Яка нудота!
Такі діти, як правило, дуже швидко таємно ненавидять батьків і домашню обстановку, в якій почуваються, наче жайворонок у клітці, в котрій задихається їхня нерозкрита свобода і бажання казитися, радіти, поводитися природно, забуваючи про оту діловиту серйозність, яка з'являється значно пізніше, коли підсвідомо намагаєшся бути дорослим. Такі діти, як правило, виростають із почуттям внутрішньої образи, з почуттям постійного приниження з боку старших. Це особливо гостро дається взнаки в юності, коли всі ці комплекси, наче лайно, випливають на поверхню.
Раптом усвідомлюю, що в «Меридіані» Інзі, можливо, навпаки, сподобається, а дурнуваті базікання Мишки чи Васі сприймуться як прояв повної свободи й незалежності. Вона може цим захопитися і зробити це стилем подальшого життя! А може, їй треба просто забухати, або відсосати в мене?
Сідаємо в напівпорожній тролейбус, Інга мовчки дивиться на вечірні будинки, наче ніколи їх не бачила. Механічно кладу руку їй на плече, вона згнічується, мабуть, не підозрювала про таку розкутість. Повільно, ледь торкаючись, цілую її в шию, Інга здригається і непоспішно намагається від мене віддалитися. Я цього ніби не помічаю і продовжую. Зрештою, спершу всі вони так поводяться, а потім це закінчується дуже гарячими словами «любий, обійми мене на прощання».
— У тебе приємно пахне волосся, — кажу їй і «хочу тебе трахнути» — думаю про себе. Справді, все більше збуджуюся, в мені прокидається невеликий вулкан, який до цього часу дрімав. Інга, мабуть, відчуває, що я наелектризований, тому поводиться безпристрасно і в'яло. Ніби ненароком беру її долоню і кладу собі на ширінку, аби вона мене краще відчула. Вона висмикує руку і каже, що це її ображає. Опускає голову, насуплюється, відчуваю, що вона вся напружена.
Це її образило? Шєт! Цікаво, як вона в майбутньому буде робити дитину? Через пробірку, аби це, не дай Боже, її не образило?
Запитую в неї:
— У чому справа, рідна?
Вона, натомість, осудливо дивиться і педагогічно чєше (мене мало не нудить, бо цієї миті в симпатичному обличчі впізнаю риси її батька), що «нам не личить це робити», «тим паче, так рано, ми не настільки близькі», «треба, щоб виникнули значно глибші почуття».
Правильно, дівчинко, дякую за урок моралі.
16
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Такі діти, як правило, дуже швидко таємно ненавидять батьків і домашню обстановку, в якій почуваються, наче жайворонок у клітці, в котрій задихається їхня нерозкрита свобода і бажання казитися, радіти, поводитися природно, забуваючи про оту діловиту серйозність, яка з'являється значно пізніше, коли підсвідомо намагаєшся бути дорослим. Такі діти, як правило, виростають із почуттям внутрішньої образи, з почуттям постійного приниження з боку старших. Це особливо гостро дається взнаки в юності, коли всі ці комплекси, наче лайно, випливають на поверхню.
Раптом усвідомлюю, що в «Меридіані» Інзі, можливо, навпаки, сподобається, а дурнуваті базікання Мишки чи Васі сприймуться як прояв повної свободи й незалежності. Вона може цим захопитися і зробити це стилем подальшого життя! А може, їй треба просто забухати, або відсосати в мене?
Сідаємо в напівпорожній тролейбус, Інга мовчки дивиться на вечірні будинки, наче ніколи їх не бачила. Механічно кладу руку їй на плече, вона згнічується, мабуть, не підозрювала про таку розкутість. Повільно, ледь торкаючись, цілую її в шию, Інга здригається і непоспішно намагається від мене віддалитися. Я цього ніби не помічаю і продовжую. Зрештою, спершу всі вони так поводяться, а потім це закінчується дуже гарячими словами «любий, обійми мене на прощання».
— У тебе приємно пахне волосся, — кажу їй і «хочу тебе трахнути» — думаю про себе. Справді, все більше збуджуюся, в мені прокидається невеликий вулкан, який до цього часу дрімав. Інга, мабуть, відчуває, що я наелектризований, тому поводиться безпристрасно і в'яло. Ніби ненароком беру її долоню і кладу собі на ширінку, аби вона мене краще відчула. Вона висмикує руку і каже, що це її ображає. Опускає голову, насуплюється, відчуваю, що вона вся напружена.
Це її образило? Шєт! Цікаво, як вона в майбутньому буде робити дитину? Через пробірку, аби це, не дай Боже, її не образило?
Запитую в неї:
— У чому справа, рідна?
Вона, натомість, осудливо дивиться і педагогічно чєше (мене мало не нудить, бо цієї миті в симпатичному обличчі впізнаю риси її батька), що «нам не личить це робити», «тим паче, так рано, ми не настільки близькі», «треба, щоб виникнули значно глибші почуття».
Правильно, дівчинко, дякую за урок моралі.
16
Виходимо на потрібній зупинці, і мою увагу привертає згорблена постать, яка сидить на бордюрі тротуару, затиснувши в руці велику пластикову пляшку з мінералкою. Знайомий одяг, знайомі світлі кроси з попелястими смугами.
Циркуль! Що він тут робить?
Придивляюся уважніше і лише зараз помічаю, наскільки він має довгі ноги. Кличу його, Циркуль на мій голос не реагує. Потім намагається підвести голову, але вона не слухається, наче прикріплена до тіла ниточками.
По моїй спині бігають мурашки: з Циркулем біда.
Прошу Інгу негайно бігти в «Меридіан», знайти Тюлю і «наших» — вона дивиться переляканими очима, в яких бачу розгубленість. Хочеться на неї крикнути, щоб швидко рухала своєю задницею, але усвідомлюю, що це нічого не дасть.
— Хай викликають швидку, а мені знайдуть ложку! Він зараз ковтне язика!
— Що? Що? — перелякано белькоче Інга, але я силоміць підштовхую її бігти у бар, який за п'ятдесят метрів від тролейбусної зупинки миготить червоними й жовтими вогнями.
— Бігом! Бігом, бо він здохне в мене на руках! Ну? Давай! Давай!
На Інгу слова діють переконливо, бо вона на високих підборах справді біжить (виглядає кумедно й незграбно).
Беру обличчя Циркуля в руки і жахаюся: воно схоже на жовто-синє лице потопельника, якого щойно витягнули з води. Б'ю його долонями, він невиразно хрипить і замовкає, сіпаю знову, але всі мої дії даремні.
— Йоб! Ну! Ну! — Циркуль не реагує. Хапаю руками його губи і починаю силоміць відкривати рота, але — от, Йосип кобзон! — зуби міцно зціплені.
Механічно порпаюся по кишенях, аби найти підходящий предмет і запхати йому в рота: крім пачки цигарок, невеличкого ножика, ключів і запальнички більше нічого твердого не маю. Тремтячими руками розкриваю ножичка і вставляю йому поміж ряди зубів, починаю підважувати, наче важкий тягар. Здається, кілька зубів від цього кришиться і я чую цей неприємний звук.
— Де ця вівця?! — дивлюся в бік «Меридіану», але звідти ніхто не виходить. — Чорт би вас всіх побрав!
У проміжок між щелепами намагаюся вставити запальничку. Голова Циркуля вислизає з моїх рук і від цього дратуюсь. На правицю намотую носову хустинку і запихаю руку йому в рота, аби витягнути язика.
— Де ж ви, придурки?! — спостерігаю за вхідними дверима бару.
Нікого. От, мавпа! яєчники повириваю! — лаюся подумки на Інгу. Циркуль лежить на землі, наче велика купа неживої плоті. З боку «Меридіану» накочується шум і крики, обертаюся, до мене біжать кілька людей.
— Від'їхав? — чую здалеку голос Тюлі.
— Да! — кричу у відповідь.
Вони підбігають. Вася Булавка вставляє в рот Циркуля ложку, кілька секунд копирсається нею в роззявленій пащеці, потім запихає туди свою руку.
— Нарешті, — каже він, втираючи другою рукою піт на лобі.
— Язик?
— Да.
— Тримаєш?
— Тримаю.
— Рота підйом! — підскакує до Циркуля Тюля і починає товкти його по портрету.
— Боже! — закриває обличчя долонями Інга і відвертається.
Бідон перелякано ходить навколо. Дивлюся на його тремтячі пальці, вони несміливо підносять до рота цигарку; мені стає легше, бо якщо ми разом, то дамо собі раду навіть у цій ситуації.
— «Швидку» викликали? — запитую у Басі.
— Бідон викликав, — відповідає він. Той схвально киває головою.
— Де «швидка», товстозадий? — гаркає до нього Тюля.
— Я… я… щойно… — белькоче Бідон.
Тільки зараз помічаю Рому, вона стоїть осторонь бліда, як стіна. Перешіптується з Інгою, загадково зиркає на мене, мимохідь вітаюся з нею. Мінеральною водою вмиваю обличчя Циркуля, який, схоже, починає приходити до тями. Чую невиразне хрипіння, яке кволо виповзає з його нутра. Бідон несміливо зізнається, що недавно просив його більше не мазатись, прикидаєте, він зранку зарядив собі дві кубишки з братами Яйцями (так, наскільки знаю, Бідон називає близнюків Косовських за те, що вони — як дві краплини води), потім ще варив з ними в обід, а годину тому, коли Циркуль був уже мертвим, його покликав Варений і хлопнув йому кубишку.
— Де цей підар? — зривається Тюля, запитуючи про Вареного.
— Трахає Мишку в туалеті, — з недоброю посмішкою каже Вася. — Десять хвилин тому вони зайняли «окремий кабінет», — регоче він.
— Приведіть їх сюди!
Бідон і Вася йдуть у «Меридіан» за Мишкою і Вареним. Я ніколи не переносив цього тупого і набридливого типошу, який любив крутитися біля Циркуля й Васі, а деколи ще пригощав Бідона шмаллю.
До мене підходить Інга і глухим, здавленим голосом каже, що їй потрібно терміново йти додому, що будуть непокоїтися батьки, Галинка не засне, якщо не розповідатиму їй про Одіссея. Безпристрасно дивлюся на неї, можеш йти, бо манна кашка вистигне, а слухняним доням не личить їсти холодне і лягати спати, не поцілувавши маму й тата на ніч.
— Я тебе не тримаю, — відповідаю. Інга ображено фиркає. Вона ще хвилину ніби винувато крутиться біля нас. Згодом, не поспішаючи, переходить дорогу і йде до тролейбусної зупинки.
— Професор, кинь її, — каже ніби ненароком Тюля. — Це не твоє. Подивись на цю жабу, вона ж корчить із себе чорт знає що. Ти її трахнув?
— Ні.
— Тоже добре.
— Може йому зробити штучне дихання? — запитує Рома, зі сльозами на очах дивлячись на бездиханного Циркуля.
— Обов'язково! — гаркає Тюля. — І не забуть про клізму, йому це допоможе.
За клопотами не помічаємо, як під'їжджає машина «швидкої допомоги». З неї виходять товстун водій, який байдуже втуплюється у присутніх, плавно пливе вузенькими очима по обличчях присутніх і зупиняється на лежачому, злегка позіхає, наче це звичне для нього видовище, одразу закурює. З-за його спини несподівано з'являється тридцятилітній лікар у білому халаті.
— Що тут у нас? — підходить до Циркуля, оглядає його, мацає пульс, пальцями відкриває очі. Бурчить якусь муру собі під носа. Порпається в невеличкому металічному ящичку, якого перед тим поклав на траву біля нерухомого Циркуля. Дістає невеличку ампулу й одноразового шприца. Зриває з нього упаковку, одягає голку.
— Шо це? — запитує Тюля.
— Це не ваші справи, ваша допомога не потрібна, — каже набундючено лікар, беручи руку Циркуля. — Ви можете йти, не затримую.
— У тебе шо — проблеми з мозгами? Шо за фуфло ти хочеш йому колоти?
— Йому треба морфій, — вже стриманіше відповідає той, дивлячись на войовничий запал Тюлі.
— Я тобі зараз дам такий морфій, шо в тебе зуби повилітають! Дай йому глюкозу, придурок! — Лікар ображено дивиться на Тюлю, але під його настирливим поглядом підкоряється і, здається, розуміє, що його пацієнт — просто нарік, якого треба привести до тями.
Водій, якийдо цієї миті крутився поблизу машини, вигукує непристойне слівце на адресу Тюлі і обурено підходить:
— Е, пацан! Зараз міліцію викличу! — валить до нас товста фігура з кругленьким черевом, в якої гнівний вираз обличчя, а густі брови нависають над великими запалими очима.
Вася Булавки від несподіванки аж розкриває рота.
— На кого батон крошиш, сучяра, на! — підбігає до водія. Тюля відривається від нерухомого Циркуля, підбігає до водія і хапає його за шкірки, чого той навіть не сподівався. Він буквально трусить товстуном, вхопивши за одяг, і прямісінько в очі сичить, що тобі, смердючий шоферюга, треба закрити табло і мовчати, бо я не подивлюся, що ти мені в батьки годишся, помалюю, як свиню паршиву! Десять баксів тобі досить, шоб ти був гарним хлопчиком? — запихає йому в кишеню сорочки купюру.
— Я… я… Хлопці, перестаньте! Я просто так, я… я нічого!
— Сунь звідси, придурок! Просто — тільки в попу трахаються! — гаркає на нього Тюля. — Шуруй в машину, шоб я тебе не бачив!
Водій перелякано забігає у «швидку» і зачиняє дверцята. Пауза.
— Як справи, Павлов? — запитує в лікаря Тюля.
— Я не Павлов! — ображено каже той.
— Не все одно. Якшо цей труп помре, — показує Тюля на Циркуля, — я прийду до тебе в лікарню, зґвалтую твою медсестру, після неї тебе, а потім поголю тобі вуса. Зрозумів?
Циркуль нарешті приходить до тями, він кліпає своїми каламутними порожніми очима, але не може говорити, лише хапає губами повітря.
— От мудак! — кажу йому жартуючи. — Будеш довго жити! І це ж треба у такому віці — зустрітися зі смертю! Вона тебе хоч поцілувала?
Тюля також посміхається, після чого відводить переляканого лікаря вбік, довго з ним розмовляє — я бачу, як він запихає йому в кишеню гроші, — і нарешті прощається.
— Слава Богу, — полегшено шепоче Рома і несподівано бере мене під руку, від чого я аж здригаюся. Невже вона не боїться Тюлі?
— Дякуй Професору, — звертається Тюля до Циркуля. — А твоє життя не таке й дороге. У тридцять доларів мені обійшлося.
Тюля довго дивиться в бік «Меридіану», чи бува не виходять звідти Бідон, Вася Булавка з Мишкою і Вареним. Циркуль робить перші рухи, наче щойно народився на світ і який намагається одразу опанувати. Він обводить все навколо очима, ніби бачить місцевість уперше, після силкується зосередитися на присутніх. Його обличчя непомітно набирає здорового відтінку і з нього зникають ті страшні холодні кольори, які нагадують про неприємні речі.
За нашими спинами чути регіт Мишки. Обертаємося і бачимо її — готову в дим, радісного Вареного з пляшкою «Кока-Коли» у руці, а за їхніми спинами мовчазних Бідона і Васю Булавку, які дивляться на них, як на звихнутих. Тюля довго свердлить очима Вареного, який на своє запитання «шо нада?» так і не отримує відповіді.
Шепотом запитую в Бідона, чи не казав він йому, що трапилося з Циркулем. Той заперечливо киває головою і гнівно каже, що вони готові в срачку і дуже важко розуміють те, що відбувається.
Тюля і я хапаємо цього вузьколобого гондона Вареного за шкірки і тягнемо у темряву під дерева, що ростуть за великою клумбою з жовтими квітами. Він пручається, погрожує.
— Шо за понти? — кричить він, як свиня. Цей ти-поша мені давно не подобається, бо в його обличчі, посмішці і в поглядові є неприємні риси, які асоціюються з підлістю та брехнею; по таких одразу бачиш — продасть, сучяра, за першої нагоди, а після цього ще й виправдовуватиметься, що не при ділах, що це, братуха, без моєї вина, бля буду, зуб даю… в натурі, слово пацана; для таких нема нічого святого—з ким вигідно, біля того й кантуються, коли ж відчують, що от-от настануть повні гайки, — по норах. Словом — дешева вузьколоба гнида!
Тюля каже, таких нада давити…
Затягуємо придурка під дерева, аби нас мало хто міг бачити з вулиці чи вікон будинків, і починаємо товкти, як паршиву собаку. Тюля періщить по обличчю, я б'ю в корпус. Він глухо стогне, кілька разів із відчайдушним притиском вигукує, що ми суки недорізані, яких за це повбивають. Схоже, що ці слова надихають Тюлю, бо він одразу робить ногою підсічку і Варений звалюється на землю. Від ударів наших ніг він спершу ривками стогне, наче захлинається, а потім хрипить і все менше захищається руками. Заспокою другана і кажу, що з цього падла вже досить. Тюля ще раз з усієї сили копає його в живіт і злобно випалює, що якщо, гнида, ще раз побачу біля Циркуля — хоча б за сто метрів — руки й ноги поламаю. Потім він розстібає ширінку і починає мочитися на лежачого. Стрімкий струмінь сечі б'є прямісінько у вухо Вареному, той силкується відвернутися. Рідина обливає йому обличчя: заплющені очі, привідкритий рот, ніс, щоки, волосся на голові, потрапляє за шиворіт, заливає сорочку і швидкими струмками тече по землі.
— Ти тепер опущений! Хай всі знають — ти обі-сцяний! — кидає лежачому Тюля.
Повертаємося і одразу вислуховуємо обурення Мишки, що ми, мовляв, дебільні придурки, побили невинну людину, яка навіть не знає, за що її покарано, що через це в нас виникнуть нові проблеми — приїдуть оті відморозки Вареного, особливо той — маленький, який ходить із загостреною спицею і любить нею штрикати; з ними доведеться розбиратися!
— Це підло! — кричить вона, але ми на неї не зважаємо. Тюля наказує їй заткнутися, гаркає, що наступного разу вибирай щось краще, сучка, для тра-хання в туалетах. Вона обзиває його ідіотом і йде геть, викрикаючи услід, що рано чи пізно нам за це повідривають яйця.
— Йдем звідси, — перелякано каже Рома, і я помічаю, що вона кепсько виглядає. Хочеться сказати їй тепле й ніжне слово, але до нас підходить Тюля — «відтепер по одному бажано не ходити, а то ці шакали нас так усіх переб'ють. Треба завжди бути готовими, куди б не йшли». Мовчки слухаємо, але кожен думає про своє.
Пауза.
— Гарно ми цю вівцю зробили, — сміється Тюля, киваючи головою в бік затінку дерева, де поволі намагається підвестися чорна постать.
Фігура Вареного ледве видніється у темряві, здається, встає на коліна, завмирає, потім розмахує руками, вигукує незрозумілі слова, на які не звертаємо уваги і йдемо геть. До цього придурка не відчуваю жалю, йому давно треба було дати в диню.
Циркуль! Що він тут робить?
Придивляюся уважніше і лише зараз помічаю, наскільки він має довгі ноги. Кличу його, Циркуль на мій голос не реагує. Потім намагається підвести голову, але вона не слухається, наче прикріплена до тіла ниточками.
По моїй спині бігають мурашки: з Циркулем біда.
Прошу Інгу негайно бігти в «Меридіан», знайти Тюлю і «наших» — вона дивиться переляканими очима, в яких бачу розгубленість. Хочеться на неї крикнути, щоб швидко рухала своєю задницею, але усвідомлюю, що це нічого не дасть.
— Хай викликають швидку, а мені знайдуть ложку! Він зараз ковтне язика!
— Що? Що? — перелякано белькоче Інга, але я силоміць підштовхую її бігти у бар, який за п'ятдесят метрів від тролейбусної зупинки миготить червоними й жовтими вогнями.
— Бігом! Бігом, бо він здохне в мене на руках! Ну? Давай! Давай!
На Інгу слова діють переконливо, бо вона на високих підборах справді біжить (виглядає кумедно й незграбно).
Беру обличчя Циркуля в руки і жахаюся: воно схоже на жовто-синє лице потопельника, якого щойно витягнули з води. Б'ю його долонями, він невиразно хрипить і замовкає, сіпаю знову, але всі мої дії даремні.
— Йоб! Ну! Ну! — Циркуль не реагує. Хапаю руками його губи і починаю силоміць відкривати рота, але — от, Йосип кобзон! — зуби міцно зціплені.
Механічно порпаюся по кишенях, аби найти підходящий предмет і запхати йому в рота: крім пачки цигарок, невеличкого ножика, ключів і запальнички більше нічого твердого не маю. Тремтячими руками розкриваю ножичка і вставляю йому поміж ряди зубів, починаю підважувати, наче важкий тягар. Здається, кілька зубів від цього кришиться і я чую цей неприємний звук.
— Де ця вівця?! — дивлюся в бік «Меридіану», але звідти ніхто не виходить. — Чорт би вас всіх побрав!
У проміжок між щелепами намагаюся вставити запальничку. Голова Циркуля вислизає з моїх рук і від цього дратуюсь. На правицю намотую носову хустинку і запихаю руку йому в рота, аби витягнути язика.
— Де ж ви, придурки?! — спостерігаю за вхідними дверима бару.
Нікого. От, мавпа! яєчники повириваю! — лаюся подумки на Інгу. Циркуль лежить на землі, наче велика купа неживої плоті. З боку «Меридіану» накочується шум і крики, обертаюся, до мене біжать кілька людей.
— Від'їхав? — чую здалеку голос Тюлі.
— Да! — кричу у відповідь.
Вони підбігають. Вася Булавка вставляє в рот Циркуля ложку, кілька секунд копирсається нею в роззявленій пащеці, потім запихає туди свою руку.
— Нарешті, — каже він, втираючи другою рукою піт на лобі.
— Язик?
— Да.
— Тримаєш?
— Тримаю.
— Рота підйом! — підскакує до Циркуля Тюля і починає товкти його по портрету.
— Боже! — закриває обличчя долонями Інга і відвертається.
Бідон перелякано ходить навколо. Дивлюся на його тремтячі пальці, вони несміливо підносять до рота цигарку; мені стає легше, бо якщо ми разом, то дамо собі раду навіть у цій ситуації.
— «Швидку» викликали? — запитую у Басі.
— Бідон викликав, — відповідає він. Той схвально киває головою.
— Де «швидка», товстозадий? — гаркає до нього Тюля.
— Я… я… щойно… — белькоче Бідон.
Тільки зараз помічаю Рому, вона стоїть осторонь бліда, як стіна. Перешіптується з Інгою, загадково зиркає на мене, мимохідь вітаюся з нею. Мінеральною водою вмиваю обличчя Циркуля, який, схоже, починає приходити до тями. Чую невиразне хрипіння, яке кволо виповзає з його нутра. Бідон несміливо зізнається, що недавно просив його більше не мазатись, прикидаєте, він зранку зарядив собі дві кубишки з братами Яйцями (так, наскільки знаю, Бідон називає близнюків Косовських за те, що вони — як дві краплини води), потім ще варив з ними в обід, а годину тому, коли Циркуль був уже мертвим, його покликав Варений і хлопнув йому кубишку.
— Де цей підар? — зривається Тюля, запитуючи про Вареного.
— Трахає Мишку в туалеті, — з недоброю посмішкою каже Вася. — Десять хвилин тому вони зайняли «окремий кабінет», — регоче він.
— Приведіть їх сюди!
Бідон і Вася йдуть у «Меридіан» за Мишкою і Вареним. Я ніколи не переносив цього тупого і набридливого типошу, який любив крутитися біля Циркуля й Васі, а деколи ще пригощав Бідона шмаллю.
До мене підходить Інга і глухим, здавленим голосом каже, що їй потрібно терміново йти додому, що будуть непокоїтися батьки, Галинка не засне, якщо не розповідатиму їй про Одіссея. Безпристрасно дивлюся на неї, можеш йти, бо манна кашка вистигне, а слухняним доням не личить їсти холодне і лягати спати, не поцілувавши маму й тата на ніч.
— Я тебе не тримаю, — відповідаю. Інга ображено фиркає. Вона ще хвилину ніби винувато крутиться біля нас. Згодом, не поспішаючи, переходить дорогу і йде до тролейбусної зупинки.
— Професор, кинь її, — каже ніби ненароком Тюля. — Це не твоє. Подивись на цю жабу, вона ж корчить із себе чорт знає що. Ти її трахнув?
— Ні.
— Тоже добре.
— Може йому зробити штучне дихання? — запитує Рома, зі сльозами на очах дивлячись на бездиханного Циркуля.
— Обов'язково! — гаркає Тюля. — І не забуть про клізму, йому це допоможе.
За клопотами не помічаємо, як під'їжджає машина «швидкої допомоги». З неї виходять товстун водій, який байдуже втуплюється у присутніх, плавно пливе вузенькими очима по обличчях присутніх і зупиняється на лежачому, злегка позіхає, наче це звичне для нього видовище, одразу закурює. З-за його спини несподівано з'являється тридцятилітній лікар у білому халаті.
— Що тут у нас? — підходить до Циркуля, оглядає його, мацає пульс, пальцями відкриває очі. Бурчить якусь муру собі під носа. Порпається в невеличкому металічному ящичку, якого перед тим поклав на траву біля нерухомого Циркуля. Дістає невеличку ампулу й одноразового шприца. Зриває з нього упаковку, одягає голку.
— Шо це? — запитує Тюля.
— Це не ваші справи, ваша допомога не потрібна, — каже набундючено лікар, беручи руку Циркуля. — Ви можете йти, не затримую.
— У тебе шо — проблеми з мозгами? Шо за фуфло ти хочеш йому колоти?
— Йому треба морфій, — вже стриманіше відповідає той, дивлячись на войовничий запал Тюлі.
— Я тобі зараз дам такий морфій, шо в тебе зуби повилітають! Дай йому глюкозу, придурок! — Лікар ображено дивиться на Тюлю, але під його настирливим поглядом підкоряється і, здається, розуміє, що його пацієнт — просто нарік, якого треба привести до тями.
Водій, якийдо цієї миті крутився поблизу машини, вигукує непристойне слівце на адресу Тюлі і обурено підходить:
— Е, пацан! Зараз міліцію викличу! — валить до нас товста фігура з кругленьким черевом, в якої гнівний вираз обличчя, а густі брови нависають над великими запалими очима.
Вася Булавки від несподіванки аж розкриває рота.
— На кого батон крошиш, сучяра, на! — підбігає до водія. Тюля відривається від нерухомого Циркуля, підбігає до водія і хапає його за шкірки, чого той навіть не сподівався. Він буквально трусить товстуном, вхопивши за одяг, і прямісінько в очі сичить, що тобі, смердючий шоферюга, треба закрити табло і мовчати, бо я не подивлюся, що ти мені в батьки годишся, помалюю, як свиню паршиву! Десять баксів тобі досить, шоб ти був гарним хлопчиком? — запихає йому в кишеню сорочки купюру.
— Я… я… Хлопці, перестаньте! Я просто так, я… я нічого!
— Сунь звідси, придурок! Просто — тільки в попу трахаються! — гаркає на нього Тюля. — Шуруй в машину, шоб я тебе не бачив!
Водій перелякано забігає у «швидку» і зачиняє дверцята. Пауза.
— Як справи, Павлов? — запитує в лікаря Тюля.
— Я не Павлов! — ображено каже той.
— Не все одно. Якшо цей труп помре, — показує Тюля на Циркуля, — я прийду до тебе в лікарню, зґвалтую твою медсестру, після неї тебе, а потім поголю тобі вуса. Зрозумів?
Циркуль нарешті приходить до тями, він кліпає своїми каламутними порожніми очима, але не може говорити, лише хапає губами повітря.
— От мудак! — кажу йому жартуючи. — Будеш довго жити! І це ж треба у такому віці — зустрітися зі смертю! Вона тебе хоч поцілувала?
Тюля також посміхається, після чого відводить переляканого лікаря вбік, довго з ним розмовляє — я бачу, як він запихає йому в кишеню гроші, — і нарешті прощається.
— Слава Богу, — полегшено шепоче Рома і несподівано бере мене під руку, від чого я аж здригаюся. Невже вона не боїться Тюлі?
— Дякуй Професору, — звертається Тюля до Циркуля. — А твоє життя не таке й дороге. У тридцять доларів мені обійшлося.
Тюля довго дивиться в бік «Меридіану», чи бува не виходять звідти Бідон, Вася Булавка з Мишкою і Вареним. Циркуль робить перші рухи, наче щойно народився на світ і який намагається одразу опанувати. Він обводить все навколо очима, ніби бачить місцевість уперше, після силкується зосередитися на присутніх. Його обличчя непомітно набирає здорового відтінку і з нього зникають ті страшні холодні кольори, які нагадують про неприємні речі.
За нашими спинами чути регіт Мишки. Обертаємося і бачимо її — готову в дим, радісного Вареного з пляшкою «Кока-Коли» у руці, а за їхніми спинами мовчазних Бідона і Васю Булавку, які дивляться на них, як на звихнутих. Тюля довго свердлить очима Вареного, який на своє запитання «шо нада?» так і не отримує відповіді.
Шепотом запитую в Бідона, чи не казав він йому, що трапилося з Циркулем. Той заперечливо киває головою і гнівно каже, що вони готові в срачку і дуже важко розуміють те, що відбувається.
Тюля і я хапаємо цього вузьколобого гондона Вареного за шкірки і тягнемо у темряву під дерева, що ростуть за великою клумбою з жовтими квітами. Він пручається, погрожує.
— Шо за понти? — кричить він, як свиня. Цей ти-поша мені давно не подобається, бо в його обличчі, посмішці і в поглядові є неприємні риси, які асоціюються з підлістю та брехнею; по таких одразу бачиш — продасть, сучяра, за першої нагоди, а після цього ще й виправдовуватиметься, що не при ділах, що це, братуха, без моєї вина, бля буду, зуб даю… в натурі, слово пацана; для таких нема нічого святого—з ким вигідно, біля того й кантуються, коли ж відчують, що от-от настануть повні гайки, — по норах. Словом — дешева вузьколоба гнида!
Тюля каже, таких нада давити…
Затягуємо придурка під дерева, аби нас мало хто міг бачити з вулиці чи вікон будинків, і починаємо товкти, як паршиву собаку. Тюля періщить по обличчю, я б'ю в корпус. Він глухо стогне, кілька разів із відчайдушним притиском вигукує, що ми суки недорізані, яких за це повбивають. Схоже, що ці слова надихають Тюлю, бо він одразу робить ногою підсічку і Варений звалюється на землю. Від ударів наших ніг він спершу ривками стогне, наче захлинається, а потім хрипить і все менше захищається руками. Заспокою другана і кажу, що з цього падла вже досить. Тюля ще раз з усієї сили копає його в живіт і злобно випалює, що якщо, гнида, ще раз побачу біля Циркуля — хоча б за сто метрів — руки й ноги поламаю. Потім він розстібає ширінку і починає мочитися на лежачого. Стрімкий струмінь сечі б'є прямісінько у вухо Вареному, той силкується відвернутися. Рідина обливає йому обличчя: заплющені очі, привідкритий рот, ніс, щоки, волосся на голові, потрапляє за шиворіт, заливає сорочку і швидкими струмками тече по землі.
— Ти тепер опущений! Хай всі знають — ти обі-сцяний! — кидає лежачому Тюля.
Повертаємося і одразу вислуховуємо обурення Мишки, що ми, мовляв, дебільні придурки, побили невинну людину, яка навіть не знає, за що її покарано, що через це в нас виникнуть нові проблеми — приїдуть оті відморозки Вареного, особливо той — маленький, який ходить із загостреною спицею і любить нею штрикати; з ними доведеться розбиратися!
— Це підло! — кричить вона, але ми на неї не зважаємо. Тюля наказує їй заткнутися, гаркає, що наступного разу вибирай щось краще, сучка, для тра-хання в туалетах. Вона обзиває його ідіотом і йде геть, викрикаючи услід, що рано чи пізно нам за це повідривають яйця.
— Йдем звідси, — перелякано каже Рома, і я помічаю, що вона кепсько виглядає. Хочеться сказати їй тепле й ніжне слово, але до нас підходить Тюля — «відтепер по одному бажано не ходити, а то ці шакали нас так усіх переб'ють. Треба завжди бути готовими, куди б не йшли». Мовчки слухаємо, але кожен думає про своє.
Пауза.
— Гарно ми цю вівцю зробили, — сміється Тюля, киваючи головою в бік затінку дерева, де поволі намагається підвестися чорна постать.
Фігура Вареного ледве видніється у темряві, здається, встає на коліна, завмирає, потім розмахує руками, вигукує незрозумілі слова, на які не звертаємо уваги і йдемо геть. До цього придурка не відчуваю жалю, йому давно треба було дати в диню.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОМА
1
Тиждень сиджу за книжками, готуюся складати вступні іспити на історичному факультеті в одній помийній ямі аж за Києвом. Таке враження, наче випав із часу, наче потрапив в інший світ. Перебуваю поза тривогою, від якої звільнив свої роздуми цікавістю до минулого народів, країн, великих людей, цікавістю до химерних і дивних подій.
Читання — штука хороша. Перестаєш бути дауном. Перестає вужчати лоб.
Коли мої очі втомлюються від надмірного читання (праве око болить — наче в нього запхали тоненьку сталеву ниточку), набираюся мужності й телефоную Ромі. Але це трапляється зрідка. Наші розмови схожі на таємну мову натяків, підтекстів у павутинні інших телефонних балачок. Втім, здебільшого ми мовчимо, слухаючи тривожну тишу, прислухаючись до нерівного дихання одне одного. Ми — наче два дворічних малюки, які випадково зустрілися в пісочниці і вступають у перше спілкування. Рома промовляє фразу і вона зависає у німому очікуванні більшої відвертості. У такі хвилини втрачаю голову і ледве себе стримую, щоб не повестися, як нетерплячий бовдур.
Показати таке — мабуть найбільша слабкість, яку можна виявити, тому намагаюся бути скутим.
Маман, дивлячись на мене із товстезним підручником у руках, непокоїться.
«Так, синуля, можна зіпсувати очі, а ти ще молодий». Заспокоюю і прошу не заважати, бо саме цієї хвилини відрубують голову Карлу 1-му або половецькі орди вдираються на Переяславщину. Краєм ока по замилуваному видові матері помічаю, що вона всього цього не підозрює, а розмірковує, мабуть, які їй ввечері пекти пиріжки, вряди-годи запитуючи, чи сподобалися мені такі, як останнього разу — з чорницями, або — коли я приведу свою дівчину… після чого вона ніби ненароком одразу тікає з моїх очей, у глибині душі посміхаючись над тим, що дратує мене подібними запитаннями. Ніби я ясновидець, який здатний бачити власне майбутнє! Звідки я знаю, коли це трапиться? Адже серйозно ні з якою не хочу зав'язуватися, бо почнуться ці галімі романтичні зустрічі біля пам'ятника якомусь Шевченку чи Франку з дебільним оберемком квітів, з яким певно буду схожий на повного придурка, ці нудні, охкаючі напівбожевільні балачки по телефону щовечора з коханою, яка чомусь завжди буде засмучена, стривожена, трохи зашугана, бо їй ввижається, що ти збираєшся її кинути.
Тільки читання не втомлює. Я навіть відчуваю себе субмариною, коли пірнаю в двохтомні океани «Війни і миру» чи «Сім'ї Тібо» і завжди шкодую, що вони не такі великі, як космічні галактики, які ковтав би без перестанку. Що за дурна тяга читати товстезні томюги! І де я такого нахапався? Після цього, коли виходжу знову на люди, їхні вчинки — відважні чи підлі, серйозні чи легковажні, дружні чи ворожі — видаються наївними та недоречними, наче ці люди, мої знайомі, друзі, створені з невдалого матеріалу, через що страждають і живуть ніби штучно, ніби не можуть почуватися природно.
Да. Читання не дає вужчати лобові. Дивлюся на незнайомих типош із короткими зачісками та у шкіряних куртках і одразу бачу їхню трагедію — в них щодня потроху вужчають лоби через те, що нічого не читають. Коли перестає вужчати лоб, тоді по-новому дивишся на світ. Булавка й Тюля гасять під нічним баром якогось штемпа маріупольського, а я при цьому нуджуся, бухаємо з давніми друзями, яких не бачили кілька місяців, а я при цьому нуджуся, бо зиркаю на їхні обличчя і мені здається, що вони належать іншому часові — часові вузьких лобів, від чого мене не пре.
Я позіхаю, будучи біля них, і вони цього не знають; Бідон недавно запитав «хулі такий заторможе-ний?», а я подивився на його грубі губи й широку, як у кнура, носяру, і це здалося мало схожим на людське, тільки мовчки звів плечима; коли Булавка по-п'яній, міцно ухопившись за мою руку, клявся мені, за тебе, Професор, я, на, кишки повипускаю, тільки покажи кому, — мене також нудило, наче замість звичного повітря дихав нешкідливою гидотою; нестерпно тягнуло додому. Мишка-сучка також одного разу насторожилась: «Ти або зовсім тор-моз, котигорошко обдовбаний, або собі на умі — дуже довго щось важливе фільтруєш. А?»
Маман деколи іронічно каже, що в мене через книжки зовсім дах поїхав. Я знаю: в глибині душі вона почувається спокійно, коли не вештаюсь де не слід, нічого погано не роблю, не забираю у багатих гівнюків дорогі речі, не ображаю дівчат; вона радіє, мабуть, тільки тоді, коли я перед її очима і коли їй важко повірити у те, що їй нашіптують злі сусідки (старі клячі!) про нашу компанію, дорогенька, ваш синок волочиться зі всілякою шваллю, для якої нема нічого святого. Маман не раз прагнула поговорити зі мною на подібні теми, коли її встигали накрутити язикаті дурепи на лавці під під'їздом, заходила до квартири заплакана і накидалася на мене зі своїми тривожними запитаннями «це правда?». Я ніколи їй не брехав, лише відповідав, що безпосередньої участі не брав, бо не переношу зло, однак своїх друзів у цьому не звинувачую, бо в них є на це свої підстави. Вона одразу насторожувалася — «це робив Тюля чи Булавка?», але її вже не чув, бо в таких ситуаціях ішов із дому.
Думаю про Рому. Скута поведінка біля неї — через постійну присутність Тюлі — втомлює і змушує тримати себе в напрузі; це надзвичайно важко — бути біля дівчини, яка тобі подобається, і лише перезиратися з нею багатозначними поглядами чи перекидатися скупими фразами. Хочеться бути вільнішими, ні про що не думати, хочеться бути завжди разом — тільки я і вона.
Рома завжди з'являється перед моїми очима сама — без подруг і друзів, бачу її, наче неземну істоту, — в легких, ніжних одежах світлого кольору, спокійне обличчя, розширені глибокі очі.
Може, це шиза пробиває? — сполохано запитую себе, підозрюючи, що такі глюки викликані надмірним курінням плану. Геньо-доходяга — сусід із дев'ятого поверху, який вчиться на третьому курсі медухи, каже, що куріння всілякої фігні конкретно садить пам'ять і руйнує кору головного мозку. І треба ж такої біди начитатися, щоб потім про це спокійно говорити? У цих медиків ніякої поваги до людського організму — наче мають справу з кількома десятками кілограмів свинини, в якій копирсаються, наче механіки в машинах, розбираючи по запчастинах. Підозрюю, що перший маніяк був медиком і взагалі — саме медицина, мабуть, породила маніяцтво і всі ці діла під впливом членування тіла.
Рома. Коли дивлюся у вікно, хочеться, аби по вулиці обов'язково йшла вона, міг би на неї дивитися, або гукнути, зрештою, запросити до себе на чай із булочками, які любить пекти Маман. Пригадую, як наприкінці минулої осені, коли несподівано пішов густий, пелехатий сніг і я стояв перед вікном, розглядаючи його маленькі ніжні хмаринки, що повільно падали на землю, прилипали до вікна, покривали товстим шаром осиротілі дерева, які тільки звільнилися від листя, і коли — здавалося — нема нічого до роботи, а лише споглядати це біле диво, — раптом помітив її. Рома йшла з невеликою чорною сумкою, по рухах було видно, що вона бадьора і радісна, замріяна й безтурботна. Сніг налипав на її спортивну шапку й куртку, від чого вона нагадувала невеликого грибочка. Я навіть розсміявся. Бажання гукнути Рому настільки полонило, що я почав відчиняти вікно, лише здивована Маман з хворобливими очима мене зупинила. Отямився, бо в неї була температура і кашель. Рома віддалялася по вулиці, певний час міг за нею спостерігати, припавши обличчям до холодного вікна, поки не зникла, залишивши свій прекрасний образ, який із того часу мене непокоїть.
Згадую Рому і відчуваю, що мене злегка морозить. Сам винен, що вона не зі мною; сам винен, що не натякнув їй про свій неспокій. Вона могла бути моєю… Навіть тоді, коли ми несподівано зустрілися на базарі із повними пакетами продуктів, коли раптово пішла гроза і ледве добігли із важкою ношею в руках до першого підворіття, ховаючись під старою аркою двоповерхового кам'яного будинку, коли біля наших ніг тремтіло загублене кошеня, яке нявчало, мабуть, хотіло їсти, навіть тоді, коли ми просто говорили на різні теми, аби вбити час і переждати непогоду, навіть тоді, коли надто довго дивився на неї, а Рома тільки здивовано кліпала очима, не розуміючи, чому цей крейзі на неї витріщився; навіть тоді не наважився зробити перший крок до неї, аби змінити свої ідіотські страждання, аби, врешті-решт, закінчився цей галімий настрій.
«Олег, чому ти ніколи не говориш про свою дівчину? Чи ти самотній?» — несподівано запитала вона. Відчув, як густо червонію. Здалося, що Рома це помітила (в очах зблиснув таємний вогник), — від цього ще дужче робилося не по собі. Спробував віджартуватися подавленим й невиразним голосом, що бережу себе для прекрасної дами на білому коні, яка приїде на світанку, на що дівчина пирскнула зі сміху і несподівано кинула, що для цього треба не проспати.
«Не проспати», — повторював про себе. Від цих слів мені стало ще гірше; схоже, Рома це відчула, бо одразу замовкла, винувато опустила очі, попросила її пробачити і сказала, що я схильний до меланхолії та романтики. На превеликий жаль гроза скінчилася і ми їхали в тролейбусі мовчки, від хвилювання не міг відновити розмову.
Читання — штука хороша. Перестаєш бути дауном. Перестає вужчати лоб.
Коли мої очі втомлюються від надмірного читання (праве око болить — наче в нього запхали тоненьку сталеву ниточку), набираюся мужності й телефоную Ромі. Але це трапляється зрідка. Наші розмови схожі на таємну мову натяків, підтекстів у павутинні інших телефонних балачок. Втім, здебільшого ми мовчимо, слухаючи тривожну тишу, прислухаючись до нерівного дихання одне одного. Ми — наче два дворічних малюки, які випадково зустрілися в пісочниці і вступають у перше спілкування. Рома промовляє фразу і вона зависає у німому очікуванні більшої відвертості. У такі хвилини втрачаю голову і ледве себе стримую, щоб не повестися, як нетерплячий бовдур.
Показати таке — мабуть найбільша слабкість, яку можна виявити, тому намагаюся бути скутим.
Маман, дивлячись на мене із товстезним підручником у руках, непокоїться.
«Так, синуля, можна зіпсувати очі, а ти ще молодий». Заспокоюю і прошу не заважати, бо саме цієї хвилини відрубують голову Карлу 1-му або половецькі орди вдираються на Переяславщину. Краєм ока по замилуваному видові матері помічаю, що вона всього цього не підозрює, а розмірковує, мабуть, які їй ввечері пекти пиріжки, вряди-годи запитуючи, чи сподобалися мені такі, як останнього разу — з чорницями, або — коли я приведу свою дівчину… після чого вона ніби ненароком одразу тікає з моїх очей, у глибині душі посміхаючись над тим, що дратує мене подібними запитаннями. Ніби я ясновидець, який здатний бачити власне майбутнє! Звідки я знаю, коли це трапиться? Адже серйозно ні з якою не хочу зав'язуватися, бо почнуться ці галімі романтичні зустрічі біля пам'ятника якомусь Шевченку чи Франку з дебільним оберемком квітів, з яким певно буду схожий на повного придурка, ці нудні, охкаючі напівбожевільні балачки по телефону щовечора з коханою, яка чомусь завжди буде засмучена, стривожена, трохи зашугана, бо їй ввижається, що ти збираєшся її кинути.
Тільки читання не втомлює. Я навіть відчуваю себе субмариною, коли пірнаю в двохтомні океани «Війни і миру» чи «Сім'ї Тібо» і завжди шкодую, що вони не такі великі, як космічні галактики, які ковтав би без перестанку. Що за дурна тяга читати товстезні томюги! І де я такого нахапався? Після цього, коли виходжу знову на люди, їхні вчинки — відважні чи підлі, серйозні чи легковажні, дружні чи ворожі — видаються наївними та недоречними, наче ці люди, мої знайомі, друзі, створені з невдалого матеріалу, через що страждають і живуть ніби штучно, ніби не можуть почуватися природно.
Да. Читання не дає вужчати лобові. Дивлюся на незнайомих типош із короткими зачісками та у шкіряних куртках і одразу бачу їхню трагедію — в них щодня потроху вужчають лоби через те, що нічого не читають. Коли перестає вужчати лоб, тоді по-новому дивишся на світ. Булавка й Тюля гасять під нічним баром якогось штемпа маріупольського, а я при цьому нуджуся, бухаємо з давніми друзями, яких не бачили кілька місяців, а я при цьому нуджуся, бо зиркаю на їхні обличчя і мені здається, що вони належать іншому часові — часові вузьких лобів, від чого мене не пре.
Я позіхаю, будучи біля них, і вони цього не знають; Бідон недавно запитав «хулі такий заторможе-ний?», а я подивився на його грубі губи й широку, як у кнура, носяру, і це здалося мало схожим на людське, тільки мовчки звів плечима; коли Булавка по-п'яній, міцно ухопившись за мою руку, клявся мені, за тебе, Професор, я, на, кишки повипускаю, тільки покажи кому, — мене також нудило, наче замість звичного повітря дихав нешкідливою гидотою; нестерпно тягнуло додому. Мишка-сучка також одного разу насторожилась: «Ти або зовсім тор-моз, котигорошко обдовбаний, або собі на умі — дуже довго щось важливе фільтруєш. А?»
Маман деколи іронічно каже, що в мене через книжки зовсім дах поїхав. Я знаю: в глибині душі вона почувається спокійно, коли не вештаюсь де не слід, нічого погано не роблю, не забираю у багатих гівнюків дорогі речі, не ображаю дівчат; вона радіє, мабуть, тільки тоді, коли я перед її очима і коли їй важко повірити у те, що їй нашіптують злі сусідки (старі клячі!) про нашу компанію, дорогенька, ваш синок волочиться зі всілякою шваллю, для якої нема нічого святого. Маман не раз прагнула поговорити зі мною на подібні теми, коли її встигали накрутити язикаті дурепи на лавці під під'їздом, заходила до квартири заплакана і накидалася на мене зі своїми тривожними запитаннями «це правда?». Я ніколи їй не брехав, лише відповідав, що безпосередньої участі не брав, бо не переношу зло, однак своїх друзів у цьому не звинувачую, бо в них є на це свої підстави. Вона одразу насторожувалася — «це робив Тюля чи Булавка?», але її вже не чув, бо в таких ситуаціях ішов із дому.
Думаю про Рому. Скута поведінка біля неї — через постійну присутність Тюлі — втомлює і змушує тримати себе в напрузі; це надзвичайно важко — бути біля дівчини, яка тобі подобається, і лише перезиратися з нею багатозначними поглядами чи перекидатися скупими фразами. Хочеться бути вільнішими, ні про що не думати, хочеться бути завжди разом — тільки я і вона.
Рома завжди з'являється перед моїми очима сама — без подруг і друзів, бачу її, наче неземну істоту, — в легких, ніжних одежах світлого кольору, спокійне обличчя, розширені глибокі очі.
Може, це шиза пробиває? — сполохано запитую себе, підозрюючи, що такі глюки викликані надмірним курінням плану. Геньо-доходяга — сусід із дев'ятого поверху, який вчиться на третьому курсі медухи, каже, що куріння всілякої фігні конкретно садить пам'ять і руйнує кору головного мозку. І треба ж такої біди начитатися, щоб потім про це спокійно говорити? У цих медиків ніякої поваги до людського організму — наче мають справу з кількома десятками кілограмів свинини, в якій копирсаються, наче механіки в машинах, розбираючи по запчастинах. Підозрюю, що перший маніяк був медиком і взагалі — саме медицина, мабуть, породила маніяцтво і всі ці діла під впливом членування тіла.
Рома. Коли дивлюся у вікно, хочеться, аби по вулиці обов'язково йшла вона, міг би на неї дивитися, або гукнути, зрештою, запросити до себе на чай із булочками, які любить пекти Маман. Пригадую, як наприкінці минулої осені, коли несподівано пішов густий, пелехатий сніг і я стояв перед вікном, розглядаючи його маленькі ніжні хмаринки, що повільно падали на землю, прилипали до вікна, покривали товстим шаром осиротілі дерева, які тільки звільнилися від листя, і коли — здавалося — нема нічого до роботи, а лише споглядати це біле диво, — раптом помітив її. Рома йшла з невеликою чорною сумкою, по рухах було видно, що вона бадьора і радісна, замріяна й безтурботна. Сніг налипав на її спортивну шапку й куртку, від чого вона нагадувала невеликого грибочка. Я навіть розсміявся. Бажання гукнути Рому настільки полонило, що я почав відчиняти вікно, лише здивована Маман з хворобливими очима мене зупинила. Отямився, бо в неї була температура і кашель. Рома віддалялася по вулиці, певний час міг за нею спостерігати, припавши обличчям до холодного вікна, поки не зникла, залишивши свій прекрасний образ, який із того часу мене непокоїть.
Згадую Рому і відчуваю, що мене злегка морозить. Сам винен, що вона не зі мною; сам винен, що не натякнув їй про свій неспокій. Вона могла бути моєю… Навіть тоді, коли ми несподівано зустрілися на базарі із повними пакетами продуктів, коли раптово пішла гроза і ледве добігли із важкою ношею в руках до першого підворіття, ховаючись під старою аркою двоповерхового кам'яного будинку, коли біля наших ніг тремтіло загублене кошеня, яке нявчало, мабуть, хотіло їсти, навіть тоді, коли ми просто говорили на різні теми, аби вбити час і переждати непогоду, навіть тоді, коли надто довго дивився на неї, а Рома тільки здивовано кліпала очима, не розуміючи, чому цей крейзі на неї витріщився; навіть тоді не наважився зробити перший крок до неї, аби змінити свої ідіотські страждання, аби, врешті-решт, закінчився цей галімий настрій.
«Олег, чому ти ніколи не говориш про свою дівчину? Чи ти самотній?» — несподівано запитала вона. Відчув, як густо червонію. Здалося, що Рома це помітила (в очах зблиснув таємний вогник), — від цього ще дужче робилося не по собі. Спробував віджартуватися подавленим й невиразним голосом, що бережу себе для прекрасної дами на білому коні, яка приїде на світанку, на що дівчина пирскнула зі сміху і несподівано кинула, що для цього треба не проспати.
«Не проспати», — повторював про себе. Від цих слів мені стало ще гірше; схоже, Рома це відчула, бо одразу замовкла, винувато опустила очі, попросила її пробачити і сказала, що я схильний до меланхолії та романтики. На превеликий жаль гроза скінчилася і ми їхали в тролейбусі мовчки, від хвилювання не міг відновити розмову.