Страница:
Він також усвідомлював свою рівночасну належність до кола одружених чоловіків, котрі давали такі ж клятви і вклякали на тому ж місці, де зараз стояв він. Кожен з них молився і випрошував благословення, здоров'я розуму й тіла, гарних синів, зростання платні і спадання лібідо. Кожен з них тисячі разів чув історію Сонячного Годинника, знав про трагічні обставини, за яких його було споруджено і про винятковість його магічної сили. Всі знали, як Брід, пра-пра-прабабця Сафрана, просила свого молодого чоловіка не йти працювати на млин, бо добре знала, що та споруда мала прокляту звичку забирати життя молодих чоловіків без попередження: Будь ласка, знайди іншу роботу або не працюй узагалі. Пообіцяй мені, що ти туди не підеш.
І всі знали, що чоловік з Колок відповів їй, поплескуючи її по животу, який навіть на сьомому місяці можна було приховати під просторою сукнею: Не будь дурненькою, Брід, Це ж вельми добра робота, я просто буду надзвичайно обережним, от і все.
І кожен наречений знав, як плакала Брід, як ховала напередодні його робочий одяг, як будила його вночі кожні кілька хвилин, щоби він був надто виснаженим і не йшов на заробітки, як відмовлялася готувати йому вранці каву і навіть намагалася йому наказувати.
Цеж і є любов, — думала вона, — хіба не так? Це коли ти помічаєш чиюсь відсутність і ненавидиш цю відсутність більше, ніж що інше? І коли це почуття сильніше навіть за любов до його присутності? Всі знали, як вона чекала на чоловіка з Колок щодня у вікні, як вивчила поверхню того вікна до найменших дрібниць: отут скло трохи розплавилося, тут втратило колір, а отут — не таке прозоре. Вона вивчила всі його тріщинки й ті бульбашки, що застигли в його товщі. Подібно до сліпої жінки, котра вчить мову на дотик, вона водила пальцями по склу і, подібно до сліпої жінки, котра вчить мову, почувалася звільненою. Рама вікна була стінами тієї в'язниці, за якою починалася її свобода. Вона любила все, що нагадувало їй про чекання на чоловіка з Колок, що свідчило про залежність всього її щастя від нього, любила бути, хоча їй завжди видавалося це відчуття кумедним, чиєюсь жінкою. Вона любила свій новий стан і те коло слів, які свідчили, що вона просто любить тепер щось більше, ніж свою попередню любов до ідеї любові, і ту вразливість, котра крокує поруч з кожним, хто живе у первинному реальному світі. Ну нарешті, — думала вона, — нарешті. Ще якби Янкель знав, яка я зараз щаслива.
Коли вона прокидалася вночі, плачучи з жаху через один зі своїх кошмарів, чоловік з Колок не спав разом із нею, розчісував руками її волосся, збирав її сльози в наперсточки, щоби вранці дати їх їй випити (єдиний спосіб зарадити собі зі смутком, — казав він, — це спожити його), більше того, коли очі її змикались і вона поверталася до сну, він далі переживав її безсоння. Воно переходило на нього, як передає свою енергію вдарена більярдна куля тій, котра до того була в спокої. Як тільки Брід впадала в депресію — а вона завжди перебувала в депресії — чоловік з Колок сідав поруч неї і говорив, доки не переконував, що все добре. Точно добре. Насправді. Але коли вона після того так-сяк продовжувала проживати свій день, він залишався сам по собі, паралізований незрозумілим горем, яке навіть не вмів назвати. Якщо ж Брід хворіла, то до кінця тижня хворим у ліжку опинявся і чоловік з Колок. А якщо їй ставало нудно від усвідомлення того, що вона знає надто багато мов, надто багато фактів і взагалі надто багато знає, аби бути щасливою, тоді чоловік з Колок проводив ніч за вивченням її книжок та її картин і наступного дня вже міг спромогтися на якусь подобу розмови, котра мала вдовольнити його молоду дружину.
Скажи, Брід, хіба ж це не дивно, що деякі математичні рівняння мають стільки всього з одного боку і зовсім мало — з іншого? Хіба ж це не захоплює! Це ж як і в житті!… О, Брід, зараз у тебе такий самий вираз обличчя, як у того дядька з малюнка, який грає на такому погнутому музичному інструменті… Брід, — казав він, вказуючи на Кастор, коли вони лежали, дивлячись у небо на поцинкованому даху свого будиночка, — бачиш, он там зірка. А он там — ще одна, — і він вказував на Полукс, — щодо цих я впевнений. І щодо он тих. Всі вони видаються мені дуже знайомими. А про інші я можу сказати хіба з сотою долею певності. Я їх не знаю.
Вона завжди бачила крізь нього, так наче він був ще одним вікном. Мала відчуття, що знає про нього все, що тільки можна знати, — тобто не те щоб він був простий, просто надавався до вивчення, як список покупок або звід статей в енциклопедії. У нього була родимка на третьому пальці лівої ноги. Він не міг мочитися, якщо хтось міг його почути. Він вважав огірки добрими, а мариновані огірочки просто надзвичайно смачними — настільки смачними, що навіть запитував, чи справді їх маринують зі звичайних огірків, які лише всього-на-всього добрі. Він не чув про Шекспіра, але Гамлет видавався йому знайомим. Він любив кохатися, входячи в неї ззаду. І вважав, що це настільки ж красиво, наскільки і приємно. Він ніколи нікого не цілував, крім своєї матері й самої Брід. Він пірнув за мішечком із золотом лише для того, щоби справити на неї враження. Він міг годинами дивитися у дзеркало, корчити гримаси, демонструвати мускули, підморгувати, усміхатися і морщитися. Він ніколи не бачив іншого мужчину голим, а тому не знав, чи нормальним є його тіло. Слово «метелик» заставляло його червоніти, хоча й він не знав чому. Поза Україною він ніде не був. Спершу він думав, що земля — це і є центр всесвіту, але далі йому вдалося вивчитися трохи краще. Фокусники ставали для нього ще цікавішими, коли він дізнавався про секрет їхніх трюків.
Ой, ти такий милий, чоловіченьку, — говорила вона, коли він приносив їй подарунки.
Просто хочу тобі подобатися.
Я знаю, — знов казала вона, — так і є.
Але ж багато чого я дати тобі не можу
Але багато що ти таки можеш мені дати.
Я не надто розумний…
Досить, — казала вона, — просто досить говорити. Найменше у світі їй хотілося, щоби чоловік з Колок був розумним. Вона знала, що це б усе зруйнувало, їй потрібен був лише хтось, за ким можна було б нудитися, кого можна було б торкати і говорити з ним, як з дитиною, з ким можна було б бути дитиною їй самій. Для всього цього він дуже добре підходив. Тому вона й кохала.
Це я не надто розумна, — казала вона.
Тупішої фрази, Брід, я ще ніколи не чув.
Оце точно, — і вона клала його руку собі на плече, і ховала своє обличчя на його грудях.
Ну, Брід, я ж намагаюся поговорити з тобою серйозно. Інколи мені здається, що те, що я хочу тобі сказати, — від початку неправильно.
І що ж ти тоді робиш?
Я не говорю нічого.
Ну бачиш, який ти в мене розумник, — говорила вона, щипаючи його нижче підборіддя.
Брід, — відводив він її руки, — ти ж мене серйозно не сприймаєш. Вона ще зручніше вмощувалася на його грудях і закривала очі, як кошеня. Слухай, я тут склав один список, — сказав він, забираючи руку з її плеча.
О, це прекрасно, любий.
А тобі не цікаво, що це за список?
Я подумала, що ти скажеш мені про нього, якщо захочеш, щоби мені було про це відомо. А як не захочеш — то значить це не моя справа. Хочеш, щоби я запитала?
Запитай.
Ну добре, що то за список, який ти так ховаєш від мене?
У цьому списку зазначено кількість розмов, котрі ми мали удвох, з того часу, як одружилися. Хочеш знати, скільки їх було?
Це й справді тобі так важливо?
У нас було лише шість розмов, Брід. Шість за три роки.
А оця рахується?
Ні, ти мене серйозно не сприймаєш.
Та звісно ж, сприймаю.
Ні, ти завжди зводиш все на жарти або перериваєш розмову ще до того, коли що-небудь може бути сказано.
Ой, мені шкода, що так виходить. Я цього ніколи не помічала. Але ти справді хочеш, щоби ми цим займалися. Ми ж і так увесь час говоримо.
Я не маю на увазі говорити, для мене важливо розмовляти. Це тоді, коли ми говоримо довше, ніж п'ять хвилин.
Тоді давай скажемо прямо. Ти говориш про говоріння? Чи ми розмовляємо про розмови? Як правильно?
Ми мали шість розмов. Я знаю, що це патетично, але я їх рахую. Все решта між нами — то були лише безвартісні слова. Ми говорили про огірки і про те, що я більше люблю їх маринованими. Ми говорили про те, що я червонію, коли почую те слово. Ми говорили про жалібницю Шанду й Пінчаса, і про те, що синці іноді сходять за день, а іноді за два. Ми говорили й говорили. Ми говорили про ніщо. Огірки, метелики, синці. Все це нічого не варте. Тоді скажи, а що варте? Хочеш, давай поговоримо про війну? А можливо, говоритимемо про літературу? Тільки скажи мені, що вважаєш вартісним, і ми одразу ж про це поговоримо. Бог? Давай поговоримо про Нього. Ти знову взялася за своє. А що я такого роблю? Ти мене не сприймаєш серйозно. Цей привілей ще треба заслужити. Я намагаюся.
То намагайся краще, — сказала вона й почала розстібати йому штани. Вона провела язиком по його шиї аж до щоки, висмикнула йому сорочку зі штанів, а далі стягнула їх зовсім і так припинила їх сьому розмову ще на самому її початку. Від нього їй потрібні були тільки міцні обійми і стогони. Шепоти. Запевнення. Обіцянки вірності і правдивості, які вона спонукала його давати знову і знову: що він ніколи не поцілує іншу жінку, що він ніколи навіть не подумає про іншу жінку, що він ніколи не залишить її саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
І ще раз.
Не буду.
Не будеш що?
Не буду залишати тебе саму.
Пройшла половина другого місяця його роботи, коли двоє чоловіків з млина постукали у двері її будинку, їй навіть не потрібно було питати, чого вони прийшли, — вона одразу ж осіла на підлогу.
Забирайтеся геть! — закричала вона на них, тручи руками килим, начебто це була ще одна мова після мови чекання у вікні.
Він навіть не відчув болю, — казали вони їй, — він узагалі нічого не відчув, справді. Однак від цього вона лише ще більше і ще сильніше плакала. Смерть це єдина річ у житті, яку ви мусите усвідомити, коли вона таки стається.
Зубчате колесо дискової пилки на подрібню-вачі зійшло з кріплень і полетіло приміщенням млина, відбиваючись від стін та дерев'яних крокв і жахаючи робітників, котрі відстрибували, шукаючи сховку. Чоловік з Колок, байдужий до переполоху, який піднявся довкола, саме їв канапку з сиром, сидячи на кількох мішках муки і думаючи про щось, що сказала про щось Брід, коли колесо відбилося від металевого прута (недбало полишеного одним із робітників млина, котрого пізніше заб'є блискавка) і, набувши досконало вертикальної траєкторії, вдарило його точно посередині голови. Він глянув угору, впустив канапку на підлогу — ще побачив, як світлі скибки хліба на мить зависли у повітрі, — і закрив очі.
Зоставте мене! — волала вона до чоловіків, котрі все ще мовчки стояли біля її дверей. — Ідіть геть!
Але ж нам було сказано…
Йдіть! — кричала вона, б'ючи себе в груди. — Забирайтеся!
Але наш господар сказали… .
Ах ви ж, байстрюччя! — вигукувала Брід. — Лишіть горе тим, кому гірко!
Ой, та він же не помер, — нагадався товстіший із прибулих.
Що?
Він не помер.
Він не помер? — перепитала вона, підіймаючи голову з підлоги.
Ні, — сказав інший. Зараз ним опікується лікар, втім, здається, є невелике ушкодження, яке виправити буде неможливо. Можете побачити його, якщо хочете. Правда, вигляд у нього не дуже. Ну так, трошки, але крові було небагато, хіба там з носа і з вух, та і на обличчі лезо лишило все більш-менш на своїх місцях.
Плачучи ще більше, ніж коли вона почула про уявну смерть чоловіка, Брід кинулася до чоловіків і вдарила кожного з них по носі з усією силою, на яку могла спромогтися її п'ятнадцятирічна рука.
Чоловік з Колок взагалі залишився фактично неушкодженим. Вже за кілька хвилин до нього повернулася свідомість, він встав і зміг сам іти, сам продефілював по заплутаних і брудних переходах лазарету лікаря (а за відсутності клієнтів постачальника провізії) Абрагама М.
Як тебе звати? — спитав лікар, міряючи діаметр колеса штангенциркулем.
Я — Чоловік з Колок.
Дуже добре, — сказав він, легенько торкаючи один із зубців колеса. — А ти пам'ятаєш, як звати твою жінку?
Звичайно — Брід, її звати Брід.
Добре, добре. Ти пам'ятаєш, що з тобою сталося?
У моїй голові застрягло колесо від циркулярної пилки.
Ум, прекрасно, — лікар продовжував вивчати зубці колеса. Воно нагадувало йому сонце о п'ятій годині вечора, коли воно сідає за горизонт, як саме колесо зайшло в голову чоловіка з Колок, — все це разом нагадувало доктору про обід — найулюбленішу справу його дня. Ви відчуваєте біль?
Знаєте, це щось інше. Не те щоби якийсь біль. Це щось таке, як туга за батьківщиною.
Ага, добре. Значить, туга за батьківщиною. А тепер спробуйте простежити очима за моїм пальцем. Ні, ні. За оцим пальцем… Дуже добре. А перейти зі мною через кімнату зможете?… Прекрасно.
І тут чоловік з Колок без жодної на те підстави зненацька грюкнув кулаком по столу й закричав: Ти, товстий засранцю!
Перепрошую? Що?
А що тільки що сталося?
Ви назвали мене засранцем.
Що справді?
Так і було.
Пробачте. Ви зовсім ніякий не засранець. Я дуже перепрошую.
Можливо, ви просто…
Але ж це правда! — знов заревів чоловік з Колок, — ти справжній пихатий засранець! Та ще й жирний, якщо я тільки не казав цього раніше.
Боюсь, що я не розу…
Я щось тільки що сказав? — чоловік з Колок обвів кімнату безумним поглядом.
Ви сказали, що я пихатий засранець.
Ви маєте мені повірити… Та ти ж глянь, який в тебе жирний тухес!… Пробачте, це сказав не я… Мені дуже шкода, але ти жирнотухесний засранець, я…
Ви сказали, що я маю жирний тухес?…
Ні!… Так!
Може, це через штани? Вони надто тісно облягають…
Твою жирну задницю!
Жирну задницю?
Так, жирну задницю!
Як ви думаєте, хто ви?
Ні!… Так!
Ану забирайтеся звідси!
Ні!… Так!
Так, циркулярка чи ні — вже немає значення, — сказав, спалахнувши, лікар, з шумом закрив папку й ринувся зі свого власного кабінету, гнівно топчучи підлогу кожним зі своїх важких кроків.
Так лікар-постачальник став першою жертвою дивного безумства чоловіка з Колок, єдиним симптомом якого залишалося колесо циркулярної пилки, котре глибоко засіло в його черепі строго перпендикулярно до лінії горизонту і мало залишатися в тому місці до кінця його життя.
Подружнє життя помалу входило у свою колію, після того як з ліжка зняли узголів'я, а в Брід народився перший з її трьох синів, однак чоловік з Колок змінився, і цього не можна було не визнати. Тепер той самий чоловік, який масажував її передчасно постарілі ноги, коли в сім'ї ще панував мир і спокій, який розтирав молоком, якщо більш нічого не було під руками, її обпалені сонцем плечі, який рахував пальчики на її ногах, бо вона це так любила, — тепер він за найменшої нагоди обзивав і лаяв її. Він починав шипіти, що грудинка недостатньо просмажена або що на комірці сорочки залишилося мило. Але Брід передбачала це й навіть ставилася до таких присікувань із замилуванням.
Брід, де мої довбані шкарпетки? Ти знов не кладеш їх на місце.
Я знаю, — відповідала вона, всередині себе підсміюючись над задирками та криками чоловіка. — Ти правий. Наступного разу так не робитиму.
Чому я, до задниці, ніяк не можу запам'ятати назву того гнутого музичного інструмента?!
То все через мене. Це моя вина.
З часом він ставав усе гіршим. Тепер його прокльони могло викликати навіть те, що бруд брудний. Надто вогка вода у ванні викликала в нього такий гнів, що він кричав на Брід, аж доки сусіди не зачиняли віконниць, щоби не чути їх сварки (прагнення дрібки миру і спокійного існування — це чи не єдині речі, котрі цінували всі жителі штетля). Менш ніж за рік після того трафунку на млині він почав бити її. Але вона казала до себе, що таке трапляється вкрай рідко. Раз чи двічі на тиждень. Не більше. Втім, якщо він був «не в настрої», то ставився до неї навіть краще, ніж чоловіки зазвичай ставляться до своїх дружин. Та і його настрої йому не належали. Це були настрої іншого чоловіка з Колок, того, що народився під металевими зубами в його мозку. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.
Ах ти ж шльондро, ти курво отруйна! — кричав той інший з піднятими на неї руками, а потім той справжній обіймав її так, як це було в першу їхню ніч.
Смердюча видра! — і бив її навідліг по щоці, а потім ніжно вів її, або вона його, до спальні.
Під час любощів він також міг обізвати її, чи вдарити, чи скинути її з ліжка на землю. Вона знову поверталася на ліжко, тулилася до нього, і вони знову починали там, де скінчили перед тим. І ніхто з них не знав, що йому спаде на думку зробити наступної миті.
Удвох вони обійшли всіх лікарів у шести містечках довкола Луцька — у самому Луцьку чоловік з Колок розбив носа самовпевненому молодому лікарю, котрий запропонував їм спати окремо, — і всі вони були певні, що зарадити можна, лише витягнувши колесо, що неодмінно призведе до смерті пацієнта.
Жінки штетля, спостерігаючи за стражданнями Брід, були щасливі. Навіть тепер, через шістнадцять років, вони пов'язували її появу з тією дірою в стіні, через яку жодна з них не могла її бачити, через яку не можна було її пізнати і виявити до неї материнське тепло, через яку вони всі вчилися її ненавидіти. Ширилися чутки, що чоловік б'є її, бо вона холодна в ліжку (подумайте, лише двоє дітей за три роки шлюбу!) і тому що вона не вміє належно вести господарку.
Якби я так порпалася в хаті, як ото вона, то мій би мені вже давно очі попідбивав!
Ви бачили, на що перетворилося їхнє подвір'я? Та то ж свинюшник!
А все-таки є правда на світі!
Чоловік з Колок ненавидів себе чи ту іншу свою частину. Часом вночі він міряв кроками кімнату, затято сперечаючись з тим іншим всередині себе, кленучи його з усього духу легенів, які вони ділили на двох, б'ючи себе в груди, де ті легені ховалися, або даючи ляпаси їхньому спільному з іншим обличчю. Після кількох нічних бійок, коли він серйозно побив Брід, чоловік з Колок вирішив (проти волі дружини), що лікар з розбитим носом правий: їм варто спати окремо.
Я не хочу.
Навіть нема про що говорити.
Тоді покинь мене взагалі. Так буде краще, ніж отак. Або забий мене. Це буде ще краще, ніж коли б ти пішов.
Ти смішна, Брід. Я ж всього-на-всього спатиму в іншій кімнаті.
Але кохання — це також кімната для двох, — сказала вона. — Так і є.
Але ми мусимо так зробити.
Ні, ми не мусимо так робити.
Мусимо.
Це допомогло рівно на кілька місяців. Вони провадили звичне денне життя, котре лише зрідка порушувалося його грубощами, а під вечір розходилися і йшли переодягатися та спати поодинці. Наступного ранку, за кавою з хлібом, вони переповідали одне одному свої сни і скаржилися на своє самотнє безсоння, їхній дочасний шлюб раніше такої можливості їм не давав: тепер вони вивчали одне одного спокійно, повільно, приглядаючись здаля. Тоді ж відбулися їхні сьома, восьма і дев'ята розмови. Чоловік з Колок ретельно намагався сказати те, що хотів, але в нього завжди все виходило неправильно. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.
Його стан все погіршувався. З часом він став сильно бити Брід кожного ранку, перед тим, як іти на роботу, — де він, на подив усім лікарям, умудрявся утримуватися від вибухів гніву — а потім і після повернення додому, перед тим, як сідав обідати. Бив її на кухні, перед усіма каструлями та сковорідками, у вітальні, перед обома їхніми дітьми, у їдальні, перед дзеркалом, у якому відображалися вони обоє. Вона ніколи не тікала від його ударів, вона приймала їх, підставляла під них своє тіло, бо була переконана, що синці — то насправді не знаки спалахів його тупої сили, а свідчення сили його кохання. Чоловік з Колок був ув'язнений у власному тілі — як любовне послання між товстими стінками пляшки, в якій його рядки не збліднуть і не зітруться, але ніхто їх і не прочитає, — він був приречений приносити біль тій, до котрої хотів би виявляти найбільшу ніжність.
До останнього дня у нього траплялися смуги просвітління, котрі тривали інколи по кілька днів.
Я дещо маю для тебе, — казав він Брід, ведучи її за руку через кухню в сад.
А що? — запитувала Брід, навіть не намагаючись триматися від нього на безпечній відстані. (Тоді взагалі не мали уявлення, що таке безпечна відстань. Все було або надто близько, або надто далеко.)
Я приготував тобі подарунок. На день народження.
А сьогодні мій день народження?
Ну так, сьогодні твій день народження. \ То мені вже сімнадцят ь?
Вісімнадцять.
І що ж то за несподіванка, яку ти приготував?
Якщо я скажу, то несподіванки не буде.
Я ненавиджу несподіванки, — казала Брід.
Зате я їх люблю.
Але ж подарунок для кого? Для мене чи для тебе?
Подарунок для тебе, — казав він. — А право зробити несподіванку я дарую собі.
А що як я тебе здивую і попрошу залишити подарунок у себе? Тоді несподіванка належатиме мені, а подарунок буде тобі.
Але ж ти ненавидиш несподіванки.
Та знаю. Ну то давай уже свій подарунок.
Він передав їй маленький пакуночок, загорнутий у блакитний пергамент і перев'язаний світло-блакитною стрічечкою.
Що це? — запитала вона.
Ми вже через це пройшли, — відповів він. — Це і є несподіванка. Розгортай.
Ні, — сказала вона, показуючи на обгортку, — що оце?
Що ти маєш на увазі? Це ж просто обгортка.
Вона впустила пакуночок і почала плакати. До того він ніколи не бачив, щоб вона плакала.
Ну що таке, Брід? Що сталося. Я хотів тебе потішити.
Вона затрясла головою. Плакати видавалося їй дивним.
Ну що, Брід?Що сталося?
Вона не плакала з того самого Трохимового дня п'ять років тому, коли її дорогою додому зі святкування перестрів божевільний поміщик Соф'ювка і зробив її жінкою.
Я тебе не кохаю, — сказала вона.
Що?
Я не кохаю тебе, — і вона відіпхнула його геть. Мені дуже прикро.
Брід, — сказав він, кладучи руку їй на плече.
Відчепися від мене! — закричала вона, скидаючи його руку. — Не торкайся мене! Я не хочу, щоби ти ще коли-небудь торкався до мене! — Вона відвернулася, і її вирвало на траву.
Вона побігла. Він намагався її наздогнати. Багато разів вона оббігла будинок, пробігала повз вхідні двері, покручену стежку, ворота за будинком, свинюшник подвір'я, бічний садочок і знову вхідні двері. Чоловік з Колок не відставав, однак хоча й був швидшим за неї, вирішив не наздоганяти її і не зачаюватися на одному із закрутів, з тим щоби зловити її на наступному колі. Отак вони й бігали коло за колом: вхідні двері, покручена стежка, свинюшник подвір'я, бічний садочок. Нарешті, коли пообіддя вже надягнуло вечірню сукню, Брід знеможено впала на траву в садку. Я стомилася.
Чоловік з Колок присів біля неї: Ти любила мене коли-небудь?
Вона відвернулася: Ні. Ніколи.
А я завжди тебе любив, — відповів він.
Тим гірше для тебе.
Та ти жахлива людина.
Я знаю, — відказала вона.
Я лише хочу, щоб ти знала, що я це знаю.
Ну і знай, що знаю.
Він провів їй рукою по щоці, начебто витираючи піт з її обличчя. Чи зможеш ти мене коли-небудь полюбити? Не думаю. Я тобі не підхожу? Не в тому справа. Це тому, що я мало знаю. Ні.
Тому що ти не можеш мене покохати.
Тому що я не можу тебе покохати.
Тоді він пішов у будинок.
Брід, моя пра-пра-пра-пра-прабабця, залишилася в саду одна. Вітер тріпотів листям і гнав хвилі по траві. Він торкався її обличчя, висушував піт на ньому і спонукав її плакати далі й далі. Вона відкрила пакуночок, який, насправді, увесь час залишався в неї в руках. Блакитна стрічка, блакитний обгортковий пергамент. Пляшечка духів. Напевне, він купив їх у Луцьку на тому тижні. Як мило з його боку. Вона побризкала трошки собі на зап'ястя. Запах був ледве вловним. Не надто різким. Що? — вона сказала це спершу в умі, а далі і вголос, — що? Опора зникла у неї під ногами, так начебто земну кулю нараз хтось спинив одним дотиком пальця. Як вона дійшла до такого життя, що сидить зараз отут? Як могло минути так багато всього — стільки миттєвостей, стільки людей і речей, бритв і подушок, годинників і похоронів — чого вона зовсім не помічала? Як сталося, що її життя жило само собою без неї?
Вона склала до коробки пляшечку з духами, блакитний обгортковий пергамент і таку ж стрічку й пішла до будинку. Чоловік з Колок перевернув на кухні все уверх дном. На підлозі були розсипані спеції. Погнуте срібло валялося на вкритих подряпинами кришках кухонних тумб. Шафки були позривані з петель, довкола був бруд і бите скло. Тут було стільки роботи: позбирати все й повикидати; а після збирання і викидання — порятувати все, що ще можна порятувати; а після рятування всього, що можна порятувати, — все те почистити; а після чищення — помити у теплій воді з милом; а після миття у теплій воді з милом — все повитирати; а після витирання лишалося ще щось; а після того щось — ще щось. Багато-багато дрібниць. Сотні і мільйони дрібниць. Здавалося, все у всесвіті потребувало її роботи. Вона розчистила на підлозі невелику місцину, сіла там і спробувала подумки скласти список необхідних дій.
І всі знали, що чоловік з Колок відповів їй, поплескуючи її по животу, який навіть на сьомому місяці можна було приховати під просторою сукнею: Не будь дурненькою, Брід, Це ж вельми добра робота, я просто буду надзвичайно обережним, от і все.
І кожен наречений знав, як плакала Брід, як ховала напередодні його робочий одяг, як будила його вночі кожні кілька хвилин, щоби він був надто виснаженим і не йшов на заробітки, як відмовлялася готувати йому вранці каву і навіть намагалася йому наказувати.
Цеж і є любов, — думала вона, — хіба не так? Це коли ти помічаєш чиюсь відсутність і ненавидиш цю відсутність більше, ніж що інше? І коли це почуття сильніше навіть за любов до його присутності? Всі знали, як вона чекала на чоловіка з Колок щодня у вікні, як вивчила поверхню того вікна до найменших дрібниць: отут скло трохи розплавилося, тут втратило колір, а отут — не таке прозоре. Вона вивчила всі його тріщинки й ті бульбашки, що застигли в його товщі. Подібно до сліпої жінки, котра вчить мову на дотик, вона водила пальцями по склу і, подібно до сліпої жінки, котра вчить мову, почувалася звільненою. Рама вікна була стінами тієї в'язниці, за якою починалася її свобода. Вона любила все, що нагадувало їй про чекання на чоловіка з Колок, що свідчило про залежність всього її щастя від нього, любила бути, хоча їй завжди видавалося це відчуття кумедним, чиєюсь жінкою. Вона любила свій новий стан і те коло слів, які свідчили, що вона просто любить тепер щось більше, ніж свою попередню любов до ідеї любові, і ту вразливість, котра крокує поруч з кожним, хто живе у первинному реальному світі. Ну нарешті, — думала вона, — нарешті. Ще якби Янкель знав, яка я зараз щаслива.
Коли вона прокидалася вночі, плачучи з жаху через один зі своїх кошмарів, чоловік з Колок не спав разом із нею, розчісував руками її волосся, збирав її сльози в наперсточки, щоби вранці дати їх їй випити (єдиний спосіб зарадити собі зі смутком, — казав він, — це спожити його), більше того, коли очі її змикались і вона поверталася до сну, він далі переживав її безсоння. Воно переходило на нього, як передає свою енергію вдарена більярдна куля тій, котра до того була в спокої. Як тільки Брід впадала в депресію — а вона завжди перебувала в депресії — чоловік з Колок сідав поруч неї і говорив, доки не переконував, що все добре. Точно добре. Насправді. Але коли вона після того так-сяк продовжувала проживати свій день, він залишався сам по собі, паралізований незрозумілим горем, яке навіть не вмів назвати. Якщо ж Брід хворіла, то до кінця тижня хворим у ліжку опинявся і чоловік з Колок. А якщо їй ставало нудно від усвідомлення того, що вона знає надто багато мов, надто багато фактів і взагалі надто багато знає, аби бути щасливою, тоді чоловік з Колок проводив ніч за вивченням її книжок та її картин і наступного дня вже міг спромогтися на якусь подобу розмови, котра мала вдовольнити його молоду дружину.
Скажи, Брід, хіба ж це не дивно, що деякі математичні рівняння мають стільки всього з одного боку і зовсім мало — з іншого? Хіба ж це не захоплює! Це ж як і в житті!… О, Брід, зараз у тебе такий самий вираз обличчя, як у того дядька з малюнка, який грає на такому погнутому музичному інструменті… Брід, — казав він, вказуючи на Кастор, коли вони лежали, дивлячись у небо на поцинкованому даху свого будиночка, — бачиш, он там зірка. А он там — ще одна, — і він вказував на Полукс, — щодо цих я впевнений. І щодо он тих. Всі вони видаються мені дуже знайомими. А про інші я можу сказати хіба з сотою долею певності. Я їх не знаю.
Вона завжди бачила крізь нього, так наче він був ще одним вікном. Мала відчуття, що знає про нього все, що тільки можна знати, — тобто не те щоб він був простий, просто надавався до вивчення, як список покупок або звід статей в енциклопедії. У нього була родимка на третьому пальці лівої ноги. Він не міг мочитися, якщо хтось міг його почути. Він вважав огірки добрими, а мариновані огірочки просто надзвичайно смачними — настільки смачними, що навіть запитував, чи справді їх маринують зі звичайних огірків, які лише всього-на-всього добрі. Він не чув про Шекспіра, але Гамлет видавався йому знайомим. Він любив кохатися, входячи в неї ззаду. І вважав, що це настільки ж красиво, наскільки і приємно. Він ніколи нікого не цілував, крім своєї матері й самої Брід. Він пірнув за мішечком із золотом лише для того, щоби справити на неї враження. Він міг годинами дивитися у дзеркало, корчити гримаси, демонструвати мускули, підморгувати, усміхатися і морщитися. Він ніколи не бачив іншого мужчину голим, а тому не знав, чи нормальним є його тіло. Слово «метелик» заставляло його червоніти, хоча й він не знав чому. Поза Україною він ніде не був. Спершу він думав, що земля — це і є центр всесвіту, але далі йому вдалося вивчитися трохи краще. Фокусники ставали для нього ще цікавішими, коли він дізнавався про секрет їхніх трюків.
Ой, ти такий милий, чоловіченьку, — говорила вона, коли він приносив їй подарунки.
Просто хочу тобі подобатися.
Я знаю, — знов казала вона, — так і є.
Але ж багато чого я дати тобі не можу
Але багато що ти таки можеш мені дати.
Я не надто розумний…
Досить, — казала вона, — просто досить говорити. Найменше у світі їй хотілося, щоби чоловік з Колок був розумним. Вона знала, що це б усе зруйнувало, їй потрібен був лише хтось, за ким можна було б нудитися, кого можна було б торкати і говорити з ним, як з дитиною, з ким можна було б бути дитиною їй самій. Для всього цього він дуже добре підходив. Тому вона й кохала.
Це я не надто розумна, — казала вона.
Тупішої фрази, Брід, я ще ніколи не чув.
Оце точно, — і вона клала його руку собі на плече, і ховала своє обличчя на його грудях.
Ну, Брід, я ж намагаюся поговорити з тобою серйозно. Інколи мені здається, що те, що я хочу тобі сказати, — від початку неправильно.
І що ж ти тоді робиш?
Я не говорю нічого.
Ну бачиш, який ти в мене розумник, — говорила вона, щипаючи його нижче підборіддя.
Брід, — відводив він її руки, — ти ж мене серйозно не сприймаєш. Вона ще зручніше вмощувалася на його грудях і закривала очі, як кошеня. Слухай, я тут склав один список, — сказав він, забираючи руку з її плеча.
О, це прекрасно, любий.
А тобі не цікаво, що це за список?
Я подумала, що ти скажеш мені про нього, якщо захочеш, щоби мені було про це відомо. А як не захочеш — то значить це не моя справа. Хочеш, щоби я запитала?
Запитай.
Ну добре, що то за список, який ти так ховаєш від мене?
У цьому списку зазначено кількість розмов, котрі ми мали удвох, з того часу, як одружилися. Хочеш знати, скільки їх було?
Це й справді тобі так важливо?
У нас було лише шість розмов, Брід. Шість за три роки.
А оця рахується?
Ні, ти мене серйозно не сприймаєш.
Та звісно ж, сприймаю.
Ні, ти завжди зводиш все на жарти або перериваєш розмову ще до того, коли що-небудь може бути сказано.
Ой, мені шкода, що так виходить. Я цього ніколи не помічала. Але ти справді хочеш, щоби ми цим займалися. Ми ж і так увесь час говоримо.
Я не маю на увазі говорити, для мене важливо розмовляти. Це тоді, коли ми говоримо довше, ніж п'ять хвилин.
Тоді давай скажемо прямо. Ти говориш про говоріння? Чи ми розмовляємо про розмови? Як правильно?
Ми мали шість розмов. Я знаю, що це патетично, але я їх рахую. Все решта між нами — то були лише безвартісні слова. Ми говорили про огірки і про те, що я більше люблю їх маринованими. Ми говорили про те, що я червонію, коли почую те слово. Ми говорили про жалібницю Шанду й Пінчаса, і про те, що синці іноді сходять за день, а іноді за два. Ми говорили й говорили. Ми говорили про ніщо. Огірки, метелики, синці. Все це нічого не варте. Тоді скажи, а що варте? Хочеш, давай поговоримо про війну? А можливо, говоритимемо про літературу? Тільки скажи мені, що вважаєш вартісним, і ми одразу ж про це поговоримо. Бог? Давай поговоримо про Нього. Ти знову взялася за своє. А що я такого роблю? Ти мене не сприймаєш серйозно. Цей привілей ще треба заслужити. Я намагаюся.
То намагайся краще, — сказала вона й почала розстібати йому штани. Вона провела язиком по його шиї аж до щоки, висмикнула йому сорочку зі штанів, а далі стягнула їх зовсім і так припинила їх сьому розмову ще на самому її початку. Від нього їй потрібні були тільки міцні обійми і стогони. Шепоти. Запевнення. Обіцянки вірності і правдивості, які вона спонукала його давати знову і знову: що він ніколи не поцілує іншу жінку, що він ніколи навіть не подумає про іншу жінку, що він ніколи не залишить її саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
І ще раз.
Не буду.
Не будеш що?
Не буду залишати тебе саму.
Пройшла половина другого місяця його роботи, коли двоє чоловіків з млина постукали у двері її будинку, їй навіть не потрібно було питати, чого вони прийшли, — вона одразу ж осіла на підлогу.
Забирайтеся геть! — закричала вона на них, тручи руками килим, начебто це була ще одна мова після мови чекання у вікні.
Він навіть не відчув болю, — казали вони їй, — він узагалі нічого не відчув, справді. Однак від цього вона лише ще більше і ще сильніше плакала. Смерть це єдина річ у житті, яку ви мусите усвідомити, коли вона таки стається.
Зубчате колесо дискової пилки на подрібню-вачі зійшло з кріплень і полетіло приміщенням млина, відбиваючись від стін та дерев'яних крокв і жахаючи робітників, котрі відстрибували, шукаючи сховку. Чоловік з Колок, байдужий до переполоху, який піднявся довкола, саме їв канапку з сиром, сидячи на кількох мішках муки і думаючи про щось, що сказала про щось Брід, коли колесо відбилося від металевого прута (недбало полишеного одним із робітників млина, котрого пізніше заб'є блискавка) і, набувши досконало вертикальної траєкторії, вдарило його точно посередині голови. Він глянув угору, впустив канапку на підлогу — ще побачив, як світлі скибки хліба на мить зависли у повітрі, — і закрив очі.
Зоставте мене! — волала вона до чоловіків, котрі все ще мовчки стояли біля її дверей. — Ідіть геть!
Але ж нам було сказано…
Йдіть! — кричала вона, б'ючи себе в груди. — Забирайтеся!
Але наш господар сказали… .
Ах ви ж, байстрюччя! — вигукувала Брід. — Лишіть горе тим, кому гірко!
Ой, та він же не помер, — нагадався товстіший із прибулих.
Що?
Він не помер.
Він не помер? — перепитала вона, підіймаючи голову з підлоги.
Ні, — сказав інший. Зараз ним опікується лікар, втім, здається, є невелике ушкодження, яке виправити буде неможливо. Можете побачити його, якщо хочете. Правда, вигляд у нього не дуже. Ну так, трошки, але крові було небагато, хіба там з носа і з вух, та і на обличчі лезо лишило все більш-менш на своїх місцях.
Плачучи ще більше, ніж коли вона почула про уявну смерть чоловіка, Брід кинулася до чоловіків і вдарила кожного з них по носі з усією силою, на яку могла спромогтися її п'ятнадцятирічна рука.
Чоловік з Колок взагалі залишився фактично неушкодженим. Вже за кілька хвилин до нього повернулася свідомість, він встав і зміг сам іти, сам продефілював по заплутаних і брудних переходах лазарету лікаря (а за відсутності клієнтів постачальника провізії) Абрагама М.
Як тебе звати? — спитав лікар, міряючи діаметр колеса штангенциркулем.
Я — Чоловік з Колок.
Дуже добре, — сказав він, легенько торкаючи один із зубців колеса. — А ти пам'ятаєш, як звати твою жінку?
Звичайно — Брід, її звати Брід.
Добре, добре. Ти пам'ятаєш, що з тобою сталося?
У моїй голові застрягло колесо від циркулярної пилки.
Ум, прекрасно, — лікар продовжував вивчати зубці колеса. Воно нагадувало йому сонце о п'ятій годині вечора, коли воно сідає за горизонт, як саме колесо зайшло в голову чоловіка з Колок, — все це разом нагадувало доктору про обід — найулюбленішу справу його дня. Ви відчуваєте біль?
Знаєте, це щось інше. Не те щоби якийсь біль. Це щось таке, як туга за батьківщиною.
Ага, добре. Значить, туга за батьківщиною. А тепер спробуйте простежити очима за моїм пальцем. Ні, ні. За оцим пальцем… Дуже добре. А перейти зі мною через кімнату зможете?… Прекрасно.
І тут чоловік з Колок без жодної на те підстави зненацька грюкнув кулаком по столу й закричав: Ти, товстий засранцю!
Перепрошую? Що?
А що тільки що сталося?
Ви назвали мене засранцем.
Що справді?
Так і було.
Пробачте. Ви зовсім ніякий не засранець. Я дуже перепрошую.
Можливо, ви просто…
Але ж це правда! — знов заревів чоловік з Колок, — ти справжній пихатий засранець! Та ще й жирний, якщо я тільки не казав цього раніше.
Боюсь, що я не розу…
Я щось тільки що сказав? — чоловік з Колок обвів кімнату безумним поглядом.
Ви сказали, що я пихатий засранець.
Ви маєте мені повірити… Та ти ж глянь, який в тебе жирний тухес!… Пробачте, це сказав не я… Мені дуже шкода, але ти жирнотухесний засранець, я…
Ви сказали, що я маю жирний тухес?…
Ні!… Так!
Може, це через штани? Вони надто тісно облягають…
Твою жирну задницю!
Жирну задницю?
Так, жирну задницю!
Як ви думаєте, хто ви?
Ні!… Так!
Ану забирайтеся звідси!
Ні!… Так!
Так, циркулярка чи ні — вже немає значення, — сказав, спалахнувши, лікар, з шумом закрив папку й ринувся зі свого власного кабінету, гнівно топчучи підлогу кожним зі своїх важких кроків.
Так лікар-постачальник став першою жертвою дивного безумства чоловіка з Колок, єдиним симптомом якого залишалося колесо циркулярної пилки, котре глибоко засіло в його черепі строго перпендикулярно до лінії горизонту і мало залишатися в тому місці до кінця його життя.
Подружнє життя помалу входило у свою колію, після того як з ліжка зняли узголів'я, а в Брід народився перший з її трьох синів, однак чоловік з Колок змінився, і цього не можна було не визнати. Тепер той самий чоловік, який масажував її передчасно постарілі ноги, коли в сім'ї ще панував мир і спокій, який розтирав молоком, якщо більш нічого не було під руками, її обпалені сонцем плечі, який рахував пальчики на її ногах, бо вона це так любила, — тепер він за найменшої нагоди обзивав і лаяв її. Він починав шипіти, що грудинка недостатньо просмажена або що на комірці сорочки залишилося мило. Але Брід передбачала це й навіть ставилася до таких присікувань із замилуванням.
Брід, де мої довбані шкарпетки? Ти знов не кладеш їх на місце.
Я знаю, — відповідала вона, всередині себе підсміюючись над задирками та криками чоловіка. — Ти правий. Наступного разу так не робитиму.
Чому я, до задниці, ніяк не можу запам'ятати назву того гнутого музичного інструмента?!
То все через мене. Це моя вина.
З часом він ставав усе гіршим. Тепер його прокльони могло викликати навіть те, що бруд брудний. Надто вогка вода у ванні викликала в нього такий гнів, що він кричав на Брід, аж доки сусіди не зачиняли віконниць, щоби не чути їх сварки (прагнення дрібки миру і спокійного існування — це чи не єдині речі, котрі цінували всі жителі штетля). Менш ніж за рік після того трафунку на млині він почав бити її. Але вона казала до себе, що таке трапляється вкрай рідко. Раз чи двічі на тиждень. Не більше. Втім, якщо він був «не в настрої», то ставився до неї навіть краще, ніж чоловіки зазвичай ставляться до своїх дружин. Та і його настрої йому не належали. Це були настрої іншого чоловіка з Колок, того, що народився під металевими зубами в його мозку. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.
Ах ти ж шльондро, ти курво отруйна! — кричав той інший з піднятими на неї руками, а потім той справжній обіймав її так, як це було в першу їхню ніч.
Смердюча видра! — і бив її навідліг по щоці, а потім ніжно вів її, або вона його, до спальні.
Під час любощів він також міг обізвати її, чи вдарити, чи скинути її з ліжка на землю. Вона знову поверталася на ліжко, тулилася до нього, і вони знову починали там, де скінчили перед тим. І ніхто з них не знав, що йому спаде на думку зробити наступної миті.
Удвох вони обійшли всіх лікарів у шести містечках довкола Луцька — у самому Луцьку чоловік з Колок розбив носа самовпевненому молодому лікарю, котрий запропонував їм спати окремо, — і всі вони були певні, що зарадити можна, лише витягнувши колесо, що неодмінно призведе до смерті пацієнта.
Жінки штетля, спостерігаючи за стражданнями Брід, були щасливі. Навіть тепер, через шістнадцять років, вони пов'язували її появу з тією дірою в стіні, через яку жодна з них не могла її бачити, через яку не можна було її пізнати і виявити до неї материнське тепло, через яку вони всі вчилися її ненавидіти. Ширилися чутки, що чоловік б'є її, бо вона холодна в ліжку (подумайте, лише двоє дітей за три роки шлюбу!) і тому що вона не вміє належно вести господарку.
Якби я так порпалася в хаті, як ото вона, то мій би мені вже давно очі попідбивав!
Ви бачили, на що перетворилося їхнє подвір'я? Та то ж свинюшник!
А все-таки є правда на світі!
Чоловік з Колок ненавидів себе чи ту іншу свою частину. Часом вночі він міряв кроками кімнату, затято сперечаючись з тим іншим всередині себе, кленучи його з усього духу легенів, які вони ділили на двох, б'ючи себе в груди, де ті легені ховалися, або даючи ляпаси їхньому спільному з іншим обличчю. Після кількох нічних бійок, коли він серйозно побив Брід, чоловік з Колок вирішив (проти волі дружини), що лікар з розбитим носом правий: їм варто спати окремо.
Я не хочу.
Навіть нема про що говорити.
Тоді покинь мене взагалі. Так буде краще, ніж отак. Або забий мене. Це буде ще краще, ніж коли б ти пішов.
Ти смішна, Брід. Я ж всього-на-всього спатиму в іншій кімнаті.
Але кохання — це також кімната для двох, — сказала вона. — Так і є.
Але ми мусимо так зробити.
Ні, ми не мусимо так робити.
Мусимо.
Це допомогло рівно на кілька місяців. Вони провадили звичне денне життя, котре лише зрідка порушувалося його грубощами, а під вечір розходилися і йшли переодягатися та спати поодинці. Наступного ранку, за кавою з хлібом, вони переповідали одне одному свої сни і скаржилися на своє самотнє безсоння, їхній дочасний шлюб раніше такої можливості їм не давав: тепер вони вивчали одне одного спокійно, повільно, приглядаючись здаля. Тоді ж відбулися їхні сьома, восьма і дев'ята розмови. Чоловік з Колок ретельно намагався сказати те, що хотів, але в нього завжди все виходило неправильно. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.
Його стан все погіршувався. З часом він став сильно бити Брід кожного ранку, перед тим, як іти на роботу, — де він, на подив усім лікарям, умудрявся утримуватися від вибухів гніву — а потім і після повернення додому, перед тим, як сідав обідати. Бив її на кухні, перед усіма каструлями та сковорідками, у вітальні, перед обома їхніми дітьми, у їдальні, перед дзеркалом, у якому відображалися вони обоє. Вона ніколи не тікала від його ударів, вона приймала їх, підставляла під них своє тіло, бо була переконана, що синці — то насправді не знаки спалахів його тупої сили, а свідчення сили його кохання. Чоловік з Колок був ув'язнений у власному тілі — як любовне послання між товстими стінками пляшки, в якій його рядки не збліднуть і не зітруться, але ніхто їх і не прочитає, — він був приречений приносити біль тій, до котрої хотів би виявляти найбільшу ніжність.
До останнього дня у нього траплялися смуги просвітління, котрі тривали інколи по кілька днів.
Я дещо маю для тебе, — казав він Брід, ведучи її за руку через кухню в сад.
А що? — запитувала Брід, навіть не намагаючись триматися від нього на безпечній відстані. (Тоді взагалі не мали уявлення, що таке безпечна відстань. Все було або надто близько, або надто далеко.)
Я приготував тобі подарунок. На день народження.
А сьогодні мій день народження?
Ну так, сьогодні твій день народження. \ То мені вже сімнадцят ь?
Вісімнадцять.
І що ж то за несподіванка, яку ти приготував?
Якщо я скажу, то несподіванки не буде.
Я ненавиджу несподіванки, — казала Брід.
Зате я їх люблю.
Але ж подарунок для кого? Для мене чи для тебе?
Подарунок для тебе, — казав він. — А право зробити несподіванку я дарую собі.
А що як я тебе здивую і попрошу залишити подарунок у себе? Тоді несподіванка належатиме мені, а подарунок буде тобі.
Але ж ти ненавидиш несподіванки.
Та знаю. Ну то давай уже свій подарунок.
Він передав їй маленький пакуночок, загорнутий у блакитний пергамент і перев'язаний світло-блакитною стрічечкою.
Що це? — запитала вона.
Ми вже через це пройшли, — відповів він. — Це і є несподіванка. Розгортай.
Ні, — сказала вона, показуючи на обгортку, — що оце?
Що ти маєш на увазі? Це ж просто обгортка.
Вона впустила пакуночок і почала плакати. До того він ніколи не бачив, щоб вона плакала.
Ну що таке, Брід? Що сталося. Я хотів тебе потішити.
Вона затрясла головою. Плакати видавалося їй дивним.
Ну що, Брід?Що сталося?
Вона не плакала з того самого Трохимового дня п'ять років тому, коли її дорогою додому зі святкування перестрів божевільний поміщик Соф'ювка і зробив її жінкою.
Я тебе не кохаю, — сказала вона.
Що?
Я не кохаю тебе, — і вона відіпхнула його геть. Мені дуже прикро.
Брід, — сказав він, кладучи руку їй на плече.
Відчепися від мене! — закричала вона, скидаючи його руку. — Не торкайся мене! Я не хочу, щоби ти ще коли-небудь торкався до мене! — Вона відвернулася, і її вирвало на траву.
Вона побігла. Він намагався її наздогнати. Багато разів вона оббігла будинок, пробігала повз вхідні двері, покручену стежку, ворота за будинком, свинюшник подвір'я, бічний садочок і знову вхідні двері. Чоловік з Колок не відставав, однак хоча й був швидшим за неї, вирішив не наздоганяти її і не зачаюватися на одному із закрутів, з тим щоби зловити її на наступному колі. Отак вони й бігали коло за колом: вхідні двері, покручена стежка, свинюшник подвір'я, бічний садочок. Нарешті, коли пообіддя вже надягнуло вечірню сукню, Брід знеможено впала на траву в садку. Я стомилася.
Чоловік з Колок присів біля неї: Ти любила мене коли-небудь?
Вона відвернулася: Ні. Ніколи.
А я завжди тебе любив, — відповів він.
Тим гірше для тебе.
Та ти жахлива людина.
Я знаю, — відказала вона.
Я лише хочу, щоб ти знала, що я це знаю.
Ну і знай, що знаю.
Він провів їй рукою по щоці, начебто витираючи піт з її обличчя. Чи зможеш ти мене коли-небудь полюбити? Не думаю. Я тобі не підхожу? Не в тому справа. Це тому, що я мало знаю. Ні.
Тому що ти не можеш мене покохати.
Тому що я не можу тебе покохати.
Тоді він пішов у будинок.
Брід, моя пра-пра-пра-пра-прабабця, залишилася в саду одна. Вітер тріпотів листям і гнав хвилі по траві. Він торкався її обличчя, висушував піт на ньому і спонукав її плакати далі й далі. Вона відкрила пакуночок, який, насправді, увесь час залишався в неї в руках. Блакитна стрічка, блакитний обгортковий пергамент. Пляшечка духів. Напевне, він купив їх у Луцьку на тому тижні. Як мило з його боку. Вона побризкала трошки собі на зап'ястя. Запах був ледве вловним. Не надто різким. Що? — вона сказала це спершу в умі, а далі і вголос, — що? Опора зникла у неї під ногами, так начебто земну кулю нараз хтось спинив одним дотиком пальця. Як вона дійшла до такого життя, що сидить зараз отут? Як могло минути так багато всього — стільки миттєвостей, стільки людей і речей, бритв і подушок, годинників і похоронів — чого вона зовсім не помічала? Як сталося, що її життя жило само собою без неї?
Вона склала до коробки пляшечку з духами, блакитний обгортковий пергамент і таку ж стрічку й пішла до будинку. Чоловік з Колок перевернув на кухні все уверх дном. На підлозі були розсипані спеції. Погнуте срібло валялося на вкритих подряпинами кришках кухонних тумб. Шафки були позривані з петель, довкола був бруд і бите скло. Тут було стільки роботи: позбирати все й повикидати; а після збирання і викидання — порятувати все, що ще можна порятувати; а після рятування всього, що можна порятувати, — все те почистити; а після чищення — помити у теплій воді з милом; а після миття у теплій воді з милом — все повитирати; а після витирання лишалося ще щось; а після того щось — ще щось. Багато-багато дрібниць. Сотні і мільйони дрібниць. Здавалося, все у всесвіті потребувало її роботи. Вона розчистила на підлозі невелику місцину, сіла там і спробувала подумки скласти список необхідних дій.