Страница:
Дєд розпитує мене про тебе кожного дня. Він хоче знати, чи ти вибачив йому те, шо він розповідав тобі про війну і про Гершля. (Можеш змінити це, якшо хочеш, Джонатан. Не для мене, для Дєда. Бо твій же роман наближається до війни. І це цілком можливо.) Він непогана людина. Він хороша людина, яка народилася в поганий час. Ти пам'ятаєш, коли він це сказав? Спомини про своє життя дуже його засмучують. Я помічав, шо він плаче кожної ночі, а я для цього придурююся сплячим. Ігорчик теж бачив, як Дєд плаче, і Батя бачив, і хоча він мене не інформував про це, я знаю, шо йому було дуже сумно з того, шо його батя плаче.
Маємо те, шо маємо, тому шо було те, шо було. Деколи я як в пастці, коли здається, шо чого б я не робив, то все вже давно зроблено. Для мене це зрозуміло, але я хотів би змінити деякі речі для Ігорчика. Довкола нього стільки багато всякого насильства, і не тільки того, яке передається кулаками. Я не хотів би, шоб він відчував це насильство кругом себе, але так само і не бажаю, шоб він сам змусив інших довкола себе відчувати насильство.
Баті майже ніколи нема вдома, шоб не бачити, як плаче Дєд. Це я так мислю собі. «Живіт його болить, — сказав він мені, киваючи на Дєда в телекімнаті, — все це його жолудок». Але не живіт то ніякий, знаю я, та й Батя теж знає. (От тому я і прощаю Батю. Я його не люблю. Ненавиджу. Але все йому прощаю.) Повторюю, Джонатан: Дєд непогана людина. Всі колись робили шось погане. І я. І Батя. І навіть ти. Погана людина не ридає за своїми поганими вчинками. А Дєд зараз від цього вмирає. Я заклинаю тебе вибачити нам і зробити нас кращими, ніж ми є. Зроби нас хорошими.
З відкритим серцем, Олександр
Закоханість
Маємо те, шо маємо, тому шо було те, шо було. Деколи я як в пастці, коли здається, шо чого б я не робив, то все вже давно зроблено. Для мене це зрозуміло, але я хотів би змінити деякі речі для Ігорчика. Довкола нього стільки багато всякого насильства, і не тільки того, яке передається кулаками. Я не хотів би, шоб він відчував це насильство кругом себе, але так само і не бажаю, шоб він сам змусив інших довкола себе відчувати насильство.
Баті майже ніколи нема вдома, шоб не бачити, як плаче Дєд. Це я так мислю собі. «Живіт його болить, — сказав він мені, киваючи на Дєда в телекімнаті, — все це його жолудок». Але не живіт то ніякий, знаю я, та й Батя теж знає. (От тому я і прощаю Батю. Я його не люблю. Ненавиджу. Але все йому прощаю.) Повторюю, Джонатан: Дєд непогана людина. Всі колись робили шось погане. І я. І Батя. І навіть ти. Погана людина не ридає за своїми поганими вчинками. А Дєд зараз від цього вмирає. Я заклинаю тебе вибачити нам і зробити нас кращими, ніж ми є. Зроби нас хорошими.
З відкритим серцем, Олександр
Закоханість
«Шафран, — потербав я його за плече, Шафран, прокинься, дивися, кого ми знайшли». -«А?» — «Гля!» — сказав я і показав на Августину. «Як довго я спав? — запитав він, — де ми?» -«Трохимбрід! Ми в Трохимброді!» Я дуже пишався. «Дєд», — трусонув я його за плече зі всьої сили. «Ну, чого?!» — «Диви, дєд! Глянь, я знайшов!» Він протер очі руками. «Августина?» — перепитав він, ніби не просікав, спить він чи ні. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший! — закричав я, трясучи псину, — ми приїхали!» — «Хто ці люди?» — запитала Августина, не перестаючи плакати. Вона витирала обличчя подолом свого халата, задерши його і так оголивши свої ноги. Але вона не соромилася. «Августина?» — перепитав герой. «Давайте сядемо, — запропонував я, — і зразу ж усе з'ясуємо». Герой і псина вилізли з машини. Я не був упевнений, шо і Дєд це зробить, але він виліз. «Ви голодні?» — спитала Августина. Герой, напевне, розумів трохи по-українски, бо приклав руку до живота. Я кивнув головою, шо ніби так, дехто з нас дуже хоче жерти. «Ну, то ходім», — сказала Августина, і я підмітив, шо вона зовсім не сумна, а навпаки, без міри щаслива. Вона взяла мене за руку: «Пішли, зараз я зготую обід, і ви підкріпитеся». Ми піднялися по дерев'яних східцях, на яких вона сиділа, коли я вперше її побачив, і зайшли до будинку. Семмі Дейвіс Молодший-Молодший піратствував у дворі, нюхаючи порозкиданий одяг. По-перше, я мушу сказати, шо Августина йшла дуже незвично, важко ступаючи з ноги на ногу. Вона не могла рухатися швидше. Виглядало, ніби в неї трохи вивихнута нога. (Якби ми все знали тоді, Джонатан, ми би теж увійшли?) По-друге, я мушу описати її хату. Вона не була схожа на будинки, які я бачив, і я взагалі не знаю, чи можна її назвати будинком. Знаєте, як би я це назвав? Я би назвав це двома кімнатами. В одній з них було ліжко, невеликий столик і комод, а ше там було багато речей, які займали місце від підлоги аж до стелі — цілі гори одягу й купи черевиків різного розміру й фасону. Стін не було видно за великою кількістю фотографій. Здавалося, шо то були фото різних сімей, хоча я примітив, шо деякі люди траплялися на фото частіше одного-двох разів. Увесь цей одяг і взуття змусили мене думати, шо в цій кімнаті мала би жити мінімум сотня людей. Та й друга кімната була дуже захаращена. Там була купа ящиків, доверху закиданих різними предметами. По боках цих ящиків були надписи. З ящика, на якому було написано ВЕСІЛЛЯ ТА ІНШІ СВЯТКУВАННЯ, стирчав шмат білої тканини. Ящик ПРИВАТНЕ: ОСОБИСТІ КНИГИ/ ЩОДЕННИКИ/ ЗАМІТКИ/ НИЖНЯ БІЛИЗНА був такий розіпханий, що здавалося він от-от трісне. Був ше ящик СРІБЛО/ ПАРФУМИ/ ШПИЛЬКИ, а далі ГОДИННИКИ/ ЗИМОВЕ, а ще ГІГІЄНА/ ШПУЛЬКИ/ СВІЧКИ, і нарешті — СТАТУЕТКИ/ ОКУЛЯРИ. Якби я був мудрий, я би позаписував усі ці назви на папірчику, як це робив герой у своєму щоденнику, але я дурак не записував і тому багато чого забув. А деяких назв я взагалі не зрозумів, наприклад, ящик ТЕМРЯВА або он той, на передній панелі якого нашкрябано олівцем СМЕРТЬ ПЕРВІСТКА. А на верхівці цього хмарочосу ящиків стояв ящик із написом ПИЛ.
У цій кімнаті була крихітна пічка, тумба для овочів і дерев'яний стіл. Саме за нього ми й сіли. Стільці було дуже важко відсунути, оскільки через ті ящики вільного місця майже не залишалося. «Дозвольте, я вам дещо приготую», — сказала вона, адресуючи всі погляди тільки на мене. «Да не треба, не турбуйтеся», — сказав Дєд. «То нічого, — сказала Августина, — але мушу сказати, що грошей у мене мало, тому м'яса нема зовсім». Дєд глянув на мене й підморгнув. «Ви любите картоплю з капустою?» — спитала вона. «Це просто люкс», — сказав Дєд. Він так радісно розсміявся, шо я не збрешу, як скажу, шо так він не сміявся з часу смерті моєї Бабки. Я навіть помітив, шо коли Августина повернулася, шоб дістати капусту з тумби, то Дєд непомітно розчесався кишеньковим гребінцем.
«Скажи їй, що я радий бачити її», — сказав герой. «Ми всі дуже раді вас бачити», — переклав я і випадково зачепив ліктем ящик НАВОЛОЧКИ. «Ви навіть не повірите, — продовжував я, — скільки ми вас шукали». Вона розпалила вогонь у печі й почала готувати їжу. «Розпитай її про все, — обізвався герой, — я хочу знати, як вона зустріла мого діда, і чому вона вирішила його порятувати, і що сталося з її родиною, і чи вона бачилася з моїм дідом після війни. Запитай, — продовжував він пошепки, — чи були вони закохані одне в одного». — «Повільніше», — відповів я, бо не хотів, шоб Августина зробила якусь гидоту. «Ти дуже добра, — сказав їй Дєд, — запросила нас зайти, готуєш нам їдло. Ти дуже добра». — «Та, ви ще добріші», — відповіла Августина й зробила те, чого я зовсім не сподівався. Вона подивилася на своє відображення у вікні над піччю, я впевнений, шо вона зробила це, шоб побачити, як вона виглядає. Це тільки моє припущення, але я впевнений, шо воно правильне.
Ми дивилися на неї, ніби від неї залежали увесь світ і майбутнє. Коли вона розрізала капусту на декілька частин, герой постійно крутив головою туди-сюди, слідкуючи за ножем. Коли вона кинула ті шматки капусти на сковорідку, Дєд усміхнувся й поклав руку на руку. Я ж узагалі не міг від неї відвести очей. У неї були тонкі пальці й довгі руки, її волосся, як я вже згадував, було теж зовсім біле. Його кінчики торкалися підлоги й підмітали звідти бруд і пил. її очі важко було розгледіти, тому шо вони були глибоко посаджені на обличчі, але коли я приглядався тоді, як вона дивилася на мене, то бачив, шо вони блакитні й блискучі. Саме по очах я зрозумів, шо вона і є та Августина з фотки. І дивлячись їй в очі, я був певен, шо це вона врятувала героєвого діда і ше, можливо, багатьох інших людей теж. Я уявляв собі, як дівчинка з фото перетворилася в жінку, яка отут ходила перед нами по кімнаті. Кожен день поставав переді мною, як окрема фотографія. Усе її життя розгорталося, як книга з фотокартками. Одна з них зображала її і героєвого діда, а остання — її і нас усіх.
Коли їжа після багатьох хвилин очікування була вже готова, вона принесла її нам на стіл, давши кожному окрему тарілку, а собі тарілки не взяла. Одна з картоплин впала на підлогу — БАЦ! — всі ми розсміялися з різних приводів, які витонченому авторові пояснювати не годиться. І тільки Августина не засміялася. Напевно, їй стало дуже незручно, бо вона довго ховала від нас своє обличчя. «З вами все в порядку?» — запитав Дєд. Але вона не відповідала. «Все в порядку з вами?» Несподівано вона обернулася до нас і сказала: «Ви, напевне, стомилися з дороги?» — «Ну, так», — сказав Дєд і відвернувся, ніби знітився, хоча я і не зрозумів, чого тут знічуватися. «Я можу піти на базар і купити вам чого-небудь холодного попити, — сказала вона, — „Кока-Коли" там або ще чогось». — «Ні, не треба, — сказав Дєд з такою поспішністю, ніби він боявся, шо вона піде й не вернеться, — не треба, ви і так до нас дуже щедрі. Посидьте з нами». Він енергійно відсунув стілець від столу й зачепив ящик МЕНОРИ/ ЧОРНИЛА/ КЛЮЧІ. «Дякую», — сказала вона. «Ви дуже красива», — сказав Дєд, і я думаю, шо ні я, ні він сам не сподівалися, шо він це скаже. На хвилину зависла тиша. «Дякую, — знову сказала вона й відвела очі від його погляду, — це ви
щедрі». — «Але ж ви дуже гарна», — наполягав Дєд. «Ні, — сказала вона, — я не красива». — «Я теж вважаю, шо ви красива», — втрутився я, і хоча я теж не сподівався такого сказати, але і не пошкодував про це. Вона була така красива, ніби хтось, кого ти ніколи не зустрічав, але завжди мріяв зустріти, хто надто хороший для тебе. А ше я помітив, шо вона дуже сором'язлива, їй було незручно дивитися на нас, і тому вона постійно ховала руки в кишені. І ше я вам скажу, шо коли вона дивилася на нас, то ні разу на всіх, а тільки на мене.
«Про що ви говорите? — спитав герой, — вона вже згадувала про мого діда?» — «А цей по українськи не говорить?» — спитала Августина. «Нє-а», — сказав я. «А звідки він?» — «З Америки». «Це десь у Польщі?» Я не міг повірити, шо вона не знає про Америку, але, правду сказати, від цього вона не почала мені подобатися менше. «Ні, це дуже далеко. Він прилетів сюди літаком». — «На чому?» — «Ну, на літаку, — сказав я, — ну, по небу». Я розвів руки, як літак, і знов мимохіть зачепив ящик, на якому було написано ПОЧУТТЯ. Далі я губами видав звук літака. Це її налякало. «Не треба», — сказала вона. «Чого?» — «Будь ласка», — сказала вона. «Це через війну?» — спитав Дєд. Але вона промовчала. «Він приїхав побачити вас, — сказав я, — приїхав спеціально через вас». — «А я думала, що це ти, — сказала вона, — я думала, що чекала саме на тебе». Це мене розсмішило, і Дєда так само. «Ні, — сказав я, — це він». Я поклав руку на голову героєві: «Це він мандрував, шоб знайти вас». Це знову змусило її розплакатися, хоча я не хотів цього робити; ситуація була, я вам скажу, не з приємних. «Так ти через мене приїхав?» — спитала вона, обертаючись до героя. «Вона хоче знати, чи ти приїхав через неї». «Так, — відповів герой, — переклади їй, що це дійсно так». — «Так, — сказав я, — все це через вас». — «Але чому?» — запитала вона. «А чому?» — спитав я героя. «Тому, що якби не вона, то я би не опинився тут, щоб побачити її. її існування уможливило увесь пошук». — «Тому шо ви спричинили його, — сказав я, — якби ви не врятували його діда, то його би не було». Вона почала часто дихати. «Я би хотів їй дещо дати», — сказав герой, витягуючи шось зі своєї сідалищної сумки. «Переклади їй, що тепер у неї є гроші. Я знаю, що тут мало, не може бути достатньо. Це лише трохи грошей від моїх батьків, щоби зробити її життя трохи легшим. Віддай їх їй». Я взяв конверт. Він був повний. Там, мабуть, були тисячі доларів. «Ав-густино, — сказав Дєд, — ти би не хотіла вернутися з нами в Одесу?» Вона не відповіла. «Ми могли би потурбуватися про тебе. У тебе є тут сім'я? Ми і їх заберемо. У нас там досить місця. Так же жити не можна, — сказав він, вказуючи на хаос, — ми подаруємо тобі нове життя». Я переклав герою те, шо сказав Дєд. Я побачив, шо його очі зволожилися. «Августино, — сказав Дєд, — ми можемо забрати тебе від усього цього». Він вказав на її кімнату і на всі ці ящики: ВОЛОССЯ/ДЗЕРКАЛЬЦЯ, ПОЕЗІЮ/ НІГТІ/ ШАХИ/ РЕЛІКВІЇ/ ЧОРНУ МАГІЮ, ЗІРКИ/ МУЗИЧНІ СКРИНЬКИ, СОН/ СОН/ СОН, ПАНЧОХИ/ ОБРЯДОВІ ЧАШІ, ВОДУ, ЯКА СТАЛА КРОВ'Ю.
«А хто така Августина», — спитала вона.
«Шо— шо?» -спитав я. «Хто така Августина?» — «Августина?» — «Що вона питає?» — «Фотокартка, — нагадав мені Дєд, — ми не знаємо, шо написано на звороті. Може, це зовсім не її ім'я». Я знову показав їй фото, і вона знову розридалася. «Оце ви, — сказав Дєд, тицяючи пальцем на зображення, — от бачиш, тут ти ще маленька дівчинка». Августина замахала головою, шо ніби ні, це не я, я — не вона. «Та це просто дуже старе фото, — сказав мені Дєд, — вона вже забула». Але в той момент я вже вирішив, шо Дєду в цих питаннях довіряти не варто. Я повернув валюту назад герою. «Ви ж знаєте цього чоловіка», — не спитав, а сказав Дєд, вказуючи на героєвого діда на фотокартці. «Так, — сказала вона, — це Саф-ран». — «Ну от», — сказав він, поглядаючи то на неї, то на мене. «Ну, а от біля нього — ви!» — «Ні, — сказала вона, — решту я не знаю. Вони не з Трохимброду». — «Ну, це ж ви його врятували?». — «Ні, — сказала вона, — не я». — «Августина?» — спитав він знову. «Ні», — сказала вона і встала з-за столу. «Ну, але ж ви його врятували», — сказав він. Вона закрила обличчя руками. «Вона не Августина», — сказав я герою. «Прошу?» — «Вона — не Августина». — «Не розумію». — «Так», — сказав Дєд. «Ні», — сказала вона. «Вона не Августина», — знову сказав я герою. «Я думав, шо це вона, але то не вона». — «Августино», — знову озвався Дєд, але жінка вже вийшла до другої кімнати. «Вона просто соромиться, — сказав Дєд, — ми її дуже вразили». — «Напевно, нам треба їхати далі, — сказав я. «Ми нікуди не їдемо. Треба допомогти їй пригадати. Багато людей після війни так намагалися все забути, шо вони вже не можуть нічого згадати». «Це не той випадок», — відповів я. «Про що ви говорите?» — не вгавав герой. «Дєд упевнений, шо саме вона і є Августина», — переклав я йому. «Попри те, що вона це заперечує?» — «Ага, — сказав я, — його важко зрозуміти».
Жінка повернулася з іншої кімнати з ящиком, на якому був напис ЗАЛИШКИ. Вона поклала його на стіл і зняла кришку. У ньому виявилася ціла купа фотографій, шматки паперу, стрічки й латки одягу, і ще якісь різні дивні речі, типу гребінців, кілець та квітів, які вже стали як папір. Вона почала витягувати кожен предмет окремо й демонструвати їх нам, хоча мені, як і раньше, здавалося, шо звертається вона тільки до мене. «От фото Баруха на тлі його старої бібліотеки. Він сидів біля книжок цілий день, хоча, ви знаєте, він навіть не вмів читати! Просто казав, що любить книги, любить думати про них, навіть не читаючи. Він завжди йшов на прогулянку з книжкою під пахвою, і до того ж, випозичав найбільше книжок із містечкової бібліотеки з усіх жителів штетля. І що за дурниця! А оце, — з цими словами вона витягнула ше одне фото, — це Йосиф і його брат Цві. Я завжди гралася з ними, коли вони приходили зі школи додому. Маленька частинка мого серця належала Цві, але я йому в цьому ніколи не зізнавалася. Все збиралася це зробити, але не зробила. Я була така гарненька дівчинка й носила в свому серці частинки від різних людей. Коли я розповідала про все це Лії, вона казала, що збожеволіє від тих розповідей, і говорила Через ті частинки усіх твоє серце скоро перестане проганяти кров!» — жінка засміялася з самої себе й замовкла.
«Августино», — сказав Дєд, але вона не почула його, не обернулася на його голос, а тільки продовжувала перебирати пальцями ці старі предмети, ніби вони лежали у воді. Тепер вона знову зверталася тільки до мене. Дєд і герой для неї не існували.
«Ось обручка Рифки», — сказала вона й надягла перстень собі на пальця. «Вона була сховала її у глечика, а глечик закопала. Я це знаю, бо вона розповіла мені. Сказала "На всяк випадок". Тоді багато хто так робив. Тут довкола в землі повно перстенів, грошей, фотографій і різних єврейських речей. Я змогла знайти тільки деякі з них, а решта — всі в землі». Герой ні разу не запитав мене, про шо вона говорить, він узагалі мене ні про шо не питав. Може, він здогадувався, шо вона каже, а може, не вважав за потрібне питати.
«А оце Гершль», — сказала стара, вдивляючись у фото на світлі від вікна. «Йдемо, — сказав Дєд, — переклади йому, шо ми йдемо». — «Не йдіть», — попросила вона. «Замовкни», — обірвав він її, хоча цього не треба було робити так грубо, навіть якшо вона не Августина. «Вибачте, сказав я їй, — продовжуйте, будь ласка». -«Він жив у Колках, це штетль по-сусідству з Трохимбродом. Гершль і Елі були найкращими друзями, але Елі мусів застрелити Гершля, бо інакше би застрелили й Елі». «Та замовкни», — знову сказав Дєд і цього разу навіть гримнув рукою по столу. Але вона не замовкла. «Елі не хотів стріляти, але мусив». — «Та ти ж брешеш про все це». «Він не навмисно», — сказав я жінці, киваючи на Дєда, бо не розумів причин його агресії. «Дєда…» — «Можеш тримати свої байки при собі», — сказав Дєд. «Я тільки чула, як про це розказували, — відповіла вона, — і я думаю, що то правда». Я розумів, шо він зараз доведе її до плачу.
«От скріпка, — сказала знову жінка, — її носила Міріам, заколюючи нею волосся, щоб не спадало на чоло. Вона завжди гасала туди-сюди. Вона би вмерла, якби постійно сиділа на місці, знаєте, любила постійно щось робити. Я знайшла цю скріпочку в неї під подушкою. І це правда. А хочете знати, чого та скріпка була під подушкою? А це тому, що вона тримала її усю ніч у руці, щоб не смоктати свого великого пальця! Та погана звичка була в неї дуже довго, навіть коли їй було вже дванадцять років! І тільки я про це знала. Вона би мене забила, якби знала, що я розповідаю комусь про її великий палець, але я вам скажу, що якби ви до нього уважно придивилися, якби тільки звернули увагу, то побачили би, що він у неї завжди був червоним. І вона цього постійно соромилася». Жінка сховала скріпку назад у ящик ЗАЛИШКИ й витягла звідти нове фото.
«А от оце я пам'ятаю: Кальман та Ізя — вони були такими жартунами». Дєд, крім як на Авгус-тину, більше ні на шо не дивився. «Дивіться, як Кальман тримає Ізю за носа! Ото жартун! Вони так бавилися цілими днями, а Тато їх називав трохимбрідськими клоунами. Він казав: „То такі клоуни, що їх навіть до цирку не пустять"». — «Ви з Трохимброда?» — спитав я. «Вона не з Трохимброда», — сказав Дєд і відвернувся. «Я звідти, — сказала стара, — я єдина, хто залишився». — «І шо це означає?» — спитав я, бо просто не розумів, «їх усіх убили», — сказала вона, і я почав перекладати все, шо вона сказала герою. «Не вбили тільки одного-двох, хто встиг утекти». — «Вам повезло», — сказав я їй. «Нам не повезло», — сказала вона. «Це неправда», — торочив своє Дєд, хоча я не знав, до якої частини сказаного стосуються його слова. «Це правда. Нікому би не побажала залишатися єдиним, хто вижив». — «Ліпше би ти здохла зі всіма», — сказав Дєд. (От оцю фразу я би точно викреслив.)
«Запитай її, чи вона знала мого діда». — «А ви знали цього чоловіка з фото? Він дід цього хлопчика». Я знову показав їй фото. «Звичайно», — сказала вона і знову втупилася в мене. «Це Саф-ран — перший хлопець, якого я поцілувала. Я вже така стара, що вже навіть застара соромитися. Я поцілувала його, коли була ще дівчинкою, а він — малим хлопчиком. Скажи це йому», — з цими словами вона взяла мою руку в свою. «Скажи йому, що то був перший хлопець, якого я поцілувала». — «Вона каже, шо твій дід був першим пацаном, якого вона поцілувала». — «Ми були дуже добрими друзями. А Сафран у війну втратив жінку і двох діток. Він про це знає?» — «Двох дітей?» — перепитав я. «Так», — сказала вона. «Так, він це знає, — сказав я. Вона далі порпалася в ящику ЗАЛИШКИ, витягуючи звідти фотографії і розкладаючи їх по столу. «І як тобі це вдається?» — спитав її Дєд.
«От, — сказала вона після довгих пошуків, — от фотографія, де я і Сафран удвох». Я побачив, як два маленьких струмочки покотилися в героя по обличчі, й мені захотілося покласти руку йому на обличчя і все для нього організувати. «А от ми перед його будинком, — сказала вона, — я дуже добре пам'ятаю цей день. Це фото зробила моя мама. Сафран їй дуже подобався. Я думаю, що вона хотіла нас одружити і навіть сказала про це Рабину». — «Тоді ти була би його бабкою», — сказав я, і вона засміялася. Від цього я почував себе добре. «Моїй мамі подобався Сафран, бо він був дуже вихований, сором'язливий, завжди говорив їй, що вона гарна, навіть коли вона вже такою не була». — «А як її звати було?» — запитав я, намагаючись говорити дуже м'яко, але вона покрутила головою, ніби «ні, я тобі не скажу», а я одразу згадав, шо я ж і її імені не знаю. Я вже звик думати, шо вона — Ав-густина, бо, як і Дєд, продовжував хотіти, шоб вона нею виявилася. «Я знаю, шо у мене має бути ше одна… — сказала жінка, порпаючись у ЗАЛИШКАХ, — ага, от… — вона витянула ше одне жовте фото, — от Сафран зі своєю жінкою перед їхнім домом після весілля».
Я передавав герою кожну фотографію, як тільки вона передавала їх мені, а він майже не міг втримати їх у руках — так вони в нього дрижали. Здавалося, шо якась його частина бажає записувати до щоденника кожне почуте слово. А інша його частина відмовляється записати хоча б одне слово. Він то відкривав свій щоденник, то закривав, знову відкривав і знову шкривав — здавалося, шо той щоденник має злетіти з його рук. «Скажи йому, що я була на тому весіллі. Ну, скажи йому». — «Вона була на весіллі твого діда і його першої дружини», — переклав я. «Спитай її, як усе відбувалося», — попросив герой. «Було дуже гарно, — сказала женщина, — мій брат тримав один з країв святого покривала (чупи). Був прекрасний весняний день. І Зося була така красива». — «Це було дуже красиво, — переклав я герою, — всі були у біному й було багато квітів, багато дітей, і наречена в білій сукні. Зося була дуже красива, аж всі решта чоловіків ревнували». — «Запитай її, чи можемо ми побачити той будинок», — попросив герой і ткнув пальцем на фото. «Ви не могли би нас відпровадити до того дому», — спитав я. «Там нічого нема, — сказала вона, — я вже вам говорила. Зовсім нічого. Трохимбрід був за 4 кілометри звідси, але все, що від нього лишилося, тепер у мене в хаті». — «Ви кажете, то це за чотири кілометри звідси?» — «Трохимброду більше нема. Він перестав існувати п'ятдесят років тому». — «Покажіть нам, де це», — казав Дєд. «Там нема на шо дивитися. Це просто поле. Я можу показати вам будь-яке поле і це буде те саме, що й показати вам Трохимбрід». — «Але ж ми приїхали, шоб побачити Трохимбрід, — сказав Дєд, — так шо, ви покажете нам Трохимбрід?»
Жінка подивилася на мене й поклала свою руку мені на обличчя. «Скажи йому, що я думаю про це кожного дня. Скажи йому». — «Думаєте про що?» — запитав я. «Скажи йому». — «Вона думає про це кожен день», — переклав я герою. «Я думаю про Трохимбрід і про те, як ми всі були такими молодими. Ми навіть бігали вулицями голі, можете в таке повірити? Так, ми ще були тоді зовсім дітьми. Отак воно й було тоді. Скажи це йому». — «Вони бігали по вулицях голими, бо були ще зовсім дітьми». — «Я дуже добре пам'ятаю Сафрана. Він поцілував мене за синагогою — нас за таке могли побити, самі знаєте. Але я дуже добре пам'ятаю, що я відчувала. Я ніби літала. Скажи це йому». — «Вона пригадує, як твій дід її поцілував. Вона тоді ледве не полетіла». — «А ще я пам'ятаю Рош Гашанаг (Рахманський Великдень), коли ми кидали на воду хлібні крихти і просили, щоб вона забрала з собою наші гріхи. Розкажи йому і про це». — «Вона все пам'ятає: і річку, і крихти хліба, і свої гріхи». «Брід?» — спитав герой. Стара підтакнула кивком голови. «Скажи йому, що коли було спекотно, то і я, і його дід — усі діти стрибали у воду й плюскалися там, а наші батьки сиділи на березі й дивилися на нас, і фали в карти. Розкажи це йому». І я розказав. «У кожного була своя сім'я, але ми були ніби одна-єдина сім'я. Інколи доходило й до бійки, але все то були дрібниці».
Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. «Мені страшенно соромно, — сказала вона, — так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя». — «Угу, тобі й має бути соромно», — сказав Дєд. «Не соромтеся», — сказав я їй. «Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти». — «Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти». — «Вона цього не знає, — сказав Дєд, — вона ж уже стара дура». «Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити», — сказав я жінці. «Тоді я взагалі більше нічого не казатиму», — додала вона. «І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте». — «Тоді я більше нічого й не буду робити». «Але вона все бреше», — не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.
«Ви можете залишити нас удвох? — спитала мене Августина, — на пару хвилин». — «Пішли у двір», — сказав я Дєду. «Ні, — сказала Августина, — мені треба поговорити якраз із ним». — «З ним?!» — перепитав я, вказуючи на Дєда. «Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох». Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. «Нам треба вийти», — сказав я герою. «Чому?» — «Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі». — «А про що саме?» — «Нам тут бути не можна».
Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. «Ми би могли потеребити для неї кукурудзу», — сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.
«Але я не знаю, що робити», — сказав герой.
«І я теж».
Після цього між нами почалося словесне голодування. Ми сиділи й обдирали з кукурудзи листя. Мене не хвилювало, шо там говорить Августина, але я би хотів почути, про шо говорить мій Дєд. З якої радості він може розповідати цій жінці такі речі, про які він навіть не згадував, коли говорив зі мною? А може, він їй нічого не розповідав, може, просто брехав? Я саме хотів, шоб він не казав їй правди. Вона не більше заслуговувала на його правду, ніж я або ж ми обоє заслуговували почути правду, і герой теж. Усі ми.
У цій кімнаті була крихітна пічка, тумба для овочів і дерев'яний стіл. Саме за нього ми й сіли. Стільці було дуже важко відсунути, оскільки через ті ящики вільного місця майже не залишалося. «Дозвольте, я вам дещо приготую», — сказала вона, адресуючи всі погляди тільки на мене. «Да не треба, не турбуйтеся», — сказав Дєд. «То нічого, — сказала Августина, — але мушу сказати, що грошей у мене мало, тому м'яса нема зовсім». Дєд глянув на мене й підморгнув. «Ви любите картоплю з капустою?» — спитала вона. «Це просто люкс», — сказав Дєд. Він так радісно розсміявся, шо я не збрешу, як скажу, шо так він не сміявся з часу смерті моєї Бабки. Я навіть помітив, шо коли Августина повернулася, шоб дістати капусту з тумби, то Дєд непомітно розчесався кишеньковим гребінцем.
«Скажи їй, що я радий бачити її», — сказав герой. «Ми всі дуже раді вас бачити», — переклав я і випадково зачепив ліктем ящик НАВОЛОЧКИ. «Ви навіть не повірите, — продовжував я, — скільки ми вас шукали». Вона розпалила вогонь у печі й почала готувати їжу. «Розпитай її про все, — обізвався герой, — я хочу знати, як вона зустріла мого діда, і чому вона вирішила його порятувати, і що сталося з її родиною, і чи вона бачилася з моїм дідом після війни. Запитай, — продовжував він пошепки, — чи були вони закохані одне в одного». — «Повільніше», — відповів я, бо не хотів, шоб Августина зробила якусь гидоту. «Ти дуже добра, — сказав їй Дєд, — запросила нас зайти, готуєш нам їдло. Ти дуже добра». — «Та, ви ще добріші», — відповіла Августина й зробила те, чого я зовсім не сподівався. Вона подивилася на своє відображення у вікні над піччю, я впевнений, шо вона зробила це, шоб побачити, як вона виглядає. Це тільки моє припущення, але я впевнений, шо воно правильне.
Ми дивилися на неї, ніби від неї залежали увесь світ і майбутнє. Коли вона розрізала капусту на декілька частин, герой постійно крутив головою туди-сюди, слідкуючи за ножем. Коли вона кинула ті шматки капусти на сковорідку, Дєд усміхнувся й поклав руку на руку. Я ж узагалі не міг від неї відвести очей. У неї були тонкі пальці й довгі руки, її волосся, як я вже згадував, було теж зовсім біле. Його кінчики торкалися підлоги й підмітали звідти бруд і пил. її очі важко було розгледіти, тому шо вони були глибоко посаджені на обличчі, але коли я приглядався тоді, як вона дивилася на мене, то бачив, шо вони блакитні й блискучі. Саме по очах я зрозумів, шо вона і є та Августина з фотки. І дивлячись їй в очі, я був певен, шо це вона врятувала героєвого діда і ше, можливо, багатьох інших людей теж. Я уявляв собі, як дівчинка з фото перетворилася в жінку, яка отут ходила перед нами по кімнаті. Кожен день поставав переді мною, як окрема фотографія. Усе її життя розгорталося, як книга з фотокартками. Одна з них зображала її і героєвого діда, а остання — її і нас усіх.
Коли їжа після багатьох хвилин очікування була вже готова, вона принесла її нам на стіл, давши кожному окрему тарілку, а собі тарілки не взяла. Одна з картоплин впала на підлогу — БАЦ! — всі ми розсміялися з різних приводів, які витонченому авторові пояснювати не годиться. І тільки Августина не засміялася. Напевно, їй стало дуже незручно, бо вона довго ховала від нас своє обличчя. «З вами все в порядку?» — запитав Дєд. Але вона не відповідала. «Все в порядку з вами?» Несподівано вона обернулася до нас і сказала: «Ви, напевне, стомилися з дороги?» — «Ну, так», — сказав Дєд і відвернувся, ніби знітився, хоча я і не зрозумів, чого тут знічуватися. «Я можу піти на базар і купити вам чого-небудь холодного попити, — сказала вона, — „Кока-Коли" там або ще чогось». — «Ні, не треба, — сказав Дєд з такою поспішністю, ніби він боявся, шо вона піде й не вернеться, — не треба, ви і так до нас дуже щедрі. Посидьте з нами». Він енергійно відсунув стілець від столу й зачепив ящик МЕНОРИ/ ЧОРНИЛА/ КЛЮЧІ. «Дякую», — сказала вона. «Ви дуже красива», — сказав Дєд, і я думаю, шо ні я, ні він сам не сподівалися, шо він це скаже. На хвилину зависла тиша. «Дякую, — знову сказала вона й відвела очі від його погляду, — це ви
щедрі». — «Але ж ви дуже гарна», — наполягав Дєд. «Ні, — сказала вона, — я не красива». — «Я теж вважаю, шо ви красива», — втрутився я, і хоча я теж не сподівався такого сказати, але і не пошкодував про це. Вона була така красива, ніби хтось, кого ти ніколи не зустрічав, але завжди мріяв зустріти, хто надто хороший для тебе. А ше я помітив, шо вона дуже сором'язлива, їй було незручно дивитися на нас, і тому вона постійно ховала руки в кишені. І ше я вам скажу, шо коли вона дивилася на нас, то ні разу на всіх, а тільки на мене.
«Про що ви говорите? — спитав герой, — вона вже згадувала про мого діда?» — «А цей по українськи не говорить?» — спитала Августина. «Нє-а», — сказав я. «А звідки він?» — «З Америки». «Це десь у Польщі?» Я не міг повірити, шо вона не знає про Америку, але, правду сказати, від цього вона не почала мені подобатися менше. «Ні, це дуже далеко. Він прилетів сюди літаком». — «На чому?» — «Ну, на літаку, — сказав я, — ну, по небу». Я розвів руки, як літак, і знов мимохіть зачепив ящик, на якому було написано ПОЧУТТЯ. Далі я губами видав звук літака. Це її налякало. «Не треба», — сказала вона. «Чого?» — «Будь ласка», — сказала вона. «Це через війну?» — спитав Дєд. Але вона промовчала. «Він приїхав побачити вас, — сказав я, — приїхав спеціально через вас». — «А я думала, що це ти, — сказала вона, — я думала, що чекала саме на тебе». Це мене розсмішило, і Дєда так само. «Ні, — сказав я, — це він». Я поклав руку на голову героєві: «Це він мандрував, шоб знайти вас». Це знову змусило її розплакатися, хоча я не хотів цього робити; ситуація була, я вам скажу, не з приємних. «Так ти через мене приїхав?» — спитала вона, обертаючись до героя. «Вона хоче знати, чи ти приїхав через неї». «Так, — відповів герой, — переклади їй, що це дійсно так». — «Так, — сказав я, — все це через вас». — «Але чому?» — запитала вона. «А чому?» — спитав я героя. «Тому, що якби не вона, то я би не опинився тут, щоб побачити її. її існування уможливило увесь пошук». — «Тому шо ви спричинили його, — сказав я, — якби ви не врятували його діда, то його би не було». Вона почала часто дихати. «Я би хотів їй дещо дати», — сказав герой, витягуючи шось зі своєї сідалищної сумки. «Переклади їй, що тепер у неї є гроші. Я знаю, що тут мало, не може бути достатньо. Це лише трохи грошей від моїх батьків, щоби зробити її життя трохи легшим. Віддай їх їй». Я взяв конверт. Він був повний. Там, мабуть, були тисячі доларів. «Ав-густино, — сказав Дєд, — ти би не хотіла вернутися з нами в Одесу?» Вона не відповіла. «Ми могли би потурбуватися про тебе. У тебе є тут сім'я? Ми і їх заберемо. У нас там досить місця. Так же жити не можна, — сказав він, вказуючи на хаос, — ми подаруємо тобі нове життя». Я переклав герою те, шо сказав Дєд. Я побачив, шо його очі зволожилися. «Августино, — сказав Дєд, — ми можемо забрати тебе від усього цього». Він вказав на її кімнату і на всі ці ящики: ВОЛОССЯ/ДЗЕРКАЛЬЦЯ, ПОЕЗІЮ/ НІГТІ/ ШАХИ/ РЕЛІКВІЇ/ ЧОРНУ МАГІЮ, ЗІРКИ/ МУЗИЧНІ СКРИНЬКИ, СОН/ СОН/ СОН, ПАНЧОХИ/ ОБРЯДОВІ ЧАШІ, ВОДУ, ЯКА СТАЛА КРОВ'Ю.
«А хто така Августина», — спитала вона.
«Шо— шо?» -спитав я. «Хто така Августина?» — «Августина?» — «Що вона питає?» — «Фотокартка, — нагадав мені Дєд, — ми не знаємо, шо написано на звороті. Може, це зовсім не її ім'я». Я знову показав їй фото, і вона знову розридалася. «Оце ви, — сказав Дєд, тицяючи пальцем на зображення, — от бачиш, тут ти ще маленька дівчинка». Августина замахала головою, шо ніби ні, це не я, я — не вона. «Та це просто дуже старе фото, — сказав мені Дєд, — вона вже забула». Але в той момент я вже вирішив, шо Дєду в цих питаннях довіряти не варто. Я повернув валюту назад герою. «Ви ж знаєте цього чоловіка», — не спитав, а сказав Дєд, вказуючи на героєвого діда на фотокартці. «Так, — сказала вона, — це Саф-ран». — «Ну от», — сказав він, поглядаючи то на неї, то на мене. «Ну, а от біля нього — ви!» — «Ні, — сказала вона, — решту я не знаю. Вони не з Трохимброду». — «Ну, це ж ви його врятували?». — «Ні, — сказала вона, — не я». — «Августина?» — спитав він знову. «Ні», — сказала вона і встала з-за столу. «Ну, але ж ви його врятували», — сказав він. Вона закрила обличчя руками. «Вона не Августина», — сказав я герою. «Прошу?» — «Вона — не Августина». — «Не розумію». — «Так», — сказав Дєд. «Ні», — сказала вона. «Вона не Августина», — знову сказав я герою. «Я думав, шо це вона, але то не вона». — «Августино», — знову озвався Дєд, але жінка вже вийшла до другої кімнати. «Вона просто соромиться, — сказав Дєд, — ми її дуже вразили». — «Напевно, нам треба їхати далі, — сказав я. «Ми нікуди не їдемо. Треба допомогти їй пригадати. Багато людей після війни так намагалися все забути, шо вони вже не можуть нічого згадати». «Це не той випадок», — відповів я. «Про що ви говорите?» — не вгавав герой. «Дєд упевнений, шо саме вона і є Августина», — переклав я йому. «Попри те, що вона це заперечує?» — «Ага, — сказав я, — його важко зрозуміти».
Жінка повернулася з іншої кімнати з ящиком, на якому був напис ЗАЛИШКИ. Вона поклала його на стіл і зняла кришку. У ньому виявилася ціла купа фотографій, шматки паперу, стрічки й латки одягу, і ще якісь різні дивні речі, типу гребінців, кілець та квітів, які вже стали як папір. Вона почала витягувати кожен предмет окремо й демонструвати їх нам, хоча мені, як і раньше, здавалося, шо звертається вона тільки до мене. «От фото Баруха на тлі його старої бібліотеки. Він сидів біля книжок цілий день, хоча, ви знаєте, він навіть не вмів читати! Просто казав, що любить книги, любить думати про них, навіть не читаючи. Він завжди йшов на прогулянку з книжкою під пахвою, і до того ж, випозичав найбільше книжок із містечкової бібліотеки з усіх жителів штетля. І що за дурниця! А оце, — з цими словами вона витягнула ше одне фото, — це Йосиф і його брат Цві. Я завжди гралася з ними, коли вони приходили зі школи додому. Маленька частинка мого серця належала Цві, але я йому в цьому ніколи не зізнавалася. Все збиралася це зробити, але не зробила. Я була така гарненька дівчинка й носила в свому серці частинки від різних людей. Коли я розповідала про все це Лії, вона казала, що збожеволіє від тих розповідей, і говорила Через ті частинки усіх твоє серце скоро перестане проганяти кров!» — жінка засміялася з самої себе й замовкла.
«Августино», — сказав Дєд, але вона не почула його, не обернулася на його голос, а тільки продовжувала перебирати пальцями ці старі предмети, ніби вони лежали у воді. Тепер вона знову зверталася тільки до мене. Дєд і герой для неї не існували.
«Ось обручка Рифки», — сказала вона й надягла перстень собі на пальця. «Вона була сховала її у глечика, а глечик закопала. Я це знаю, бо вона розповіла мені. Сказала "На всяк випадок". Тоді багато хто так робив. Тут довкола в землі повно перстенів, грошей, фотографій і різних єврейських речей. Я змогла знайти тільки деякі з них, а решта — всі в землі». Герой ні разу не запитав мене, про шо вона говорить, він узагалі мене ні про шо не питав. Може, він здогадувався, шо вона каже, а може, не вважав за потрібне питати.
«А оце Гершль», — сказала стара, вдивляючись у фото на світлі від вікна. «Йдемо, — сказав Дєд, — переклади йому, шо ми йдемо». — «Не йдіть», — попросила вона. «Замовкни», — обірвав він її, хоча цього не треба було робити так грубо, навіть якшо вона не Августина. «Вибачте, сказав я їй, — продовжуйте, будь ласка». -«Він жив у Колках, це штетль по-сусідству з Трохимбродом. Гершль і Елі були найкращими друзями, але Елі мусів застрелити Гершля, бо інакше би застрелили й Елі». «Та замовкни», — знову сказав Дєд і цього разу навіть гримнув рукою по столу. Але вона не замовкла. «Елі не хотів стріляти, але мусив». — «Та ти ж брешеш про все це». «Він не навмисно», — сказав я жінці, киваючи на Дєда, бо не розумів причин його агресії. «Дєда…» — «Можеш тримати свої байки при собі», — сказав Дєд. «Я тільки чула, як про це розказували, — відповіла вона, — і я думаю, що то правда». Я розумів, шо він зараз доведе її до плачу.
«От скріпка, — сказала знову жінка, — її носила Міріам, заколюючи нею волосся, щоб не спадало на чоло. Вона завжди гасала туди-сюди. Вона би вмерла, якби постійно сиділа на місці, знаєте, любила постійно щось робити. Я знайшла цю скріпочку в неї під подушкою. І це правда. А хочете знати, чого та скріпка була під подушкою? А це тому, що вона тримала її усю ніч у руці, щоб не смоктати свого великого пальця! Та погана звичка була в неї дуже довго, навіть коли їй було вже дванадцять років! І тільки я про це знала. Вона би мене забила, якби знала, що я розповідаю комусь про її великий палець, але я вам скажу, що якби ви до нього уважно придивилися, якби тільки звернули увагу, то побачили би, що він у неї завжди був червоним. І вона цього постійно соромилася». Жінка сховала скріпку назад у ящик ЗАЛИШКИ й витягла звідти нове фото.
«А от оце я пам'ятаю: Кальман та Ізя — вони були такими жартунами». Дєд, крім як на Авгус-тину, більше ні на шо не дивився. «Дивіться, як Кальман тримає Ізю за носа! Ото жартун! Вони так бавилися цілими днями, а Тато їх називав трохимбрідськими клоунами. Він казав: „То такі клоуни, що їх навіть до цирку не пустять"». — «Ви з Трохимброда?» — спитав я. «Вона не з Трохимброда», — сказав Дєд і відвернувся. «Я звідти, — сказала стара, — я єдина, хто залишився». — «І шо це означає?» — спитав я, бо просто не розумів, «їх усіх убили», — сказала вона, і я почав перекладати все, шо вона сказала герою. «Не вбили тільки одного-двох, хто встиг утекти». — «Вам повезло», — сказав я їй. «Нам не повезло», — сказала вона. «Це неправда», — торочив своє Дєд, хоча я не знав, до якої частини сказаного стосуються його слова. «Це правда. Нікому би не побажала залишатися єдиним, хто вижив». — «Ліпше би ти здохла зі всіма», — сказав Дєд. (От оцю фразу я би точно викреслив.)
«Запитай її, чи вона знала мого діда». — «А ви знали цього чоловіка з фото? Він дід цього хлопчика». Я знову показав їй фото. «Звичайно», — сказала вона і знову втупилася в мене. «Це Саф-ран — перший хлопець, якого я поцілувала. Я вже така стара, що вже навіть застара соромитися. Я поцілувала його, коли була ще дівчинкою, а він — малим хлопчиком. Скажи це йому», — з цими словами вона взяла мою руку в свою. «Скажи йому, що то був перший хлопець, якого я поцілувала». — «Вона каже, шо твій дід був першим пацаном, якого вона поцілувала». — «Ми були дуже добрими друзями. А Сафран у війну втратив жінку і двох діток. Він про це знає?» — «Двох дітей?» — перепитав я. «Так», — сказала вона. «Так, він це знає, — сказав я. Вона далі порпалася в ящику ЗАЛИШКИ, витягуючи звідти фотографії і розкладаючи їх по столу. «І як тобі це вдається?» — спитав її Дєд.
«От, — сказала вона після довгих пошуків, — от фотографія, де я і Сафран удвох». Я побачив, як два маленьких струмочки покотилися в героя по обличчі, й мені захотілося покласти руку йому на обличчя і все для нього організувати. «А от ми перед його будинком, — сказала вона, — я дуже добре пам'ятаю цей день. Це фото зробила моя мама. Сафран їй дуже подобався. Я думаю, що вона хотіла нас одружити і навіть сказала про це Рабину». — «Тоді ти була би його бабкою», — сказав я, і вона засміялася. Від цього я почував себе добре. «Моїй мамі подобався Сафран, бо він був дуже вихований, сором'язливий, завжди говорив їй, що вона гарна, навіть коли вона вже такою не була». — «А як її звати було?» — запитав я, намагаючись говорити дуже м'яко, але вона покрутила головою, ніби «ні, я тобі не скажу», а я одразу згадав, шо я ж і її імені не знаю. Я вже звик думати, шо вона — Ав-густина, бо, як і Дєд, продовжував хотіти, шоб вона нею виявилася. «Я знаю, шо у мене має бути ше одна… — сказала жінка, порпаючись у ЗАЛИШКАХ, — ага, от… — вона витянула ше одне жовте фото, — от Сафран зі своєю жінкою перед їхнім домом після весілля».
Я передавав герою кожну фотографію, як тільки вона передавала їх мені, а він майже не міг втримати їх у руках — так вони в нього дрижали. Здавалося, шо якась його частина бажає записувати до щоденника кожне почуте слово. А інша його частина відмовляється записати хоча б одне слово. Він то відкривав свій щоденник, то закривав, знову відкривав і знову шкривав — здавалося, шо той щоденник має злетіти з його рук. «Скажи йому, що я була на тому весіллі. Ну, скажи йому». — «Вона була на весіллі твого діда і його першої дружини», — переклав я. «Спитай її, як усе відбувалося», — попросив герой. «Було дуже гарно, — сказала женщина, — мій брат тримав один з країв святого покривала (чупи). Був прекрасний весняний день. І Зося була така красива». — «Це було дуже красиво, — переклав я герою, — всі були у біному й було багато квітів, багато дітей, і наречена в білій сукні. Зося була дуже красива, аж всі решта чоловіків ревнували». — «Запитай її, чи можемо ми побачити той будинок», — попросив герой і ткнув пальцем на фото. «Ви не могли би нас відпровадити до того дому», — спитав я. «Там нічого нема, — сказала вона, — я вже вам говорила. Зовсім нічого. Трохимбрід був за 4 кілометри звідси, але все, що від нього лишилося, тепер у мене в хаті». — «Ви кажете, то це за чотири кілометри звідси?» — «Трохимброду більше нема. Він перестав існувати п'ятдесят років тому». — «Покажіть нам, де це», — казав Дєд. «Там нема на шо дивитися. Це просто поле. Я можу показати вам будь-яке поле і це буде те саме, що й показати вам Трохимбрід». — «Але ж ми приїхали, шоб побачити Трохимбрід, — сказав Дєд, — так шо, ви покажете нам Трохимбрід?»
Жінка подивилася на мене й поклала свою руку мені на обличчя. «Скажи йому, що я думаю про це кожного дня. Скажи йому». — «Думаєте про що?» — запитав я. «Скажи йому». — «Вона думає про це кожен день», — переклав я герою. «Я думаю про Трохимбрід і про те, як ми всі були такими молодими. Ми навіть бігали вулицями голі, можете в таке повірити? Так, ми ще були тоді зовсім дітьми. Отак воно й було тоді. Скажи це йому». — «Вони бігали по вулицях голими, бо були ще зовсім дітьми». — «Я дуже добре пам'ятаю Сафрана. Він поцілував мене за синагогою — нас за таке могли побити, самі знаєте. Але я дуже добре пам'ятаю, що я відчувала. Я ніби літала. Скажи це йому». — «Вона пригадує, як твій дід її поцілував. Вона тоді ледве не полетіла». — «А ще я пам'ятаю Рош Гашанаг (Рахманський Великдень), коли ми кидали на воду хлібні крихти і просили, щоб вона забрала з собою наші гріхи. Розкажи йому і про це». — «Вона все пам'ятає: і річку, і крихти хліба, і свої гріхи». «Брід?» — спитав герой. Стара підтакнула кивком голови. «Скажи йому, що коли було спекотно, то і я, і його дід — усі діти стрибали у воду й плюскалися там, а наші батьки сиділи на березі й дивилися на нас, і фали в карти. Розкажи це йому». І я розказав. «У кожного була своя сім'я, але ми були ніби одна-єдина сім'я. Інколи доходило й до бійки, але все то були дрібниці».
Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. «Мені страшенно соромно, — сказала вона, — так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя». — «Угу, тобі й має бути соромно», — сказав Дєд. «Не соромтеся», — сказав я їй. «Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти». — «Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти». — «Вона цього не знає, — сказав Дєд, — вона ж уже стара дура». «Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити», — сказав я жінці. «Тоді я взагалі більше нічого не казатиму», — додала вона. «І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте». — «Тоді я більше нічого й не буду робити». «Але вона все бреше», — не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.
«Ви можете залишити нас удвох? — спитала мене Августина, — на пару хвилин». — «Пішли у двір», — сказав я Дєду. «Ні, — сказала Августина, — мені треба поговорити якраз із ним». — «З ним?!» — перепитав я, вказуючи на Дєда. «Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох». Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. «Нам треба вийти», — сказав я герою. «Чому?» — «Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі». — «А про що саме?» — «Нам тут бути не можна».
Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. «Ми би могли потеребити для неї кукурудзу», — сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.
«Але я не знаю, що робити», — сказав герой.
«І я теж».
Після цього між нами почалося словесне голодування. Ми сиділи й обдирали з кукурудзи листя. Мене не хвилювало, шо там говорить Августина, але я би хотів почути, про шо говорить мій Дєд. З якої радості він може розповідати цій жінці такі речі, про які він навіть не згадував, коли говорив зі мною? А може, він їй нічого не розповідав, може, просто брехав? Я саме хотів, шоб він не казав їй правди. Вона не більше заслуговувала на його правду, ніж я або ж ми обоє заслуговували почути правду, і герой теж. Усі ми.