементував старий, кидаючись наздогін. – Гей, Вовче, хапай його! Ну-бо, песику мій, взяти його! Взяти!
Я ще не встиг відчинити вузьку хвіртку, як на мене налетіли два кошлатих чудовиська. Вони повалили мене долу, ліхтар погас; я задихався від безсилого гніву й приниження, слухаючи дружний регіт Хіткліфа та Ерншоу. На щастя, собаки лише грізно гарчали, спершись на мене лапами і вимахуючи хвостами, та вочевидь не мали бажання роздирати на шматки свою жертву. Однак підвестися вони мені також не дозволили, і я мусив лежати, очікуючи, поки жорстокосерді хазяї зглянуться на мене. Нарешті звільнений, без капелюха, тремтячи від гніву, я наказав негідникам тієї ж миті відпустити мене – інакше вони страшенно пошкодують про своє нахабство. У розпалі я додав кілька відчайдушних погроз, що прозвучали, мов прокльони короля Ліра.[12] Я так розходився, що в мене пішла носом кров. Поки я лаявся, Хіткліф продовжував реготати. Не знаю, якою була б розв'язка цієї сцени, якби не втручання однієї особи, що виявилася розважливішою від мене та більш доброзичливою, ніж мої мучителі. Це була Зіла, огрядна покоївка; вона вибігла на ґвалт. Вирішивши, що на мене вчинено розбійний напад, і не насмілюючись виступити проти хазяїна, вона спрямувала свою зброю на молодшого з мерзотників.
– Отакої, містере Ерншоу! – закричала вона. – Що це ви таке вигадали, хотіла б я знати! Та що ж це в нас, злодійський вертеп? Бачу, не приживусь я в вашому домі! Гляньте лишень на цього бідаку, він же як з хреста знятий! Ну, годі-бо, годі! Нікуди ви отако не підете. Заходьте в дім, я вам пособлю трохи. Стійте тихенько.
Примовляючи ці слова, вона потягла мене до кухні. Містер Хіткліф пішов слідом. Його раптовий вибух веселощів так само несподівано вщух, поступившись місцем звичній для нього суворості.
Мені було зле, голова паморочилася, і я хоч-не-хоч мав згодитися провести ніч у його страхолюдній оселі. Він наказав Зілі дати мені склянку бренді і пройшов до кімнати; а покоївка, побідкавшись із мого жалюгідного вигляду та виконавши хазяйський наказ, після чого я трохи ожив, повела мене спати.
Земля на оголеній вершині пагорба скам'яніла, скута раннім морозом, і холод пробирав мене аж до кісток. Після марної спроби зрушити важкий засув хвіртки я переліз через паркан і, пробігши брукованою стежкою поміж кущів аґрусу, почав шалено калатати у двері, поки в мене не затерпли пальці. У домі лементували собаки.
«От капосні людці, – шпетив я подумки мешканців будинку, – поховати б вас тут на віки вічні за таку гостинність! Хай там що, а я б удень не замикав отак клятих дверей! Та стривайте, я ж усе одно ввійду!» Украй розлютившись, я схопився за клямку і почав чимдуж гамселити у двері. Джозеф визирнув у кругле віконце омшаника, скривившись, мов середа на п'ятницю.
– Шо ви хочете? – обізвався він. – Хазяїн отам-о в кошарі, як вам тре' з ним балакати, то йдіть тудою!
– А вдома що, нікого немає? – закричав я у відповідь.
– Нікого, тіки сама господиня. Та вона вам не відчинить, хоч ви до ночі грюкайте.
– Чому? Чи ви не можете їй сказати, хто я, Джозефе?
– Нє-є, нащо воно мені здалося, – промимрив він, одступаючи від вікна.
Падав густий лапатий сніг. Я взявся за клямку, щоб удатися до наступної спроби, та раптом побачив хлопця, який без кожуха, з вилами на плечі, виходив із заднього двору. Він загукав мені, щоб я йшов за ним; і, обминувши пральню та бруковане подвір'я, на якому містилися комора для вугілля, смок та голуб'ятня, ми нарешті дісталися просторої, теплої, затишної кімнати, вже знайомої мені. Вона була осяяна відблисками вогнища, складеного з вугілля, торфу та хмизу; а біля столу, щедро накритого для вечері, я мав щасливу нагоду побачити господиню, про чиє існування раніше й не підозрював. Я вклонився і чекав, поки вона запросить мене сісти. Вона дивилася на мене, відкинувшись назад на своєму стільці, і продовжувала незворушно мовчати.
– Кепська погода! – мовив я. – Боюся, місіс Хіткліф, вам колись рознесуть двері через лінощі вашої прислуги: мені довелося довгенько гамселити, поки мене почули.
Вона мовчала – ні пари з уст. Я дивився на неї, вона – на мене; і її заціпенілий погляд, сповнений непримиренної крижаної ворожості, змусив мене здригнутись.
– Сідайте, – наказав хлопець майже грубо. – Він зараз прийде.
Я послухався; кахикнувши, озвався до паскудниці Юнони, і вона люб'язно ворухнула кінчиком хвоста, показуючи, що пам'ятає про наше знайомство.
– Гарна яка звірина, – заговорив я знову. – А цуценят будете, мабуть, роздавати?
– Вони не мої, – мовила чарівна господиня так непривітно, як навряд чи зміг би відповісти сам Хіткліф.
– Ну, то, напевне, ото вже ваші улюбленці! – підтакнув я, киваючи на ліжник у темному кутку, де маячило щось схоже на кицьок.
– Це виглядало б трохи дивно, – насмішкувато відрізала вона.
То була купа битих кролів. Я знов кахикнув і посунувся ближче до вогню, знічев'я повторивши своє зауваження про негоду.
– Не треба було виходити надвір, – відказала вона й підвелася, щоб зняти з полиці над комином два яскраво помальовані чайні слоїки.
Досі вона залишалася в тіні; та зараз я зміг роздивитись її фігуру й обличчя. Вона була тендітна і зовсім юна. Я ще ніколи не бачив такої дивовижної вроди. Тонкі шляхетні риси обличчя; льняні, майже золоті кучері неприбраного волосся вільно спадають на ніжну шию; а очі – якби тільки вони дивилися хоч трохи ласкавіше! – просто чарували своєю красою. На щастя для мого вразливого серця, я не помітив у її погляді нічого, крім презирства та ще дивної, безнадійної туги.
Бляшанки з чаєм стояли досить високо, і вона ледве могла до них дотягтись; я підвівся з місця, бажаючи їй допомогти, але вона відсахнулася від мене, ніби скупий лихвар, якому раптом запропонували допомогти підрахувати бариші.
– Не потрібна мені ваша допомога, – пирхнула вона. – Я й сама впораюсь.
– Перепрошую, – квапливо промовив я.
– Вас запросили на чаювання? – вимогливо спитала вона, одягаючи фартуха поверх своєї акуратної чорної сукні, і взяла ложечку, щоб заварювати чай. Я відповів:
– Із задоволенням вип'ю чашечку.
– Вас запросили? – наполягала вона.
– Ні, – зізнався я, злегка всміхнувшись. – Мабуть, тепер вам слід мене запросити.
Вона жбурнула ложечку з чаєм у слоїк і всілася на своє старе місце. її чоло було нахмарене, нижня губка відкопилилася, немов у дитини, що ледве тамує сльози.
Хлопець тим часом, нап'явши порепаного, латаного-перелатаного кожуха та виструнчившись на повен зріст біля вогню, дивився на мене так, ніби я завдав йому кревної образи. Тепер я сумнівався, що це простий слуга. Його одежа та говірка, однаково грубі, не свідчили про належність до верхів суспільства; руде волосся звисало нечесаними пасмами; на щоках куйовдилися неохайні бакенбарди, а руки були засмаглі, як у селянина. Та його манера поводитися була вільною, навіть дещо зверхньою, і нічим не нагадувала запопадливого крутійства прислуги перед хазяями. Так і не второпавши, що це за один, я вирішив не зважати на його дивну поведінку; а кількома хвилинами пізніше мене звільнила від цієї неприємної гри поява Хіткліфа.
– Бачите, сер, я прийшов, як обіцяв, – вигукнув я з удаваною жвавістю. – І. боюся, мені доведеться з півгодинки у вас посидіти, якщо ви будете такі ласкаві надати мені притулок від негоди.
– Півгодини? – мовив він, обтрушуючи одяг від снігу. – Дивно, що вам забаглося розгулювати в таку заметіль. Знаєте, як легко заблукати в тутешніх болотах? Навіть той, хто знає ці місця, може такого вечора втрапити у твань. До вашого відома, погода найближчим часом навряд чи зміниться.
– То, може, хтось із ваших хлопців мене проведе, а потім переночує у Грейнджі? Ви можете когось відпустити зі мною?
– Ні, не можу.
– Невже? Ну, тоді покладатимуся на власні сили.
– Хм!.. Ми колись діждемося чаю? – накинувся він на юного обідранця, що раз у раз шугав злостивим поглядом то на мене, то на молоду леді.
– А йому теж наливати? – спитала вона, звертаючись до Хіткліфа.
– Ти почнеш колись ворушитися? – процідив він з такою люттю, що мене аж підкинуло. Тон, яким це було вимовлено, свідчив про природжену жорстокість вдачі. Тепер містер Хіткліф уже не здавався мені просто «серйозним чолов'ягою».
Коли всі приготування було скінчено, він скомандував:
– Ну, сер, беріть собі стільця.
Всі ми – і неотесаний парубійко також – повсідалися за стіл і в суворій мовчанці заходилися чаювати.
Я вирішив, що мушу хоч трохи розвіяти нагнані мною хмари. Адже не можуть вони завжди бути такими мовчазними й похмурими; я не йняв віри, що люди, бодай найгіршої вдачі, можуть щодня мати такі сердиті обличчя.
– Дивно, – почав я, випивши одну чашку чаю і радо чекаючи наступної, – дивно, наскільки змінюються наші смаки та уподобання під владою звички: багато хто не уявляє собі щасливого життя в такій самотині, у якій живете ви, містере Хіткліф; та я насмілюся стверджувати, що ви, в оточенні родини та чарівної пані, яка владарює у вашому домі й вашому серці…
– Моя чарівна пані! – обірвав він мене з диявольським усміхом. – Де ж ви її бачите, мою чарівну пані?
– Я мав на увазі, місіс Хіткліф, ваша дружина…
– Он що! Ви натякаєте, що її дух, мов янгол-заступник, оберігає спокій Грозового Перевалу, в той час як тіло спочиває в землі? Я правильно вас зрозумів?
Бачачи, що схибив, я спробував виправити свою помилку. Звісно ж, різниця в роках між цими двома надто велика для подружжя. Йому десь під сорок; о цій порі душевної зрілості чоловік не тішить себе надією, що його покохає юне дівчатко. Така омана загрожує нам лише під старість. А їй років сімнадцять, не більше.
Раптом мене осяяла здогадка: «Певно, оцей лобуряка поруч зі мною, що сьорбає чай із блюдечка та кришить хліб брудними руками, – її чоловік! Авжеж, Хіткліф-молодший! Вони скніють у своєму закапелку, і от вам сумні наслідки: дівча кинулося в обійми цього хлопа, і гадки не маючи, що могло б віднайти більш гідного обранця! Ясна річ, що, побачивши мене, воно шкодує про такий невдалий вибір».
Остання думка може здатися дещо зухвалою; та це була правда. Мій сусід виглядав надто незугарним, а я давно переконався на власному досвіді, що маю досить привабливу зовнішність.
– Місіс Хіткліф – моя невістка, – промовив містер Хіткліф, підтверджуючи мій здогад. Кажучи це, він дивно позирнув на неї: у його погляді жевріла ненависть. Чи то м'язи його обличчя були збудовані таким чином, що створювали хибне враження про його душевні почуття?
– Так, звичайно ж. То вам пощастило заволодіти серцем цього світлого янгола, – звернувся я до свого сусіда.
Помилка виявилася ще гіршою від попередньої: парубійко густо зашарівся і стис кулаки, ніби збираючись провчити мене за кривду. Та, вчасно схаменувшись, він обмежився лише брутальною лайкою, яку я визнав за краще пропустити повз вуха.
– Ви знову помиляєтесь, любий друже. Жоден із нас не має щастя володіти вашим славнозвісним янголятком: її чоловік помер. Я сказав, що вона моя невістка, отже, вона була дружиною мого сина.
– І цей хлопець…
– Не син мені, я вас запевняю!
Хіткліф знову вишкірився в посмішці, ніби з мого боку було нечуваною зухвалістю приписати йому таке батьківство.
– Моє ім'я – Хейртон Ерншоу, – гарикнув хлопець, – і я раджу вам його поважати!
– Я, здається, нічим вас не образив, – відповів я, потай втішаючись із гордовитого тону, яким він говорив про свою особу.
Він уп'яв у мене довгий погляд, який я ледь витримав, змагаючись зі спокусою зацідити йому у вухо чи голосно розреготатися з його недоречної бундючності. Я почувався дедалі більш незатишно в цьому теплому родинному колі. Тоскна атмосфера будинку остаточно затьмарила затишок домашнього вогнища, і я вирішив надалі бути обачнішим, аби не завітати утретє до цих відлюдьків.
Вечеря скінчилася; ніхто не зронив до мене ані слова, тому я підійшов до вікна, щоб подивитись, чи надворі не розвиднюється. Видовище було невтішне: настала темна ніч, і небо та навколишні пагорби змішалися докупи в дикому танку оскаженілої заметілі.
– Не думаю, що зможу дістатися додому без проводиря, – мимохіть вирвалося в мене. – Шлях, мабуть, уже замело; та в будь-якому разі я не знайду дорогу в такій хуртовині.
– Хейртоне, позаганяй вівці до кошари, а то їх за ніч геть засипле снігом, – гримнув Хіткліф. – А двері припни дошкою.
– То що ж мені робити? – я почав дратуватись.
Мені ніхто не відповів; озирнувшись довкола, я побачив лише Джозефа, що приніс собакам цебро вівсянки, та місіс Хіткліф, схилену над вогнищем у немудрящій забавці: та підпалювала сірники, які повипадали з коробки, коли вона діставала з полиці чайного слоїка. Джозеф, звільнившись від свого тягаря, обвів кімнату несхвальним поглядом і проскреготів:
– Це ж з якого дива ви тут розсілися? Чи у вас стиду немає отако байдикувати, як надворі повно роботи? Та ж на вас хоч гавкай – пуття не буде: могила вас виправить! Чорти б вас узяли слідом за вашою любою матінкою!
Я спершу вирішив, що ця пишна промова звернена до мене, і, палаючи обуренням, ступив до старого негідника з наміром виштурхати його за двері; та місіс Хіткліф зупинила мене.
– Ах ти, старий занудо! – вигукнула вона. – А ти не боїшся, що тебе чорти візьмуть, коли ти їх так любо згадуєш? Попереджаю, остерігайся мене розсердити, а то я й справді буду молитися дияволові, щоб він забрав тебе живцем у пекло! Ось подивися, Джозефе, – вела вона далі, знімаючи з полиці велику книгу в темній обкладинці, – зараз ти побачиш, як гарно я розуміюся на чаклунстві. Чого, як ти гадаєш, здохла ота руда корова? А твої напади ревматизму – думаєш, це не потойбічна кара?
– Ох, відьма! – прошипів старий. – Господи, врятуй нас од нечистого!
– Ні, гріховоднику! Немає тобі порятунку! Забирайся звідси, або я прокляну тебе! Я зробила твій зліпок із воску та глею, і якщо ти випробовуватимеш моє терпіння, то… ні, я не скажу, що на нього чекає! Ви побачите це на власні очі! Іди, якщо не хочеш, щоб я тебе зурочила!
Очі малої чаклунки зблиснули недобрим усміхом. Джозеф, затрусившись од непідробного жаху, притьмом почвалав геть, на ходу осіняючи себе хресним знаменням та буркочучи: «Відьма! Відьма!» Я подумав, що вона просто жартує в такий моторошний спосіб; і, коли ми зосталися наодинці, спробував закликати її до співчуття.
– Місіс Хіткліф, – промовив я щиро, – вибачте, що я насмілився вас потурбувати. Та смію думати, що ваша зовнішня краса свідчить і про душевні чесноти. Скажіть, як мені дістатися додому, бо я уявляю це не краще, аніж ви, – як дійти до Лондона!
– Ідіть тією дорогою, якою прийшли, – відповіла вона, згорнувшись у кріслі зі свічкою та великою книгою на колінах. – Це єдина порада, яку ви можете від мене почути.
– Отже, якщо ви дізнаєтеся, що мене знайдено мертвим десь у твані чи у сніговому заметі, ваше сумління не підкаже вам, що в цьому є й ваша провина?
– Чого б то? Я не в змозі вас супроводжувати. Вони не дозволять мені пройти навіть до садової брами.
– Ви! Та я б не смів попросити вас навіть вийти за поріг такої ночі! – вигукнув я. – Я тільки прошу, щоб ви сказали мені, як знайти дорогу, а не вказували її; чи вмовили містера Хіткліфа дати мені когось у проводирі.
– Кого? Тут лише він сам, Ерншоу, Зіла, Джозеф та я. Кого ви оберете?
– А немає на фермі ще якогось хлопчини?
– Ні; це всі.
– Тоді мені доведеться залишитися тут на нічліг.
– Це ви можете владнати з господарем. Мені до цього немає діла.
– Сподіваюся, це вам стане в науку, щоб ви дурно не пускалися в гірські мандрівки, – суворо оголосив Хіткліф із дверей кухні. – Якщо ви тут ночуватимете, майте на увазі, що в мене особливих розкошів немає. Розділите ліжко з Хейртоном або Джозефом.
– Я можу спати в кріслі у цій кімнаті, – відповів я.
– Ні, ні! Чужинець – то чужинець, бідний чи багатий – однаково: мені ні до чого, аби тут хтось нишпорив без мого відома! – грубо мовив він.
Такої образи я не міг стерпіти. Кинувши якісь гнівні слова у відповідь, я метнувся надвір – і в пітьмі наскочив на Ерншоу. Було темно, хоч в око стрель, і я ніяк не міг збагнути, в який бік мені йти; блукаючи подвір'ям, я чув, як вони продовжують змагатись у ґречності одне з одним. Спочатку хлопець нібито зважився мені допомогти.
– Я проведу його до парку, – сказав він.
– До пекла ти його проведеш! – заволав хазяїн. – А коней хто глядітиме, га?!
– Життя людини, мабуть, важить більше, ніж нагляд за кіньми; хтось має його провести, – втрутилася місіс Хіткліф, виявивши більше співчуття, ніж я від неї очікував.
– Та не з твоєї забаганки! – відрубав Хейртон. – Якщо він тобі так запав у душу, краще помовч.
– Ну, тоді я бажаю, щоб тобі колись з'явився його привид! І ще сподіваюся, що містер Хіткліф не матиме іншого орендаря, доки Трашкрос-Грейндж не перетвориться на руїни! – люто огризнулася вона.
– Ти ба, як проклинає! – бурмотів Джозеф, якого я ледь не збив з ніг. Він сидів і доїв корову; я, не вагаючись, схопив ліхтаря, що стояв біля нього, і, крикнувши, що поверну ліхтаря завтра, побіг до найближчої хвіртки.
– Хазяїне, хазяїне, він поцупив ліхтаря! – залементував старий, кидаючись наздогін. – Гей, Вовче, хапай його! Ну-бо, песику мій, взяти його! Взяти!
Я ще не встиг відчинити вузьку хвіртку, як на мене налетіли два кошлатих чудовиська. Вони повалили мене долу, ліхтар погас; я задихався від безсилого гніву й приниження, слухаючи дружний регіт Хіткліфа та Ерншоу. На щастя, собаки лише грізно гарчали, спершись на мене лапами і вимахуючи хвостами, та вочевидь не мали бажання роздирати на шматки свою жертву. Однак підвестися вони мені також не дозволили, і я мусив лежати, очікуючи, поки жорстокосерді хазяї зглянуться на мене. Нарешті звільнений, без капелюха, тремтячи від гніву, я наказав негідникам тієї ж миті відпустити мене – інакше вони страшенно пошкодують про своє нахабство. У розпалі я додав кілька відчайдушних погроз, що прозвучали, мов прокльони короля Ліра.[12] Я так розходився, що в мене пішла носом кров. Поки я лаявся, Хіткліф продовжував реготати. Не знаю, якою була б розв'язка цієї сцени, якби не втручання однієї особи, що виявилася розважливішою від мене та більш доброзичливою, ніж мої мучителі. Це була Зіла, огрядна покоївка; вона вибігла на ґвалт. Вирішивши, що на мене вчинено розбійний напад, і не насмілюючись виступити проти хазяїна, вона спрямувала свою зброю на молодшого з мерзотників.
– Отакої, містере Ерншоу! – закричала вона. – Що це ви таке вигадали, хотіла б я знати! Та що ж це в нас, злодійський вертеп? Бачу, не приживусь я в вашому домі! Гляньте лишень на цього бідаку, він же як з хреста знятий! Ну, годі-бо, годі! Нікуди ви отако не підете. Заходьте в дім, я вам пособлю трохи. Стійте тихенько.
Примовляючи ці слова, вона потягла мене до кухні. Містер Хіткліф пішов слідом. Його раптовий вибух веселощів так само несподівано вщух, поступившись місцем звичній для нього суворості.
Мені було зле, голова паморочилася, і я хоч-не-хоч мав згодитися провести ніч у його страхолюдній оселі. Він наказав Зілі дати мені склянку бренді і пройшов до кімнати; а покоївка, побідкавшись із мого жалюгідного вигляду та виконавши хазяйський наказ, після чого я трохи ожив, повела мене спати.
Розділ третій
Супроводжуючи мене сходами, вона звеліла мені заховати свічку і не шуміти: хазяїн із якоїсь примхи не полюбляє тієї кімнати, до якої вона мене проводить, і, якби на те його воля, нізащо б не дозволив мені там ночувати. Я спитав, чому. Вона відповіла, що не знає; оце тільки другий рік пішов, як вона тут оселилась; а в цім домі все якось не до ладу ведеться.
Надто приголомшений, аби виявляти подальшу цікавість, я замкнув за собою двері й озирнувся довкола, шукаючи ліжко. Все умеблювання кімнати складалося зі стільця, шафи та велетенської дубової скрині, стінки якої попід самим віком були помережані заскленими віконцями. Підійшовши до цієї споруди, я зазирнув усередину і побачив, що це своєрідне старовинне ліжко, покликане замінити окрему спальню для когось із домашніх. Власне, воно нагадувало малу комірчину; виступ під віконцями міг слугувати столом. Я відсунув бічну панель і зі свічкою ввійшов усередину; зачинивши за собою дверцята, я відчув себе надійно захищеним од лихого ока Хіткліфа та його ближніх.
У кутку підвіконня, де я вмостив свічку, лежало кілька поїдених пліснявою книжок; і все воно було пошкрябане якимись написами. Це красне письменство, однак, являло собою лише одне й те саме ім'я, видряпане літерами усіх видів та розмірів: Кетрін Ерншоу. Деінде воно чергувалося з «Кетрін Хіткліф» та «Кетрін Лінтон».
З тупою байдужістю я прихилився чолом до вікна і мляво ковзав поглядом по цих словах: Кетрін Ерншоу – Хіткліф – Лінтон, – доки очі в мене не заплющилися самі по собі. Та їм не судилося спочити й п'яти хвилин: перед ними спалахували й тріпотіли, мов живі, сліпучі літери, і саме повітря аж кишіло міріадами Кетрін. Присилувавши себе розплющити очі, аби відцуратися від настирливого імені, я побачив, що полум'я свічки загрозливо тягнеться до однієї з тих спорохнявілих книжок, і почув сморід паленої шкіри. Я поправив Гніт і, відчуваючи млість від холоду та невідступної нудоти, всівся прямо та відкрив на колінах пошкоджений том. Це було Святе письмо старовинного друку, що тхнуло пліснявою. Титульна сторінка містила напис: «Із книг Кетрін Ерншоу» і дату двадцятип'ятирічної давнини. Я закрив книгу і взявся до іншої, потім ще до іншої – поки не продивився всі до останку. Бібліотека Кетрін була добре підібрана, і заяложений вигляд книжок свідчив про те, що ними користувалися досить часто, хоч і не за прямим призначенням: жодному з розділів не пощастило вберегтися від приміток, зроблених олівцем та чорнилом усюди, де тільки вбачалося вільне місце. Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші набули форми щоденника, написаного непевною дитячою рукою. Вгорі якийсь із порожніх сторінок (що, побачена вперше, мала здатися справжнісіньким скарбом) я з превеликою радістю побачив чудову карикатуру на друзяку Джозефа, витворену трохи недбало, але з нишівною дошкульністю. В мені раптом прокинулася цікавість до невідомої Кетрін, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.
Надто приголомшений, аби виявляти подальшу цікавість, я замкнув за собою двері й озирнувся довкола, шукаючи ліжко. Все умеблювання кімнати складалося зі стільця, шафи та велетенської дубової скрині, стінки якої попід самим віком були помережані заскленими віконцями. Підійшовши до цієї споруди, я зазирнув усередину і побачив, що це своєрідне старовинне ліжко, покликане замінити окрему спальню для когось із домашніх. Власне, воно нагадувало малу комірчину; виступ під віконцями міг слугувати столом. Я відсунув бічну панель і зі свічкою ввійшов усередину; зачинивши за собою дверцята, я відчув себе надійно захищеним од лихого ока Хіткліфа та його ближніх.
У кутку підвіконня, де я вмостив свічку, лежало кілька поїдених пліснявою книжок; і все воно було пошкрябане якимись написами. Це красне письменство, однак, являло собою лише одне й те саме ім'я, видряпане літерами усіх видів та розмірів: Кетрін Ерншоу. Деінде воно чергувалося з «Кетрін Хіткліф» та «Кетрін Лінтон».
З тупою байдужістю я прихилився чолом до вікна і мляво ковзав поглядом по цих словах: Кетрін Ерншоу – Хіткліф – Лінтон, – доки очі в мене не заплющилися самі по собі. Та їм не судилося спочити й п'яти хвилин: перед ними спалахували й тріпотіли, мов живі, сліпучі літери, і саме повітря аж кишіло міріадами Кетрін. Присилувавши себе розплющити очі, аби відцуратися від настирливого імені, я побачив, що полум'я свічки загрозливо тягнеться до однієї з тих спорохнявілих книжок, і почув сморід паленої шкіри. Я поправив Гніт і, відчуваючи млість від холоду та невідступної нудоти, всівся прямо та відкрив на колінах пошкоджений том. Це було Святе письмо старовинного друку, що тхнуло пліснявою. Титульна сторінка містила напис: «Із книг Кетрін Ерншоу» і дату двадцятип'ятирічної давнини. Я закрив книгу і взявся до іншої, потім ще до іншої – поки не продивився всі до останку. Бібліотека Кетрін була добре підібрана, і заяложений вигляд книжок свідчив про те, що ними користувалися досить часто, хоч і не за прямим призначенням: жодному з розділів не пощастило вберегтися від приміток, зроблених олівцем та чорнилом усюди, де тільки вбачалося вільне місце. Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші набули форми щоденника, написаного непевною дитячою рукою. Вгорі якийсь із порожніх сторінок (що, побачена вперше, мала здатися справжнісіньким скарбом) я з превеликою радістю побачив чудову карикатуру на друзяку Джозефа, витворену трохи недбало, але з нишівною дошкульністю. В мені раптом прокинулася цікавість до невідомої Кетрін, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.
«Жахлива неділя! – виголошували перші рядки. – Якби лишень татко знову був поруч! Мерзенний Хіндлі його не замінить, він лихий до Хіткліфа. Ми з X. хочемо вчинити заколот – і цього вечора зробили наш перший крок.Треба думати, що Кетрін виконала свій намір, оскільки наступний запис свідчив, що вона гірко ридала над книгою:
Весь день дощило; ми не змогли піти до церкви, і Джозефові довелося влаштувати проповідь на горищі. І, поки Хіндлі та його дружина, розкошуючи біля каміна, бавилися чим душа забажає – певна річ, що не читанням Біблії, – Хіткліф, я та бідолашний хлопчина-підпасок мусили взяти Псалтирі і видряпатись нагору. Ми повсідалися на мішки з зерном і, щулячись від холоду та позіхаючи, плекали потаємну надію, що Джозеф також замерзне і знехтує спасінням наших душ заради власного блага. Та марно! Проповідь тяглася три години; а мій брат, побачивши, що ми нарешті спускаємося вниз, іще й мав нахабство вигукнути: «Що, так скоро?» Раніше нам завжди дозволяли гратися недільного вечора – аби тільки ми не здіймали галасу; а тепер досить тихенько засміятись, щоб тебе поставили у куток!
– Ви забули, що у вас є хазяїн, – мовив мучитель. – Я на порох зітру кожного, хто мене розсердить! Мені потрібні повна тиша і спокій. Еге, хлопче! Це ти бешкетуєш? Френсіз, люба, дай-но йому стусана, як ітимеш поруч: я чув, як він клацає пальцями.
Френсіз люто скубнула Хіткліфа за чуба, потім підійшла до чоловіка та вмостилася йому на коліна; і вони сиділи там, мов двійко голуб'ят, цьомаючись та розпатякуючи про щось неподобне, – ми б постидалися верзти такі дурниці. Ми спробували вмоститися зручніше, всівшись під шафою. Тільки-но я встигла зв'язати докупи наші фартушки та зробити з них завісу, як із стайні повернувся Джозеф. Він шарпнув додолу завісу, дав мені ляпаса і зарипів:
– Хазяїна тільки поховали, ще не минув день суботній, і святі слова ще мають звучати у ваших вухах, а ви тута пащекуєте! Ач, сором! Сядьте, капосні дітиська! Краще б почитали якусь гарну книжку – адже в нас їх, слава Богу, досить! Сідайте та подумайте про свої душі!
Проказавши це, він змусив нас сісти біля вогню, тьмяний відблиск якого ледве освітлював сторінки книжкового мотлоху, що він тицьнув нам у руки. Я не змогла витерпіти такого випробування. Схопивши книгу за корінець, я швиргонула її в собачий закапелок, репетуючи, що ненавиджу гарні книжки. Хіткліф пожбурив свою слідом. Тоді й почалося!..
– Містер Хіндлі! – галасував наш проповідник. – Містер Хіндлі, скоріше сюди! Міс Кеті відірвала корінець у «Стерна спасіння», а Хіткліф буцнув ногою першу частину «Шляху до загибелі!» Це ж просто страм, що ви їм дали отако розпаскудитись! Ет! Старий хазяїн відшмагав би їх як годиться – та його вже нема!
Хіндлі облишив своє раювання біля каміна і, ухопивши одного з нас за комір, іншого за руку, виштурхав до кухні; а Джозеф урочисто пророкував, що старий Нік[13] врешті-решт затягне нас у пекло. Після такого лагідного напучування нам, розсадженим по окремих кутках, тільки й лишалося, що чекати диявольського пришестя. Я витягла з шафи цю книгу, зняла з полиці чорнильницю і, розчинивши двері, щоб було хоч трохи світліше, хвилин із двадцять гаяла час за писанням; але мій товариш виявився не таким терплячим. Він підбурює мене нишком позичити у корівнйці свитину і, вкрившись нею, піти на болота. Гарна задумка: зрештою, якщо старий буркотун повернеться, він повірить, що справдилося його пророцтво. А під дощем нам навряд чи буде гірше, ніж удома».
«Досі я ніколи не думала, що зможу так плакати через Хіндлі, – писала вона. – Мені так болить голова, що я не в змозі підвести її з подушки; і все ж таки я не здамся. Бідолашний Хіткліф! Хіндлі зве його приблудою і більше не дозволяє йому ні сидіти з нами, ні разом з нами їсти; і, як він каже, мені більше не слід із ним гратися, а то він вижене його за поріг. Він весь час проклинає нашого батька (як він сміє!) за те, що той надто розбестив Хіткліфа; і присягається, що таки поставить його на місце».