– Чому?
– Ісламісти, Людочко, наробили би більшого рейваху. Зробили б гучні заяви. На крайняк, розмістили би щось в Інтернеті. А тут усе по-тихому. Прибігли, вкусили, втекли. Ні, це не аль-каєдівці… Усе?
– Практично все. Якщо не рахувати конкуруючих парамасонських і містичних таємних організацій. Є місцеві тамплієри, але вони з масонами ніби дружать. Відслідкована діяльність місцевого відгалуження американського «Ордену Храму», але це більше клуб для багатих буратін, аніж діюча таємна структура. Є такий собі «Орден Рожевої Зорі». Ці джентльмени страшенно зашифровані, їхні осередки є у Києві й Одесі. А головний центр, за інтернетівськими даними, десь у Лондоні. Практикують містичні ритуали. На Купала і на початку листопада виїжджають у Крим, на якусь їхню священну гору… Взагалі, Лаврику, по таких темах дуже мало інформації. І мотивації незрозумілі.
– Звісно, вони ж таємні, як-не-як… А якщо це скіни?
– Хіба що якась невідома група.
– Сатаністи?
– З тих пацанів на оперативному обліку МВС перебувають три підозрілі тусівки. Але всі нечисельні й не надто агресивні. Й до того ж далеко звідси. Луганськ, Харків, Рівне.
– Відстані та дистанції – це в нашій справі поняття відносні, котику… Про той «Опус», про скінів і сатаністів ти ще позбирай матеріалів, про всяк випадок. – Лавр підвівся, зібрав до теки схему «Периметра», перевірив зброю і підтягнув ремінці кобури, схованої під курткою. – Добре з тобою, Людочко-сонечко, але вже треба їхати. До хати пана Корецького ще півтораста кілометрів пиляти.
– Він керує їхньою безпекою?
– Хто?
– Той Корецький.
– Здається, що ні. Як на керівника масонської служби безпеки він надто цивільний.
– Він журналіст. Я читала його статті.
– Цікаві?
– Різні розслідування. Хто де і кому дав хабаря.
– Кажуть, за копання в гівні добре платять. – Лавр згадав автівку Корецького і додав: – Але, здається, не в цьому випадку… Бай-бай, сонечко!
– Якщо до вечора повернешся, ми могли би разом піти на каву, – дівчина хитро примружилась. – Кава з тебе.
– Авжеж з мене, – погодився Лавр. – Якщо повернусь до вечора. Що, по правді кажучи, вельми сумнівно.
– Вечір – в нашій справі – теж поняття відносне, – Людмила граційним рухом відкинула пасма волосся, які падали їй на очі. – Будеш повертатися, передзвони. Я чекатиму.
Розділ 12
Розділ 13
– Ісламісти, Людочко, наробили би більшого рейваху. Зробили б гучні заяви. На крайняк, розмістили би щось в Інтернеті. А тут усе по-тихому. Прибігли, вкусили, втекли. Ні, це не аль-каєдівці… Усе?
– Практично все. Якщо не рахувати конкуруючих парамасонських і містичних таємних організацій. Є місцеві тамплієри, але вони з масонами ніби дружать. Відслідкована діяльність місцевого відгалуження американського «Ордену Храму», але це більше клуб для багатих буратін, аніж діюча таємна структура. Є такий собі «Орден Рожевої Зорі». Ці джентльмени страшенно зашифровані, їхні осередки є у Києві й Одесі. А головний центр, за інтернетівськими даними, десь у Лондоні. Практикують містичні ритуали. На Купала і на початку листопада виїжджають у Крим, на якусь їхню священну гору… Взагалі, Лаврику, по таких темах дуже мало інформації. І мотивації незрозумілі.
– Звісно, вони ж таємні, як-не-як… А якщо це скіни?
– Хіба що якась невідома група.
– Сатаністи?
– З тих пацанів на оперативному обліку МВС перебувають три підозрілі тусівки. Але всі нечисельні й не надто агресивні. Й до того ж далеко звідси. Луганськ, Харків, Рівне.
– Відстані та дистанції – це в нашій справі поняття відносні, котику… Про той «Опус», про скінів і сатаністів ти ще позбирай матеріалів, про всяк випадок. – Лавр підвівся, зібрав до теки схему «Периметра», перевірив зброю і підтягнув ремінці кобури, схованої під курткою. – Добре з тобою, Людочко-сонечко, але вже треба їхати. До хати пана Корецького ще півтораста кілометрів пиляти.
– Він керує їхньою безпекою?
– Хто?
– Той Корецький.
– Здається, що ні. Як на керівника масонської служби безпеки він надто цивільний.
– Він журналіст. Я читала його статті.
– Цікаві?
– Різні розслідування. Хто де і кому дав хабаря.
– Кажуть, за копання в гівні добре платять. – Лавр згадав автівку Корецького і додав: – Але, здається, не в цьому випадку… Бай-бай, сонечко!
– Якщо до вечора повернешся, ми могли би разом піти на каву, – дівчина хитро примружилась. – Кава з тебе.
– Авжеж з мене, – погодився Лавр. – Якщо повернусь до вечора. Що, по правді кажучи, вельми сумнівно.
– Вечір – в нашій справі – теж поняття відносне, – Людмила граційним рухом відкинула пасма волосся, які падали їй на очі. – Будеш повертатися, передзвони. Я чекатиму.
Розділ 12
Перед приїздом Лавра Корецький планував ще годину-півтори поспати, але йому не дали. Спочатку подзвонили з редакції, потім з банку. Наостанку віддзвонився Великий Майстер, який побачив на своєму стільниковому ранковий виклик Романа Олександровича. Довелося детально розповісти про записку. Але про Мармурину знахідку журналіст жодним словом не обмовився. Коли дзвінки закінчилися, Корецький раптом згадав, де саме він бачив квітку, рельєфне зображення якої прикрашало торцевий зріз циліндра.
Він знайшов у домашній бібліотеці довідник «Все награды Второй мировой войны». На сто шістдесят сьомій сторінці відшукалось зображення німецького ордена «Tapferkeits– und Verdienst-auszeichnung»[10]. Стилізоване зображення лотоса, шість пелюстків якого загинались управо, немов у свастики, дизайнери НСДАП розташували в центрі восьмикінцевої орденської зірки. Довідник повідомляв, що в основу малюнка нагороди було покладено ідеї керівника орденської канцелярії Третього райху доктора Доеля, а остаточний варіант розробив імперський ювелір Ернст Ланг.
«Дивно, – подумав Корецький. – Нацистська символіка на футлярі кабалістичної таблиці. Цікаво, з якого давнього зображення партайгеносе Доель перемалював такий прикольний «гакенлотос»?»
Він повитягував з шафи усі довідники з європейської та східної сакральної символіки, розклав їх на дивані і на кріслах. Зображень лотосів знайшлося там чимало, але точного збігу з квіткою-свастикою серед них не було жодного.
Геральдичні вправи Корецького припинив дзвінок Лавра.
– Я вже у вашому дворі, – повідомив консультант з питань безпеки. – Нічого підозрілого не спостерігаю. На дахах суміжних будинків нікого не бачу. Здається, чисто.
– За двором можна дивитись з будинкових під'їздів, – не погодився журналіст. – Там на сходових майданчиках між поверхами є вікна, що виходять у двір.
– Зрозумів, зараз перевірю, – у слухавці тренькнуло.
«Перевіряй, хлопче, перевіряй», – Корецький і собі підійшов до вікна, відхилив гардину і подивився у двір. На дитячому майданчику самотня доглядальниця гойдала дитячу коляску. Біля протилежної дев'ятиповерхівки на ослінчиках примостилися старі жінки. Лавра він помітив не відразу. Той якраз заходив до крайнього під'їзду.
«А це що за нянька? – журналіст придивився до жінки з коляскою. – Щось я такої раніше у дворі не бачив. Молода, а на голові хустина якась дурнувата. Вона з села, чи що? І коляска така новенька, яскрава… Та ні, то бздури, хіба усіх тих няньок запам'ятаєш? То вже параноя починається…»
Лавр ретельно перевірив сходові майданчики. На одному з них він знайшов неповнолітніх закоханих з пивом і сигаретами. На іншому наркоман щось пояснював написам на стіні. При наближенні Лавра він натягнув на очі каптурець водолазки. Лавр різким рухом зісмикнув його з голови наркомана. Худе, ніби висмоктане обличчя, нерухомі очі. Лавр перевірив його руки. Чіткі сліди ін'єкцій, на зап'ястках – порізи і сліди опіків.
На останньому поверсі одного з під'їздів двері, що вели на горище і дах, зберегли сліди свіжого злому. Лавр вийняв з кобури «беретту» і рушив крутими сходами, намагаючись не наступати на рипливе сміття. До люка, що виводив на дах, була приставлена драбина, зварена з металевої арматури. Драбиною нещодавно користувались – на сходинках не було пилу. Лавр обережно висунувся з люка, оглянув дах. Біля парапету він побачив купу ганчір'я.
Підійшовши до парапету, він виглянув назовні. З цієї частини даху весь двір був немов на долоні. Вхід до під'їзду, де жили Корецькі, також проглядався ідеально, незважаючи на похилений бетонний дашок, встановлений над дверима.
«Ніштячна позиція для снайпера», – вирішив Лавр и копнув ногою купу ганчір'я. Раптом там щось дзенькнуло. Він розгріб шмаття: звідти вивалилася невелика тринога, зварена з металевих кутиків. На триногу невідомі умільці насадили патрон від дрельки.
«Універсальне кріплення, – хмикнув консультант з питань безпеки. – Дешево і практично. Але цього штатива призначено явно не для зброї, скоріше для якогось фіксованого оптичного приладу. Для відеокамери, наприклад».
Лавр ретельно перевірив рештки ганчір'я. Там знайшовся металевий ґудзик з американськими орлами і пластмасова баночка, від якої смерділо чимось хімічним і ядучим. І ґудзик і баночку Лавр запакував до пластикових пакетів. Потім він знову загорнув триногу у шмаття і перевірив решту даху. Нічого цікавого не побачив і рушив до люка.
Уже підходячи до люка, він відчув, що там, унизу, хтось є. Він не почув жодного звуку, але роки тренувань і оперативної роботи не минали дарма. Від люка линули невидимі, але відчутні «хвилі присутності». Так називав це демаскуюче явище інструктор, котрий колись учив Лавра, «як на землі не пропасти». Інструктор, серед іншого, був практикуючим містиком, дзен-буддистом і вмів розрізняти півсотні видів вітру за вологістю, запахами та нечутними мантрами, які ці вітри невблаганно навіювали.
Теперішні «хвилі присутності» були такими конкретними, що Лавру здалося, що локатори його підсвідомості потихеньку розжарюються від злості і бажання знищення. Ці злі бажання, немов шматки штормової піни, несли невідомі «хвилі». Там, у люці, причаївся не бомж і не злодюжка. Там чекав воїн, навчений вбивати. Навчений викликати з глибин свого єства штормові і бадьорі спалахи бойової «срібної» ненависті.
Лавр правою рукою міцно стиснув руків'я «беретти», а лівою тихо-тихо, намагаючись навіть не дихати, підняв з теплого руберойду товстий шматок штукатурки. Треба було кинути штукатурку до люка так, щоби жодним звуком не видати свого місцезнаходження. Тут Лавр згадав, що в лівій кишені його джинсів лежить зв'язка ключів з пультом центрального замка «прімери» і металевим брелком.
«Йопст! Воно ж усе почне дзенькати, коли я кидатиму», – схаменувся він.
«А може, й не дзенькатиме, – сказало щось в його голові голосом інструктора-містика. – Будь простішим, Грінченко. Будь простим, як Ван Сінмінь[11], який визначив: хто ретельно розжовує корені овочів, той вирішує будь-які питання».
Шматок штукатурки полетів до пащі люка за траєкторією, що своєю досконалістю потішила б навіть болільників НБА. І нічого не дзенькнуло. Одночасно Лавр притиснувся до руберойду, вже обома руками тримаючи «беретту» перед собою.
Але нічого не сталося. Не пролунали постріли. З люка не вискочив затягнутий у шкіру і кевлар терорист. Просто «хвилі присутності» раптом припинили свій примарний наступ. Невидимий супротивник відступив, не прийнявши бою. Відступив безгучно і швидко, наче визнав свою позицію ненадійною.
«Ань ду Ченьцан», – прошепотів Лавр гасло китайської стратегеми. Це була давня мудрість східних стратегів: «тайно виступити в Ченьцан», приховати істинні напрями свого відступу, задурити ворога простотою і однозначністю вчинків.
Він вичікував хвилин десять. Потім завібрував сотовий. Не відводячи прицілу, Лавр наблизив машинку до вуха.
– Ви де там пропали? – почув він голос Корецького.
– Перевіряю дах будинку номер сімнадцять корпус два.
– І що?
– Дещо знайшов.
– Що знайшли?
– Тут якісь піанєри обладнали собі штабік.
– Штабік?
– Спостережний пункт.
Корецький присвиснув.
– От і я кажу – абарзєлі еті піанєри. Рамси поплутали і страх патєрялі.
Лавр обережно підкрався до люка, заглянув у нього, все ще готовий натрапити на пастку. Але ворог щез. Шлях був вільним.
– І що робитимемо? – голос журналіста в мобілці став хриплуватим.
– Учити їх будемо, Романе Олександровичу. Основам кримінального права.
Вона зрозуміла, що він відкинувся на бильце крісла. «Чому він не увімкне світло?» – вона знала, що не спитає про це вголос. Так уже в них повелося – не вона визначала правила цієї гри.
– Так, – сказала вона. – Він був озброєним.
– Чим саме?
– Волиною… Я бачила в нього волину.
– Він знайшов штатив.
Вона не відповіла. Зрештою, це й не було запитання. Після довгого мовчання він підбив підсумок розбору польотів:
– Значить, вони почали контроперацію. Швидше, аніж ми сподівались.
– Ти ж базарив, що у нас все під контролем.
– Наш інформатор не може виходити на зв'язок кожного дня. Їх там усіх плотно контролюють. Але тепер навіть інформаторів не потрібно. Тепер усе ясно як божий день. Хтось із їхніх почав виявляти лягаву ініціативу.
– Я повинна була його вбити?
– Я такого не казав.
«Ти, фан фанич долбаний, мені взагалі нічого не кажеш. Тримаєш мене за мухтарку», – подумки визвірилась вона, а вголос перепитала:
– Все ніштяк?
– Він міг тебе вбити. Або поранити. Тоді б уся операція зірвалась. Ти мудра й обережна дівчина. Ти все вчинила правильно, Космічна Мавпо. Все-все.
– Нам маза потрібна.
– Ні, не потрібна. Ми все самі зробимо.
– Все через пічку ломиться… – вона не витримала панування тупого мороку і смикнула за шнурок торшера. – Проти нас страшні сили рогом стали.
Світло було несильним, алераптовим. Він прикрив долонею очі. Кинув до попільнички згаслу сигарету і сказав:
– Ми переможемо всі ті сили.
– Ті сили не по землі шлиндають.
– Ти стаєш містиком, Космічна Мавпо?
– Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо.
– Сонячне дупло? Сама придумала?
– Ні, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать.[12]
– Бачиш, яка ти розумна. Хто встоїть проти такої воїтельки?
– Ти мене заспокоюєш, свою вірну мухтарку, чи не так? – її істерика нарешті прорвалася назовні. – А насправді ти ж теж знаєш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаєш, знаєш?
– Йди до мене, – він дивився їй в очі.
– Ти не відповів.
– Знаю. Але найголовніше не це. Зовсім не це.
– А що? Що?
– Найголовніше, маленька, те, що ми разом.
– Надовго?
– Назавжди. Йди до мене.
Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті долоні її обличчя. Долоні пахли тютюном. Він наблизив свої губи до її перенісся і прошепотів:
– На-зав-жди.
Він знайшов у домашній бібліотеці довідник «Все награды Второй мировой войны». На сто шістдесят сьомій сторінці відшукалось зображення німецького ордена «Tapferkeits– und Verdienst-auszeichnung»[10]. Стилізоване зображення лотоса, шість пелюстків якого загинались управо, немов у свастики, дизайнери НСДАП розташували в центрі восьмикінцевої орденської зірки. Довідник повідомляв, що в основу малюнка нагороди було покладено ідеї керівника орденської канцелярії Третього райху доктора Доеля, а остаточний варіант розробив імперський ювелір Ернст Ланг.
«Дивно, – подумав Корецький. – Нацистська символіка на футлярі кабалістичної таблиці. Цікаво, з якого давнього зображення партайгеносе Доель перемалював такий прикольний «гакенлотос»?»
Він повитягував з шафи усі довідники з європейської та східної сакральної символіки, розклав їх на дивані і на кріслах. Зображень лотосів знайшлося там чимало, але точного збігу з квіткою-свастикою серед них не було жодного.
Геральдичні вправи Корецького припинив дзвінок Лавра.
– Я вже у вашому дворі, – повідомив консультант з питань безпеки. – Нічого підозрілого не спостерігаю. На дахах суміжних будинків нікого не бачу. Здається, чисто.
– За двором можна дивитись з будинкових під'їздів, – не погодився журналіст. – Там на сходових майданчиках між поверхами є вікна, що виходять у двір.
– Зрозумів, зараз перевірю, – у слухавці тренькнуло.
«Перевіряй, хлопче, перевіряй», – Корецький і собі підійшов до вікна, відхилив гардину і подивився у двір. На дитячому майданчику самотня доглядальниця гойдала дитячу коляску. Біля протилежної дев'ятиповерхівки на ослінчиках примостилися старі жінки. Лавра він помітив не відразу. Той якраз заходив до крайнього під'їзду.
«А це що за нянька? – журналіст придивився до жінки з коляскою. – Щось я такої раніше у дворі не бачив. Молода, а на голові хустина якась дурнувата. Вона з села, чи що? І коляска така новенька, яскрава… Та ні, то бздури, хіба усіх тих няньок запам'ятаєш? То вже параноя починається…»
Лавр ретельно перевірив сходові майданчики. На одному з них він знайшов неповнолітніх закоханих з пивом і сигаретами. На іншому наркоман щось пояснював написам на стіні. При наближенні Лавра він натягнув на очі каптурець водолазки. Лавр різким рухом зісмикнув його з голови наркомана. Худе, ніби висмоктане обличчя, нерухомі очі. Лавр перевірив його руки. Чіткі сліди ін'єкцій, на зап'ястках – порізи і сліди опіків.
На останньому поверсі одного з під'їздів двері, що вели на горище і дах, зберегли сліди свіжого злому. Лавр вийняв з кобури «беретту» і рушив крутими сходами, намагаючись не наступати на рипливе сміття. До люка, що виводив на дах, була приставлена драбина, зварена з металевої арматури. Драбиною нещодавно користувались – на сходинках не було пилу. Лавр обережно висунувся з люка, оглянув дах. Біля парапету він побачив купу ганчір'я.
Підійшовши до парапету, він виглянув назовні. З цієї частини даху весь двір був немов на долоні. Вхід до під'їзду, де жили Корецькі, також проглядався ідеально, незважаючи на похилений бетонний дашок, встановлений над дверима.
«Ніштячна позиція для снайпера», – вирішив Лавр и копнув ногою купу ганчір'я. Раптом там щось дзенькнуло. Він розгріб шмаття: звідти вивалилася невелика тринога, зварена з металевих кутиків. На триногу невідомі умільці насадили патрон від дрельки.
«Універсальне кріплення, – хмикнув консультант з питань безпеки. – Дешево і практично. Але цього штатива призначено явно не для зброї, скоріше для якогось фіксованого оптичного приладу. Для відеокамери, наприклад».
Лавр ретельно перевірив рештки ганчір'я. Там знайшовся металевий ґудзик з американськими орлами і пластмасова баночка, від якої смерділо чимось хімічним і ядучим. І ґудзик і баночку Лавр запакував до пластикових пакетів. Потім він знову загорнув триногу у шмаття і перевірив решту даху. Нічого цікавого не побачив і рушив до люка.
Уже підходячи до люка, він відчув, що там, унизу, хтось є. Він не почув жодного звуку, але роки тренувань і оперативної роботи не минали дарма. Від люка линули невидимі, але відчутні «хвилі присутності». Так називав це демаскуюче явище інструктор, котрий колись учив Лавра, «як на землі не пропасти». Інструктор, серед іншого, був практикуючим містиком, дзен-буддистом і вмів розрізняти півсотні видів вітру за вологістю, запахами та нечутними мантрами, які ці вітри невблаганно навіювали.
Теперішні «хвилі присутності» були такими конкретними, що Лавру здалося, що локатори його підсвідомості потихеньку розжарюються від злості і бажання знищення. Ці злі бажання, немов шматки штормової піни, несли невідомі «хвилі». Там, у люці, причаївся не бомж і не злодюжка. Там чекав воїн, навчений вбивати. Навчений викликати з глибин свого єства штормові і бадьорі спалахи бойової «срібної» ненависті.
Лавр правою рукою міцно стиснув руків'я «беретти», а лівою тихо-тихо, намагаючись навіть не дихати, підняв з теплого руберойду товстий шматок штукатурки. Треба було кинути штукатурку до люка так, щоби жодним звуком не видати свого місцезнаходження. Тут Лавр згадав, що в лівій кишені його джинсів лежить зв'язка ключів з пультом центрального замка «прімери» і металевим брелком.
«Йопст! Воно ж усе почне дзенькати, коли я кидатиму», – схаменувся він.
«А може, й не дзенькатиме, – сказало щось в його голові голосом інструктора-містика. – Будь простішим, Грінченко. Будь простим, як Ван Сінмінь[11], який визначив: хто ретельно розжовує корені овочів, той вирішує будь-які питання».
Шматок штукатурки полетів до пащі люка за траєкторією, що своєю досконалістю потішила б навіть болільників НБА. І нічого не дзенькнуло. Одночасно Лавр притиснувся до руберойду, вже обома руками тримаючи «беретту» перед собою.
Але нічого не сталося. Не пролунали постріли. З люка не вискочив затягнутий у шкіру і кевлар терорист. Просто «хвилі присутності» раптом припинили свій примарний наступ. Невидимий супротивник відступив, не прийнявши бою. Відступив безгучно і швидко, наче визнав свою позицію ненадійною.
«Ань ду Ченьцан», – прошепотів Лавр гасло китайської стратегеми. Це була давня мудрість східних стратегів: «тайно виступити в Ченьцан», приховати істинні напрями свого відступу, задурити ворога простотою і однозначністю вчинків.
Він вичікував хвилин десять. Потім завібрував сотовий. Не відводячи прицілу, Лавр наблизив машинку до вуха.
– Ви де там пропали? – почув він голос Корецького.
– Перевіряю дах будинку номер сімнадцять корпус два.
– І що?
– Дещо знайшов.
– Що знайшли?
– Тут якісь піанєри обладнали собі штабік.
– Штабік?
– Спостережний пункт.
Корецький присвиснув.
– От і я кажу – абарзєлі еті піанєри. Рамси поплутали і страх патєрялі.
Лавр обережно підкрався до люка, заглянув у нього, все ще готовий натрапити на пастку. Але ворог щез. Шлях був вільним.
– І що робитимемо? – голос журналіста в мобілці став хриплуватим.
– Учити їх будемо, Романе Олександровичу. Основам кримінального права.
* * *
– Ти його бачила? – у темряві на мить спалахнула запальничка. Потім червоний вогник відпливу глиб мороку.Вона зрозуміла, що він відкинувся на бильце крісла. «Чому він не увімкне світло?» – вона знала, що не спитає про це вголос. Так уже в них повелося – не вона визначала правила цієї гри.
– Так, – сказала вона. – Він був озброєним.
– Чим саме?
– Волиною… Я бачила в нього волину.
– Він знайшов штатив.
Вона не відповіла. Зрештою, це й не було запитання. Після довгого мовчання він підбив підсумок розбору польотів:
– Значить, вони почали контроперацію. Швидше, аніж ми сподівались.
– Ти ж базарив, що у нас все під контролем.
– Наш інформатор не може виходити на зв'язок кожного дня. Їх там усіх плотно контролюють. Але тепер навіть інформаторів не потрібно. Тепер усе ясно як божий день. Хтось із їхніх почав виявляти лягаву ініціативу.
– Я повинна була його вбити?
– Я такого не казав.
«Ти, фан фанич долбаний, мені взагалі нічого не кажеш. Тримаєш мене за мухтарку», – подумки визвірилась вона, а вголос перепитала:
– Все ніштяк?
– Він міг тебе вбити. Або поранити. Тоді б уся операція зірвалась. Ти мудра й обережна дівчина. Ти все вчинила правильно, Космічна Мавпо. Все-все.
– Нам маза потрібна.
– Ні, не потрібна. Ми все самі зробимо.
– Все через пічку ломиться… – вона не витримала панування тупого мороку і смикнула за шнурок торшера. – Проти нас страшні сили рогом стали.
Світло було несильним, алераптовим. Він прикрив долонею очі. Кинув до попільнички згаслу сигарету і сказав:
– Ми переможемо всі ті сили.
– Ті сили не по землі шлиндають.
– Ти стаєш містиком, Космічна Мавпо?
– Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо.
– Сонячне дупло? Сама придумала?
– Ні, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать.[12]
– Бачиш, яка ти розумна. Хто встоїть проти такої воїтельки?
– Ти мене заспокоюєш, свою вірну мухтарку, чи не так? – її істерика нарешті прорвалася назовні. – А насправді ти ж теж знаєш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаєш, знаєш?
– Йди до мене, – він дивився їй в очі.
– Ти не відповів.
– Знаю. Але найголовніше не це. Зовсім не це.
– А що? Що?
– Найголовніше, маленька, те, що ми разом.
– Надовго?
– Назавжди. Йди до мене.
Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті долоні її обличчя. Долоні пахли тютюном. Він наблизив свої губи до її перенісся і прошепотів:
– На-зав-жди.
Розділ 13
– Це моя Інна. Спадкоємиця, так би мовити, – Корецький підштовхнув доньку назустріч Лавру.
– Грінченко Лавр Станіславович, – консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажей, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало.
– Можете називати мене Беконті, – навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. – Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен.
«Стерво мале», – подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива.
– А тебе як називати?
– Мар… – почала дівчина, але виправилась: – Наталією називайте.
Беконті здивовано подивилась на подругу.
«Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга!» – казав її погляд.
«А мені пофіг, – подумала Мармура. – Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».
– Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? – Лавр підморгнув дівчині. – На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?
– Та ні, який ви там Бетмен… – Мармура шкодно шморгнула носом. – Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.
– Ну, ваащє! – ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. – Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!
– Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? – спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.
– Родичка, – буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. – Далека.
Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:
– Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.
– Без мене! – крикнула з кімнати Беконті.
Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.
– І де ж воно, таке місце? – запитав журналіст.
– У вашому Храмі.
– У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! – твердо виголосив Корецький. – Це місце закрите для сторонніх.
– Що за Храм? – у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.
– Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, – пригальмував доньку Роман Олександрович.
– Ага, у татка страшні тайни, – погодилась та. – Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.
– Краще б ти менше бачила, а більше вчилась.
– Я що, погано вчусь?
– Не заважай дорослим.
– А я, значить, малолетка. З горшка злізла, не?
– Не за-ва-жай, – у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість.
– Ну й фіг з вами, – на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» – означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію.
– Грінченко Лавр Станіславович, – консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажей, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало.
– Можете називати мене Беконті, – навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. – Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен.
«Стерво мале», – подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива.
– А тебе як називати?
– Мар… – почала дівчина, але виправилась: – Наталією називайте.
Беконті здивовано подивилась на подругу.
«Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга!» – казав її погляд.
«А мені пофіг, – подумала Мармура. – Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».
– Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? – Лавр підморгнув дівчині. – На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?
– Та ні, який ви там Бетмен… – Мармура шкодно шморгнула носом. – Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.
– Ну, ваащє! – ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. – Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!
– Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? – спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.
– Родичка, – буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. – Далека.
Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:
– Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.
– Без мене! – крикнула з кімнати Беконті.
Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.
– І де ж воно, таке місце? – запитав журналіст.
– У вашому Храмі.
– У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! – твердо виголосив Корецький. – Це місце закрите для сторонніх.
– Що за Храм? – у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.
– Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, – пригальмував доньку Роман Олександрович.
– Ага, у татка страшні тайни, – погодилась та. – Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.
– Краще б ти менше бачила, а більше вчилась.
– Я що, погано вчусь?
– Не заважай дорослим.
– А я, значить, малолетка. З горшка злізла, не?
– Не за-ва-жай, – у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість.
– Ну й фіг з вами, – на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» – означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента