Пауза. «Приїхали», — сказав я і всі на мене дико подивилися. Ми зупинилися, повискакували з салону і за два десятки метрів позаду машини помітили великий темний предмет на дорозі. Наближаючись до нього і все виразніше впізнаючи силует людини, всі зрозуміли… трапилося непоправне. Це була старенька бабця, яка не могла ні підвестися, ні видавити слово, лише її нерівний стогін блукав серед тиші, а тіло нервово тремтіло, наче від крижаної води. «Бля! Де ця карга взялася?» — незадоволено сказав Вася. Тю-ля глухо промовив, що при заїзді в місто зателефонуємо в лікарню, аби її забрали. «Крило, накрилося крило!» — карався біля машини Бідон. Але я більше нічого не хотів чути і закрив обличчя долонями.
Така фішка не пробачається — подумки кажу і розумію, що наше життя деколи стає вередливе, як шістнадцятилітня гівнючка. Згадую тужливі харі тих, які постраждали від моїх друзів, і відчуваю страх перед їхніми згаслими поглядами. Вони, безжальні тварюки, мають велику силу — приходити у той момент, коли голову муляє довбане сумління, коли хочеться вити вовком. Уже кілька разів я намагався просити у Господа душевного заспокоєння для моїх друзів, аби наповнив тишею їхні серця, а помисли зробив легкими, як очеретяний легіт над вечірнім ставком, да, як очеретяний легіт. Але мої слова були скупі й незграбні, наче черепахи.
11
12
13
Така фішка не пробачається — подумки кажу і розумію, що наше життя деколи стає вередливе, як шістнадцятилітня гівнючка. Згадую тужливі харі тих, які постраждали від моїх друзів, і відчуваю страх перед їхніми згаслими поглядами. Вони, безжальні тварюки, мають велику силу — приходити у той момент, коли голову муляє довбане сумління, коли хочеться вити вовком. Уже кілька разів я намагався просити у Господа душевного заспокоєння для моїх друзів, аби наповнив тишею їхні серця, а помисли зробив легкими, як очеретяний легіт над вечірнім ставком, да, як очеретяний легіт. Але мої слова були скупі й незграбні, наче черепахи.
11
Раптом за тридцять метрів від більярдної мене брутально зупиняють, боляче смикнувши за руку. Вдається помітити чотирьох — Вареного, типошу з бандитською мордою, як у Гарика Сукачьова, засмаглого лисого здорованя і ще одного доходягу в чорних круглих окулярах. Від підсічки лисого падаю і вдаряюся бровою об асфальт. Не встигаю підвестися, як дістаю болючі удари по тілу, а один навіть у вухо.
От, підар!
Чую дівочий крик, ледве підводжу очі і пізнаю ту мантелепу (на жаль, ім'я її забув), яку минулого тижня тугенько натягував за нічним баром. Відчуваю, як по обличчю тече тепла й липкувата кров.
— Тюля! — кричить дівчина, незграбно розкинувши руки. — Тюля! Хто-небудь! Допоможіть!
— Закрийте тій суці хліборізку! — гаркає до своїх придурків Варений. — А тебе, Професор, я зараз освіжу, — каже він, розстібаючи ширінку.
У голові відчуваю жахливу каламуть і неприємний біль у боках, пробую підвестися. Але не маю сили. Цієї миті лунає постріл і грізний голос Тюлі наказує лежати. Варений і троє інших, зненацька застукані, застигають на місці.
— Ах ви, гниди! — помітивши мене, заюшеного кров'ю, кричить з порогу більярдної Вася Булавка до Вареного і його супутників. Він підбігає з озвірілим, перекособоченим виразом обличчя, вихоплює мисливського ножа і це на них діє переконливо, бо на обличчях з'являються перші ознаки страху.
— Тюля, давай на рівних, — каже Варений.
— Хто ти такий? — підступає до нього Тюля.
— Я? — не знає, що на це сказати Варений. — Я… я… просто.
— Ти обісцяний, а з обісцяними я не розмовляю.
— Альо! Не газуй! — підходить лисий і не встигає моргнути оком, як Тюля прикладає обріз до його вуха і стріляє. Лисий, як важкий мішок, падає на землю і починає дико качатися, викрикуючи «йо-о-о-й!». Переляканий Бідон підбігає до лежачого, силкується його перевернути, аби подивитися, чи з ним усе гаразд, але Тюля кричить, щоб залишив його, бо він себе чудово почуває.
— Я цю вівцю тільки шугнув! — ми дивимося, як лисий, охопивши голову руками, качається по землі і важко сопе. Його скручує у калачик, а ноги в конвульсіях ніби шкребуться об землю. Він тихо скавулить і тіло його здригається. Спершу всі оторопіло дивляться на лежачого і не знають, що робити. До нього підходить Булавка, злегка копає, як нерухому тварину, аби переконатися, чи та не здохла. Потім обертається до інших.
— Гаси їх! — кричить Вася і підбігає до того, що в чорних окулярах. З усієї сили б'є його в табло. Ще один, подібний на Гарика Сукачьова, кидається навтьоки і Тюля вслід йому матюкається.
Рома і та, яку я недавно натягував, допомагають мені підвестися, до обличчя прикладають мокру хустинку і витирають кров. Уважно вивчаю очі Роми і бачу в них сльози, вона каже, що мене треба відвести у травмпункт і накласти шви.
Тюля підходить до Вареного, який від збудження ніби пританцьовує на місці, долонею хлопає його по щоці, потім ще раз і ще раз:
— Твої орли звалили. Ти з бабами тусуєшся? Да? Може ти баба? — коліном б'є його в живіт. Варений, важко йойкнувши, згинається у три погибелі. Вася розбігається і копає його в голову. Вареного відкидає на кілька метрів, він незграбно підводиться і з його носа тече густа юшка. Тюля різко йде вниз, правою ногою блискавично швидко робить йому підсічку, від чого той знов опиняється на землі.
— Гарні котли, — Тюля знімає з його руки годинника.
— Ей, Котовський, — звертається Вася до лисого. — Підійти сюди. І ти тоже, — каже до іншого. — Через тиждень, суки, кожен з вас по п'ятдесят бак-сів. Окей? Розбіглися. Бігом! Ей, ти, Котовський, і бігуну своєму передай те саме, бо ноги підару переламаю.
Перш ніж їх відпустити, Тюля забирає у них кишенькові гроші, а Вареному каже, що завтра принесеш сто баксів. Потім підходить до мене:
— Як ти?
— Нирка. Йти не можу.
— Нічого, боліти буде тільки два-три дні. Бідон, викликай тачку, відвеземо його в поліклініку, хай брову зремонтують.
Моя рятівниця запитує, чому не телефоную? невже забув? — не можу знайти відповідь. Рома насторожено нас слухає і прискіпливо оглядає суперницю, яка гладить мене по голові. Голосно кажу цій сучці «я про тебе думав» — навмисне, аби чула Рома, від чого вона хмурнішає і йде до більярдної.
— Бідон, відвези його, — говорить Тюля, коли зловили тачку. Мені допомагають забратися в салон, насилу вмощуюся, скручений від болю. До нас несподівано заскакує моя рятівниця. Почуваюся трохи незручно, бо забув, як її звати. Вона муркотить і я обмізковую, як би чемно і ввічливо позбутися цієї хвойди. Це ж треба бути такою ідіоткою: людина насилу дихає, а вона про таке думає… Хоча литки в неї пристойні, цілу дорогу їх ніжно вивчаю.
От, підар!
Чую дівочий крик, ледве підводжу очі і пізнаю ту мантелепу (на жаль, ім'я її забув), яку минулого тижня тугенько натягував за нічним баром. Відчуваю, як по обличчю тече тепла й липкувата кров.
— Тюля! — кричить дівчина, незграбно розкинувши руки. — Тюля! Хто-небудь! Допоможіть!
— Закрийте тій суці хліборізку! — гаркає до своїх придурків Варений. — А тебе, Професор, я зараз освіжу, — каже він, розстібаючи ширінку.
У голові відчуваю жахливу каламуть і неприємний біль у боках, пробую підвестися. Але не маю сили. Цієї миті лунає постріл і грізний голос Тюлі наказує лежати. Варений і троє інших, зненацька застукані, застигають на місці.
— Ах ви, гниди! — помітивши мене, заюшеного кров'ю, кричить з порогу більярдної Вася Булавка до Вареного і його супутників. Він підбігає з озвірілим, перекособоченим виразом обличчя, вихоплює мисливського ножа і це на них діє переконливо, бо на обличчях з'являються перші ознаки страху.
— Тюля, давай на рівних, — каже Варений.
— Хто ти такий? — підступає до нього Тюля.
— Я? — не знає, що на це сказати Варений. — Я… я… просто.
— Ти обісцяний, а з обісцяними я не розмовляю.
— Альо! Не газуй! — підходить лисий і не встигає моргнути оком, як Тюля прикладає обріз до його вуха і стріляє. Лисий, як важкий мішок, падає на землю і починає дико качатися, викрикуючи «йо-о-о-й!». Переляканий Бідон підбігає до лежачого, силкується його перевернути, аби подивитися, чи з ним усе гаразд, але Тюля кричить, щоб залишив його, бо він себе чудово почуває.
— Я цю вівцю тільки шугнув! — ми дивимося, як лисий, охопивши голову руками, качається по землі і важко сопе. Його скручує у калачик, а ноги в конвульсіях ніби шкребуться об землю. Він тихо скавулить і тіло його здригається. Спершу всі оторопіло дивляться на лежачого і не знають, що робити. До нього підходить Булавка, злегка копає, як нерухому тварину, аби переконатися, чи та не здохла. Потім обертається до інших.
— Гаси їх! — кричить Вася і підбігає до того, що в чорних окулярах. З усієї сили б'є його в табло. Ще один, подібний на Гарика Сукачьова, кидається навтьоки і Тюля вслід йому матюкається.
Рома і та, яку я недавно натягував, допомагають мені підвестися, до обличчя прикладають мокру хустинку і витирають кров. Уважно вивчаю очі Роми і бачу в них сльози, вона каже, що мене треба відвести у травмпункт і накласти шви.
Тюля підходить до Вареного, який від збудження ніби пританцьовує на місці, долонею хлопає його по щоці, потім ще раз і ще раз:
— Твої орли звалили. Ти з бабами тусуєшся? Да? Може ти баба? — коліном б'є його в живіт. Варений, важко йойкнувши, згинається у три погибелі. Вася розбігається і копає його в голову. Вареного відкидає на кілька метрів, він незграбно підводиться і з його носа тече густа юшка. Тюля різко йде вниз, правою ногою блискавично швидко робить йому підсічку, від чого той знов опиняється на землі.
— Гарні котли, — Тюля знімає з його руки годинника.
— Ей, Котовський, — звертається Вася до лисого. — Підійти сюди. І ти тоже, — каже до іншого. — Через тиждень, суки, кожен з вас по п'ятдесят бак-сів. Окей? Розбіглися. Бігом! Ей, ти, Котовський, і бігуну своєму передай те саме, бо ноги підару переламаю.
Перш ніж їх відпустити, Тюля забирає у них кишенькові гроші, а Вареному каже, що завтра принесеш сто баксів. Потім підходить до мене:
— Як ти?
— Нирка. Йти не можу.
— Нічого, боліти буде тільки два-три дні. Бідон, викликай тачку, відвеземо його в поліклініку, хай брову зремонтують.
Моя рятівниця запитує, чому не телефоную? невже забув? — не можу знайти відповідь. Рома насторожено нас слухає і прискіпливо оглядає суперницю, яка гладить мене по голові. Голосно кажу цій сучці «я про тебе думав» — навмисне, аби чула Рома, від чого вона хмурнішає і йде до більярдної.
— Бідон, відвези його, — говорить Тюля, коли зловили тачку. Мені допомагають забратися в салон, насилу вмощуюся, скручений від болю. До нас несподівано заскакує моя рятівниця. Почуваюся трохи незручно, бо забув, як її звати. Вона муркотить і я обмізковую, як би чемно і ввічливо позбутися цієї хвойди. Це ж треба бути такою ідіоткою: людина насилу дихає, а вона про таке думає… Хоча литки в неї пристойні, цілу дорогу їх ніжно вивчаю.
12
О дев'ятій ранку несподівано приходить Рома, вона збентежена і трохи розгублена. Запитує про рану, чи не було боляче, коли накладали шви. Торкається рукою до білого лейкопластиру на брові, в її очах стоять сльози, наче ось-ось заплаче. Вона дуже близько, навіть відчуваю елегантний запах духів.
— Я хочу тебе, — опираюся на праву руку, намагаюся підвестися до неї, але знову боляче хапає в боку.
От, западло!
Дівчина вибухає сміхом і губи її шепочуть « мійінвалід».
Рома починає мене цілувати, її чорняве волосся падає на моє обличчя, заплющую очі, приємно відчуваю, як вона легко кусає мійсосок. Збуджено скидаю з нею блузку та спідницю. Рома шаленіє, вискакує на мене і ми займаємося коханням. Вона нагинається для поцілунку, кусає за верхню губу, її волосся ніжно лоскоче мої груди. Вона відкидає голову, патла наче підлітають угору, але правою рукою одразу закидає їх назад. Рома заплющує очі, стогне. Погладжую її розслаблені уста, вона бере мій палець в губи, відчуваю, як її лобок злегка вдаряється об мене. Починаю масажувати їй анус. Вона шепоче «Боже» і рухається швидше. Я також добавляю темпу. Рома скрикує, судорожно щипає мене пальцями і сіпається в хаотичних, шалених конвульсіях. Ще не бачив такого швидкого оргазму, у прогалині її ніг — справжній тропічний клімат. Рома злегка підводиться, бере мій член і знову направляє в себе. Він тугенько входить, і я розумію, що вона хоче в попку.
«Давай, маленький. Давай», — шепоче і плавно похитується.
— Учора біля більярдної я подумала, що тебе втратила, — каже через кілька хвилин задумано.
Ніжно пригортаю її і переконую, що ревнощі безпідставні, що та вівця — давня знайома, яка випадково припленталася у більярдну і коли вийшла, побачила, як із мене на вулиці роблять котлету, відкрила сирену, підняла всіх наших, так що це просто збіг обставин, маленька, не скажу, що неприємний, бо якби вона з'явилася через п'ять-десять хвилин, то сумніваюся, що зараз лежав би біля тебе, шариш?
— Да, — говорить ніби приглушено. Між нами раптово виростає непомітна стіна відчуження, яке ніяк не можу пояснити: різкий перепад її настрою буквально на очах розвіює невеличку радість, яку ми отримали перед цією ідіотською розмовою.
Краще було б просто лежати разом, мовчки дивитися і пестити одне одного, посміхаючись очима. Давно помітив одну закономірність: для того, щоб комусь наламати тягу — зіпсувати настрій, необов'язково робити погані вчинки, варто лише увімкнути в собі цей придуркуватий «трансформатор» журби і все одразу летить під три чорти, нічого не можна буде пояснити і виправдати, нічому не можна буде зарадити, особливо тоді, коли твоя подруга, яка гола лежить біля тебе після гарного трахання, не знати з яких причин «тривожиться», наче випадкова бля-дюга із вчорашнього дня може бути серйозною для цього підставою.
Пауза.
— Чому сумуєш, котенятко? — прагну вивести її зі стану неприємної психологічної «коми», але по виразові обличчя бачу, що мої зусилля банальні й даремні, так, наче годину тому вона з'їла неякісні консерви, а тепер хоче стругати.
— Тюля раніше з нею спав, — каже Рома. — Ненавиджу!
— Це тебе непокоїть? — силкуюся бути ввічливим і гарним, хоча насправді хочу спитати: «А до чого тут ми, люба?»
— Ні, — міміка її обличчя раптом стає трохи іншою, наче усередині все здригнулося і на мить проявилося зовні. Рома вочевидь вважає, що зараз я спалив її — переконався, що вона сохне за Тюлею, адже й досі ревнує, поводиться розгублено й невпевнено. Виправдовується, що відраза до цієї шльондри немає нічого спільного з… (раптом замовкає) просто не переношу її як людину, от і все.
Хулі тут думати, все ясно.
Може Рому прогнати? На це, звичайно, причин нема, але така бачіна потрібна для того, щоб дати під дихало її галімим почуттям, щоб остаточно втратила рівновагу і повністю належала тільки мені, називаючи це «любов'ю». Може, навмисне образитися, аби каралася і довго їй муляло, у чому її вина. Найважливіше — створити такі умови, щоб мантелепа парила себе, що це вона робить помилки.
Рома пропонує зробити сніданок і йде на кухню. Чую, як вона вовтузиться біля плити, відчиняє і зачиняє холодильник, гуркотить посудом. Лежу й дивлюся в стелю і думаю, що з нами буде далі. Рома приносить на таці підігрітий бігос[10], який Ма-ман приготувала вчора увечері, порізані огірки й помідори, скиби батона, намащені плавленим сирком. Допомагає мені підвестися і в її рухах помічаю ніжну жіночу турботу.
— Вчора я розмовляла з Інгою, вона казала, щоб ти до неї зайшов.
— Вона втратила пальці?
— Не зрозуміла?
— Вона має пальці? Має. Значить мій номер набрати не важко.
— Мабуть, не наважується. Пауза.
Кусаю шматок батону, ліниво колупаюся виделкою в тарілці. Не хочу їсти. Рома мовчки їсть і зиркає великими розкритими очима. Посміхаюся. Вона запитливо і водночас ніби ображено дивиться, відкладає тарілку й підводиться.
— Зажди, — зупиняю її, узявши за руку.
— Ти жорстокий! Мені боляче. Чуєш? Мені боляче! — висмикує руку і плаче. — Господи, чому я прийшла?
Утомлено стежу за її схвильованим обличчям і кажу, ти добре знаєш, маленька, чого сюди прийшла, інакше б не приходила, не треба ламати комедію, що ти нещасна… ти отримала те, чого хотіла? Вона буквально спопеляє мене своїми гнівними очима, ніби хоче переконатися, що перед нею потвора, якої світ не бачив. Дивлюся в її хитрющі і читаю недобрі думки, що поблискують гарячими вогниками. Рома демонстративно не йде, зайнявши трохи кумедну і водночас войовничу позу, поїдає своїми очиськами мою безтурботність і невинну посмішку, наче хоче показати усю зневагу, на яку тільки здатна.
Пауза.
Рома стискає губи і вибігає.
Все йде чудово. Тепер кілька днів почуватиметься погано, не знаходитиме собі місця і до неї в будь-який час можна буде під'їхати і взяти на абордаж голими руками. У принципі, за це вона має бути вдячна, бо доля дарує їй унікальну можливість, щоб її юні почуття вибухнули вповні. Зрештою, якщо моє спостереження не є помилковим, Рома підсвідомо схильна до такої психологічної та емоційної «війни». Це, мабуть, той тип мантелеп, які, того не усвідомлюючи, полюбляють страждати, а після цього від радості плакати й гаряче осипати поцілунками свого коханого.
— Я хочу тебе, — опираюся на праву руку, намагаюся підвестися до неї, але знову боляче хапає в боку.
От, западло!
Дівчина вибухає сміхом і губи її шепочуть « мійінвалід».
Рома починає мене цілувати, її чорняве волосся падає на моє обличчя, заплющую очі, приємно відчуваю, як вона легко кусає мійсосок. Збуджено скидаю з нею блузку та спідницю. Рома шаленіє, вискакує на мене і ми займаємося коханням. Вона нагинається для поцілунку, кусає за верхню губу, її волосся ніжно лоскоче мої груди. Вона відкидає голову, патла наче підлітають угору, але правою рукою одразу закидає їх назад. Рома заплющує очі, стогне. Погладжую її розслаблені уста, вона бере мій палець в губи, відчуваю, як її лобок злегка вдаряється об мене. Починаю масажувати їй анус. Вона шепоче «Боже» і рухається швидше. Я також добавляю темпу. Рома скрикує, судорожно щипає мене пальцями і сіпається в хаотичних, шалених конвульсіях. Ще не бачив такого швидкого оргазму, у прогалині її ніг — справжній тропічний клімат. Рома злегка підводиться, бере мій член і знову направляє в себе. Він тугенько входить, і я розумію, що вона хоче в попку.
«Давай, маленький. Давай», — шепоче і плавно похитується.
— Учора біля більярдної я подумала, що тебе втратила, — каже через кілька хвилин задумано.
Ніжно пригортаю її і переконую, що ревнощі безпідставні, що та вівця — давня знайома, яка випадково припленталася у більярдну і коли вийшла, побачила, як із мене на вулиці роблять котлету, відкрила сирену, підняла всіх наших, так що це просто збіг обставин, маленька, не скажу, що неприємний, бо якби вона з'явилася через п'ять-десять хвилин, то сумніваюся, що зараз лежав би біля тебе, шариш?
— Да, — говорить ніби приглушено. Між нами раптово виростає непомітна стіна відчуження, яке ніяк не можу пояснити: різкий перепад її настрою буквально на очах розвіює невеличку радість, яку ми отримали перед цією ідіотською розмовою.
Краще було б просто лежати разом, мовчки дивитися і пестити одне одного, посміхаючись очима. Давно помітив одну закономірність: для того, щоб комусь наламати тягу — зіпсувати настрій, необов'язково робити погані вчинки, варто лише увімкнути в собі цей придуркуватий «трансформатор» журби і все одразу летить під три чорти, нічого не можна буде пояснити і виправдати, нічому не можна буде зарадити, особливо тоді, коли твоя подруга, яка гола лежить біля тебе після гарного трахання, не знати з яких причин «тривожиться», наче випадкова бля-дюга із вчорашнього дня може бути серйозною для цього підставою.
Пауза.
— Чому сумуєш, котенятко? — прагну вивести її зі стану неприємної психологічної «коми», але по виразові обличчя бачу, що мої зусилля банальні й даремні, так, наче годину тому вона з'їла неякісні консерви, а тепер хоче стругати.
— Тюля раніше з нею спав, — каже Рома. — Ненавиджу!
— Це тебе непокоїть? — силкуюся бути ввічливим і гарним, хоча насправді хочу спитати: «А до чого тут ми, люба?»
— Ні, — міміка її обличчя раптом стає трохи іншою, наче усередині все здригнулося і на мить проявилося зовні. Рома вочевидь вважає, що зараз я спалив її — переконався, що вона сохне за Тюлею, адже й досі ревнує, поводиться розгублено й невпевнено. Виправдовується, що відраза до цієї шльондри немає нічого спільного з… (раптом замовкає) просто не переношу її як людину, от і все.
Хулі тут думати, все ясно.
Може Рому прогнати? На це, звичайно, причин нема, але така бачіна потрібна для того, щоб дати під дихало її галімим почуттям, щоб остаточно втратила рівновагу і повністю належала тільки мені, називаючи це «любов'ю». Може, навмисне образитися, аби каралася і довго їй муляло, у чому її вина. Найважливіше — створити такі умови, щоб мантелепа парила себе, що це вона робить помилки.
Рома пропонує зробити сніданок і йде на кухню. Чую, як вона вовтузиться біля плити, відчиняє і зачиняє холодильник, гуркотить посудом. Лежу й дивлюся в стелю і думаю, що з нами буде далі. Рома приносить на таці підігрітий бігос[10], який Ма-ман приготувала вчора увечері, порізані огірки й помідори, скиби батона, намащені плавленим сирком. Допомагає мені підвестися і в її рухах помічаю ніжну жіночу турботу.
— Вчора я розмовляла з Інгою, вона казала, щоб ти до неї зайшов.
— Вона втратила пальці?
— Не зрозуміла?
— Вона має пальці? Має. Значить мій номер набрати не важко.
— Мабуть, не наважується. Пауза.
Кусаю шматок батону, ліниво колупаюся виделкою в тарілці. Не хочу їсти. Рома мовчки їсть і зиркає великими розкритими очима. Посміхаюся. Вона запитливо і водночас ніби ображено дивиться, відкладає тарілку й підводиться.
— Зажди, — зупиняю її, узявши за руку.
— Ти жорстокий! Мені боляче. Чуєш? Мені боляче! — висмикує руку і плаче. — Господи, чому я прийшла?
Утомлено стежу за її схвильованим обличчям і кажу, ти добре знаєш, маленька, чого сюди прийшла, інакше б не приходила, не треба ламати комедію, що ти нещасна… ти отримала те, чого хотіла? Вона буквально спопеляє мене своїми гнівними очима, ніби хоче переконатися, що перед нею потвора, якої світ не бачив. Дивлюся в її хитрющі і читаю недобрі думки, що поблискують гарячими вогниками. Рома демонстративно не йде, зайнявши трохи кумедну і водночас войовничу позу, поїдає своїми очиськами мою безтурботність і невинну посмішку, наче хоче показати усю зневагу, на яку тільки здатна.
Пауза.
Рома стискає губи і вибігає.
Все йде чудово. Тепер кілька днів почуватиметься погано, не знаходитиме собі місця і до неї в будь-який час можна буде під'їхати і взяти на абордаж голими руками. У принципі, за це вона має бути вдячна, бо доля дарує їй унікальну можливість, щоб її юні почуття вибухнули вповні. Зрештою, якщо моє спостереження не є помилковим, Рома підсвідомо схильна до такої психологічної та емоційної «війни». Це, мабуть, той тип мантелеп, які, того не усвідомлюючи, полюбляють страждати, а після цього від радості плакати й гаряче осипати поцілунками свого коханого.
13
По обіді, насилу вдягнувшись, що коштувало неймовірних зусиль (боляче штрикає в області правої нирки і згинає навпіл), складаю книжки батька Інги — томи Геродота, Броделя, ще кількох мудаків та пару підручників, які позичив для підготовки до вступного іспиту і в яких багато чого не вкурив.
Не поспішаючи, іду до неї.
Ще ніколи так не проклинав дорогу, як цього разу: біля кожної лавочки, що трапляється на шляху, сідаю перепочити, бо удари по нирці, завдані вчора, тільки зранку заявили про себе по-справжньому. Тим підарам ноги мало повідривати! Біля невеликого продовольчого магазину, ловлю русявого шмаркача із симпатично підбитим оком, даю йому дві гривні, аби купив мені мінеральної води, але це зіпсуте маленьке гівно, вхопивши гроші, тікає стрімголов. Ще не бачив такої відвертої неповаги до старших і такого жахливого виховання. Дивуюся дитячому нахабству — в його віці такого ніколи б не зробив. А вдома, мабуть, чьмо, слухняне, ввічливе, хоч бери до рани прикладай, а матуся, певно, пишається своїм синочком і ніяк не може натішитися, ой, який ти маленький, хороший, сю-сю.
Через цей випадок ще більше втухаю. Торбу з книжками кладу біля себе на лавці і прислухаюся до невиразного болю у правому боці; книжки, як на зло, важкі, хоча раніше цього б ніколи не помітив. Дивлюся на чисте небо: на мене находить приємна невідома тяга, нікуди не хочеться йти. Забуваю про малого гівнюка, заплющую очі і слухаю себе. Область нирки відчуваю, наче чужорідний предмет.
Згадую Інгу і в уяві малюю картину нашого побачення, мені цікавить, як вона себе поведе при зустрічі. Чи відбулися у ній зміни після останньої стрілки? Непрохано і без попередження звалюватися — трохи дико і невиховано, але від цього мене якраз і пре. А може моя поява буде їй по-барабану і вона лише ліниво підтримуватиме нашу розмову, міркуючи про себе, коли цей плуг звалить? Неохота вставати, бо знову почнеться біль. Інга не проста киця.
Пригадую, як одного вечора ми висіли з нею в кав'ярні просто неба, що біля казино «Фламінго»; і раптом, виходячи з темного мерса, з Інгою привітався старий Ричард, від чого її обличчя злегка за-шарілося. Це я помітив навіть у темряві. Вона цму-лила через трубочку коктейль і рука її тремтіла. Мені здалося, що в погляді старого з'явилася легка радість.
Значить, у неї все ж таки є «делікатне» минуле, про яке важко здогадуватися. Раніше в моїх мозгах існувала інша Інга — така собі чемна вівця, яка багато часу приділяє навчанню та всій іншій мурі. Яка ж вона тепер?
Шєт! На мене — в буквальному розумінні — наче звалюється прозріння: все, що я раніше про неї знав, — це повна… Який я був сліпий!
Пригадую своє колишнє враження від її доглянутого тіла, у яке так і не встиг зануритися: тільки-но з'явилася перша спека, Інга запропонувала піти загоряти, де заодно би повторили питання білетів для вступних іспитів. Одразу погодився, бо це приємна нагода знову бути поруч із нею — бути довгий час. Ми прийшли на осиротілий пляж, де крім нас ще сидів самотній дідок, який витягував із озера сітку. Зупинилися від нього на віддалі ста метрів, я зачерпнув у пригорщі воду і вона здалася просто льодяною; коли озирнувся, побачив Інгу вже роздягнутою і в мене мало не впала щелепа: на ній був супер-сексуальний купальник, який складався тільки з тоненьких мотузочок і маленьких клаптиків тканини; оглядав її повільно: це чудо природи лежало, закинувши руки за голову, під пахвами поголено, до чого додумуються, на жаль, не всі її ровесниці, погляд мій, як сонячний зайчик, повз нижче і нижче — до пояса, де все було доглянуто, поголено, словом, «організовано»… Я думав, що в мене почнеться виверження, так мене завела, сучка.
Тепер просто впевнений, що в неї значний сексуальний досвід. їй тільки вісімнадцять! А вона не така вже й проста сучка! З цього невеличкого епізоду пам'ятаю лише кілька деталей, які настільки реально стоять перед поглядом, що мимоволі лякаюся, чи не вказують вони на такі риси Інги, які раніше не помічав? Ледь помітна посмішка перед непорушними очима старого Ричарда, специфічне, як давно набута звичка, потягування цигарки, яка наче ніколи не покидала її пальці, крикливий, відвертий купальник, доглянуте тіло: все це не хоче асоціюватися з тією переляканою, заклопотаною дівчиною, яка гробить свою юність за розумними книжками та за дверима своєї кімнати.
Переживаючи нестерпні тортури (нирка, наче сказилася), заходжу в під'їзд.
— Ти? — відчиняє двері Інга й одразу дивується, ніби моя поява належить до неймовірного. Вся така домашня, кумедна, симпатична, ох, тюті-муті, нагадує маленьку дівчинку. За моїми давніми спостереженнями — вдома народішко поводить себе трішки не так, ніби простіше: зникає ота маска серйозності, діловитості, неприступності, з'являється природність, певною мірою відвертість.
Уста Інги легко розтулюються, з ротика визирає язичок, дивиться на мене, облизує верхню губу і знову ховається, а її симпатичні, хитрі оченята наливаються ніжністю і переживанням.
А може тільки здалося, що вона рада? Здуру всіляке буває. Інга підходить до мене впритул, оглядає брову — наче під лейкопластирем можна щось побачити, приємно й красиво морщить лоба.
Запитує:
— Тобі боляче?
Боляче? Шєт! Хіба вона знає, як мене кумарить цей біль? Це не просто западло, яке давить неприємними відчуттями, а справжнісіньке пекло, особливо, коли змушуєш своє тіло пересуватися. Хіба ця вівця про це знає?
На мить роздивляюся її обличчя, яке неважко зараз поцілувати (тільки півкроку між нами…) схопити в обійми це божественне тіло, задерти халатик, зануритися губами в пишні груденята, які, признатися, хвилюють все дужче і дужче, дати їй погратися з моїм вірним другом і… забути, забути все, що між нами було й буде. Хіба це має значення? Бачу маленькі западинки на її губах, всі лінії ледь помітних зморшок на них — від цього ще більше хочу їх цілувати, пікантно кусати.
Інга певно відчуває, що я загудів, як трансформатор, — відходить на безпечну відстань. Із полегшенням про себе кажу, що добре зробила, бо в мене, сучка, від твого станка починає напружуватися свердло. Але! Цим симпатичним мордочкам не слід показувати, що вони тобі подобаються, бо я добре знаю цих сцикух, — вони тільки того й чекають, щоб за ними бігали, плели їм на вушка всіляку белі-берду, пригощали морозивом, соками чи шампанським, а головне щоб за ними сохнули. От, стєрви.
Вона бормоче собі під ніс (наче не для слуху):
— Ніколи б не подумала, що ти ще коли-небудь до мене прийдеш.
— Шляхи Господні не відмічені картами, на них не буває ДАІ, — жартома цитую рядки з однієї пісні.
Пауза.
— Признатися, я думала, що ми… словом… думала… всі файли закриті… — Інга ставить диск «Rondo Veneziano» в аудіо-центр, який коштує, мабуть, баксів триста, і каже, що останнім часом її приваблює тільки така музика, а то по телевізору ці примітивні, колгоспні попзірочки з дерев'яними голосами, кривими носами й жовтими зубами вже набридли, хто хоче випихається на сцену і не думає про те, що спершу варто було скинути кілограм так десять-п'ятнадцять, а вже потім розвивати свої вокальні потуги.
Показую торбу з книжками, вона мовчки киває головою, що, мовляв, поклади у кутку на підлогу.
Згинаюся. В боку сильно хапає, аж переймає дух. Намагаюся розігнутися, але біль продовгуватими тонкими щупальцями, ніби здавлює область нирки, — швидко падаю в м'яке шкіряне крісло.
Інга заклопотано запитує:
— Це було вчора?
Так, чорт забирай, це було вчора, але починає діставати сьогодні. Ще кілька таких випадків — і з нирками можна буде розпрощатися, адже ж вони не пухова подушка, котру можна щовечора збивати кулаками!
Інга сідає на диван, розпитує, чим займався увесь цей час. Розмова починає мене кумарить: галімі за-питаннячка — «як живеш», «що робиш», «що читаєш», «що їсиш», «де какаєш», «чи маєш запори» — дивовижно уникають найголовнішого — відвертості та прямолінійності, яка потрібна для того, аби остаточно з'ясувати весь отой мутняк, який між нами виник і ніяк не може закінчитися.
Пауза.
— Інго… — звертаюся до неї, вона здригається і несміливо підводить очі. — Інго, я хочу з тобою поговорити…. — Відчуваю, що густо червонію, бо це треба було сказати трохи по-іншому, адже «хочу з тобою поговорити» — це не те, так чірікають хлопчики у шортиках. Шєт! Невже я проколовся?
— Про нас? — перепитує з таким виразом своєї хитрої мордочки, наче не розуміє про що йдеться.
От дура! Хіба не ясно? Ледве себе стримую, аби не сказати грубе слівце, втім розумію, що сопляве створіннячко не звикло до цього, тому треба з ним бути делікатним, вихованим, руки тримати при собі,
і, гамуючи в собі цунамі гніву, люб'язно посміхатися, щоб очі світилися ніжністю та доброзичливістю.
Навіщо я тут?
Пауза.
— Не знаю, що сказати, — розгублено (схоже, що не косить) відповідає. — Просто… просто… Олег, я не можу цього пояснити.
— ?
— Розумієш… просто… навіть не знаю… — замовкає і бгає свої руки. — Я… я… як тобі сказати? Я…
— Кажи…
— Словом, мої батьки… — Інга намагається змінити тєму (от сучка!), недоречно згадавши про вступні іспити (вона також цього року вступає — на менеджмент), але я наполягаю говорити про все, щоб не було ніякого туману, ніяких мутняків.
Раптом чую таку лажу, якої мені краще було б не чути!
Господи, яка несправедливість!
Інга говорить про те, що ми не можемо бути разом, бо в мене російське прізвище (Зуєв — чим їм не подобається?) і що я православний (це, мабуть, батьки її обробили), а ще легковажно ставлюся до церкви, не відвідую служби… з її милих губок витікає ще якесь лайно, від якого я мало не випадаю в осад.
Пауза.
— Це для мене не має значення, але ж батьки… — серйозно кліпає підмальованими оченятами, які мені видаються звичайними щілинами в її організмі, з яких на мене дивиться приховане западло. — Розумієш?
Да. Все розумію. Треба негайно звідси йти, але мене муляє фішка дізнатися — до яких ще мараз-мів можуть докотитися люди. Інга, вівця тупорила, знову віртуозно з'їжджає з розмови, тому мушу її обережно, аби не помітила, й акуратно підштовхувати, кажучи «продовжуй», «це надзвичайно цікаво», «справді?».
Вона не наважується говорити.
Раптом утрачаю будь-який інтерес до неї. Навіть її симпатичне табло в мене викликає відразу. Два оченятка — кліп-кліп. Дивлюсь на симпатичний ротик, губи якого за час говоріння швидко рухаються, непосидющі, наче неслухняні дітлахи, котрі роблять збитки. Тепер всі думки мої про це чьмо здаються ніби нереальними, повільними, наче їх породив напівсонний розум. Оченята кліп-кліп. А з ротика таке лайно витікає… — я, тіпа, виріс у сім'ї без батька, а такі діти стають дуже жорстокими й черствими і що з «такими» (після цього слова зробила невеличку паузу) небезпечно заводити сім'ю, адже в них порушена психіка і є глибокі нервозні травми, тому, Олег, ти маєш мене зрозуміти вірно, особисто проти тебе нічого не маю, ти розумний, начитаний, можливо й поступиш до університета, ти хороша людина, яка свого в житті, може, колись і доб'ється, але… (Інга знову густо червоніє)… але… але я не хочу бути з тобою, просто… просто я… як тобі це сказати? Я не можу бути з таким, як ти… (наголос на слові «таким» мене ще більше насторожує). Вона підводить свої чисті оченята і лише зараз бачу в них справжність і природність, хоча звідтіля віє вітрами Арктики.
Яка ж ти…
Пауза.
Зі мною ще ніколи… так не говорили. Взагалі, зі мною такої лажі ще не було. У її думках я побачив себе, приреченого, маленького. Від цього відчув себе прокаженим, а до горла підкрався важкий клубок.
Дорога Інго, — подумки кажу — є речі, за які треба платити.
Хапаю її за талію, звалюю на килим (пронизливо коле в боку — клята нирка!). Інга дико й знавісніло пручається, заламаю їй руки за голову.
— Пусти! — сичить через стиснуті зуби. Правою рукою повзу по її тілу.
Шєт! вона без трусиків! Це збуджує ще більше.
Не поспішаючи, іду до неї.
Ще ніколи так не проклинав дорогу, як цього разу: біля кожної лавочки, що трапляється на шляху, сідаю перепочити, бо удари по нирці, завдані вчора, тільки зранку заявили про себе по-справжньому. Тим підарам ноги мало повідривати! Біля невеликого продовольчого магазину, ловлю русявого шмаркача із симпатично підбитим оком, даю йому дві гривні, аби купив мені мінеральної води, але це зіпсуте маленьке гівно, вхопивши гроші, тікає стрімголов. Ще не бачив такої відвертої неповаги до старших і такого жахливого виховання. Дивуюся дитячому нахабству — в його віці такого ніколи б не зробив. А вдома, мабуть, чьмо, слухняне, ввічливе, хоч бери до рани прикладай, а матуся, певно, пишається своїм синочком і ніяк не може натішитися, ой, який ти маленький, хороший, сю-сю.
Через цей випадок ще більше втухаю. Торбу з книжками кладу біля себе на лавці і прислухаюся до невиразного болю у правому боці; книжки, як на зло, важкі, хоча раніше цього б ніколи не помітив. Дивлюся на чисте небо: на мене находить приємна невідома тяга, нікуди не хочеться йти. Забуваю про малого гівнюка, заплющую очі і слухаю себе. Область нирки відчуваю, наче чужорідний предмет.
Згадую Інгу і в уяві малюю картину нашого побачення, мені цікавить, як вона себе поведе при зустрічі. Чи відбулися у ній зміни після останньої стрілки? Непрохано і без попередження звалюватися — трохи дико і невиховано, але від цього мене якраз і пре. А може моя поява буде їй по-барабану і вона лише ліниво підтримуватиме нашу розмову, міркуючи про себе, коли цей плуг звалить? Неохота вставати, бо знову почнеться біль. Інга не проста киця.
Пригадую, як одного вечора ми висіли з нею в кав'ярні просто неба, що біля казино «Фламінго»; і раптом, виходячи з темного мерса, з Інгою привітався старий Ричард, від чого її обличчя злегка за-шарілося. Це я помітив навіть у темряві. Вона цму-лила через трубочку коктейль і рука її тремтіла. Мені здалося, що в погляді старого з'явилася легка радість.
Значить, у неї все ж таки є «делікатне» минуле, про яке важко здогадуватися. Раніше в моїх мозгах існувала інша Інга — така собі чемна вівця, яка багато часу приділяє навчанню та всій іншій мурі. Яка ж вона тепер?
Шєт! На мене — в буквальному розумінні — наче звалюється прозріння: все, що я раніше про неї знав, — це повна… Який я був сліпий!
Пригадую своє колишнє враження від її доглянутого тіла, у яке так і не встиг зануритися: тільки-но з'явилася перша спека, Інга запропонувала піти загоряти, де заодно би повторили питання білетів для вступних іспитів. Одразу погодився, бо це приємна нагода знову бути поруч із нею — бути довгий час. Ми прийшли на осиротілий пляж, де крім нас ще сидів самотній дідок, який витягував із озера сітку. Зупинилися від нього на віддалі ста метрів, я зачерпнув у пригорщі воду і вона здалася просто льодяною; коли озирнувся, побачив Інгу вже роздягнутою і в мене мало не впала щелепа: на ній був супер-сексуальний купальник, який складався тільки з тоненьких мотузочок і маленьких клаптиків тканини; оглядав її повільно: це чудо природи лежало, закинувши руки за голову, під пахвами поголено, до чого додумуються, на жаль, не всі її ровесниці, погляд мій, як сонячний зайчик, повз нижче і нижче — до пояса, де все було доглянуто, поголено, словом, «організовано»… Я думав, що в мене почнеться виверження, так мене завела, сучка.
Тепер просто впевнений, що в неї значний сексуальний досвід. їй тільки вісімнадцять! А вона не така вже й проста сучка! З цього невеличкого епізоду пам'ятаю лише кілька деталей, які настільки реально стоять перед поглядом, що мимоволі лякаюся, чи не вказують вони на такі риси Інги, які раніше не помічав? Ледь помітна посмішка перед непорушними очима старого Ричарда, специфічне, як давно набута звичка, потягування цигарки, яка наче ніколи не покидала її пальці, крикливий, відвертий купальник, доглянуте тіло: все це не хоче асоціюватися з тією переляканою, заклопотаною дівчиною, яка гробить свою юність за розумними книжками та за дверима своєї кімнати.
Переживаючи нестерпні тортури (нирка, наче сказилася), заходжу в під'їзд.
— Ти? — відчиняє двері Інга й одразу дивується, ніби моя поява належить до неймовірного. Вся така домашня, кумедна, симпатична, ох, тюті-муті, нагадує маленьку дівчинку. За моїми давніми спостереженнями — вдома народішко поводить себе трішки не так, ніби простіше: зникає ота маска серйозності, діловитості, неприступності, з'являється природність, певною мірою відвертість.
Уста Інги легко розтулюються, з ротика визирає язичок, дивиться на мене, облизує верхню губу і знову ховається, а її симпатичні, хитрі оченята наливаються ніжністю і переживанням.
А може тільки здалося, що вона рада? Здуру всіляке буває. Інга підходить до мене впритул, оглядає брову — наче під лейкопластирем можна щось побачити, приємно й красиво морщить лоба.
Запитує:
— Тобі боляче?
Боляче? Шєт! Хіба вона знає, як мене кумарить цей біль? Це не просто западло, яке давить неприємними відчуттями, а справжнісіньке пекло, особливо, коли змушуєш своє тіло пересуватися. Хіба ця вівця про це знає?
На мить роздивляюся її обличчя, яке неважко зараз поцілувати (тільки півкроку між нами…) схопити в обійми це божественне тіло, задерти халатик, зануритися губами в пишні груденята, які, признатися, хвилюють все дужче і дужче, дати їй погратися з моїм вірним другом і… забути, забути все, що між нами було й буде. Хіба це має значення? Бачу маленькі западинки на її губах, всі лінії ледь помітних зморшок на них — від цього ще більше хочу їх цілувати, пікантно кусати.
Інга певно відчуває, що я загудів, як трансформатор, — відходить на безпечну відстань. Із полегшенням про себе кажу, що добре зробила, бо в мене, сучка, від твого станка починає напружуватися свердло. Але! Цим симпатичним мордочкам не слід показувати, що вони тобі подобаються, бо я добре знаю цих сцикух, — вони тільки того й чекають, щоб за ними бігали, плели їм на вушка всіляку белі-берду, пригощали морозивом, соками чи шампанським, а головне щоб за ними сохнули. От, стєрви.
Вона бормоче собі під ніс (наче не для слуху):
— Ніколи б не подумала, що ти ще коли-небудь до мене прийдеш.
— Шляхи Господні не відмічені картами, на них не буває ДАІ, — жартома цитую рядки з однієї пісні.
Пауза.
— Признатися, я думала, що ми… словом… думала… всі файли закриті… — Інга ставить диск «Rondo Veneziano» в аудіо-центр, який коштує, мабуть, баксів триста, і каже, що останнім часом її приваблює тільки така музика, а то по телевізору ці примітивні, колгоспні попзірочки з дерев'яними голосами, кривими носами й жовтими зубами вже набридли, хто хоче випихається на сцену і не думає про те, що спершу варто було скинути кілограм так десять-п'ятнадцять, а вже потім розвивати свої вокальні потуги.
Показую торбу з книжками, вона мовчки киває головою, що, мовляв, поклади у кутку на підлогу.
Згинаюся. В боку сильно хапає, аж переймає дух. Намагаюся розігнутися, але біль продовгуватими тонкими щупальцями, ніби здавлює область нирки, — швидко падаю в м'яке шкіряне крісло.
Інга заклопотано запитує:
— Це було вчора?
Так, чорт забирай, це було вчора, але починає діставати сьогодні. Ще кілька таких випадків — і з нирками можна буде розпрощатися, адже ж вони не пухова подушка, котру можна щовечора збивати кулаками!
Інга сідає на диван, розпитує, чим займався увесь цей час. Розмова починає мене кумарить: галімі за-питаннячка — «як живеш», «що робиш», «що читаєш», «що їсиш», «де какаєш», «чи маєш запори» — дивовижно уникають найголовнішого — відвертості та прямолінійності, яка потрібна для того, аби остаточно з'ясувати весь отой мутняк, який між нами виник і ніяк не може закінчитися.
Пауза.
— Інго… — звертаюся до неї, вона здригається і несміливо підводить очі. — Інго, я хочу з тобою поговорити…. — Відчуваю, що густо червонію, бо це треба було сказати трохи по-іншому, адже «хочу з тобою поговорити» — це не те, так чірікають хлопчики у шортиках. Шєт! Невже я проколовся?
— Про нас? — перепитує з таким виразом своєї хитрої мордочки, наче не розуміє про що йдеться.
От дура! Хіба не ясно? Ледве себе стримую, аби не сказати грубе слівце, втім розумію, що сопляве створіннячко не звикло до цього, тому треба з ним бути делікатним, вихованим, руки тримати при собі,
і, гамуючи в собі цунамі гніву, люб'язно посміхатися, щоб очі світилися ніжністю та доброзичливістю.
Навіщо я тут?
Пауза.
— Не знаю, що сказати, — розгублено (схоже, що не косить) відповідає. — Просто… просто… Олег, я не можу цього пояснити.
— ?
— Розумієш… просто… навіть не знаю… — замовкає і бгає свої руки. — Я… я… як тобі сказати? Я…
— Кажи…
— Словом, мої батьки… — Інга намагається змінити тєму (от сучка!), недоречно згадавши про вступні іспити (вона також цього року вступає — на менеджмент), але я наполягаю говорити про все, щоб не було ніякого туману, ніяких мутняків.
Раптом чую таку лажу, якої мені краще було б не чути!
Господи, яка несправедливість!
Інга говорить про те, що ми не можемо бути разом, бо в мене російське прізвище (Зуєв — чим їм не подобається?) і що я православний (це, мабуть, батьки її обробили), а ще легковажно ставлюся до церкви, не відвідую служби… з її милих губок витікає ще якесь лайно, від якого я мало не випадаю в осад.
Пауза.
— Це для мене не має значення, але ж батьки… — серйозно кліпає підмальованими оченятами, які мені видаються звичайними щілинами в її організмі, з яких на мене дивиться приховане западло. — Розумієш?
Да. Все розумію. Треба негайно звідси йти, але мене муляє фішка дізнатися — до яких ще мараз-мів можуть докотитися люди. Інга, вівця тупорила, знову віртуозно з'їжджає з розмови, тому мушу її обережно, аби не помітила, й акуратно підштовхувати, кажучи «продовжуй», «це надзвичайно цікаво», «справді?».
Вона не наважується говорити.
Раптом утрачаю будь-який інтерес до неї. Навіть її симпатичне табло в мене викликає відразу. Два оченятка — кліп-кліп. Дивлюсь на симпатичний ротик, губи якого за час говоріння швидко рухаються, непосидющі, наче неслухняні дітлахи, котрі роблять збитки. Тепер всі думки мої про це чьмо здаються ніби нереальними, повільними, наче їх породив напівсонний розум. Оченята кліп-кліп. А з ротика таке лайно витікає… — я, тіпа, виріс у сім'ї без батька, а такі діти стають дуже жорстокими й черствими і що з «такими» (після цього слова зробила невеличку паузу) небезпечно заводити сім'ю, адже в них порушена психіка і є глибокі нервозні травми, тому, Олег, ти маєш мене зрозуміти вірно, особисто проти тебе нічого не маю, ти розумний, начитаний, можливо й поступиш до університета, ти хороша людина, яка свого в житті, може, колись і доб'ється, але… (Інга знову густо червоніє)… але… але я не хочу бути з тобою, просто… просто я… як тобі це сказати? Я не можу бути з таким, як ти… (наголос на слові «таким» мене ще більше насторожує). Вона підводить свої чисті оченята і лише зараз бачу в них справжність і природність, хоча звідтіля віє вітрами Арктики.
Яка ж ти…
Пауза.
Зі мною ще ніколи… так не говорили. Взагалі, зі мною такої лажі ще не було. У її думках я побачив себе, приреченого, маленького. Від цього відчув себе прокаженим, а до горла підкрався важкий клубок.
Дорога Інго, — подумки кажу — є речі, за які треба платити.
Хапаю її за талію, звалюю на килим (пронизливо коле в боку — клята нирка!). Інга дико й знавісніло пручається, заламаю їй руки за голову.
— Пусти! — сичить через стиснуті зуби. Правою рукою повзу по її тілу.
Шєт! вона без трусиків! Це збуджує ще більше.