Страница:
Насправді у Гарріса завжди є місцинка неподалік, за рогом, де постійно є щось надзвичайне з випивки. Я переконаний, що якби ви зустріли Гарріса десь там, у раю (якщо таке можна припустити), його привітання звучало б приблизно так:
– Який я радий, що ти прийшов, мій старий друже. Ти знаєш, я знайшов тут чудову місцинку, неподалік, за рогом. Кажу тобі правду, нектар там – перший клас.
Проте в нашому випадку – мається на увазі ночівля просто неба – його вміння практично дивитись на речі було дуже доречним. Не зовсім приємно спати просто неба, коли на вас падає дощ.
Вечір. Ви до нитки промокли, у човні на добрих два дюйми води, і все натяглося вологою. Ви знаходите місце на березі, яке нібито ще не так залило, як усе довкола, і вирішуєте розташуватися на ніч саме тут. Ви витягуєте намет і вдвох із товаришем починаєте його встановлювати.
Він увесь мокрий і важкий, лопоче, падає на вас, обвивається довкола вашої голови, доводячи вас до сказу. Дощ не перестає лити ні на мить. Встановити намет досить непросто і в суху погоду, а в дощ – це титанічна праця. Вам здається, що замість того аби допомагати вам, той інший просто клеїть дурня. Щойно ви надійно закріпите свій бік, він свій відпускає і все псує.
– Що ти робиш! Нездара! – вигукуєте ви.
– Сам ти нездара! – відповідає він. – Ну, давай!
– Та не тягни. Ти все робиш не так, тупий віслюк! – кричите ви.
– Я все роблю правильно! – кричить він у відповідь. – Давай свій бік!
– Кажу тобі, що неправильно! – ваш крик уже схожий на ревіння, і ви ладні накинутися на нього. У нападі злості ви так натягуєте мотузку, що на його боці вискакують усі кілки.
– А-а, безголовий ідіот, – чуєте ви, як бурчить він собі під ніс, а потім з щосили тягне на себе, і весь ваш бік завалюється. Ви кидаєте на землю дерев'яного молотка і йдете довкола, виказуючи йому все, що ви про нього думаєте. Він також підіймається і, обходячи намет, іде слідом, щоб пояснити вам, хто ви такий. Ви ходите довкола, лаючись, доки намет не падає і не перетворюється на безформну пожмакану купу. Вам нічого не залишається, як дивитися одне на одного поверх його руїн, а потім ви обидва в один голос вигукуєте:
– Ну от! Я ж тобі казав!
Тим часом вашому третьому товаришеві, який вичерпував із човна воду і протягом останніх десяти хвилин, намочивши по самі лікті рукави, без угаву проклинав усе на світі, хочеться знати, що там у вас за галас і метушня, і чому досі не стоїть той клятий намет.
Врешті-решт намет якось встановлено, і ви переносите з човна усі речі. Спроби розпалити вогонь виявляються марними, ви запалюєте спиртівку і розсаджуєтесь довкола неї.
Основна складова всіх страв на вечерю – дощова вода. Хліб – на дві третіх із неї, з печінкового пирога вона аж тече, а варення, масло, сіль та кава взагалі перемішалися в ній, і зробилася юшка.
Після вечері ви бачите, що тютюн намок і палити нічого. На щастя, у вас є пляшка з якоюсь мікстурою, яка, коли вжити її у відповідній кількості, додає настрою і дурманить розум, тож жага до життя прокидається у вас із новою силою. Достатньою для того, щоб ви зрозуміли, що час лягати спати.
Уві сні привиджується, що вам на груди раптом всідається слон, вивергається вулкан, і вас поглинає морська безодня (слон і далі мирно спить собі у вас на грудях). Ви прокидаєтеся з думкою, що сталося щось жахливе. Спочатку ви думаєте, що настав кінець світу, але переконуєте себе в тому, що цього не може бути, – скоріш за все на вас напали злодії чи розбійники або спалахнула пожежа. Свою думку ви висловлюєте у звичайний спосіб. Але сподіватися на допомогу даремно, і ви відчуваєте, що вас гамселить і давить багатотисячний натовп.
Схоже на те, що у скрутному становищі не тільки ви. Ви чуєте чиїсь слабкі крики, які долинають десь ізнизу, з-під вашого ліжка. Для себе ви вирішуєте, що просто так ви їм не дістанетесь. Ви несамовито захищаєтесь: із войовничими криками посилаєте удари направо й наліво, руками і ногами. Аж раптом усі розступаються, і ваша голова опиняється на свіжому повітрі. За два фути від вас ви помічаєте нечіткі обриси напівроздягненого лиходія, який збирається вас убити. Ви приготувалися до бою з ним не на життя, а на смерть, і коли він починає нахилятися над вами, ви впізнаєте в ньому Джима.
– О-о, невже це ти? – говорить він, упізнавши вас.
– Я, – відповідаєте ви, протираючи очі. – Що сталося?
– Здається, клятий намет здуло, – говорить він.
– А де Білл?
І ви обидва починаєте, надриваючи горлянки, гукати Білла. Земля під вами то здіймається, то провалюється, і звідкись з-під уламків приглушений голос, який ви чули раніше, відповідає:
– Злізь із моєї голови!
З неймовірними зусиллями звідкілясь знизу виборсується Білл, увесь брудний, пом'ятий і потоптаний. І чомусь дуже розлючений – вочевидь, він твердо переконаний, що з ним це зробили навмисно.
Через сильну застуду, яку ви підхопили вночі, зранку у вас пропадає голос. Ви ладні роздерти все на світі. Під час сніданку ви тільки те й робите, що захриплим шепотом гарикаєтеся між собою.
Тому ми вирішили, що в хорошу погоду спатимемо просто неба, а коли дощ чи захочеться щось трохи змінити, як пристойні люди, будемо зупинятися в готелях, заїжджих дворах або винайматимемо номери при якихось трактирах.
Монморенсі наше рішення досить-таки сподобалося. Романтична самотність йому була не до душі. Йому б побільше галасу, і що забава простіша, то кумеднішим він бував. Поглянувши на Монморенсі, можна подумати, що то ангел спустився з небес, який чомусь відмовився від людської подоби і втілився в невеличкому фокстер'єрі. Здавалося, щоразу, коли він гавкає, можна почути щось на зразок: «який – порочний – цей – світ – і – як – я – хотів – би – щось – зробити – щоб – він – став – кращим!». У побожних старих леді та джентльменів від самого його вигляду на очах виступають сльози.
Коли Монморенсі уперше прийшов до мене і став жити за мій кошт, я навіть не думав, що він так довго буде зі мною. Я сидів і дивився на нього (а він сидів на своєму килимкові і дивився на мене), розмірковуючи: «Цей пес довго не протягне. Крім колісниці, яка відвезе його на небеса, його нічого більше не чекає».
Та коли я заплатив за десяток курчат, яким він перегриз горлянку; коли я за шкірку витяг його зі сто чотирнадцятої вуличної сутички, і при цьому він ще й огризався і впирався; коли розлючена особа жіночої статі принесла мені свого розірваного ним кота і обізвала мене душогубом; коли мій сусід подав на мене в суд, за те що, закрившись у своїй майстерні, він боявся навіть свого носа висунути за двері, бо величезний лютий пес протягом двох годин холодної ночі не випускав його звідти, і він змушений був кликати мене, щоб я звільнив його; коли якийсь садівник, якого я не знаю, виграв тридцять шилінгів, угадавши, скільки щурів зловить Монморенсі за якийсь там час, я почав думати, що йому все-таки дозволили залишитися на землі надовше.
Вештатися довкола стаєнь, збирати зграї облізлих бродячих собак і гасати з ними по нетрях, нападаючи на тих бездомних бідолах, які ще не пристали до їхньої зграї, – ось кредо життя Монморенсі. Тому-то, як я вже казав, він так зрадів, коли почув про готелі та заїжджі двори.
Оскільки питання ночівлі було вирішено і рішення цілком задовольняло кожного з нас, залишалося обговорити, що ми візьмемо з собою. Ми почали сперечатися. Врешті Гарріс сказав, що вже забагато балачок як для одного вечора, і запропонував піти випити по чарчині, додавши, що тут неподалік, за сквериком, він знайшов чудову місцинку, де подають справжнє ірландське віскі.
Джордж сказав, що він знемагає від спраги (я не пригадую, щоб із Джорджем коли-небудь такого не було), а я відчував, що трошки теплого віскі зі шматочком лимона додасть мені сили. Ми всі зійшлися на тому, що відкладаємо дебати до наступного вечора, і, надягнувши капелюхи, наше товариство в повному складі залишило кімнату.
Розділ III
Тож наступного вечора ми знову зібралися, щоб обговорити і остаточно владнати всі наші плани, Гарріс сказав:
– Перше, що нам потрібно вирішити, це те, що ми братимемо з собою. Джей, бери папір і записуй. Джордже, знайди прейскурант із бакалійної крамниці. Дайте мені хтось олівця, я буду складати список.
У Гарріса так завжди: спочатку зробити вигляд, ніби він готовий усе зробити сам, а потім перекласти все на інших.
Він завжди нагадує мені мого бідолашного дядечка Поджера. Коли дядечко Поджер збирався щось робити, в усьому будинку панував суцільний гармидер. Ви такого у своєму житті ще не бачили. Одного разу від рамника додому привезли картину. Вона стояла в їдальні, чекаючи, коли їй знайдуть місце.
Тітонька Поджер бідкалася, що вони з нею робитимуть, на що дядечко Поджер їй відповів:
– Залиш це мені. Ні тебе, ні будь-кого з вас це не повинно турбувати. Я все зроблю.
Він знімає піджака і береться до роботи. Покоївку одразу посилає купити цвяхів на шість пенсів, а потім слідом за нею – одного з хлопчаків, щоб сказати їй, якої довжини повинні бути цвяхи. І так, трохи-потрохи починає метушитися весь дім.
– Віллє, принеси мені молотка, – гукає він. -Томе, подай мені лінійку. Мені потрібна драбина і кухонний стілець. Джиме, збігай-но до містера Ґоґґлеса і передай йому вітання від татуся, та скажи, що я бажаю йому скорішого одужання. А ще скажи йому, що я просив позичити ватерпас[1]. Маріє, не йди нікуди, мені потрібно, щоб хтось тримав мені свічку. – А коли повертається покоївка, він посилає її знову, щоб та купила мотузку для картини. – Томе! Де Том?! Томе, іди сюди, ти мені будеш потрібен, щоб подати картину.
Потім він намагається підняти картину, і випускає її з рук, вона випадає з рами, він намагається врятувати скло, скло ранить йому руку, він стрибає по кімнаті, шукаючи свою носову хустинку, але не може знайти її, бо вона в кишені піджака, а піджака він зняв і не знає, куди його поклав, і всі в будинку кидають інструмент і починають шукати піджак, а сам він пританцьовує по кімнаті і всім заважає.
– Хто-небудь у цьому будинку знає, де мій піджак? Ну що за сімейка! Присягаюсь, я ще такої не бачив. Вас шестеро, і ви не можете знайти піджака, якого я зняв не далі, як п'ять хвилин тому. Оце так!
Потім він встає і виявляється, що увесь цей час він на ньому сидів.
– Хто-небудь подасть його мені? – кричить він. – Я вже знайшов його без вас. Вас просити знайти що-небудь – це все одно, що просити зробити це кішку.
Після півгодинної перев'язки пальця знаходять інше скло, приносять інструмент, драбину, стілець, свічку, і дядечко Поджер робить другу спробу. Усе сімейство, включно з покоївкою та прибиральницею, стоїть довкола, готове будь-якої миті прийти на допомогу. Двоє тримають стільця, третій допомагає йому залізти на нього і притримує, щоб він з нього не впав, четвертий подає цвяха, а п'ятий – молотка. Він бере цвях і також випускає його.
– Ну от! – каже він ображеним голосом страждальця. – Тепер немає цвяха.
Ми всі падаємо на коліна і лазимо в його пошуках, а дядечко стоїть на стільці, бурчить, що йому хочеться знати, чи довго він там стоятиме.
Нарешті цвях знайдено, але до того часу він загубив молоток.
– Де молоток? Що я робив молотком? О, Боже! Вас – семеро, стоїте, витріщилися, і ніхто не знає, що я робив з молотком!
Ми знаходимо молоток і подаємо йому, але тепер він не бачить позначки, яку зробив на стіні, щоб забити цвяха, і кожен з нас по черзі стає на стілець позаду нього, щоб допомогти йому знайти її. Кожен знаходить її в іншому місці, і кожному по черзі він каже, що той бовдур, і наказує злазити. Він бере лінійку і відміряє наново. Виявляється, що йому потрібно поділити навпіл тридцять один і три восьмих дюйма, які він наміряв від кутка. Він намагається зробити це в голові і від того аж шаленіє.
Кожен з нас намагається також зробити це в голові, і в кожного виходить інший результат. Ми починаємо насміхатися одне над одним, і в усьому тому гармидері забуваємо, яке ж саме число потрібно було поділити, і дядечкові Поджеру доводиться заміряти знову.
Цього разу він вирішує скористатися мотузкою. В останній момент, коли старий телепень нахиляється зі стільця під кутом сорок п'ять градусів, намагаючись дотягтися ще на три дюйми далі, ніж він це може зробити, мотузка вислизає з його рук, він падає на рояль і всім своїм тілом і головою натискає всі його клавіші одночасно. Той, не сподіваючись такого, видає воістину неповторний акорд.
Тітонька Марія говорить, що вона не може дозволити, щоб діти стояли і слухали такі слова.
Врешті-решт дядечко Поджер знову поставив позначку, лівою рукою приклав до неї цвяха, а в праву взяв молоток. Першим же ударом він лупонув собі по пальцю, і, заверещавши від болю, жбурнув молоток комусь на ногу.
Тітонька Марія делікатно попросила, щоб наступного разу, коли він вирішить забивати в стіну цвяхи, її завчасно попередили про це, щоб вона змогла владнати всі свої справи і, поки він буде усім цим займатися, провести тиждень у своєї матусі.
– Е-е, ви, жінки, переймаєтеся через кожну дурницю, – оговтавшись, відповідає дядечко Поджер. – Мені завжди подобалося робити щось таке.
Тоді він робить ще одну спробу. Другим ударом він повністю заганяє цвяха в стіну, а слідом за ним і півмолотка. Дядечка Поджера шпурляє на стіну, та з такою силою, що він заледве не розтовк собі носа.
Ми знову шукаємо лінійку і мотузку, і в стіні з'являється ще одна дірка. Десь близько опівночі картину все-таки повішено – дуже криво і ненадійно. Стіна на один ярд довкола неї виглядає так, ніби по ній пройшлися граблями. Всі втомлені до нестями. Всі, крім дядечка Поджера.
– Ну от і все, – говорить він, злізаючи зі стільця прямісінько прибиральниці на мозоль. З відчуттям гордості він споглядає гармидер, який створив довкола. – І для чого кликати когось, щоб зробити таку дріб'язкову роботу!
Гарріс, коли виросте, буде таким самим. Я в цьому переконаний, і я йому про це казав. Я сказав, що не можу дозволити, щоб він звалював на себе так багато роботи.
– Ні, – сказав я, – ти бери папір, олівець і прейскурант, Джордж буде записувати, а я робитиму решту.
Від першого складеного списку ми мусили відмовитись. Ми розуміли, що для того, аби завантажити всі необхідні речі, які були в тому списку, потрібен був би чималенький човен, а пройти на такому човні у верхів'ях Темзи – справа неможлива. Тому ми, переглянувшись між собою, той список порвали.
Джордж сказав:
– Мені здається, ми на хибному шляху. Нам слід думати не про те, без чого ми можемо дати собі раду, а лише про те, без чого ми справді не зможемо обходитись.
Інколи від Джорджа можна почути напрочуд розумні речі. Буває, аж дивуєшся. Я навіть назвав би це мудрістю. Йдеться не саме про цей випадок, а, так би мовити, про нашу подорож рікою життя загалом. Скільки людей, вирушаючи у цю подорож, набирають із собою у човен купу всілякого непотребу, перевантажуючи його так, що стає навіть небезпечно. їм здається, що весь цей дріб'язок надзвичайно важливий для них, з ним під час подорожі вони почуватимуться доволі зручно, і він усіляко додаватиме їм задоволення. Насправді ж усе це – непотрібний мотлох.
До самої верхівки щогли вони завалюють бідолашне суденце вишуканим одягом, заповнюють численними домочадцями, їх супроводжує ціла юрма непотрібної прислуги, вони заводять собі поважних друзів, які для них нічого не варті і для яких нічого не варті вони самі, вони замовляють собі модні, за всіма правилами, дорогі розваги, з усією їх удаваністю та показовістю, на яких ніхто не розважається, і найбільш незбагненим непотребом серед усього цього є страх перед тим, що подумає сусід. Надмірна розкіш, обтяжливі задоволення та пуста помпезність зрештою стають наче прадавній залізний вінець злочинця, від якого голови кривавляться і свідомість туманиться.
Люди, все це – мотлох! Викиньте його за облавок. Від нього ваш човен став надто важким. Ви налягаєте на весла, але вам уже не під силу гребти. Ваш човен стає некерованим і небезпечним. Вас ні на мить не полишають хвилювання і турботи, ви не можете і хвильки побайдикувати, поринувши у свої мрії, у вас немає часу спостерігати за тим, як у вечірніх сутінках легкий подих вітру жене по відмілині брижі, як переливаються і виблискують у них сонячні промені, як, милуючись собою, схилилися над кришталевою гладінню річки велетенські дерева, як із зеленого на золотаве міняє своє вбрання ліс, як у блаженному спокої погойдуються на хвилях жовті і білі лілії, як хитаються від подуву вітру потемнілий очерет з осокою, зозулинець та незабудки.
Викиньте геть цей мотлох! Звільніть від нього ваш човен життя. Залишіть тільки найнеобхідніше: простий будинок і скромні бажання, одного-двох найкращих друзів, того, кого ви кохаєте і хто буде кохати вас, ще кішку, собаку, люльку (краще дві), достатньо їжі, достатньо одягу і трішки більше ніж достатньо питного, бо спрага – річ небезпечна.
Ви відчуєте, наскільки легше стане гребти, ви не переживатимете, що ваш човен перекинеться, та якщо й перекинеться, великої шкоди від того не буде, бо хороший і простий крам води не боїться. У вас з'явиться час мріяти і працювати. З'явиться час, щоб впиватися насолодою від найсвітліших днів вашого життя, слухати, як божественний вітер перебирає струни Еолової арфи і лине чарівна музика, що долинає до найглибших куточків вашої душі; з'явиться час…
Я прошу вибачення. Я зовсім забув.
Отже, ми доручили складання списку Джорджеві, що він і почав робити.
– Я думаю, намет брати не варто, – висловив пропозицію Джордж, – ми візьмемо накритого човна. Це значно простіше і зручніше.
Думка видалася непоганою, і ми погодилися. Не знаю, чи вам доводилось таке робити: вздовж човна ви ставите металеві обручі, натягуєте на них величезну парусину, міцно прив'язуєте її довкола, і ваш човен перетворюється на невеличкий будиночок, хоча й дещо задушливий. Та, як казав один мій знайомий, коли в нього померла теща і йому довелося витрачатися на її поховання, у всьому є свої переваги й недоліки.
Джордж сказав, що в такому випадку кожному з нас потрібно буде взяти з собою ковдру, ліхтар, мило, масажну щітку, гребінець (можна один на всіх), зубну щітку (кожному), горня, трохи зубного порошку, причандали для гоління (виглядає так, наче ми вперше прийшли на урок мови) і пару рушників для купання. Я не раз зауважував, що, вирушаючи кудись поближче до води, люди надзвичайно багато уваги приділяють приготуванням до купання, насправді ж, прибувши на місце, вони майже не заходять у воду.
Так буває, коли ви вирушаєте на відпочинок до моря. Я сам не раз казав собі (коли розмірковував про це, ще перебуваючи в Лондоні), що кожного ранку я раненько вставатиму і ще до сніданку бігтиму до моря, щоб сполоснутися. З непохитною вірою в це я вкладав до своєї валізи рушник та пару трусів для купання. Купальні труси в мене завжди були червоного кольору. Ну, подобаються мені труси червоного кольору. Вони дуже пасують до моєї комплекції. Але, прибувши до моря, я не відчував нічого такого, що бодай би нагадувало якесь бажання бігти зраночку до моря і пірнати у воду. Хоча в місті я так часто говорив собі про це.
Навпаки, мені хотілося залишатися в ліжку якнайдовше, а після того одразу ж іти на сніданок. Декілька разів я все ж збирався з духом, вставав о шостій, брав рушника, труси для купання і без особливого піднесення, напівроздягнений, вирушав до моря. Мені здається, що саме тоді, коли я вирішую скупатися, хтось навмисно випускає на волю пронизливий східний вітер, по всьому берегу розкидає гостре, як бритва, каміння, а щоб я його не зміг побачити, притрушує піском. Він бере та й відтягує на добрих дві милі море, щоб я, скоцюрбившись від холоду і підстрибуючи, плюскався по коліна у воді. Коли я зрештою дістаюсь до моря, воно поводиться зі мною вкрай безцеремонно, я навіть сказав би, образливо.
Величезна хвиля хапає мене і, склавши вчетверо, щосили шпурляє на якусь скелю, спеціально приготовану для мене. Перш ніж я встигну застогнати і зрозуміти, що сталося, вона підхоплює мене і несе до середини моря. Я щодуху намагаюся гребти до берега і вже починаю думати, що більше ніколи не побачу свій дім та друзів. Я починаю жалкувати, що погано обходився зі своєю молодшою сестрою (я маю на увазі, коли був ще хлопчаком). Коли я вже втрачаю всіляку надію, хвиля відступає, а я залишаюсь лежати на піску, розпластаний, наче морська зірка. Я встаю, обертаюсь і бачу, що я боровся за своє життя на глибині у два фути. Пристрибуючи, я одягаюсь і чвалаю додому, де мені доводиться робити вигляд, що все це мені дуже сподобалося.
Зараз ми всі говорили так, ніби щоранку збиралися подовгу купатися.
Джордж казав, що це так приємно – прокинутися на світанку в човні і, вдихаючи свіже вранішнє повітря, пірнути у прозору річку, Гарріс сказав, що немає нічого кращого, як поплавати перед сніданком, і що це неодмінно додає апетиту. Він наголосив, що йому – додає завжди. Джордж зауважив, що якщо це змусить Гарріса їсти більше, ніж зазвичай, то Джордж буде проти того, щоб Гарріс взагалі будь-коли купався.
Він сказав, що тягти проти течії човна з тією кількістю їжі, яка в такому разі необхідна Гаррісові, буде вкрай важкою справою.
Я не погодився з Джорджем і мовив, що буде значно приємніше, коли Гарріс буде з нами в човні чистим і свіжим, і задля цього я ладен тягти зайву сотню кілограмів харчів. Джордж пристав на мою думку і відмовився від своїх заперечень щодо купання Гарріса.
Зрештою ми дійшли згоди, що, аби не змушувати одне одного чекати, ми візьмемо три рушники.
З одягу Джордж запропонував узяти по два фланелевих костюми і сказав, що коли вони забрудняться, ми завжди зможемо випрати їх у річці. Ми запитали його, чи доводилось йому будь-коли прати в річці фланелевий костюм, на що він відповів:
– Сам я цього не робив, але я знаю таких, кому це доводилось робити. Вони казали, що це досить просто.
Нам із Гаррісом важко було уявити те, про що говорив Джордж, і як насправді троє пристойних молодих чоловіків, не маючи ні досвіду, ні бажання, зможуть самотужки якимось одним шматком мила випрати в Темзі свої сорочки і штани.
Пізніше, коли дійшло до справи, виявилося – хоча говорити про це було вже надто пізно, – що Джордж був жалюгідним брехуном і навіть гадки не мав, як це все робиться. Поглянули б ви на той одяг… але, як то кажуть у тих дешевих бульварних романчиках, не будемо випереджати події.
Джордж наполіг на тому, щоб набрати спідньої білизни і багато шкарпеток – на випадок якщо перекинеться човен і захочеться перевдягтися. Крім того – багато носових хустинок, щоб ними можна було витирати якісь речі, а також окрім капців по парі шкіряних черевиків, які також можуть нам знадобитися, якщо човен перевернеться.
Розділ IV
Потім ми перейшли до обговорення продовольчого питання. Джордж сказав: – Почнімо зі сніданку. (Джордж справді практичний.) Отже, для сніданку нам знадобиться сковорідка (Гарріс сказав, що вона не перетравлюється, але ми просто попросили його не бути віслюком, і Джордж продовжив), чайник, казан та спиртівка. Ніякого гасу, – значуще поглянув на нас Джордж, і ми з Гаррісом погодилися.
Якось ми було взяли гасницю, після того сказали собі, що «більше ніколи в житті». Увесь той тиждень ми ніби жили в гасовій крамниці. Він просочується скрізь. Мені ніколи не доводилося бачити, як просочується гас. Ми тримали його спереду човна, але звідти він протік аж до правилки. Весь човен і все, що було в човні і траплялось йому на шляху, просякло гасом. Ним залило всю річку, весь мальовничий пейзаж і зіпсувало атмосферу. Хоч би звідки не дмухав вітер, чи то з заходу, чи то зі сходу, з півночі чи з півдня, відчувався тільки гас. Нам здавалося, що якби він прилетів навіть із самої Арктики, чи десь із піщаних пустель, все одно він буде наскрізь просякнутий запахом гасу.
Гасом залило і спаскудило захід сонця, а місяць ним просто просмердівся.
Ми спробували позбутися від нього в Марлоу. Ми залишили човна біля мосту і пішли до міста, щоб утекти від нього, але він переслідував нас скрізь. Усе місто було наповнене гасом. Ми проходили через кладовище, і нам здавалося, що люди на ньому поховані в гасі. На Гай-Стріт так тхнуло гасом, що ми дивувалися, як люди можуть там жити. Миля за милею ми йшли дорогою в напрямку до Бірмінгема, але не допомагало нічого. Вся країна занурилась у гас.
Наприкінці тої мандрівки, десь опівночі, ми зупинилися біля розбитого дуба в якомусь віддаленому полі і присяглися (протягом цілого тижня ми тільки те й робили, що лаяли той гас звичайною, як це роблять прості пересічні люди, лайкою – цього разу це було щось нечуване) – присяглися ніколи більше не брати з собою в човен гасу, хіба що на випадок якоїсь недуги.
– Який я радий, що ти прийшов, мій старий друже. Ти знаєш, я знайшов тут чудову місцинку, неподалік, за рогом. Кажу тобі правду, нектар там – перший клас.
Проте в нашому випадку – мається на увазі ночівля просто неба – його вміння практично дивитись на речі було дуже доречним. Не зовсім приємно спати просто неба, коли на вас падає дощ.
Вечір. Ви до нитки промокли, у човні на добрих два дюйми води, і все натяглося вологою. Ви знаходите місце на березі, яке нібито ще не так залило, як усе довкола, і вирішуєте розташуватися на ніч саме тут. Ви витягуєте намет і вдвох із товаришем починаєте його встановлювати.
Він увесь мокрий і важкий, лопоче, падає на вас, обвивається довкола вашої голови, доводячи вас до сказу. Дощ не перестає лити ні на мить. Встановити намет досить непросто і в суху погоду, а в дощ – це титанічна праця. Вам здається, що замість того аби допомагати вам, той інший просто клеїть дурня. Щойно ви надійно закріпите свій бік, він свій відпускає і все псує.
– Що ти робиш! Нездара! – вигукуєте ви.
– Сам ти нездара! – відповідає він. – Ну, давай!
– Та не тягни. Ти все робиш не так, тупий віслюк! – кричите ви.
– Я все роблю правильно! – кричить він у відповідь. – Давай свій бік!
– Кажу тобі, що неправильно! – ваш крик уже схожий на ревіння, і ви ладні накинутися на нього. У нападі злості ви так натягуєте мотузку, що на його боці вискакують усі кілки.
– А-а, безголовий ідіот, – чуєте ви, як бурчить він собі під ніс, а потім з щосили тягне на себе, і весь ваш бік завалюється. Ви кидаєте на землю дерев'яного молотка і йдете довкола, виказуючи йому все, що ви про нього думаєте. Він також підіймається і, обходячи намет, іде слідом, щоб пояснити вам, хто ви такий. Ви ходите довкола, лаючись, доки намет не падає і не перетворюється на безформну пожмакану купу. Вам нічого не залишається, як дивитися одне на одного поверх його руїн, а потім ви обидва в один голос вигукуєте:
– Ну от! Я ж тобі казав!
Тим часом вашому третьому товаришеві, який вичерпував із човна воду і протягом останніх десяти хвилин, намочивши по самі лікті рукави, без угаву проклинав усе на світі, хочеться знати, що там у вас за галас і метушня, і чому досі не стоїть той клятий намет.
Врешті-решт намет якось встановлено, і ви переносите з човна усі речі. Спроби розпалити вогонь виявляються марними, ви запалюєте спиртівку і розсаджуєтесь довкола неї.
Основна складова всіх страв на вечерю – дощова вода. Хліб – на дві третіх із неї, з печінкового пирога вона аж тече, а варення, масло, сіль та кава взагалі перемішалися в ній, і зробилася юшка.
Після вечері ви бачите, що тютюн намок і палити нічого. На щастя, у вас є пляшка з якоюсь мікстурою, яка, коли вжити її у відповідній кількості, додає настрою і дурманить розум, тож жага до життя прокидається у вас із новою силою. Достатньою для того, щоб ви зрозуміли, що час лягати спати.
Уві сні привиджується, що вам на груди раптом всідається слон, вивергається вулкан, і вас поглинає морська безодня (слон і далі мирно спить собі у вас на грудях). Ви прокидаєтеся з думкою, що сталося щось жахливе. Спочатку ви думаєте, що настав кінець світу, але переконуєте себе в тому, що цього не може бути, – скоріш за все на вас напали злодії чи розбійники або спалахнула пожежа. Свою думку ви висловлюєте у звичайний спосіб. Але сподіватися на допомогу даремно, і ви відчуваєте, що вас гамселить і давить багатотисячний натовп.
Схоже на те, що у скрутному становищі не тільки ви. Ви чуєте чиїсь слабкі крики, які долинають десь ізнизу, з-під вашого ліжка. Для себе ви вирішуєте, що просто так ви їм не дістанетесь. Ви несамовито захищаєтесь: із войовничими криками посилаєте удари направо й наліво, руками і ногами. Аж раптом усі розступаються, і ваша голова опиняється на свіжому повітрі. За два фути від вас ви помічаєте нечіткі обриси напівроздягненого лиходія, який збирається вас убити. Ви приготувалися до бою з ним не на життя, а на смерть, і коли він починає нахилятися над вами, ви впізнаєте в ньому Джима.
– О-о, невже це ти? – говорить він, упізнавши вас.
– Я, – відповідаєте ви, протираючи очі. – Що сталося?
– Здається, клятий намет здуло, – говорить він.
– А де Білл?
І ви обидва починаєте, надриваючи горлянки, гукати Білла. Земля під вами то здіймається, то провалюється, і звідкись з-під уламків приглушений голос, який ви чули раніше, відповідає:
– Злізь із моєї голови!
З неймовірними зусиллями звідкілясь знизу виборсується Білл, увесь брудний, пом'ятий і потоптаний. І чомусь дуже розлючений – вочевидь, він твердо переконаний, що з ним це зробили навмисно.
Через сильну застуду, яку ви підхопили вночі, зранку у вас пропадає голос. Ви ладні роздерти все на світі. Під час сніданку ви тільки те й робите, що захриплим шепотом гарикаєтеся між собою.
Тому ми вирішили, що в хорошу погоду спатимемо просто неба, а коли дощ чи захочеться щось трохи змінити, як пристойні люди, будемо зупинятися в готелях, заїжджих дворах або винайматимемо номери при якихось трактирах.
Монморенсі наше рішення досить-таки сподобалося. Романтична самотність йому була не до душі. Йому б побільше галасу, і що забава простіша, то кумеднішим він бував. Поглянувши на Монморенсі, можна подумати, що то ангел спустився з небес, який чомусь відмовився від людської подоби і втілився в невеличкому фокстер'єрі. Здавалося, щоразу, коли він гавкає, можна почути щось на зразок: «який – порочний – цей – світ – і – як – я – хотів – би – щось – зробити – щоб – він – став – кращим!». У побожних старих леді та джентльменів від самого його вигляду на очах виступають сльози.
Коли Монморенсі уперше прийшов до мене і став жити за мій кошт, я навіть не думав, що він так довго буде зі мною. Я сидів і дивився на нього (а він сидів на своєму килимкові і дивився на мене), розмірковуючи: «Цей пес довго не протягне. Крім колісниці, яка відвезе його на небеса, його нічого більше не чекає».
Та коли я заплатив за десяток курчат, яким він перегриз горлянку; коли я за шкірку витяг його зі сто чотирнадцятої вуличної сутички, і при цьому він ще й огризався і впирався; коли розлючена особа жіночої статі принесла мені свого розірваного ним кота і обізвала мене душогубом; коли мій сусід подав на мене в суд, за те що, закрившись у своїй майстерні, він боявся навіть свого носа висунути за двері, бо величезний лютий пес протягом двох годин холодної ночі не випускав його звідти, і він змушений був кликати мене, щоб я звільнив його; коли якийсь садівник, якого я не знаю, виграв тридцять шилінгів, угадавши, скільки щурів зловить Монморенсі за якийсь там час, я почав думати, що йому все-таки дозволили залишитися на землі надовше.
Вештатися довкола стаєнь, збирати зграї облізлих бродячих собак і гасати з ними по нетрях, нападаючи на тих бездомних бідолах, які ще не пристали до їхньої зграї, – ось кредо життя Монморенсі. Тому-то, як я вже казав, він так зрадів, коли почув про готелі та заїжджі двори.
Оскільки питання ночівлі було вирішено і рішення цілком задовольняло кожного з нас, залишалося обговорити, що ми візьмемо з собою. Ми почали сперечатися. Врешті Гарріс сказав, що вже забагато балачок як для одного вечора, і запропонував піти випити по чарчині, додавши, що тут неподалік, за сквериком, він знайшов чудову місцинку, де подають справжнє ірландське віскі.
Джордж сказав, що він знемагає від спраги (я не пригадую, щоб із Джорджем коли-небудь такого не було), а я відчував, що трошки теплого віскі зі шматочком лимона додасть мені сили. Ми всі зійшлися на тому, що відкладаємо дебати до наступного вечора, і, надягнувши капелюхи, наше товариство в повному складі залишило кімнату.
Розділ III
Всі питання вирішено. Як Гарріс виконує роботу. Як поважний сім'янин чіпляє картину. Джордж робить мудре зауваження. Насолода від купання на світанку. Що потрібно для того, щоб усе привести до безладу.
– Перше, що нам потрібно вирішити, це те, що ми братимемо з собою. Джей, бери папір і записуй. Джордже, знайди прейскурант із бакалійної крамниці. Дайте мені хтось олівця, я буду складати список.
У Гарріса так завжди: спочатку зробити вигляд, ніби він готовий усе зробити сам, а потім перекласти все на інших.
Він завжди нагадує мені мого бідолашного дядечка Поджера. Коли дядечко Поджер збирався щось робити, в усьому будинку панував суцільний гармидер. Ви такого у своєму житті ще не бачили. Одного разу від рамника додому привезли картину. Вона стояла в їдальні, чекаючи, коли їй знайдуть місце.
Тітонька Поджер бідкалася, що вони з нею робитимуть, на що дядечко Поджер їй відповів:
– Залиш це мені. Ні тебе, ні будь-кого з вас це не повинно турбувати. Я все зроблю.
Він знімає піджака і береться до роботи. Покоївку одразу посилає купити цвяхів на шість пенсів, а потім слідом за нею – одного з хлопчаків, щоб сказати їй, якої довжини повинні бути цвяхи. І так, трохи-потрохи починає метушитися весь дім.
– Віллє, принеси мені молотка, – гукає він. -Томе, подай мені лінійку. Мені потрібна драбина і кухонний стілець. Джиме, збігай-но до містера Ґоґґлеса і передай йому вітання від татуся, та скажи, що я бажаю йому скорішого одужання. А ще скажи йому, що я просив позичити ватерпас[1]. Маріє, не йди нікуди, мені потрібно, щоб хтось тримав мені свічку. – А коли повертається покоївка, він посилає її знову, щоб та купила мотузку для картини. – Томе! Де Том?! Томе, іди сюди, ти мені будеш потрібен, щоб подати картину.
Потім він намагається підняти картину, і випускає її з рук, вона випадає з рами, він намагається врятувати скло, скло ранить йому руку, він стрибає по кімнаті, шукаючи свою носову хустинку, але не може знайти її, бо вона в кишені піджака, а піджака він зняв і не знає, куди його поклав, і всі в будинку кидають інструмент і починають шукати піджак, а сам він пританцьовує по кімнаті і всім заважає.
– Хто-небудь у цьому будинку знає, де мій піджак? Ну що за сімейка! Присягаюсь, я ще такої не бачив. Вас шестеро, і ви не можете знайти піджака, якого я зняв не далі, як п'ять хвилин тому. Оце так!
Потім він встає і виявляється, що увесь цей час він на ньому сидів.
– Хто-небудь подасть його мені? – кричить він. – Я вже знайшов його без вас. Вас просити знайти що-небудь – це все одно, що просити зробити це кішку.
Після півгодинної перев'язки пальця знаходять інше скло, приносять інструмент, драбину, стілець, свічку, і дядечко Поджер робить другу спробу. Усе сімейство, включно з покоївкою та прибиральницею, стоїть довкола, готове будь-якої миті прийти на допомогу. Двоє тримають стільця, третій допомагає йому залізти на нього і притримує, щоб він з нього не впав, четвертий подає цвяха, а п'ятий – молотка. Він бере цвях і також випускає його.
– Ну от! – каже він ображеним голосом страждальця. – Тепер немає цвяха.
Ми всі падаємо на коліна і лазимо в його пошуках, а дядечко стоїть на стільці, бурчить, що йому хочеться знати, чи довго він там стоятиме.
Нарешті цвях знайдено, але до того часу він загубив молоток.
– Де молоток? Що я робив молотком? О, Боже! Вас – семеро, стоїте, витріщилися, і ніхто не знає, що я робив з молотком!
Ми знаходимо молоток і подаємо йому, але тепер він не бачить позначки, яку зробив на стіні, щоб забити цвяха, і кожен з нас по черзі стає на стілець позаду нього, щоб допомогти йому знайти її. Кожен знаходить її в іншому місці, і кожному по черзі він каже, що той бовдур, і наказує злазити. Він бере лінійку і відміряє наново. Виявляється, що йому потрібно поділити навпіл тридцять один і три восьмих дюйма, які він наміряв від кутка. Він намагається зробити це в голові і від того аж шаленіє.
Кожен з нас намагається також зробити це в голові, і в кожного виходить інший результат. Ми починаємо насміхатися одне над одним, і в усьому тому гармидері забуваємо, яке ж саме число потрібно було поділити, і дядечкові Поджеру доводиться заміряти знову.
Цього разу він вирішує скористатися мотузкою. В останній момент, коли старий телепень нахиляється зі стільця під кутом сорок п'ять градусів, намагаючись дотягтися ще на три дюйми далі, ніж він це може зробити, мотузка вислизає з його рук, він падає на рояль і всім своїм тілом і головою натискає всі його клавіші одночасно. Той, не сподіваючись такого, видає воістину неповторний акорд.
Тітонька Марія говорить, що вона не може дозволити, щоб діти стояли і слухали такі слова.
Врешті-решт дядечко Поджер знову поставив позначку, лівою рукою приклав до неї цвяха, а в праву взяв молоток. Першим же ударом він лупонув собі по пальцю, і, заверещавши від болю, жбурнув молоток комусь на ногу.
Тітонька Марія делікатно попросила, щоб наступного разу, коли він вирішить забивати в стіну цвяхи, її завчасно попередили про це, щоб вона змогла владнати всі свої справи і, поки він буде усім цим займатися, провести тиждень у своєї матусі.
– Е-е, ви, жінки, переймаєтеся через кожну дурницю, – оговтавшись, відповідає дядечко Поджер. – Мені завжди подобалося робити щось таке.
Тоді він робить ще одну спробу. Другим ударом він повністю заганяє цвяха в стіну, а слідом за ним і півмолотка. Дядечка Поджера шпурляє на стіну, та з такою силою, що він заледве не розтовк собі носа.
Ми знову шукаємо лінійку і мотузку, і в стіні з'являється ще одна дірка. Десь близько опівночі картину все-таки повішено – дуже криво і ненадійно. Стіна на один ярд довкола неї виглядає так, ніби по ній пройшлися граблями. Всі втомлені до нестями. Всі, крім дядечка Поджера.
– Ну от і все, – говорить він, злізаючи зі стільця прямісінько прибиральниці на мозоль. З відчуттям гордості він споглядає гармидер, який створив довкола. – І для чого кликати когось, щоб зробити таку дріб'язкову роботу!
Гарріс, коли виросте, буде таким самим. Я в цьому переконаний, і я йому про це казав. Я сказав, що не можу дозволити, щоб він звалював на себе так багато роботи.
– Ні, – сказав я, – ти бери папір, олівець і прейскурант, Джордж буде записувати, а я робитиму решту.
Від першого складеного списку ми мусили відмовитись. Ми розуміли, що для того, аби завантажити всі необхідні речі, які були в тому списку, потрібен був би чималенький човен, а пройти на такому човні у верхів'ях Темзи – справа неможлива. Тому ми, переглянувшись між собою, той список порвали.
Джордж сказав:
– Мені здається, ми на хибному шляху. Нам слід думати не про те, без чого ми можемо дати собі раду, а лише про те, без чого ми справді не зможемо обходитись.
Інколи від Джорджа можна почути напрочуд розумні речі. Буває, аж дивуєшся. Я навіть назвав би це мудрістю. Йдеться не саме про цей випадок, а, так би мовити, про нашу подорож рікою життя загалом. Скільки людей, вирушаючи у цю подорож, набирають із собою у човен купу всілякого непотребу, перевантажуючи його так, що стає навіть небезпечно. їм здається, що весь цей дріб'язок надзвичайно важливий для них, з ним під час подорожі вони почуватимуться доволі зручно, і він усіляко додаватиме їм задоволення. Насправді ж усе це – непотрібний мотлох.
До самої верхівки щогли вони завалюють бідолашне суденце вишуканим одягом, заповнюють численними домочадцями, їх супроводжує ціла юрма непотрібної прислуги, вони заводять собі поважних друзів, які для них нічого не варті і для яких нічого не варті вони самі, вони замовляють собі модні, за всіма правилами, дорогі розваги, з усією їх удаваністю та показовістю, на яких ніхто не розважається, і найбільш незбагненим непотребом серед усього цього є страх перед тим, що подумає сусід. Надмірна розкіш, обтяжливі задоволення та пуста помпезність зрештою стають наче прадавній залізний вінець злочинця, від якого голови кривавляться і свідомість туманиться.
Люди, все це – мотлох! Викиньте його за облавок. Від нього ваш човен став надто важким. Ви налягаєте на весла, але вам уже не під силу гребти. Ваш човен стає некерованим і небезпечним. Вас ні на мить не полишають хвилювання і турботи, ви не можете і хвильки побайдикувати, поринувши у свої мрії, у вас немає часу спостерігати за тим, як у вечірніх сутінках легкий подих вітру жене по відмілині брижі, як переливаються і виблискують у них сонячні промені, як, милуючись собою, схилилися над кришталевою гладінню річки велетенські дерева, як із зеленого на золотаве міняє своє вбрання ліс, як у блаженному спокої погойдуються на хвилях жовті і білі лілії, як хитаються від подуву вітру потемнілий очерет з осокою, зозулинець та незабудки.
Викиньте геть цей мотлох! Звільніть від нього ваш човен життя. Залишіть тільки найнеобхідніше: простий будинок і скромні бажання, одного-двох найкращих друзів, того, кого ви кохаєте і хто буде кохати вас, ще кішку, собаку, люльку (краще дві), достатньо їжі, достатньо одягу і трішки більше ніж достатньо питного, бо спрага – річ небезпечна.
Ви відчуєте, наскільки легше стане гребти, ви не переживатимете, що ваш човен перекинеться, та якщо й перекинеться, великої шкоди від того не буде, бо хороший і простий крам води не боїться. У вас з'явиться час мріяти і працювати. З'явиться час, щоб впиватися насолодою від найсвітліших днів вашого життя, слухати, як божественний вітер перебирає струни Еолової арфи і лине чарівна музика, що долинає до найглибших куточків вашої душі; з'явиться час…
Я прошу вибачення. Я зовсім забув.
Отже, ми доручили складання списку Джорджеві, що він і почав робити.
– Я думаю, намет брати не варто, – висловив пропозицію Джордж, – ми візьмемо накритого човна. Це значно простіше і зручніше.
Думка видалася непоганою, і ми погодилися. Не знаю, чи вам доводилось таке робити: вздовж човна ви ставите металеві обручі, натягуєте на них величезну парусину, міцно прив'язуєте її довкола, і ваш човен перетворюється на невеличкий будиночок, хоча й дещо задушливий. Та, як казав один мій знайомий, коли в нього померла теща і йому довелося витрачатися на її поховання, у всьому є свої переваги й недоліки.
Джордж сказав, що в такому випадку кожному з нас потрібно буде взяти з собою ковдру, ліхтар, мило, масажну щітку, гребінець (можна один на всіх), зубну щітку (кожному), горня, трохи зубного порошку, причандали для гоління (виглядає так, наче ми вперше прийшли на урок мови) і пару рушників для купання. Я не раз зауважував, що, вирушаючи кудись поближче до води, люди надзвичайно багато уваги приділяють приготуванням до купання, насправді ж, прибувши на місце, вони майже не заходять у воду.
Так буває, коли ви вирушаєте на відпочинок до моря. Я сам не раз казав собі (коли розмірковував про це, ще перебуваючи в Лондоні), що кожного ранку я раненько вставатиму і ще до сніданку бігтиму до моря, щоб сполоснутися. З непохитною вірою в це я вкладав до своєї валізи рушник та пару трусів для купання. Купальні труси в мене завжди були червоного кольору. Ну, подобаються мені труси червоного кольору. Вони дуже пасують до моєї комплекції. Але, прибувши до моря, я не відчував нічого такого, що бодай би нагадувало якесь бажання бігти зраночку до моря і пірнати у воду. Хоча в місті я так часто говорив собі про це.
Навпаки, мені хотілося залишатися в ліжку якнайдовше, а після того одразу ж іти на сніданок. Декілька разів я все ж збирався з духом, вставав о шостій, брав рушника, труси для купання і без особливого піднесення, напівроздягнений, вирушав до моря. Мені здається, що саме тоді, коли я вирішую скупатися, хтось навмисно випускає на волю пронизливий східний вітер, по всьому берегу розкидає гостре, як бритва, каміння, а щоб я його не зміг побачити, притрушує піском. Він бере та й відтягує на добрих дві милі море, щоб я, скоцюрбившись від холоду і підстрибуючи, плюскався по коліна у воді. Коли я зрештою дістаюсь до моря, воно поводиться зі мною вкрай безцеремонно, я навіть сказав би, образливо.
Величезна хвиля хапає мене і, склавши вчетверо, щосили шпурляє на якусь скелю, спеціально приготовану для мене. Перш ніж я встигну застогнати і зрозуміти, що сталося, вона підхоплює мене і несе до середини моря. Я щодуху намагаюся гребти до берега і вже починаю думати, що більше ніколи не побачу свій дім та друзів. Я починаю жалкувати, що погано обходився зі своєю молодшою сестрою (я маю на увазі, коли був ще хлопчаком). Коли я вже втрачаю всіляку надію, хвиля відступає, а я залишаюсь лежати на піску, розпластаний, наче морська зірка. Я встаю, обертаюсь і бачу, що я боровся за своє життя на глибині у два фути. Пристрибуючи, я одягаюсь і чвалаю додому, де мені доводиться робити вигляд, що все це мені дуже сподобалося.
Зараз ми всі говорили так, ніби щоранку збиралися подовгу купатися.
Джордж казав, що це так приємно – прокинутися на світанку в човні і, вдихаючи свіже вранішнє повітря, пірнути у прозору річку, Гарріс сказав, що немає нічого кращого, як поплавати перед сніданком, і що це неодмінно додає апетиту. Він наголосив, що йому – додає завжди. Джордж зауважив, що якщо це змусить Гарріса їсти більше, ніж зазвичай, то Джордж буде проти того, щоб Гарріс взагалі будь-коли купався.
Він сказав, що тягти проти течії човна з тією кількістю їжі, яка в такому разі необхідна Гаррісові, буде вкрай важкою справою.
Я не погодився з Джорджем і мовив, що буде значно приємніше, коли Гарріс буде з нами в човні чистим і свіжим, і задля цього я ладен тягти зайву сотню кілограмів харчів. Джордж пристав на мою думку і відмовився від своїх заперечень щодо купання Гарріса.
Зрештою ми дійшли згоди, що, аби не змушувати одне одного чекати, ми візьмемо три рушники.
З одягу Джордж запропонував узяти по два фланелевих костюми і сказав, що коли вони забрудняться, ми завжди зможемо випрати їх у річці. Ми запитали його, чи доводилось йому будь-коли прати в річці фланелевий костюм, на що він відповів:
– Сам я цього не робив, але я знаю таких, кому це доводилось робити. Вони казали, що це досить просто.
Нам із Гаррісом важко було уявити те, про що говорив Джордж, і як насправді троє пристойних молодих чоловіків, не маючи ні досвіду, ні бажання, зможуть самотужки якимось одним шматком мила випрати в Темзі свої сорочки і штани.
Пізніше, коли дійшло до справи, виявилося – хоча говорити про це було вже надто пізно, – що Джордж був жалюгідним брехуном і навіть гадки не мав, як це все робиться. Поглянули б ви на той одяг… але, як то кажуть у тих дешевих бульварних романчиках, не будемо випереджати події.
Джордж наполіг на тому, щоб набрати спідньої білизни і багато шкарпеток – на випадок якщо перекинеться човен і захочеться перевдягтися. Крім того – багато носових хустинок, щоб ними можна було витирати якісь речі, а також окрім капців по парі шкіряних черевиків, які також можуть нам знадобитися, якщо човен перевернеться.
Розділ IV
Продовольче питання. Заперечення проти гасу. Переваги сусідства сиру під час подорожі. Заміжня пані полишає свій дім. Ще одне нагадування про те, що човен перекинеться. Я спаковую валізу. Норовливість зубних щіток. Джордж і Гарріс вкладають речі. Жахлива поведінка Монморенсі. Ми йдемо відпочивати.
Якось ми було взяли гасницю, після того сказали собі, що «більше ніколи в житті». Увесь той тиждень ми ніби жили в гасовій крамниці. Він просочується скрізь. Мені ніколи не доводилося бачити, як просочується гас. Ми тримали його спереду човна, але звідти він протік аж до правилки. Весь човен і все, що було в човні і траплялось йому на шляху, просякло гасом. Ним залило всю річку, весь мальовничий пейзаж і зіпсувало атмосферу. Хоч би звідки не дмухав вітер, чи то з заходу, чи то зі сходу, з півночі чи з півдня, відчувався тільки гас. Нам здавалося, що якби він прилетів навіть із самої Арктики, чи десь із піщаних пустель, все одно він буде наскрізь просякнутий запахом гасу.
Гасом залило і спаскудило захід сонця, а місяць ним просто просмердівся.
Ми спробували позбутися від нього в Марлоу. Ми залишили човна біля мосту і пішли до міста, щоб утекти від нього, але він переслідував нас скрізь. Усе місто було наповнене гасом. Ми проходили через кладовище, і нам здавалося, що люди на ньому поховані в гасі. На Гай-Стріт так тхнуло гасом, що ми дивувалися, як люди можуть там жити. Миля за милею ми йшли дорогою в напрямку до Бірмінгема, але не допомагало нічого. Вся країна занурилась у гас.
Наприкінці тої мандрівки, десь опівночі, ми зупинилися біля розбитого дуба в якомусь віддаленому полі і присяглися (протягом цілого тижня ми тільки те й робили, що лаяли той гас звичайною, як це роблять прості пересічні люди, лайкою – цього разу це було щось нечуване) – присяглися ніколи більше не брати з собою в човен гасу, хіба що на випадок якоїсь недуги.