Погода – річ для мене незбагненна. Я ніколи не міг її зрозуміти. І не допомагає жоден барометр – він дурить так само, як і всі прогнози.
Один такий барометр висів у готелі в Оксфорді. Я зупинявся там минулої весни. Коли я туди прибув, він показував «ясно». А надворі лило як з відра. Так дощило цілісінький день. Я не міг нічого зрозуміти. Постукав по барометру, і стрілка підстрибнула, показавши «дуже сухо». Коридорний, що саме проходив, зупинився і сказав, що, на його думку, це він показує на завтра. Я перепитав, чи не має він на увазі позаминулий тиждень, на що коридорний відповів однозначним «Ні».
Наступного ранку я знову постукав по барометру – стрілка підскочила ще вище, а дощ полив ще сильніше. В середу я підійшов і знову стукнув по ньому. Стрілка пройшла «ясно», перейшла через «дуже сухо», «дуже гаряче» і, зачепившись за кілочок, зупинилася, не в змозі рухатися далі. Вона всіляко намагалася це зробити, але прилад був улаштований так, що, не зламавшись, він не міг передбачати погоду старанніше, ніж він це робив. Вочевидь, йому хотілося рухатись далі і спрогнозувати посуху, нестачу води, сонячний удар, самум[3] чи щось подібне, але на заваді йому став кілок. Тому він вирішив задовольнитися, вказуючи на просте нехитрому-дре «дуже сухо».
А в цей час без упину шуміла злива. Річка вийшла з берегів і вже залила нижню частину міста.
Коридорний сказав, що цілком імовірно, що після цього надовго встановиться гарна погода, і прочитав вірш, яким починалося якесь пророцтво.
А ще є інші барометри – такі довгі та прямі. Я ніколи не міг у них розібратися. З одного боку він показує, що було о десятій ранку вчора, а з іншого – о десятій ранку сьогодні. Але ж не завжди можна поглянути на нього так рано, ви ж розумієте. Він піднімається і падає: то на дощ, то на хорошу погоду, на більш вітряну, на менш вітряну. На одному кінці написано «Пн», на іншому «Сх». А якщо по ньому стукнути, він взагалі нічого не показує. Вам потрібно знати, на якій висоті над рівнем моря він знаходиться, а потім градуси перевести у шкалу за Фаренгейтом. Та навіть після цього мені не вдавалося отримати відповіді.
Та кому зрештою потрібні ці прогнози погоди? Коли настає негода, почуваєшся досить паскудно і без них, а знаючи це наперед, страждаєш ще більше. От чиє пророцтво нам до вподоби, то це якого-небудь старенького дідуся, що похмурого ранку саме того дня, коли нам хочеться хорошої погоди, оглядає горизонт своїм досвідченим оком і говорить:
– Та ні, сер, я думаю, розпогодиться. Воно проясниться, і погода буде досить хороша.
– Ну от, він знає, – кажемо ми, бажаємо йому доброго ранку і вирушаємо. – Цікаво, як той дідуган може це знати!
Ми починаємо відчувати до нього прихильність, яку зовсім не применшує навіть те, що небо не прояснилося, і цілий день без перестану йде дощ.
– Ну, що ж, – співчуваємо ми, – він зробив усе, що міг.
А до того, хто напророчив нам погану погоду, ми, навпаки, відчуваємо лише злість та бажання помститися.
– Ну що, проясниться, як ви гадаєте? – вигукуємо ми, сміючись, коли проїжджаємо повз нього.
– О ні, сер. Боюсь, що це затягнуло на весь день. – відповідає він, похитуючи головою.
– Тупий старий дурень! – бурмочемо ми поміж себе. – Що він там знає?
А коли прогноз збувається, ми повертаємося, сповнені ще більшої злості на нього і якогось невловимого відчуття того, що кожного разу він щось-таки в тому розуміє.
Від повідомлень, які прочитав Джордж про те, що «барометр падає», «атмосферний фронт насувається з Південної Європи», і «тиск піднімається», в жилах холонула кров. Але того особливого ранку було надто ясно і сонячно, щоб ми ними особливо переймалися. Тож, побачивши, що йому не вдалося нас засмутити і що він тільки даремно згаяв час, він крадькома потягнув цигарку, яку я так старанно крутив для себе, і вийшов.
Потім ми з Гаррісом, доївши те, що залишилось на столі, спустили на візочку весь наш багаж до дверей і стояли в очікуванні екіпажу.
Коли ми зібрали весь багаж докупи, вийшло доволі багато. Там була одна велика валіза, одна трохи менша, два кошики, величезний вузол ковдр, чотири чи п'ять пальт та дощовиків, а також декілька парасольок. Крім того, в окремому мішку лежала диня, тому що вона була надто громіздкою, щоб її можна було куди-небудь запхати, кілька фунтів винограду – в іншому мішку, японська паперова парасолька та сковорідка, яку через те, що вона надто довга, ми просто обгорнули папером.
Виглядало справді багато. Ми з Гаррісом навіть трохи зніяковіли, хоча чого нам було соромитися, я не розумію. На біду, не було жодного екіпажу. Зате вдосталь вуличних хлопчаків. їх, схоже, зацікавило це видовище, і вони почали зупинятися.
Першим до нас наблизився хлопець Біґґса. Біґґс – це наш торговець овочами. У Біґґса – талант: він бере на роботу розсильними найбільш безсоромних і нахабних хлопчиськ, що їх будь-коли могла породити цивілізація. Коли в нашій околиці стається щось надзвичайно мерзотне і це зробив якийсь хлопчисько, можна бути впевненим, що це хлопець Біґґса. Мені розповідали, коли на Ґрейт-Корам-Стріт сталося вбивство, на нашій вулиці одразу ж дійшли висновку, що за всім цим стояв один із тодішніх хлопців Біґґса. І коли б він під час прискіпливого перехресного допиту, який влаштував йому мешканець будинку № 19, зайшовши туди по замовлення наступного після дня злочину ранку (в допиті брав участь і мешканець будинку № 21, що випадково виявився поруч), не зміг довести свого алібі, йому було б непереливки. У той час я не знав хлопців Біґґса. Але з того, що я побачив опісля, я б особисто не дуже покладався на те алібі.
Як я вже казав, хлопець Біґґса вийшов із-за рогу. Він, очевидно дуже поспішав, коли ми його помітили, але, поглянувши на мене з Гаррісом, на Монморенсі і на наші речі, він зупинився і почав пильно розглядати нас. Гарріс і я грізно подивилися на нього. Якусь більш вразливу натуру це могло б образити, але хлопці Біґґса зазвичай не з тих, хто близько бере щось до серця. Він став як укопаний на відстані одного ярда, зіперся на поручні і, жуючи соломинку, втупився в нас. Схоже, він хотів побачити, чим це все скінчиться.
Наступної миті на протилежному боці вулиці з'явився один із хлопчаків бакалійника. Хлопець Біґґса гукнув йому:
– Агов! Із першого поверху сорок другого переїжджають.
Хлопчак бакалійника перейшов вулицю і зайняв позицію на іншому боці тротуару. Потім із взуттєвої крамниці вийшов молодий джентльмен і також зупинився, приєднавшись до хлопця Біґґса. Наглядач за порожніми бляшанками з «Блакитних стовпів» прилаштувався окремо на узбіччі.
– Ну, з голоду вони не помруть, – сказав джентльмен із взуттєвої крамниці.
– А ти що, коли б збирався перетнути Атлантичний океан на маленькому човні, не брав би з собою нічого? – сказав у відповідь той, що з «Блакитних стовпів».
– Вони не збираються перетинати океан. – втрутився хлопець Біґґса. – Вони вирушають на пошуки Стенлі.
До цього часу вже зібрався невеличкий натовп, і люди допитувались одне в одного, що трапилося. Одні (молода і легковажна частина натовпу) вирішили, що це весілля, і показували на Гарріса, говорячи, що він – наречений. Інші, старші й поміркованіші, схилялися до думки, що це похорон, а я, напевно, брат покійника.
Нарешті із-за рогу з'явився порожній екіпаж (зазвичай, коли непотрібно, порожні екіпажі проїжджають по цій вулиці кожні три хвилини, або ж стоять десь неподалік, готові будь-якої миті відвезти вас будь-куди), тож ми закинули свої пожитки, всілися самі і, відігнавши друзів Монморенсі, які, вочевидь, поклялися ніколи не залишати його, під дружні оплески натовпу, поїхали. Вслід за нами Біґґсів хлопчисько шпурнув морквину, мовляв, на щастя.
До вокзалу Ватерлоо ми дістались об одинадцятій і поцікавились, звідки відправлятиметься потяг об одинадцятій нуль п'ять. Цього, звичайно, не знав ніхто. На вокзалі Ватерлоо взагалі ніхто ніколи не знає, звідки вирушатиме потяг і куди прямує той, що вже відправляється, взагалі – нічого. Носій, котрий ніс наші речі, припустив, що він вирушатиме з другої платформи, та коли він запитав про це в іншого такого ж, як він, той сказав, що чув, нібито з першої. А начальник вокзалу був переконаний, що потяг відправлятиметься з приміської платформи.
Щоб остаточно з'ясувати це, ми піднялись і запитали про це в диспетчера. Той відповів, що щойно він розмовляв з чоловіком, котрий сказав, що бачив його на третій платформі. Ми одразу ж пішли на третю платформу, але там службовці вокзалу сказали, що це буде або Саутгемптонський експрес, або Віндзорський кільцевий. Щоразу вони були впевнені, що це не потяг до Кінґстона, хоча чому вони були в цьому впевнені, навряд чи змогли б сказати самі.
Тоді носій сказав, що, напевно, наш потяг мав би бути на верхній платформі і що він знає цей потяг. Ми піднялися на верхню платформу і запитали в машиніста, чи справді він вирушає до Кінґстона. Той сказав, що він, звичайно не може стверджувати, але йому здається, що скоріш за все саме туди він і їхатиме.
Якщо ж це не буде 11:05 до Кінґстона, то, поза всяким сумнівом, 9:32 до Вірджинія-Вотер або 10:00 експрес до острова Вайт, або куди-небудь іще в тому напрямку. Про це ми зможемо дізнатись, коли прибудемо до місця. Ми впхнули йому в руку півкрони і попросили їхати до Кінґстона об 11:05.
– На цій лінії, – сказали ми, – ніхто ніколи не дізнається, що це за потяг, і куди він їде. Ви знаєте, куди їхати, тихенько виїжджаєте і прямуєте до Кінґстона.
– Ну, не знаю, джентльмени, – поважно відповів юнак, – але мені здається, все ж таки повинні бути потяги, які їдуть до Кінґстона. Так і зробимо. Давайте ваші півкрони.
Так ми Південно-Західною залізницею дістались від Лондона до Кінґстона.
Згодом ми дізналися, що насправді той потяг був поштовим і мав їхати до Екзетера. Тоді його впродовж декількох годин шукали у Ватерлоо, і ніхто не знав, що могло з ним трапитися.
Наш човен чекав на нас в Кінґстоні біля самого мосту. До нього ми прийшли пішки, оглянули його, завантажили в нього свої речі і зайняли свої місця.
– Усе гаразд, панове? – запитав човняр.
– Усе гаразд, – відповіли ми. Гарріс сів за весла, я взявся до правилки, а Монморенсі – виглядав він чомусь дуже нещасливим і підозріло озирався – вмостився на носі човна. І ми попливли. Річкою, котра на два тижні мала стати нашою домівкою.
Розділ VI
Був напрочуд погожий ранок. Чи то пізньої весни чи раннього літа, як вам більше до вподоби. Саме в цю пору ніжна зелень трави і листя наповнюється насиченими зеленими фарбами. Природа стає схожою на цнотливу молоду красуню, охоплену якимось дивним трепетом від усвідомлення неминучої зрілості.
Осяяні сонячними відблисками старовинні вулички Кінґстона спускались до самої води і виглядали надзвичайно мальовничо. По мерехтливій гладіні річки повільно пропливають баржі, поміж дерев уздовж берега звивається дорога, доглянуті вілли – по інший бік; налягаючи на весла, крекче Гарріс у своїй червоно-помаранчевій куртці, десь удалині з'являються і зникають обриси похмурого замку Тюдорів[4]. Усе це утворювало яскраву картину, таку насичену і таку спокійну, сповнену життя і настільки мирну, що, незважаючи на ранковий час, заколисаний безтурботною мрійливістю, я поринув у роздуми.
Я думав про Кінґстон, чи «Кінінґестун», як він називався у ті часи, коли в ньому коронували саксонських королів. Десь тут перейшов річку великий Цезар, і неподалік на схилах розташували свій табір римські легіони. Здавалося, Цезар, як пізніше і Єлизавета[5], був усюди. Щоправда, він був більш розсудливим, ніж королева Бесс, і не бігав по пивницях.
Ця Непорочна Королева Англії просто обожнювала пивниці. Навряд чи можна знайти більш-менш привабливий заклад у десяти милях довкола Лондона, де вона не бувала б – чи зупинялася на ніч, чи просто інколи зазирала. Мені цікаво: якщо припустити, що, скажімо, Гарріс почав нове життя, став великою і поважною людиною, наприклад прем'єр-міністром, а потім помер, чи стали б на пивницях, де він полюбляв посидіти, писати: «Тут Гарріс випив кухоль пива», «У цьому будинку 1888 року Гарріс випив дві чарки холодного шотландського віскі» чи «Звідси Гарріса виперли у грудні 1886 року»?
Один такий барометр висів у готелі в Оксфорді. Я зупинявся там минулої весни. Коли я туди прибув, він показував «ясно». А надворі лило як з відра. Так дощило цілісінький день. Я не міг нічого зрозуміти. Постукав по барометру, і стрілка підстрибнула, показавши «дуже сухо». Коридорний, що саме проходив, зупинився і сказав, що, на його думку, це він показує на завтра. Я перепитав, чи не має він на увазі позаминулий тиждень, на що коридорний відповів однозначним «Ні».
Наступного ранку я знову постукав по барометру – стрілка підскочила ще вище, а дощ полив ще сильніше. В середу я підійшов і знову стукнув по ньому. Стрілка пройшла «ясно», перейшла через «дуже сухо», «дуже гаряче» і, зачепившись за кілочок, зупинилася, не в змозі рухатися далі. Вона всіляко намагалася це зробити, але прилад був улаштований так, що, не зламавшись, він не міг передбачати погоду старанніше, ніж він це робив. Вочевидь, йому хотілося рухатись далі і спрогнозувати посуху, нестачу води, сонячний удар, самум[3] чи щось подібне, але на заваді йому став кілок. Тому він вирішив задовольнитися, вказуючи на просте нехитрому-дре «дуже сухо».
А в цей час без упину шуміла злива. Річка вийшла з берегів і вже залила нижню частину міста.
Коридорний сказав, що цілком імовірно, що після цього надовго встановиться гарна погода, і прочитав вірш, яким починалося якесь пророцтво.
Того літа гарна погода так і не настала. Я думаю, той прилад мав на увазі наступну весну.
«Передбачене задовго довго триватиме;
Щойно помічене миттю мине».
А ще є інші барометри – такі довгі та прямі. Я ніколи не міг у них розібратися. З одного боку він показує, що було о десятій ранку вчора, а з іншого – о десятій ранку сьогодні. Але ж не завжди можна поглянути на нього так рано, ви ж розумієте. Він піднімається і падає: то на дощ, то на хорошу погоду, на більш вітряну, на менш вітряну. На одному кінці написано «Пн», на іншому «Сх». А якщо по ньому стукнути, він взагалі нічого не показує. Вам потрібно знати, на якій висоті над рівнем моря він знаходиться, а потім градуси перевести у шкалу за Фаренгейтом. Та навіть після цього мені не вдавалося отримати відповіді.
Та кому зрештою потрібні ці прогнози погоди? Коли настає негода, почуваєшся досить паскудно і без них, а знаючи це наперед, страждаєш ще більше. От чиє пророцтво нам до вподоби, то це якого-небудь старенького дідуся, що похмурого ранку саме того дня, коли нам хочеться хорошої погоди, оглядає горизонт своїм досвідченим оком і говорить:
– Та ні, сер, я думаю, розпогодиться. Воно проясниться, і погода буде досить хороша.
– Ну от, він знає, – кажемо ми, бажаємо йому доброго ранку і вирушаємо. – Цікаво, як той дідуган може це знати!
Ми починаємо відчувати до нього прихильність, яку зовсім не применшує навіть те, що небо не прояснилося, і цілий день без перестану йде дощ.
– Ну, що ж, – співчуваємо ми, – він зробив усе, що міг.
А до того, хто напророчив нам погану погоду, ми, навпаки, відчуваємо лише злість та бажання помститися.
– Ну що, проясниться, як ви гадаєте? – вигукуємо ми, сміючись, коли проїжджаємо повз нього.
– О ні, сер. Боюсь, що це затягнуло на весь день. – відповідає він, похитуючи головою.
– Тупий старий дурень! – бурмочемо ми поміж себе. – Що він там знає?
А коли прогноз збувається, ми повертаємося, сповнені ще більшої злості на нього і якогось невловимого відчуття того, що кожного разу він щось-таки в тому розуміє.
Від повідомлень, які прочитав Джордж про те, що «барометр падає», «атмосферний фронт насувається з Південної Європи», і «тиск піднімається», в жилах холонула кров. Але того особливого ранку було надто ясно і сонячно, щоб ми ними особливо переймалися. Тож, побачивши, що йому не вдалося нас засмутити і що він тільки даремно згаяв час, він крадькома потягнув цигарку, яку я так старанно крутив для себе, і вийшов.
Потім ми з Гаррісом, доївши те, що залишилось на столі, спустили на візочку весь наш багаж до дверей і стояли в очікуванні екіпажу.
Коли ми зібрали весь багаж докупи, вийшло доволі багато. Там була одна велика валіза, одна трохи менша, два кошики, величезний вузол ковдр, чотири чи п'ять пальт та дощовиків, а також декілька парасольок. Крім того, в окремому мішку лежала диня, тому що вона була надто громіздкою, щоб її можна було куди-небудь запхати, кілька фунтів винограду – в іншому мішку, японська паперова парасолька та сковорідка, яку через те, що вона надто довга, ми просто обгорнули папером.
Виглядало справді багато. Ми з Гаррісом навіть трохи зніяковіли, хоча чого нам було соромитися, я не розумію. На біду, не було жодного екіпажу. Зате вдосталь вуличних хлопчаків. їх, схоже, зацікавило це видовище, і вони почали зупинятися.
Першим до нас наблизився хлопець Біґґса. Біґґс – це наш торговець овочами. У Біґґса – талант: він бере на роботу розсильними найбільш безсоромних і нахабних хлопчиськ, що їх будь-коли могла породити цивілізація. Коли в нашій околиці стається щось надзвичайно мерзотне і це зробив якийсь хлопчисько, можна бути впевненим, що це хлопець Біґґса. Мені розповідали, коли на Ґрейт-Корам-Стріт сталося вбивство, на нашій вулиці одразу ж дійшли висновку, що за всім цим стояв один із тодішніх хлопців Біґґса. І коли б він під час прискіпливого перехресного допиту, який влаштував йому мешканець будинку № 19, зайшовши туди по замовлення наступного після дня злочину ранку (в допиті брав участь і мешканець будинку № 21, що випадково виявився поруч), не зміг довести свого алібі, йому було б непереливки. У той час я не знав хлопців Біґґса. Але з того, що я побачив опісля, я б особисто не дуже покладався на те алібі.
Як я вже казав, хлопець Біґґса вийшов із-за рогу. Він, очевидно дуже поспішав, коли ми його помітили, але, поглянувши на мене з Гаррісом, на Монморенсі і на наші речі, він зупинився і почав пильно розглядати нас. Гарріс і я грізно подивилися на нього. Якусь більш вразливу натуру це могло б образити, але хлопці Біґґса зазвичай не з тих, хто близько бере щось до серця. Він став як укопаний на відстані одного ярда, зіперся на поручні і, жуючи соломинку, втупився в нас. Схоже, він хотів побачити, чим це все скінчиться.
Наступної миті на протилежному боці вулиці з'явився один із хлопчаків бакалійника. Хлопець Біґґса гукнув йому:
– Агов! Із першого поверху сорок другого переїжджають.
Хлопчак бакалійника перейшов вулицю і зайняв позицію на іншому боці тротуару. Потім із взуттєвої крамниці вийшов молодий джентльмен і також зупинився, приєднавшись до хлопця Біґґса. Наглядач за порожніми бляшанками з «Блакитних стовпів» прилаштувався окремо на узбіччі.
– Ну, з голоду вони не помруть, – сказав джентльмен із взуттєвої крамниці.
– А ти що, коли б збирався перетнути Атлантичний океан на маленькому човні, не брав би з собою нічого? – сказав у відповідь той, що з «Блакитних стовпів».
– Вони не збираються перетинати океан. – втрутився хлопець Біґґса. – Вони вирушають на пошуки Стенлі.
До цього часу вже зібрався невеличкий натовп, і люди допитувались одне в одного, що трапилося. Одні (молода і легковажна частина натовпу) вирішили, що це весілля, і показували на Гарріса, говорячи, що він – наречений. Інші, старші й поміркованіші, схилялися до думки, що це похорон, а я, напевно, брат покійника.
Нарешті із-за рогу з'явився порожній екіпаж (зазвичай, коли непотрібно, порожні екіпажі проїжджають по цій вулиці кожні три хвилини, або ж стоять десь неподалік, готові будь-якої миті відвезти вас будь-куди), тож ми закинули свої пожитки, всілися самі і, відігнавши друзів Монморенсі, які, вочевидь, поклялися ніколи не залишати його, під дружні оплески натовпу, поїхали. Вслід за нами Біґґсів хлопчисько шпурнув морквину, мовляв, на щастя.
До вокзалу Ватерлоо ми дістались об одинадцятій і поцікавились, звідки відправлятиметься потяг об одинадцятій нуль п'ять. Цього, звичайно, не знав ніхто. На вокзалі Ватерлоо взагалі ніхто ніколи не знає, звідки вирушатиме потяг і куди прямує той, що вже відправляється, взагалі – нічого. Носій, котрий ніс наші речі, припустив, що він вирушатиме з другої платформи, та коли він запитав про це в іншого такого ж, як він, той сказав, що чув, нібито з першої. А начальник вокзалу був переконаний, що потяг відправлятиметься з приміської платформи.
Щоб остаточно з'ясувати це, ми піднялись і запитали про це в диспетчера. Той відповів, що щойно він розмовляв з чоловіком, котрий сказав, що бачив його на третій платформі. Ми одразу ж пішли на третю платформу, але там службовці вокзалу сказали, що це буде або Саутгемптонський експрес, або Віндзорський кільцевий. Щоразу вони були впевнені, що це не потяг до Кінґстона, хоча чому вони були в цьому впевнені, навряд чи змогли б сказати самі.
Тоді носій сказав, що, напевно, наш потяг мав би бути на верхній платформі і що він знає цей потяг. Ми піднялися на верхню платформу і запитали в машиніста, чи справді він вирушає до Кінґстона. Той сказав, що він, звичайно не може стверджувати, але йому здається, що скоріш за все саме туди він і їхатиме.
Якщо ж це не буде 11:05 до Кінґстона, то, поза всяким сумнівом, 9:32 до Вірджинія-Вотер або 10:00 експрес до острова Вайт, або куди-небудь іще в тому напрямку. Про це ми зможемо дізнатись, коли прибудемо до місця. Ми впхнули йому в руку півкрони і попросили їхати до Кінґстона об 11:05.
– На цій лінії, – сказали ми, – ніхто ніколи не дізнається, що це за потяг, і куди він їде. Ви знаєте, куди їхати, тихенько виїжджаєте і прямуєте до Кінґстона.
– Ну, не знаю, джентльмени, – поважно відповів юнак, – але мені здається, все ж таки повинні бути потяги, які їдуть до Кінґстона. Так і зробимо. Давайте ваші півкрони.
Так ми Південно-Західною залізницею дістались від Лондона до Кінґстона.
Згодом ми дізналися, що насправді той потяг був поштовим і мав їхати до Екзетера. Тоді його впродовж декількох годин шукали у Ватерлоо, і ніхто не знав, що могло з ним трапитися.
Наш човен чекав на нас в Кінґстоні біля самого мосту. До нього ми прийшли пішки, оглянули його, завантажили в нього свої речі і зайняли свої місця.
– Усе гаразд, панове? – запитав човняр.
– Усе гаразд, – відповіли ми. Гарріс сів за весла, я взявся до правилки, а Монморенсі – виглядав він чомусь дуже нещасливим і підозріло озирався – вмостився на носі човна. І ми попливли. Річкою, котра на два тижні мала стати нашою домівкою.
Розділ VI
Кінґстон. Цікаві нотатки з ранньої історії Англії. Повчальні спостереження за різьбленим лубом і життям узагалі. Сумний випадок Стівінґса молодшого. Роздуми про старовину. Я забув, що я кермую. Цікавий результат. Лабіринт у Гемптон-Корті. Гарріс у ролі провідника.
Осяяні сонячними відблисками старовинні вулички Кінґстона спускались до самої води і виглядали надзвичайно мальовничо. По мерехтливій гладіні річки повільно пропливають баржі, поміж дерев уздовж берега звивається дорога, доглянуті вілли – по інший бік; налягаючи на весла, крекче Гарріс у своїй червоно-помаранчевій куртці, десь удалині з'являються і зникають обриси похмурого замку Тюдорів[4]. Усе це утворювало яскраву картину, таку насичену і таку спокійну, сповнену життя і настільки мирну, що, незважаючи на ранковий час, заколисаний безтурботною мрійливістю, я поринув у роздуми.
Я думав про Кінґстон, чи «Кінінґестун», як він називався у ті часи, коли в ньому коронували саксонських королів. Десь тут перейшов річку великий Цезар, і неподалік на схилах розташували свій табір римські легіони. Здавалося, Цезар, як пізніше і Єлизавета[5], був усюди. Щоправда, він був більш розсудливим, ніж королева Бесс, і не бігав по пивницях.
Ця Непорочна Королева Англії просто обожнювала пивниці. Навряд чи можна знайти більш-менш привабливий заклад у десяти милях довкола Лондона, де вона не бувала б – чи зупинялася на ніч, чи просто інколи зазирала. Мені цікаво: якщо припустити, що, скажімо, Гарріс почав нове життя, став великою і поважною людиною, наприклад прем'єр-міністром, а потім помер, чи стали б на пивницях, де він полюбляв посидіти, писати: «Тут Гарріс випив кухоль пива», «У цьому будинку 1888 року Гарріс випив дві чарки холодного шотландського віскі» чи «Звідси Гарріса виперли у грудні 1886 року»?
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента