Страница:
– Самого ми вас туди не пустимо, – сказав граф. – Брат Олександр залишиться у Храмі, а ми з братом Романом підемо з вами. Ліхтар я бачив внизу, в каптьорці.
– Ви тут не командуйте, – заперечив йому доглядач. – Головне зараз – безпека Храму. Якщо усіх вас – не дай Боже! – в тому лісі перестріляють, я що, буду один оборону тримати? Відстрілюватися через вікна буду, так по-вашому? Я ж і стріляю, перепрошую, як сліпак… То ви що – хочете, щоби вони захопили Храм? Вони тільки й мріють, щоби вас усіх виманити до лісу.
– Тільки й мріють? – перепитав Лавр, розглядаючи повішену на стіні гравюру, що зображувала щось схоже на недобудовану єгипетську піраміду. – Навіть так… До речі, тут зберігаються якісь особливі цінності, які могли б зацікавити потенційних нападників?
– Храм сам по собі є цінністю, – відповів брат Олександр. У цій фразі Лавру почулося щось недомовлене. Різкий голос доглядача ніби тріснув на слові «цінність», і всі звуки після «ц» провисли непевним шипінням.
– Я не вимагаю від вас вичерпної інформації, – заспокоїв масонів Лавр. – Мені лише треба знати таке: по-перше, все ж таки є тут цінності чи немає, а по-друге – де саме вони зберігаються і наскільки надійним є їхній захист.
– Тут немає нічого такого, що б зацікавило бандитів, – запевнив Корецький. – Ні грошей, ні дорогоцінностей. Є кілька комп'ютерів, побутова техніка…
– Я спитав про особливі цінності. Які б цікавили не бандитів, а, скажімо, ваших конкурентів.
– Конкурентів! – пхикнув доглядач. – Масонство – не бізнес. Нема в нас ніяких «конкурентів».
– Можливо, якісь секретні документи.
– Ми ж не ідіоти, щоби залишати архіви в будинку з недоробленою системою безпеки, – відповів Корецький. – Але в кабінетах Великого Майстра і Верховного Командора зберігаються деякі ритуальні предмети.
– Вони стародавні? Вони можуть цікавити колекціонерів?
– Теоретично… – почав Корецький.
– Можуть, – підтвердив Свіритень, ігноруючи лютий погляд доглядача.
– Тоді, – підбив підсумок Лавр, – покажіть мені, будь ласка, де розташовані згадані вами кабінети.
– О Господи! – прошепотів брат Олександр. Йому, певне, ввижався вже не дощ, а ціла злива.
Першим на другий поверх рушив старий мисливець. Лавр, Корецький і доглядач приєдналися до нього.
Кабінет Великого Майстра займав торцеве приміщення в одному з кінців храмового «трансепту». Компанія зупинилась у приймальні перед дверима з дубового масиву, що вели до кабінету. Підлога приймальні була покрита червоним килимом з високим ворсом. Над секретарським столом височіла срібляста макінтошівська панель. За склом книжкових шаф Лавр помітив не тільки фоліанти у шкіряних палітурах, але й керамічні вироби з помпезною символікою. На стінах висіли великі портрети в золотих рамах. Серед зображених Лавр упізнав Симона Петлюру. На шиї у Головного отамана висіла блакитна стрічка з підвіскою у вигляді золотого циркуля.
Свіритень перехопив його погляд і пояснив:
– Це портрети колишніх Великих Майстрів. Ви напевно знаєте, що Петлюра був Провінційним Майстром України за часів Громадянської війни.
– Ні, у школі нам про таке не розповідали, – посміхнувся Лавр. – А сам я масонами якось не цікавився. Упс.
– Зараз не час для просвітницьких лекцій, – голос доглядача став ще скрипливішим. – І що ж ви хотіли, пане Грінченко, тут побачити? Зачинені двері?
– Те, що я хотів, я побачив. А зараз я хочу намалювати план будівлі. Мені треба для звіту. План із розташуванням основних приміщень, входів, сходових кліток. Ви мені допоможете?
– Спробуємо, – пообіцяв Корецький.
Вони розклали на секретарському столі лист паперу і накреслили грубу схему.
Лавр запитав:
– Значить, у Храмі є лише два приміщення з обмеженим доступом, які обладнані сейфами, – кабінети Великого Майстра і Командора. Я вірно зрозумів?
– Є ще сейф у підвалі, – повідомив брат Олександр. – Навіть не зовсім сейф, а така велика металева шафа. Ще є спеціальний сейф у готельному блоці, де мисливці зберігають зброю.
– Спеціальний сейф для зброї?
– Збройний сейф на чотири рушниці, – підтвердив Свіритень. – Зроблений на замовлення.
– Що там тепер знаходиться?
– Моя двостволка. Володимир «сайгу» забрав із собою.
– Більше нічого?
– Мисливський ніж, штук двадцять патронів, чехол, дві банки з пінкою, йоршики… А ще забув, там окремо лежить приціл. Цейсівський. І мій бінокль.
– А що зберігається в підвальному сейфі? – Це питання Лавр адресував доглядачеві.
– Не знаю.
– А хто знає?
– Офіційно там зберігаються ритуальні предмети для агап.
– Для чого?
– Для ритуальних братських вечер. Кожна регулярна вільномулярська робота закінчується такою вечерею. Вона називається агапою. Ключі від підвального сейфу має лише Великий Агапмейстер. Тобто той, кому за посадою доручено організовувати ці вечері.
– А чому ви сказали, що не знаєте вмісту цього сейфу?
– Тому що ніколи не бачив цього вмісту на власні очі. Якщо хтось декларує, що в сейфі лише столові прибори, скатертини і підсвічники, то не обов'язково, що воно справді так.
– Логічно, – погодився Лавр.
– Там хтось є, – повідомив Корецький, який дивився у вікно.
– Де? – в один голос запитали Свіритень і Лавр.
– Біля моєї машини. Там хтось стоїть.
Розділ 6
Розділ 7
Розділ 8
– Ви тут не командуйте, – заперечив йому доглядач. – Головне зараз – безпека Храму. Якщо усіх вас – не дай Боже! – в тому лісі перестріляють, я що, буду один оборону тримати? Відстрілюватися через вікна буду, так по-вашому? Я ж і стріляю, перепрошую, як сліпак… То ви що – хочете, щоби вони захопили Храм? Вони тільки й мріють, щоби вас усіх виманити до лісу.
– Тільки й мріють? – перепитав Лавр, розглядаючи повішену на стіні гравюру, що зображувала щось схоже на недобудовану єгипетську піраміду. – Навіть так… До речі, тут зберігаються якісь особливі цінності, які могли б зацікавити потенційних нападників?
– Храм сам по собі є цінністю, – відповів брат Олександр. У цій фразі Лавру почулося щось недомовлене. Різкий голос доглядача ніби тріснув на слові «цінність», і всі звуки після «ц» провисли непевним шипінням.
– Я не вимагаю від вас вичерпної інформації, – заспокоїв масонів Лавр. – Мені лише треба знати таке: по-перше, все ж таки є тут цінності чи немає, а по-друге – де саме вони зберігаються і наскільки надійним є їхній захист.
– Тут немає нічого такого, що б зацікавило бандитів, – запевнив Корецький. – Ні грошей, ні дорогоцінностей. Є кілька комп'ютерів, побутова техніка…
– Я спитав про особливі цінності. Які б цікавили не бандитів, а, скажімо, ваших конкурентів.
– Конкурентів! – пхикнув доглядач. – Масонство – не бізнес. Нема в нас ніяких «конкурентів».
– Можливо, якісь секретні документи.
– Ми ж не ідіоти, щоби залишати архіви в будинку з недоробленою системою безпеки, – відповів Корецький. – Але в кабінетах Великого Майстра і Верховного Командора зберігаються деякі ритуальні предмети.
– Вони стародавні? Вони можуть цікавити колекціонерів?
– Теоретично… – почав Корецький.
– Можуть, – підтвердив Свіритень, ігноруючи лютий погляд доглядача.
– Тоді, – підбив підсумок Лавр, – покажіть мені, будь ласка, де розташовані згадані вами кабінети.
– О Господи! – прошепотів брат Олександр. Йому, певне, ввижався вже не дощ, а ціла злива.
Першим на другий поверх рушив старий мисливець. Лавр, Корецький і доглядач приєдналися до нього.
Кабінет Великого Майстра займав торцеве приміщення в одному з кінців храмового «трансепту». Компанія зупинилась у приймальні перед дверима з дубового масиву, що вели до кабінету. Підлога приймальні була покрита червоним килимом з високим ворсом. Над секретарським столом височіла срібляста макінтошівська панель. За склом книжкових шаф Лавр помітив не тільки фоліанти у шкіряних палітурах, але й керамічні вироби з помпезною символікою. На стінах висіли великі портрети в золотих рамах. Серед зображених Лавр упізнав Симона Петлюру. На шиї у Головного отамана висіла блакитна стрічка з підвіскою у вигляді золотого циркуля.
Свіритень перехопив його погляд і пояснив:
– Це портрети колишніх Великих Майстрів. Ви напевно знаєте, що Петлюра був Провінційним Майстром України за часів Громадянської війни.
– Ні, у школі нам про таке не розповідали, – посміхнувся Лавр. – А сам я масонами якось не цікавився. Упс.
– Зараз не час для просвітницьких лекцій, – голос доглядача став ще скрипливішим. – І що ж ви хотіли, пане Грінченко, тут побачити? Зачинені двері?
– Те, що я хотів, я побачив. А зараз я хочу намалювати план будівлі. Мені треба для звіту. План із розташуванням основних приміщень, входів, сходових кліток. Ви мені допоможете?
– Спробуємо, – пообіцяв Корецький.
Вони розклали на секретарському столі лист паперу і накреслили грубу схему.
Лавр запитав:
– Значить, у Храмі є лише два приміщення з обмеженим доступом, які обладнані сейфами, – кабінети Великого Майстра і Командора. Я вірно зрозумів?
– Є ще сейф у підвалі, – повідомив брат Олександр. – Навіть не зовсім сейф, а така велика металева шафа. Ще є спеціальний сейф у готельному блоці, де мисливці зберігають зброю.
– Спеціальний сейф для зброї?
– Збройний сейф на чотири рушниці, – підтвердив Свіритень. – Зроблений на замовлення.
– Що там тепер знаходиться?
– Моя двостволка. Володимир «сайгу» забрав із собою.
– Більше нічого?
– Мисливський ніж, штук двадцять патронів, чехол, дві банки з пінкою, йоршики… А ще забув, там окремо лежить приціл. Цейсівський. І мій бінокль.
– А що зберігається в підвальному сейфі? – Це питання Лавр адресував доглядачеві.
– Не знаю.
– А хто знає?
– Офіційно там зберігаються ритуальні предмети для агап.
– Для чого?
– Для ритуальних братських вечер. Кожна регулярна вільномулярська робота закінчується такою вечерею. Вона називається агапою. Ключі від підвального сейфу має лише Великий Агапмейстер. Тобто той, кому за посадою доручено організовувати ці вечері.
– А чому ви сказали, що не знаєте вмісту цього сейфу?
– Тому що ніколи не бачив цього вмісту на власні очі. Якщо хтось декларує, що в сейфі лише столові прибори, скатертини і підсвічники, то не обов'язково, що воно справді так.
– Логічно, – погодився Лавр.
– Там хтось є, – повідомив Корецький, який дивився у вікно.
– Де? – в один голос запитали Свіритень і Лавр.
– Біля моєї машини. Там хтось стоїть.
Розділ 6
Мармурі тої ночі снилися страшні сни. Вона тікала від цілого загону переслідувачів темними тунелями, розмальованими, немов лабіринти у комп'ютерних «стрілялках», совалася темними закутками і навіть відстрілювалась. Коли вона просиналася, то зустрічала злий погляд Беконті, якій заважала спати. Одного разу вона прокинулася зовсім поряд із подругою і відчула, що на тій немає жодного одягу. Мармура злякано відсунулась на протилежний край ліжка. Беконті їй подобалась, але ж не настільки.
Уже під ранок вона прокинулась остаточно і почалапала до кухні, де, як знала Мармура, зберігалися запаси смачнющої меленої кави. Коли запах завареної «арабіки» розповзся квартирою, на кухні з'явилася Беконті. Вона накинула на себе халат з жовтими драконами, від чого Мармура, одягнена у стару чоловічу піжаму, відчула себе галімою задрипанкою.
– З тобою, мала, як із бомбою спати, – повідомила Беконті і поставила на стіл порожню чашку. – Налий і мені трішки.
– А ти тепер голою спиш?
– Не будь такою закомплексованою.
– Я не лесбіянка.
– Нікому не шкодило, – махнула рукою Беконті. – Але це все пусте, подруго. Я от думаю, що треба показати цю твою банку моєму папахєну.
– Нащо? Може, там щось цінне.
– Може, й цінне. Але я би не стала відкривати цю штуку без людини, яка розуміється на таких речах. Може, там вибухівка? Хочеш, щоби тобі руки повідривало? Будеш ходити по району з пластмасовими «граблями»?
– А твій тато врубається у такі теми?
– Він в армії у розвідці служив. Якби він не врубався у такі теми, нас уже давно підірвали б і постріляли б. Я ж тобі розповідала про його розслідування.
– Значить, – Мармура досьорбала свою каву, – твій папахєн – крутий чувак?
– Уяви собі.
Мармура задумалася. З одного боку, їй дуже не хотілось, аби хтось зі старших втикався в її справи, але з другого – вона відчувала, що пригода за своїми масштабами перевищує її можливості. Від власної родини Мармура ані поради, ані ефективного захисту не сподівалася. Крутих надійних друзів чоловічої статі вона ще не встигла собі завести (про що тепер сильно шкодувала). Беконті була єдиною її авторитетною подругою, яку вона поважала. Та обставина, що подруга претендувала на щось більше, аніж просто дружні стосунки, теж додавало Мармурі певних позицій. Одна справа поділитись таємницею з татусем подруги, інша – з татусем любки. «А ще, – вирішила вона, – якщо я буду з Бекі, то вже не треба буде давати кожному, хто захоче. Бекі в авторитеті, в обіду не дасть».
Мармура тяжко зітхнула.
– Але я хочу бачити, як твій папахєн відкриє цю штуку. А якщо там буде щось цінне, я матиму з того половину, – виставила вона свої умови.
– Само собою, – Беконті здвигнула плечима. – Навіть більше від половини. Інакше і бути не може.
– Точно?
– Слухай, девушка, ти ж не до своєї хати, а сюди принесла цю грязну банку. Правда ж? А якби ті чорти тебе зацинкували? Якби сюди прийшли? Якби вони почали тут двері ламати? Тут не бункер, мала.
– Вони не зацинкували. Вони навіть мого обличчя не бачили.
– А якби побачили?
– Я ж не дура.
– Ти не дура, але і в них теж методи можуть бути.
– Які методи?
– А може, вони з контори або з крутої банди? Ти ж сама кажеш, що та дєвка добре тренована, ти ледве зробила ноги. А ти ж добре бігаєш, я, наприклад, тебе наздогнати не зможу.
– Багато хто швидко бігає.
– Ти тупою не прикидайся, – Беконті відчула, що опановує ситуацію, і підвищила голос: – Ти ж не тупа, ти все розумієш. І знаєш, що я права.
– Але ж, Бекі, банку я стирила. Це моя банка. За неї мене ледве не прикандичили. Я ж ризикувала. І хочу бути в темі.
– Будеш.
– Поклянися.
– Чим?
– На Біблії.
– У нас немає Біблії, – похитала головою Беконті. «На Біблії! От тобі і неформалка!» – подумки вона показала Мармурі язика.
– Брешеш.
– Не брешу. В нас була, та тітка позичила і не віддала.
– Тоді поклянися своїм життям.
– Клянуся.
Мармура мовчки кивнула, ніби затверджуючи клятву. Не те щоби її зовсім попустило, але світ навколо став приємнішим. Захотілося їсти. Мармура відкинулася на бильце кухонного диванчика і підкотила рукави старої піжами. Беконті уважно подивилася на неї. Розпатлана і бліда, Мармура виглядала беззахисним звірятком. Жовте світло нічника м'яко впало на вперту лінію її підборіддя, від чого обличчя дівчини означилось тихою жертвенною красою. Якась тепла приємна хвиля піднялась від живота Беконті до самих вух. Крильця її носика ледь ворухнулись.
– Ната-а-ашка, – промуркотіла вона, вперше за багато часу називаючи подругу «цивільним» іменем.
– Що, Бекі?
– Ти така киця.
– …?
– Ніжна маленька кицька.
– Кицька-шмицька, – хмикнула Мармура. Їсти їй перехотілось. Вона вже здогадалась, що буде далі.
– От скажи, за кого ти мене маєш?
– За класну дєвку.
– Так, кицько, я класна дєвка. Дуже-дуже класна, – посміхнулася Беконті. – Я тобі подобаюсь? – Вона зробила ще один рух плечима, і халат трохи сповз, оголюючи її тверді груди.
– Ти красива… – зітхнула Мармура. Життя, яке раптом ускладнилося, почало вимагати дорослих жертв. Вона згадала порнографічний фільм, який три дні тому дивилася разом із Беконті і ще двома дівулями з компанії подруги. Те, що вона побачила у фільмі, не викликало в неї жодного сексуального бажання. Навіть навпаки. Але життєвий досвід Мармури підказував: чисто неприємних попандосів не буває. А якщо і бувають, то довго не тривають.
Беконті підвелася. Дуже повільно, вигинаючи спину і закидуючи за неї руки. Вона дозволила халату повільно сповзти з її рук, стегон і впасти на підлогу. В Беконті справді було гарне тіло. Мармура завжди мріяла мати таку гнучку талію, такі довгі ноги і такі виразні м'язи на животі, як у подруги. Беконті заклично облизала губи, провела руками по грудям і стегнам, ніби підкреслюючи їхню досконалість, а потім запитала:
– Смачненьке тільце, правда ж?
Уже під ранок вона прокинулась остаточно і почалапала до кухні, де, як знала Мармура, зберігалися запаси смачнющої меленої кави. Коли запах завареної «арабіки» розповзся квартирою, на кухні з'явилася Беконті. Вона накинула на себе халат з жовтими драконами, від чого Мармура, одягнена у стару чоловічу піжаму, відчула себе галімою задрипанкою.
– З тобою, мала, як із бомбою спати, – повідомила Беконті і поставила на стіл порожню чашку. – Налий і мені трішки.
– А ти тепер голою спиш?
– Не будь такою закомплексованою.
– Я не лесбіянка.
– Нікому не шкодило, – махнула рукою Беконті. – Але це все пусте, подруго. Я от думаю, що треба показати цю твою банку моєму папахєну.
– Нащо? Може, там щось цінне.
– Може, й цінне. Але я би не стала відкривати цю штуку без людини, яка розуміється на таких речах. Може, там вибухівка? Хочеш, щоби тобі руки повідривало? Будеш ходити по району з пластмасовими «граблями»?
– А твій тато врубається у такі теми?
– Він в армії у розвідці служив. Якби він не врубався у такі теми, нас уже давно підірвали б і постріляли б. Я ж тобі розповідала про його розслідування.
– Значить, – Мармура досьорбала свою каву, – твій папахєн – крутий чувак?
– Уяви собі.
Мармура задумалася. З одного боку, їй дуже не хотілось, аби хтось зі старших втикався в її справи, але з другого – вона відчувала, що пригода за своїми масштабами перевищує її можливості. Від власної родини Мармура ані поради, ані ефективного захисту не сподівалася. Крутих надійних друзів чоловічої статі вона ще не встигла собі завести (про що тепер сильно шкодувала). Беконті була єдиною її авторитетною подругою, яку вона поважала. Та обставина, що подруга претендувала на щось більше, аніж просто дружні стосунки, теж додавало Мармурі певних позицій. Одна справа поділитись таємницею з татусем подруги, інша – з татусем любки. «А ще, – вирішила вона, – якщо я буду з Бекі, то вже не треба буде давати кожному, хто захоче. Бекі в авторитеті, в обіду не дасть».
Мармура тяжко зітхнула.
– Але я хочу бачити, як твій папахєн відкриє цю штуку. А якщо там буде щось цінне, я матиму з того половину, – виставила вона свої умови.
– Само собою, – Беконті здвигнула плечима. – Навіть більше від половини. Інакше і бути не може.
– Точно?
– Слухай, девушка, ти ж не до своєї хати, а сюди принесла цю грязну банку. Правда ж? А якби ті чорти тебе зацинкували? Якби сюди прийшли? Якби вони почали тут двері ламати? Тут не бункер, мала.
– Вони не зацинкували. Вони навіть мого обличчя не бачили.
– А якби побачили?
– Я ж не дура.
– Ти не дура, але і в них теж методи можуть бути.
– Які методи?
– А може, вони з контори або з крутої банди? Ти ж сама кажеш, що та дєвка добре тренована, ти ледве зробила ноги. А ти ж добре бігаєш, я, наприклад, тебе наздогнати не зможу.
– Багато хто швидко бігає.
– Ти тупою не прикидайся, – Беконті відчула, що опановує ситуацію, і підвищила голос: – Ти ж не тупа, ти все розумієш. І знаєш, що я права.
– Але ж, Бекі, банку я стирила. Це моя банка. За неї мене ледве не прикандичили. Я ж ризикувала. І хочу бути в темі.
– Будеш.
– Поклянися.
– Чим?
– На Біблії.
– У нас немає Біблії, – похитала головою Беконті. «На Біблії! От тобі і неформалка!» – подумки вона показала Мармурі язика.
– Брешеш.
– Не брешу. В нас була, та тітка позичила і не віддала.
– Тоді поклянися своїм життям.
– Клянуся.
Мармура мовчки кивнула, ніби затверджуючи клятву. Не те щоби її зовсім попустило, але світ навколо став приємнішим. Захотілося їсти. Мармура відкинулася на бильце кухонного диванчика і підкотила рукави старої піжами. Беконті уважно подивилася на неї. Розпатлана і бліда, Мармура виглядала беззахисним звірятком. Жовте світло нічника м'яко впало на вперту лінію її підборіддя, від чого обличчя дівчини означилось тихою жертвенною красою. Якась тепла приємна хвиля піднялась від живота Беконті до самих вух. Крильця її носика ледь ворухнулись.
– Ната-а-ашка, – промуркотіла вона, вперше за багато часу називаючи подругу «цивільним» іменем.
– Що, Бекі?
– Ти така киця.
– …?
– Ніжна маленька кицька.
– Кицька-шмицька, – хмикнула Мармура. Їсти їй перехотілось. Вона вже здогадалась, що буде далі.
– От скажи, за кого ти мене маєш?
– За класну дєвку.
– Так, кицько, я класна дєвка. Дуже-дуже класна, – посміхнулася Беконті. – Я тобі подобаюсь? – Вона зробила ще один рух плечима, і халат трохи сповз, оголюючи її тверді груди.
– Ти красива… – зітхнула Мармура. Життя, яке раптом ускладнилося, почало вимагати дорослих жертв. Вона згадала порнографічний фільм, який три дні тому дивилася разом із Беконті і ще двома дівулями з компанії подруги. Те, що вона побачила у фільмі, не викликало в неї жодного сексуального бажання. Навіть навпаки. Але життєвий досвід Мармури підказував: чисто неприємних попандосів не буває. А якщо і бувають, то довго не тривають.
Беконті підвелася. Дуже повільно, вигинаючи спину і закидуючи за неї руки. Вона дозволила халату повільно сповзти з її рук, стегон і впасти на підлогу. В Беконті справді було гарне тіло. Мармура завжди мріяла мати таку гнучку талію, такі довгі ноги і такі виразні м'язи на животі, як у подруги. Беконті заклично облизала губи, провела руками по грудям і стегнам, ніби підкреслюючи їхню досконалість, а потім запитала:
– Смачненьке тільце, правда ж?
Розділ 7
– Так, бачу. Стоїть. Хто б це міг бути? – Доглядач теж підійшов до вікна.
– Але ж він не ховається… – промурмотів Корецький.
– І не виявляє ворожих намірів, – зауважив Лавр. – Може, це хтось із ваших. Подивіться уважніше.
А про себе подумав: «Ні фіга ви там не побачите. Темно, і ліхтар на в'їзді світить йому у спину. Видно лише силует. Скоріше чоловічий, аніж жіночий».
– То чого він там стовбичить? – доглядач рішуче взявся за віконну ручку. – Якщо він наш, то знає, де двері.
– Ви що, вікно хочете відчинити? – Свіритень підняв руку, немов хотів зупинити доглядача, але передумав і звернувся до Лавра: – Ні, ви подивіться, він хоче відчинити вікно. А як той стрілить?
– Навряд чи, – заспокоїв графа Лавр. – Якщо, звісно, він не ідіот, стріляти не буде. В нього надто невигідна позиція.
Тим часом брат Олександр відчинив вікно і крикнув:
– Що ви там робите?!
Лавр скористався нагодою і спробував підсвітити силует своїм ліхтариком. Хоча відстань від вікна до незнайомця була не меншою за тридцять кроків, світловий промінь впевнено вихопив з темряви світловолосого чоловіка у шкіряному одязі з червоним мотоциклетним шоломом у руці. Прибулець підвів руку у вітальному жесті.
– Це ж Пітер! – басовито і радісно вигукнув граф.
– Ага, – погодився Корецький.
– Пітер, йди наліво, ми тобі зараз відчинимо! – прокричав Свіритень, склавши з долоней рупор.
– Не кричіть у вухо, – проскрипів до графа доглядач. – Я його не знаю. Хто він?
– Це наш перевірений брат. – Свіритень переконався, що світловолосий рушив у правильному напрямі, і долонею витер піт з лоба. – Але й замутив Роман паніку. Я аж весь змокрів… Брате, я вас прошу, зачиніть те вікно, бо мене зараз продме.
– Перевірений, кажете, – похитав головою доглядач, ставлячи склопакет на фіксатор. – Ну-ну… А звідки він?
– З того місця, де панує гармонія, – випередив Свіритеня Корецький і виразно подивився на старого мисливця.
Той кліпнув очима. Потім енергійно кивнув, наче погоджуючись із чимось ясним і зрозумілим. Доглядач кинув швидкий погляд на Корецького.
Лавр подумки посміхнувся: «Дощ іде!» Його все ще дратувала ця дитяча конспірація. «Зрештою, – вирішив він, – вони мають рацію. Традиції в них давні. А давні традиції завжди напружені і бундючні».
Уся компанія рушила відчиняти двері прибульцеві. Коли той увійшов до храмового вестибюлю, Лавр зауважив спортивну статуру «перевіреного брата» та його шкіряну куртку-балон, покрій якої дозволяв приховати і кобуру автоматичної зброї, і розвинені м'язи професійного бійця. На вигляд Пітерові було років тридцять-тридцять п'ять. Його ріденька, солом'яного кольору борідка прикривала шрам, що тягнувся від середини підборіддя аж до лівого вуха. На круглому обличчі Пітера ніби застиг вираз веселої і привітної вдоволеності. Погляд його здавався розконцентрованим і повільним, але Лавр уже зустрічався з майстрами таких напівсонних поглядів. Він без довгих вагань класифікував прибульця як потенційно небезпечного персонажа. А той посміхнувся назустріч консультантові з питань безпеки, простягнув йому руку і відрекомендувався:
– Пітер Костиганов.
– Це Лавр Станіславович, з охоронного агентства, – відрекомендував Корецький Грінченка ще до того, як той устиг щось сказати. – Ми його запросили для розслідування однієї справи. Тут на нас напали…
– Я знаю. – Костиганов на мить затримав погляд на обличчі Лавра, і цей погляд уже ніхто не назвав би напівсонним. – Власне, я тут з того ж приводу. Канцлер телефонував мені і повідомив, що вам може знадобитися моя допомога.
– Це мудро! – зрадів Свіритень. – Дуже, дуже мудро! Чим більше нас тут буде, тим безпечніше.
– А це брат Олександр, наш доглядач. – Корецький підвів Пітера до старого. – Здається, ви ще не знайомі.
– Я чув про тебе, достойний брате. – Костиганов тричі обійняв доглядача. – Для мене є великою честю познайомитись із живою легендою братства.
– Жива легенда підпрацьовує тут сторожем, – сказав Олександр. – За харчі і дах над головою.
– Це невдовзі має бути виправлено. – Посмішка не сходила з обличчя Пітера.
– А, так-так, я це вже чув, – хмикнув доглядач. – Про кримський пансіонат для немічних братів та інші цікаві казочки.
– Припиніть, брате, – скривився Корецький. – При сторонній людині…
– А нехай чує. Нехай! А то вони всі там думають, що ми кермуємо світом й геть усі мільйонери. – Доглядач махнув рукою в напрямі сходів: – Прошу всіх до трапезної. Тортів не обіцяю, але печиво до кави у цій лісовій юдолі ще знайдеться.
Як зрозумів Лавр, храмова трапезна належала до тих приміщень, які ще не мали належного внутрішнього оздоблення. Блакитні стіни довгої зали прикрашали лише карнізи і гаки, а трапезний стіл було нашвидкуруч складено з дешевих пластмасових модулів. Нерозпаковані контейнери з кухонним причандаллям громадилися під високою аркою, стилізованою під старовинне кам'яне склепіння. Зате зі стелі звисала розкішна люстра, і світло її дванадцяти ламп розбивалося на гострі промінчики важкими кришталевими гронами.
Розмова за столом не склалась. Костиганов вислухав історію нападу за версією Свіритеня і не поставив жодного запитання. Брат Олександр поцікавився, на якому транспорті брат Пітер добрався до Храму. Почувши, що той приїхав на мотоциклі, доглядач доповів присутнім, що для молоді із найближчих селищ крадіжки мотоциклів є одною з улюблених розваг. Костиганов запевнив його, що сучасний дорогий мотоцикл захищений від крадіїв – а тим більше, від сільських кримінальних аматорів – не гірше за космічний корабель. Деякий час після цієї самовпевненої заяви всі присутні мовчки сьорбали теплий чай.
– Треба до свята з цим усім розібратись, – перебив мовчанку Свіритень.
– А коли свято? – поцікавився Лавр.
– За тиждень, – відповів Корецький. – На вершині літа. Сюди приїде багато братів. Звісно, брат Михайло має рацію. Бажано, щоби їм нічого не загрожувало.
– Мало часу, – сказав Лавр. – У нас, як ви самі розумієте, поки що немає нічого конкретного.
– У вас, – поправив його Костиганов. – Це у вас немає, Лавре Станіславовичу.
– А у вас?
– Скажімо так, є певні припущення.
– Ви значно спростили би нам розслідування, якби поділилися цими припущеннями.
– А якби ми діяли незалежно один від одного? Поки що, зрозуміло, – брат Пітер тепер дивився просто Лаврові в очі. – Зрозумійте мене, я не ставлю під сумнів ваші можливості і ваш досвід. Аж ніяк. Але ж, погодьтеся, у кожного свої методи, а ситуація специфічна, можливо пов'язана з обставинами, далекими від компетенції працівників охоронного агентства.
«Розумний пасажир і горбатого красиво ліпить», – оцінив співрозмовника Лавр, а вголос спитав:
– То ви вже кимось уповноважені вести самостійне розслідування?
– Я не заважатиму вам.
– Чекай, брате Пітере, – втрутився Корецький. – Я нічого не знаю про якесь паралельне розслідування. Ніхто мені нічого не казав. Тобі хтось дав таке доручення, дав повноваження?
– Так. Канцлер від імені Генеральної ради.
– Повноваження розслідувати цей напад?
– Так.
– А Великий Майстер про це знає?
– Мене не зобов'язали повідомляти про це Великого Майстра. Але вони там, нагорі, – Пітер направив вказівний палець кудись до стелі, – могли вже узгодити всі питання. Шефи мають мобільники і знають телефони одне одного. За кілька хвилин все можна вирішити. При бажанні, зрозуміло.
– Мене не інформували про такі домовленості.
– А вас обов'язково мають інформувати? – В голосі Пітера Лавр вчув іронію.
– Якби Великий знав про твій, брате, приїзд сюди, він би мене обов'язково попередив, – твердо заявив Корецький, роблячи наголос на слові «обов'язково». На обличчі Романа Олександровича з'явився впертий вираз, від якого його різкі «пташині» риси стали ще різкішими. Корецький додав: – Ти мав сам зв'язатися з Великим і узгодити свої повноваження у цій справі. Храм на рівних паях належить обом структурам.
– Але я не належу їм на паях.
– Це такі в тебе жарти?
– Як я розумію, Великий найняв їхнє агентство, – Костиганов очима показав на Лавра. – Це суверенне право Великого, ніхто ж не проти. А Генеральна рада, у свою чергу, також доручила розібратись у ситуації. Доручила мені. Розібратись і доповісти. Є така думка, що загроза нелокального характеру. Сподіваюсь, брати, ви розумієте, про що йдеться. Відповідно, може знадобитися мобілізація ресурсів, зв'язків, посилення заходів безпеки в ложах. Я особисто розглядаю свою місію як аналітичну. Які проблеми, дорогі брати?
– Проблема в тому, найдорожчий мій брате, що знов ніхто ні з ким не консультується і не радиться, перш ніж щось зробити, когось уповноважити, щось доручити, – Корецький кинув свою чашку на стіл, порцеляна жалібно дзенькнула. – А потім кожний і далі буде робити щось своє, а діла з того не вийде. Вийдуть лише взаємні звинувачення і підозри.
– Так і буде, не сумнівайся, – буркнув доглядач.
– Я можу спитати, про які дві структури йдеться? – поцікавився Лавр.
– Можете, – кивнув йому Корецький. – Це, зрештою, не є таємницею. Останні два століття, від кінця вісімнадцятого століття, наше братство розділене на дві незалежні юрисдикції. Браттями, які перебувають у перших трьох – так званих символічних – градусах, керують Великі Майстри національних Великих лож і Конвентів. А вищими градусами – від четвертого до тридцять третього – керують Генеральні, або Суверенні, Верховні ради. Адміністративно це дві зовсім різні організації, хоча насправді – єдиний Шотландський «древній і прийнятий» обряд, єдиний орден, єдина ієрархія. Символічні градуси перебувають під протекторатом Великої об'єднаної ложі Англії, а вищі градуси – під покровом Суверенних Верховних рад Франції і Штатів.
– Як у вас все надійно заплутано.
– Ви, напевно, хотіли сказати: безнадійно, – проскрипів доглядач.
– Брате Олександре! – скривився Свіритень.
– Я сказав те, що хотів сказати, – зауважив Лавр. – Я не маю права піддавати критиці ваші порядки. Я питаю лише для того, щоби хоча б мінімально орієнтуватись у ситуації. Хоча б у загальних рисах. Якщо, як ви кажете, існують дві ваші організації, зацікавлені в одній справі, вони можуть проводити два незалежних розслідування і призначати для цього двох незалежних відповідальних осіб. Це не порушує правил. Інакше агентство було б поставлене в некоректну ситуацію. Я маю на увазі, якби один замовник доручив агентству плюс іще комусь вести паралельні розслідування в одній справі.
– Отже, все коректно? – примружився Костиганов.
– Поки що так. Але якщо щось поміняється…
– …То ми вас поінформуємо.
– От і добре, що все так коректно, – підсумував брат Олександр. – А тепер, шановні, настав час йти спати. Але, гадаю, хтось із нас мав би чергувати у кімнаті охорони.
– Я чергую до третьої, – запропонував Костиганов.
– Тоді я від третьої до ранку, – підтримав його Лавр.
– От і добре, – полегшено зітхнув Свіритень. – А то я вже майже добу не сплю. Зараз упаду просто тут.
– Не треба тобі, брате Михайле, тут падати, – сказав доглядач. – Тут сирість і щури бігають. Здоровенні. А в гостьових кімнатах сухо, тепло, свіжі постелі і м'які ліжка.
– Але ж він не ховається… – промурмотів Корецький.
– І не виявляє ворожих намірів, – зауважив Лавр. – Може, це хтось із ваших. Подивіться уважніше.
А про себе подумав: «Ні фіга ви там не побачите. Темно, і ліхтар на в'їзді світить йому у спину. Видно лише силует. Скоріше чоловічий, аніж жіночий».
– То чого він там стовбичить? – доглядач рішуче взявся за віконну ручку. – Якщо він наш, то знає, де двері.
– Ви що, вікно хочете відчинити? – Свіритень підняв руку, немов хотів зупинити доглядача, але передумав і звернувся до Лавра: – Ні, ви подивіться, він хоче відчинити вікно. А як той стрілить?
– Навряд чи, – заспокоїв графа Лавр. – Якщо, звісно, він не ідіот, стріляти не буде. В нього надто невигідна позиція.
Тим часом брат Олександр відчинив вікно і крикнув:
– Що ви там робите?!
Лавр скористався нагодою і спробував підсвітити силует своїм ліхтариком. Хоча відстань від вікна до незнайомця була не меншою за тридцять кроків, світловий промінь впевнено вихопив з темряви світловолосого чоловіка у шкіряному одязі з червоним мотоциклетним шоломом у руці. Прибулець підвів руку у вітальному жесті.
– Це ж Пітер! – басовито і радісно вигукнув граф.
– Ага, – погодився Корецький.
– Пітер, йди наліво, ми тобі зараз відчинимо! – прокричав Свіритень, склавши з долоней рупор.
– Не кричіть у вухо, – проскрипів до графа доглядач. – Я його не знаю. Хто він?
– Це наш перевірений брат. – Свіритень переконався, що світловолосий рушив у правильному напрямі, і долонею витер піт з лоба. – Але й замутив Роман паніку. Я аж весь змокрів… Брате, я вас прошу, зачиніть те вікно, бо мене зараз продме.
– Перевірений, кажете, – похитав головою доглядач, ставлячи склопакет на фіксатор. – Ну-ну… А звідки він?
– З того місця, де панує гармонія, – випередив Свіритеня Корецький і виразно подивився на старого мисливця.
Той кліпнув очима. Потім енергійно кивнув, наче погоджуючись із чимось ясним і зрозумілим. Доглядач кинув швидкий погляд на Корецького.
Лавр подумки посміхнувся: «Дощ іде!» Його все ще дратувала ця дитяча конспірація. «Зрештою, – вирішив він, – вони мають рацію. Традиції в них давні. А давні традиції завжди напружені і бундючні».
Уся компанія рушила відчиняти двері прибульцеві. Коли той увійшов до храмового вестибюлю, Лавр зауважив спортивну статуру «перевіреного брата» та його шкіряну куртку-балон, покрій якої дозволяв приховати і кобуру автоматичної зброї, і розвинені м'язи професійного бійця. На вигляд Пітерові було років тридцять-тридцять п'ять. Його ріденька, солом'яного кольору борідка прикривала шрам, що тягнувся від середини підборіддя аж до лівого вуха. На круглому обличчі Пітера ніби застиг вираз веселої і привітної вдоволеності. Погляд його здавався розконцентрованим і повільним, але Лавр уже зустрічався з майстрами таких напівсонних поглядів. Він без довгих вагань класифікував прибульця як потенційно небезпечного персонажа. А той посміхнувся назустріч консультантові з питань безпеки, простягнув йому руку і відрекомендувався:
– Пітер Костиганов.
– Це Лавр Станіславович, з охоронного агентства, – відрекомендував Корецький Грінченка ще до того, як той устиг щось сказати. – Ми його запросили для розслідування однієї справи. Тут на нас напали…
– Я знаю. – Костиганов на мить затримав погляд на обличчі Лавра, і цей погляд уже ніхто не назвав би напівсонним. – Власне, я тут з того ж приводу. Канцлер телефонував мені і повідомив, що вам може знадобитися моя допомога.
– Це мудро! – зрадів Свіритень. – Дуже, дуже мудро! Чим більше нас тут буде, тим безпечніше.
– А це брат Олександр, наш доглядач. – Корецький підвів Пітера до старого. – Здається, ви ще не знайомі.
– Я чув про тебе, достойний брате. – Костиганов тричі обійняв доглядача. – Для мене є великою честю познайомитись із живою легендою братства.
– Жива легенда підпрацьовує тут сторожем, – сказав Олександр. – За харчі і дах над головою.
– Це невдовзі має бути виправлено. – Посмішка не сходила з обличчя Пітера.
– А, так-так, я це вже чув, – хмикнув доглядач. – Про кримський пансіонат для немічних братів та інші цікаві казочки.
– Припиніть, брате, – скривився Корецький. – При сторонній людині…
– А нехай чує. Нехай! А то вони всі там думають, що ми кермуємо світом й геть усі мільйонери. – Доглядач махнув рукою в напрямі сходів: – Прошу всіх до трапезної. Тортів не обіцяю, але печиво до кави у цій лісовій юдолі ще знайдеться.
Як зрозумів Лавр, храмова трапезна належала до тих приміщень, які ще не мали належного внутрішнього оздоблення. Блакитні стіни довгої зали прикрашали лише карнізи і гаки, а трапезний стіл було нашвидкуруч складено з дешевих пластмасових модулів. Нерозпаковані контейнери з кухонним причандаллям громадилися під високою аркою, стилізованою під старовинне кам'яне склепіння. Зате зі стелі звисала розкішна люстра, і світло її дванадцяти ламп розбивалося на гострі промінчики важкими кришталевими гронами.
Розмова за столом не склалась. Костиганов вислухав історію нападу за версією Свіритеня і не поставив жодного запитання. Брат Олександр поцікавився, на якому транспорті брат Пітер добрався до Храму. Почувши, що той приїхав на мотоциклі, доглядач доповів присутнім, що для молоді із найближчих селищ крадіжки мотоциклів є одною з улюблених розваг. Костиганов запевнив його, що сучасний дорогий мотоцикл захищений від крадіїв – а тим більше, від сільських кримінальних аматорів – не гірше за космічний корабель. Деякий час після цієї самовпевненої заяви всі присутні мовчки сьорбали теплий чай.
– Треба до свята з цим усім розібратись, – перебив мовчанку Свіритень.
– А коли свято? – поцікавився Лавр.
– За тиждень, – відповів Корецький. – На вершині літа. Сюди приїде багато братів. Звісно, брат Михайло має рацію. Бажано, щоби їм нічого не загрожувало.
– Мало часу, – сказав Лавр. – У нас, як ви самі розумієте, поки що немає нічого конкретного.
– У вас, – поправив його Костиганов. – Це у вас немає, Лавре Станіславовичу.
– А у вас?
– Скажімо так, є певні припущення.
– Ви значно спростили би нам розслідування, якби поділилися цими припущеннями.
– А якби ми діяли незалежно один від одного? Поки що, зрозуміло, – брат Пітер тепер дивився просто Лаврові в очі. – Зрозумійте мене, я не ставлю під сумнів ваші можливості і ваш досвід. Аж ніяк. Але ж, погодьтеся, у кожного свої методи, а ситуація специфічна, можливо пов'язана з обставинами, далекими від компетенції працівників охоронного агентства.
«Розумний пасажир і горбатого красиво ліпить», – оцінив співрозмовника Лавр, а вголос спитав:
– То ви вже кимось уповноважені вести самостійне розслідування?
– Я не заважатиму вам.
– Чекай, брате Пітере, – втрутився Корецький. – Я нічого не знаю про якесь паралельне розслідування. Ніхто мені нічого не казав. Тобі хтось дав таке доручення, дав повноваження?
– Так. Канцлер від імені Генеральної ради.
– Повноваження розслідувати цей напад?
– Так.
– А Великий Майстер про це знає?
– Мене не зобов'язали повідомляти про це Великого Майстра. Але вони там, нагорі, – Пітер направив вказівний палець кудись до стелі, – могли вже узгодити всі питання. Шефи мають мобільники і знають телефони одне одного. За кілька хвилин все можна вирішити. При бажанні, зрозуміло.
– Мене не інформували про такі домовленості.
– А вас обов'язково мають інформувати? – В голосі Пітера Лавр вчув іронію.
– Якби Великий знав про твій, брате, приїзд сюди, він би мене обов'язково попередив, – твердо заявив Корецький, роблячи наголос на слові «обов'язково». На обличчі Романа Олександровича з'явився впертий вираз, від якого його різкі «пташині» риси стали ще різкішими. Корецький додав: – Ти мав сам зв'язатися з Великим і узгодити свої повноваження у цій справі. Храм на рівних паях належить обом структурам.
– Але я не належу їм на паях.
– Це такі в тебе жарти?
– Як я розумію, Великий найняв їхнє агентство, – Костиганов очима показав на Лавра. – Це суверенне право Великого, ніхто ж не проти. А Генеральна рада, у свою чергу, також доручила розібратись у ситуації. Доручила мені. Розібратись і доповісти. Є така думка, що загроза нелокального характеру. Сподіваюсь, брати, ви розумієте, про що йдеться. Відповідно, може знадобитися мобілізація ресурсів, зв'язків, посилення заходів безпеки в ложах. Я особисто розглядаю свою місію як аналітичну. Які проблеми, дорогі брати?
– Проблема в тому, найдорожчий мій брате, що знов ніхто ні з ким не консультується і не радиться, перш ніж щось зробити, когось уповноважити, щось доручити, – Корецький кинув свою чашку на стіл, порцеляна жалібно дзенькнула. – А потім кожний і далі буде робити щось своє, а діла з того не вийде. Вийдуть лише взаємні звинувачення і підозри.
– Так і буде, не сумнівайся, – буркнув доглядач.
– Я можу спитати, про які дві структури йдеться? – поцікавився Лавр.
– Можете, – кивнув йому Корецький. – Це, зрештою, не є таємницею. Останні два століття, від кінця вісімнадцятого століття, наше братство розділене на дві незалежні юрисдикції. Браттями, які перебувають у перших трьох – так званих символічних – градусах, керують Великі Майстри національних Великих лож і Конвентів. А вищими градусами – від четвертого до тридцять третього – керують Генеральні, або Суверенні, Верховні ради. Адміністративно це дві зовсім різні організації, хоча насправді – єдиний Шотландський «древній і прийнятий» обряд, єдиний орден, єдина ієрархія. Символічні градуси перебувають під протекторатом Великої об'єднаної ложі Англії, а вищі градуси – під покровом Суверенних Верховних рад Франції і Штатів.
– Як у вас все надійно заплутано.
– Ви, напевно, хотіли сказати: безнадійно, – проскрипів доглядач.
– Брате Олександре! – скривився Свіритень.
– Я сказав те, що хотів сказати, – зауважив Лавр. – Я не маю права піддавати критиці ваші порядки. Я питаю лише для того, щоби хоча б мінімально орієнтуватись у ситуації. Хоча б у загальних рисах. Якщо, як ви кажете, існують дві ваші організації, зацікавлені в одній справі, вони можуть проводити два незалежних розслідування і призначати для цього двох незалежних відповідальних осіб. Це не порушує правил. Інакше агентство було б поставлене в некоректну ситуацію. Я маю на увазі, якби один замовник доручив агентству плюс іще комусь вести паралельні розслідування в одній справі.
– Отже, все коректно? – примружився Костиганов.
– Поки що так. Але якщо щось поміняється…
– …То ми вас поінформуємо.
– От і добре, що все так коректно, – підсумував брат Олександр. – А тепер, шановні, настав час йти спати. Але, гадаю, хтось із нас мав би чергувати у кімнаті охорони.
– Я чергую до третьої, – запропонував Костиганов.
– Тоді я від третьої до ранку, – підтримав його Лавр.
– От і добре, – полегшено зітхнув Свіритень. – А то я вже майже добу не сплю. Зараз упаду просто тут.
– Не треба тобі, брате Михайле, тут падати, – сказав доглядач. – Тут сирість і щури бігають. Здоровенні. А в гостьових кімнатах сухо, тепло, свіжі постелі і м'які ліжка.
Розділ 8
– Тату, де ти пропав? – нарешті Беконті додзвонилася до батька. – Вже десята ранку… Так. Я вдома. Ні, не одна, з подружкою… Коли ти приїдеш? Гаразд.
– Я вже зараз піду, – сказала Мармура.
– Що? Куди це ти підеш? – Беконті витягла з холодильника невеликий, зроблений із синього скла графинчик. – Нікуди ти, мала, не підеш. Зараз надвір виходити небезпечно, і голова в тебе болить. Я тебе зараз буду лікувати.
– Мені треба додому, – тихо і невпевнено сказала Мармура, з під лоба спостерігаючи за діями подружки.
– Приїде мій папахєн і відвезе тебе додому. Сама ти не підеш.
– Ага. Він як таку мене побачить…
– Ну й побачить. І що з того? Яку «таку»? Тобі чогось бракує?
– Бекі, ти шо, приколюєшся з мене? Розуй очі. Побитій лахудрі бракує відосу…
– Не мкнись, мала, нормальний у тебе відос.
– Ага, нормальний… – Мармура під піжамою намацала здоровенний болючий синець. – А коли він приїде?
– Казав, що скоро. Там у них щось сталося. Він учора привіз на роботу приватного детектива, а тепер мусить відвезти його туди, де взяв. Бачиш, не тільки в тебе проблеми.
– Детектив? Як у серіалах.
– Ага.
– Конкретні в твого папахєна проблеми.
– Бандити напали чи щось таке. Він збирався як на пожежу, я не розпитувала. Приїде – розкаже, – Беконті вже втретє принюхалася до вмісту синього графинчика. – Оце мощне лекарство. Настояне на травах. Я тобі трошки до чаю наллю.
– Але трошки-трошки.
– Двадцять крапель – і все буде опочки… У-у, ти моя солоденька, – відставивши графинчик, Беконті нахилилась над Мармурою.
Мармура змусила себе підставити губи для поцілунку.
– Ти дай мені ще крему. Того, що вчора, – попросила вона.
– Болить?
– Болить.
– Пий чай, а я крем пошукаю, – голос Беконті долинав із дальньої кімнати. – Десь має бути ще одна банка. Бо у цій банці вже фігушки що лишилось… Може, тобі музичку увімкнути?
– Ні, не треба. Якщо не впадло, Бекі, відкрий Інтернет. Там мені на «контакти» один пацан мав щось скинути.
Вже за кілька хвилин намазана пахучим кремом Мармура сиділа за комп'ютером, Беконті заглядала через плече коханої до екрана, й обидві дівчини весело реготали з дурнуватих картинок, що їх один із Мармуриних залицяльників вивісив на її «стіні».
Відвізши Лавра, Корецький дістався додому лише по дванадцятій. Він не виспався. Вдруге на його життєвій стежці виник Костиганов, і вдруге поява цього усміхненого блондина змушувала Романа Олександровича підозрювати, що існують такі ігри, де його, досвідченого і битого птаха, елементарно грають «у темну». Він принципово вирішив не дзвонити Великому Майстру й не питати, чи знає той про нічну появу у Храмі таємничого брата Пітера.
– Я вже зараз піду, – сказала Мармура.
– Що? Куди це ти підеш? – Беконті витягла з холодильника невеликий, зроблений із синього скла графинчик. – Нікуди ти, мала, не підеш. Зараз надвір виходити небезпечно, і голова в тебе болить. Я тебе зараз буду лікувати.
– Мені треба додому, – тихо і невпевнено сказала Мармура, з під лоба спостерігаючи за діями подружки.
– Приїде мій папахєн і відвезе тебе додому. Сама ти не підеш.
– Ага. Він як таку мене побачить…
– Ну й побачить. І що з того? Яку «таку»? Тобі чогось бракує?
– Бекі, ти шо, приколюєшся з мене? Розуй очі. Побитій лахудрі бракує відосу…
– Не мкнись, мала, нормальний у тебе відос.
– Ага, нормальний… – Мармура під піжамою намацала здоровенний болючий синець. – А коли він приїде?
– Казав, що скоро. Там у них щось сталося. Він учора привіз на роботу приватного детектива, а тепер мусить відвезти його туди, де взяв. Бачиш, не тільки в тебе проблеми.
– Детектив? Як у серіалах.
– Ага.
– Конкретні в твого папахєна проблеми.
– Бандити напали чи щось таке. Він збирався як на пожежу, я не розпитувала. Приїде – розкаже, – Беконті вже втретє принюхалася до вмісту синього графинчика. – Оце мощне лекарство. Настояне на травах. Я тобі трошки до чаю наллю.
– Але трошки-трошки.
– Двадцять крапель – і все буде опочки… У-у, ти моя солоденька, – відставивши графинчик, Беконті нахилилась над Мармурою.
Мармура змусила себе підставити губи для поцілунку.
– Ти дай мені ще крему. Того, що вчора, – попросила вона.
– Болить?
– Болить.
– Пий чай, а я крем пошукаю, – голос Беконті долинав із дальньої кімнати. – Десь має бути ще одна банка. Бо у цій банці вже фігушки що лишилось… Може, тобі музичку увімкнути?
– Ні, не треба. Якщо не впадло, Бекі, відкрий Інтернет. Там мені на «контакти» один пацан мав щось скинути.
Вже за кілька хвилин намазана пахучим кремом Мармура сиділа за комп'ютером, Беконті заглядала через плече коханої до екрана, й обидві дівчини весело реготали з дурнуватих картинок, що їх один із Мармуриних залицяльників вивісив на її «стіні».
Відвізши Лавра, Корецький дістався додому лише по дванадцятій. Він не виспався. Вдруге на його життєвій стежці виник Костиганов, і вдруге поява цього усміхненого блондина змушувала Романа Олександровича підозрювати, що існують такі ігри, де його, досвідченого і битого птаха, елементарно грають «у темну». Він принципово вирішив не дзвонити Великому Майстру й не питати, чи знає той про нічну появу у Храмі таємничого брата Пітера.