— Дєда, а важко було вбивати людей? — несподівано запитує Тюля.
— Я навіть саперною лопаткою вбивав. Не важко. Головне тут, дітки, не вбити — головне вбити, коли є за що. Бо! Ми навіть полонених вбивали, виводиш гада подалі від очей — і швайкою його, суку!
— Да ну! — витріщається на нього Тюля.
— А як ти думав, вдираємось у село чи в якесь вошиве містечко, а там — повно трупів! І всі наші! Полонені! Вони їх — раз-раз — і готово! Яка тоді, йобаний в рот, мораль! Ми їм те… те саме, що вони з нашими, суки, робили! А одного, якщо хочеш знати, гівно заставляв їсти! Думаєш, не їв! Ха-ха! Не гірше, як ти зараз картоплю.
— Ти просто крутий пацан, дєда! За тебе і вип'ємо! — Випиваємо ще по одній. Казимирович жує і згадує, як його посадили за підпал садиби голови колгоспу. Розповідає про це кумедно і ми регочемо. Запитую в нього, чи всі німці були однакові і він здивовано зводить погляд.
— Кого найбільше не любили? — уточнюю запитання. Він довго думає, а потім несподівано зізнається, що наших. — Як?! — мало не підскакуємо від несподіванки, бо такого він нього не сподівалися.
— Наших, які з ними плуталися.
— Були й такі?
— А як же. Особливо жінки…
— Жінки?!
— Так, майже всі, хто був у тилу, плуталися з німаками.
— Може була й любов… — ненароком кажу, але старий хитає головою, що любові насправді було мало, хоча й таке могло трапитися, але ми не розбиралися, бо час такий був… що нічого не було посередині — все чорне, або біле, а ще страх, да-да, страх, який дихав нам у спини, і треба було карати, аби самого не покарали, треба було бути, як усі, щоб вижити.
— І шо ви робили? — здивовано запитує Тюля.
— Не по голівці ж ми їх гладили… — незадоволе-но буркає.
Знову випиваємо, відчуваю, що добряче хмелію. Казимирович також — він хоче поставити лікоть на столик, але не потрапляє і мало не падає на землю.
Поки мовчки закушуємо, Тюля раптом насторожується. Показує пальцем, щоб ми не видавали ніяких звуків. Не розумію, чого він змінився і лише по його зосередженому обличчі здогадуюся, що він слухає голос диктора.
— Що почув?
— Чувака одного зарізали.
— І?
— Може, Циркуля? — запитує він.
— Так і передали: реб'ята, вчора зарізали наркошу Циркуля… — починаю з нього глузувати, але він жестом показує, щоб я заспокоївся.
— Труп знайшли на першому поверсі будинку по вулиці Петрушевича. Нічого не говорить?
— Петрушевича!? — насторожуюся. — Там живе…
— Правильно вариш, — киває він головою. — На першому поверсі.
Мені аж їжа застряє в горлі.
Старий відрубується, підіймаємо його за руки й ноги, а він легкий, як пір'їна, заносимо до хати, кладемо на ліжко, накриваємо ковдрою.
Тюля сидить на призьбі й понуро курить, охопивши голову руками. Ним трусить, наче в лихоманці.
Пробую говорити про що-небудь, аби відволікти від цієї новини (заспокоюю себе, що це випадковість, яка трапилася з ким завгодно, тільки не з Циркулем), але він робить рукою жест, щоб не заважав його мовчанці. Підкорилося, бо почуваюся також гидотно. Тюля розтирає обличчя долонями, потім опускає їх на призьбу, і я бачу, як дико тремтять його фіолетові губи. Шкіра на його лиці стає зеленувато-сірою, а вираз страждальним, обводить усе навколо порожніми очима і я не впізнаю Тюлю, завжди енергійного, холодного. Він схожий на людину, яка втратила надію. — На завтра мені треба телефон, — глухо промовляє і йде спати.
19
20
21
22
23
24
— Я навіть саперною лопаткою вбивав. Не важко. Головне тут, дітки, не вбити — головне вбити, коли є за що. Бо! Ми навіть полонених вбивали, виводиш гада подалі від очей — і швайкою його, суку!
— Да ну! — витріщається на нього Тюля.
— А як ти думав, вдираємось у село чи в якесь вошиве містечко, а там — повно трупів! І всі наші! Полонені! Вони їх — раз-раз — і готово! Яка тоді, йобаний в рот, мораль! Ми їм те… те саме, що вони з нашими, суки, робили! А одного, якщо хочеш знати, гівно заставляв їсти! Думаєш, не їв! Ха-ха! Не гірше, як ти зараз картоплю.
— Ти просто крутий пацан, дєда! За тебе і вип'ємо! — Випиваємо ще по одній. Казимирович жує і згадує, як його посадили за підпал садиби голови колгоспу. Розповідає про це кумедно і ми регочемо. Запитую в нього, чи всі німці були однакові і він здивовано зводить погляд.
— Кого найбільше не любили? — уточнюю запитання. Він довго думає, а потім несподівано зізнається, що наших. — Як?! — мало не підскакуємо від несподіванки, бо такого він нього не сподівалися.
— Наших, які з ними плуталися.
— Були й такі?
— А як же. Особливо жінки…
— Жінки?!
— Так, майже всі, хто був у тилу, плуталися з німаками.
— Може була й любов… — ненароком кажу, але старий хитає головою, що любові насправді було мало, хоча й таке могло трапитися, але ми не розбиралися, бо час такий був… що нічого не було посередині — все чорне, або біле, а ще страх, да-да, страх, який дихав нам у спини, і треба було карати, аби самого не покарали, треба було бути, як усі, щоб вижити.
— І шо ви робили? — здивовано запитує Тюля.
— Не по голівці ж ми їх гладили… — незадоволе-но буркає.
Знову випиваємо, відчуваю, що добряче хмелію. Казимирович також — він хоче поставити лікоть на столик, але не потрапляє і мало не падає на землю.
Поки мовчки закушуємо, Тюля раптом насторожується. Показує пальцем, щоб ми не видавали ніяких звуків. Не розумію, чого він змінився і лише по його зосередженому обличчі здогадуюся, що він слухає голос диктора.
— Що почув?
— Чувака одного зарізали.
— І?
— Може, Циркуля? — запитує він.
— Так і передали: реб'ята, вчора зарізали наркошу Циркуля… — починаю з нього глузувати, але він жестом показує, щоб я заспокоївся.
— Труп знайшли на першому поверсі будинку по вулиці Петрушевича. Нічого не говорить?
— Петрушевича!? — насторожуюся. — Там живе…
— Правильно вариш, — киває він головою. — На першому поверсі.
Мені аж їжа застряє в горлі.
Старий відрубується, підіймаємо його за руки й ноги, а він легкий, як пір'їна, заносимо до хати, кладемо на ліжко, накриваємо ковдрою.
Тюля сидить на призьбі й понуро курить, охопивши голову руками. Ним трусить, наче в лихоманці.
Пробую говорити про що-небудь, аби відволікти від цієї новини (заспокоюю себе, що це випадковість, яка трапилася з ким завгодно, тільки не з Циркулем), але він робить рукою жест, щоб не заважав його мовчанці. Підкорилося, бо почуваюся також гидотно. Тюля розтирає обличчя долонями, потім опускає їх на призьбу, і я бачу, як дико тремтять його фіолетові губи. Шкіра на його лиці стає зеленувато-сірою, а вираз страждальним, обводить усе навколо порожніми очима і я не впізнаю Тюлю, завжди енергійного, холодного. Він схожий на людину, яка втратила надію. — На завтра мені треба телефон, — глухо промовляє і йде спати.
19
Зранку Тюля прямує в селище. Поки його нема, допомагаю Казимировичу по господарству, викручую з криниці воду, мию вчорашній брудний посуд після пиятики, рубаю дрова, аби хоча б працею відволіктися від думок. Але це не допомагає.
Старий крутиться біля мене, розпитує, що трапилося. Зізнаюся, що ми завалили ровесника, а ще з'явилася купа інших неприємностей. Уважно слухає, морщить свого посіченого дрібними складками лоба і сумно киває.
— Погано, — каже старий. Трохи шкодую, що сказав про це, бо Казимировимможе у нас розчаруватися, якщо вже не розчарувався. — Ви молоді. За що вам когось убивати?
Справді — думаю про себе — вбивати нема за що. Казимирович каже, що на наших долях тепер є страшна зарубка, чим більше таких зарубок, тим більше людина має страждати, тим більше в неї життя буде нестерпним і важким. Мовчки його слухаю і не наважуюся перебити. Таке враження, наче мої ноги вростають у землю.
— Нам дуже шкода, — видавлюю слова виправдання, які, мабуть, лунають непевно й наївно. Казимирович тривалим суворим поглядом дивиться так, ніби нічого не бачить. Потім, оговтавшись, важкою рукою тре мене по потилиці й відходить.
Близько дванадцятої з'являється Тюля. Вигляд у нього зовсім кепський, наче неживий. Розпитую, але мовчить. Хапаю за плечі й тормошу — він ніби впав у тривалу сплячку.
— Я говорив з Толяном Мушинкою. Пауза.
— Він сказав, шо Грішу зарізали перед дверима власної квартири…
Майже цілу нічне можу зімкнути очі. Виходжу на подвір'я і бачу Тюлю. Мовчки курить і не звертає на мене уваги. Кажу йому, що післязавтра від'їжджаю і не знати коли повернуся, може через тиждень, а може через два. Він питає, чи маю на дорогу гроші. Киваю — все гаразд.
— За годину буде світати, — зітхає Тюля. — Мало не забув — це тобі.
Протягає сто доларів і викидного ножа. Це його улюблений ніж, який йому зробив один колишній урка, знайомий слюсар із механічного заводу.
— Не треба.
— Мовчи. Даю на пам'ять, про мене. Здається, я розумію його слова і те, що він хотів сказати, але промовчав. Уважно дивлюся на нього — у Тюлі дивний, ніби відсторонений вираз обличчя.
Йду спати. На порозі хати обертаюся. Тюля вештається по подвір'ю, підходить до яблуні, заплющує очі і головою спирається на стовбур. Він важко дихає, його рот розкривається і я несподіваного чую тихе, гірке ридання.
Старий крутиться біля мене, розпитує, що трапилося. Зізнаюся, що ми завалили ровесника, а ще з'явилася купа інших неприємностей. Уважно слухає, морщить свого посіченого дрібними складками лоба і сумно киває.
— Погано, — каже старий. Трохи шкодую, що сказав про це, бо Казимировимможе у нас розчаруватися, якщо вже не розчарувався. — Ви молоді. За що вам когось убивати?
Справді — думаю про себе — вбивати нема за що. Казимирович каже, що на наших долях тепер є страшна зарубка, чим більше таких зарубок, тим більше людина має страждати, тим більше в неї життя буде нестерпним і важким. Мовчки його слухаю і не наважуюся перебити. Таке враження, наче мої ноги вростають у землю.
— Нам дуже шкода, — видавлюю слова виправдання, які, мабуть, лунають непевно й наївно. Казимирович тривалим суворим поглядом дивиться так, ніби нічого не бачить. Потім, оговтавшись, важкою рукою тре мене по потилиці й відходить.
Близько дванадцятої з'являється Тюля. Вигляд у нього зовсім кепський, наче неживий. Розпитую, але мовчить. Хапаю за плечі й тормошу — він ніби впав у тривалу сплячку.
— Я говорив з Толяном Мушинкою. Пауза.
— Він сказав, шо Грішу зарізали перед дверима власної квартири…
Майже цілу нічне можу зімкнути очі. Виходжу на подвір'я і бачу Тюлю. Мовчки курить і не звертає на мене уваги. Кажу йому, що післязавтра від'їжджаю і не знати коли повернуся, може через тиждень, а може через два. Він питає, чи маю на дорогу гроші. Киваю — все гаразд.
— За годину буде світати, — зітхає Тюля. — Мало не забув — це тобі.
Протягає сто доларів і викидного ножа. Це його улюблений ніж, який йому зробив один колишній урка, знайомий слюсар із механічного заводу.
— Не треба.
— Мовчи. Даю на пам'ять, про мене. Здається, я розумію його слова і те, що він хотів сказати, але промовчав. Уважно дивлюся на нього — у Тюлі дивний, ніби відсторонений вираз обличчя.
Йду спати. На порозі хати обертаюся. Тюля вештається по подвір'ю, підходить до яблуні, заплющує очі і головою спирається на стовбур. Він важко дихає, його рот розкривається і я несподіваного чую тихе, гірке ридання.
20
Провідниця підіймає пасажирів рано. Не сплю вже кілька годин і спостерігаю, як у тьмяний світанок поволі, неквапно спершу пробивається невиразне світло, яке згодом перетворюється на палаюче сонце, а за ним зростає гамір нового дня.
З наближенням до чужого міста, хоча минулого місяця його встигнув оглянути, коли відвозив у приймальну комісію університету свої документи, мене все більше охоплює сум і незрозуміла тривога. Взагалі зміни — це гнила тема, особливо поїздки, які паршиво діють на психіку. Нічого не скажеш — від тварини людина далеко не відійшла: перша мітить свою територію лайном та сечею, а друга малює карти, шукає свій рідний закапелок і рюмсає на самоті за ним, впадаючи у спогади й депресію. Цього, мабуть, позбутися неможливо.
Уявляю своє нове життя серед іншого середовища, серед інших типош і мантелеп. Скільки ще вузьколобих придурків буде в моєму житті? Згадую всіх отих недоумків із наглими мордами, всіх отих хтивих та легковажних, легкодоступних сци-кух, з якими доводилося волочитися, добре й погане народішко, яке повзало на моєму шляху, знайомі будинки, улюблені місця відпочинку з друзями. Але тепер… тепер все це несподівано набирає особливого значення. Віддаляюся від цих мульок минулого…
Господи, більше б до цього не повертатися… Таке враження — наче за якусь довбану хвилину старієш на кілька десятиліть.
За вікном інша природа — розлогі поля, що тягнуться до тремтливих обріїв, ці рівнини навівають смуток і ледве помітно пливуть за вагонним вікном; незвичне небо, що лякає своїм безмежжям. Заплющую очі й уявляю іншого себе. У купе цілу ніч не можу зімкнути очей, тривога не покидає.
Прибувши на вокзал, сідаю у потрібний автобус і їду до невеликої двоповерхової халупи-готелю у центрі, який пригледів ще минулого разу. Від нього за десять хвилин можна дійти до університету.
Поселяюся в одномісному номері з підозрілим сирим запахом від облуплених стін (над вікном під стелею чорніє широка багаторічна смуга цвілі), із поламаними меблями, з телевізором без антени (хіба це імає значення?). Швидко приймаю душ і вибігаю.
Біля корпусу історичного факультету купа народу. По номерних знаках бачу, що сюди поз'їзжалися автомобілі з п'яти або шести областей. Навколишні лавочки окупували старенькі бабусі, які не забувають розкласти біля себе хавку — варені яйця, помідори, огірки, стегенця й крильця вареної курочки, аби, не доведи Господи, їхні тупорилі внуки-колоб-ки в окулярах та зачухані внучки раптом не зголодніли. Туди-сюди походжають набусурмочені дядьки з бородами, вусами, деякі з них тримають газету або книжку, але нетерплячка очікування нікому не дає часу на читання. Трохи більшими купками гуртуються жінки-матері (їх найбільше, хто переживає за абітурієнтів), без перестанку триндять про побутову муру і я тримаюся від них на відстані, аби вони мене не втомлювали. В автомобілях сплять зморені малі діти, які приїхали разом із батьками підтримати своїх старших братів і сестер.
Поруч мене розмовляють два селюки приблизно мого віку, у них засмаглі морди (мабуть, від важкої роботи коло землі) з грубими рисами. Один із них, в якого позолочені передні зуби, хвалиться приятелеві, що його батько, головний агроном, відтарабанив ректору цілу свиню, а ще на лапу кинув двісті доларів, на що інший відповідає, що його батько, голова сільради, подарував ректору три тисячі білої цегли, круто, правда? Вони, після обміну цими люб'язностями, оцінююче дивляться одне на одного і по-життєвому кивають своїми патлатими головами, мовляв, ми серйозні хлопці.
Мало не регочу, уявляючи, що могло б з ними трапитися, якби вони потрапили під гарячу руку Тюлі або Булавці.
Далі стоять місцеві, вони виглядають більш цивілізованими від селюків, бо носять нормальнийодяг, але на одному з них, миршавому піцику, який розмахує руками, жлобські кроси. Таке фуфло я ніколи б не одягнув — у нас це носили ще кілька років тому. Мама дорогая, куди я потрапив?
На письмовому екзамені з історії, де витягнув не білет, а саме щастя, до мене почало чіплятися велетенське мурло з червонющими очима, аби підказав йому про «якогось гетьмана Дорошенка». Цей придурок навіть не знає про славні діла видатного полководця! Спершу на дауна не реагував, але цей грінго почав до мене неприємно сичати і копати в п'ятки.
Я дістав викидуху, пружина блискавично викинула лезо — демонстративно показую це придуркові і з усієї сили б'ю ножем його в ногу. Доходяга, певно отямившись, почав був забирати свої костилі і тому я, здається, зачепив тільки взуття.
Кілька секунд він сидить, як мумія. Вовтузиться. Раптом скрикує на всю аудиторію, розвертаюся і бачу, як віноторопіло дивиться на свої вимацькані кров'ю пальці (мабуть, доторкнувся до рани). Високий викладач з кучерявою шевелюрою і молода викладачка, які погладжували ноги одне одного під партою (от наївні! думають, що це непомітно!), запитують «що трапилося?». Довгань бреше, що йому болить шлунок і що хоче вийти.
Біля виходу з корпусу ненароком зачіпаю ліктем блондинку з квадратним таблом (але харя!), прошу пробачення, вона посміхається. Оглядаю мантеле-пу: струнка, у відверто-коротенькій спідничці; при нагоді можна було б її натягнути, але кілька гнійних прищів на лобі змушують про це забути.
Тут мабуть самісіньке пекло розпусти!
Стовбичу в готелі вже сьомий день. Містечко трохи жлобське, занехаяне, на центральних вулицях трапляються перекособочені будинки, обшиті фанерою, з маленькими вікнами і зі ставнями, як у кацапів, радянські назви вулиць «Леніна», «Кірова», «Ілліча», «Щорса» та інші вказують, що незалежність залишилася для мешканців швидше подією-привидом, якої вони так і не второпали. Хоча пам'ятник Леніну та інші кумедності, чого не побачиш у моєму місті, мені сподобались, бо нагадують відчуття зовсім іншого часу, ніби у романах і кінофільмах фантастів.
З наближенням до чужого міста, хоча минулого місяця його встигнув оглянути, коли відвозив у приймальну комісію університету свої документи, мене все більше охоплює сум і незрозуміла тривога. Взагалі зміни — це гнила тема, особливо поїздки, які паршиво діють на психіку. Нічого не скажеш — від тварини людина далеко не відійшла: перша мітить свою територію лайном та сечею, а друга малює карти, шукає свій рідний закапелок і рюмсає на самоті за ним, впадаючи у спогади й депресію. Цього, мабуть, позбутися неможливо.
Уявляю своє нове життя серед іншого середовища, серед інших типош і мантелеп. Скільки ще вузьколобих придурків буде в моєму житті? Згадую всіх отих недоумків із наглими мордами, всіх отих хтивих та легковажних, легкодоступних сци-кух, з якими доводилося волочитися, добре й погане народішко, яке повзало на моєму шляху, знайомі будинки, улюблені місця відпочинку з друзями. Але тепер… тепер все це несподівано набирає особливого значення. Віддаляюся від цих мульок минулого…
Господи, більше б до цього не повертатися… Таке враження — наче за якусь довбану хвилину старієш на кілька десятиліть.
За вікном інша природа — розлогі поля, що тягнуться до тремтливих обріїв, ці рівнини навівають смуток і ледве помітно пливуть за вагонним вікном; незвичне небо, що лякає своїм безмежжям. Заплющую очі й уявляю іншого себе. У купе цілу ніч не можу зімкнути очей, тривога не покидає.
Прибувши на вокзал, сідаю у потрібний автобус і їду до невеликої двоповерхової халупи-готелю у центрі, який пригледів ще минулого разу. Від нього за десять хвилин можна дійти до університету.
Поселяюся в одномісному номері з підозрілим сирим запахом від облуплених стін (над вікном під стелею чорніє широка багаторічна смуга цвілі), із поламаними меблями, з телевізором без антени (хіба це імає значення?). Швидко приймаю душ і вибігаю.
Біля корпусу історичного факультету купа народу. По номерних знаках бачу, що сюди поз'їзжалися автомобілі з п'яти або шести областей. Навколишні лавочки окупували старенькі бабусі, які не забувають розкласти біля себе хавку — варені яйця, помідори, огірки, стегенця й крильця вареної курочки, аби, не доведи Господи, їхні тупорилі внуки-колоб-ки в окулярах та зачухані внучки раптом не зголодніли. Туди-сюди походжають набусурмочені дядьки з бородами, вусами, деякі з них тримають газету або книжку, але нетерплячка очікування нікому не дає часу на читання. Трохи більшими купками гуртуються жінки-матері (їх найбільше, хто переживає за абітурієнтів), без перестанку триндять про побутову муру і я тримаюся від них на відстані, аби вони мене не втомлювали. В автомобілях сплять зморені малі діти, які приїхали разом із батьками підтримати своїх старших братів і сестер.
Поруч мене розмовляють два селюки приблизно мого віку, у них засмаглі морди (мабуть, від важкої роботи коло землі) з грубими рисами. Один із них, в якого позолочені передні зуби, хвалиться приятелеві, що його батько, головний агроном, відтарабанив ректору цілу свиню, а ще на лапу кинув двісті доларів, на що інший відповідає, що його батько, голова сільради, подарував ректору три тисячі білої цегли, круто, правда? Вони, після обміну цими люб'язностями, оцінююче дивляться одне на одного і по-життєвому кивають своїми патлатими головами, мовляв, ми серйозні хлопці.
Мало не регочу, уявляючи, що могло б з ними трапитися, якби вони потрапили під гарячу руку Тюлі або Булавці.
Далі стоять місцеві, вони виглядають більш цивілізованими від селюків, бо носять нормальнийодяг, але на одному з них, миршавому піцику, який розмахує руками, жлобські кроси. Таке фуфло я ніколи б не одягнув — у нас це носили ще кілька років тому. Мама дорогая, куди я потрапив?
На письмовому екзамені з історії, де витягнув не білет, а саме щастя, до мене почало чіплятися велетенське мурло з червонющими очима, аби підказав йому про «якогось гетьмана Дорошенка». Цей придурок навіть не знає про славні діла видатного полководця! Спершу на дауна не реагував, але цей грінго почав до мене неприємно сичати і копати в п'ятки.
Я дістав викидуху, пружина блискавично викинула лезо — демонстративно показую це придуркові і з усієї сили б'ю ножем його в ногу. Доходяга, певно отямившись, почав був забирати свої костилі і тому я, здається, зачепив тільки взуття.
Кілька секунд він сидить, як мумія. Вовтузиться. Раптом скрикує на всю аудиторію, розвертаюся і бачу, як віноторопіло дивиться на свої вимацькані кров'ю пальці (мабуть, доторкнувся до рани). Високий викладач з кучерявою шевелюрою і молода викладачка, які погладжували ноги одне одного під партою (от наївні! думають, що це непомітно!), запитують «що трапилося?». Довгань бреше, що йому болить шлунок і що хоче вийти.
Біля виходу з корпусу ненароком зачіпаю ліктем блондинку з квадратним таблом (але харя!), прошу пробачення, вона посміхається. Оглядаю мантеле-пу: струнка, у відверто-коротенькій спідничці; при нагоді можна було б її натягнути, але кілька гнійних прищів на лобі змушують про це забути.
Тут мабуть самісіньке пекло розпусти!
Стовбичу в готелі вже сьомий день. Містечко трохи жлобське, занехаяне, на центральних вулицях трапляються перекособочені будинки, обшиті фанерою, з маленькими вікнами і зі ставнями, як у кацапів, радянські назви вулиць «Леніна», «Кірова», «Ілліча», «Щорса» та інші вказують, що незалежність залишилася для мешканців швидше подією-привидом, якої вони так і не второпали. Хоча пам'ятник Леніну та інші кумедності, чого не побачиш у моєму місті, мені сподобались, бо нагадують відчуття зовсім іншого часу, ніби у романах і кінофільмах фантастів.
21
Скинув ще один екзамен — повний гут.
Вештаючись по університету, очікуючи на результат іспиту, познайомився із тендітною гівнючкою: вона така симпатична й маленька, що інакше, як «малятко» її не назвеш. Місцева, але себе не несе, як це зазвичай буває, отже, — мішком не прибита, як інші мантелепи, значить вихована, з нормальної родини. Ми дуже мило чесали з нею про екзамени, потім трішки кожен про себе, про це містечко і я не помітив, як запросив (зовсім невдало з мого боку!) її у готель. Вона одразу вщухла, зашарілася і сором'язливо відмовилася.
О шєт! Значить вважає, що це непристойно!
Оля, так її звати, мене дуже збуджує, але в ній багато дитячого і коли вона дивиться невинними оченятами, не наважуюся до неї доторкнутися, хоча маленькі, а проте наповнені груденята змушують про себе згадувати щомиті. Вона, здається, ще дюймовочка, принаймні мені так здається — і це прекрасно. Кілька днів просив її дозволити гуляти з нею і нарешті це вдалося. Погодилася. Втім на мене тепер підозріло дивиться ватага вузьколобих, яких часто бачу біля свого готелю, таке враження, наче вони за мною стежать, тому я завжди напоготові. Неприємно, якщо ці дауни наламають мені всю тягу.
Я дуже швидко прив'язався до Олі. Ха! У мене ж більше нікого тут нема!
Все було добре, але одного дня вона поїхала на Чорне море з батьками. Знову відчув себе самотнім.
Продукти, які склала Маман у здоровенну дорожню торбу, — я мало в штани не наклав, коли вперше її підняв, — поволі закінчуються, і, як на те, грошей не вистачає. Я вже задовбався їсти й блукати чужим містом: кожного дня йду в різні боки незнайомими вулицями вглиб на три-чотири кілометри, позаминулого разу вийшов на околиці й побачив поля, а в далині лісосмугу й залізницю.
Вечорами намагаюся нікуди не йти, хоча внизу — на першому поверсі — непоганий бар, куди люблять сповзатися місцеві вузьколобі зі своїми симпатичними сцикухами. Вже два вечори там провів. Навіть встиг познайомитися з однієї п'яненькою ідіоткою на високих підборах у вечірньому платті. Але це не сподобалося кільком лисим дядям із золотими ланцюгами і мені довелося звідти звалити, — хіба я придурок? — хочу тільки вчитися і бути завжди здоровим. Тому сиджу на балконі і спостерігаю з другого поверху за площею, яка надвечір живе особливим життям.
Люблю розглядати дівах і молодих жінок — таке враження, наче вродливі мантелепи живуть у цьому місті лише після дев'ятої вечора. Дивлюся на їхню хтиву ходу, як погойдуються сідниці і тремтить тканина коротеньких платтячок, слухаю дзвінкі голоси й виоухи сміху — одна з них пригадує веселі бувальщини.
Хочу нестямно їх кохати. Прикро, що вони не знають, як я їх обожнюю, люблю стежити за погойдуванням їхніх грудей (більшість не одягає ліфчики — і це мене ще більше вставляє), за ніжними тонкими руками, якими вони плавно й симпатично жестикулюють під час розмови. Дивлюся і радію, що вони існують, хоча знаю, якби будь-яка з них здогадалася про мої почуття, то можливо тільки зневажливо посміхнулася. Проте… Все може трапитися…
Купив квиток додому.
Чим даті, тим стає марудніше, післязавтра нарешті повертаюся.
Вештаючись по університету, очікуючи на результат іспиту, познайомився із тендітною гівнючкою: вона така симпатична й маленька, що інакше, як «малятко» її не назвеш. Місцева, але себе не несе, як це зазвичай буває, отже, — мішком не прибита, як інші мантелепи, значить вихована, з нормальної родини. Ми дуже мило чесали з нею про екзамени, потім трішки кожен про себе, про це містечко і я не помітив, як запросив (зовсім невдало з мого боку!) її у готель. Вона одразу вщухла, зашарілася і сором'язливо відмовилася.
О шєт! Значить вважає, що це непристойно!
Оля, так її звати, мене дуже збуджує, але в ній багато дитячого і коли вона дивиться невинними оченятами, не наважуюся до неї доторкнутися, хоча маленькі, а проте наповнені груденята змушують про себе згадувати щомиті. Вона, здається, ще дюймовочка, принаймні мені так здається — і це прекрасно. Кілька днів просив її дозволити гуляти з нею і нарешті це вдалося. Погодилася. Втім на мене тепер підозріло дивиться ватага вузьколобих, яких часто бачу біля свого готелю, таке враження, наче вони за мною стежать, тому я завжди напоготові. Неприємно, якщо ці дауни наламають мені всю тягу.
Я дуже швидко прив'язався до Олі. Ха! У мене ж більше нікого тут нема!
Все було добре, але одного дня вона поїхала на Чорне море з батьками. Знову відчув себе самотнім.
Продукти, які склала Маман у здоровенну дорожню торбу, — я мало в штани не наклав, коли вперше її підняв, — поволі закінчуються, і, як на те, грошей не вистачає. Я вже задовбався їсти й блукати чужим містом: кожного дня йду в різні боки незнайомими вулицями вглиб на три-чотири кілометри, позаминулого разу вийшов на околиці й побачив поля, а в далині лісосмугу й залізницю.
Вечорами намагаюся нікуди не йти, хоча внизу — на першому поверсі — непоганий бар, куди люблять сповзатися місцеві вузьколобі зі своїми симпатичними сцикухами. Вже два вечори там провів. Навіть встиг познайомитися з однієї п'яненькою ідіоткою на високих підборах у вечірньому платті. Але це не сподобалося кільком лисим дядям із золотими ланцюгами і мені довелося звідти звалити, — хіба я придурок? — хочу тільки вчитися і бути завжди здоровим. Тому сиджу на балконі і спостерігаю з другого поверху за площею, яка надвечір живе особливим життям.
Люблю розглядати дівах і молодих жінок — таке враження, наче вродливі мантелепи живуть у цьому місті лише після дев'ятої вечора. Дивлюся на їхню хтиву ходу, як погойдуються сідниці і тремтить тканина коротеньких платтячок, слухаю дзвінкі голоси й виоухи сміху — одна з них пригадує веселі бувальщини.
Хочу нестямно їх кохати. Прикро, що вони не знають, як я їх обожнюю, люблю стежити за погойдуванням їхніх грудей (більшість не одягає ліфчики — і це мене ще більше вставляє), за ніжними тонкими руками, якими вони плавно й симпатично жестикулюють під час розмови. Дивлюся і радію, що вони існують, хоча знаю, якби будь-яка з них здогадалася про мої почуття, то можливо тільки зневажливо посміхнулася. Проте… Все може трапитися…
Купив квиток додому.
Чим даті, тим стає марудніше, післязавтра нарешті повертаюся.
22
Після того ідіотського вечора у парку, коли тіло блондина скинули у річку, я раптом усвідомив, що час уповільнився, а дні й ночі стали довшими. Спершу ніяк не міг цього пояснити, лише повертаючись додому зі вступних екзаменів, — у нічному поїзді — збагнув: це від напруженого переживання і від неспокійних роздумів.
Удома все по-старому тільки вулиці ніби пустельні.
На мене прикро подіяла смерть Циркуля (з його тілом не зміг попрощатися), а ще від'їзд Бідона у Карпати, де він буде милуватися своїми сраними бджолами і заб'є на події останнього місяця. Зникла Рома, здається також поїхала відпочивати з батьками в село. Пропав Тюля, хоча Маман казаіа, що він у місті.
І все ж — я вдома.
Тупо дивлюся у вікно, яке тепер здається меншим. Непорушно, наче повний крейзі, дивлюся на стіни, не маю куди подітися.
Все тут не те.
Удень, придивляючись до облич знайомих і рідних людей, відчуваю, що між нами з'явилася невидима відстань.
Нічого не розумію…
Не розумію навіть того, що переживаю… раніше, коли не відлучався з дому, коли ніколи не думав про той безмежний світ, який знаходиться за місцями мого дитинства та юності, за межами моїх звичних прогулянок, де зустрічаю своїх друзів чи просто людей, обличчя яких здавна знайомі, оскільки багато років поспіль випадково бачилися в кав'ярнях, магазинах, на ринку, кінотеатрі… раніше — все було по-іншому. Здається, наче рідне місто відвернулося від мене, наче я більше його не цікавлю.
Ніякий мудак не телефонує, ніби за тих дев'ять діб, яких мене не було, всі забули номер мого телефону. Оглядаю своє обличчя в коридорному дзеркалі: суворіше й доросліше, наче я не бачив себе кілька років.
В одній із книжок нещодавно я знайшов гарний вислів якогось японського бовдура, що треба хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком. Да. Я також нічого не роблю, тільки спостерігаю за тими повільними, тягучими хвилинами, що падають у мій неспокій, наче дощові краплини з надтріснутої стелі в алюмінієву миску на підлозі. Може напитися в срачку? І про все забути?
Хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком… — гарні слова, майже про мене сказано.
Від нудьги перечитую старі книжки, але це не приносить задоволення. У бібліотеці взяв кілька видань, але братися за них така нудьга, що не звертаю на них увагу. Маман нічого не розуміє: вважає, що я маю бути щасливим, адже поступив до університету. Вона пропонує розвіятися, познайомитися з гарною дівчиною, сходити з нею в кіно, скоро буде прем'єра «Матриці» і молодь уже балдіє, синку, тобі треба розважитися, а не вішати носа, чого такий понурий, а, чого.
Все більше муляє самотність і почуття галімої безпорадності. Пригадую давній фільм про старого індіанця, який єдиний вижив зі свого народу: він прибув у рідні краї з білошкірими недоумками, яким забаглося зайнятися на просторах дикої природи мисливством, вони реготали, тільки індіанець не виявляв ніякої радості до навколишньої краси, бо чув стогін землі і шепоти померлих.
Блукаючи зранку рідним містом, я раптом згадав цього індіанця, а незнайомі обличчя людей, що потрапляли на очі, ще більше викликали розчарування: не бачу тих, кого знав, наче колишніх мешканців звідси виселили і заселили незнайомими бандерлогами. Невже кожен із нас рано чи пізно стає таким індіанцем?
Удома все по-старому тільки вулиці ніби пустельні.
На мене прикро подіяла смерть Циркуля (з його тілом не зміг попрощатися), а ще від'їзд Бідона у Карпати, де він буде милуватися своїми сраними бджолами і заб'є на події останнього місяця. Зникла Рома, здається також поїхала відпочивати з батьками в село. Пропав Тюля, хоча Маман казаіа, що він у місті.
І все ж — я вдома.
Тупо дивлюся у вікно, яке тепер здається меншим. Непорушно, наче повний крейзі, дивлюся на стіни, не маю куди подітися.
Все тут не те.
Удень, придивляючись до облич знайомих і рідних людей, відчуваю, що між нами з'явилася невидима відстань.
Нічого не розумію…
Не розумію навіть того, що переживаю… раніше, коли не відлучався з дому, коли ніколи не думав про той безмежний світ, який знаходиться за місцями мого дитинства та юності, за межами моїх звичних прогулянок, де зустрічаю своїх друзів чи просто людей, обличчя яких здавна знайомі, оскільки багато років поспіль випадково бачилися в кав'ярнях, магазинах, на ринку, кінотеатрі… раніше — все було по-іншому. Здається, наче рідне місто відвернулося від мене, наче я більше його не цікавлю.
Ніякий мудак не телефонує, ніби за тих дев'ять діб, яких мене не було, всі забули номер мого телефону. Оглядаю своє обличчя в коридорному дзеркалі: суворіше й доросліше, наче я не бачив себе кілька років.
В одній із книжок нещодавно я знайшов гарний вислів якогось японського бовдура, що треба хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком. Да. Я також нічого не роблю, тільки спостерігаю за тими повільними, тягучими хвилинами, що падають у мій неспокій, наче дощові краплини з надтріснутої стелі в алюмінієву миску на підлозі. Може напитися в срачку? І про все забути?
Хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком… — гарні слова, майже про мене сказано.
Від нудьги перечитую старі книжки, але це не приносить задоволення. У бібліотеці взяв кілька видань, але братися за них така нудьга, що не звертаю на них увагу. Маман нічого не розуміє: вважає, що я маю бути щасливим, адже поступив до університету. Вона пропонує розвіятися, познайомитися з гарною дівчиною, сходити з нею в кіно, скоро буде прем'єра «Матриці» і молодь уже балдіє, синку, тобі треба розважитися, а не вішати носа, чого такий понурий, а, чого.
Все більше муляє самотність і почуття галімої безпорадності. Пригадую давній фільм про старого індіанця, який єдиний вижив зі свого народу: він прибув у рідні краї з білошкірими недоумками, яким забаглося зайнятися на просторах дикої природи мисливством, вони реготали, тільки індіанець не виявляв ніякої радості до навколишньої краси, бо чув стогін землі і шепоти померлих.
Блукаючи зранку рідним містом, я раптом згадав цього індіанця, а незнайомі обличчя людей, що потрапляли на очі, ще більше викликали розчарування: не бачу тих, кого знав, наче колишніх мешканців звідси виселили і заселили незнайомими бандерлогами. Невже кожен із нас рано чи пізно стає таким індіанцем?
23
Зранку несподівано телефонує Тюля, з його голосу чую — він стурбований. Проте — це приємно, що про мене нарешті згадали, від цього оживає кров, з'являється гарний настрій, навіть хочеться кудись піти.
«Відкинеться Душман».
«Коли?» — запитую з почуттям радості, але не через те, що «відкинеться Душман» (болт йому в задницю), а тому, що телефонує друг. Та розмовляючи з ним, помічаю, що Тюля поводиться холоднувато. Це насторожує й викликає тривогу.
«Тільки-но ти поїхав, бачив його маму. Казала — виходить». Тюля замовкає, з'являється неприємна пауза, триває надто довго. Почуваюся трохи незручно, не знаю, як змінити ситуацію. Мабуть Тюля чекає, щоб я продовжив розмову. Про що з ним говорити? Раніше такого зі мною не було, завжди трин-діли про що завгодно, а тепер… тепер — наче мушу підтримувати спілкування з незнайомцем, який мене не цікавить.
«Як він?» — запитую для продовження розмови.
«Добре» — Тюля помітно знервований, наче поспішає, і слова вимовляє поспіхом.
Пауза.
«Сьогодні ти нам потрібний», — у його голосі бринять нотки напруги, здається, що він прагне почути від мене вигідне для себе рішення.
Пауза.
«Що?»
«Кажу, ти нам потрібний».
«Коли?» — легкий мандраж проймаємоє тіло й одразу пригнічує думки: воші задумали якусь тему, в якій визначили для мене роль. У цьому, звичайно, нема нічого поганого, ате ж він ніколи так не говорив «ти нам потрібний»… раніше це було трохи не так, більш дружньо, простіше чи що.
Шєт!
«Увечері».
Маманусім знайомим і родичам розповідає, що я поступив до університету, а ті посміхаються і кажуть, що в тебе «дуже розумний хлопець», «далеко піде», «з нього виростуть люди» та іншу муру, хоча раніше вважали мене за повного виродка і боялися своїх дітей підпускати на гарматний постріл, аби я не навчив їх, боронь Боже, матюкатися, курити чи битися. Коли я бавився маленьким зі своїми роди-чами-ровесниками, то навчив їх показувати одне одному статеві органи, і моїм двоюрідним та троюрідним сестричкам це дуже подобалося. Одного разу мене «спалили» за цим заняттям, коли ми були в гостях у вуйка Модеста, що має триповерхову хату з вишневим садком за містом. Я разом з іншими дітьми гралися в садку, в якому й демонстрували свої причандали, поки нас не застукала тітка Ілона, до речі, закінчена алкоголічка. Коли нас усіх вишикували в ряд і розпитували «хто?» — всі діти показали на мене. Після цього родичі дивилися на мене з підозрою.
Все змінюється, навіть гори — гарно хтось сказав.
Цілий день вештаюся містом — пропав страх перед вірменськими головорізами. Випадково зустрічаю знайому мантелепу, подругу Мишки, базікаємо на різні теми. Вона, дешева сцикуха, також не проти перепихнутися, але любить сама вибирати собі партнерів, хоча, якщо трішки натиснути, то піде з ким завгодно. Мене насторожує її зашуганий і змарнілий вигляд, темні кола під очима. Запитую:
— У чому справи?
Оксана, так звати цю сучку, відповідає:
— Мишка у лікарні. Пауза.
— Що з нею?
— Їй порвали щоку. І перелом ребра.
— Хто?
— Вірмени.
Купую йогурти, фрукти, печиво і їду до неї в лікарню, яка знаходиться на іншому боці міста, майже біля лісу. Цілу дорогу в тролейбусі відчуваю почуття досади й незрозумілої тривоги. Знаходжу травматологію, забігаю в палату і застаю Мишку у глибокому сні. Вона виглядає зовсім хворою і змученою, шкіра блідо-сіра, на правій щоці накладка зі складеного бинту й лейкопластиру. Сідаю поблизу. Такою спокійною її ще не бачив. Мишка рівно дихає, лежить нерухомо, тільки ніздрі злегка розширюються. Погано уявляю, який у неї буде шрам, але вона мені здається прекрасною. Чому раніше ніколи не помічав, що Мишка симпатична? Через її дурнуватий спосіб життя? Чи, може, через дитячу звичку робити відверті дурниці, що неодноразово давало підстави думати, що вона не дружить із головою?
У Мишки злегка тремтить права повіка, — мабуть, ця частина обличчя сильно подразнена й нервово чутлива. Вона ледь розтуляє губи і несподівано для себе відчуваю бажання їх поцілувати.
У неї сифак! — бунтує моя свідомість.
Мабуть, хвилин десять сиджу на табуретці. Несподівано до палати заходять: худюща, бліда, ніби сухотниця, жінка — матір Мишки, і старенька, згорблена бабця, яка, наскільки пригадую, дуже сварлива. Вони недобре зиркають і мовчать. Почуваюся гидотно й винувато. Матір Мишки кволо вітається і в її погляді бачу запитання «що ти тут робиш?». Намагаюся говорити, але в мене виходить тільки мляве белькотіння, що вирішив провідати й виразити співчуття. Одразу прикушую язика, бо мої співчуття ніби штучні й напружені. Бабця довго свердлить мене своїми чіпкими очима і раптом напівшепотом починає клясти мене й наших друзів на чому тільки світ стоїть, що ми, мовляв, сволочі кляті, щоб нам руки й ноги повикручувало, щоб нас кров нагла залєла, дитину згубили. Я ще ніколи не чув такого тихого й водночас страшного гніву! Бабця, важко перехиляючись з боку на бік, підходить і погрожує пальцем перед самісіньким моїм носом, що ми будемо за все відповідати. Не можу нічого сказати, наче відняло мову. Дивлюся на старечий, потрісканий палець, рясно укритий зморшками і на пожовклі білки очей. Бабця відступає і вони обоє з матір'ю втирають сльози. Винувато задкую до дверей і виходжу з палати.
На вулиці мене мало не охоплює паніка — хочеться задавити Булавку, Карбюратора та інших вузьколобих, як паршивих собацюг. Їм багато чого за їхні гівняні, тупорилі життя зійшло з рук.
Повертаюся додому й цілу дорогу насилу гамую сльози.
«Відкинеться Душман».
«Коли?» — запитую з почуттям радості, але не через те, що «відкинеться Душман» (болт йому в задницю), а тому, що телефонує друг. Та розмовляючи з ним, помічаю, що Тюля поводиться холоднувато. Це насторожує й викликає тривогу.
«Тільки-но ти поїхав, бачив його маму. Казала — виходить». Тюля замовкає, з'являється неприємна пауза, триває надто довго. Почуваюся трохи незручно, не знаю, як змінити ситуацію. Мабуть Тюля чекає, щоб я продовжив розмову. Про що з ним говорити? Раніше такого зі мною не було, завжди трин-діли про що завгодно, а тепер… тепер — наче мушу підтримувати спілкування з незнайомцем, який мене не цікавить.
«Як він?» — запитую для продовження розмови.
«Добре» — Тюля помітно знервований, наче поспішає, і слова вимовляє поспіхом.
Пауза.
«Сьогодні ти нам потрібний», — у його голосі бринять нотки напруги, здається, що він прагне почути від мене вигідне для себе рішення.
Пауза.
«Що?»
«Кажу, ти нам потрібний».
«Коли?» — легкий мандраж проймаємоє тіло й одразу пригнічує думки: воші задумали якусь тему, в якій визначили для мене роль. У цьому, звичайно, нема нічого поганого, ате ж він ніколи так не говорив «ти нам потрібний»… раніше це було трохи не так, більш дружньо, простіше чи що.
Шєт!
«Увечері».
Маманусім знайомим і родичам розповідає, що я поступив до університету, а ті посміхаються і кажуть, що в тебе «дуже розумний хлопець», «далеко піде», «з нього виростуть люди» та іншу муру, хоча раніше вважали мене за повного виродка і боялися своїх дітей підпускати на гарматний постріл, аби я не навчив їх, боронь Боже, матюкатися, курити чи битися. Коли я бавився маленьким зі своїми роди-чами-ровесниками, то навчив їх показувати одне одному статеві органи, і моїм двоюрідним та троюрідним сестричкам це дуже подобалося. Одного разу мене «спалили» за цим заняттям, коли ми були в гостях у вуйка Модеста, що має триповерхову хату з вишневим садком за містом. Я разом з іншими дітьми гралися в садку, в якому й демонстрували свої причандали, поки нас не застукала тітка Ілона, до речі, закінчена алкоголічка. Коли нас усіх вишикували в ряд і розпитували «хто?» — всі діти показали на мене. Після цього родичі дивилися на мене з підозрою.
Все змінюється, навіть гори — гарно хтось сказав.
Цілий день вештаюся містом — пропав страх перед вірменськими головорізами. Випадково зустрічаю знайому мантелепу, подругу Мишки, базікаємо на різні теми. Вона, дешева сцикуха, також не проти перепихнутися, але любить сама вибирати собі партнерів, хоча, якщо трішки натиснути, то піде з ким завгодно. Мене насторожує її зашуганий і змарнілий вигляд, темні кола під очима. Запитую:
— У чому справи?
Оксана, так звати цю сучку, відповідає:
— Мишка у лікарні. Пауза.
— Що з нею?
— Їй порвали щоку. І перелом ребра.
— Хто?
— Вірмени.
Купую йогурти, фрукти, печиво і їду до неї в лікарню, яка знаходиться на іншому боці міста, майже біля лісу. Цілу дорогу в тролейбусі відчуваю почуття досади й незрозумілої тривоги. Знаходжу травматологію, забігаю в палату і застаю Мишку у глибокому сні. Вона виглядає зовсім хворою і змученою, шкіра блідо-сіра, на правій щоці накладка зі складеного бинту й лейкопластиру. Сідаю поблизу. Такою спокійною її ще не бачив. Мишка рівно дихає, лежить нерухомо, тільки ніздрі злегка розширюються. Погано уявляю, який у неї буде шрам, але вона мені здається прекрасною. Чому раніше ніколи не помічав, що Мишка симпатична? Через її дурнуватий спосіб життя? Чи, може, через дитячу звичку робити відверті дурниці, що неодноразово давало підстави думати, що вона не дружить із головою?
У Мишки злегка тремтить права повіка, — мабуть, ця частина обличчя сильно подразнена й нервово чутлива. Вона ледь розтуляє губи і несподівано для себе відчуваю бажання їх поцілувати.
У неї сифак! — бунтує моя свідомість.
Мабуть, хвилин десять сиджу на табуретці. Несподівано до палати заходять: худюща, бліда, ніби сухотниця, жінка — матір Мишки, і старенька, згорблена бабця, яка, наскільки пригадую, дуже сварлива. Вони недобре зиркають і мовчать. Почуваюся гидотно й винувато. Матір Мишки кволо вітається і в її погляді бачу запитання «що ти тут робиш?». Намагаюся говорити, але в мене виходить тільки мляве белькотіння, що вирішив провідати й виразити співчуття. Одразу прикушую язика, бо мої співчуття ніби штучні й напружені. Бабця довго свердлить мене своїми чіпкими очима і раптом напівшепотом починає клясти мене й наших друзів на чому тільки світ стоїть, що ми, мовляв, сволочі кляті, щоб нам руки й ноги повикручувало, щоб нас кров нагла залєла, дитину згубили. Я ще ніколи не чув такого тихого й водночас страшного гніву! Бабця, важко перехиляючись з боку на бік, підходить і погрожує пальцем перед самісіньким моїм носом, що ми будемо за все відповідати. Не можу нічого сказати, наче відняло мову. Дивлюся на старечий, потрісканий палець, рясно укритий зморшками і на пожовклі білки очей. Бабця відступає і вони обоє з матір'ю втирають сльози. Винувато задкую до дверей і виходжу з палати.
На вулиці мене мало не охоплює паніка — хочеться задавити Булавку, Карбюратора та інших вузьколобих, як паршивих собацюг. Їм багато чого за їхні гівняні, тупорилі життя зійшло з рук.
Повертаюся додому й цілу дорогу насилу гамую сльози.
24
Сиво-синювата мряка.
Густий сірий дим розповзається по вулиці, від чого не видно її контурів, ні бруківки, ні будинків. Не видно темного неба. Густий сірий дим ліниво танцює у легкому подуві вітру. Зривається, кидається вгору і знову повільно спадає. Вдалині спалахує сліпуче-біле сяйво, розростається, наближається, наче ранкове сонце. Освітлює вулицю, простягаючись уздовж іскристою рукою. Далеко попереду з'являється маленька чорна фігура людини. З кожним кроком вона збільшується і невдовзі бачу постать худющого високого юнака. Кілька секунд не можу розгледіти обличчя. Він робить ще кілька кроків і я добре й чітко роздивляюся прибульця. Господи, так це ж Циркуль! Він привітно посміхається своїми добрими живими очима. Його губи рухаються… здається, він говорить! Так, він говорить, але я нічого не чую. Циркуль знову підступає. Простягає правицю, я торкаюся її і відчуваю дикий холод. Раптом з'являються звуки, чути навколишній шум (здається, йде дощ, але його не видно). Лунають слова.
ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, де нема твоїх думок?
Згнічуюся і здивовано зводжу плечима.
Я: Не знаю.
ЦИРКУЛЬ: Я бачив Аревшата, він передає тобі привіт.
Я: Де він?
ЦИРКУЛЬ: Он, — показує рукою крізь мене.
Я обертаюся і бачу позаду обличчя Ари, але тіла нема.
АРЕВШАТ: Ти знову сам?
Я: Що?
ЦИРКУЛЬ: Йди звідси, йди туди, де твої думки.
Я: Що? Що?
ЦИРКУЛЬ: Знаєш, тут тільки вторяки[15], але нам із Арою на життя вистачає. Не кумарить… Не жаліємся.
Густий сірий дим розповзається по вулиці, від чого не видно її контурів, ні бруківки, ні будинків. Не видно темного неба. Густий сірий дим ліниво танцює у легкому подуві вітру. Зривається, кидається вгору і знову повільно спадає. Вдалині спалахує сліпуче-біле сяйво, розростається, наближається, наче ранкове сонце. Освітлює вулицю, простягаючись уздовж іскристою рукою. Далеко попереду з'являється маленька чорна фігура людини. З кожним кроком вона збільшується і невдовзі бачу постать худющого високого юнака. Кілька секунд не можу розгледіти обличчя. Він робить ще кілька кроків і я добре й чітко роздивляюся прибульця. Господи, так це ж Циркуль! Він привітно посміхається своїми добрими живими очима. Його губи рухаються… здається, він говорить! Так, він говорить, але я нічого не чую. Циркуль знову підступає. Простягає правицю, я торкаюся її і відчуваю дикий холод. Раптом з'являються звуки, чути навколишній шум (здається, йде дощ, але його не видно). Лунають слова.
ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, де нема твоїх думок?
Згнічуюся і здивовано зводжу плечима.
Я: Не знаю.
ЦИРКУЛЬ: Я бачив Аревшата, він передає тобі привіт.
Я: Де він?
ЦИРКУЛЬ: Он, — показує рукою крізь мене.
Я обертаюся і бачу позаду обличчя Ари, але тіла нема.
АРЕВШАТ: Ти знову сам?
Я: Що?
ЦИРКУЛЬ: Йди звідси, йди туди, де твої думки.
Я: Що? Що?
ЦИРКУЛЬ: Знаєш, тут тільки вторяки[15], але нам із Арою на життя вистачає. Не кумарить… Не жаліємся.