Страница:
Тому цього разу ми спинилися на спиртівці. Незважаючи на те, що і вона – не найкраще, що може бути. Ви їсте проспиртований пиріг, проспиртовані тістечка. Але спирт, навіть якщо він потрапляє всередину організму у великих кількостях, значно корисніший, ніж гас.
Ще на перший сніданок Джордж запропонував яйця, шинку, які легко готувати, холодне м'ясо, чай, хліб, масло та варення. На другий сніданок можуть бути тістечка, холодне м'ясо, хліб з маслом та варення – і в жодному разі не СИР. Сир, як і гас, надто високої думки про себе. Він хоче, аби все в човні було таким, як він. Він проникає крізь усі пакунки і надає сирного присмаку всьому, що в них є. Ви навіть не можете сказати, що ви їсте, чи то пиріг з яблуками, чи сардельку, а чи полуниці з вершками. Все видається сиром. Сир надто пахучий.
Пригадую, як один мій приятель купив у Ліверпулі кілька головок сиру. Сир був відмінний, витриманий, насичений і з потужним – десь у дві сотні кінських сил – запахом. Цей запах, без сумніву, можна було зачути за три милі, а за дві сотні ярдів він міг звалити людину з ніг. У той час я саме був у Ліверпулі, і мій приятель сказав, що якщо я не проти, він передав би їх зі мною до Лондона. Протягом найближчих двох-трьох днів сам він не збирався повертатися, а сир, на його думку, не може так довго зберігатися.
– Ну звичайно ж, мій дорогий друже, – відповів я, – із задоволенням.
Я сказав, щоб його принесли мені, і я поклав його збоку в екіпажі. Це була напіврозвалена колимага, яку тягла якась засапана сновида із вивернутими колінами, котру її господар із захопленням називав конем. Я поклав сир зверху, і ми поволі рушили, та так, що наша швидкість додала б честі найшвидшому паровому катку, який будь-коли існував у світі. Було так весело, немов на похоронній процесії, доки ми не повернули за ріг. Там вітер підхопив сирний дух і погнав його прямісінько на нашого скакуна. Той умить пробудився, фуркнув від жаху і наддав до трьох миль на годину. Вітер усе ще дув у його напрямку, і поки ми доїхали до кінця вулиці, він побив усі свої рекорди і досяг швидкості чотири милі на годину, залишаючи далеко позаду калік і старих огрядних пані.
Щоб стримати його біля станції, візнику знадобилась допомога ще двох носіїв, і хтозна, чи вдалося б їм це зробити, якби один із них не здогадався накинути шкапі на ніс хустинку і запалити шматок обгорткового паперу.
Я взяв квиток і зі своїм сиром гордо вирушив на платформу. Всі довкола шанобливо поступалися мені дорогою. Потяг був переповнений, і я змушений був прилаштуватися в купе, де вже й без мене було семеро пасажирів. Якийсь старий джентльмен роздратовано намагався було заперечити, але я все ж таки увійшов, поклав свої сири на полицю, із задоволеною усмішкою втиснувся поміж них і сказав, що сьогодні чудова погода. Минуло кілька секунд, і один із джентльменів почав вовтузитися.
– Щось тут дуже душно, – сказав він.
– Просто нема чим дихати, – підхопив інший. Потім вони обидва почали принюхуватись і раптом, зрозумівши, в чому річ, без жодного слова підхопились і вийшли. Потім підвелась огрядна пані і сказала, що не личить піддавати поважну заміжню жінку таким тортурам, взяла свою валізу та вісім пакунків на додачу і також вийшла. Четверо пасажирів, що залишилися, ще деякий час сиділи, поки похмурого вигляду чоловік, який сидів у кутку і, судячи з одягу та всієї зовнішності, мав стосунок до поховального бюро, не сказав, що йому це нагадує мертве дитя. Після цього троє з них спробували одночасно дістатися до дверей і понабивали собі ґулі.
Я посміхнувся до джентльмена в чорному і сказав, що тепер в купе ми залишились самі. Він засміявся
і мовив, що деякі люди через дрібниці здіймають надміру галасу. Але згодом, коли ми рушили, навіть він ставав дедалі стриманішим, тож, коли потяг прибув до станції Кру, я запропонував йому піти і чогось випити. Він погодився, і ми попрямували до буфету. Там нам довелося добрих чверть години кричати, грюкати і махати своїми парасолями, доки не з'явилася молода пані і не запитала нас, чого ми бажаємо.
– Ви що будете? – запитав я, повертаючись до свого супутника.
– Мені, будь ласка, на півкрони чистого бренді, міс, – відповів він.
Він випив своє бренді, тихо вийшов і сів в інший вагон, що мене дещо образило.
Від Кру я їхав у купе сам, незважаючи на те, що потяг був переповнений. Коли ми зупинялись на різних станціях, люди, побачивши моє порожнє купе, спішили зайняти в ньому місце. «Ось тут, Маріє, ходи сюди, тут зовсім вільно». «Томе, сідаймо тут», – перегукувалися вони. Вони метушилися, тягнучи за собою свої важкі валізи, і штовхалися біля дверей, намагаючись першими дістатися до купе. Щойно хтось із них намагався пройти досередини, як похитування потяга відкидало його на руки тому, хто стояв позаду. Повсідавшись, вони посапували і крутили носами, а потім, не в силах більше терпіти, понуро виходили і старалися втиснутися до інших купе, або, доплативши різницю, переходили до першого класу.
З Юстонського вокзалу я відвіз сир до будинку мого приятеля. Щойно його дружина увійшла до кімнати, вона одразу ж почала принюхуватися довкола. Потім запитала:
– Що це? Кажіть, я готова почути найстрашніше. Я відповів:
– Це сир.Том купив його у Ліверпулі і попросив мене, щоб я забрав його з собою.
Я висловив сподівання, що вона розуміє, що я тут ні до чого. Вона відповіла, що переконана в цьому, але розмовлятиме про це з Томом, коли він повернеться.
Мій приятель затримався в Ліверпулі надовше, ніж сподівався, і через три дні після того, як він мав повернутися додому, його дружина зателефонувала мені і запитала:
– Що Том говорив про той сир?
Я відповів, що він казав, аби його поклали у вологому місці і не чіпали. Вона сказала:
– Ніхто навіть гадки не мав його зачіпати. Він його нюхав?
Я сказав, що, на мою думку, так, і додав, що мені здається, він дуже ним дорожить.
– Ви гадаєте, – запитала вона, – він засмутиться, якщо я дам одного соверена кому-небудь, аби його забрали геть і закопали?
Я відповів, що, гадаю, вона більше ніколи не побачить на його устах усмішки.
Тут їй прийшла в голову інша думка і вона запитала:
– Ви не будете заперечувати, якщо він полежить у вас? Дозвольте мені прислати його вам.
– Мадам, – відповів я, – особисто мені подобається запах сиру, і недавню подорож з Ліверпуля я завжди сприйматиму як щасливе завершення приємної відпустки. Але в цьому світі ми повинні зважати на інших. Пані, під дахом якої я маю честь проживати, є вдовою та ще й, наскільки мені відомо, сиротою. Вона дуже болісно, я б навіть сказав, надзвичайно болісно переживає, коли її «ображають». Я відчуваю своїм нутром, що присутність в її будинку сиру вашого чоловіка буде сприйнята нею саме як «образа». А я не можу допустити, щоб будь-хто і будь-коли зміг сказати про мене, що я ображаю вдів і сиріт.
– Що ж, – рішуче сказала дружина мого приятеля, – в такому разі я можу сказати лише те, що забираю дітей і йду до готелю, і буду там доти, доки цей сир не з'їдять. Я відмовляюся від подальшого проживання в одному будинку з ним.
Вона дотримала свого слова і залишила свій будинок на прибиральницю, котра, коли її запитували, чи не відчуває вона якого-небудь запаху, перепитувала: «Який запах?», а коли їй показували сир і казали добре понюхати його, вона казала, що вона відчуває віддалений запах дині. Це було переконливим доказом того, що така атмосфера не зможе їй зашкодити, а тому її залишили в будинку.
Рахунок, що прийшов з готелю, становив п'ятнадцять гіней. Звівши все докупи, мій приятель порахував, що фунт сиру обійшовся йому у вісім шилінгів і шість пенсів. Він сказав, що йому завжди смакує шматочок сиру, але це надто дорого для нього. Він вирішив позбутися сиру і викинув його в канал. Але після того, як човнярі з барж почали скаржитися, змушений був виловити його назад. Вони казали, що від нього вони недобре почуваються. Тоді він взяв і однієї темної ночі відніс його до церковного моргу. Але там його знайшов коронер[2], і здійняв страшенний галас.
Він сказав, що це змова і хтось хоче, аби мерці повставали, і він залишиться без засобів для існування.
Зрештою мій приятель таки позбувся сиру. Він відвіз його до якогось міста на узбережжі і закопав на пляжі. Згодом це місце здобуло неабияку славу. Відвідувачі говорили, що раніше вони ніколи не помічали, яке там насичене повітря, а ті, хто страждав на сухоти чи якісь інші легеневі недуги, збиралися там натовпами впродовж років.
Тому, незважаючи на мою любов до сиру, я дійшов думки, що Джордж був правий щодо відмови від нього.
– І жодних полуденків, – сказав Джордж (при цих словах обличчя Гарріса осунулося). – Зате о сьомій у нас буде все, чого душа забажає, і це буде одразу все: і обід, і полуденок, і вечеря.
Гарріса це підбадьорило. Джордж запропонував узяти м'ясо, пироги з фруктами, холодні закуски, помідори та зелень. З напоїв ми вирішили взяти трохи того на диво тягучого варива, що його готував Гарріс, і яке після того, як його розмішати з водою, називають лимонадом, багато чаю і пляшку віскі, на випадок, як сказав Джордж, якщо перекинеться човен.
Мені здалося, що Джордж надто вже часто говорить про те, що перекинеться човен, а вирушати з таким настроєм у подорож недобре.
Але мене тішило те, що ми вирішили взяти віскі.
Від пива і вина ми відмовилися. Брати їх на річку – помилка. Від них ви стаєте млявим, і вас долає дрімота. Випити келих увечері, коли ви, байдикуючи, прогулюєтесь містом і заглядаєтесь на дівчат – це так. Але ніколи не пийте, коли вам у голову немилосердно пече сонце і потрібно важко працювати.
Того вечора, перш ніж розійтись, ми таки склали список усіх речей, які необхідно було взяти з собою, і він вийшов доволі довгий. Наступного дня – це була п'ятниця – ми зібрали їх докупи, щоб увечері зустрітися і спакувати. Ми дістали велику шкіряну валізу для одягу і кілька кошиків для провізії та кухонного начиння. Відсунули до вікна стіл, скинули все на купу посеред кімнати, і, дивлячись на неї, повсідались довкола.
Я сказав, що пакувати буду я.
Взагалі, я пишаюся собою від мого вміння пакувати речі. Пакування – це одна з тих багатьох справ, котру, я переконаний, краще за мене не зробить жодна людина у світі. (Іноді я і сам дивуюся, як багато всього я вмію робити). Я наполіг на цьому і сказав Джорджеві та Гаррісу, щоб вони повністю залишили цю справу на мене. Мою пропозицію вони сприйняли з повною, невластивою їм, готовністю. Джордж набив люльку і розлігся в кріслі, а Гарріс, задерши ноги на стіл, запалив сигару.
Я зовсім не це мав на увазі. Я, звичайно, планував, що я керуватиму роботою, а Гарріс із Джорджем будуть крутитися біля мене, виконуючи мої вказівки. Я буду штурхати по черзі кожного з них, примовляючи: «Ех, ти!», «Зачекай, дай я сам», «Ну що ти, це ж так просто!» і, так би мовити, навчаючи їх, як це повинно робитися насправді. Те, як вони це зрозуміли, мене роздратувало. Нічого так не дратує мене, як вигляд людей, що сидять і нічого не роблять, поки я працюю.
Колись я жив з одним чоловіком, який у такий спосіб просто доводив мене до сказу. Він розлягався на дивані і годинами спостерігав, як я що-небудь роблю. Він тільки водив очима, дивлячись, як я ходжу по кімнаті. Казав, що йому приносить справжнє задоволення спостерігати за моєю метушнею. Це спонукає його до думки, що життя – не просто безглузда мрія про те, щоб прожити його позіхаючи і ловлячи гав. Це – почесне завдання, сповнене обов'язків та важкої праці. Він говорив, що зараз він не розуміє, як він міг жити, допоки не зустрів мене, адже в нього ніколи не було нікого, за ким він міг би спостерігати, коли той працює.
Ні, я зовсім не такий. Я не можу сидіти і споглядати, як хтось інший важко працює. Мені хочеться підійти, дати якісь вказівки. Засунувши руки в кишені, я ходив би довкола і підказував, що треба робити. За своїм характером я дуже енергійний. І вдіяти з цим я нічого не можу.
Проте я нічого не сказав і почав спаковувати речі. Ставало зрозуміло, що ця справа займе значно більше часу, ніж я собі думав. Але зрештою я спакував валізу і всівся зверху на неї, щоб защепнути.
– А черевики ти не збираєшся вкладати? – запитав Гарріс.
Я оглянувся довкола і побачив, що забув про них. У Гарріса так завжди. Він, звичайно, не промовив і слова, аж доки я не закрив валізу і не защіпнув її. Джордж засміявся своїм дратівливим, безглуздим гигиканням. Це мене розлютило.
Я відкрив валізу і поклав туди черевики. А потім, коли я вже збирався її закрити, в мене в голові раптом майнула жахлива думка: а чи поклав я свою зубну щітку? Я не знаю чому, але я ніколи не пам'ятаю, чи поклав я свою зубну щітку.
Моя зубна щітка – це та річ, яка у будь-якій подорожі не дає мені спокою. Вона робить моє життя просто нестерпним. Мені починає снитися, що я забув її покласти. Обливаючись холодним потом, я зриваюся з ліжка і починаю нишпорити в її пошуках. А вранці я вкладаю її раніше, ніж почищу зуби, і мені знову доводиться все викладати, щоб дістати її, і чомусь завжди вона виявляється на самому дні валізи. Потім я знову вкладаю все до валізи і знову забуваю за неї. В останню мить мені доводиться стрімголов мчати по неї вгору по сходах і везти її до потяга в кишені, загорнувши в носову хустинку.
Мені нічого не залишалося, як вивернути всі до єдиної речі, і, як і слід було чекати, я її не знайшов. Я перевернув усе догори дном. Безлад, який я створив, міг існувати лише до сотворіння світу, коли довкола панував суцільний хаос. Не було нічого дивного в тому, що щітки Джорджа і Гарріса попадались мені на очі вісімнадцять разів поспіль. Своєї ж я ніяк не знаходив. Я перекладав річ за річчю, перемацуючи їх і перетрушуючи. Врешті-решт я знайшов її в черевикові. І почав усе спаковувати наново.
Коли я скінчив, Джордж запитав, чи поклав я мило. Я відповів, що мені цілком байдуже, поклав я мило чи ні, і, грюкнувши, защіпнув валізу. Тут я виявив, що поклав до неї свій кисет, і змушений був відкривати її знову. Остаточно вона закрилася о пів на одинадцяту вечора. Лишилося спакувати кошики. Гарріс сказав, що менше ніж за дванадцять годин нам потрібно буде вирушати, тому все решта зроблять вони з Джорджем. Я погодився і сів, а вони взялися до роботи.
Вони почали весело. Вочевидь, намагалися показати мені, як це робиться. Я мовчав і лише чекав. Якщо не брати до уваги Джорджа, то гіршого пакувальника від Гарріса навряд чи можна знайти в цілому світі. Я дивився на гори тарілок, чашок, сковорідок, пляшок, горщиків, пирогів, плиток, тістечок, помідорів і всієї решти і відчував, що от-от відбудеться щось надзвичайно захопливе.
І справді. Почалося все з розбитої чашки. Це – перше, що вони зробили. І зробили вони це просто для того, щоб показати, що вони можуть зробити ще, аби вам стало цікавіше.
Потім Гарріс поставив банку з полуничним варенням на помідор і розчавив його. Тож помідор їм довелося вигрібати чайною ложкою.
Після того настала Джорджева черга, і він вступив у масло. Я не промовив ані слова, лише підвівся, сів на краєчок стола і спостерігав за ними. Це їх дратувало більше, ніж якби я що-небудь казав. Я це відчував. Вони зробилися нервовими і збудженими, топталися по речах, відкладали їх десь позаду себе, а потім, коли ті були їм потрібні, не могли їх знайти. Вони вкладали пироги на низ, а зверху на них клали важкі речі, перетворюючи їх на місиво.
Вони вивернули сіль, засипавши нею все. А масло!… Я ще не бачив, щоб двоє чоловіків стільки часу вовтузилися з якоюсь грудкою масла, яка вартує не більше одного шилінга і двох пенсів. Після того як Джордж віддер його від свого капця, вони спробували запхати його в казанок. Воно ніяк туди не заходило. Але й витягти його назад було годі. Зрештою, вони якось витяти його звідти, і поклали на стілець. Після того, як Гарріс одразу ж всівся на нього, воно прилипло йому до штанів, і щоб знайти його, вони обнишпорили всю кімнату.
– Присягаюсь, я поклав його сюди, – сказав Джордж, витріщившись на порожній стілець.
– Я й сам бачив, як ти це зробив не далі як хвилину тому, – відповів Гарріс.
І вони знову подалися довкола по кімнаті в його пошуках. Зійшовшись посередині кімнати, вони зупинилися, дивлячись один на одного.
– Неймовірно. Я ще такого не бачив, – сказав Джордж.
– Це просто якась загадка, – відповів Гарріс.
Тоді Джордж зайшов Гаррісові за спину і побачив його.
– Ось де воно було весь цей час! – обурено вигукнув він.
– Де? – скрикнув Гарріс, крутячись, немов дзиґа.
– Зупинись! – заревів Джордж, намагаючись слідувати за ним.
Зрештою, вони віддерли його і запхнули в чайник.
Монморенсі, звичайно, також не залишався осторонь. Усі прагнення в житті Монморенсі спрямовані на те, щоб плутатися комусь попід ногами, а потім почути в свою адресу найдобірнішу лайку. Якщо він вештається там, де особливо небажаний, якщо він стає до безміри набридливим і починає зводити людей з розуму, якщо в нього починають шпурляти всім, що потрапить під руку – тоді він відчуває, що день для нього видався на славу.
Його найвищою метою та мірилом успіху є бажання перечепити кого-небудь так, щоб прокльони сипались упродовж години. І коли йому вдається цього досягти, його самооцінка зростає просто до небес.
Він приходив і всідався на речі саме тоді, коли їх потрібно було вкладати. Він діяв з непохитною вірою в те, що як тільки Гарріс чи Джордж простягають за чим-небудь руку, їм неодмінно потрібен саме його холодний, мокрий ніс. Він встромив у варення свою лапу. Порозкидав чайні ложки. Він уявив собі, що лимони – це щурі і, залізши в кошик, розправився з трьома з них, аж поки Гарріс сковорідкою не повернув його до пам'яті.
Гарріс сказав, що це я його нацьковую. Я його не нацьковував. Такому псові, як він, не потрібне нацьковування. Хиба, що змушує його все це витворяти, народилася разом з ним, вона – його єство.
Ми закінчили пакуватися за десять перша, Гарріс усівся на великий кошик і сказав, що він сподівається, що нічого не розіб'ється. Джордж відповів, що коли щось мало розбитися, то воно вже розбилося – схоже, так розмірковувати йому було зручніше, – і додав, що він не проти піти вже й поспати.
Ми всі вже були не проти поспати. Тієї ночі Гарріс залишився спати з нами, і ми пішли нагору.
Ми розіграли, кому де спати, і Гаррісові випало спати зі мною.
– Джей, тобі де більше подобається, посередині ліжка чи скраю?
Я відповів, що взагалі мені більше до вподоби спати посередині.
Гарріс відповів, що це старомодно. Джордж запитав:
– О котрій годині вас розбудити? Гарріс відповів:
– О сьомій.
Я сказав:
– Ні, о шостій. – Я хотів написати ще кілька листів. Ми з Гаррісом трохи посперечалися і, зрештою, знайшли золоту середину.
– Джордже, розбуди нас о пів на сьому, – сказали ми.
Джордж не відповів. Як виявилося, поки ми сперечалися, він уже заснув. Тож ми посунули ближче до нього ванну, щоб він зранку, коли вставатиме, одразу ж пірнув у неї, і самі також пішли спати.
Розділ V
Наступного ранку нас розбудила місіс Попетс. Вона сказала:
– Чи відомо вам, що вже майже дев'ята година?
– Котра?! – зіскакуючи з ліжка, вигукнув я.
– Дев'ята, – повторила вона крізь замкову щілину. – Я подумала, як би вам не проспати.
Я розбудив Гарріса, і сказав йому про це. Він пробурмотів:
– Мені здається, ти хотів піднятися о шостій?
– Так, я хотів, – відповів я. – Чому ти мене не розбудив?
– Як я міг тебе розбудити, коли ти не розбудив мене? – відповів він мені в тому ж дусі. – Тепер раніше дванадцятої ми до річки не доберемося. Дивно, як це ти взагалі спромігся піднятися.
– Тобі пощастило, що я це зробив. – відповів я, – Якби я тебе не розбудив, ти б вилежувався тут ще два тижні.
Так ми гиркалися впродовж наступних п'яти хвилин, коли раптом нас перервало зухвале хропіння Джорджа.
Уперше з того часу як нас розбудили, воно нагадало нам про його існування.
Ось він – той, хто допитувався, о котрій годині нас розбудити. Лежить на спині, роззявив рота, коліна повипинав.
Я не знаю, чому, але так воно зі мною є: від самого вигляду іншої людини, яка спить в той час, коли я вже на ногах, мене проймає лють. Мене надзвичайно обурює те, як дорогоцінні години людського життя, неповторні миті, які ніколи більше не повернуться до неї, витрачають на якийсь тваринний сон.
От і Джордж. У своїх огидних лінощах він розтринькує неоціненний дарунок часу. Його дорогоцінне життя, за кожну секунду якого йому доведеться потім відповідати, безплідно проходить повз нього. Він міг би набивати свій шлунок яйцями та беконом, дражнити собаку, фліртувати з прислугою. Натомість ось він, лежить, розпластався, поринувши у повне забуття, яке міцними тенетами обплутує його душу.
Це було жахливо. Думка про це одночасно промайнула у наших із Гаррісом головах. Ми вирішили його врятувати, і в цьому благородному намірі зовсім забули про свої суперечки. Миттю підскочивши до нього, зірвали покривало, Гарріс ляснув його капцем, а я крикнув йому в самісіньке вухо, і він прокинувся.
– Що? Де? – спросоння запитав він, сідаючи на ліжку.
– Вставай, тлустий телепню, – проревів Гарріс. – Вже за чверть десята.
– Що?! – пронизливо скрикнув він, зірвався з ліжка і вскочив прямісінько у ванну. – Хто, в біса, поставив це сюди?
Ми сказали, що треба бути йолопом, щоб не побачити ванну.
Ми швидко вдяглися, та коли дійшла справа до туалету, ми згадали, що запакували зубні щітки і гребінець (ця моя зубна щітка коли-небудь таки зведе мене в могилу, я в цьому переконаний), тож нам довелося спускатися донизу і виловлювати їх із валізи. Коли нам вдалося це зробити, Джорджеві раптом захотілось поголитися. Ми сказали йому, що цього ранку йому доведеться обійтися без гоління, і що ми не збираємося знову розпаковувати валізу ні для нього, ні для будь-кого іншого.
Він сказав:
– Не меліть дурниць. Як це я можу вийти до Сіті в такому вигляді?
З'явитися в Сіті у такому вигляді справді було дещо неввічливо. Та що нам до того, що комусь це може завдати якихось незручностей. Як сказав Гарріс у своїй простій і грубуватій манері, доведеться Сіті це перетерпіти.
Ми спустилися поснідати. Монморенсі запросив якихось двох собак провести його, і вони вешталися біля дверей, час від часу затіваючи бійку. Вгамувавши їх парасолькою, ми взялися до відбивних та холодної яловичини.
Гарріс сказав:
– Велика справа – добре поснідати, – і почав розправлятися з відбивними, примовляючи, що воліє з'їсти їх, поки вони ще гарячі, а яловичина може й зачекати.
Джордж взяв газету і зачитав нам про нещасні випадки, які трапилися з човнами, та останній прогноз погоди. У ньому йшлося: «Дощ, холодно, хмарно з проясненнями» (найстрашніший прогноз погоди, який тільки може бути), «місцями гроза, вітер східний, загальне зниження атмосферного тиску в середній частині країни (від Лондона до Ла-Маншу), барометр падає».
Насправді я переконаний, що найприкрішою з усіх дурниць, які, мов чума, заполонили наш розум і не дають нам спокою, є шарлатанство з прогнозом погоди. Він абсолютно точно «передбачає» те, що відбулося вчора чи позавчора, і зовсім протилежне тому, що має статися сьогодні.
Пам'ятаю, як минулої осені я повністю зіпсував собі відпустку лише через те, що дослухався до повідомлення про погоду в нашій місцевій газеті. В номері за понеділок там писали: «Сьогодні очікуються сильні зливи з грозою». Ми відклали свій пікнік і весь день просиділи за зачиненими дверима в очікуванні дощу. А повз будинок прогулювалися веселі, радісні люди, проїжджали екіпажі, яскраво світило сонце, і на небі не було жодної хмаринки.
– Зараз, – говорили ми, дивлячись на них крізь вікно, – дощ їм покаже!
Ми посміювалися, уявляючи, як їх наскрізь промочить дощ, знову сідали біля каміна, ворушили дрова і переглядали наші колекції водоростей та мушель. Близько дванадцятої сонячним світлом залило всю кімнату, стало досить задушливо, і ми вже не могли дочекатися, коли ж почнеться ця злива та сильна гроза.
– Побачите, по обіді почнеться, – казали ми одне одному. – От буде весело подивитися, як їх поливатиме.
О першій прийшла хазяйка і запитала, чи не хочемо ми вийти прогулятися, адже був такий гарний день.
– Ні-ні, – відповідали ми хихочучи, – тільки не ми. Нам зовсім не хочеться намокнути, ні.
День ішов до вечора, а дощу так нічого і не передвіщало. Ми пробували підбадьорювати одне одного думкою про те, що він почнеться раптово і саме тоді, коли всі повертатимуться з пікніків додому, коли не буде де заховатися. От тоді їх промочить – до нитки. Але жодної краплі так і не впало, чудовий день скінчився, і за ним настала прекрасна ніч.
Наступного ранку ми прочитали, що очікується «теплий, сонячний день». Ми легко одяглися і вийшли з дому, а через півгодини почався страшенний дощ і зірвався різкий холодний вітер. Так тривало весь день. Застуджені і з відчуттям ломоти в усьому тілі ми повернулися додому і полягали спати.
Ще на перший сніданок Джордж запропонував яйця, шинку, які легко готувати, холодне м'ясо, чай, хліб, масло та варення. На другий сніданок можуть бути тістечка, холодне м'ясо, хліб з маслом та варення – і в жодному разі не СИР. Сир, як і гас, надто високої думки про себе. Він хоче, аби все в човні було таким, як він. Він проникає крізь усі пакунки і надає сирного присмаку всьому, що в них є. Ви навіть не можете сказати, що ви їсте, чи то пиріг з яблуками, чи сардельку, а чи полуниці з вершками. Все видається сиром. Сир надто пахучий.
Пригадую, як один мій приятель купив у Ліверпулі кілька головок сиру. Сир був відмінний, витриманий, насичений і з потужним – десь у дві сотні кінських сил – запахом. Цей запах, без сумніву, можна було зачути за три милі, а за дві сотні ярдів він міг звалити людину з ніг. У той час я саме був у Ліверпулі, і мій приятель сказав, що якщо я не проти, він передав би їх зі мною до Лондона. Протягом найближчих двох-трьох днів сам він не збирався повертатися, а сир, на його думку, не може так довго зберігатися.
– Ну звичайно ж, мій дорогий друже, – відповів я, – із задоволенням.
Я сказав, щоб його принесли мені, і я поклав його збоку в екіпажі. Це була напіврозвалена колимага, яку тягла якась засапана сновида із вивернутими колінами, котру її господар із захопленням називав конем. Я поклав сир зверху, і ми поволі рушили, та так, що наша швидкість додала б честі найшвидшому паровому катку, який будь-коли існував у світі. Було так весело, немов на похоронній процесії, доки ми не повернули за ріг. Там вітер підхопив сирний дух і погнав його прямісінько на нашого скакуна. Той умить пробудився, фуркнув від жаху і наддав до трьох миль на годину. Вітер усе ще дув у його напрямку, і поки ми доїхали до кінця вулиці, він побив усі свої рекорди і досяг швидкості чотири милі на годину, залишаючи далеко позаду калік і старих огрядних пані.
Щоб стримати його біля станції, візнику знадобилась допомога ще двох носіїв, і хтозна, чи вдалося б їм це зробити, якби один із них не здогадався накинути шкапі на ніс хустинку і запалити шматок обгорткового паперу.
Я взяв квиток і зі своїм сиром гордо вирушив на платформу. Всі довкола шанобливо поступалися мені дорогою. Потяг був переповнений, і я змушений був прилаштуватися в купе, де вже й без мене було семеро пасажирів. Якийсь старий джентльмен роздратовано намагався було заперечити, але я все ж таки увійшов, поклав свої сири на полицю, із задоволеною усмішкою втиснувся поміж них і сказав, що сьогодні чудова погода. Минуло кілька секунд, і один із джентльменів почав вовтузитися.
– Щось тут дуже душно, – сказав він.
– Просто нема чим дихати, – підхопив інший. Потім вони обидва почали принюхуватись і раптом, зрозумівши, в чому річ, без жодного слова підхопились і вийшли. Потім підвелась огрядна пані і сказала, що не личить піддавати поважну заміжню жінку таким тортурам, взяла свою валізу та вісім пакунків на додачу і також вийшла. Четверо пасажирів, що залишилися, ще деякий час сиділи, поки похмурого вигляду чоловік, який сидів у кутку і, судячи з одягу та всієї зовнішності, мав стосунок до поховального бюро, не сказав, що йому це нагадує мертве дитя. Після цього троє з них спробували одночасно дістатися до дверей і понабивали собі ґулі.
Я посміхнувся до джентльмена в чорному і сказав, що тепер в купе ми залишились самі. Він засміявся
і мовив, що деякі люди через дрібниці здіймають надміру галасу. Але згодом, коли ми рушили, навіть він ставав дедалі стриманішим, тож, коли потяг прибув до станції Кру, я запропонував йому піти і чогось випити. Він погодився, і ми попрямували до буфету. Там нам довелося добрих чверть години кричати, грюкати і махати своїми парасолями, доки не з'явилася молода пані і не запитала нас, чого ми бажаємо.
– Ви що будете? – запитав я, повертаючись до свого супутника.
– Мені, будь ласка, на півкрони чистого бренді, міс, – відповів він.
Він випив своє бренді, тихо вийшов і сів в інший вагон, що мене дещо образило.
Від Кру я їхав у купе сам, незважаючи на те, що потяг був переповнений. Коли ми зупинялись на різних станціях, люди, побачивши моє порожнє купе, спішили зайняти в ньому місце. «Ось тут, Маріє, ходи сюди, тут зовсім вільно». «Томе, сідаймо тут», – перегукувалися вони. Вони метушилися, тягнучи за собою свої важкі валізи, і штовхалися біля дверей, намагаючись першими дістатися до купе. Щойно хтось із них намагався пройти досередини, як похитування потяга відкидало його на руки тому, хто стояв позаду. Повсідавшись, вони посапували і крутили носами, а потім, не в силах більше терпіти, понуро виходили і старалися втиснутися до інших купе, або, доплативши різницю, переходили до першого класу.
З Юстонського вокзалу я відвіз сир до будинку мого приятеля. Щойно його дружина увійшла до кімнати, вона одразу ж почала принюхуватися довкола. Потім запитала:
– Що це? Кажіть, я готова почути найстрашніше. Я відповів:
– Це сир.Том купив його у Ліверпулі і попросив мене, щоб я забрав його з собою.
Я висловив сподівання, що вона розуміє, що я тут ні до чого. Вона відповіла, що переконана в цьому, але розмовлятиме про це з Томом, коли він повернеться.
Мій приятель затримався в Ліверпулі надовше, ніж сподівався, і через три дні після того, як він мав повернутися додому, його дружина зателефонувала мені і запитала:
– Що Том говорив про той сир?
Я відповів, що він казав, аби його поклали у вологому місці і не чіпали. Вона сказала:
– Ніхто навіть гадки не мав його зачіпати. Він його нюхав?
Я сказав, що, на мою думку, так, і додав, що мені здається, він дуже ним дорожить.
– Ви гадаєте, – запитала вона, – він засмутиться, якщо я дам одного соверена кому-небудь, аби його забрали геть і закопали?
Я відповів, що, гадаю, вона більше ніколи не побачить на його устах усмішки.
Тут їй прийшла в голову інша думка і вона запитала:
– Ви не будете заперечувати, якщо він полежить у вас? Дозвольте мені прислати його вам.
– Мадам, – відповів я, – особисто мені подобається запах сиру, і недавню подорож з Ліверпуля я завжди сприйматиму як щасливе завершення приємної відпустки. Але в цьому світі ми повинні зважати на інших. Пані, під дахом якої я маю честь проживати, є вдовою та ще й, наскільки мені відомо, сиротою. Вона дуже болісно, я б навіть сказав, надзвичайно болісно переживає, коли її «ображають». Я відчуваю своїм нутром, що присутність в її будинку сиру вашого чоловіка буде сприйнята нею саме як «образа». А я не можу допустити, щоб будь-хто і будь-коли зміг сказати про мене, що я ображаю вдів і сиріт.
– Що ж, – рішуче сказала дружина мого приятеля, – в такому разі я можу сказати лише те, що забираю дітей і йду до готелю, і буду там доти, доки цей сир не з'їдять. Я відмовляюся від подальшого проживання в одному будинку з ним.
Вона дотримала свого слова і залишила свій будинок на прибиральницю, котра, коли її запитували, чи не відчуває вона якого-небудь запаху, перепитувала: «Який запах?», а коли їй показували сир і казали добре понюхати його, вона казала, що вона відчуває віддалений запах дині. Це було переконливим доказом того, що така атмосфера не зможе їй зашкодити, а тому її залишили в будинку.
Рахунок, що прийшов з готелю, становив п'ятнадцять гіней. Звівши все докупи, мій приятель порахував, що фунт сиру обійшовся йому у вісім шилінгів і шість пенсів. Він сказав, що йому завжди смакує шматочок сиру, але це надто дорого для нього. Він вирішив позбутися сиру і викинув його в канал. Але після того, як човнярі з барж почали скаржитися, змушений був виловити його назад. Вони казали, що від нього вони недобре почуваються. Тоді він взяв і однієї темної ночі відніс його до церковного моргу. Але там його знайшов коронер[2], і здійняв страшенний галас.
Він сказав, що це змова і хтось хоче, аби мерці повставали, і він залишиться без засобів для існування.
Зрештою мій приятель таки позбувся сиру. Він відвіз його до якогось міста на узбережжі і закопав на пляжі. Згодом це місце здобуло неабияку славу. Відвідувачі говорили, що раніше вони ніколи не помічали, яке там насичене повітря, а ті, хто страждав на сухоти чи якісь інші легеневі недуги, збиралися там натовпами впродовж років.
Тому, незважаючи на мою любов до сиру, я дійшов думки, що Джордж був правий щодо відмови від нього.
– І жодних полуденків, – сказав Джордж (при цих словах обличчя Гарріса осунулося). – Зате о сьомій у нас буде все, чого душа забажає, і це буде одразу все: і обід, і полуденок, і вечеря.
Гарріса це підбадьорило. Джордж запропонував узяти м'ясо, пироги з фруктами, холодні закуски, помідори та зелень. З напоїв ми вирішили взяти трохи того на диво тягучого варива, що його готував Гарріс, і яке після того, як його розмішати з водою, називають лимонадом, багато чаю і пляшку віскі, на випадок, як сказав Джордж, якщо перекинеться човен.
Мені здалося, що Джордж надто вже часто говорить про те, що перекинеться човен, а вирушати з таким настроєм у подорож недобре.
Але мене тішило те, що ми вирішили взяти віскі.
Від пива і вина ми відмовилися. Брати їх на річку – помилка. Від них ви стаєте млявим, і вас долає дрімота. Випити келих увечері, коли ви, байдикуючи, прогулюєтесь містом і заглядаєтесь на дівчат – це так. Але ніколи не пийте, коли вам у голову немилосердно пече сонце і потрібно важко працювати.
Того вечора, перш ніж розійтись, ми таки склали список усіх речей, які необхідно було взяти з собою, і він вийшов доволі довгий. Наступного дня – це була п'ятниця – ми зібрали їх докупи, щоб увечері зустрітися і спакувати. Ми дістали велику шкіряну валізу для одягу і кілька кошиків для провізії та кухонного начиння. Відсунули до вікна стіл, скинули все на купу посеред кімнати, і, дивлячись на неї, повсідались довкола.
Я сказав, що пакувати буду я.
Взагалі, я пишаюся собою від мого вміння пакувати речі. Пакування – це одна з тих багатьох справ, котру, я переконаний, краще за мене не зробить жодна людина у світі. (Іноді я і сам дивуюся, як багато всього я вмію робити). Я наполіг на цьому і сказав Джорджеві та Гаррісу, щоб вони повністю залишили цю справу на мене. Мою пропозицію вони сприйняли з повною, невластивою їм, готовністю. Джордж набив люльку і розлігся в кріслі, а Гарріс, задерши ноги на стіл, запалив сигару.
Я зовсім не це мав на увазі. Я, звичайно, планував, що я керуватиму роботою, а Гарріс із Джорджем будуть крутитися біля мене, виконуючи мої вказівки. Я буду штурхати по черзі кожного з них, примовляючи: «Ех, ти!», «Зачекай, дай я сам», «Ну що ти, це ж так просто!» і, так би мовити, навчаючи їх, як це повинно робитися насправді. Те, як вони це зрозуміли, мене роздратувало. Нічого так не дратує мене, як вигляд людей, що сидять і нічого не роблять, поки я працюю.
Колись я жив з одним чоловіком, який у такий спосіб просто доводив мене до сказу. Він розлягався на дивані і годинами спостерігав, як я що-небудь роблю. Він тільки водив очима, дивлячись, як я ходжу по кімнаті. Казав, що йому приносить справжнє задоволення спостерігати за моєю метушнею. Це спонукає його до думки, що життя – не просто безглузда мрія про те, щоб прожити його позіхаючи і ловлячи гав. Це – почесне завдання, сповнене обов'язків та важкої праці. Він говорив, що зараз він не розуміє, як він міг жити, допоки не зустрів мене, адже в нього ніколи не було нікого, за ким він міг би спостерігати, коли той працює.
Ні, я зовсім не такий. Я не можу сидіти і споглядати, як хтось інший важко працює. Мені хочеться підійти, дати якісь вказівки. Засунувши руки в кишені, я ходив би довкола і підказував, що треба робити. За своїм характером я дуже енергійний. І вдіяти з цим я нічого не можу.
Проте я нічого не сказав і почав спаковувати речі. Ставало зрозуміло, що ця справа займе значно більше часу, ніж я собі думав. Але зрештою я спакував валізу і всівся зверху на неї, щоб защепнути.
– А черевики ти не збираєшся вкладати? – запитав Гарріс.
Я оглянувся довкола і побачив, що забув про них. У Гарріса так завжди. Він, звичайно, не промовив і слова, аж доки я не закрив валізу і не защіпнув її. Джордж засміявся своїм дратівливим, безглуздим гигиканням. Це мене розлютило.
Я відкрив валізу і поклав туди черевики. А потім, коли я вже збирався її закрити, в мене в голові раптом майнула жахлива думка: а чи поклав я свою зубну щітку? Я не знаю чому, але я ніколи не пам'ятаю, чи поклав я свою зубну щітку.
Моя зубна щітка – це та річ, яка у будь-якій подорожі не дає мені спокою. Вона робить моє життя просто нестерпним. Мені починає снитися, що я забув її покласти. Обливаючись холодним потом, я зриваюся з ліжка і починаю нишпорити в її пошуках. А вранці я вкладаю її раніше, ніж почищу зуби, і мені знову доводиться все викладати, щоб дістати її, і чомусь завжди вона виявляється на самому дні валізи. Потім я знову вкладаю все до валізи і знову забуваю за неї. В останню мить мені доводиться стрімголов мчати по неї вгору по сходах і везти її до потяга в кишені, загорнувши в носову хустинку.
Мені нічого не залишалося, як вивернути всі до єдиної речі, і, як і слід було чекати, я її не знайшов. Я перевернув усе догори дном. Безлад, який я створив, міг існувати лише до сотворіння світу, коли довкола панував суцільний хаос. Не було нічого дивного в тому, що щітки Джорджа і Гарріса попадались мені на очі вісімнадцять разів поспіль. Своєї ж я ніяк не знаходив. Я перекладав річ за річчю, перемацуючи їх і перетрушуючи. Врешті-решт я знайшов її в черевикові. І почав усе спаковувати наново.
Коли я скінчив, Джордж запитав, чи поклав я мило. Я відповів, що мені цілком байдуже, поклав я мило чи ні, і, грюкнувши, защіпнув валізу. Тут я виявив, що поклав до неї свій кисет, і змушений був відкривати її знову. Остаточно вона закрилася о пів на одинадцяту вечора. Лишилося спакувати кошики. Гарріс сказав, що менше ніж за дванадцять годин нам потрібно буде вирушати, тому все решта зроблять вони з Джорджем. Я погодився і сів, а вони взялися до роботи.
Вони почали весело. Вочевидь, намагалися показати мені, як це робиться. Я мовчав і лише чекав. Якщо не брати до уваги Джорджа, то гіршого пакувальника від Гарріса навряд чи можна знайти в цілому світі. Я дивився на гори тарілок, чашок, сковорідок, пляшок, горщиків, пирогів, плиток, тістечок, помідорів і всієї решти і відчував, що от-от відбудеться щось надзвичайно захопливе.
І справді. Почалося все з розбитої чашки. Це – перше, що вони зробили. І зробили вони це просто для того, щоб показати, що вони можуть зробити ще, аби вам стало цікавіше.
Потім Гарріс поставив банку з полуничним варенням на помідор і розчавив його. Тож помідор їм довелося вигрібати чайною ложкою.
Після того настала Джорджева черга, і він вступив у масло. Я не промовив ані слова, лише підвівся, сів на краєчок стола і спостерігав за ними. Це їх дратувало більше, ніж якби я що-небудь казав. Я це відчував. Вони зробилися нервовими і збудженими, топталися по речах, відкладали їх десь позаду себе, а потім, коли ті були їм потрібні, не могли їх знайти. Вони вкладали пироги на низ, а зверху на них клали важкі речі, перетворюючи їх на місиво.
Вони вивернули сіль, засипавши нею все. А масло!… Я ще не бачив, щоб двоє чоловіків стільки часу вовтузилися з якоюсь грудкою масла, яка вартує не більше одного шилінга і двох пенсів. Після того як Джордж віддер його від свого капця, вони спробували запхати його в казанок. Воно ніяк туди не заходило. Але й витягти його назад було годі. Зрештою, вони якось витяти його звідти, і поклали на стілець. Після того, як Гарріс одразу ж всівся на нього, воно прилипло йому до штанів, і щоб знайти його, вони обнишпорили всю кімнату.
– Присягаюсь, я поклав його сюди, – сказав Джордж, витріщившись на порожній стілець.
– Я й сам бачив, як ти це зробив не далі як хвилину тому, – відповів Гарріс.
І вони знову подалися довкола по кімнаті в його пошуках. Зійшовшись посередині кімнати, вони зупинилися, дивлячись один на одного.
– Неймовірно. Я ще такого не бачив, – сказав Джордж.
– Це просто якась загадка, – відповів Гарріс.
Тоді Джордж зайшов Гаррісові за спину і побачив його.
– Ось де воно було весь цей час! – обурено вигукнув він.
– Де? – скрикнув Гарріс, крутячись, немов дзиґа.
– Зупинись! – заревів Джордж, намагаючись слідувати за ним.
Зрештою, вони віддерли його і запхнули в чайник.
Монморенсі, звичайно, також не залишався осторонь. Усі прагнення в житті Монморенсі спрямовані на те, щоб плутатися комусь попід ногами, а потім почути в свою адресу найдобірнішу лайку. Якщо він вештається там, де особливо небажаний, якщо він стає до безміри набридливим і починає зводити людей з розуму, якщо в нього починають шпурляти всім, що потрапить під руку – тоді він відчуває, що день для нього видався на славу.
Його найвищою метою та мірилом успіху є бажання перечепити кого-небудь так, щоб прокльони сипались упродовж години. І коли йому вдається цього досягти, його самооцінка зростає просто до небес.
Він приходив і всідався на речі саме тоді, коли їх потрібно було вкладати. Він діяв з непохитною вірою в те, що як тільки Гарріс чи Джордж простягають за чим-небудь руку, їм неодмінно потрібен саме його холодний, мокрий ніс. Він встромив у варення свою лапу. Порозкидав чайні ложки. Він уявив собі, що лимони – це щурі і, залізши в кошик, розправився з трьома з них, аж поки Гарріс сковорідкою не повернув його до пам'яті.
Гарріс сказав, що це я його нацьковую. Я його не нацьковував. Такому псові, як він, не потрібне нацьковування. Хиба, що змушує його все це витворяти, народилася разом з ним, вона – його єство.
Ми закінчили пакуватися за десять перша, Гарріс усівся на великий кошик і сказав, що він сподівається, що нічого не розіб'ється. Джордж відповів, що коли щось мало розбитися, то воно вже розбилося – схоже, так розмірковувати йому було зручніше, – і додав, що він не проти піти вже й поспати.
Ми всі вже були не проти поспати. Тієї ночі Гарріс залишився спати з нами, і ми пішли нагору.
Ми розіграли, кому де спати, і Гаррісові випало спати зі мною.
– Джей, тобі де більше подобається, посередині ліжка чи скраю?
Я відповів, що взагалі мені більше до вподоби спати посередині.
Гарріс відповів, що це старомодно. Джордж запитав:
– О котрій годині вас розбудити? Гарріс відповів:
– О сьомій.
Я сказав:
– Ні, о шостій. – Я хотів написати ще кілька листів. Ми з Гаррісом трохи посперечалися і, зрештою, знайшли золоту середину.
– Джордже, розбуди нас о пів на сьому, – сказали ми.
Джордж не відповів. Як виявилося, поки ми сперечалися, він уже заснув. Тож ми посунули ближче до нього ванну, щоб він зранку, коли вставатиме, одразу ж пірнув у неї, і самі також пішли спати.
Розділ V
Нас будить місіс Попетс. Джордж – ледащо. Прогноз погоди – шарлатанство. Наш багаж. Нахабство малого хлопчиська. Довкола нас збираються люди. Ми урочисто вирушаємо і прибуваємо до вокзалу Ватерлоо. Незнання чиновниками Південно-Західної залізниці нічого про таку важливу річ, як потяг. Ми пливемо, пливемо у відкритому човні.
Наступного ранку нас розбудила місіс Попетс. Вона сказала:
– Чи відомо вам, що вже майже дев'ята година?
– Котра?! – зіскакуючи з ліжка, вигукнув я.
– Дев'ята, – повторила вона крізь замкову щілину. – Я подумала, як би вам не проспати.
Я розбудив Гарріса, і сказав йому про це. Він пробурмотів:
– Мені здається, ти хотів піднятися о шостій?
– Так, я хотів, – відповів я. – Чому ти мене не розбудив?
– Як я міг тебе розбудити, коли ти не розбудив мене? – відповів він мені в тому ж дусі. – Тепер раніше дванадцятої ми до річки не доберемося. Дивно, як це ти взагалі спромігся піднятися.
– Тобі пощастило, що я це зробив. – відповів я, – Якби я тебе не розбудив, ти б вилежувався тут ще два тижні.
Так ми гиркалися впродовж наступних п'яти хвилин, коли раптом нас перервало зухвале хропіння Джорджа.
Уперше з того часу як нас розбудили, воно нагадало нам про його існування.
Ось він – той, хто допитувався, о котрій годині нас розбудити. Лежить на спині, роззявив рота, коліна повипинав.
Я не знаю, чому, але так воно зі мною є: від самого вигляду іншої людини, яка спить в той час, коли я вже на ногах, мене проймає лють. Мене надзвичайно обурює те, як дорогоцінні години людського життя, неповторні миті, які ніколи більше не повернуться до неї, витрачають на якийсь тваринний сон.
От і Джордж. У своїх огидних лінощах він розтринькує неоціненний дарунок часу. Його дорогоцінне життя, за кожну секунду якого йому доведеться потім відповідати, безплідно проходить повз нього. Він міг би набивати свій шлунок яйцями та беконом, дражнити собаку, фліртувати з прислугою. Натомість ось він, лежить, розпластався, поринувши у повне забуття, яке міцними тенетами обплутує його душу.
Це було жахливо. Думка про це одночасно промайнула у наших із Гаррісом головах. Ми вирішили його врятувати, і в цьому благородному намірі зовсім забули про свої суперечки. Миттю підскочивши до нього, зірвали покривало, Гарріс ляснув його капцем, а я крикнув йому в самісіньке вухо, і він прокинувся.
– Що? Де? – спросоння запитав він, сідаючи на ліжку.
– Вставай, тлустий телепню, – проревів Гарріс. – Вже за чверть десята.
– Що?! – пронизливо скрикнув він, зірвався з ліжка і вскочив прямісінько у ванну. – Хто, в біса, поставив це сюди?
Ми сказали, що треба бути йолопом, щоб не побачити ванну.
Ми швидко вдяглися, та коли дійшла справа до туалету, ми згадали, що запакували зубні щітки і гребінець (ця моя зубна щітка коли-небудь таки зведе мене в могилу, я в цьому переконаний), тож нам довелося спускатися донизу і виловлювати їх із валізи. Коли нам вдалося це зробити, Джорджеві раптом захотілось поголитися. Ми сказали йому, що цього ранку йому доведеться обійтися без гоління, і що ми не збираємося знову розпаковувати валізу ні для нього, ні для будь-кого іншого.
Він сказав:
– Не меліть дурниць. Як це я можу вийти до Сіті в такому вигляді?
З'явитися в Сіті у такому вигляді справді було дещо неввічливо. Та що нам до того, що комусь це може завдати якихось незручностей. Як сказав Гарріс у своїй простій і грубуватій манері, доведеться Сіті це перетерпіти.
Ми спустилися поснідати. Монморенсі запросив якихось двох собак провести його, і вони вешталися біля дверей, час від часу затіваючи бійку. Вгамувавши їх парасолькою, ми взялися до відбивних та холодної яловичини.
Гарріс сказав:
– Велика справа – добре поснідати, – і почав розправлятися з відбивними, примовляючи, що воліє з'їсти їх, поки вони ще гарячі, а яловичина може й зачекати.
Джордж взяв газету і зачитав нам про нещасні випадки, які трапилися з човнами, та останній прогноз погоди. У ньому йшлося: «Дощ, холодно, хмарно з проясненнями» (найстрашніший прогноз погоди, який тільки може бути), «місцями гроза, вітер східний, загальне зниження атмосферного тиску в середній частині країни (від Лондона до Ла-Маншу), барометр падає».
Насправді я переконаний, що найприкрішою з усіх дурниць, які, мов чума, заполонили наш розум і не дають нам спокою, є шарлатанство з прогнозом погоди. Він абсолютно точно «передбачає» те, що відбулося вчора чи позавчора, і зовсім протилежне тому, що має статися сьогодні.
Пам'ятаю, як минулої осені я повністю зіпсував собі відпустку лише через те, що дослухався до повідомлення про погоду в нашій місцевій газеті. В номері за понеділок там писали: «Сьогодні очікуються сильні зливи з грозою». Ми відклали свій пікнік і весь день просиділи за зачиненими дверима в очікуванні дощу. А повз будинок прогулювалися веселі, радісні люди, проїжджали екіпажі, яскраво світило сонце, і на небі не було жодної хмаринки.
– Зараз, – говорили ми, дивлячись на них крізь вікно, – дощ їм покаже!
Ми посміювалися, уявляючи, як їх наскрізь промочить дощ, знову сідали біля каміна, ворушили дрова і переглядали наші колекції водоростей та мушель. Близько дванадцятої сонячним світлом залило всю кімнату, стало досить задушливо, і ми вже не могли дочекатися, коли ж почнеться ця злива та сильна гроза.
– Побачите, по обіді почнеться, – казали ми одне одному. – От буде весело подивитися, як їх поливатиме.
О першій прийшла хазяйка і запитала, чи не хочемо ми вийти прогулятися, адже був такий гарний день.
– Ні-ні, – відповідали ми хихочучи, – тільки не ми. Нам зовсім не хочеться намокнути, ні.
День ішов до вечора, а дощу так нічого і не передвіщало. Ми пробували підбадьорювати одне одного думкою про те, що він почнеться раптово і саме тоді, коли всі повертатимуться з пікніків додому, коли не буде де заховатися. От тоді їх промочить – до нитки. Але жодної краплі так і не впало, чудовий день скінчився, і за ним настала прекрасна ніч.
Наступного ранку ми прочитали, що очікується «теплий, сонячний день». Ми легко одяглися і вийшли з дому, а через півгодини почався страшенний дощ і зірвався різкий холодний вітер. Так тривало весь день. Застуджені і з відчуттям ломоти в усьому тілі ми повернулися додому і полягали спати.