Страница:
Джером К. Джером
Троє у човні (якщо не рахувати собаки)
Розділ І
Троє інвалідів. Захворювання Джорджа і Гарріса. Жертва ста семи невиліковних недуг. Дієві призначення. Засіб від хвороб печінки у дітей. Ми доходимо думки, що перевтомилися і що нам потрібен відпочинок. Тиждень на морських хвилях? Джордж пропонує подорож річкою. Монморенсі заперечує. Оригінальна пропозиція прийнята більшістю трьох проти одного.
Усі ми почувалися вкрай погано, і, безперечно, це нас непокоїло, Гарріс нарікав на сильні запаморочення в голові: він заледве усвідомлює, що робить; у Джорджа, як він казав, також бувають напади запаморочення, і він теж не усвідомлює, що робить. У мене були негаразди з печінкою. Я знав, що негаразди були саме з печінкою, бо нещодавно прочитав вкладку до пігулок від хвороб печінки – вони продаються без рецепта, – де було детально описано різні симптоми, за якими кожна людина могла визначити, що з печінкою в неї не все гаразд. У мене вони були всі.
Це може видатися дещо незвичайним, але щоразу, коли я читаю рекламу якихось нових ліків, вона спонукає мене до висновку, що я страждаю саме від тієї недуги, якої вона стосується, причому в найтяжчій її формі. Завжди я доходжу думки, що діагноз, описаний у ній, точнісінько збігається зі всіма моїми відчуттями.
Пам'ятаю, одного разу я пішов до Британского музею, щоб почитати, як лікувати якесь дріб'язкове нездужання, що до мене вчепилося. Здається, це була сінна лихоманка. Я взяв довідник і прочитав усе, що хотів прочитати; а потім якось мимохіть перегорнув сторінку і почав без особливої цікавості проглядати, що було написано про інші хвороби. Не пригадую, яка там неміч першою потрапила мені на очі, знаю тільки, що це було щось жахливе і виснажливе, одним словом – суцільна кара Господня, але не дійшовши й до половини переліку попередніх симптомів, я був переконаний, що, поза всяким сумнівом, ця хвороба в мене є.
Певний час я сидів, зціпенівши від жаху; потім, пригнічений своєю приреченістю, знову почав гортати сторінки. Я дійшов до черевного тифу, перечитав симптоми – виявляється, в мене був і черевний тиф, і схоже на те, що вже впродовж декількох місяців, про що я й не здогадувався.
Мені закортіло дізнатися, на які ще хвороби я страждаю. Догортав до того місця, де описано танок святого Вітта – як я й очікував – також хворий. Ставало цікаво, і я вирішив ретельно переглянути все до кінця. Почав за алфавітом. Прочитав про малярію і дізнався, що я маю і цю хворобу, а загострення настане десь у найближчі два тижні. Я з полегшенням виявив, що хвороба Брайта в мене лише в легкій формі, і, коли вірити тому, що про неї написано, я зможу прожити ще багато років. Холера в мене була з серйозними ускладненнями, а дифтерія, як мені здалося, в мене від народження. Я вперто пройшов усі двадцять шість літер, і дійшов висновку, що єдине, чого в мене не було, то це води в коліні.
Спочатку це мене обурило, мені навіть стало якось не по собі. Чому в мене не було води в коліні? Чому такий несправедливий виняток? Та згодом менш пожадливі почуття взяли гору. Я собі подумав, що зате в мене є всі інші відомі медицині хвороби. Будь-яка жадоба зникла, і для себе я вирішив, що, зрештою, обійдуся і без води в коліні. Я й гадки не мав, що підхопив подагру в її найбільш злоякісній формі, а інфекційними хворобами я, вочевидь, страждав ще з підлітка. Після інфекційних хвороб у переліку не залишилось нічого, і я вирішив, що більше жодна хвороба до мене не вчепиться.
Я сидів і розмірковував. Думав, яким цікавим повинен би бути мій випадок для медицини, якою цінною особиною я є для неї! Студенти не мали б жодної потреби ходити до шпиталів, якби у них був я. Сам був як суцільний шпиталь. Усе, що їм було б потрібно, – ходити навколо мене, а після цього лише отримати свій диплом.
Потім мені закортіло дізнатися, скільки я проживу. Я спробував себе обстежити. Намацав свій пульс. Спочатку взагалі не міг відчути ніякого пульсу. Але раптом він, здається, запрацював. Я дістав свого годинника і засік час. Нарахував сто сорок сім ударів за хвилину. Потім спробував послухати своє серце. Я його не чув. Воно перестало битися. Тепер я схильний думати, що воно весь цей час було на своєму місці, і, напевно, билося, але що з ним сталося тоді, я не знаю. Поплескав себе спереду від того місця, яке я називаю талією, до голови, поступово перейшов до боків і трохи по спині. Але нічого відчути чи почути не зміг. Я намагався роздивитися свій язик. Висунув його настільки, наскільки мені це вдалося, заплющив одне око, а іншим намагався його розгледіти. Я зміг побачити лише його кінчик, і єдиною користю від цього було те, що я ще більше пересвідчився в тому, що хворий на скарлатину.
Я заходив до читальної зали щасливою здоровою людиною. Звідти я виповз постарілим, ущент розбитим інвалідом.
Я вирушив до свого лікаря. Це – мій старий приятель. Коли мені здається, що я нездужаю, він перевіряє мій пульс, оглядає мого язика, говорить щось про погоду, загалом про все потроху; тому я подумав, що пішовши зараз до нього, я зроблю йому величезну послугу. «Лікареві що потрібно, – сказав я собі, – практика. І в нього буду я. Зі мною одним він отримає практики більше, ніж від тисячі семисот своїх повсякденних простих пацієнтів, в кожного з яких якась там одна чи дві болячки». Тож я пішов прямісінько до нього. Коли ми зустрілися, він запитав:
– Ну, і що з тобою сталося? Я відповів:
– Любий друже, я не буду гаяти твого часу своїми оповідями про те, що зі мною сталося. Життя таке коротке, і може трапитися так, що ти помреш раніше, ніж я закінчу. Я краще скажу тобі, чого зі мною НЕ сталося. У мене немає води в коліні. Чому в мене немає води в коліні, цього я тобі не можу сказати; фактом є лише те, що в мене її немає. Проте решта хвороб у мене є.
І розповів йому, як я про це все дізнався.
Тоді він розстібнув мій одяг, подивився на мене зверху донизу, схопив за зап'ясток, а потім, я навіть не очікував, досить-таки підступно штурхнув мене у груди і одразу ж буцнув мене головою. Після цього він сів, виписав рецепт, згорнув його і віддав мені. Я поклав його до кишені і пішов.
Навіть не розгортаючи його, я відніс його до найближчої аптеки і віддав аптекареві. Той прочитав його і повернув мені назад.
Він сказав, що такого у них немає.
Я запитав:
– У вас аптека чи що? Він відповів:
– Так, у мене аптека. Якби в мене була бакалійна крамниця та ще й готель на додачу, можливо, я зміг би стати вам у пригоді. І саме тому, що в мене аптека, я не можу вам допомогти.
Я прочитав рецепт. Там було:
Біфштекс (1 фунт) – 1
Пиво гірке – 1 пінта
Кожних 6 годин.
Прогулянка 10 миль – щоранку.
Відхід до сну рівно об 77-й вечора.
І не забивай собі голови тим, у чому ти нічого не тямиш.
Я дотримався вказівок, і, як наслідок, можна тільки радіти – кажу за себе, – що моє життя було врятовано і воно досі триває.
Що ж до теперішньої ситуації, якщо повернутися до вкладки до пігулок для печінки, то без сумніву, в мене є всі симптоми, що в ній описані, а основний з них – «загальне небажання виконувати будь-яку роботу».
Як я від цього страждаю – описати неможливо. Це завдавало мені мук ще з раннього дитинства.
Хлопчаком хвороба не полишала мене ні на день. Тоді ніхто й не здогадувався, що причиною всьому була моя печінка. Медицина на той час була далеко не на тому рівні, що тепер, тому всі чомусь звикли списувати це на мої лінощі.
– Що ти там ховаєшся, чортеня, – казали вони, – йди і зроби що-небудь корисне, не сиди.
Звичайно, вони не могли знати, що я хворий.
Пігулок мені ніхто не давав. Замість них я отримував запотиличники. Це може видатися дивним, але ті запотиличники часто приносили мені полегшення. На певний час. Як виявляється, тоді один запотиличник діяв на мою печінку краще, ніж тепер ціла пачка пігулок, і в мене одразу прокидалося бажання, не гаючи часу, йти саме туди, куди потрібно, і робити саме те, чого від мене хотіли.
Чомусь часто буває так, що прості старомодні засоби інколи діють краще, ніж усі аптечні мікстури, разом узяті.
Так ми сиділи з півгодини, розповідаючи один одному про свої хвороби. Я описував Джорджеві та Вільяму Гаррісу те, як почуваюся вранці, коли прокидаюся, Вільям Гарріс розповідав нам про свої відчуття перед тим, як вкладатися в ліжко, а Джордж, стоячи на килимку біля каміну, дуже зрозуміло і переконливо продемонстрував нам, як він себе почуває вночі.
Джордж нафантазував собі, що він хворий, але, повірте, насправді з ним усе гаразд.
Тут у двері постукала місіс Попетс, щоб дізнатися, чи подавати вечерю. Ми обмінялись невеселими усмішками і відповіли, що, напевно, було б непогано чогось перехопити, Гарріс зауважив, що наявність чогось у шлунку дає можливість стримувати хворобу. Місіс Попетс принесла тацю, і ми підсіли ближче до столу, щоб проковтнути по біфштексу з цибулею та шматкові ревеневого пирога.
Схоже на те, що на той час зі мною було не все гаразд, бо десь через півгодини чи близько того в мене пропав усякий інтерес до будь-якої їжі – річ для мене незвичайна, – і мені не захотілося навіть сиру.
Обов'язок виконано, ми знову наповнили наші склянки, запалили люльки і повернулися до обговорення стану нашого здоров'я. Що з нами було насправді, з упевненістю не міг сказати ніхто, але всі були одностайні в тому, що – хоч би що воно було – все це наслідок нашої перевтоми.
– Все, що нам потрібно, – це відпочинок, – сказав Гарріс.
– Відпочинок і повна зміна обстановки, – додав Джордж. – Надмірна перевтома наших мізків призвела до загального розладу в наших організмах. Зміна оточення, відсутність необхідності думати – ось що відновить розумову рівновагу.
У Джорджа є двоюрідний брат, який у поліцейських протоколах зазвичай фігурує як студент-медик, тому цілком природно, що Джордж виражає свої думки, немов справжній сімейний лікар.
Я погодився з Джорджем і запропонував пошукати якийсь віддалений, закинутий шматок землі подалі від навіженого натовпу. Я вже уявляв собі, як ми проведемо тиждень під сонцем, у спокої і тиші якогось напівзабутого, предковічного куточка, захованого чарівними феями від галасливого світу, в якомусь дивним чином розташованому десь на верхів'ях крутих скель Часу орлиному гнізді, звідки буде чути лише далекий тихий плескіт хвиль дев'ятнадцятого століття.
Гарріс сказав, що, на його думку, там буде страшенна нудьга. Він додав, що знає такі місця. Там усі лягають спати о восьмій, там нізащо не дістанеш спортивної газети, а щоб роздобути тютюну, доводиться долати пішки десять миль.
– Ні, – промовив Гарріс, – якщо ми хочемо відпочинку і змін, краще за морську подорож немає нічого.
Я навідріз заперечив проти подорожі морем. Морська подорож змінить тебе на краще, якщо ти проведеш у ній кілька місяців, а на тиждень – ні, це недобре.
Ви вирушаєте в понеділок, втішаєте себе думкою про те, що маєте отримати задоволення. На прощання махаєте рукою хлопчакам, які лишилися на березі, прикурюєте свою найбільшу люльку і з поважним виглядом крокуєте палубою, ніби ви водночас і капітан Кук, і сер Френсіс Дрейк, і Христофор Колумб. У вівторок ви починаєте шкодувати про те, що вирушили в подорож. У середу, четвер та п'ятницю вам хочеться померти. В суботу ви нарешті можете ковтнути трішки м'ясного бульйону, сісти на палубі і з хворобливою гримасою, схожою на усмішку, відповідати жалісливим людям, які вас питатимуть, як ви почуваєтесь. У неділю ви вже знову можете ходити і їсти тверду їжу. А в понеділок зраночку, коли ви вже стоїте біля поручнів зі своєю валізою та парасолькою в руці і чекаєте, щоб зійти на берег, вам усе це справді починає подобатись.
Пригадую, як одного разу мій свояк вирушив у коротку морську подорож, аби трішки поправити своє здоров'я. Він придбав квиток від Лондона до Ліверпуля і назад. Та коли він дістався Ліверпуля, єдиним його бажанням було продати той зворотний квиток.
Як мені розповідали, він пропонував його на кожному перехресті міста з величезною знижкою і врешті-решт продав за вісім пенсів якомусь юнакові, що, схоже, страждав від жовтяниці, і лікар приписав йому вирушати до моря і займатися гімнастикою.
– Море! – вигукнув мій свояк, люб'язно всовуючи квиток йому в руку. -Та там його стільки, що тобі вистачить до кінця твого життя. А гімнастика! Достатньо тільки сісти на цей пароплав, і в тебе буде більше гімнастики, ніж усі твої викрутаси тут на суші.
Сам він, мій свояк, повернувся назад потягом. Він казав, що Північно-Західна залізниця цілком сприятлива для його здоров'я.
А один мій знайомий здійснив тижневу мандрівку вздовж узбережжя. Перш ніж вони вирушили, стюард підійшов до нього і запитав, як він буде платити за їжу – кожного разу чи заплатить за все наперед.
Стюард порадив останній спосіб, оскільки так виходило значно дешевше. Він сказав, що за весь тиждень йому це коштуватиме два фунти і п'ять шилінгів. На сніданок, казав він, в нього буде риба, підсмажена на грилі. Другий сніданок буде о першій і складатиметься з чотирьох страв. Обід о шостій – суп, риба, закуска, шматок смаженого м'яса, птиця, салат, солодощі, сир та десерт. Легка вечеря зі стравами із м'яса – о десятій.
Мій товариш вирішив зекономити і зупинитися на двох футах з п'ятьма шилінгами (він великий любитель поїсти), тож так і зробив.
Другий сніданок подали, щойно вони відійшли від Ширнеса. Він не був настільки голодним, як, йому здавалося, мав би бути, тому задовольнився шматком вареної яловичини та полуницями з вершками. По обіді, коли він розмірковував над однією важливою справою, йому раптом здалося, що окрім шматка вареної яловичини він уже кілька тижнів нічого не їв, а через деякий час до нього прийшла думка, що на полуницях з вершками він живе вже роками.
Ні яловичина, ні полуниці з вершками також не виказували свого щастя. Зовсім навпаки.
О шостій повідомили, що обід готовий. Та чомусь це не викликало в нього жодного ентузіазму. Однак він усвідомлював, що там було дещо з того, на що він витратив свої два фунти і п'ять шилінгів, тож, притримуючись за канати та опираючись на все, що потрапляло під руки, він спустився донизу. Щойно він спустився по сходах, його зустрів приємний запах цибулі і гарячої шинки, до якого домішувалися аромати смаженої риби та зелені. Потім з'явився стюард з улесливою посмішкою на устах і запитав:
– Що накажете вам подати, сер?
– Забери мене звідси, – ледве чутно пролунало у відповідь.
Чоловіка швиденько підняли нагору, посадили з підвітряного боку і залишили самого.
Наступних чотири дні він прожив скромним і бездоганним життям, жуючи сухий крекер, який йому приносив офіціант (щодо офіціанта, то не схоже було на те, що він їв лише крекери), і запиваючи його содовою. Проте ближче до суботи мій товариш дещо віджив і попросив, щоб йому принесли слабенького чаю з грінками, а в понеділок він уже наминав курячий бульйон. Він зійшов з корабля у вівторок, і коли той, випускаючи клуби пари, відійшов від причалу, з жалем дивився йому вслід.
– От він і поплив, – сказав чоловік, – поплив з їжею на борту на цілих два фунти, яка належить мені і якої я так і не скуштував.
Він казав, що якби йому дали ще один день, він, напевно, зміг би все надолужити.
От тому я так проти морської подорожі. Ні, все те, про що я розповідав, мене не стосується. Я ніколи не страждав від хитавиці. Я хвилювався за Джорджа. А Джордж казав, що з ним усе буде гаразд, і, напевно, йому навіть сподобалося б, але він застеріг мене і Гарріса, щоб ми навіть не мріяли про це, тому що, на його переконання, ми обов'язково захворіємо, Гарріс сказав, що для нього завжди було таємницею, як людям вдається занедужати на морську хворобу. На його думку, люди просто прикидаються, аби привернути до себе увагу. Він казав, що намагався кілька разів зробити те саме, але йому ніколи не вдавалося.
Тоді він почав розповідати нам історії про те, як він перетинав Ламанш. Теліпало так, що пасажири змушені були прив'язуватися у своїх ліжках, і лише він із капітаном були єдиними людьми на борту, яким хвороба була байдужа. Іноді серед тих, хто не захворів, поряд з ним з'являвся помічник капітана, але кожного разу – він і ще хтось. Якщо когось іще не було, то був лише він сам.
Цікава річ, але на суші чомусь ніхто ніколи не страждає від морської хвороби. У морі ж стаєш свідком того, що багатьом людям надзвичайно погано, кожен корабель ними переповнений. Але на суші я ще не зустрічав жодної людини, котра бодай уявляла, що таке морська хвороба. Куди зникають ті тисячі матросів, які не витримують хитавиці і якими аж кишить кожен корабель, для мене і досі залишається таємницею.
Якби всі люди були схожими на хлопчину, якого я зустрів одного дня на пароплаві, що прямував до Ярмута, я міг би вважати, що загадка доволі проста. Пригадую, судно щойно відпливло від молу в Саусенді. Він висунувся з ілюмінатора і перебував у досить небезпечному положенні. Я підійшов до нього і спробував урятувати.
– Агов! Давай швиденько назад, – сказав я, поторсавши його за плече. – Ти випадеш за борт.
– О-ох! Краще нехай так, – була його єдина відповідь, якої мені вдалося домогтися, і я змушений був залишити його.
Три тижні потому я зустрів його в кав'ярні в одному з готелів Бата. Він описував свої подорожі і з захопленням розповідав, як він любить море.
– Хитавиця? – промовив він у відповідь на якесь сповнене заздрощів запитання юнака, що тихо сидів поряд, – ну, визнаю, одного разу трохи було знудило. Це було неподалік від мису Горн. Наступного ранку наш корабель зазнав аварії.
Я приєднався до розмови:
– А чи не тебе це колошматило якось біля молу Саусенд, та так, що ти ладен був викинутися за борт?
– Мол Саусенд? – здивовано і дещо невпевнено перепитав він.
– Так. Той пароплав ішов до Ярмута. Три тижні тому, у п'ятницю.
– А-а, так-так, – відповів він. Його голос став бадьорішим. – Тепер згадав. Того дня в мене страшенно боліла голова. Ви знаєте, це все через ті пікулі. Таке пристойне судно, і такі паскудні пікулі. Я таких ще не їв. Ви не куштували?
Для себе я винайшов чудовий засіб від морської хвороби. Я намагаюся тримати рівновагу. Ти стаєш в центр палуби, і коли пароплав починає гойдати, ти також починаєш рухати своїм тілом, намагаючись увесь час тримати його прямо. Коли ніс корабля йде догори, ти нахиляєшся вперед, мало що не торкаючись до палуби своїм лобом; коли підіймається корма – мало що не лягаєш на спину. Іодинку-другу так можна протриматися, і досить добре допомагає. Звичайно, робити такі вихиляси протягом тижня неможливо.
Тут обізвався Джордж:
– А влаштуймо-но прогулянку річкою.
Мовляв, у нас там буде все, чого ми так прагнемо: свіже повітря, моціон, тиша і спокій; постійна зміна навколишньої природи допоможе нам позбавитися від непотрібних думок (навіть тих, що є в Гарріса), а фізична праця додасть хорошого апетиту та зміцнить сон.
Гарріс зауважив, що, на його думку, Джорджеві не слід вдаватися до будь-чого, що зробило б його сон міцнішим, ніж зазвичай. Це вже могло б бути дещо небезпечним.
Він додав, що, коли взяти до уваги те, що доба, як улітку, так і взимку має лише двадцять чотири години, він не дуже добре розуміє, як це Джордж збирається спати більше, ніж він це робить тепер. Та якщо він все ж таки СПАТИМЕ більше, то з таким самим успіхом він міг би й померти, ще й зекономити при цьому на харчах і витратах на житло.
Однак Гарріс сказав, що як на нього, то річка йому «саме в раз». Можливо, коли б у два рази, то воно було б і краще, та, коли всі так говорять, то воно, напевно, добре.
Мені вона також була «саме в раз», і ми з Гаррісом в один голос сказали, що Джордж добре придумав. Ми сказали це так, що могло видатися, ніби ми зовсім не сподівалися, щоб Джордж міг висловити таку розумну пропозицію.
Єдиний, хто не був у захваті від цієї пропозиції, – це Монморенсі. Але річка нашого Монморенсі не приваблювала ніколи.
– Хлопці, все це дуже добре для вас, – казав він, – вам це до вподоби, а мені – ні. Нічого мені там робити. У пейзажах я нічого не тямлю, не курю. Якщо десь навіть і попадеться мені на очі якийсь щур, то ви ж не зупинитесь, а коли я засну, ви будете казитися біля човна і викинете мене у воду. Якщо ви хочете знати мою думку, то все це я назвав би надзвичайною дурістю.
Але нас було троє проти одного, і пропозицію було прийнято.
Розділ II
Обговорення планів. Принади життя під відкритим небом у місячні ночі. Те саме, коли вночі йде дощ. Ми дійшли компромісу. Перші враження від Монморенсі. Побоювання про те, чи не занадто він добрий для цього світу. Побоювання поступово розвіюються як безпідставні. Засідання відкладено.
Де ми будемо ночувати – просто неба, чи в якихось готелях?
Я і Джордж були за те, щоб просто неба. Нам здавалося, що так ми зможемо краще відчути природу, насолодитися свободою, словом, буде щось таке, патріархальне.
Мало-помалу золоте кружало втомленого сонця ховається в гущі холодних, сповнених смутку хмар. Замовкають, немов діти у журбі, птахи, припиняють свої співи. І тільки жалібний крик куріпки та скрипуче кректання деркача час від час порушують первісну тишу, яка щільно окутала річище. У потемнілих водах, сумно зітхаючи, намагається востаннє побачити себе згасаючий день.
По обидва береги із темного лісу, що вже втратив свої обриси, незліченою ордою нічних привидів, крадучись, беззвучно насуваються сірі тіні, намагаючись прогнати залишки світла. Невидимою ордою вони мовчазно проходяться понад осокою та очеретом, що з тихим шелестом повільно колихаються вздовж берегів. Світ поринає у темряву, і ніч, сидячи на похмуро-величному троні, розпускає свої чорні крила, запалює у своєму примарному палаці тьмяні вогники зірок і у мовчазній величі запановує над ним.
Ми відтяти свого невеличкого човна до тихої затоки, встановили намет, приготували і з'їли нашу нехитру вечерю. Набито і підпалено люльки, і, немов тиха мелодія, лине бесіда. У перервах між нашою розмовою чути, як бавиться з човном річка, і нам здається, ніби вона розповідає старі дивні казки, відкриває свої таємниці і наспівує старих дитячих пісеньок, яким уже тисячі років і яких вона співатиме ще тисячі років. Аж поки її голос не стане хрипким і старечим. Нам, хто вже навчився любити її мінливу подобу і хто так часто намагався пригорнутися до її ніжних грудей у пошуку затишку, чомусь здається, що ми її розуміємо. Але навряд чи зможемо ми звичайними словами передати все те, що чуємо.
І ось ми сидимо там, біля річки, і місяць, що також закоханий у неї, нахиляється, аби поцілувати її ніжним цілунком, простягає свої срібні руки, щоб обійняти її. Ми дивимось, як вона пливе, то наспівуючи, то щось нашіптуючи, пливе до свого короля – до моря. І так триватиме, доки не затихнуть наші голоси, доки не згаснуть люльки, доки ми, прості, звичайні, доволі молоді люди, не починаємо відчувати, що нас наповнюють якісь дивні, то сумні, то солодкі, думки. Нам уже не хочеться навіть розмовляти, ми сміємося і, підіймаючись, вистукуємо попіл із наших згаслих люльок, говоримо одне одному «На добраніч» і, заколисані плюскотом води та шелестом дерев, вкладаємося спати. Величезні зірки мовчазно сяють над нами, і нам здається, що земля знову юна і прекрасна. Така, як вона була задовго до того, як століття переживань і суєти вкрили зморшками її чисте обличчя, як гріхи та нерозсудливість її дітей змусили постаріти її любляче і ніжне серце, яким воно було в ті далекі дні, коли вона, немов молода матір, пестила нас, своїх дітей, пригортаючи до грудей. До того, як припудрена цивілізація, з її удаваністю та в'їдливими глузуваннями, хитрощами звабила нас, змусивши покинути її ніжні руки, і спонукала нас соромитися того простого життя, яким ми жили, коли були з нею в її скромному і водночас величному будинку, в якому багато тисячоліть тому народилося людство.
Гарріс запитав:
– А що, коли піде дощ?
Немає нічого такого, що могло б викликати в Гарріса бодай якесь піднесення. Не поетична він натура.
Прагнути дістати зірку з неба – це не для нього. Не буває так, щоб ні з того ні з сього на очі йому наверталися сльози. Якщо в Гарріса в очах сльози, можна сміливо давати голову на відріз, що він або наївся сирої цибулі, або намастив собі на котлету забагато гірчиці.
Якби вам довелося стояти з Гаррісом уночі на березі моря і ви сказали:
– Послухай! Ти чуєш? То, мабуть, русалки співають у морських глибинах. А може, це засмучені духи співають псалмів над невинними потопельниками, що заплутались у морських водоростях? – Гарріс взяв би вас під руку і сказав:
– Я знаю, що це таке, мій друже: ти застудився. Ходімо зі мною, я знаю одну місцинку за рогом. Там чудове шотландське віскі – ти такого ще не куштував, вип'ємо по чарочці, і ти навіть незчуєшся, як воно приведе тебе до ладу.