Страница:
«Вони там усі в тридцять третьому градусі, великі боси. Владики і князі Королівського мистецтва. Нехай вирішують між собою, а ми люди маленькі. Мені наказали співпрацювати з барбосами із агентства, я й співпрацюю. А там подивимось. Незбагненною є воля Великого Геометра!»
Перед дверима квартири Корецьких був невеликий коридорчик, який сам Роман Олександрович називав «передбанником». Коридорчик захищали металеві двері з цифровим кодом і сейфовим замком. Він сам вмонтував ці двері у середині дев'яностих, коли в Україні за дивних обставин один за одним гинули журналісти. За давньою звичкою Корецький перевірив, чи немає біля дверей підозрілих предметів, набрав код, відчинив замок, зайшов до «передбанника». І відразу помітив білий клаптик паперу, приклеєний скотчем до квартирних дверей, теж металевих, але обтягнутих шкірозамінником.
Він уважно роздивився, чи не йдуть від папірця замасковані дроти, і лише тоді прочитав нашкрябані на ньому слова. Там було:
– Ти чому не питаєш, хто прийшов? – гримнув він на доньку, коли та відчинила двері. – Скільки тобі казати?
– Так ти ж відчинив перші двері, – здивувалася Беконті. – Коли дзвонять у перші двері, тоді я запитую…
– Оце бачиш? – Корецький тицьнув їй папірець. – Вони не дзвонили, вони відчинили і повісили оце на внутрішні двері. Бачиш? Добре, що не вдерлися до хати.
– Це ж ті, які ганяють за малою, – злякано прошепотіла донька. – Вони знайшли…
– Хто ганяє? За якою малою?
– Я зараз… – запевнила батька Беконті й гукнула до кімнати: – Мармушко, йди-но сюди!
– Добрий день, – сказала Мармура, боком вийшовши до коридору.
«Господи, і де Інна знаходить цих задрипанок? – подумки скривився Корецький. – Клаповуха, личко як у хом'ячка. Вже не малолетка, а жодних слідів породи. Ця нерозбірливість в Інни від матері».
– Покажи татові циліндр, – наказала Беконті. – Ті козли тебе попалили. Уночі записку на двері почепили, – вона тицьнула малій папірець. – Оцю. Погрожують.
«Капець», – подумала Мармура. Вона принесла циліндр, віддала його Корецькому і притулилася до стіни. Ноги її не тримали. Так страшно їй не було ніколи в житті.
«Значить, ці погрози не пов'язані з Храмом, – тим часом міркував Корецький. – Це якісь дитячі ігри, якісь циліндри. Слава Богу!»
Він розпорядився принести пляшку з розчинником. Беконті побігла на кухню і миттєво повернулася з пляшкою. За кілька хвилин циліндр було очищено від мастила і бруду. Тепер він нагадував старовинний снаряд. На торці виявилось рельєфне зображення шестипелюсткової квітки.
– Десь я таке бачив… – промурмотів Роман Олександрович.
Поки він уважно вивчав могильний артефакт, Мармура розповіла про свої пригоди. За інших обставин Корецький сприйняв би цю розповідь за фантазії збудженого дівчиська. Але записка на дверях (на внутрішніх дверях!) і циліндр, якого він тримав у руках, змушували журналіста дивитись на цвинтарні події іншим поглядом.
– Отже, як я зрозумів, ці люди добре треновані й озброєні? – запитав він, коли Мармура закінчила свою розповідь.
– Та ципа бігає як чорт, – підтвердила дівчина. – А той чувак її конкретно питав, чому вона не стріляла. Значить, було з чого стріляти.
– Значить, було, – погодився Корецький, намагаючись розкрутити циліндр.
Він щойно знайшов щось подібне на замаскований фігурним паском стик двох його половинок і вирішив, що могильну знахідку сконструйовано як пенал на різьбовому з'єднанні. Але, попри всі його зусилля, циліндр розкручуватись не хотів.
– Може, по ньому молотком постукати, – запропонувала Беконті, дивлячись, як від напруги обличчя батька вкривається червоними плямами.
– Давай постукаємо, – погодився той. – Я от все думаю: як це вони так швидко знайшли нашу квартиру? Твоя подруга каже, що вони загубили її слід у промзоні, а у нашому мікрорайоні півсотні багатоповерхівок, у кожній десятки, а в деяких і сотні квартир. Щоби тут зорієнтуватись, треба час…
– Може, Мармушка щось провтикала? – припустила Беконті. – Може, вони таки впали їй на хвіст?
– Якби справді впали, то не дали б сховатись у хаті, – заперечив Корецький, витягаючи з шафи молоток. – І ще одне: якщо вони відчинили перші двері, чому не змогли відчинити другі? Вірніше – чому не захотіли? Я так зрозумів, що ці могильщики – різкі хлоп'ята й тягнути кота за хвіст не звикли. Тут якась нестиковочка, дівчатка. Конкретна така нестиковочка.
Обстукавши циліндр молотком, Роман Олександрович знову взявся його розкручувати. Тепер справа рушила – пенал скрипнув, і його верхня половинка змістилася на чверть оберту. Корецький знову обстукав місце з'єднання і зрушив гвинтову конструкцію ще на півоберта. Циліндр виявився впертим охоронцем таємниць. Він чинив спротив майже годину, але врешті-решт відкрився. Усередині знайшовся шматок щільно складеного чи то паперу чи то пергаменту. Його обережно розгорнули, і пергамент розклався у кільце діаметром більш як півметра. Кільце було розкреслене концентричними колами з численними позначками і символами. На згинах позначки виблякли і стерлись. У деяких місцях були помітні невеличкі пропалини, сліди брудних пальців та воскові плями.
– Кабалістична таблиця. Або ж астрологічна. Стародавня, – визначив Корецький. – І нащось у вигляді кільця. Дивно…
– Напевно, її треба обертати навколо… чогось, – припустила Мармура.
– Можливо, – Роман Олександрович подивився на свої брудні долоні. – Але про це поміркуємо пізніше. Вам, красуні, буде таке завдання. Поки я прийматиму душ, приготуйте щось смачне і поживне. Останню добу я харчувався тільки сухим печивом.
Розділ 9
Розділ 10
Розділ 11
Перед дверима квартири Корецьких був невеликий коридорчик, який сам Роман Олександрович називав «передбанником». Коридорчик захищали металеві двері з цифровим кодом і сейфовим замком. Він сам вмонтував ці двері у середині дев'яностих, коли в Україні за дивних обставин один за одним гинули журналісти. За давньою звичкою Корецький перевірив, чи немає біля дверей підозрілих предметів, набрав код, відчинив замок, зайшов до «передбанника». І відразу помітив білий клаптик паперу, приклеєний скотчем до квартирних дверей, теж металевих, але обтягнутих шкірозамінником.
Він уважно роздивився, чи не йдуть від папірця замасковані дроти, і лише тоді прочитав нашкрябані на ньому слова. Там було:
Мир із тими, хто повертає вкраденеКорецький відірвав папірець і подзвонив у двері.
– Ти чому не питаєш, хто прийшов? – гримнув він на доньку, коли та відчинила двері. – Скільки тобі казати?
– Так ти ж відчинив перші двері, – здивувалася Беконті. – Коли дзвонять у перші двері, тоді я запитую…
– Оце бачиш? – Корецький тицьнув їй папірець. – Вони не дзвонили, вони відчинили і повісили оце на внутрішні двері. Бачиш? Добре, що не вдерлися до хати.
– Це ж ті, які ганяють за малою, – злякано прошепотіла донька. – Вони знайшли…
– Хто ганяє? За якою малою?
– Я зараз… – запевнила батька Беконті й гукнула до кімнати: – Мармушко, йди-но сюди!
– Добрий день, – сказала Мармура, боком вийшовши до коридору.
«Господи, і де Інна знаходить цих задрипанок? – подумки скривився Корецький. – Клаповуха, личко як у хом'ячка. Вже не малолетка, а жодних слідів породи. Ця нерозбірливість в Інни від матері».
– Покажи татові циліндр, – наказала Беконті. – Ті козли тебе попалили. Уночі записку на двері почепили, – вона тицьнула малій папірець. – Оцю. Погрожують.
«Капець», – подумала Мармура. Вона принесла циліндр, віддала його Корецькому і притулилася до стіни. Ноги її не тримали. Так страшно їй не було ніколи в житті.
«Значить, ці погрози не пов'язані з Храмом, – тим часом міркував Корецький. – Це якісь дитячі ігри, якісь циліндри. Слава Богу!»
Він розпорядився принести пляшку з розчинником. Беконті побігла на кухню і миттєво повернулася з пляшкою. За кілька хвилин циліндр було очищено від мастила і бруду. Тепер він нагадував старовинний снаряд. На торці виявилось рельєфне зображення шестипелюсткової квітки.
– Десь я таке бачив… – промурмотів Роман Олександрович.
Поки він уважно вивчав могильний артефакт, Мармура розповіла про свої пригоди. За інших обставин Корецький сприйняв би цю розповідь за фантазії збудженого дівчиська. Але записка на дверях (на внутрішніх дверях!) і циліндр, якого він тримав у руках, змушували журналіста дивитись на цвинтарні події іншим поглядом.
– Отже, як я зрозумів, ці люди добре треновані й озброєні? – запитав він, коли Мармура закінчила свою розповідь.
– Та ципа бігає як чорт, – підтвердила дівчина. – А той чувак її конкретно питав, чому вона не стріляла. Значить, було з чого стріляти.
– Значить, було, – погодився Корецький, намагаючись розкрутити циліндр.
Він щойно знайшов щось подібне на замаскований фігурним паском стик двох його половинок і вирішив, що могильну знахідку сконструйовано як пенал на різьбовому з'єднанні. Але, попри всі його зусилля, циліндр розкручуватись не хотів.
– Може, по ньому молотком постукати, – запропонувала Беконті, дивлячись, як від напруги обличчя батька вкривається червоними плямами.
– Давай постукаємо, – погодився той. – Я от все думаю: як це вони так швидко знайшли нашу квартиру? Твоя подруга каже, що вони загубили її слід у промзоні, а у нашому мікрорайоні півсотні багатоповерхівок, у кожній десятки, а в деяких і сотні квартир. Щоби тут зорієнтуватись, треба час…
– Може, Мармушка щось провтикала? – припустила Беконті. – Може, вони таки впали їй на хвіст?
– Якби справді впали, то не дали б сховатись у хаті, – заперечив Корецький, витягаючи з шафи молоток. – І ще одне: якщо вони відчинили перші двері, чому не змогли відчинити другі? Вірніше – чому не захотіли? Я так зрозумів, що ці могильщики – різкі хлоп'ята й тягнути кота за хвіст не звикли. Тут якась нестиковочка, дівчатка. Конкретна така нестиковочка.
Обстукавши циліндр молотком, Роман Олександрович знову взявся його розкручувати. Тепер справа рушила – пенал скрипнув, і його верхня половинка змістилася на чверть оберту. Корецький знову обстукав місце з'єднання і зрушив гвинтову конструкцію ще на півоберта. Циліндр виявився впертим охоронцем таємниць. Він чинив спротив майже годину, але врешті-решт відкрився. Усередині знайшовся шматок щільно складеного чи то паперу чи то пергаменту. Його обережно розгорнули, і пергамент розклався у кільце діаметром більш як півметра. Кільце було розкреслене концентричними колами з численними позначками і символами. На згинах позначки виблякли і стерлись. У деяких місцях були помітні невеличкі пропалини, сліди брудних пальців та воскові плями.
– Кабалістична таблиця. Або ж астрологічна. Стародавня, – визначив Корецький. – І нащось у вигляді кільця. Дивно…
– Напевно, її треба обертати навколо… чогось, – припустила Мармура.
– Можливо, – Роман Олександрович подивився на свої брудні долоні. – Але про це поміркуємо пізніше. Вам, красуні, буде таке завдання. Поки я прийматиму душ, приготуйте щось смачне і поживне. Останню добу я харчувався тільки сухим печивом.
Розділ 9
– А я й не казав, що це буде легке завдання, – шеф дивився на Лавра поверх окулярів. Коли товстун надягав окуляри, це свідчило, що агентство увійшло в справи, що потребували безпосереднього директорського контролю.
– Вони там шифровані і на страшних понтах, Іване Ваграновичу. Не признаються, що в будівлі сховані якісь цінності. Ну і те, що вони почали власне внутрішнє розслідування…
– Між іншим, наші вже пробили по базі цього твого Костиганова, – шеф дивився в ноут, де, як зрозумів Лавр, висвітилась «об'єктивка» на брата Пітера. – Він громадянин Словенії, в'їхав до України два тижні тому, раніше жив тут постійно, був одружений з громадянкою України, має з нею дитину. Розвівся у дві тисячі восьмому. По базі Інтерполу джентльмен не проходить, але до від'їзду мав зареєстровану нарізну зброю. Дозвіл на зброю дали, як я розумію, без належних підстав… От іще. Костиганов Пітер Венцелевич був співвласником приватного підприємства. Скажімо так, підприємства з поганою кредитною історією. Це ПП займалося розробкою та адаптацією програмного забезпечення. На початку кризи наш джентльмен вийшов з числа співвласників ПП, покривши свою частину боргів з продажу колекції раритетних мотоциклів. Отакої. Квартира у Києві, де живе колишня дружина, досі записана на нього… Ніяких компроматів. Позитивний заможний європеєць. Бізнесмен. Колекціонер.
– Мутний він.
– Це лише твоє суб'єктивне враження, Лавре Станіславовичу. І нічого, окрім враження. Якщо він тобі не заважатиме, можеш його просто ігнорувати. Не заморочуйся на їхніх темах. Веди свою лінію. Зараз ти напишеш їм рекомендації по охоронному обладнанню, а я спробую зв'язатися з ментами, які там на землі працюють. Раптом вони просікли щось підозріле. Може, з агентури їм щось крякнули… Кажеш, їх двоє було?
– У будівлі двоє. Чоловік і жінка. Стріляла жінка.
– Жінка-стрілець – це вже щось. Це, скажімо так, не дуже типово для блатних. Більш подібне до найманців, терористів. Треба подивитися за прецедентами і у нас, і у сусідів. А завтра матимемо експертизу по кулях. Іди працюй.
Лавр підвівся з крісла. Він уже відчиняв двері, коли знову зазвучав голос шефа:
– Більше нічого не хочеш мені сказати?
– Тільки суб'єктивні враження, Іване Ваграновичу.
– Ну?
– Мені здається, що напад був якийсь несправжній… Що це була імітація.
– Аргументи?
– Безглуздо все виглядає. Проникнення до будівлі занадто погано організоване, не врахована сигналізація. Один із нападників був повністю пасивним, не мав чітко поставленого завдання. Дивні нападники.
– Зрозуміло, – кивнув директор. – А мене, скажу тобі чесно, дивує синхроніка цього нападу. Зауважив по синхроніці, ні? Дивись: от, скажімо, сигналізація спрацювала, коли вони відчинили двері. Припустімо, мисливці почули сигнал, відразу озброїлись і прибігли до сходів. Скільки треба йти від гостьових кімнат до тих сходів?
– Хвилину… Ну, якщо швидко, то секунд із сорок.
– Це якби вони точно знали, що проникнення відбулося з боку технічного входу. Але вони знати про це не могли, бо щиток сигналізації, як ти зазначив у звіті, там встановлено на першому поверсі. Треба було спочатку добігти туди і подивитися. Зорієнтуватись їм було треба. Значить, разом на все – хвилини три. Ну, нехай не три, а дві або дві з половиною, якщо рушниці були біля них, а не у сейфі. А нападники що робили всі ці дві з половиною хвилини? Для професіоналів – море часу. А вони, так виходить, увесь цей час стояли біля дверей, у коридорі. Або вони клоуни, або… – директор різко відкинув важке тіло на бильце крісла; воно жалібно скрипнуло, немов нявкнуло придушене кошеня. – Ти не питав того графа, чи як його там, скільки часу минуло від тривоги до перестрілки?
– Ні.
– А шкода. Варто було б спитати.
– Я ж кажу, Іване Ваграновичу, імітація.
– Не виключено, – погодився шеф. – Тоді можна припустити, що комусь було потрібно, щоби тим Храмом зацікавились.
– Або ж для виправдання приїзду туди Костиганова.
– Й дався тобі той Костиганов, – зітхнув шеф. – Гаразд, будемо відпрацьовувати і таку версію. Усі версії будемо відпрацьовувати.
– Вони там шифровані і на страшних понтах, Іване Ваграновичу. Не признаються, що в будівлі сховані якісь цінності. Ну і те, що вони почали власне внутрішнє розслідування…
– Між іншим, наші вже пробили по базі цього твого Костиганова, – шеф дивився в ноут, де, як зрозумів Лавр, висвітилась «об'єктивка» на брата Пітера. – Він громадянин Словенії, в'їхав до України два тижні тому, раніше жив тут постійно, був одружений з громадянкою України, має з нею дитину. Розвівся у дві тисячі восьмому. По базі Інтерполу джентльмен не проходить, але до від'їзду мав зареєстровану нарізну зброю. Дозвіл на зброю дали, як я розумію, без належних підстав… От іще. Костиганов Пітер Венцелевич був співвласником приватного підприємства. Скажімо так, підприємства з поганою кредитною історією. Це ПП займалося розробкою та адаптацією програмного забезпечення. На початку кризи наш джентльмен вийшов з числа співвласників ПП, покривши свою частину боргів з продажу колекції раритетних мотоциклів. Отакої. Квартира у Києві, де живе колишня дружина, досі записана на нього… Ніяких компроматів. Позитивний заможний європеєць. Бізнесмен. Колекціонер.
– Мутний він.
– Це лише твоє суб'єктивне враження, Лавре Станіславовичу. І нічого, окрім враження. Якщо він тобі не заважатиме, можеш його просто ігнорувати. Не заморочуйся на їхніх темах. Веди свою лінію. Зараз ти напишеш їм рекомендації по охоронному обладнанню, а я спробую зв'язатися з ментами, які там на землі працюють. Раптом вони просікли щось підозріле. Може, з агентури їм щось крякнули… Кажеш, їх двоє було?
– У будівлі двоє. Чоловік і жінка. Стріляла жінка.
– Жінка-стрілець – це вже щось. Це, скажімо так, не дуже типово для блатних. Більш подібне до найманців, терористів. Треба подивитися за прецедентами і у нас, і у сусідів. А завтра матимемо експертизу по кулях. Іди працюй.
Лавр підвівся з крісла. Він уже відчиняв двері, коли знову зазвучав голос шефа:
– Більше нічого не хочеш мені сказати?
– Тільки суб'єктивні враження, Іване Ваграновичу.
– Ну?
– Мені здається, що напад був якийсь несправжній… Що це була імітація.
– Аргументи?
– Безглуздо все виглядає. Проникнення до будівлі занадто погано організоване, не врахована сигналізація. Один із нападників був повністю пасивним, не мав чітко поставленого завдання. Дивні нападники.
– Зрозуміло, – кивнув директор. – А мене, скажу тобі чесно, дивує синхроніка цього нападу. Зауважив по синхроніці, ні? Дивись: от, скажімо, сигналізація спрацювала, коли вони відчинили двері. Припустімо, мисливці почули сигнал, відразу озброїлись і прибігли до сходів. Скільки треба йти від гостьових кімнат до тих сходів?
– Хвилину… Ну, якщо швидко, то секунд із сорок.
– Це якби вони точно знали, що проникнення відбулося з боку технічного входу. Але вони знати про це не могли, бо щиток сигналізації, як ти зазначив у звіті, там встановлено на першому поверсі. Треба було спочатку добігти туди і подивитися. Зорієнтуватись їм було треба. Значить, разом на все – хвилини три. Ну, нехай не три, а дві або дві з половиною, якщо рушниці були біля них, а не у сейфі. А нападники що робили всі ці дві з половиною хвилини? Для професіоналів – море часу. А вони, так виходить, увесь цей час стояли біля дверей, у коридорі. Або вони клоуни, або… – директор різко відкинув важке тіло на бильце крісла; воно жалібно скрипнуло, немов нявкнуло придушене кошеня. – Ти не питав того графа, чи як його там, скільки часу минуло від тривоги до перестрілки?
– Ні.
– А шкода. Варто було б спитати.
– Я ж кажу, Іване Ваграновичу, імітація.
– Не виключено, – погодився шеф. – Тоді можна припустити, що комусь було потрібно, щоби тим Храмом зацікавились.
– Або ж для виправдання приїзду туди Костиганова.
– Й дався тобі той Костиганов, – зітхнув шеф. – Гаразд, будемо відпрацьовувати і таку версію. Усі версії будемо відпрацьовувати.
Розділ 10
– А це хіба можна продати? – спитала Беконті, із сумнівом розглядаючи пергаментне кільце.
– Якщо навколо цієї штуки такий кіпіш, значить, вона чогось варта, – висловила логічне припущення Мармура. Вона досмажила заправлену овочами яєчню і тепер шукала підставку під сковорідку, щоби виставити свій шедевр на обідній стіл.
Корецький саме вийшов із ванни. Під теплими водяними струменями він обміркував, що робитиме із цвинтарною знахідкою. Серед братів було кілька знавців Кабали, але найвизначнішим з них вважався одесит Барський. Його очікували у Храмі через дві доби, коли брати планували розпочати приготування до Святоіванівської роботи.[8]
«Запрошу Барського на вечерю до хати, накрию старому «поляну», – вирішив Роман Олександрович, принюхуючись до апетитних ароматів, що линули з кухні. – Нехай він подивиться на цю хреновину. А Грінченку треба розповісти про записку. Навіть якщо погрози – як поки що виглядає – і не пов'язані із Храмом, нехай агентство розбереться ще й з тими розкопувачами могил. Два в одному – дешево і сердито!»
– Що у нас так смачно пахне? – Корецький зайшов до кухні. Кожен його рух супроводжувався вітровим шелестінням атласного халату. – О, яка розкішна яєчня! До такої фундаментальної яєчні не завадило б трошки вина. Наша гостя вживає вино?
– Краще пива, – відповіла Мармура, але, побачивши, що подруга робить страшні очі, виправилась: – Якщо червоного, то можна.
– Тільки червоного! Найчервонішого! Але ти мене не видавай, – посміхнувся Мармурі журналіст. – Не хочу постраждати за споювання молодих дівчат.
– Я не шестьора.
– Вона – «тру», – підтвердила Беконті.
– Ну, якщо наша гостя справжня «тру», то ми відкоркуємо на її честь пляшку справжнього аквітанського мерло. – Корецький витягнув із бару оплетений бутиль з червоним сургучовим «капелюшком».
За годину вино розігріло компанію і розвіяло добру половину з тих страхів, що літали квартирою після приходу господаря. Беконті під столом терла своєю ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодію, перебираючи струни старенької гітари.
– А правда, що у вас крута волина? – запитала його Мармура, відбиваючи під столом чергові притискання Беконті.
– Пістолет? – перепитав Роман Олександрович. – Ну не дуже крутий, але є.
– Покажіть.
– Припини, – звела брови Беконті.
– Чого «припини»? Я хочу подивитись.
– Це зброя.
– Будеш мені пояснювати? Я втикаю, Бекі, не турбуйся.
– Дівчата, не сваріться, – Корецький відклав гітару. – Якщо наша чарівна гостя хоче подивитися на волину, ми покажемо їй волину. Hoy проблем.
– Шо, поняла, – Мармура показала Беконті язика.
Роман Олександрович приніс жовту кобуру з «Макаровим», витягнув пістолет, вийняв обойму, перевірив патронник і дав зброю Мармурі. Та зважила пістолет у руці, погладила чорний метал люфи:
– Поважаю.
– Тягне до зброї? – поцікавився Корецький.
– Ага.
– Мрієш бути кілершою?
– Ні, то для тупих.
– А ким?
– Не знаю, – дівчина обережно, немов живу істоту, поклала пістолет на стіл. – Я ще не вирішила. Я зараз ніде не вчусь. Думаю. А чому ви спитали про кілершу?
– Колись читав статистику, що в дев'яностих роках кожен шостий школяр у Києві мріяв здобути професію кілера.
– Так то було в дев'яностих, – Мармура презирливо вигнула губи. – Тоді бандитів поважали. Тоді одні лише бандити мали бабло і круті тачки. Але нафіг воно здалось, оте бабло, якщо тебе завтра десь на стрілці тупо завалять. Краще рішати питання і бути на фінансових потоках.
– Овва! – похитав головою Корецький. – Так ти у нас, виходить, грамотна дівчина.
– Та ні, я тіпа овца, – пирхнула Мармура. – Кіна надивилась і в кілерші зібралась. Щас.
– Вона за крутого заміж вийде, – вставила свої п'ять копійок Беконті.
– Я сама крутою буду, – сказала Мармура. – І, до речі, з отої шмати я хочу п'ятдесят відсотків.
– Її ще продати треба, – зауважив Корецький.
– Ну, ви ж дядька серйозний, маєте серед бізнюків різних наворочених корєфанів.
– Бізнюкі такими речами не цікавляться.
– Не цікавляться? Так це ж антикваріат. В антикваріат усі вкладають.
– Це дуже специфічний антикваріат.
– А так щоби я зрозуміла, сказати можете? – Очі Мармури, немов два буравчики, впилися в обличчя журналіста.
– Спробую. Розумієш, такими речами переважно цікавляться містики, маги. Це кабалістична таблиця. Річ, що належить до давнього секретного єврейського вчення.
– То які проблеми? Треба, значить, шукати єврейських бізнюків. Он у нас на районі Родерман торговий центр і два кабаки тримає.
– Родерман… – Корецький засміявся. – Я сумніваюсь, що Родерман за цю таблицю дасть більше двадцяти баксів.
– Треба йому показати, а там вже подивимось.
– Я планую показати її одному одеситу. Він людина знаюча.
– Коли?
– Післязавтра.
– Тоді я у вас тут поживу до післязавтра, харе?
– А батьки?
– Я мамі подзвоню. Бекі їй скаже, що ми по відику серіал дивимось. Сорок вісім серій.
– Боїшся тих розкопувачів?
– Само собою, шо боюсь. Без волини я голіма, – видала каламбур Мармура. – Але й ви б свою «кришу» підірвали. На всяк випадок. А то ті деградоси нас звідси викурять або постріляють. Може, в них і гранати є.
– Я викличу детектива.
– Краще кількох.
– Але ми не скажемо йому про циліндр.
– А як?.. – не зрозуміла Мармура.
– Ми скажемо, що погрози в записці пов'язані з тим, що сталося на моїй роботі. Тоді послуги детектива оплачуватиме фірма.
– А так можна?
– Всьо можна, єслі астарожно.
– Ввімкнути звук? – спитав один із добродіїв, кивнувши в бік телевізора.
– Не треба. Місце перевірене.
– Вам уже доповіли про останні події у Храмі?
– Що ти маєш на увазі під «останніми подіями»?
– Те, що Корецький привіз туди профана.
– Навіть у перевіреному місці, брате, не варто називати прізвищ.
– Вибачте, Суверене.
– Він привіз його за наказом Великого Майстра. Великий має право призначати незалежне розслідування. Тобто робити дурниці. Зрештою, ті, хто напав на Храм, розраховували саме на таку його реакцію. Вони добре поінформовані.
– А сенс?
– У них в охоронному агентстві є «кріт».
– Це припущення?
– Це логічний висновок.
– Той профан, якого привіз брат К.?
– Не обов'язково. Профан звітує керівникам своєї контори, відповідно, інформація про Храм, його охоронні системи та все інше потрапляє до рук «крота».
– Звідки вони знали, що Великий Майстер звернеться саме до цього агентства?
– Директор агентства – близький родич Великого Майстра. Чоловік його рідної сестри.
– Як усе просто… Отже, вони знають про Генератор.
– Братство ніколи не страждало від дефіциту зрадників.
– Але, Суверене, наскільки мені відомо, кількість тих, хто знає, обмежена. Дуже обмежена.
– Це правда. С припущення, що інформація могла потрапити до ворогів від хранителів попереднього покоління.
– Вороги так довго чекали?
– Можливо, в них не було замовника. Для таких операцій потрібний відповідний ресурс. Але можуть бути й інші пояснення. Наприклад, інформація знаходилась у банківському сейфі, доступ до якого спадкоємці померлого зрадника отримали лише після тривалої судової тяганини. Або щось подібне.
– Це лише припущення?
– Це версія тих, хто займається вирішенням проблеми.
– Я зрозумів. Але це питання потребує негайного прояснення.
– Над цим працюють.
Добродії надпили охолодженого вина з вузьких високих бокалів. У телевізорі футбол змінився рекламою. Смаглява дівчина вигинала тіло і блаженно примружувала очі, використовуючи шампунь лимонного кольору.
– Суверене, – той з добродив, який запитував, нащось стишив голос до шепоту, – старші брати казали мені, що у Храмі зберігається лише частина Генератора. Отже, інша частина перебуває у безпеці?
– Друга частина зберігалась у схованці. Учора наша людина перевірила ту схованку. І як ти гадаєш, брате, що вона там побачила?
– О Господи!
– Отож-бо й воно, брате.
– Якщо навколо цієї штуки такий кіпіш, значить, вона чогось варта, – висловила логічне припущення Мармура. Вона досмажила заправлену овочами яєчню і тепер шукала підставку під сковорідку, щоби виставити свій шедевр на обідній стіл.
Корецький саме вийшов із ванни. Під теплими водяними струменями він обміркував, що робитиме із цвинтарною знахідкою. Серед братів було кілька знавців Кабали, але найвизначнішим з них вважався одесит Барський. Його очікували у Храмі через дві доби, коли брати планували розпочати приготування до Святоіванівської роботи.[8]
«Запрошу Барського на вечерю до хати, накрию старому «поляну», – вирішив Роман Олександрович, принюхуючись до апетитних ароматів, що линули з кухні. – Нехай він подивиться на цю хреновину. А Грінченку треба розповісти про записку. Навіть якщо погрози – як поки що виглядає – і не пов'язані із Храмом, нехай агентство розбереться ще й з тими розкопувачами могил. Два в одному – дешево і сердито!»
– Що у нас так смачно пахне? – Корецький зайшов до кухні. Кожен його рух супроводжувався вітровим шелестінням атласного халату. – О, яка розкішна яєчня! До такої фундаментальної яєчні не завадило б трошки вина. Наша гостя вживає вино?
– Краще пива, – відповіла Мармура, але, побачивши, що подруга робить страшні очі, виправилась: – Якщо червоного, то можна.
– Тільки червоного! Найчервонішого! Але ти мене не видавай, – посміхнувся Мармурі журналіст. – Не хочу постраждати за споювання молодих дівчат.
– Я не шестьора.
– Вона – «тру», – підтвердила Беконті.
– Ну, якщо наша гостя справжня «тру», то ми відкоркуємо на її честь пляшку справжнього аквітанського мерло. – Корецький витягнув із бару оплетений бутиль з червоним сургучовим «капелюшком».
За годину вино розігріло компанію і розвіяло добру половину з тих страхів, що літали квартирою після приходу господаря. Беконті під столом терла своєю ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодію, перебираючи струни старенької гітари.
– А правда, що у вас крута волина? – запитала його Мармура, відбиваючи під столом чергові притискання Беконті.
– Пістолет? – перепитав Роман Олександрович. – Ну не дуже крутий, але є.
– Покажіть.
– Припини, – звела брови Беконті.
– Чого «припини»? Я хочу подивитись.
– Це зброя.
– Будеш мені пояснювати? Я втикаю, Бекі, не турбуйся.
– Дівчата, не сваріться, – Корецький відклав гітару. – Якщо наша чарівна гостя хоче подивитися на волину, ми покажемо їй волину. Hoy проблем.
– Шо, поняла, – Мармура показала Беконті язика.
Роман Олександрович приніс жовту кобуру з «Макаровим», витягнув пістолет, вийняв обойму, перевірив патронник і дав зброю Мармурі. Та зважила пістолет у руці, погладила чорний метал люфи:
– Поважаю.
– Тягне до зброї? – поцікавився Корецький.
– Ага.
– Мрієш бути кілершою?
– Ні, то для тупих.
– А ким?
– Не знаю, – дівчина обережно, немов живу істоту, поклала пістолет на стіл. – Я ще не вирішила. Я зараз ніде не вчусь. Думаю. А чому ви спитали про кілершу?
– Колись читав статистику, що в дев'яностих роках кожен шостий школяр у Києві мріяв здобути професію кілера.
– Так то було в дев'яностих, – Мармура презирливо вигнула губи. – Тоді бандитів поважали. Тоді одні лише бандити мали бабло і круті тачки. Але нафіг воно здалось, оте бабло, якщо тебе завтра десь на стрілці тупо завалять. Краще рішати питання і бути на фінансових потоках.
– Овва! – похитав головою Корецький. – Так ти у нас, виходить, грамотна дівчина.
– Та ні, я тіпа овца, – пирхнула Мармура. – Кіна надивилась і в кілерші зібралась. Щас.
– Вона за крутого заміж вийде, – вставила свої п'ять копійок Беконті.
– Я сама крутою буду, – сказала Мармура. – І, до речі, з отої шмати я хочу п'ятдесят відсотків.
– Її ще продати треба, – зауважив Корецький.
– Ну, ви ж дядька серйозний, маєте серед бізнюків різних наворочених корєфанів.
– Бізнюкі такими речами не цікавляться.
– Не цікавляться? Так це ж антикваріат. В антикваріат усі вкладають.
– Це дуже специфічний антикваріат.
– А так щоби я зрозуміла, сказати можете? – Очі Мармури, немов два буравчики, впилися в обличчя журналіста.
– Спробую. Розумієш, такими речами переважно цікавляться містики, маги. Це кабалістична таблиця. Річ, що належить до давнього секретного єврейського вчення.
– То які проблеми? Треба, значить, шукати єврейських бізнюків. Он у нас на районі Родерман торговий центр і два кабаки тримає.
– Родерман… – Корецький засміявся. – Я сумніваюсь, що Родерман за цю таблицю дасть більше двадцяти баксів.
– Треба йому показати, а там вже подивимось.
– Я планую показати її одному одеситу. Він людина знаюча.
– Коли?
– Післязавтра.
– Тоді я у вас тут поживу до післязавтра, харе?
– А батьки?
– Я мамі подзвоню. Бекі їй скаже, що ми по відику серіал дивимось. Сорок вісім серій.
– Боїшся тих розкопувачів?
– Само собою, шо боюсь. Без волини я голіма, – видала каламбур Мармура. – Але й ви б свою «кришу» підірвали. На всяк випадок. А то ті деградоси нас звідси викурять або постріляють. Може, в них і гранати є.
– Я викличу детектива.
– Краще кількох.
– Але ми не скажемо йому про циліндр.
– А як?.. – не зрозуміла Мармура.
– Ми скажемо, що погрози в записці пов'язані з тим, що сталося на моїй роботі. Тоді послуги детектива оплачуватиме фірма.
– А так можна?
– Всьо можна, єслі астарожно.
* * *
В окремому кабінеті респектабельного київського ресторану двоє добродив чекали на замовлені страви. На екрані плазмового телевізора форвард «Манчестера» намагався обійти рухливий ромб, складений з чотирьох гравців «Арсеналу».– Ввімкнути звук? – спитав один із добродіїв, кивнувши в бік телевізора.
– Не треба. Місце перевірене.
– Вам уже доповіли про останні події у Храмі?
– Що ти маєш на увазі під «останніми подіями»?
– Те, що Корецький привіз туди профана.
– Навіть у перевіреному місці, брате, не варто називати прізвищ.
– Вибачте, Суверене.
– Він привіз його за наказом Великого Майстра. Великий має право призначати незалежне розслідування. Тобто робити дурниці. Зрештою, ті, хто напав на Храм, розраховували саме на таку його реакцію. Вони добре поінформовані.
– А сенс?
– У них в охоронному агентстві є «кріт».
– Це припущення?
– Це логічний висновок.
– Той профан, якого привіз брат К.?
– Не обов'язково. Профан звітує керівникам своєї контори, відповідно, інформація про Храм, його охоронні системи та все інше потрапляє до рук «крота».
– Звідки вони знали, що Великий Майстер звернеться саме до цього агентства?
– Директор агентства – близький родич Великого Майстра. Чоловік його рідної сестри.
– Як усе просто… Отже, вони знають про Генератор.
– Братство ніколи не страждало від дефіциту зрадників.
– Але, Суверене, наскільки мені відомо, кількість тих, хто знає, обмежена. Дуже обмежена.
– Це правда. С припущення, що інформація могла потрапити до ворогів від хранителів попереднього покоління.
– Вороги так довго чекали?
– Можливо, в них не було замовника. Для таких операцій потрібний відповідний ресурс. Але можуть бути й інші пояснення. Наприклад, інформація знаходилась у банківському сейфі, доступ до якого спадкоємці померлого зрадника отримали лише після тривалої судової тяганини. Або щось подібне.
– Це лише припущення?
– Це версія тих, хто займається вирішенням проблеми.
– Я зрозумів. Але це питання потребує негайного прояснення.
– Над цим працюють.
Добродії надпили охолодженого вина з вузьких високих бокалів. У телевізорі футбол змінився рекламою. Смаглява дівчина вигинала тіло і блаженно примружувала очі, використовуючи шампунь лимонного кольору.
– Суверене, – той з добродив, який запитував, нащось стишив голос до шепоту, – старші брати казали мені, що у Храмі зберігається лише частина Генератора. Отже, інша частина перебуває у безпеці?
– Друга частина зберігалась у схованці. Учора наша людина перевірила ту схованку. І як ти гадаєш, брате, що вона там побачила?
– О Господи!
– Отож-бо й воно, брате.
Розділ 11
Дзвінок Корецького застав Лавра за роботою. Коли почав стрибати сотовий, він саме докреслював оптимальну схему розташування зовнішніх відеокамер на будівлі Храму.
– Записка на дверях? Погрози? – перепитав Грінченко. – А що вимагають? Ага. Добре, я зараз приїду, диктуйте адресу.
– Щось сталося? – запитала Людмила, молодий працівник відділу аналітики.
Вона щойно зайшла до кабінету тактичного підрозділа агентства, і солодкавий аромат вечірніх парфумів домішався до запахів копченої риби, кави і принтерного паперу.
– Представникові клієнта якусь записку на двері повісили, – відповів Лавр, фіксуючи адресу Корецького в записнику свого сотового. – Треба туди поїхати розібратись. А в тебе що новенького?
– Я промониторила бази даних за твоїм запитом. – Людмила поклала перед Лавром стос паперів і сіла за сусідній столик. – В Україні реально мало організацій з чіткою антимасонською спрямованістю. Значно менше, ніж у Росії і Польщі. Є, скажімо, зареєстроване національне відділення «Глобальної антимасонської ліги», але там сидять якісь незрозумілі творчі інтелігенти.
Фінансує їх агрофірма з Полтавщини. Тобто фінансує – це сильно сказано. Платить за офіс. Він розташований у житловому будинку на Дарниці. Уже третій рік вони анонсують, що роблять сайт, але так його і не зробили. Видають і продають на Петрівці антимасонські брошурки. Такі чорно-білі саморобні зшитки. Явно ліва публіка, без грошей і зв'язків. Навряд чи вони змогли б знайти Храм і організувати напад.
– Ясно. Хто ще?
– Побіжно заявляють про своє «антимасонство» кілька крайньо правих політичних угруповань, але вони також без жирного фінансування. І ці б, гадаю, не ризикнули. Вони під «конторою» ходять. Такий собі дрібний рекет з політичною мотивацією. Та й масони в їхніх списках на шістнадцятому місці.
– А може, це їх «контора» вмотивувала?
– Хіба що в них там дах поїхав. Це ж псування міжнародного іміджу і все таке… – Людмила крутнула стілець так, щоби Лавр міг бачити її довгі ноги. – Ще є кілька церковних братств. Це вже публіка більш серйозна і жирна, але, в цілому, теж щільно контрольована. За нашими даними, масони ефективно й плідно працюють практично зі всіма лідерами церковних конфесій. Щоправда, у них конфлікт з «Опус Деї».
– А це що за звір?
– Що за звір? – здивовано перепитала дівчина. – Ти що, Дена Брауна не читав?
– Вибач, котику, не читав. І не читатиму. Часу не маю для читання.
– Даю довідку. «Опус Деї» – впливовий католицький орден. Повна назва «Прелатура Святого Хреста і Opus Dei». Переклад назви: «Божа справа»[9]. Створений у минулому столітті в Іспанії. Точніше, у тисяча дев'ятсот двадцять восьмому році. Структури ордену динамічно розвиваються у всьому світі. Сьогодні він фактично виконує в католицькій церкві ті функції, які у сімнадцятому і вісімнадцятому століттях виконували єзуїти. Діяльність ордену таємна, членами можуть бути не тільки монахи, але й миряни. Існує два рівні втаємничення – зовнішній і внутрішній. Керівники внутрішнього кола носять звання «інскриптів» – записаних. Теперішний лідер ордену – Хав'єр Еццеварія Родрігес. Обіймає цю посаду з тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертого року. Вся діяльність «Опус Деї» суворо законспірована. Члени ордену борються з новітніми викликами…
– Нагадує масонерію.
– Так, на це постійно звертають увагу опоненти Ватикану з протестантського табору. А є ще цікавіше: на відміну від усіх інших католицьких орденів, «Опус Деї» підпорядковано не Конгрегації у справах Інститутів Посвяченого Життя, а Конгрегації у справах єпископів…
– Стоп. Що таке «конгрегація»?
– Щось типу міністерства в уряді Римського Папи.
– Ясно. Так у чому ж фішка підпорядкування іншому міністерству?
– Річ у тому, що саме Конгрегація у справах єпископів керує військовими ординарствами Католицької Церкви. У цій конгрегації є спеціальне бюро, яке координує військові церковні згромадження. Її очолює кардинал-префект, отже, орденом практично напряму керує сам Папа.
– Ага, зрозумів. Цей «Опус» – попівська «контора». Розвідка і контррозвідка.
– Ну, скажімо так, щось типу того. Але аналогія навряд чи доречна. Судячи з наявної інформації, у них з масонами боротьба, так би мовити, позиційна. Принаймні у базах даних немає ніяких прецедентів типу нападу на Храм.
– Немає прецедентів, кажеш? Котику, все залежить від рівня мотивації. Може, у тому Храмі наші хитрі масончики ховають щось дуже-дуже цінне?
– Може, – Людмила ще раз крутнулася на стільці. – Все може бути.
Погляд Лавра мимовільно потягнувся за її викрутасами. Дівчина знала, що козирно виглядає у всіх позиціях. Її густе довге волосся хвилясто спадало на атласні пластрони куцого піджачка, а тісна спідниця вигідно підкреслювала і вузьку талію, і розвинуті стегна. Коли вона відштовхнулась ногою, закручуючи крісло, виріз її спідниці заклично розсунувся, немов ніжки циркулів на масонських емблемах. Аналітик неквапно поправила спідницю. Блиснула пірамідка на масивному персні з білого металу. Цей блиск підкреслив граційну видовженість пальців і гелевих нігтів. На мить консультант з проблем безпеки побачив мереживні манжети дорогих панчох і матову смужку доглянутої шкіри. Він зітхнув і сказав:
– Давай далі.
– А самому що, впадлу прочитати? – дівчина кивнула на папери.
– Ти ж знаєш, я люблю тебе слухати. Ти в нас така ерудована. Книжки читаєш.
– Хтось мав їхати до представника клієнта.
– Представник почекає. Розказуй далі.
– Далі так далі, – з переможною посмішкою погодилась Людмила. – Я не виключаю, що напад могли організувати ісламські радикали з організацій типу «Хізб ут-Тахрір» або «Аль Каєди». У Туреччині було кілька терористичних нападів ісламістів на масонські ложі. Зокрема, років вісім тому вони підірвали ресторан у Стамбулі, де регулярно збирались турецькі масони. Якщо треба, я можу зібрати додаткову інформацію по цих терактах. Але наші доблесні правоохоронці клянуться страшними клятвами, що всі осередки ісламістів в Україні викриті і розгромлені. Що від дві тисячі восьмого навіть у Криму жодного озброєного ісламіста немає. Може, це з'явилась якась свіжа група? Як тобі така версія?
– Малоймовірно.
– Записка на дверях? Погрози? – перепитав Грінченко. – А що вимагають? Ага. Добре, я зараз приїду, диктуйте адресу.
– Щось сталося? – запитала Людмила, молодий працівник відділу аналітики.
Вона щойно зайшла до кабінету тактичного підрозділа агентства, і солодкавий аромат вечірніх парфумів домішався до запахів копченої риби, кави і принтерного паперу.
– Представникові клієнта якусь записку на двері повісили, – відповів Лавр, фіксуючи адресу Корецького в записнику свого сотового. – Треба туди поїхати розібратись. А в тебе що новенького?
– Я промониторила бази даних за твоїм запитом. – Людмила поклала перед Лавром стос паперів і сіла за сусідній столик. – В Україні реально мало організацій з чіткою антимасонською спрямованістю. Значно менше, ніж у Росії і Польщі. Є, скажімо, зареєстроване національне відділення «Глобальної антимасонської ліги», але там сидять якісь незрозумілі творчі інтелігенти.
Фінансує їх агрофірма з Полтавщини. Тобто фінансує – це сильно сказано. Платить за офіс. Він розташований у житловому будинку на Дарниці. Уже третій рік вони анонсують, що роблять сайт, але так його і не зробили. Видають і продають на Петрівці антимасонські брошурки. Такі чорно-білі саморобні зшитки. Явно ліва публіка, без грошей і зв'язків. Навряд чи вони змогли б знайти Храм і організувати напад.
– Ясно. Хто ще?
– Побіжно заявляють про своє «антимасонство» кілька крайньо правих політичних угруповань, але вони також без жирного фінансування. І ці б, гадаю, не ризикнули. Вони під «конторою» ходять. Такий собі дрібний рекет з політичною мотивацією. Та й масони в їхніх списках на шістнадцятому місці.
– А може, це їх «контора» вмотивувала?
– Хіба що в них там дах поїхав. Це ж псування міжнародного іміджу і все таке… – Людмила крутнула стілець так, щоби Лавр міг бачити її довгі ноги. – Ще є кілька церковних братств. Це вже публіка більш серйозна і жирна, але, в цілому, теж щільно контрольована. За нашими даними, масони ефективно й плідно працюють практично зі всіма лідерами церковних конфесій. Щоправда, у них конфлікт з «Опус Деї».
– А це що за звір?
– Що за звір? – здивовано перепитала дівчина. – Ти що, Дена Брауна не читав?
– Вибач, котику, не читав. І не читатиму. Часу не маю для читання.
– Даю довідку. «Опус Деї» – впливовий католицький орден. Повна назва «Прелатура Святого Хреста і Opus Dei». Переклад назви: «Божа справа»[9]. Створений у минулому столітті в Іспанії. Точніше, у тисяча дев'ятсот двадцять восьмому році. Структури ордену динамічно розвиваються у всьому світі. Сьогодні він фактично виконує в католицькій церкві ті функції, які у сімнадцятому і вісімнадцятому століттях виконували єзуїти. Діяльність ордену таємна, членами можуть бути не тільки монахи, але й миряни. Існує два рівні втаємничення – зовнішній і внутрішній. Керівники внутрішнього кола носять звання «інскриптів» – записаних. Теперішний лідер ордену – Хав'єр Еццеварія Родрігес. Обіймає цю посаду з тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертого року. Вся діяльність «Опус Деї» суворо законспірована. Члени ордену борються з новітніми викликами…
– Нагадує масонерію.
– Так, на це постійно звертають увагу опоненти Ватикану з протестантського табору. А є ще цікавіше: на відміну від усіх інших католицьких орденів, «Опус Деї» підпорядковано не Конгрегації у справах Інститутів Посвяченого Життя, а Конгрегації у справах єпископів…
– Стоп. Що таке «конгрегація»?
– Щось типу міністерства в уряді Римського Папи.
– Ясно. Так у чому ж фішка підпорядкування іншому міністерству?
– Річ у тому, що саме Конгрегація у справах єпископів керує військовими ординарствами Католицької Церкви. У цій конгрегації є спеціальне бюро, яке координує військові церковні згромадження. Її очолює кардинал-префект, отже, орденом практично напряму керує сам Папа.
– Ага, зрозумів. Цей «Опус» – попівська «контора». Розвідка і контррозвідка.
– Ну, скажімо так, щось типу того. Але аналогія навряд чи доречна. Судячи з наявної інформації, у них з масонами боротьба, так би мовити, позиційна. Принаймні у базах даних немає ніяких прецедентів типу нападу на Храм.
– Немає прецедентів, кажеш? Котику, все залежить від рівня мотивації. Може, у тому Храмі наші хитрі масончики ховають щось дуже-дуже цінне?
– Може, – Людмила ще раз крутнулася на стільці. – Все може бути.
Погляд Лавра мимовільно потягнувся за її викрутасами. Дівчина знала, що козирно виглядає у всіх позиціях. Її густе довге волосся хвилясто спадало на атласні пластрони куцого піджачка, а тісна спідниця вигідно підкреслювала і вузьку талію, і розвинуті стегна. Коли вона відштовхнулась ногою, закручуючи крісло, виріз її спідниці заклично розсунувся, немов ніжки циркулів на масонських емблемах. Аналітик неквапно поправила спідницю. Блиснула пірамідка на масивному персні з білого металу. Цей блиск підкреслив граційну видовженість пальців і гелевих нігтів. На мить консультант з проблем безпеки побачив мереживні манжети дорогих панчох і матову смужку доглянутої шкіри. Він зітхнув і сказав:
– Давай далі.
– А самому що, впадлу прочитати? – дівчина кивнула на папери.
– Ти ж знаєш, я люблю тебе слухати. Ти в нас така ерудована. Книжки читаєш.
– Хтось мав їхати до представника клієнта.
– Представник почекає. Розказуй далі.
– Далі так далі, – з переможною посмішкою погодилась Людмила. – Я не виключаю, що напад могли організувати ісламські радикали з організацій типу «Хізб ут-Тахрір» або «Аль Каєди». У Туреччині було кілька терористичних нападів ісламістів на масонські ложі. Зокрема, років вісім тому вони підірвали ресторан у Стамбулі, де регулярно збирались турецькі масони. Якщо треба, я можу зібрати додаткову інформацію по цих терактах. Але наші доблесні правоохоронці клянуться страшними клятвами, що всі осередки ісламістів в Україні викриті і розгромлені. Що від дві тисячі восьмого навіть у Криму жодного озброєного ісламіста немає. Може, це з'явилась якась свіжа група? Як тобі така версія?
– Малоймовірно.