Серце вистрибувало з грудей Мармури, синці на тілі і подряпини на ліктях наливались пекучим болем. Дівчина закусила губу, щоби не застогнати. Раптом з-за паркану почулись голоси. Вони спочатку наблизились, а потім почали віддалятись від «бункера».
   Чоловічий голос:…було стріляти.
   Жіночий голос: Там могли бути менти.
   Чоловічий голос: Не бачив я там ментів.
   Жіночий голос: У дворах були люди… Але вона не могла втекти далеко.
   Чоловічий голос: Та втекла вона. Вона ліва. Якась місцева сучка. І добре тут орієнтується.
   Жіночий голос (здалеку, стишено): Обшукаємо… завтра… і що потім…
   За мить голоси стали зовсім нерозбірливими. Переслідувачі, зрозуміла Мармура, рушили шукати її до заводського майданчика цементного заводу.
   «А дулі ви мене знайдете, деградоси!» – вона полегшено видихнула з легень повітря і перестала стримувати хрипке дихання. Тепер можна було роздивитися здобич. У щілину між листами шиферу пробивалося світло заводського прожектора. Мармура підставила таємничий предмет під синюваті промінчики. Здобич виявилася брудним металевим циліндром. Досить важким. Його вкривав шар густого мастила, змішаного з грязюкою. Цим мастилом під час втечі дівчина вимазала собі руки і одяг. Вона спробувала зішкребти мастило з циліндра і знайти на ньому отвір або кришку, але той виглядав суцільною болванкою. Від цікавості і безсилля їй на очі навернулися сльози. Але довго нервуватися від таких дрібниць донька відставного чиновника не звикла. Поміркувавши, Мармура вирішила відкласти дослідження циліндра на потім. Тепер вона сконцентрувалася на головному завданні – залишити промзону непоміченою.
   Від цистерни до пустиря, за яким починалися спальні райони, вів ще один секретний лаз. Ще за радянських часів його спорудили робітники двох суміжних заводів для того, щоби в робочий час ходити до найближчого горілчаного магазину. В ті далекі часи йшла війна у В'єтнамі, тому лаз дістав назву «тропи Хо Ші Міна». Нові покоління мешканців спальних районів давно забули про ту війну. Й мало хто з них щось знав про лідера індокитайської революції і таємні стежки жовтошкірих повстанців. Але вперта назва не зникла. Пролетарі олігархічної епохи, так само як і їхні батьки за доби зрілого соціалізму, використовували «тропу Хо Ші Міна» для алкогольної партизанщини. Саме цією стежкою, невідомою не лише ворожим зайдам, але й рідним ментам, дівчина й добралася до багатоповерхівки, де мешкала Беконті.
   Якби Мармуру хтось запитав тоді, чому вона понесла свою здобич до подруги, вона б, скоріш за все, відповіла: «А фіг його зна».

Розділ З

   – Якщо у вас уже виникли якісь запитання, Лавре Станіславовичу, я спробую на них відповісти, – люб'язно запропонував Корецький наприкінці першої години їхньої подорожі і додав: – Звісно, в межах моєї компетенції.
   «Так тобі, радной, ще й компетенції бракує, – подумки пхикнув Лавр. – Але, о'кей, спробуємо тебе дещо запитати. Не побридимось. Навіть якщо ти в масонів за дрібного шниря».
   – Іван Вагранович сказав мені, що на ваш Храм було здійснено збройний напад, – Лавр витягнув сотовий і ввімкнув у ньому диктофон. – Розкажіть мені про той напад детальніше.
   – Це обов'язково треба записувати?
   – Ви ж чули, мій шеф вимагатиме від мене звіт. Я на пам'ять не скаржусь, але звик усе фіксувати. Робота така, Романе Олександровичу.
   – Ясно, – кивнув Корецький і замовк.
   «Упс. Інтерв'ю закінчено», – вирішив Лавр. Але він помилився. Корецький лише взяв паузу для обдумування.
   – Напад був, так, – почав він. – Учора, близько третьої ночі. Хтось намагався увійти до Храму через технічний вхід. Ви побачите, там стоять металеві двері, але замок слабенький, циліндровий. Перед тим вони отруїли собаку. Але це їм не допомогло. Коли вони відчиняли двері, спрацювала сигналізація.
   – Якого типу у вас сигналізація?
   – Здається, «Дунай» називається. На рух, на розбивання скла реагує. На вхідних дверях встановлені датчики…
   – Зрозуміло.
   – У Храмі були люди. Там у будівлі постійно живе доглядач Храму, і ще там тої ночі було два гостя. У нас, знаєте, є при Храмі щось на штиб готельчика. Кілька кімнат. Якраз позавчора брати приїхали пополювати. Там, навколо Храму, хороший ліс, сухий.
   – Пополювати? Але мисливський сезон ще не почався.
   – Я не мисливець, не розуміюсь на тому.
   – Сезон починається у серпні—вересні. Ще мінімум півтора місяця.
   – Ну, не знаю… – Корецький похитав головою. – Може, вони приїхали по мішенях постріляти, по воронах. Самі їх спитаєте. Факт той, що коли спрацювала сигналізація, вони взяли рушниці і…
   – Рушниці були з ними?
   – Там, на другому поверсі, є сейф для зброї.
   – І вони там постійно тримають свої рушниці?
   – Точно не можу сказати. Здається, так.
   – А як ці ваші мисливці перебували у Храмі, якщо там була увімкнена сигналізація?
   – У гостьових приміщеннях датчиків руху немає. Лише на першому поверсі і в храмах.
   –Їх що, кілька?
   – Sorry, – представник клієнта вибачально похитав головою. – Ми зазвичай називаємо Храмом усю будівлю, але це не зовсім правильно. У ній є різні приміщення, обладнані для вільномулярських робіт у різних градусах. їх теж називають храмами. Для храмів різних градусів є ще спеціальні назви.
   – «Вільні муляри» – це теж масони?
   – Переклад з французької. Франкмасони.
   – Є різниця?
   – Яка? – не зрозумів Корецький.
   – Між просто масонами і франкмасонами.
   – Жодної. Це синоніми.
   – Ясно. Так ці ваші мисливці відкрили стрілянину всередині будівлі?
   – Так. Нападники теж стріляли.
   – З чого?
   – Це вже буде до вас питання. Там у стінах кулі позастрягали.
   – Як я розумію, до правоохоронних органів ви не зверталися?
   – Ні.
   – І не збираєтеся?
   – Ми найняли вас. У вас репутація фірми, яка здатна без розголосу вирішувати широкий спектр проблем.
   – Це приємно чути… До речі, когось під час нападу було поранено?
   – Одного з братів. Невелика подряпина.
   – А от як ви особисто вважаєте, якою була мета нападників? – Лавр краєм ока глянув на масона.
   – Невідомо, – той дивився на дорогу, втома наклала на його пташиний профіль тонку і невпевнену аристократичну тінь.
   – Скільки їх було?
   – Брати бачили двох.
   – Відеокамери їх зафіксували?
   – Ми ще не встигли налагодити систему відеоспостереження. Працює лише камера над центральним входом.
   – Вони відступили до лісу?
   – Так, втекли до лісу. Наші їх не переслідували.
   – Зрозуміло. А у вас є здогадки, хто б це міг бути?
   – Ні.
   – Але в такої специфічної організації, як ваша, напевне, є вороги.
   – Що ви маєте на увазі під словом «специфічна»?
   – Ну, ви розумієте, я не хочу сказати про ваших нічого поганого, але існують різні думки.
   – Багато публікацій про нас базуються на спекуляціях наших недругів.
   – От бачите, ви самі визнаєте, що у вас є недружньо налаштовані опоненти. Тобто вороги.
   – Вороги є у всіх.
   – І хто ж вони, оті ваші вороги?
   – Є різні радикальні угруповання, які вважають нас відповідальними за негаразди в суспільстві. Різні маргінали, політики-популісти…
   – …християни.
   – Ви помиляєтесь, Лавре Станіславовичу. Я сам віруючий християнин. Щотижня ходжу до церкви. І всі брати вірять у Бога. Якщо людина не вірить у Бога, вона взагалі не може стати вільним муляром. Це записано у нашій Конституції. Ми не воюємо з Церквою, а вона не воює з нами. Є, звичайно, окремі екстремістські групи в церковному середовищі, але вони є всюди. У будь-якій релігійній течії, як ви розумієте, рано чи пізно виникає радикальне крило, яке пропагує непримиренність до всіх, хто інакше мислить, інакше трактує зв'язок із Богом.
   – Якщо ви такі білі і пухнасті, то чому тримаєте свою діяльність у таємниці?
   – А хіба ваше агентство не тримає свою діяльність у таємниці? Ви ж не вивішуєте отримані оперативні дані на Інтернет-таблоїдах.
   – Ми, Романе Олександровичу, займаємося питаннями безпеки. Ці питання за самою своєю природою вимагають конфіденційності.
   – А ми будуємо символічний вселюдський храм духу і захищаємо порядок від хаосу. І ці питання також за своєю природою вимагають, щоби їх тримали подалі від майданчиків людської цікавості.
   – Невже? – Лавр вимкнув диктофон.
   – Ви ж самі, Лавре Станіславовичу, щойно підтвердили існування різних рівнів відкритості інформації. Є знання публічні, є фахово конфіденційні, а ще є такі знання, які здобуваються виключно через посвяту. Священні знання. Для таких особливих знань публічність є смертельною отрутою. Публічність руйнує священне, ритуальне. Тому частина наших знань є закритою для профанічного обговорення, для іронії і осміювання. Але лише частина. Зрештою, повні описи ритуалів нижчих градусів можна знайти у книжках. Ці книжки вільно продаються. Вони є у нашій храмовій книгозбірні, можу дати вам почитати.
   – Добре, Романе Олександровичу, припинимо цю дискусію. До моїх функцій не входить щось вам доводити, я повинен лише забезпечити безпеку вашої… вашого Храму. Тому мені необхідна вичерпна інформація про тих, хто потенційно міг би організувати вчорашній напад. Вона потрібна мені для роботи, а не задля цікавості чи там загального розвитку. Просте питання: ви можете надати мені таку інформацію?
   – Я попрошу братів, щоби для вас підготували аналітичну записку з цього питання.
   – О'кей. І чим швидше її підготують, тим краще.
   Решту часу вони їхали не перемовляючись. Перед черговим перехрестям Корецький дав консультанту з проблем безпеки кашне зі щільної вовни. Лавр зав'язав очі і ретельно розправив кашне, не залишаючи жодної щілини: «Чужі таємниці нам не потрібні». За його підрахунком, він провів у темряві близько сорока хвилин. Коли Корецький дозволив йому зняти кашне, Лавр побачив, що Peugeot стоїть на асфальтованому майданчику поряд із двоповерховою будівлею, розмірів та планування якої він спочатку не зміг визначити.
   Лише вийшовши з автівки, Лавр побачив Храм у всій його красі. Це була свіжа споруда, збудована із сучасних матеріалів. Вона нагадувала гібрид лікарняного корпусу і фортеці. Її побудували літерою «т», прикрасивши всі три її закінчення декоративними еркерами і вежами. Масивна цегляна коробка будівлі спиралася на високий рустований цоколь. Ковані ґрати захищали вузькі, немов бійниці, вікна. Там, де неф Храму перетинався з його трансептом, над металокерамічним дахом підносилася прозора шестикутна піраміда.
   – Храмова обсерваторія, – пояснив Корецький, простеживши за напрямом Лаврового погляду.
   – Займаєтесь астрономією?
   – Спостерігати за небом – давня і дуже шанована масонська традиція. Більшість видатних астрономів Європи були вільними мулярами. Ньютон, де Аламбер, Норвуд, Вольф, Лаплас і багато інших. Колись існувало правило, що офіцерські посади Молодших Доглядачів масонських лож доручалися виключно професійним астрономам.[3]
   – Я щось не бачу там телескопа.
   – Його ще не встановили. Храм побудовано лише три роки тому. Ми ще не встигли обладнати всі його служби і майстерні.
   – Великий у вас Храм.
   – Ну, це з чим порівнювати. Якщо, скажімо, з Масонік-Холом або Палаццо Джустініані[4], то, повірте, наш Храм дуже й дуже скромний.
   – Вірю. Але все одно, погодьтеся, така споруда тягне на кілька мільйонів.
   – Збудовано на пожертви, – інформував Корецький і запросив Лавра: – Йдемо до Храму, прошу.
   Біля входу до будівлі їх чекав сивий добродій поважного віку. Худий, високий, він не без грації спирався на лаковану тростину і пильно придивлявся до Лавра. Довгий чорний піджак добродія нагадував старосвітський сюртук. Цю подібність підсилювали металеві ґудзики і закрій, що мав би підкреслити талію, якби така була у плаского, як таранька, добродія.
   – Знайомтесь, це доглядач Храму, брат Олександр, – представив сивого Корецький. – Він допоможе вам тут зорієнтуватись.
   – Дуже приємно, Грінченко Лавр Станіславович. – Лавр простягнув старому руку, але той не поворухнувся, продовжуючи уважно вивчати обличчя прибульця.
   – Дорогий брате, наш гість може неправильно зрозуміти… – почав Корецький.
   – Начхати мені, що він там зрозуміє, – старий відчинив стулку високих дубових дверей. – Досить того, що ви запросили сюди профана…
   – Ви ж знаєте, брате, це рішення Верховного Конвенту.
   – Ви скоро екскурсії сюди водитимете… Заходьте вже, чого там стоїте. – Брат Олександр рішуче покрокував вузьким коридором.
   Лавр і Корецький рушили за доглядачем. Той відчинив двері в кінці коридору, і вони увійшли до великої, пишно оздобленої зали. Її стелю підтримували обличковані під чорний мармур колони з позолоченими капітелями й основами. На кожній колоні було закріплено символ. Між колонами зі стелі звисали кольорові хоругви, рясно прикрашені циркулями, трикутниками, гілками акації та символічними зображеннями молотків та інших мулярських інструментів. Підлогу вкривали масивні плити з полірованого білого каменю. На них лежав чорний килим з вишитою у центрі величезною срібною літерою «G».
   Найдовшу стіну зали прикрашало велике, писане олією полотно у барочній рамі. На картині було зображено два десятки чоловіків у чорних костюмах і червоно-білих фартуках. Вони стояли двома колонами на чорно-білій підлозі перед спорудою, що нагадувала церковний вівтар. «Інсталяція Великої Ложі України. Париж, 6005 рік IС», – прочитав Лавр підпис під картиною.[5]
   – Ви у Храмі, молодий чоловіче, – звернувся до нього брат Олександр. – У Храмі великої традиції, яка живе вже сьоме тисячоліття. Настійно прошу вас не забувати про це.

Розділ 4

   – Ну і відос у тебе, Мармушко… – такими словами зустріла Беконті свою молодшу подругу. – Заходь, у ванній візьмеш жовтий рушник. І дивись, обережно, там кран гарячої води прокручується. Обшпаритися можна.
   – Шо там твій кран, – Мармура поклала свою здобич на піддзеркальник і роздивилася себе у дзеркалі. – От я сьогодні реально прозрела. Мене тіко шо вбити хотіли.
   – Хто?
   – Якісь відморозки. До речі, я сьогодні за тебе вписалась. Одній обізяні морду била. Вона сатаністкою тебе назвала. А я їй ніс роздовбала. У неї вся мордяка була в крові, атвєчаю! Ну і вони мене з Едіком трошки дістали… Я футболку і джинси тобі в машинку кину, можна?
   – Кидай. – Беконті пройшла коридором, розглядаючи Мармуру. – Жоска ти дєваха, як я бачу. Між іншим, можеш сьогодні в мене заночувати, папахєн кудись на всю ніч поїхав. А це що таке? – побачила вона циліндр.
   – Я тобі зараз все розповім, це убойна шняга. – Мармура скинула з себе брудний одяг. – Із-за цієї фігні мені ледве тапки не сплели. Я по тропі від них ушилась… У тебе крем для синців є?
   – У верхній шухляді. – Беконті двома пальцями взяла циліндр і спробувала підняти. – Важка, зараза. Воно ж у якомусь гівні, тьху… Я уся вимастилась… Звідки це?
   – З могили вампіра.
   – Звідки?!
   – Ті деградоси розрили могилу вампіра і витягай звідти цю банку. А коли вони почали назад плиту ставити, я її схопила і побігла. А їхня дєвка – уявляєш? – почала мене доганяти. Майже догнала, сука, але я нирнула в «бункер»…
   – Яка така дівка? Я її знаю?
   – Ні, не знаєш, вона не з наших. Манькувата така ципа, років двадцяти шести, у комбікє. Бігає як пантера.
   – А нащо оця грязна штука тобі здалася?
   – У мене настрій такий був. Хотіла вампіру бажання загадати. А тут ці риють. Я думаю: ви, тварі, мені бажання зіпсували, а я вам теж настрій зіпсую. Я ж не думала, шо вони такі круті. Я чула, той чувак питав ципу: чого тіпа не стріляла. Прикидуєш? Вона волину мала.
   – Вони не бачили, як ти сюди йшла?
   – Страшно стало? – Мармура здоровим оком підморгнула Беконті. – Не сци, подруга, я шифрувалась, як Штірліц. Чекай, я зараз помиюсь, і ми відкриємо цю банку.
   – А може, там усередині отрута якась або радіація? – Беконті з сумнівом і огидою подивилась на Мармурину здобич. – Ми тоді всю хату загадимо. А папахєн мені завтра на правілку поставить.
   – Усе буде добре, – впевнила її Мармура, закриваючись у ванній.
 
   Поки вона змивала бойовий бруд, Беконті налила собі домашнього вина, зробила добрячий ковток і задумалася. Вона давно відчула, що Мармура дівчина стрьомна і вміє притягувати до себе пригоди. Та могильна штуковина, котра стояла на її піддзеркальнику, Беконті не подобалась. Шостим чуттям вона відчувала, що штуковина небезпечна. Що вона належить якомусь іншому світові. Такому, де ані ментовські закони, ані дворові правила не діють. Тому в Беконті виникло гаряче бажання, щоби цей брудний циліндр негайно й назавжди залишив її квартиру. І з кожним новим ковтком вина це бажання ставало все гарячішим.
   З іншого боку, Беконті була донькою журналістів. Її мати загинула в автокатастрофі, й досі ніхто не міг точно сказати, чи це був нещасний випадок, чи комусь сильно не сподобалася зацікавленість Інни-старшої деякими тонкощами процесу приватизації нафтопереробного комбінату. Батькові теж час від часу погрожували по телефону, створювали проблеми в редакції. А одного разу спалили автівку. Беконті ставала дорослою серед розмов про деталі журналістських розслідувань, про редакційні завдання і секретні файли. Беконті не мала жодного сумніву, що рано чи пізно вона теж стане крутою журналісткою і буде ставити місто «на вуха», як її батьки. Вона раптом подумала, що вперше в житті доля подарувала їй реальну ТЕМУ 3 таємничим предметом (нехай і бридким на вигляд), з могилою вампіра, з поганими хлопцями, з небезпеками і перспективою справжнього розслідування.
   «У цьому щось є», – вирішила Беконті, коли її стакан спорожнів. У цю мить з ванної вистрибнула загорнута в рушник мокра Мармура.
   – А в тебе є якась зброя? – спитала вона.
   – У батька є пістолет Макарова, а в мене електрошокер.
   – А «Макаров» бойовий чи травматичний?
   – Ясний пень, що бойовий.
   – Це круто! – оцінила Мармура і знову застрибнула до ванної.
   «От мавпа!» – посміхнулась Беконті. Й одразу вирішила, що розповість про все батькові. А також нарешті познайомить його з Мармурою. Раніше вона трошки соромилася цієї пацанкуватої дворняжки, але тепер з'ясувалося, що мала крутіша, аніж здавалось на перший погляд. А ще в неї гарні віддані очі.

Розділ 5

   – А у вас тут, я бачу, серйозна розборка була, – оцінив Лавр, рахуючи кульові отвори в стінах. – Оця дірка від нарізної зброї, а ця від мисливської рушниці, певно дванадцятого калібру.
   – Абсолютно точно, пане експерте, моя ІЖ-43, куля типу «дьябло», – почув він голос за спиною. – Можете, якщо є настрій, її звідти виколупати і переконатися. Три сантиметри правіше, і я б розніс вражу голову. Як ту гарбузяку! Але все одно мені за цей постріл не стидно!
   Голос, як виявилось, належав огрядному добродієві в зеленому светрі. Його ретельно розчесане сивувате волосся було розкладено на плечах, як у тих акторів, що грають тамплієрів у костюмованих фільмах.
   – Дозвольте відрекомендувати себе: граф Свіритень-Сопатенко з Дому Грабянок, охрещений був Михайлом. – Добродій, незважаючи на гучний титул, вельми демократично простягнув Лаврові руку.
   Лавр потиснув його теплу шерехату долоню і назвав себе.
   – Грінченко? – перепитав Свіритень. – У розрядних книгах харківського дворянства були якісь Грінченки, з козацьких старшин Гадяцького полку, якщо правильно пам'ятаю. Це, часом, не ваші предки? Я знав…
   – Не відволікайте офіцера від роботи, – обірвав його брат Олександр. – А то з тими вашими родоводами ми до ранку не закінчимо.
   – Любий брате, не сваріть мене. – Свіритень спробував обійняти старого, але той ухилився.
   – Я буду вас сварити, брате, буду, – проскрипів доглядач. – Ви з'являєтесь тут без виклику, заважаєте експертизі… Зрештою, ви називаєте сторонній людині своє прізвище. Дощ іде![6]
   – Іде дощ, іде! – безжурно розсміявся граф. – Я, брате, маю право публічно визнавати себе вільним муляром. Це вашого прізвища або його (він тицьнув в Корецького товстим пальцем) я не маю права називати за жодних обставин. А я ж, перепрошую, ваших прізвищ і не назвав, чого ж це ви на мене наїжджаєте, любий брате, як трактор на хом'ячка.
   – Так ви один із тих мисливців, які відбили напад? – поцікавився Лавр.
   – Так. Ми з братом Володимиром дали їм прочухана.
   – З нарізної зброї стріляв Володимир?
   – У нього «сайга», – підтвердив Свіритень. – Але він уже поїхав звідси. Лікуватись поїхав, – уточнив він. – Його таки зачепила та скажена стерва…
   – Серед нападників була жінка?
   – А вам про це ще не казали? – здивувався граф. – Стріляла дівчина. Вона була у масці, але, повірте старому мисливцеві, я дівчину від хлопця ще можу відрізнити. Спортивне тіло, розвинуте…
   – Яка в неї була зброя?
   – Пістолет. Здається, «глок». Поліцейського типу, тупорилий такий. Он там, – Свіритень показав на сходи, що вели на другий поверх Храму, – мають бути сліди від її куль. Ми стояли на сходах, а вона вибігла звідси, з коридорчика.
   – А другий нападник?
   – Так, був другий, – підтвердив мисливець. – Але він не стріляв. Він не виходив з коридору, а там було темно. Я його не зміг роздивитися.
   Лавр кивнув і перейшов на сходи. Одна з куль нападників розщепила дубовий поручень, ще кілька застрягли високо в стіні. Доглядач приніс драбину, і після певних зусиль Лавр витягнув кулю. Він поклав її до пластикового пакета і перейшов до вхідних дверей.
   Там знайшлися сліди банального злому. Судячи з подряпин на столярці, двері віджали чимось на штиб «фомки».
   – Отак вони й зекономили на металевих дверях! А я казав їм, казав… – собі під ніс прокоментував ці обставини буркотливий брат Олександр.
   На ковроліні Лавр помітив брудний відбиток взуття, котрий сфотографував з кількох позицій і при різному освітленні. Потім його провели до приміщення, де в майбутньому мав сидіти охоронець. Там проектанти Храму розташували монітори системи відеоспостереження.
   – Самі камери фірмові, – зауважив Лавр. – Pelco[7] фуфла не робить. Але телевізійна платформа і блоки резервованого живлення монтувались, судячи з усього, місцевими самодєлкіними. Тому платформа конфліктує з іншими елементами системи. Фіксована камера на в'їзній брамі розташована неправильно. Вона «бачить» номери автівок під таким кутом, що їх важко прочитати. Камера на вході не реагує на команди. От подивіться, – пальці Лавра пробігли клавіатурою. – Я даю команду – і жодної реакції. Я пропоную все це повністю переробити. Якщо вам дозволяють кошти, ми можемо поставити вам систему «Периметр». Фірмову. Виробництва Southwest Microwave. Ця фірма встановлює охоронні периметри у всьому світі. І на військових базах, і на атомних станціях теж. У них є чутливі датчики вібрації, інфрачервоні сканери тощо. Це, звичайно, коштує великих грошей, але «Периметр» принаймні дає гарантію.
   – Я передам ваші висновки і пропозиції керівництву, – пообіцяв Корецький.
   – Я все зазначу у звіті, – мовив Лавр. – Його копія буде вам надана. А тепер я би хотів отримати поповерховий план будівлі й оглянути ліс.
   – Там уже темно, – зауважив доглядач. – Краще оглянути його зранку.
   – У вас немає ліхтаря?
   – А якщо вони там сидять у засаді? – припустив Корецький.
   – Тим гірше для них.
   – План будівлі, здається, в кабінеті Великого Майстра, – проскрипів брат Олександр. – Ключі від нього має лише господар.
   – А коли він тут буде?
   – За два дні, не раніше, – замість доглядача відповів Корецький.
   – А плану евакуації на випадок пожежі у вас немає?
   – Ні.
   – Добре, що сюди не заїздить пожежна інспекція.
   – І не заїде, – запевнив доглядач.
   – Ясно… Тоді йдемо до лісу, – запропонував Лавр.
   Масони перезирнулися. Виходити в темряву нікому з них не хотілось. Навіть на обличчі старого мисливця з Дому Грабянок не з'явилося бажання підтримати консультанта з питань безпеки.
   – Я можу й сам піти, – посміхнувся Лавр. – Ви мені тільки ліхтар дайте. Й бажано, щоби ліхтар був потужним і з зарядженим акумулятором.