Я йду. Зосереджуюся на думці, що йду до неї. Бо насправді про це більше знає моє тіло, аніж мозок.
Ковбасить конкретно.
Вона живе за два квартали. Можна проїхати кілька зупинок тролейбусом або автобусом, але волію пройтися, бо так менше на шляху трапляється людей. А ще треба купити квіти для іменинниці, заради них вийшов на годину раніше з дому.
Перед моїм поглядом простягаються невиразні силуети будинків, які непомітно зливаються з небом — сіре з синім. Нечіткі контури дерев поволі потопають у місиві інших предметів. Випадкові бандерлоги хаотичними плямами проповзають по різні боки від мене. Чорні шмати птахів дзвінкоголосо зависають над моєю головою.
Я йду, бля.
У вікні тролейбуса помічаю Мишку. Яка в неї тупа хліборізка, коли вона думає про своє! Дивуюся, як мені вдалося побачити її у здоровій металевій коробці, що стала перед світлофором поруч на дорозі. Через тьмяні вікна бачу розмиті обличчя пасажирів, серед яких нерухома посмішка Мишки: вона, мабуть, цієї миті мріє; силкуюся вхопити її згустком своєї руки, який видовжується у порожнечу.
Як мене ковбасить!
Мишка сходить на зупинці, яка за метрів п'ятдесят попереду від мене. Вона виглядає трохи відмороженою. Підходить до невеликого кіоску, витягує, здається, бабки, простягає у віконце. Очікуючи, блукає поглядом навколо, повертає голову в мій бік і раптом помічає.
Шєт! Я так поспішаю! Мишка махає мені рукою. Відкриває щойно куплену пачку цигарок, прикурює від запальнички. Наближаюся. Вона буквально прилипає до мене зі своїми дурнуватими запитаннями, якими завжди має звичку втомлювати і дратувати. Єдиною причиною такої уваги з її боку було те, що вона хотіла зі мною зустрічатися (зустрічатися?), але на це ніколи не вівся — не вилазив на неї по-п'яній, коли пропонувала свої розчепірені ноги.
— Куди такий нафарширований?
— До Інги, — намагаюся розгледіти її обличчя, але воно раптом втрачає свою реальність і перетворюється в суцільну пляму.
— Давно хотіла запитати, — хижо дивиться своїми хитрими очима. — А вона в тебе бере?
— Чого хвилюєшся? Може, заздриш? Якщо дами про таке запитують, значить… — починаю реготати. — Значить це їх тривожить і в них є деякі проблеми. Єс?
— Дурак!
— Ну, ну, не треба, — хапаю її за руку. — Пробач, я трохи загнався.
— Ти забагато загнався. Від кого, від кого, а від тебе, Професор, я такого не чекала. Ти ж не такий…
— Більше не буду. Ну?
— Добре, так і бути — пробачаю. Але востаннє! Зрозумів?
— Да.
— Слухай, і що ж ти такого в ній знайшов?
— Не догнав…
— Ну, як би тобі це пояснити… У неї ж такі делікатні батьки. І вона вся така… мабуть, не знає, як виглядає… — пирскає Мишка зі сміху і показує очима на мою ширінку. Мацаю руками, чи все гаразд.
— Це все?
— Ти образився?
— Да.
— Пробач, більше не буду, — вона раптом стає серйозною, обличчя попри жахливу невиразність суворішає. — Пригости пивом, я давно з тобою не говорила наодинці. Ну, не будь жмотом, як Вася Булавка, придурок відморожений. Уявляєш, такого жлоба ще не бачила — вчора — якусь кончєну сігарєту — і ту зажав! Чьмо! Прікалуєш? А всім хвалиться, які в нього багаті батьки і родичі, що все можуть купити… Не люблю таких… Тільки про себе думають…
Сідаємо за столик під великою парасолькою літньої кав'ярні, замовляю бокал світлого пива і пляшку мінералки для себе. Дивлюся на повільну роботу продавщиці, як ліниво вона відкручує краник і як ліниво з нього тече темнувата рідина у нахилений бокал, збиваючись у білу-білу піну. Але все раптом втрачає свої контури і зливається у різнокольорову фігуру, в якої ледь помітні ознаки руху. Мене гребе конкретно.
Сидимо мовчки. Мишка крутиться, як ненормальна, головою тільки — туди-сюди, наче виглядає потрібну їй людину. Деколи її погляд затримується на мені.
— Що з тобою?
— А? — ніби повертається вона до тями. — Я просто задумалася.
— Про що?
— А, — махає рукою, ніби не не варто уваги.
— Ну, давай, розповідай, — підштовхую її.
— Словом, я познайомилася з тусньою цікавою…
— Хто такі, з нами щось мутили?
— Ти неправильно зрозумів. Вони не по цих ділах.
— Пенсіонери чи менти?
— Дурак. Це сумирні, тихі люди.
— Це ті, що в морзі?
— А? — ніби не дочуває моїх слів Мишка, не підозрюючи, що я жартую. Із серйозним виглядом прикурює.
— Я кажу — трупи, чи що?
— От дурак! — гнівається вона. — Свідки Єгови. Знаєш, є такі віруючі.
— Знаю. А то подумав, що ти знову в якусь лажу влипла. Вони люблять народішко кидати, особливо на квартири.
— От мудак, — із досадою промовляє вона. Пауза.
— Чьо більше нічого не питаєш?
— Все ясно.
— Що ясно?
— Ну, віра, молитви… віруси.
— Пху, дурак! А ще тебе Професором називають.
— Ти, може, хочеш, щоб я тобі лекцію з історії прочитав? Отаких, як ти, вони й шукають, бо легше на мозги капати і лапшу на вуха вішати. Що вони чесали? Що всі навколо по-ідіотському живуть, тільки вони по правильних розкладах? Да?
— Да ну тебе! — дратується. — Я просто з тобою хотіла поговорити, як з розумною людиною, а ти…
— Мишка… Пауза.
— Мишка, я не навмисне. Зрозумій тільки одне, секти стають популярними тільки тоді, коли людям стає галімо і вони в них радо йдуть, бо тільки там нібито є порятунок. Це як наркота, шариш? От і все, що я хотів тобі сказати. Не ображайся.
— А хіба це погано, якщо тільки там є порятунок?
— Не знаю. Пауза.
Мовчки бавиться запальничкою.
— Чьо ти не з Ромою?
Мало не роззявляю рота від цього несподіваного запитання.
Чому це її хвилює? Хіба вже щось пронюхала…
Пауза.
Мишка прикурює, пригублює пиво й очікуючи оглядає мене.
— А чому я повинен бути з нею?
— Хіба не знаєш?
— Не догнав.
— Ти ще такий маленький? — пирскає вона зі сміху, від чого у виразі її обличчя з'являються хижі неприємні риси; хочеться на неї крикнути, аби стриманіше себе поводила.
Ця загадковість починає трохи дратувати, але я швидко заспокоююся, бо добре знаю кокетливу вдачу Мишки. Спершу поламається трохи, ніби покаже, яка вона крута, що без неї нічого не відбувається і що все їй відомо, а потім сама все викладе, все як є. Знаю її як облуплену.
— Куди, по-твоєму, діти Тюлю? — зумисне розкручую розмову, хоча ця відвертість мені трохи парить.
— А їй потрібний той Тюля? Він же думає тільки про «зараз» і нічого не бачить наперед…
— А я?
— Ти? Ти… не такий. У тебе життя ніби надійне.
— Яке? — насторожуюся, бо не зовсім розумію почуте.
— Надійне. Воно повільне, але йде по безпечній колії, — спирається на бильце пластмасового крісла і трохи дивно додає. — Ти це добре знаєш, тільки реагуєш… Сонний, як черепаха.
Пауза.
Вона розповідає про свої балачки з Ромою, від чого у мене переймає дух (Рома думає про мене!); відчуваю, що ця мавпа не все говорить, наче дразнить мою цікавість, наче зумисне вимотує мене і хоче, аби я розпитував.
Мишка просить купити пакетик солоних горішків.
Купую. Розриває його зубами, кілька кидає до рота і запиває пивом. Дивлюся, як вона п'є, і мені раптом здається, що її обличчя, рука і бокал зливаються в невиразне ціле. Потім Мишка прикурює і з її нутра повільно виповзає густа, сива, липка маса, розпливається перед моїми очима й підіймається вгору, ніби страшний джин із казки. Простягаю руку до неї, аби пробити цю в'язку запону, а Мишка здивовано підводить очі.
— Ти чьо? Отямлююся, забираю руку.
— Нічого б не їла — тільки горішки.
Що для неї є сенсом життя? — думаю про себе і спостерігаю, як блискавично швидко змінюється її табло: губи жваві, ніби непосидющі, завжди рухаються, очі то скачуть, як дітиська, то примружуються, ніс то розширюється, то видовжується. І взагалі — в неї зараз чомусь тупа, коняча пика. Вдивляюся в її обличчя пильніше.
Пальці підносять до рота горішок, уста швидко його поглинають, щоки розтягуються на кілька секунд у посмішці, в очах спалахує легковажний вогник. Вона пирскає зі сміху, робить великий ковток пива. Зацікавлено стежу далі. Мишка запитливо зиркає і каже, що я зараз нагадую її батька. Мабуть, старий теж любив глюки.
До нас підбігає маленьке замурзане дівчатко з чорнявими очима, простягає руку і мовчки стоїть. «Хочеш морозива?» — запитую, але мала заперечливо хитає головою і несподівано починає читати напам'ять віршика «А я у гай ходила». Мишка сміється і дає їй горішки. Витягую дівчинці п'ять гривень, вона радісно цілує мою руку, від чого мене аж кидає в мороз, і біжить геть. Здається, на руці залишився пекучий шматок її губ.
— Професор…
— У мене є ім'я.
— Добре, не буду. Олег, я справді дівчина легкої поведінки?
Повагом ковтаю мінералку, відчуваю, як вода тече по моєму підборіддю. Витираю рукою губи:
— Занадто легкої поведінки.
— А чьо? — ніби ображено запитує вона.
— Ти надто легко підпускаєш до себе кого не слід.
— А порядні дівчата повинні до себе підпускати надто важко?
— Я цього не казав.
— Тоді у чому справи?
— Ти повинна себе берегти.
— Берегти? Хм. Для кого, якщо не секрет? — із помітним роздратуванням запитує вона, ніби зачепив її за живе й потаємне, за ту тендітну ниточку, яку вона береже від сторонніх.
— Звісно, що не для Басі чи Циркуля. Незадоволено хмикає, жадібно п'є пиво і каже, що я нічого не шарю і взагалі — пхаю свого носа, куди не слід.
— Ти хоча й розумний, але не настільки, як я думала раніше. Чьо всі ви, хто вважає себе розумнішим за інших, любите повчати, ніби мені десять років? Я маю своє життя і не лізу зі своїми сраними порадами у ваше. Дивіться на себе, думайте про те, що ви робите, а не пхайте своїх п'ять копійок у чужі справи. В задниці я бачила всі ваші думки! В задниці!
Пауза.
— Поясни.
— А?
— Поясни.
— Що пояснити?
— Поясни, як можна мої думки помістити тобі в задницю? Це якийсь унікальний випадок, да?
— Ти придурок чи курив?
— Курив.
— Ясно, — одразу втихомирюється і войовничий запал спадає. Мишка лише цьмулить пиво і розглядає випадкових бандерлогів, що проходять повз нас. — Але я не про те. Слухай, якщо маєш тягу. Вася, Циркуль, навіть Тюля та інші — це мої друзі, для яких мені нічого не шкода.
Від почутого аж наближаюся до неї, пляма її обличчя знову ніби розпливається з іншими предметами. Ще ніколи не говорив зі сцикухою про такі особисті речі, що стосуються її поведінки та репутації. Мишка не виявляє жодного сорому, наче розповідає про нещодавнє кіно по телевізору, наче міркує про життя якоїсь нецікавої і мало примітної героїні. Вона навіть отримує задоволення від спілкування зі мною про себе, намагаюся не втрачати нитку розмови, хоча дуже треба відлити.
— Чьо витріщився?
— Просто.
— Думаєш, мені важко подарувати частинку свого тепла?
— Що ти називаєш «частинкою свого тепла»?
— І те, що ти подумав, і те, що значно важливіше.
— Але ж тебе за це зневажають!
— Вони козли! Вони не знають моєї душі і думають, що я проста шлюшка, яку хто завгодно може потрахати і передати іншому. Як ти не розумієш!? — я всіх вас люблю і готова дати все, що маю. Бідон має гроші — і ділиться ними, а я грошей не маю. Зате кожному з вас може бути зі мною приємно. Розумієш?
— І тобі завжди приємно? — у мене мало не встає волосся дибки. — Тобі приємно завжди розсувати ноги перед різними мудаками, брати в руки їхні…
— Ідіот! — гаркає вона, але ніби заспокоюється. — Боже, який ти ще наївний! Звичайно, що ні! Просто я до цього ставлюся по-іншому, ніж ті, яких ви кидали на хор. Ще раз кажу: хочеш?
— Мишка! — Від її слів почуваюся зовсім незручно, бо про такі речі говорить настільки невимушено, наче про вечерю чи купівлю продуктів у магазині.
— Ти чьо? З тобою буде навіть кльово — ти мені подобаєшся. З тобою могла б навіть забути про свої принципи. У нас би непогано вийшло, — регоче.
— Ти любиш ззаду, раком? Прікалуєш, як класно раком!
— Ти сказала «принципи»?
— Да.
— ?
— Тобі можу зробити особливо приємно. Пауза.
Тільки тепер усвідомлюю, наскільки недооцінював Мишку.
Яка вона красива! — думаю про себе і боляче відчуваю жаль до неї, адже в Мишки все могло бути зовсім не так. Вона могла б зустрічатися з тим, кого любить, а згодом одружитися… Знайшла б собі якогось правильного типошу, який ніколи не спав із бабою, і все було б гут! Він би заробляв їй гроші, одягав, любив, вона б може його також любила, народила б йому хлопчика й дівчинку і вони разом гуляли б парком, виховували їх…
— Чого ж ти пішла з Булавкою?
— Це не має значення.
— Як?
— Пішла, щоб відчепився. Пауза.
— А з Циркулем?
— Він скоро загине, його мені просто шкода.
— Не в'їхав… — насторожуюся. Розмова здається тільки тепер поволі стає серйозною і в ній з'являється важлива тєма, таке, чого раніше не було.
— Бідака в житті так і нічого не добився. Ти бачив вчора його очі? Бачив?
— ?
— Чьо витріщився? Він уже вмирає! А його смерть — це тільки остання крапка, яка нічого не вирішує в його долі! Боже, як його шкода, він ще дитина! Дитина! — На її очі навертаються сльози.
Пауза.
— Не йди до цієї Інги, — каже Мишка трохи іншим, спокійнішим тоном. — Ти з нею ніколи не будеш разом. Вона зла. І взагалі — ніяка.
— Чому ти так?..
— Я це знаю, — перебиває вона мене. — Але пояснити не можу. Це не твоє, там багато туману, багато прихованого й чужого. Я відчуваю, а інтуїція в мене — ого-ого! Вона нещира. Згадаєш мої слова.
Пауза.
Дивлюся на неї, наче на літню жінку, яка пояснила мені сенс життя. Кажу Мишці, що тобі треба негайно виїжджати звідси і ніколи в цю помийну яму не повертатися, вийти заміж, стати на ноги і згадувати минулі кошмари, як неприємний сон. Сумно сміється і киває головою, що все говорю вірно, тільки одного не розумію — нема куди їхати, бо тут — батьки, дитинство, друзі, рідні вулиці. Пропоную їй поступати зі мною в університет — можна поїхати в далеке-далеке місто і почати нове життя. Не погоджується — каже, що до науки не має особливого тяги, хоча непогано грає на піаніно і навіть скінчила музичну школу.
— Подумай! Чорт би тебе побрав! У тебе все попереду! Тут нема на що сподіватися. Хіба ти не бачиш? Хіба ти не бачиш, що буде через п'ять, десять років? Хіба ти не бачиш? Всі наші «подвиги» — лажа, дешева лажа! У майбутньому цього не буде, а буде в кожного своє нормальне життя. Доганяєш?
— У тебе відкрите серце, але моє життя належить тільки мені, тому я нікого не буду слухати. Прікалуєш, мені навіть пропонували їхати на панель в Арабські емірати, обіцяли гарні гроші.
Аж відкриваю рота: невже знову кудись влипла?
— Відмовилася. Навіщо мені бабки? — пирскає вона зі сміху. — Араби, мабуть, такі смішні, коли трахаються. Заслинені, лисі, смагляві. Гидота!
Легкий вітер несподівано сильнішає і дерева сполохано шелестять листям. Старий дідок неподалік літньої кав'ярні розклав на асфальті саморобні віники. До нього підходить жінка з маленькою дитиною на руках, бере один із віників у руку, розглядає, говорить із дідом і купує. Два міліціонери, здається сержанти, зупиняють ватагу засмаглих виходиш із Середньої Азії і перевіряють їхні документи. Ліниво стежу за ними, неохота йти до Інги.
Замовляю для Мишки ще бокал пива, від чого вона жвавішає і розповідає про минуле літо, коли на пляжі випила аж п'ять пляшок пива, уявляєш, п'ять пляшок! я ж так ніколи багато не пила! а тут за один раз — і стільки!
Позіхаючи, попиваю мінералку і дивуюся: деколи Мишка може стати повною кретинкою, починає втомлювати і дратувати, а деколи слухаєш — очі хочуть повискакувати з орбіт — настільки переконливо сперечається і доводить власну думку. Хоча, якби Мишку забрати з цього міста, добре вимити, одягнути, стерти облуплений лак на нігтях, зробити гарну зачіску, полікувати передній зуб, який темніє, а головне — повністю змінити середовище, примусити її вчитися. Від цього, мабуть, у неї могли виникнути нові захоплення і з'явитися нові позитивні (позитивні? — гарне слово!) друзі, — може тільки тоді б це затаскане і нікому не потрібне дівчатко перетворилося в елегантну леді, яку хотілося б натягнутії і не згадувати про її гаряче й колективне «вчора». А й справді: хто знає минуле цих правильних, бездоганних культурних панн?
— Зателефонуй їй, — повертає мене до реальності Мишка.
— Що? — ніби отямлююся від її несподіваних слів. Вона лукаво на мене дивиться, погрожує вказівним пальчиком.
— Не прикидайся! Ти прекрасно знаєш.
Що я «прекрасно знаю»? Невже вона знову про Рому? Невже помітно, що Рома мені подобається? Мабуть так, якщо це бачить Мишка, яка сприймає все дуже просто й прямолінійно.
— Я люблю її. І нічого не можу зробити. Нічого.
— У тебе нема сили волі. Все можна змінити — треба хотіти. Тільки спершу розберися у собі, бо у тебе, Професор, сам чорт деколи не в'їде. Читаєш багато? Від цього можуть мозги задиміти.
— Ти права.
На проясненому обличчі Мишки з'являється ледь помітна посмішка, так посміхаються переможці, або ж ті, хто бачить чуже безсилля. За себе прикро: дозволив так довго копирсатися в моєму неспокої. Крім того, Мишка тріпло, якого ще світ не бачив.
От гівнючка, залізла, куди не слід! Який я ідіот!
Бідон правду каже: їм нічого не можна розповідати, бо від цього всі нещастя.
11
12
Ковбасить конкретно.
Вона живе за два квартали. Можна проїхати кілька зупинок тролейбусом або автобусом, але волію пройтися, бо так менше на шляху трапляється людей. А ще треба купити квіти для іменинниці, заради них вийшов на годину раніше з дому.
Перед моїм поглядом простягаються невиразні силуети будинків, які непомітно зливаються з небом — сіре з синім. Нечіткі контури дерев поволі потопають у місиві інших предметів. Випадкові бандерлоги хаотичними плямами проповзають по різні боки від мене. Чорні шмати птахів дзвінкоголосо зависають над моєю головою.
Я йду, бля.
У вікні тролейбуса помічаю Мишку. Яка в неї тупа хліборізка, коли вона думає про своє! Дивуюся, як мені вдалося побачити її у здоровій металевій коробці, що стала перед світлофором поруч на дорозі. Через тьмяні вікна бачу розмиті обличчя пасажирів, серед яких нерухома посмішка Мишки: вона, мабуть, цієї миті мріє; силкуюся вхопити її згустком своєї руки, який видовжується у порожнечу.
Як мене ковбасить!
Мишка сходить на зупинці, яка за метрів п'ятдесят попереду від мене. Вона виглядає трохи відмороженою. Підходить до невеликого кіоску, витягує, здається, бабки, простягає у віконце. Очікуючи, блукає поглядом навколо, повертає голову в мій бік і раптом помічає.
Шєт! Я так поспішаю! Мишка махає мені рукою. Відкриває щойно куплену пачку цигарок, прикурює від запальнички. Наближаюся. Вона буквально прилипає до мене зі своїми дурнуватими запитаннями, якими завжди має звичку втомлювати і дратувати. Єдиною причиною такої уваги з її боку було те, що вона хотіла зі мною зустрічатися (зустрічатися?), але на це ніколи не вівся — не вилазив на неї по-п'яній, коли пропонувала свої розчепірені ноги.
— Куди такий нафарширований?
— До Інги, — намагаюся розгледіти її обличчя, але воно раптом втрачає свою реальність і перетворюється в суцільну пляму.
— Давно хотіла запитати, — хижо дивиться своїми хитрими очима. — А вона в тебе бере?
— Чого хвилюєшся? Може, заздриш? Якщо дами про таке запитують, значить… — починаю реготати. — Значить це їх тривожить і в них є деякі проблеми. Єс?
— Дурак!
— Ну, ну, не треба, — хапаю її за руку. — Пробач, я трохи загнався.
— Ти забагато загнався. Від кого, від кого, а від тебе, Професор, я такого не чекала. Ти ж не такий…
— Більше не буду. Ну?
— Добре, так і бути — пробачаю. Але востаннє! Зрозумів?
— Да.
— Слухай, і що ж ти такого в ній знайшов?
— Не догнав…
— Ну, як би тобі це пояснити… У неї ж такі делікатні батьки. І вона вся така… мабуть, не знає, як виглядає… — пирскає Мишка зі сміху і показує очима на мою ширінку. Мацаю руками, чи все гаразд.
— Це все?
— Ти образився?
— Да.
— Пробач, більше не буду, — вона раптом стає серйозною, обличчя попри жахливу невиразність суворішає. — Пригости пивом, я давно з тобою не говорила наодинці. Ну, не будь жмотом, як Вася Булавка, придурок відморожений. Уявляєш, такого жлоба ще не бачила — вчора — якусь кончєну сігарєту — і ту зажав! Чьмо! Прікалуєш? А всім хвалиться, які в нього багаті батьки і родичі, що все можуть купити… Не люблю таких… Тільки про себе думають…
Сідаємо за столик під великою парасолькою літньої кав'ярні, замовляю бокал світлого пива і пляшку мінералки для себе. Дивлюся на повільну роботу продавщиці, як ліниво вона відкручує краник і як ліниво з нього тече темнувата рідина у нахилений бокал, збиваючись у білу-білу піну. Але все раптом втрачає свої контури і зливається у різнокольорову фігуру, в якої ледь помітні ознаки руху. Мене гребе конкретно.
Сидимо мовчки. Мишка крутиться, як ненормальна, головою тільки — туди-сюди, наче виглядає потрібну їй людину. Деколи її погляд затримується на мені.
— Що з тобою?
— А? — ніби повертається вона до тями. — Я просто задумалася.
— Про що?
— А, — махає рукою, ніби не не варто уваги.
— Ну, давай, розповідай, — підштовхую її.
— Словом, я познайомилася з тусньою цікавою…
— Хто такі, з нами щось мутили?
— Ти неправильно зрозумів. Вони не по цих ділах.
— Пенсіонери чи менти?
— Дурак. Це сумирні, тихі люди.
— Це ті, що в морзі?
— А? — ніби не дочуває моїх слів Мишка, не підозрюючи, що я жартую. Із серйозним виглядом прикурює.
— Я кажу — трупи, чи що?
— От дурак! — гнівається вона. — Свідки Єгови. Знаєш, є такі віруючі.
— Знаю. А то подумав, що ти знову в якусь лажу влипла. Вони люблять народішко кидати, особливо на квартири.
— От мудак, — із досадою промовляє вона. Пауза.
— Чьо більше нічого не питаєш?
— Все ясно.
— Що ясно?
— Ну, віра, молитви… віруси.
— Пху, дурак! А ще тебе Професором називають.
— Ти, може, хочеш, щоб я тобі лекцію з історії прочитав? Отаких, як ти, вони й шукають, бо легше на мозги капати і лапшу на вуха вішати. Що вони чесали? Що всі навколо по-ідіотському живуть, тільки вони по правильних розкладах? Да?
— Да ну тебе! — дратується. — Я просто з тобою хотіла поговорити, як з розумною людиною, а ти…
— Мишка… Пауза.
— Мишка, я не навмисне. Зрозумій тільки одне, секти стають популярними тільки тоді, коли людям стає галімо і вони в них радо йдуть, бо тільки там нібито є порятунок. Це як наркота, шариш? От і все, що я хотів тобі сказати. Не ображайся.
— А хіба це погано, якщо тільки там є порятунок?
— Не знаю. Пауза.
Мовчки бавиться запальничкою.
— Чьо ти не з Ромою?
Мало не роззявляю рота від цього несподіваного запитання.
Чому це її хвилює? Хіба вже щось пронюхала…
Пауза.
Мишка прикурює, пригублює пиво й очікуючи оглядає мене.
— А чому я повинен бути з нею?
— Хіба не знаєш?
— Не догнав.
— Ти ще такий маленький? — пирскає вона зі сміху, від чого у виразі її обличчя з'являються хижі неприємні риси; хочеться на неї крикнути, аби стриманіше себе поводила.
Ця загадковість починає трохи дратувати, але я швидко заспокоююся, бо добре знаю кокетливу вдачу Мишки. Спершу поламається трохи, ніби покаже, яка вона крута, що без неї нічого не відбувається і що все їй відомо, а потім сама все викладе, все як є. Знаю її як облуплену.
— Куди, по-твоєму, діти Тюлю? — зумисне розкручую розмову, хоча ця відвертість мені трохи парить.
— А їй потрібний той Тюля? Він же думає тільки про «зараз» і нічого не бачить наперед…
— А я?
— Ти? Ти… не такий. У тебе життя ніби надійне.
— Яке? — насторожуюся, бо не зовсім розумію почуте.
— Надійне. Воно повільне, але йде по безпечній колії, — спирається на бильце пластмасового крісла і трохи дивно додає. — Ти це добре знаєш, тільки реагуєш… Сонний, як черепаха.
Пауза.
Вона розповідає про свої балачки з Ромою, від чого у мене переймає дух (Рома думає про мене!); відчуваю, що ця мавпа не все говорить, наче дразнить мою цікавість, наче зумисне вимотує мене і хоче, аби я розпитував.
Мишка просить купити пакетик солоних горішків.
Купую. Розриває його зубами, кілька кидає до рота і запиває пивом. Дивлюся, як вона п'є, і мені раптом здається, що її обличчя, рука і бокал зливаються в невиразне ціле. Потім Мишка прикурює і з її нутра повільно виповзає густа, сива, липка маса, розпливається перед моїми очима й підіймається вгору, ніби страшний джин із казки. Простягаю руку до неї, аби пробити цю в'язку запону, а Мишка здивовано підводить очі.
— Ти чьо? Отямлююся, забираю руку.
— Нічого б не їла — тільки горішки.
Що для неї є сенсом життя? — думаю про себе і спостерігаю, як блискавично швидко змінюється її табло: губи жваві, ніби непосидющі, завжди рухаються, очі то скачуть, як дітиська, то примружуються, ніс то розширюється, то видовжується. І взагалі — в неї зараз чомусь тупа, коняча пика. Вдивляюся в її обличчя пильніше.
Пальці підносять до рота горішок, уста швидко його поглинають, щоки розтягуються на кілька секунд у посмішці, в очах спалахує легковажний вогник. Вона пирскає зі сміху, робить великий ковток пива. Зацікавлено стежу далі. Мишка запитливо зиркає і каже, що я зараз нагадую її батька. Мабуть, старий теж любив глюки.
До нас підбігає маленьке замурзане дівчатко з чорнявими очима, простягає руку і мовчки стоїть. «Хочеш морозива?» — запитую, але мала заперечливо хитає головою і несподівано починає читати напам'ять віршика «А я у гай ходила». Мишка сміється і дає їй горішки. Витягую дівчинці п'ять гривень, вона радісно цілує мою руку, від чого мене аж кидає в мороз, і біжить геть. Здається, на руці залишився пекучий шматок її губ.
— Професор…
— У мене є ім'я.
— Добре, не буду. Олег, я справді дівчина легкої поведінки?
Повагом ковтаю мінералку, відчуваю, як вода тече по моєму підборіддю. Витираю рукою губи:
— Занадто легкої поведінки.
— А чьо? — ніби ображено запитує вона.
— Ти надто легко підпускаєш до себе кого не слід.
— А порядні дівчата повинні до себе підпускати надто важко?
— Я цього не казав.
— Тоді у чому справи?
— Ти повинна себе берегти.
— Берегти? Хм. Для кого, якщо не секрет? — із помітним роздратуванням запитує вона, ніби зачепив її за живе й потаємне, за ту тендітну ниточку, яку вона береже від сторонніх.
— Звісно, що не для Басі чи Циркуля. Незадоволено хмикає, жадібно п'є пиво і каже, що я нічого не шарю і взагалі — пхаю свого носа, куди не слід.
— Ти хоча й розумний, але не настільки, як я думала раніше. Чьо всі ви, хто вважає себе розумнішим за інших, любите повчати, ніби мені десять років? Я маю своє життя і не лізу зі своїми сраними порадами у ваше. Дивіться на себе, думайте про те, що ви робите, а не пхайте своїх п'ять копійок у чужі справи. В задниці я бачила всі ваші думки! В задниці!
Пауза.
— Поясни.
— А?
— Поясни.
— Що пояснити?
— Поясни, як можна мої думки помістити тобі в задницю? Це якийсь унікальний випадок, да?
— Ти придурок чи курив?
— Курив.
— Ясно, — одразу втихомирюється і войовничий запал спадає. Мишка лише цьмулить пиво і розглядає випадкових бандерлогів, що проходять повз нас. — Але я не про те. Слухай, якщо маєш тягу. Вася, Циркуль, навіть Тюля та інші — це мої друзі, для яких мені нічого не шкода.
Від почутого аж наближаюся до неї, пляма її обличчя знову ніби розпливається з іншими предметами. Ще ніколи не говорив зі сцикухою про такі особисті речі, що стосуються її поведінки та репутації. Мишка не виявляє жодного сорому, наче розповідає про нещодавнє кіно по телевізору, наче міркує про життя якоїсь нецікавої і мало примітної героїні. Вона навіть отримує задоволення від спілкування зі мною про себе, намагаюся не втрачати нитку розмови, хоча дуже треба відлити.
— Чьо витріщився?
— Просто.
— Думаєш, мені важко подарувати частинку свого тепла?
— Що ти називаєш «частинкою свого тепла»?
— І те, що ти подумав, і те, що значно важливіше.
— Але ж тебе за це зневажають!
— Вони козли! Вони не знають моєї душі і думають, що я проста шлюшка, яку хто завгодно може потрахати і передати іншому. Як ти не розумієш!? — я всіх вас люблю і готова дати все, що маю. Бідон має гроші — і ділиться ними, а я грошей не маю. Зате кожному з вас може бути зі мною приємно. Розумієш?
— І тобі завжди приємно? — у мене мало не встає волосся дибки. — Тобі приємно завжди розсувати ноги перед різними мудаками, брати в руки їхні…
— Ідіот! — гаркає вона, але ніби заспокоюється. — Боже, який ти ще наївний! Звичайно, що ні! Просто я до цього ставлюся по-іншому, ніж ті, яких ви кидали на хор. Ще раз кажу: хочеш?
— Мишка! — Від її слів почуваюся зовсім незручно, бо про такі речі говорить настільки невимушено, наче про вечерю чи купівлю продуктів у магазині.
— Ти чьо? З тобою буде навіть кльово — ти мені подобаєшся. З тобою могла б навіть забути про свої принципи. У нас би непогано вийшло, — регоче.
— Ти любиш ззаду, раком? Прікалуєш, як класно раком!
— Ти сказала «принципи»?
— Да.
— ?
— Тобі можу зробити особливо приємно. Пауза.
Тільки тепер усвідомлюю, наскільки недооцінював Мишку.
Яка вона красива! — думаю про себе і боляче відчуваю жаль до неї, адже в Мишки все могло бути зовсім не так. Вона могла б зустрічатися з тим, кого любить, а згодом одружитися… Знайшла б собі якогось правильного типошу, який ніколи не спав із бабою, і все було б гут! Він би заробляв їй гроші, одягав, любив, вона б може його також любила, народила б йому хлопчика й дівчинку і вони разом гуляли б парком, виховували їх…
— Чого ж ти пішла з Булавкою?
— Це не має значення.
— Як?
— Пішла, щоб відчепився. Пауза.
— А з Циркулем?
— Він скоро загине, його мені просто шкода.
— Не в'їхав… — насторожуюся. Розмова здається тільки тепер поволі стає серйозною і в ній з'являється важлива тєма, таке, чого раніше не було.
— Бідака в житті так і нічого не добився. Ти бачив вчора його очі? Бачив?
— ?
— Чьо витріщився? Він уже вмирає! А його смерть — це тільки остання крапка, яка нічого не вирішує в його долі! Боже, як його шкода, він ще дитина! Дитина! — На її очі навертаються сльози.
Пауза.
— Не йди до цієї Інги, — каже Мишка трохи іншим, спокійнішим тоном. — Ти з нею ніколи не будеш разом. Вона зла. І взагалі — ніяка.
— Чому ти так?..
— Я це знаю, — перебиває вона мене. — Але пояснити не можу. Це не твоє, там багато туману, багато прихованого й чужого. Я відчуваю, а інтуїція в мене — ого-ого! Вона нещира. Згадаєш мої слова.
Пауза.
Дивлюся на неї, наче на літню жінку, яка пояснила мені сенс життя. Кажу Мишці, що тобі треба негайно виїжджати звідси і ніколи в цю помийну яму не повертатися, вийти заміж, стати на ноги і згадувати минулі кошмари, як неприємний сон. Сумно сміється і киває головою, що все говорю вірно, тільки одного не розумію — нема куди їхати, бо тут — батьки, дитинство, друзі, рідні вулиці. Пропоную їй поступати зі мною в університет — можна поїхати в далеке-далеке місто і почати нове життя. Не погоджується — каже, що до науки не має особливого тяги, хоча непогано грає на піаніно і навіть скінчила музичну школу.
— Подумай! Чорт би тебе побрав! У тебе все попереду! Тут нема на що сподіватися. Хіба ти не бачиш? Хіба ти не бачиш, що буде через п'ять, десять років? Хіба ти не бачиш? Всі наші «подвиги» — лажа, дешева лажа! У майбутньому цього не буде, а буде в кожного своє нормальне життя. Доганяєш?
— У тебе відкрите серце, але моє життя належить тільки мені, тому я нікого не буду слухати. Прікалуєш, мені навіть пропонували їхати на панель в Арабські емірати, обіцяли гарні гроші.
Аж відкриваю рота: невже знову кудись влипла?
— Відмовилася. Навіщо мені бабки? — пирскає вона зі сміху. — Араби, мабуть, такі смішні, коли трахаються. Заслинені, лисі, смагляві. Гидота!
Легкий вітер несподівано сильнішає і дерева сполохано шелестять листям. Старий дідок неподалік літньої кав'ярні розклав на асфальті саморобні віники. До нього підходить жінка з маленькою дитиною на руках, бере один із віників у руку, розглядає, говорить із дідом і купує. Два міліціонери, здається сержанти, зупиняють ватагу засмаглих виходиш із Середньої Азії і перевіряють їхні документи. Ліниво стежу за ними, неохота йти до Інги.
Замовляю для Мишки ще бокал пива, від чого вона жвавішає і розповідає про минуле літо, коли на пляжі випила аж п'ять пляшок пива, уявляєш, п'ять пляшок! я ж так ніколи багато не пила! а тут за один раз — і стільки!
Позіхаючи, попиваю мінералку і дивуюся: деколи Мишка може стати повною кретинкою, починає втомлювати і дратувати, а деколи слухаєш — очі хочуть повискакувати з орбіт — настільки переконливо сперечається і доводить власну думку. Хоча, якби Мишку забрати з цього міста, добре вимити, одягнути, стерти облуплений лак на нігтях, зробити гарну зачіску, полікувати передній зуб, який темніє, а головне — повністю змінити середовище, примусити її вчитися. Від цього, мабуть, у неї могли виникнути нові захоплення і з'явитися нові позитивні (позитивні? — гарне слово!) друзі, — може тільки тоді б це затаскане і нікому не потрібне дівчатко перетворилося в елегантну леді, яку хотілося б натягнутії і не згадувати про її гаряче й колективне «вчора». А й справді: хто знає минуле цих правильних, бездоганних культурних панн?
— Зателефонуй їй, — повертає мене до реальності Мишка.
— Що? — ніби отямлююся від її несподіваних слів. Вона лукаво на мене дивиться, погрожує вказівним пальчиком.
— Не прикидайся! Ти прекрасно знаєш.
Що я «прекрасно знаю»? Невже вона знову про Рому? Невже помітно, що Рома мені подобається? Мабуть так, якщо це бачить Мишка, яка сприймає все дуже просто й прямолінійно.
— Я люблю її. І нічого не можу зробити. Нічого.
— У тебе нема сили волі. Все можна змінити — треба хотіти. Тільки спершу розберися у собі, бо у тебе, Професор, сам чорт деколи не в'їде. Читаєш багато? Від цього можуть мозги задиміти.
— Ти права.
На проясненому обличчі Мишки з'являється ледь помітна посмішка, так посміхаються переможці, або ж ті, хто бачить чуже безсилля. За себе прикро: дозволив так довго копирсатися в моєму неспокої. Крім того, Мишка тріпло, якого ще світ не бачив.
От гівнючка, залізла, куди не слід! Який я ідіот!
Бідон правду каже: їм нічого не можна розповідати, бо від цього всі нещастя.
11
Спекавшись Мишки і витративши на порожні балачки з цією хвойдою купу часу, розлючений поспішаю до будинку Інги і намагаюся більше ні з ким не бачитися, аби, не дай Боже, знову не встряти в ідіотську розмову з випадковим знайомим, якому раптом закортіло би потеревенити про погоду, про свої мудацькі проблеми чи про чутки з життя наших спільних приятелів. У багатьох людей є погана звичка — звалюватися на голову тоді, коли їх не чекаєш і не хочеш бачити, коли поспішаєш у важливих справах; у такі хвилини ці недоумки, як правило, нічого не підозрюють і ляпають язиками, від чого хочеться їх хлопнути.
На тролейбусній зупинці у літньої жінки із виснаженим обличчям купую невеликий букетик квітів. Вона порпається в нагрудному гаманці, але ніяк не може дорахуватися здачі. Це мене трохи дратує, кажу, аби залишила гроші собі. Вона вдячно бажає здоров'я і щастя і, коли віддаляюся від неї на десяток метрів, виразно чую тихі слова подяки. Я, мабуть, перший покупець у неї за цей день.
Заходжу у під'їзд, кілька бабусь із кобилячими обличчями похитуються на місці, наче рибальські човни на морі. Жовта, як диня, бабуся з червонющим розплющеним носом, запитує «до кого?». На кілька секунд мені віднімає мову, нічого не можу сказати, поки не кладу руку на серце і не зізнаюся, що я — наркоман, проживаю біля смітника на останньому поверсі.
Вони перелякано перешіптуються і не зводять з мене очей, вивчають із ніг до голови, а одна з них — у темній хустині із дурнуватими квіточками — голосно каже «це бандит!».
Гарний початок, нічого не скажеш.
Перед дверима квартири ще раз себе оглядаю, все, здається, на місці, на костюмі нема ніяких плям, ширінка застібнута, штани не пожмакані. Щоправда, по обличчю ніби бігають мурашки. Страшенно чухається ніс і щоки. Сильно розтираю долонями лице. Сіру гидоту схаркую на сходи.
Відчиняє батько Інги — високий охайний чоловік у позолочених окулярах, які дивним чином тримаються на кінчику носа. Злегка схиляє наперед голову й уважно дивиться на мене з-під густих чорних брів. Його зверхній і трохи пихатий погляд, яким, як правило, оцінюють людей, що стоять на кілька сходинок нижче, мені одразу не подобається. Відчуваю, що нервую, здається, він це бачить, бо надто повільно й ретельно оглядає. Батько Інги мляво вимовляє привітання, наче воно відірвало його від нагальної й важливої роботи, потім таким же голосом, здається, запрошує пройти. Не можу второпати: це насправді так, чи просто здалося? Тому й надалі стою, ніби вкопаний.
— Доброго дня, заходьте, — виринає з-за його спини усміхнене обличчя матері Інги, сорокарічної привабливої блондинки з помітно хворобливим виглядом, наче вона кілька ночей не спала. Жінка із надто щирою посмішкою задає ввічливі і трохи банальні запитання про мої справи (ніби маю справи) та іншу муру, зізнається, що чула про мене багато хорошого (?). Одразу дивуюся, бо нічого хорошого у своєму житті ще не встиг зробити.
Почуваюся незграбно і занепадаю духом. Інга так і не вийшла, забігавшись на кухні, а ще цей триклятий костюм, шєт, в якому схожий на ідіота і не можу природно рухатися. Одяг має здатність змінювати людину: якби ходив, приміром, у трусах, то ніколи б не поводився так, як поводишся у костюмі.
Втім невдовзі до мене вибігає сестричка Інги — семилітня, якщо не помиляюсь, Галинка. Поволі звикаю до обстановки. Дарую їй маленький букетик квітів і м'якого ведмедика. Вона радісно вигукує своє захоплення і біжить у дитячу кімнату, де галасують інші дітлахи.
— Проходьте до чоловіків, — запрошує мене мати Інги у вітальню, де стоїть дим коромислом, в Якому сперечаються кілька грубих голосів.
Краєчком ока помічаю на кухні заклопотану Інгу, вона бачить мене, кутиками губ легко посміхається і густо червоніє.
У мене виникає почуття досади від цієї квартири. Куди не глянь всюди купа зайвих речей: всілякі статуетки, сувенірчики, календарики, годинники, вазочки, гумові іграшки, вироби з дерева й скла: хатинки з ялиночками, рибини, слоники, лебеді й метелики, літачки і ще всіляке інше лайно. Розглядати все це вкрай важко, бо предмети мають погану звичку розпливатися й непомітно перетікати в інші, через що змушений зосереджувати на них погляд.
Нестерпно хочу відлити. Нікому нічого не кажучи, забігаю в туалет, дістаю свого вірного друга, тиснуся, але з нього падає тільки кілька краплинок. Тиснуся ще дужче — безрезультатно. Заправляюся, зливаю воду, але почуття нужди не покидає. Гребе ще більше.
Батько Інги представляє мене двом серйозним бандерлогам у темних костюмах, які мляво на кілька секунд повертають свої пластилінові пики, легко кивають головами і кисло подають правиці для потиску. Одразу забуваю, як їх звати, і сідаю в м'яке крісло у кутку просторої вітальні. На стінах висить всіляка народна мура: вишивані рушнички, солом'яний капелюх, здається, старий козацький пояс, портрет Шевченка, щоправда, трохи з косоокими очима (мабуть, мазанина одного з місцевих придурків); на гарнітурі — також купа мотлоху: здається, дерев'яні вироби, які ніяк не можу визначити, бо вони трохи розпливаються.
Як мене гребе! Бля, як мене гребе!
— Ви читали, що той старий йолоп Гладчук написав у своїй останній статті? — звертається до Інгиного батька лисуватий бородань із недобрими очима.
— А що?
— Він пише, що в сімдесятих був у націоналістичному підпіллі! Що читав вірші Маланюка! Але ж це брехня! Він тоді був парторгом і тероризував неблагонадійних студентів, виганяв їх з університету, а кількох здав КГБ. А тепер пхається у сподвижники нації! Що відбувається!? Що діється з людьми? Вони наче з глузду скочуються! Як так можна відверто брехати? Як можна на очах у всіх змінювати свої кольори? Ми ж усі були під більшовиками і займалися своїми улюбленими справами, якими займаємося досі… Нічого не розумію…
— От, нікчема! — вставляє слівце худорлявий завідувач якоїсь кафедри з дуже довгою назвою. — Це ж треба, такі запроданці і в наш час біля керма! Хто б міг подумати…
Жінки поспіхом доносять на святковий стіл страви, під їхніми ногами бігають дітлахи, галасують, через що змушують дорослих робити їм зауваження. Мій ніс відчуває справжнє блаженство. Заплющую очі, аби краще вловлювати запахи страв. Здається, пахне шинкою, м'ясним салатом, червоною ікрою, бутербродами зі шпротами, з кухні лине запах фаршированого перця, здається, голубців і взагалі — смакоти. Нестерпно хочу їсти, але ніхто поки не сідає за стіл: жінки ходять туди-сюди, бандерлоги у випрасуваних костюмах далі базарять.
Яка приємна каторга! — їсти, навіть не їсти, а пожирати, поглинати великими кількостями!
Бля, як мене пре!
На тролейбусній зупинці у літньої жінки із виснаженим обличчям купую невеликий букетик квітів. Вона порпається в нагрудному гаманці, але ніяк не може дорахуватися здачі. Це мене трохи дратує, кажу, аби залишила гроші собі. Вона вдячно бажає здоров'я і щастя і, коли віддаляюся від неї на десяток метрів, виразно чую тихі слова подяки. Я, мабуть, перший покупець у неї за цей день.
Заходжу у під'їзд, кілька бабусь із кобилячими обличчями похитуються на місці, наче рибальські човни на морі. Жовта, як диня, бабуся з червонющим розплющеним носом, запитує «до кого?». На кілька секунд мені віднімає мову, нічого не можу сказати, поки не кладу руку на серце і не зізнаюся, що я — наркоман, проживаю біля смітника на останньому поверсі.
Вони перелякано перешіптуються і не зводять з мене очей, вивчають із ніг до голови, а одна з них — у темній хустині із дурнуватими квіточками — голосно каже «це бандит!».
Гарний початок, нічого не скажеш.
Перед дверима квартири ще раз себе оглядаю, все, здається, на місці, на костюмі нема ніяких плям, ширінка застібнута, штани не пожмакані. Щоправда, по обличчю ніби бігають мурашки. Страшенно чухається ніс і щоки. Сильно розтираю долонями лице. Сіру гидоту схаркую на сходи.
Відчиняє батько Інги — високий охайний чоловік у позолочених окулярах, які дивним чином тримаються на кінчику носа. Злегка схиляє наперед голову й уважно дивиться на мене з-під густих чорних брів. Його зверхній і трохи пихатий погляд, яким, як правило, оцінюють людей, що стоять на кілька сходинок нижче, мені одразу не подобається. Відчуваю, що нервую, здається, він це бачить, бо надто повільно й ретельно оглядає. Батько Інги мляво вимовляє привітання, наче воно відірвало його від нагальної й важливої роботи, потім таким же голосом, здається, запрошує пройти. Не можу второпати: це насправді так, чи просто здалося? Тому й надалі стою, ніби вкопаний.
— Доброго дня, заходьте, — виринає з-за його спини усміхнене обличчя матері Інги, сорокарічної привабливої блондинки з помітно хворобливим виглядом, наче вона кілька ночей не спала. Жінка із надто щирою посмішкою задає ввічливі і трохи банальні запитання про мої справи (ніби маю справи) та іншу муру, зізнається, що чула про мене багато хорошого (?). Одразу дивуюся, бо нічого хорошого у своєму житті ще не встиг зробити.
Почуваюся незграбно і занепадаю духом. Інга так і не вийшла, забігавшись на кухні, а ще цей триклятий костюм, шєт, в якому схожий на ідіота і не можу природно рухатися. Одяг має здатність змінювати людину: якби ходив, приміром, у трусах, то ніколи б не поводився так, як поводишся у костюмі.
Втім невдовзі до мене вибігає сестричка Інги — семилітня, якщо не помиляюсь, Галинка. Поволі звикаю до обстановки. Дарую їй маленький букетик квітів і м'якого ведмедика. Вона радісно вигукує своє захоплення і біжить у дитячу кімнату, де галасують інші дітлахи.
— Проходьте до чоловіків, — запрошує мене мати Інги у вітальню, де стоїть дим коромислом, в Якому сперечаються кілька грубих голосів.
Краєчком ока помічаю на кухні заклопотану Інгу, вона бачить мене, кутиками губ легко посміхається і густо червоніє.
У мене виникає почуття досади від цієї квартири. Куди не глянь всюди купа зайвих речей: всілякі статуетки, сувенірчики, календарики, годинники, вазочки, гумові іграшки, вироби з дерева й скла: хатинки з ялиночками, рибини, слоники, лебеді й метелики, літачки і ще всіляке інше лайно. Розглядати все це вкрай важко, бо предмети мають погану звичку розпливатися й непомітно перетікати в інші, через що змушений зосереджувати на них погляд.
Нестерпно хочу відлити. Нікому нічого не кажучи, забігаю в туалет, дістаю свого вірного друга, тиснуся, але з нього падає тільки кілька краплинок. Тиснуся ще дужче — безрезультатно. Заправляюся, зливаю воду, але почуття нужди не покидає. Гребе ще більше.
Батько Інги представляє мене двом серйозним бандерлогам у темних костюмах, які мляво на кілька секунд повертають свої пластилінові пики, легко кивають головами і кисло подають правиці для потиску. Одразу забуваю, як їх звати, і сідаю в м'яке крісло у кутку просторої вітальні. На стінах висить всіляка народна мура: вишивані рушнички, солом'яний капелюх, здається, старий козацький пояс, портрет Шевченка, щоправда, трохи з косоокими очима (мабуть, мазанина одного з місцевих придурків); на гарнітурі — також купа мотлоху: здається, дерев'яні вироби, які ніяк не можу визначити, бо вони трохи розпливаються.
Як мене гребе! Бля, як мене гребе!
— Ви читали, що той старий йолоп Гладчук написав у своїй останній статті? — звертається до Інгиного батька лисуватий бородань із недобрими очима.
— А що?
— Він пише, що в сімдесятих був у націоналістичному підпіллі! Що читав вірші Маланюка! Але ж це брехня! Він тоді був парторгом і тероризував неблагонадійних студентів, виганяв їх з університету, а кількох здав КГБ. А тепер пхається у сподвижники нації! Що відбувається!? Що діється з людьми? Вони наче з глузду скочуються! Як так можна відверто брехати? Як можна на очах у всіх змінювати свої кольори? Ми ж усі були під більшовиками і займалися своїми улюбленими справами, якими займаємося досі… Нічого не розумію…
— От, нікчема! — вставляє слівце худорлявий завідувач якоїсь кафедри з дуже довгою назвою. — Це ж треба, такі запроданці і в наш час біля керма! Хто б міг подумати…
Жінки поспіхом доносять на святковий стіл страви, під їхніми ногами бігають дітлахи, галасують, через що змушують дорослих робити їм зауваження. Мій ніс відчуває справжнє блаженство. Заплющую очі, аби краще вловлювати запахи страв. Здається, пахне шинкою, м'ясним салатом, червоною ікрою, бутербродами зі шпротами, з кухні лине запах фаршированого перця, здається, голубців і взагалі — смакоти. Нестерпно хочу їсти, але ніхто поки не сідає за стіл: жінки ходять туди-сюди, бандерлоги у випрасуваних костюмах далі базарять.
Яка приємна каторга! — їсти, навіть не їсти, а пожирати, поглинати великими кількостями!
Бля, як мене пре!
12
Нарешті всі сідають. Скриплять крісла, стукотить посуд, руки тягнуться до тарілок із наїдками. Також не відстаю. А хулі? Хапаю велику кришталеву салатницю і накидаю собі велику піраміду салату «мімоза». Інга дивиться здивовано, але не звертаю на неї жодної уваги. Взагалі, стежити за людиною, коли вона їсть, — це просто свинство, це те саме, що підглядати, коли дрочать.
Батько Інги відкриває пляшку шампанського. Карооке симпатичне дитя, статі і віку якого не можу визначити і яке посадили поруч, одразу починає дратувати: ніяк не заспокоїться, погойдує ногами під столом, вдаряючи мене в ногу. Це створіння хочеться задушити, або, принаймні, дати в симпатичного білявого лобика міцного щигля.
Батько Інги виголошує на честь Галинки тост, вона сяє від радості й задоволення. Придивляюся до неї і бачу (хоча табло цієї гівнючки час від часу перетворюється на сіру пляму), що з роками це буде надзвичайно вродлива сцикуха, можливо, красивіша від своєї старшої сестри, яку, признатися, книжки і надмірні знання починають гробити, від чого вона в'яне. Ще кілька років — і серйозність зробить її горбатою.
Худорлява жіночка з кривим носом у червоному платті, яка сидить поруч, запитує, що мені кинути. Чемно дякую.
Батько Інги відкриває пляшку шампанського. Карооке симпатичне дитя, статі і віку якого не можу визначити і яке посадили поруч, одразу починає дратувати: ніяк не заспокоїться, погойдує ногами під столом, вдаряючи мене в ногу. Це створіння хочеться задушити, або, принаймні, дати в симпатичного білявого лобика міцного щигля.
Батько Інги виголошує на честь Галинки тост, вона сяє від радості й задоволення. Придивляюся до неї і бачу (хоча табло цієї гівнючки час від часу перетворюється на сіру пляму), що з роками це буде надзвичайно вродлива сцикуха, можливо, красивіша від своєї старшої сестри, яку, признатися, книжки і надмірні знання починають гробити, від чого вона в'яне. Ще кілька років — і серйозність зробить її горбатою.
Худорлява жіночка з кривим носом у червоному платті, яка сидить поруч, запитує, що мені кинути. Чемно дякую.